собак, рiзного гаддя. Чим ближче наближалися половцi, тим яскравiше висвiчувалися тi малюнки на широких полотнищах. Руський стан враз заворушився. Рiзкi окрики воєвод пiдняли на ноги всiх. Кожен поспiхом натягував на себе лати чи кольчугу, прив'язував поножi, надiвав пiдшоломник, шолом, хапав зброю - лука, списа, меча - i ставав у стрiй. Не встигли половцi подолати i половини шляху, як русичi вже перегородили перешийок щiльним живим валом. Попереду в два ряди стали копiйники, мiцнi зграбнi гриднi, кожен з яких мав на озброєннi, крiм лука i меча, довгий спис i короткий спис-сулицю. Потiм вишикувалися мечники, а за ними - у три ряди - стрiльцi. В тилу отроки тримали за повiддя осiдланих коней. Князь Володимир в оточеннi найбiльш досвiдчених мужiв став ззаду, за стрiльцями. Пiд рукою, у запасi, мав два кiннi стяги - на випадок ворожого прориву. Бояри i воєводи зайняли свої мiсця у бойових лавах. Всi завмерли в чеканнi. Тим часом половцi наближалися. На великiй Коб'яковiй корогвi звивався довгий золотистий дракон з роззявленою червоною пащею, з якої виривався вогонь. Майорiли численнi бунчуки. Половцi йшли не пiвмiсяцем i не клином, а лавою. Глухо гула, аж стогнала земля. Важка хмара куряви пiднялася в небо, сонце потьмянiло, стало сердито-кривавим, чужим, непривiтним. З гиком, свистом, улюлюканням неслася орда на руський стан. Напружена тиша зависла над завмерлими дружинами. Страшна сила летiла на них - як буря, як вихор, як смерч, що все ламає i трощить на своєму шляху. Чиє ж серце не здригнеться вiд одного її несамовитого виду, вiд грому копит, що стрясають землю, вiд хропiння i важкого дихання тисяч коней, вiд незвичних чудовиськ, що, мов живi, звиваються над ордою на її корогвах? Темна лавина половцiв накочувалася швидко, зловiсно. Вже видно обличчя вершникiв, їхнi ошкiренi вiд лютi i страху роти, їхнi гостроверхi повстянi ковпаки, отороченi хутром, витягнутi в нестримному бiговi тонкi спiтнiлi кiнськi шиї. А над усiм - синi блискавицi шабель i дикий незатихаючий вереск: а-а-а!.. Володимир Глiбович вибрав мiсце посерединi вiйська - мiж лавами мечникiв i стрiльцiв. Стрiльцi ждали його знаку - коли посилати назустрiч вороговi свої смертоноснi стрiли. А вiн також терпляче ждав наближення ворога. Ще хвилина-друга... Ще мить... Вiн був природжений воїн, з дитинства держав меча в руцi i разом з князем Глiбом, своїм батьком, не раз ходив, як це робили й iншi княжичi, у походи в степ чи на князiв-суперникiв. Вiн давно звик до посвисту стрiл i брязкоту мечiв, досконало знав вiйськове ремесло i не вiдчував страху перед ворогом, бо не вiдчував страху перед смертю. Дивлячись, як летить на нього i на його вiйсько об'єднана орда приднiпровських половцiв, вiн думав не про можливу загибель чи поранення, не про юну княгиню Забаву, що зосталася в далекому Переяславi, а про те, коли ж нападники ступлять на оборонну смугу, зриту ямками, мов кротовинням, коли вони почнуть падати. I чи почнуть? Якщо нi, тодi й вiн сам i його дружина приреченi на загибель! Вiн ще дужче напружився, пiдвiвся на стременах, лiвою рукою тримаючи повiд коня, а правою стискаючи держак меча. Ще мить... Переднiй ряд степовикiв, не пiдозрюючи про небезпеку, що чигає на них пiд копитами коней, з усього розгону ввiрвався на приготовлену для них западню. Кiльканадцять вершникiв вiдразу разом з кiньми впали на землю. Потiм почали падати й iншi - i тi, чиї конi потрапили в ямки, i тi, хто ззаду налетiв на них... "Почалося!" - подумав радiсно Володимир i високо над головою пiдняв меча. Це був знак стрiльцям, i тi миттю випустили у ворога раз за разом сотнi стрiл, i майже кожна з них знайшла свою жертву. Крик болю i жаху пролунав над ордою. Переднi падали i потрапляли пiд копита коней, що все напирали i напирали. Вигадка князя Володимира обернулася для нападникiв великими втратами, а головне, половцi були затриманi у передпiллi, за пiвсотнi крокiв вiд переяславських дружин, i їхня навальна атака, що, здавалося, мала змести все на своєму шляху, раптом обiрвалася, захлинулася. Вже не десятки, а сотнi ворожих воякiв разом з кiньми лежали на землi i корчилися вiд нестерпних мук, а по них мчали iншi i теж падали, збiльшуючи завал iз живих - кiнських та людських - тiл. Однак значнiй частинi нападаючих пощастило перемахнути через нешироку оборонну смугу, їх зустрiли метальники списiв. Прохурчали гострi сулицi, наїжачилися довгi пiки, в хiд пiшли мечi. То тут, то там зав'язалися рукопашнi бої. I все ж раптової навальностi, могутнього приголомшливого удару, на що сподiвався Коб'як, у половцiв не вийшло. Вони були зупиненi несподiваною перепоною, змiшалися, розгубилися, втратили бойовий порив. Завал, де борсалися покалiченi конi й люди, зростав i заважав заднiм лавам з ходу вдарити по руських воях... * * * В той час, коли Коб'як послав свої найвiдбiрнiшi полки в атаку, дружини київських князiв наблизилися до Орелi. Славута