а смаженина - ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина. Поряд з нею в череп'яних мисках духмяно парувала гаряча пiдлива на смак кожного - i з перцем, i з лавровим листом, i з грецькими горiхами. В полумисках бiлiла шаткована капуста з морквою, тьмянiли крутобокi солонi огiрки, маринованi гриби, iскрився в щiльниках мед. На дерев'яних рiзьблених тацях горою здiймалися скибки свiжого хлiба, пiдсмажених на рижiєвiй олiї грiнок, пухких пирiжкiв з м'ясом та капустою до смаженини, з маком, сиром та калиною до меду. Вина теж було вдосталь, а ще стояв жбан медяної сити та запiтнiлий - з холодного льоху - глек хлiбного сирiвцю. Сидiли по-сiмейному, без служникiв i чашникiв, утрьох: по один бiк столу - князь Ярослав у голубому оксамитовому каптанi, по другий бiк - князь Iгор з княгинею Євфросинiєю. Їли мало, а пили тiльки ситу та сирiвець. Виждавши для чемностi якийсь час, Iгор рубонув з плеча: - Княже, настав час повести розмову про те, заради чого ми з княгинею завiтали до тебе, - про княжича Володимира... - Я знав, що приїхали ви не мене,старого,провiдати, а заради нього, - спокiйно промовив Ярослав. - Ти не хочеш зрозумiти, княже, що вiн твiй єдиний син i законний спадкоємець... - У мене є ще один син - Олег, - приглушено кинув Ярослав. - Будемо вiдвертi: ти старий, княже, i рано чи пiзно прийде час, коли золотокований Галицький стiл осиротiє[43]. Хто ж посяде його? Невже Настасич, син попадi? - Вiн - мiй син! - наголосив на словi "мiй" Ярослав. - Не забувай, Iгорю! - Тату! - скрикнула Ярославна. - Володимир - твiй син по закону! Нi бог, нi люди не зрозумiють тебе, якщо ти посадиш пiсля себе Олега! Володимир - законний твiй спадкоємець, i ти повинен помиритися з ним i визнати його за сина! - За сина! - гнiвно вигукнув Ярослав. - Та чи знаєте ви, що вiн засилав послiв до короля польського та короля угорського, щоб заручитися Їхньою пiдтримкою на випадок моєї смертi?! Нiби не вiдав, недолугий, що вони тiльки й ждуть цiєї нагоди, щоб загарбати Галич! Вони й зараз роздерли б, розшматували б Галицьку землю, та бояться моєї сили! Бо я пiдпер гори Угорськi своїми залiзними полками, бо я замкнув на замок Сян i Буг!.. Вiн знюхався з галицькими боярами-можновладцями, що по багатству перевищують князiв i прагнуть вiдокремитися вiд мене, хочуть самi стати князями! Вони вже не раз виступали проти мене! Вони пiдняли проти мене повстання, спалили на вогнищi жiнку, яку я палко кохав, - Настю... - А мати? - прошепотiла Ярославна, блiднучи. Ярослав не вiдповiв на її запитання, а повiв далi: - Вони погромили мiй дiм, погрожували менi смертю, кинули в поруб мого сина Олега, порубали мою челядь!.. I все це робилося з благословiння Володимира i його матерi княгинi Ольги Юр'ївни, якi не розумiли, що боярство - то найбiльший ворог князiв i держави нашої. Половцi б'ють нас ззовнi, бояри - зсередини... Галицькi бояри, як тi кривавi собаки, ладнi розiрвати моє князiвство на шматки, перебити князiв, сплюндрувати городи, пограбувати нашi добра, винищити наших дiтей!.. У вас п'ять синiв. Хто знає, як складеться їхня доля, - чи не впадуть їхнi голови пiд сокирами зажерливих можновладних бояр, яких навiть менi важко приборкати[44]!..Володимир не розумiє, що вiн потрiбен їм тiльки до того часу, поки вони не знищать мене, а як упаду я, упаде й вiн! Вiн слабший за мене i не зумiє загнуздати їхню сваволю!.. Хiба я про себе дбаю? Я вже старий чоловiк. Звичайно, i в старостi є свої радощi, та не вони змушують мене чинити так, як я чиню. Я думаю передусiм про те, як уберегти Галицьке князiвство вiд загибелi, вiд занепаду. Я все життя змiцнював його, збагачував, розбудовував, i воно стало наймогутнiшим на Русi. З ним тiльки Володимиро-Суздальське князiвство може зрiвнятися силою. Це два крила Русi, що несуть наш народ у майбутнє. Київ занепадає, бо самi князi, гризучись за