взяв лiворуч i пiшов над рiчкою в обхiд Коб'яка, князь Рюрик поспiшив зробити це з правого боку, а великий князь Святослав повiв свою рать прямо до броду, на виручку Володимировi. Однак перш, нiж перейти Орiль, i Славутi, i Рюрику довелося зустрiтися з ханами Бараком i Єксною, якi, не знайшовши уруських засадних стягiв, бо тi ранiше приєдналися до Володимира, безцiльно рискали по заплавах у пошуку супротивника. Сторожа Славути першою помiтила орду Барака. Стомленi половецькi вої, - а було їх бiля тисячi, - поволi їхали понад Орiллю. Коли на навколишнiх горбах раптово з'явилися руськi вої, хан Барак, думаючи, що має дiло з засадним стягом урусiв, рiшуче кинувся на них в атаку, та дуже швидко зрозумiв свою помилку. На нього зусiбiч мчало численне руське вiйсько. - Назад! - зарепетував вiн, перший повертаючи коня. Та тiкати було нiкуди. Позаду - грузьке болото, а бiля самої рiчки - глибокi прогної. Застуканi в цiй пастцi половцi заметалися, як загнанi звiрi. Однi здалися вiдразу, слушно вважаючи, що краще уруський полон, звiдки рано чи пiзно можна викупитися, нiж видима смерть, другi разом з кiньми загрузли в багнюцi, i їх кияни хапали i тягли на сухе, де в'язали по десятку, щоб не розбiгалися, третi з вiдчаєм i ненавистю оборонялися. Таких рубали безпощадно. Хан Барак, утлий, кiстлявий, жовтолиций, не захотiв помирати, i, коли перед ним виросла грiзна постать київського гридня Кузьмища, кинув шаблю додолу i схрестив перед собою руки - в'яжи, мовляв. Кузьмище стягнув його з коня. - Га-га, попалася птиця-синиця! Невже хан? - I рвонув у полоненого з шиї золотий ланцюжок з срiбною пластинкою, на якiй був зображений триголовий дракон. - Хан Барак, - кисло усмiхнувся той. - Барак то й Барак, - погодився Кузьмище i, видобувши з-за пояса мiцну вiрьовку, зв'язав хановi руки... Не минуло й години, як вiд Баракової орди не залишилося й слiду. Шлях у Заорiлля був вiльний. Залишивши сотню молодих гриднiв стерегти полон, Славута перевiв полк на протилежний берег рiчки i швидко рушив на захiд, звiдки долинав гомiн бою. Вiн поспiшав, не без пiдстав вважаючи, що Володимир тримається з останнiх сил. * * * Володимировi довелося зазнати гiркої хвилини. Розлючений втратами i непередбаченою затримкою, Коб'як особисто повiв орду науруськi лави. Вiн щасливо пробився крiзь завали з кiнських та людських тiл. За ним ринули численнi половецькi загони i мiцно вдарили на переяславцiв. Бiй закипiв, завирував по всьому полю. Скрегiт мечiв i шабель, кiнський тупiт, крики, лайки та бойовi поклики воїв, стогiн i зойки поранених i придушених, трiск списiв - все це гуло i ревло, нiби сюди, на цей невеликий шматок землi, зiбралися тури з усього безмежного степу. Побачивши, як подалися назад пiд натиском Коб'яка його воїни, Володимир з двома стягами, що були в нього пiд рукою, поскакав туди i з ходу вдарив половцям у лiве крило. Рубався вiн затято. Його дужий кiнь, викоханий найкращими князiвськими конюшими на переяславських полях, розштовхував грудьми низькорослих половецьких коней, i князь невтомно кресав своїм довгим мечем по дерев'яних шоломах степовикiв - аж з них летiли трiски, обагренi кров'ю. Цей удар князiвських стягiв на якийсь час зупинив Коб'яка, а руським воям придав сили. Вони закрили прорив i стiйко стримували ворога. Сонце почало помiтно схилятися донизу, але спека не згасала. Залiзнi кольчуги, шоломи i лати нагрiлися так, що до них не можна було доторкнутися. Пiт заливав очi, їдка степова пилюка забивала нiздрi i рота - дихати ставало все важче i важче. Вiд спраги i стоми поприставали конi. Володимир добре розумiв, що стримати, а тим бiльше вiдкинути Коб'яка, як це вiн зробив уранцi, зараз не пощастить. Сили були явно не рiвнi. На мiсце загиблих чи поранених половцiв ставало зразу вдвоє бiльше. Що ж робити? Нiяка хитрiсть тут не допоможе. Залишалося одне - якнайдорожче продати життя. Нарештi настала хвилина, коли руськi вої подалися назад i поволi почали вiдступати. У половецькому вiйську зчинився радiсний крик: степовики вiдчули, що перемога недалеко. "Ну, почалося, - гiрко подумав Володимир. - Досить нашим побiгти - i всьому кiнець!" Вiн з тугою оглянувся назад, на пологий берег, що мав скоро стати полем ганьби, а можливо, i могилою для його полку, i раптом побачив, як через брiд переходить стяг за стягом руське вiйсько. Над ним розвiвалися червоно-золотистi знамена князя Святослава. Радiсно загула кров у жилах. - Допомога! - голосно, на все поле закричав князь. - Братiє, дружино! Допомога! Київськi князi прибули! Тримайтеся! Це була щаслива мить. Допомога i перемога! Тепер не про поразку думати, не про полон, смерть та ганьбу, а про перемогу, що вже яскрiла на вiстрях гострих київських списiв! Громовий крик радостi розлiгся над руським вiйськом. А в половецькому станi пролунали вигуки вiдчаю i розпачу: половцi теж побачили, як через Орiль переходять руськi полки. Цей розпачливий крик знаменував собою перелом у битвi. Половцi враз припинили атаку, змiшалися, почали завертати коней. Нiхто не слухався ханських наказiв, тепер кожен розумiв, що битва програна i що треба думати про порятунок. Коб'як та iншi хани ще примушували ординцiв iти вперед, та невпевненiсть i страх пройняли вже їхнi серця. Загальна втеча почалася тодi, коли Святославовi полки, розгорнувшись лавами, рушили в наступ. З одного боку, руського, йшли свiжi кiннi загони. Трiпотiли на вiтрi князiвськi стяги, грали рiжки, виблискували проти сонця вояцька зброя i начищена кiнська збруя. А головне - цiлий лiс пiк i сулиць колихався над щiльними лавами. З другого - завихрена, розшарiла, рiзномаста орда, страшна i своїм бойовим поривом, i своїм розпачем. Все в нiй зараз крутилося, клекотало, ревло. Заднi загони, не знаючи, що до урусiв прибуло велике пiдкрiплення, напирали на переднiх, а тi, охопленi жахом, завертали коней назад, намагаючись вирватися з цього киплячого казана. Врештi, всi кинулися навтiки. Але ж, звичайно, всi втекти вiдразу не могли. Хтось був поранений сам, у когось був поранений кiнь. Заднi взагалi не мали куди тiкати, i переяславцi, а потiм i кияни хапали їх руками, стягували з коней, в'язали або просто залишали пiд охороною молодших гриднiв. Багатьох було порубано. Орда мчала наослiп до горбiв, звiдки почала свiй наступ. Коб'як летiв у тому вирi, кленучи все на свiтi - i урусiв, i ординцiв, i свою долю. Бажав одного - якнайшвидше вирватися з цього пекла. Та вирватися вже не змiг. Коли до порятунку, здавалося, був один крок, бо втiкачi досягли гребеня висот, вiн раптом побачив перед собою непробивну стiну уруських дружин. Його почет вмить розпався, розсiявся. Кожен обрав собi свiй шлях. Усi кинулися вiд хана врозтiч. Коб'як залишився сам i, охоплений вiдчаєм, жахом i ненавистю, пiдняв перед собою шаблю i, шукаючи смертi, помчав прямо на супротивника. Йому здавалося, що летить вiн на темну стiну. Та коли зiткнувся з нею, то побачив перед собою лише одного молодого джигiта. - Клятий урус, я уб'ю тебе! - заверещав хан, високо пiднiмаючи шаблю. Йому хотiлося наостанку зазнати радощiв перемоги. Хай миттєвої, скороминущої, але перемоги! Хотiлося вiдчути, як шабля з хряскотом ввiходить в цупкий череп противника, побачити, як той випускає з руки меча i, обливаючись кров'ю, падає навзнак з коня... А потiм - хай i кiнець! Конi їхнi зiткнулися. Молодий урус не проявив страху - пiдняв меча, а очима пронизав, мов списами, i погляд його був рiшучий, твердий. Та хан брав, бувало, i не таких! - Ге-ех! - хекнув вiн, наносячи удар шаблею. Назустрiч пiднявся меч i зустрiв той удар у повiтрi. Шабля дзвякнула i переломилася при самому рукiв'ї. Коб'як отетерiв. По гарячiй спинi прокотився крижаний холод. Потягся до булави, що висiла при боцi на поясi, але тут шорсткий аркан здушив йому шию, вирвав iз сiдла, кинув на землю. Все - кiнець! Над ним схилилося юне обличчя переможця. Блиснуло вiстря меча. Хановi стало лячно. - Не вбивай! Одержиш великий викуп! Я Коб'як! - прохрипiв хан з натугою, намагаючись пальцями послабити зашморг на шиї. - Хто ти? Урус пiдвiв його, поставив перед собою. Мимо них проносилися вершники, тупотiли копита, брязкала зброя, чувся натужний кiнський храп. Руськi вої перетинали половцям шляхи до вiдступу. - Мене звати Жданом, - сказав урус, - i я радий, що до моїх рук потрапила така птиця - сам хан Коб'як! От не ждав! Ходiмо до воєводи! Ждан, не випускаючи з рук аркана i поводiв ханського коня, повiв знатного полоненика до пагорба, де зупинився зi старшою дружиною боярин Славута. Боярин стежив за тим, як розвиваються подiї на полi бою. - Ось, боярине, подарунок великому князевi Святославу, - сказав урочисто Ждан. - Сам хан Коб'як! Славута зараз був зовсiм не схожий на того доброго, лагiдного старого, яким звик його бачити Ждан у Києвi. Тепер це був суворий воїн, що мiцно i владно сидiв на бойовому конi. Вiн весь був закований у залiзо - срiблястий шолом, кiльчату бармицю, що закривала шию, простору кольчугу з короткими рукавами до лiктiв. З-пiд темних брiв, покроплених сивиною, пильно зорили ще молодi волошковi очi. Славута вiдiрвав погляд вiд поля, де руськi вої ганялися за степовиками, беручи їх у полон, з цiкавiстю глянув на бранця. - I справдi - Коб'як. Пiзнаю! Доводилося зустрiчатись рокiв десять тому! Правда, тодi я був полонеником у хана... - Не пам'ятаю, - глухо озвався хан. - Хто ти? - Ну, де б тобi пам'ятати! Пригадуєш? Це було пiд Лубном, на Войнисi, коли ти зустрiвся з київськими i чернiгiвськими дружинами. Початок битви був для нас невдалий. Твiй удар на чернiгiвцiв, де i я був разом з князем Святославом, вiдкинув нас мало не до Сули. Пiдi мною було вбито коня, i твої вої захопили мене i привели до тебе, як оце тебе нинi до мене. Та не встигли ми перемовитися i двома словами, як нашi так потисли, що ти кинув i полоненика, i свою сторожу - подався