нього, як собаки, сприяли i сприяють цьому. Чернiгiв здавна суперничав з Києвом i намагався перейняти його значення як осереддя Русi, але ж нiколи не щастило йому зробити цього. Переяслав ледве тримається пiд ударами половцiв, а ваше Новгород-Сiверське князiвство занадто бiдне i слабке для того, щоб впливати на долю всiєї Русi... Залишається Галич i Володимиро-Суздальське князiвство. Два крила Русi! Уявляєте, що може статися, якщо комусь пощастить пiдтяти їх? А ненажерливе галицьке боярство заповзялося зробити це. I допомагає йому Володимир, бо в боротьбi проти брата Олега опирається на боярство... Ось чому я прогнав Володимира! Поки вiн не зрозумiє цього, поки не дасть клятви, що не пiднiме руки нi на мене, нi на Олега, свого брата, до того часу я не зможу простити його i взяти в своє серце... Голос Ярослава змiцнiв, i сам вiн преобразився - випрямився, розправив плечi, примерхлi очi загорiлися, кулаки стиснулися, - став знову таким, яким його кiлька лiт тому знали i Євфросинiя, i Iгор, - грiзним галицьким князем, перед яким тремтiли i свої, i чужi. Його слова справили сильне враження на Iгоря i Ярославну. Подружжя переглянулося i довго мовчало. А що казати? Нарештi Iгор промовив: - Мабуть, ти правий, княже, i тепер ми розумiємо, чому мiж тобою та Володимиром запалася земля, чому виникло неперехiдне провалля... Однак непутить нас ще одно: твої колишнi зв'язки з покiйною Настею i твоя непомiрна любов до її сина... Ярослав спалахнув i перервав Iгореву мову: - Не продовжуй! Я вас зрозумiв!.. Що я мушу сказати на це? Одно можу сказати: князь теж людина i нiщо людське не чуже йому. Кохання теж!.. Мiж князями повелося здавна так: не княжич вибирає собi наречену до вподоби, а йому вибирають - батьки, дядьки, митрополити, бояри. Як молодята житимуть - чи кохатимуться, чи сваритимуться, - нiкого це не обходить. Так i зi мною було. Так було i є з багатьма. Твiй дiд Олег, наприклад, перший серед руських князiв одружився з половчанкою, донькою хана Осулка, внучкою хана Гiргеня, не тому, що покохав її, а тому, що хотiв, порiднившись з дикими половцями, заручитися їхньою воєнною пiдтримкою в майбутнiй боротьбi з Володимиром Мономахом. Вiн i сина свого, а твого батька Святослава, одружив з нелюбою половчанкою, яка не принесла твоєму батьковi нi дiтей, нi щастя, i вiн пiсля її смертi одружився вдруге, уже сам, по любовi, з простою, не князiвського i не ханського роду дiвчиною з Новгорода, де вiн тодi князював... Та й ти сам одружився з Євфросинiєю не тому, що вона тобi сподобалася, бо ти її i в вiчi не бачив до заручин, а тому, що тобi вибрали її твоя мати та твiй старший брат Олег. А вони знали, чию дочку вибирали, - самого Ярослава Осмомисла! Ярослав хитро примружився i хихикнув у кулак. Iгор i Євфросинiя почервонiли. - Ми кохаємо одне одного, - тихо сказав Iгор. - Я щасливий, що моєю жоною стала твоя дочка, княже, - Ярославна. - I я щаслива, отче, - опустила свої блакитнi очi Євфросинiя. - Я радий чути це, дiти мої. I дай вам бог такої любовi на все життя! - розчулився Ярослав. - Але ж не завжди, далеко не завжди так буває. У мене теж... Коли мiй батько, князь Володимирко, висватав за мене доньку Юрiя Долгорукого Ольгу-Євфросинiю, вiн був упевнений, що зробив добре дiло, бо порiднив два наймогутнiшi руськi князiвства. Так, порiднив. Та чи принiс цей шлюб менi й Ользi щастя? Нi! Ось чому з'явилася на нашому сiмейному овидi Настя, молода вдовиця-попадя, з якою, не боюся сказати цього, я був щасливий... Євфросинiя мовчки плакала, а Iгор лляним рушником витирав спiтнiлого вiд хвилювання лоба i в душi дивувався, що розмова прибирала такого довiрливого тону i такої вiдвертостi, на якi вiн, iдучи з Ярославною сюди, в Галич, далебi, не сподiвався. Обеззброєний щирiстю i прямотою князя Ярослава, вiн все ж не хотiв здаватися. - Княже, все це ми можемо зрозумiти, навiть до якоїсь мiри спiвчуваємо тобi, але в одному нiяк не можемо зiйтися з тобою. - В чому? - спокiйно спитав Ярослав. - У тому, що ти Олега Настасича хочеш зробити своїм спадкоємцем, хочеш вiддати йому Галицький стiл. Як же можна? Адже вiн позашлюбна дитина! Ярослав усмiхнувся в бороду. - Ну й що? Наш пращур Володимир Красне Сонечко до хрещення був язичником i взяв собi не одну, а кiльканадцять жон - яку гвалтом, як Рогнiду, яку вiйськовою силою, яку сли привезли з-за моря... I з жодною з них не був вiн у законному християнському шлюбi, а сини вiд цих жон стали його спадкоємцями! Та й сам вiн був, як ти кажеш, незаконнонароджений, бо народився вiд любовi князя Святослава з рабою-ключницею Малушею... Чим же гiрший мiй син Олег? Тим, що вiн незаконний! Але ж у його жилах також тече кров наших перших князiв - Рюрика i Святослава, Володимира i Ярослава Мудрого! Чим же вiн гiрший за мене, за тебе, за Євфросинiю? Iнша рiч, чи буде i чи стане Олег князем? I чи варто йому ставати князем галицьким? Дуже вже неспокiйне це мiсце - Галицький князiвський стiл. Треба мати велику силу духу i тверду руку, щоб усидiти на ньому! - Отже, як я зрозумiв, ти не проти, щоб цей стiл зайняв Володимир? Ви вже знаєте мою думку з приводу цього. Все залежить вiд Володимира. Вiн теж мiй син! Iгор полегшено зiтхнув. Здається, не даремно сурганилися вони з Ярославною та дiтьми в таку далечiнь. Тепер, справдi, все залежатиме вiд Володимира, вiд його мудростi й зговiрливостi. Князь-отець зробив перший крок! На цьому можна було б i кiнчати мову, та Iгор, коли їхав сюди, лелiяв досягти ще однiєї цiлi. Як i всi Ольговичi, вiн був непомiрно честолюбний, мав палкий неспокiйний характер. Це честолюбство i ця нестримнiсть характеру давно наштовхувала його на думку домагатися в майбутньому Київського великокнязiвського стола. Для цього потрiбнi союзники. Одним з таких союзникiв - i могутнiм союзником! - мiг би бути Ярослав Осмомисл. Коли б захотiв, звичайно. Його слово, його збройна пiдтримка багато важать на Русi! Однак чи захоче?! - Княже, ми з Ярославною все зробимо, щоб княжич Володимир став добрим сином, - завершив Iгор розмову про свояка i тут же звiв на iнше: - Тепер хочу знати, отче, твою думку про дiла київськi. Вони всiх нас турбують... Осмомисл пильно зазирнув Iгоревi в очi, як це вiн робив завжди, коли хотiв прочитати потаємнi думки спiвбесiдника, i тихенько побарабанив пальцями по столу. - Дiла галицькi мене турбують значно бiльше, нiж дiла київськi, Iгорю. Та коли хочеш знати мою думку, то я скажу, що вiдтодi, коли в Києвi сiв Святослав i подiлив владу з Рюриком, в Київськiй землi нарештi запанував мир, якого там не було багато лiт. А мир - це благо. Кажу про мир мiж руськими князями... - Я згоден з тобою, княже. Але я не про те... Хто, на твою думку, посяде великокнязiвський стiл пiсля Святослава? - А хiба Святослав захворiв? - Та нi, при здоров'ї. - То чого ж ти його передчасно ховаєш? - Боронь боже! Я не ховаю! Хай живе на здоров'я! Та в життi все буває, особливо, коли людинi звернуло на друге пiвстолiття... Ярослав сумно усмiхнувся: йому теж давно звернуло. - Якщо таке трапиться, то великокнязiвський стiл посяде найспритнiший... А чого ти завiв про це мову? Чи не примiряєшся, бува, дiткнутися стружiєм стола Київського? - Ярослав знову пильно зазирнув в Iгоревi очi. Однак Iгор не збентежився. Вiн взагалi бентежився рiдко. - А чому б i нi, княже? Хiба я не князь, не Рюрикович?.. Звичайно, не зараз, а тодi, коли настане мiй час. Та готуватися треба завчасно. - Що ти маєш на увазi? - Княже, менi потрiбна твоя допомога - твоя доблесна дружина. - Отак зразу? I для чого? - Нi, нi, не думай, що я хочу йти на Святослава. Я не пiднiму котори. Правда, вiн нiколи по-дружньому, по-братерськи не ставився до мене та моїх братiв, навiть, траплялося, чинив нам бiди, а нинi має серце на мене, та бог йому судiя! Я ще молодий i ждатиму свого часу... А вiйсько менi потрiбне для вiйни з половцями. Ти сидиш вiд них далеко, у нас за спиною, i не вiдчуваєш, якою грозою на нас дихає степ. Посулля Кончак уже знiс. Все частiше заглядають половцi i в моє князiвство. Пора дати їм доброго одкоша! - Святослав дав цього року... - Я теж, хан Обовли i чотириста його воїв i досi сидять у мене в колодках. Ждуть викупу... - То для чого тобi моя дружина? - Для походу на половцiв. - Хочеш слави зажити, щоб легше стрибнути на Київський стiл? Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий i досвiдчений був старий галицький князь. Iгор зрозумiв, що з тестем треба говорити навпростець, бо вiн читав прихованi думки спiвбесiдника як по писаному. - Так, отче, менi потрiбна перемога, i не абияка, а славна, не заради самої перемоги, а для майбутнього. Вона допоможе менi прокласти шлях до Золотих ворiт! Та власних сил у мене замало... - У кожного з нас, навiть у мене, замало сил, щоб змагатися зi Степом. Тiльки гуртом зумiємо ми зупинити поганих. Святослав навеснi закликав i мене взяти участь у походi, але старий я вже став, щоб iти за тисячу верст, тому дав дружину i послав її з воєводами... - От i менi дай, i я здобуду славну перемогу i для себе, i для тебе. - Нi, Iгорю, не дам. Що подумають Святослав i Рюрик, якщо моя дружина помине їхню землю i пiде аж у Сiверщину? Чи не подумають вони, що я хочу разом з тобою взяти Київ на щит з двох бокiв?.. А потiм: не дiло ти замислив - воювати самому половцiв. Якщо вже їх бити, то треба бити так, як робив колись Мономах, а тепер робить Святослав, - щоб аж курява з них летiла, щоб назавжди вiдбити в них бажання нападати на Русь! А ти хочеш подражнити, як ос. Вiд того вони тiльки злiшi будуть... Якщо вже хочеш iти на них, то йди разом з великими київськими князями. I половцiв добре полякаєш, i слави заживеш. I дружину я тодi дам тобi, - завжди пришлю тисяч п'ять воїв... Це моє останнє слово. А тепер ходiмо до дiтей, хочу побавитись наостанку, перед вашим вiд'їздом, з онучатами. Iгор стиснув губи i мовчки встав. Власне, вiн не дуже й сподiвався на те, що Ярослав з першого слова так i дасть йому полк воїв, та все ж вiдмова була дошкульна i боляче хльоснула по князiвському самолюбству. - Шкода, княже, - сказав вiн з удаваною веселою усмiшкою. - Доведеться твоїм онукам, як виростуть, дiлити i так невелике Новгород-Сiверське князiвство на зовсiм дрiбнi удiли... - Нiчого, хай ростуть, а життя розпорядиться по-своєму - кому грива, а кому хвiст, - вiдповiв Осмомисл i пропустив у дверi поперед себе Iгоря i Ярославну. * * * З Галича Iгор з сiм'єю виїхав у ясну морозну днину, та вже зразу за Днiстром погода зiпсувалася: настала вiдлига, небо затягнуло хмарами, сiйнули холоднi осiннi дощi. Дороги перетворилися в справжнє болото. Ярославна з дiтьми не вилазили з критого воза, а Iгор, насунувши на голову каптур мокрої киреї, їхав верхи i слiдкував, щоб усе в його невеликiй валцi було в порядку. До Києва, замiсть десятого дня, як сподiвалися, добралися увечерi аж на п'ятнадцятий. Iгор повернув валку в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся, коли приїздив до Києва. Славута був дома. При свiтлi смолоскипа зiйшов з ганку у двiр, упiзнав Iгоря. - Княже! - розкинув для обiймiв руки. - Дорогий мiй! Звiдки? Яким побитом? Старий боярин безмiрно зрадiв несподiваному гостевi, якого не бачив кiлька мiсяцiв. Вiн поцiлував Iгоря в холодну мокру щоку i запросив до хоромiв. - Я з сiм'єю, боярине, - зупинив його Iгор. - З княгинею Ярославною, з дiтьми та почетом. Їдемо з Галича. - Так це ж чудово! Княгиня Ярославна! Дiти! Зараз ми приготуємо все для дорогих гостей. - Вiн заметушився i почав гукати до челядi: - Гей, люди! Топiть грубки! Готуйте гарячу вечерю! Засипте вiвса коням та покладiть сiна! Та швидше повертайтеся! Ну! Широкий боярський