щодуху до Хоролу. Аж курява знялася за тобою! Менi тодi пощастило: за кiлька хвилин я був у своїх... - Тобi справдi пощастило, - похмуро глипнув спiдлоба Коб'як. - А то б я не стояв сьогоднi перед тобою. Ван-пай! - Однак не сподiвайся, що й тобi пощастить, як менi. Бачиш, виловлюють твоїх недобиткiв! - i Славута рукою провiв по виднокраю, де затихав бiй. - Нiкому визволяти свого хана! Закiнчився твiй кривавий похiд на Русь, не розпочавшись! Коб'як понурив голову, закусив губу. Тiльки по тому, як люто бликав на переможцiв, можна було здогадатися, якi страшнi почуття нуртують у його душi i якою ненавистю сповнене його серце. Незабаром битва затихла зовсiм. Половцiв переслiдували далеко в степ аж до вечора. У полон потрапило сiм тисяч степовикiв i сiмнадцять ханiв: Коб'як Карлиєвич i два його сини-пiдлiтки, Iзай Белюкович, Бокмиш, Осалук, Барак, Тарг, Данило, Содвак Кулобицький, його брат Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт, Глiб Тириє-вич, Єксна, Алак, Тетiя з сином, Турундай, тесть Коб'яка. Подiбної перемоги над степовиками руськi князi не одержували з часiв Володимира Мономаха, тобто протягом останнiх шiстдесяти рокiв. ...Заходило сонце. Над бойовищем спадав кривавий пил. На стомлених обличчях воїв цвiли радiснi, щасливi усмiшки. Святослав проїздив уздовж вiйська, зупинявся перед кожним стягом i дякував за ратний труд, за перемогу: - Дякую, сини мої, дякую вам, соколи! Велика сила половецька, та ви її пiдсiкли об'єднаними зусиллями багатьох князiвств наших. Ще один такий удар, i я певен - залишать нас кочовики в спокої, не посмiють нападати на нас, розоряти i плюндрувати землю нашу, нашi окраїни! Честь вам, хоробрi вої, а князям - слава! Вiчна пам'ять тим, хто полiг нинi в полi чужинському за рiдну землю! Перед полком переяславцiв Святослав зупинився, зiйшов з коня, обняв князя Володимира i тричi поцiлував. - Дякую, княже, витязю хоробрий! У сьогоднiшнiй перемозi нашiй твоїх трудiв ратних найбiльше! Честь тобi велика i слава довiчна, Володимире Глiбовичу! Володимир спалахнув радiстю. В очах забринiли щасливi сльози. Привселюдна похвала завжди окрилює, пiддає духу, а особливо, коли ця похвала мовлена великим князем, за плечима у якого не тiльки шiсть десяткiв лiт, а й багато вiйськових звитяг, коли вона мовлена не просто так, для красного слiвця, не десь на пиру, а на бранному полi, коли ще не охололи трупи повержених на землю ворогiв... Володимир схилив голову, мовчав i тихо усмiхався. А за його плечима гримiла тисячоголоса яса: - Слава князевi Володимиру! Слава-а! РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ Тим часом у Новгородi-Сiверському подiї розгорнулися по-iншому. Коли гонець привiз листа, в якому Святослав запрошував сiверських князiв узяти участь у походi, Iгор закликав до себе на раду брата Всеволода, племiнника Святослава i сина Володимира. Тi прибули не гаючись. - Братiє, що будемо робити? Великi князi Святослав та Рюрик збирають похiд на поднiпровських половцiв. Закликають i нас... - А що робити - iти! - не довго думаючи, рiшуче вiдповiв Всеволод i поклав, стверджуючи вагу своїх слiв, важкi кулаки на стiл. - Ну, це ще треба подумати, - вiдповiв на його слова Iгор. - Чи варто нам кидати свою землю без охорони i забиватися на край свiту - аж до Днiпра? А якщо наскочать донськi половцi? Тодi хто порятує наших жон, дiтей, ратаїв, люд простий? - Справдi треба подумати, - сказав розважливо Святослав Рильський, пильно дивлячись на дядькiв своїми сумними карими очима. - А Ярослав Чернiгiвський? Вiн iде? - Нi, - Iгор усмiхнувся. - Гонець сповiстив, що князь занедужав. Але я думаю, це тiльки про людське око. А насправдi Ярослав думає так, як i я. Хто захистить нашi князiвства, якщо Кза або Кончак у цей час нападуть на них? - То що ж нам робити? - спитав Всеволод. - Незручно вiдсиджуватися в затишку, коли iншi воюватимуть. - А ми й не сидiтимемо. Ми теж пiдемо в похiд. Тiльки не до Орелi та Самари, а за Ворсклу... - Моя дружина готова до походу! - перший вiдгукнувся Святослав. - Моя теж! - продзвенiв голос юного Володимира Iгоровича, князя путивльського, якому наприкiнцi лiта мало виповнитися чотирнадцять лiт. - П'ять стягiв ждуть твого слова, княже! Iгор поглядом приголубив сина. Мужнiє Володимир! Набирається сил i вiйськового вмiння! I так схожий на матiр - княгиню Ярославну. Голубi очi пiд крутим чолом, по-дитячому нiжнi, пухкi губи, прямий нiс з ледь помiтною горбинкою, русявий чуб... Тiльки голос почав ламатися, але i в ньому вчувається музика Ярославниної галичанської вимови. - Славно, княже! - похвалив його батько. - Тодi, якщо князь Всеволод не проти, i виступимо не гаючись. - Я не проти, - сказав Всеволод. Домовилися дружину брати невелику: Iгор - тисячу воякiв, iншi князi - по пiвтисячi. Йти всiм без обозу, взяти з собою в саквах пшона, сухарiв i солонини лише на десять днiв. Це дасть змогу швидше досягти рубежiв