двiр ураз ожив. Запалали смолоскипи, в хоромах засвiтилися свiчки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, рiзали пiвнiв, засипали в жолоби обрiк, дiставали з горища сiно. Славута привiтав Ярославну, як доньку, - обняв, поцiлував у лоба, повiв з дiтьми до хоромiв. Iгор деякий час ще порядкував у дворi, аж поки люди i конi не були поставленi на нiчлiг. Потiм зайшов до боярської хоромини. Тут уже палахкотiв у грубцi вогонь, дiти пили з коржами та медом гаряче молоко, що виганяє простуду з горла. Текля вносила перини та ковдри - слала їм постiль на жовтiй, вимитiй до блиску дощанiй пiдлозi. Коли дiтей поклали спати i погасили свiчку, Iгор, Євфросинiя та Славута перейшли до боярської хоромини, де був накритий стiл. Все, що мав кращого i смачнiшого, боярин звелiв подати сюди. Вiн наповнив келихи iскристою солодкою ситою. - За ваше здоров'я, княже й княгине, за здоров'я ваших дiток! Дякую, що не забули мене i завiтали не до когось iншого, а до моєї господи! - Рiднiшої i дорожчої людини в Києвi, нiж ти, Славуто, для мене немає, - з почуттям проказав Iгор. - За твоє здоров'я, вчителю! За те, щоб повнився достатком твiй дiм, щоб ясною була голова, а голос лунав по-молодечому! I якщо дозволиш, ми на кiлька днiв скористаємось твоєю гостиннiстю, бо додому ще тиждень путi, а конi стомилися i дiти послабли... - Княже! - вигукнув Славута. - Мiй дiм - твiй дiм. Все, що маю, що я нажив за своє життя, все те вiд князiв Всеволода Ольговича, Святослава Всеволодовича, твого батька Святослава Ольговича та найбiльше - вiд тебе, Iгорю. Всi мої статки-маєтки подарованi цими князями за мою вiрну службу i належать їм, як i я їм належу тiлом i душею. Ольговичi - моя доля... - Я завжди високо цiнив твою вiдданiсть Ольговичам, Славуто, але Ольговичiв стало багато. Хто ж iз них тепер займає перше мiсце у твоєму серцi? Святослав? - Уже з твого запитання, Iгорю, менi ясно, як високо ти цiниш мою вiдданiсть. Можеш не сумнiватися, найперше мiсце в моєму серцi належить тобi. Це всiм вiдомо... - Навiть не Святославовi? - I Святославовi теж. - Але останнi чотири роки ти незмiнно при його дворi i вiддано служиш йому! - вигукнув Iгор. - Ти теж, Iгорю, не раз воював на його боцi, допомагав йому здобути Київ. I допомiг! I це велика перемога Ольговичiв!.. Що ж стосується мене, то нас зi Святославом єднає i дитяча та юнацька дружба, i спiльне бажання об'єднати довкола Києва всi руськi землi, i, зрештою, те, що бiльшiсть моїх угiдь розташованi на нинiшнiй Святославовiй землi... Моя батькiвщина - Сiверщина. У Чернiговi у мене є, як ти знаєш, кращий дiм, нiж у Києвi, та з Ярославом жити менi скучно... Є, правда, дякуючи тобi, дiм i в Новгородi-Сiверському... I я ж наїжджаю до тебе в гостi... - Ну, от! Наїжджаєш! А кажеш, що я на першому мiсцi в твоєму серцi... - I це так. Я люблю тебе, як сина! З усiх Ольговичiв ти найбiльше припав менi до душi - за щирiсть i вiдвертiсть, за безкорисливiсть i хоробрiсть... З малих лiт припав! - Ну, не такий уже я хороший! - не без задоволення сказав Iгор. Славута усмiхнувся i його очi засвiтилися батькiвською добротою. - А я й не перехвалюю тебе, бо добре знаю, що ти, крiм того, ще й упертий, запальний, честолюбний, а iнодi й жорстокий... Ну, та про це у нас ще буде час погомонiти, - ви ж не завтра вирушаєте в путь... Тим бiльше, що завтра доведеться йти до Святослава: вiн збирає князiв на снем. Уже прибули Рюрик, Ярослав Чернiгiвський, Володимир Переяславський i твiй любий брат Всеволод... Iгор аж кинувся: - Всеволод тут? Чому ж ти менi вiдразу не сказав? - Бо ти б же миттю помчав до нього серед ночi. А тобi треба передусiм добре вiдпочити, виспатися. А вже завтра зустрiнетесь... Iгор i Ярославна вiдчули, якi вони страшенно стомленi. Тепло, що йшло вiд грубки, смачна вечеря та хмiльна сита ще бiльше розморили їх, обличчя запашiли гарячковитим рум'янцем. Уже нi їсти, нi пити, нi розмовляти їм не хотiлося. Очi склеплювалися самi. Сон - це все, що зараз для них було наймилiше. * * * Святослав не вважав це зiбрання загальноруським снемом, бо прибули до Києва, крiм Рюрика, лише чотири князi: Ярослав Чернiгiвський, Володимир Переяславський, Iгор Новгород-Сiверський та Всеволод Трубчев-ський. Однак урочистостi й пишностi зiбранню не бракувало. Святославова гридниця була прикрашена князiвськими хоругвами, одягнутi в барвисте вбрання князiвськi гуслярi, дудкарi та скоморохи ще до початку снему почали веселити лiпших київських мужiв - бояр, багатих купцiв, дружинникiв - музикою, пiснями та скомороськими жартами-витребеньками. Iгор з Ярославною та Славутою трохи припiзнився i зайшов до гридницi тодi, коли там уже стояли Святослав з Марiєю Василькiвною, Рюрик з Белукiвною та прибулi князi. Святослав широко розкинув руки, струснув сивою чуприною i пiшов назустрiч гостю. - Княже, брате мiй! - I мiцно обняв Iгоря, потiм Ярославну. - Який я радий, що ви з княгинею завiтали до моєї господи! Який я щасливий, що ти, не пам'ятаючи дрiб'язкових образ, прибув сюди, щоб спiльно подумати про землю Руську! Iгор переходив з рук до рук. Його щиро обняли Рюрик i Ярослав, а брат Всеволод згрiб у ведмежi обiйми i мало кiсток не потрощив на радощах. I ось перед ним Володимир Глiбович. Iгор глянув на його юне вродливе обличчя, заглянув у свiтло-голубi очi - i руки не простягнув, тiльки процiдив крiзь зуби: - Здрав будь, княже! Володимир холодно кивнув головою: - Здрав будь! Святослав стежив за виразом їхнiх облич, за кожним словом. Помiтивши, що вони i рук не подають один одному,i не думають розходитися, а стоять, настовбурчившись, мов пiвнi, поспiшив до них, щоб не спалахнула сварка, взяв обох попiдруки, рушив до князiвського столу на пiдвищеннi. - Дорогi мої синовцi[45], - сказав лагiдно, як батько, що повчає недорослих синiв, - є час битися, але є час i миритися. Що було, те загуло, те биллям поросло! Подайте один одному руки, як брати, i хай нiколи чорна тiнь незгоди не затьмарить ваших сердець! Вiд цього виграє i кожен з вас, i вся Русь! Подайте руки, прошу вас! Не дивлячись один одному в вiчi, молодi князi простягнули руки, але потиск їхнiй був ледь помiтний i нiяк не свiдчив про примирення. Святослав запросив усiх до столу. Чашники метнулися наповнювати чари, келихи, роги, поставцi. - Братiє i дружино! - голосно, на всю гридницю, промовив великий князь. - Важкий i тривожний час настав для Руської землi. Заворушився Половецький степ, пiднялися кочовi племена i напосiлися на україннi нашi землi. Ми було приборкали Коб'яка з його братiєю, та цього, виявляється, замало. Безбожний окаянний Кончак, якого на ханському снемi обрано великим ханом, задумав знести всю Переяславську землю i прилучити її до землi Половецької... Святослав замовк, пiдшукуючи потрiбнi слова. А гридниця враз зашумiла, по нiй прокотився грiм обурення. Звiстка була дуже важлива i вразила всiх. - Звiдки дiзнався про це, княже? - запитав брат Ярослав. - Може, це вигадка? Святослав похитав головою. - Нi, не вигадка... З Лубна прибув гонець. Посадник Мотига повiдомляє: зi степу прискакав молодий половець, що добре говорить по-нашому, бо мати його - наша жiнка, переяславка, вiн докладно розповiв про ханський снем, про обрання Кончака верховним ханом, про те, що половцi задумали великий зимовий похiд проти нас, i навiть про те, що Кончак послав людей за Кавказькi гори, щоб придбати там лук-самострiл, що стрiляє "живим вогнем". Щоб застрахати наших воїв... Всi довго мовчали. Кожному з присутнiх було добре вiдомо, якою смертельною загрозою для Русi були половцi протягом останнiх ста рокiв, пiсля того як вони могутньою хвилею вихлюпнулись з-за Волги, з земель незвiданих, таємничих, i, витiснивши своїх родовичiв-печенiгiв, затопили неозорi степи мiж Волгою