Половецької землi, завдати несподiваного удару i так же швидко повернутися назад... * * * За рiчкою Мерлом, притокою Ворскли, починалася нiким не заселена нiчийна земля. Буйнi трави, бур'яни та ковила котили по неозорiй рiвнинi зелено-срiблястi хвилi. Золоте сонце, встаючи щоранку на сходi, вiтало руське вiйсько ласкавою усмiшкою i верстало по небу далi свою одвiчну путь. В розпеченому повiтрi стояв густий дух чебрецю та полину, бентежив серця воїв близькою небезпекою, що чигала на них за синiм небокраєм. Iгор з братiєю та воєводами їхав попереду, не спускаючи з ока сторожу, яка ледь мрiла вдалинi. Спека зморила всiх, розмовляти не хотiлося. Кожен був заглиблений у власнi думки та спомини. Iгор думав про одержаний напередоднi походу лист вiд тестя, галицького князя Ярослава. Ярослав вiдповiдав сухо. Нi, вiн не хоче примирення з непокiрливим сином Володимиром! У нього є iнший син, Олег, який i посяде пiсля нього Галицький стiл. А за Володимира Iгор хай i не просить - нiчого не вийде... Iгор сумно поглянув на сина Володимира. Невже i мiж ними коли-небудь спалахне ворожба? Невже i його сини пересваряться мiж собою i гризтимуться, як собаки, за кращий город, за багатшу отчину? Що за прокляття впало на Рюрикiв рiд i тяжить над ним ось уже двiстi лiт, ще з часiв старого Володимира! Чи це доля всiх князiвських родiв? Хiд його думок був перерваний умовним знаком, що подавала сторожа. Iгор зупинив вiйсько. Назустрiч мчав гонець, кричав здалеку: - Княже, княже! Половцi! - Скiльки їх? - Чотири або п'ять стягiв - не бiльше. Iдуть нам насупроти. - Без веж, без жон i дiтей? - Самi вої, княже. I всi добре озброєнi. - Гм, сам бог посилає їх нам в руки, - тихо, сам до себе, промовив Iгор, а потiм запитав: - Вони вас помiтили? - Нi, не помiтили. Iдуть долиною. Iгор переглянувся з князями. - Що робитимемо, братiє? Нападемо? - А якщо це тiльки чоловий полк, а за ним цiла орда? - висловив сумнiв обережний Святослав. - Ну й що? - вигукнув Всеволод. У нього вiд передчуття близького бою вже почали роздуватися нiздрi. - Оточимо! Блискавично ударимо, знищимо i, поки надiйде орда, швидко вiдступимо! Така щаслива нагода - знищити або захопити в полон пiвтисячi половцiв - трапляється не щодня! До бою, братiє! До бою! Всi пристали до його думки. Iгор тут же розпорядився: - Я б'ю в лоб. Князi Святослав i Володимир обходять лiве крило супротивника, Всеволод - праве. Якщо ворог вчинить спротив - висiкти до ноги! Якщо нi - полонити всiх! А потягнемо, братiє! Готувалися недовго. За кiлька хвилин дружини роздiлилися i пiшли кожна своєю дорогою. Iгоря, як завжди, супроводили Рагуїл та Янь iз сотнею вiдбiрних гриднiв. Рагуїл нiчим не видiлявся з-помiж воїв, хiба що огряднiстю. На ньому були звичайнi, без прикрас, гриднiвськi шолом та лати, на лiвiй руцi - окований бляхою дерев'яний щит, у правiй - меч, сiдло i чапрак - теж без прикрас, i кiнь пiд ним був не кращий, нiж у його воїв. Зате Янь хизувався посрiбленими шоломом i острогами, новою кольчугою, що не встигла потемнiти, багатим сiдлом i ще багатшою вуздечкою, що ряхтiла бронзою та срiблом. Баский кiнь мiг би позмагатися по красi та прудкостi з князiвськими кiньми. Вiн перший домчав до сторожi i з-за кущiв глянув на долину, де поволi, зовсiм не пiдозрюючи лиха, наближався половецький загiн. Попереду, судячи по одягу, похитувався на конi хан. Янь подав знак, i князь, зупинивши дружину, пiд'їхав на край горба. Спiшившись, прикрився гiлкою i довго дивився вниз. - Iдуть безпечно, - промовив стиха. - I їдуть не на прогулянку, а на баранжу[38]. I прямiсiнько до Путивля... Гадають, клятi, що нiхто не стереже сiверську вкраїну, а ми тут мокрим рядном i накриємо їх! - Ех, i вдаримо зараз! Аж пiр'я полетить! - пристукнув кулаком по луцi сiдла Янь. - Дозволь, княже, взяти молодшу дружину та потiшити серце! Бо так рука свербить! I вiн стиснув правицею рукiв'я меча. Iгор заперечливо похитав пальцем. - Нападемо всiєю дружиною. Та з усiх бокiв, разом, щоб жоден не вислизнув! їдь до батька, скажи - хай ставить вiйсько в бойовий ряд i жде мого знаку! Янь поскакав. А Iгор озирнув далину - чи не видно там орди? Вiн знав, що самої орди, якщо вона далеко, не побачити, зате можна помiтити куряву, збиту тисячами кiнських нiг, а ще швидше - зграю чорного гайвороння у голубому лiтньому небi. Однак нi орди, нi куряви, нi гайвороння не видно. Що ж - це на краще! Якийсь недоумкуватий хан-розтяпа сам веде своє вiйсько в пастку! Тим часом ворог наближався. Вже видно не тiльки окремi постатi, а й обличчя половцiв. Розiмлiлий вiд спеки хан куняє на конi, його вої поволi плетуться за ним. Iгор перелiчив - чотириста чоловiк. Проти його двох з половиною тисяч - жменька. Можна роздушити, мов комашку. Та Iгоревi не хочеться втрачати жодного свого воя, i вiн усю надiю покладає на несподiванiсть нападу. Приголомшити степовикiв! Не дати опам'ятатися! Захопити зненацька! Взяти в