та Днiпром, а згодом i мiж Днiпром та Дунаєм. Все, що сказав великий князь, нiяк не скидалося на вигадку. Не було того року, щоб минув для Русi спокiйно, щоб та або iнша половецька орда не топтала руськi землi. Тепер же, коли половцi об'єдналися, треба ждати гiршого. - Що ж нам робити? Зима довга, а ми не знаємо, коли саме нападе Кончак,-почав розмiрковувати уголос Ярослав. - Не тримати ж у Полi цiлу зиму об'єднане вiйсько... Що порадить великий князь? Святослав видiлявся серед iнших князiв не тiльки вiком, сивою головою, а й дорiднiстю. Нi щуплуватий брат Ярослав з його кущуватими бровами, маленькими очицями i спокiйним, урiвноваженим характером, нi жвавий чорночубий Рюрик, нi Iгор та Володимир Переяславський, що були середнього зросту, не могли дорiвнятися нi дорiднiстю, нi силою до великого князя. Один Всеволод, що сидiв край стола, мав таку ж велику голову, крупне лице i могутнi плечi, як старший вiд нього майже утроє двоюрiдний брат. Всi повернулися до Святослава. Справдi, що порадить великий князь? Святослав рукою вiдкинув назад сиву чуприну, трохи вiдпив з келиха сити i, подумавши якусь хвилину, сказав: - Ми з великим князем Рюриком уже крiпко думали, що нам робити. Звичайно, посилати на всю зиму в Поле вiйсько нерозумно. Та й хто витримає таку зимiвлю?.. А от держати на Королi, Пслi та Ворсклi в зимiвниках таємничих вивiдачiв можна. Як тiльки вони помiтять половцiв, то вiд вити[46] до вити звiстка за один день дiйде до нас - у Київ, у Переяслав, у Чернiгiв... А ми, держачи рать напоготовi, негайно виступимо i зустрiнемо супротивника десь на Сулi, а то й на Хоролi... Чи згоднi на це? Чи так я кажу? Першим вiдгукнувся Володимир Глiбович: - Я згоден. - А ти, Ярославе? - Святослав повернувся до брата. - Iншого виходу у нас немає, - вiдповiв той ухильно. - Отже, ти згоден пiти разом з нами в Поле? - перепитав Святослав. - Згоден, - нахилив голову Ярослав, i нiхто не мiг побачити його очей. - А ти, Iгорю? - Сiверськi князi пiдуть! - твердо сказав Iгор. - Всi пiдуть - i я, i Всеволод, i Святослав Рильський, i Володимир Путивльський... Рум'яний Святославiв вид прояснiв. - От i добре! Вiсiм князiв уже згоднi йти в Поле. А тим часом, поки Кончак збиратиме сили, домовимося з iншими князями. Половцi об'єднуються для рiшучого бою з нами, i Русь не повинна дрiмати! Всi разом грудьми станемо на захист рiдної землi! Останнi слова великого князя потонули в гучних вигуках: - Не пустимо поганих на Русь! - Загородимо їм дорогу своїми щитами! - Смерть Кончаковi! - Слава князям! - Хана Коб'яка сюди! Хочемо побачити поганина-кощiя в колодках! - Усiх ханiв приведiть! Хай поглянуть на руську славу, а свою ганьбу! Ця думка сподобалася всiм. Багато голосiв пiдхопили її: - Ханiв сюди! Ханiв! Святослав подав знак гридню Кузьмищу: Вiзьми сторожу, приведи Коб'яка з братiєю! Йому i самому хотiлося показати полонених брату Ярославу i двоюрiдним братам Iгорю та Всеволоду, якi не брали участi в переможному походi. Кузьмище вклонився: - Миттю будуть тута, княже! Однак з'явився вiн не скоро. Гостi встигли випити чимало пива i сити, з'їли половину наїдкiв, перш нiж вiн з молодими гриднями ввiв Коб'яка i ханiв. Полонених поставили на проходi, мiж столами, неподалiк вiд князiв. За час, проведений у неволi, вони змарнiли, жовто-сiрi вiд природи, ще бiльше поблiдли й посiрiли. Коб'як теж схуд, гострi вилицi кiстляво випирали з-пiд шкiри, вузькi очицi люто косилися на князiв та боярство. Кузьмище поклав йому на шию важку, мов довбешка, руку - пригнув ханову голову в низькому поклонi. - Кланяйся князям, поганцю! Ще раз i ще! Молодi гриднi зробили те ж саме з iншими ханами. Святослав махнув, щоб вiдпустили, повернувся до Коб'яка: - Ну що, хане, важко в полонi? Не подобається? Крутиш носом? А скiльки ж нашого люду ви тримаєте у себе? А скiльки загнали в сиру землю? Думав про це? Коб'як