полон! Щоб самi здалися! Думки скачуть одна за одною. А хвилини бiжать, i половцi все ближче i ближче. Пора! Iгор подає знак - i Рагуїл з дружиною рушає. Iгор сiдає на коня, виймає меча. На чолi своїх закутих у броню сiверян вилiтає на узгiр'я i пологим схилом мчить униз. Услiд за ним ринула вся дружина - тисяча досвiдчених у ратному дiлi воїв, що стрясають землю тупотом копит своїх бойових коней, а повiтря - громом дужих голосiв. Майже одночасно з обох бокiв долини появилися дружини Всеволода, Святослава i Володимира. Враженi, приголомшенi, мов громом, половцi зупинилися, онiмiли. Почулося протяжне виття, що переросло в крик вiдчаю i розпачу. Потiм вершники враз повернули коней i кинулися тiкати, не випустивши жодної стрiли в бiк урусiв. - Доганяйте їх! Переймайте! - гукнув щосили Iгор i вдарив острогами свого огиря. Поряд з ним мчав Янь. Очi захоплено блищать, меч зi свистом розтинає повiтря, з-пiд шолома вибилися густi русявi кучерi... - Ге-ех! - рубонув вiн степовика, що вiдстав вiд своїх. - Є один! I не зупинився, не глянув на свою жертву, бо вже запримiтив попереду себе червоний ханський каптан. Їдучи на чолi загону, хан опинився тепер позаду. I хоча дужий, бистроногий кiнь мiг би винести його з цього киплячого виру, вiн не мiг утекти, бо нiкуди було, - всюди перед очима лише пилюка, розвихренi кiнськi хвости та згорбленi спини ошалiлих вiд страху родовичiв. Янь швидко наздогнав його. Хан навiть не витягнув шаблi. - Не вбивай мене! Я хан Обовли Костукович! Я дам викуп! Не вбивай! Янь здержав руку, схопив повiд ханового коня, одним спритним помахом меча вiдрiзав вiд пояса ханську шаблю. Очима пошукав князя, щоб похвалитися здобиччю. Та Iгорiв золотий шолом уже виблискував далеко попереду, в самiй гущi половцiв. Тодi Янь звернув убiк, i, тягнучи за собою скакуна з обважнiлим, нiби мертвим, ханом Обовли, що все ще прихилявся до кiнської гриви, виплутався з шаленої круговертi. Звiдси вiн побачив, як спочатку князь Всеволод, а потiм Святослав i Володимир перетнули втiкачам шлях з долини. Лише десятку їх, чи й того менше, пощастило вирватися з оточення i дременути без оглядки в степ. Короткий бiй спалахнув, як жмут сухої соломи, i вiдразу згас. Князi з'їхалися щасливi, веселi. Вiтали один одного з перемогою, обнiмалися, цiлувалися... - Оце побували в дiлi! Оце звитяга! - гримiв розкотисто Всеволод, знiмаючи шолом i рукавом шовкової сорочки, що вибивалася з-пiд кольчуги, витираючи спiтнiле чоло. - Я радий за племiнника Володимира, що став справжнiм воїном. Та й Святослав проявив себе хоробрим витязем. Я бачу - князiвськi мечi обагренi ворожою кров'ю! Це славно! Вiн обняв юних князiв дебелими ручищами i притиснув до грудей. Тi щасливо усмiхнулися. До них пiд'їхав Янь. Штовхнув до нiг Iгоревi зв'язаного бранця. - Хан Обовли, княже. Їхав на Путивльську землю, щоб пограбувати, взяти худобу, полоненикiв. Сам зiзнався... Що робити з ним, княже? Голову зняти чи викуп узяти? Князi стали перед ханом, мовчки дивилися на його зiгнуту в шанобливому поклонi спину. - Пiдведись! - неголосно наказав Iгор. - Ти ж хан, а повзаєш, мов черв'як... Той пiдвiвся. Однак запобiглива усмiшка не сходила з його лиця. У коричневих очицях зачаївся страх. Тихо запитав: - Ти стратиш мене, княже? - Якщо вже тебе в бою не зачепила стрiла i не торкнувся меч, то нинi - живи! Твоє щастя, що зустрiли тебе з порожнiми руками, коли тiльки йшов на Русь. Бо коли б повертався зi здобиччю, коли б руки твої були в кровi наших людей, то, клянусь небом, я власноручно зiтнув би тобi голову! А так - живи! Сплатиш викуп - вiдпущу на всi чотири вiтри! - Дякую, княже! - Обовли вклонився. - Тодi вiдпусти одного полоняника, мого довiреного, щоб я мiг, не гаючись, послати додому за грiшми... У скiльки оцiнюєш мою голову? - Думаю, бiльше ста гривень[39] вона не варта. - У сто гривень! - вигукнув вражено хан. - Та весь мiй рiд, якщо обдерти всiх, як липу, не нашкрябає стiльки! Краще рубай голову! Вiдчувши себе у вiдноснiй безпецi, зрозумiвши, що смерть обiйшла його стороною, вiн посмiлiшав i почав торгуватися. Та Iгор суворо вiдрiзав: - Знаю, що ти голодранець! I сто гривень для тебе забагато. Але п'ятдесят знайдеш! Це моє останнє слово!.. А довiреного можеш послати хоч i сьогоднi... * * * Мати рвалася додому, на Сейм, i Ждан, щойно прибувши з Поля до Києва, знову почав готуватися в дорогу. Тепер вiн був багатiєм: мав шестеро половецьких коней. Трьох осiдлав - для матерi, для Любави та для себе, а на iнших навантажив чимало всiлякого добра, на яке не поскупилися Славута з Самуїлом, - жита й пшеницi, щоб восени було чим засiяти нивку, ножiв, серпiв, наральникiв, сокир, сухарiв, солонини. Вирушили в суботу, зi сходом сонця. Ждан їхав додому з великим острахом. Боявся, що вiд їхньої оселi не залишилось нiчого, крiм попелища та бур'янiв, а ще бiльше боявся, що коли-небудь доведеться здибатися з князем Iгорем. Як вiн його зустрiне! То дарма, що випустив iз в'язницi. Випустив усупереч своєму бажанню - здався на просьбу княгинi. А сам? Чи не схопить знову та не запроторить у ще похмурiшу клiть у Путивлi? Або, чого доброго, накаже пiдвiсити на першiй же гiлляцi? Нi матерi, нi Любавi про свої сумнiви не вiдкрився. Навiщо тривожити їхнi серця? їм, бiдолахам, i так нелегко. Дорога важка, незвична верхова їзда геть змучила жiнок. Любава молода, витривалiша, а стара мати ледве тримається в сiдлi. За денний перехiд до Вербiвки, полишивши Путивль збоку, Ждан звернув з дороги, облюбував затишну долину з невеликим воркiтливим струмком i зеленою травою, кинув поводи. - Вiдпочинемо тута! Мати схилилася на луку сiдла, безсило сповзла з коня i вiдразу лягла на постелену Жданом кошму. Любава присiла бiля неї, зняла хустину, рукавом витерла спiтнiле чоло. - Може, водицi принести, мамцю? - Принеси, доню. Важка дорога зблизила їх, здружила. У них ще не було нi спiльної оселi, нi спiльного добра, якi часто роз'єднують не тiльки невiстку з свекрухою, а й матiр з дочкою, у них була тiльки спiльна любов до Ждана та бажання бачити його щасливим. А така любов, якщо до неї не домiшується нерозумна, слiпа ревнiсть, швидко зближує жiнок - стару i молоду. Поки Ждан триножив коней, Любава принесла iз струмка холодної води, нарiзала хлiба й сала. - Їжте, мамцю, пийте! А неволю половецьку не згадуйте! Пiдiйшов Ждан, присiв бiля них. Мати пiдвелася на руку, з'їла шматочок хлiба з салом, запила водою. На її стомленому, змарнiлому обличчi з'явилася подоба гiркої усмiшки. - Дякую, доню... А неволi довiку не забути, бо немає в свiтi нiчого тяжчого, нiж неволя чужинецька, - хiба що смерть, голод або хвороба невигойна... У Ждана вiд цих слiв стиснулося серце. Йому, молодому, дужому, було важко. А як же їй? Втратила чоловiка, дiтей, домiвку... Ну, тепер вiн матерi нiкому не дасть скривдити. Збудує хатину побiля Сейму, зоре шмат землi та засiє житом-пшеницею, розведе худобу, птицю - i заживуть вони втрьох тихо та любо... Вiн жував черствий хлiб з салом, а в мрiях витав у майбутньому, що здавалося йому ясним i щасливим. Коли б то все збулося! З роздумiв його вивiв приглушений Любавин скрик. Вiн пiдвiв голову i глянув туди, куди показували розширенi вiд жаху очi дiвчини. Там, на горi, де пролягала дорога, на тлi синього неба темнiли постатi кiлькох вершникiв. - Половцi! - змертвiлими губами прошепотiла Любава. Ждан схопився на ноги, приклав руку козирком до лоба. Нi, на половцiв не схожi! Червонi щити за спинами, мечi при боках. Свої! Сiверяни! Вершники помiтили їх теж i рушили в долину. - Не бiйтеся - це нашi люди! - заспокоїв жiнок Ждан, хоча у самого серце билося тривожно. Кожна зустрiч iз незнайомими людьми таїла в собi небезпеку. Незнайомцi швидко наближалися. Ждан стрепенувся: попереду їхав Янь! Янь теж був вражений. - Ждане! От не чекав! Звiдки ти тут узявся? - А ти? - Ну, ми трохи попатрали з князем Iгорем половцiв у степу i повертаємося додому! - не без гордощiв вiдповiв Янь. - Я сам своїми руками взяв у полон хана Обовли! - Он як! Виходить, князь Iгор ходив у похiд? - Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром... А чого це тебе дивує? - Та тому, що i я з походу. Був аж на Самарi з князями... Вiн хотiв запитати, чому Iгор не приєднався до Святослава та Рюрика, але вчасно прикусив язика. Яке його дiло? Хай князi мiж собою виясняють це. Його дiло - мовчати i жодним словом не обмовитися, що вiн полонив самого хана Коб'яка. - О! - вигукнув Янь. - Ти повинен розповiсти про той похiд князю! Ось вiн їде... З-за гори показалося вiйсько. Стяг за стягом спускалося в долину до струмка, де вої напували коней i пускали пастися. Пiд'їхали князi Iгор та Володимир. Ждан схилився в поклонi. Iгор окинув його бистрим поглядом, здивовано звiв брови. - Ти? - Я, княже. - А тi жiнки? З тобою? - Старша - моя мати, яку я вирвав з половецької неволi, а молодша - то Любава... З Глiбова... Та дiвчина... - А-а, - якось непевно промовив князь, нiби силкувався пригадати, що ж трапилося в Глiбовi, хоча було видно, що пригадав вiн вiдразу все: i сварку з Володимиром Переяславським, i рiзанину в Глiбовi, i подальшу iсторiю зi своїм конюшим, - пригадав - i насупився. Хитрий, проникливий Янь помiтив заминку в розмовi i поспiшив на допомогу: - Ждан щойно з Самари та з Орелi, княже, - ходив з князями у похiд на приднiпровських половцiв... В Iгоревих очах спалахнула зацiкавленiсть. - Ось як! З чим же повернулися князi? Ждан у душi був вдячний Яневi. Вiн полегшено зiтхнув i почав розповiдати про битви на Орелi, про перемогу i полонення Коб'яка, багатьох ханiв i значної частини їхнього вiйська. Спочатку по Iгоревому обличчю промайнула тiнь досади. Видно, ця звiстка вразила його. Тепер скромна перемога за Мерлом над ханом Обовли у порiвняннi з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнiшою. Однак вiн скоро прогнав цю думку... Як-не-як, а все вiйсько Обовли в полонi, вiн сам теж, а головне - половцям не пощастило пошарпати сiверськi села та хутори! Коли Ждан закiнчив, вiн гордо сказав: - Перемога князiв велика, але ми теж з перемогою! Не з порожнiми руками повертаємося додому! - Я знаю. Янь уже встиг повiдомити... Я вiтаю тебе, княже, i радiю, що Сiверщину на цей раз, дякуючи твоїй хоробростi i хоробростi iнших сiверських князiв, оминула зла бiда, - з почуттям промовив Ждан. До Iгоря повернувся добрий настрiй. - Що ж ти тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до мене? Менi завжди потрiбнi смiливi й досвiдченi люди! Ждан миттю оцiнив великодушнiсть князя. Це було прощення, i важило воно для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену постать матерi i на засмучену Любаву, вiдповiв ухильно: - Княже, я вдячний тобi за доброту твою i при першiй же нагодi стану до лав твого вiйська. Але зараз я не сам. Мати рветься у Вербiвку... Невiдомо, чи там пiсля половецького погрому залишився хто... Однак вона хоче там поселитися... - Там є люди, хоч i мало, - втрутився у розмову княжич Володимир. - Iдiть селiться! Я дозволяю... Це моя волость... I менi потрiбнi поселенцi. - Атож, iдiть селiться, - погодився Iгор. - Посем'я знелюднiло, i треба докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним i багатим... Ждан полегшено зiтхнув, бо одержав остаточне прощення князя i дозвiл розпоряджатися своєю долею на свiй розсуд. Вiн низько вклонився i заспiшив до жiнок, щоб заспокоїти їх i подiлитися радiстю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербiвцi чи там, де захочуть. * * * Наступного дня, опiвднi, коли сонце стало майже над головою, стомленi подорожнi переправилися вбрiд через Сейм, пiднялися на гору i зупинилися. Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було велике i гарне село. Якi довкруг знайомi з дитинства рiднi мiсця! На видноколi, за Сеймом, темний бiр, куди влiтку та восени вiн бiгав по ягоди та по гриби, а взимку їздив з батьком по дрова. Ось попереду вузький узвiз з обривистими глинистими стiнами, де в норах гнiздилися чорнокрилi щурi, на рiвнинi розкинулися поля, тепер занедбанi, порослi бур'янами, а понад берегом рiки - левади. I всюди верби, верби - гiллястi, ряснi, зелено-сивi. Недарма село назвали Вербiвкою... Ждан пiзнавав рiдне село i не мiг упiзнати. Що ж вiд нього залишилося? З землi стирчали чорнi обвугленi сохи. Де колись стояли хати, повiтi, клунi, там тепер здiймалися купи золи, порослi бур'янами, городи теж позаростали, перетворилися на пустища. I тiльки де-не-де пiд солом'яними та очеретяними стрiхами темнiли маленькi, мов гриби, хижки, зведенi спiшно, невмiло - аби перебути зиму. Вiн знайшов свiй город, що левадою спускався до самого Сейму, i сам собi не повiрив: на мiсцi їхньої чималої хати тепер стояла хижка i над нею з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворiтьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а бiля нього бiлiла чоловiча постать... Хто ж там - свої чи чужi? Ждан раптом вiдчув, як потерпли ноги. Хотiв ударити пiд боки коня i не мiг. Радiсть i тривога стиснули груди. Очi затуманилися слiзьми. - Мамо, там у нас хтось живе! - вигукнув хрипко. Мати крiзь сльози мало що бачила вдалинi. - Хто ж, сину? - Не знаю... їдьмо швидше! Вони спустилися з гори, проминули одну запустiлу вулицю, другу i, задиханi, охопленi надiєю i страхом, пiд'їхали до рiдного дворища. Ось перед ними чудом уцiлiлi вiд пожежi старi, виплетенi з лози ворота. За ворiтьми, бiля дровiтнi, застиг з високо пiднятою сокирою чоловiк у бiлiй полотнянiй сорочцi. Очi його округлилися вiд подиву й страху, а губи шептали: - Свят, свят, свят!.. Якщо це нечиста сила, то згинь, пропади! Цур тобi й пек! Ждан притьмом злетiв з коня, кинувся до нього: - Iване! Братику! Живий! Той оторопiло опустив руки, змiнився на виду. Ждана не впiзнав. - Хто ти? - Та Ждан я, Ждан! I мати зi мною! З полону повернулася... А то - Любава! До двору вступила мати. Скрикнула глухо, схопилася за серце, схитнулася... Останнi сили, що тримали її в дорозi до рiдного порога, вичерпались. I тут Iван нiби прозрiв. Кинув набiк сокиру, рвонувся назустрiч: - Мамо-о! Вона впала йому на груди, заплакала. А вiн цiлував її мокрi щоки, шкарубкою рукою гладив заплутанi посивiлi коси i шептав лише одне слово: - Мамо, мамо! Пiдiйшов Ждан, обняв обох. Неповороткий, вайлуватий Iван кивнув йому чубатою головою, притулився плечем до його плеча, i так вони утрьох стояли: то плакали, то щось говорили, хоча жодне слово не доходило до їхньої свiдомостi, то завмирали вiд щастя i болю. Тим часом Любава ввела на подвiр'я коней, а з хижi, почувши крик, вийшла чорнява молодичка з немовлям на руках. За подолки її спiдницi тримався замурзаний чорночубий хлопчик, спiдлоба поглядав на незнайомих людей. Iван опам'ятався перший. - Мамо, Ждане, ось мої... Це Варя... Тобто Варвара... I дiтки - Ждан