хитнув головою, як норовистий кiнь, коли на нього насiли оводи. - Прийде час, княже, i ти так стоятимеш передi мною та моїми родовичами, як я нинi перед тобою, тодi i дiзнаєшся, як бути в полонi! Всi обурено загули: це була погроза. Але Святослав пiдняв руку. - Чому ж не жив з нами, як добрий сусiда? Чого плюндрував нашу землю? Чому знову збирався напасти на нас? Легкої поживи захотiлося? - Ви самi накликали мене сюди... Поряд з тобою, княже, сидить князь Iгор i не дасть збрехати. Це ж вiн на твоє прохання покликав мене та Кончака разом воювати Рюрика! Хiба не так? Iгоря пересмикнуло. Святослав спохмурнiв. Що було, те було. I зовсiм недавно, якихось чотири чи п'ять рокiв тому. Та навiщо про це нагадувати тут? У Рюрикових i Володимирових очах блиснули насмiшкуватi вогники. А київськi бояри, цi багатiї, незалежнi вельможi, що на свiй розсуд запрошували до Києва князiв i нерiдко проганяли їх, вiдверто засмiялися. - Прикуси язика, рабе! Довгого маєш - вкорочу! - спалахнув Iгор. - Не тобi згадувати минуле! Лiпше думай про день завтрашнiй - що вiн тобi принесе. Ось ми дiзналися, що Кончак пiдбиває ханiв на велику вiйну проти нас. Так от, якщо вiн справдi сунеться на нашу землю, то першою полетить твоя башка з плiч! - Дякую, що сказав. Тепер знатиму, що мене жде. Але ти сам стережись! I думай не про день завтрашнiй, а про нинiшнiй, - вiдрiзав Коб'як, хижо повiвши прищуреним оком по столу. - Бо хто вiдає, чий вiк довший? Хто тут може сказати, до кого першого пiдiйде щербата з косою? Може, до тебе, Iгорю? А може, до князя Святослава? Коб'як раптом вiдштовхнув Кузьмища, нахилився над столом, блискавично вирвав застромленого в копчений окiст захалявного ножа i, майже не цiлячись, сильно метнув його в Iгоря. Нiж просвистiв, мов стрiла, направлений твердою рукою прямо в груди князевi, але Iгор устиг вiдхилитися. Нiж пролетiв побiля його плеча i глибоко ввiгнався в живiт молодому чашниковi, що стояв позаду. Чашник упав. Крик болю i жаху пролунав на всю гридницю. Iгор зблiд. Всеволод i Володимир Переяславський намагалися видобути мечi, та, сидячи за столом, у тiснотi, не могли цього зробити. А Коб'як, побачивши, що промахнувся i ненависний йому князь сидить живий i неушкоджений, кинувся до нього з розчепiреними пальцями, щоб схопити за горло. Тут його й наздогнав важкий Кузьмищiв меч, в одну мить вiддiливши ханову голову вiд тулуба. I впав Коб'як у гридницi Святославовiй - без слави, як пiдлий убивця. За Iгоревою спиною корчився в передсмертних муках Святославiв чашник. У гридницi стояв неймовiрний шум i гвалт. Гостi посхоплювалися, вимагали скарати на горло всiх ханiв i, зiбравши вiйсько, не ждучи нападу Кончака, йти на нього вiйною. Святослав сидiв поблiдлий, розгублений. Йому на допомогу кинувся Славута, нахилився до вуха. - Княже, не пiддавайся почуттям. Гарячi голови вмить порубають полонених, а це на руку Кончаковi, бо полегшить йому об'єднання всiх племен половецьких. Та й похiд не на часi. До походу треба готуватися... Порада була слушна, а головне, привела до тями великого князя. Вiн пiдвiвся, розпорядився допомогти пораненому чашниковi, ханiв вивести, мертвого Коб'яка винести. Гамiр i пристрастi поволi затихли, вгамувалися. I хоча всi були пригнiченi тим, що сталося, однак згадали, що на столах ще багато смачної їжi, що ще не подавав сьогоднi свого голосу Славута, а смерть половецького хана - не така вже важлива причина, щоб перервати князiвський пир. Згадали це всi i, заповзявшись бiля наїдкiв та напоїв, поволi знову розвеселилися. Забули i про Коб'яка, i про його братiю, i про похiд, до якого щойно так палко закликали один одного. Хтось перший захотiв почути спiв Славути, iншi пiдтримали. - Славуто, заспiвай! Славута не примусив просити себе довго. Кинув руки на струни, пройшовся по них кiлька разiв, дiждався тишi - аж у вухах вiд неї задзвенiло - i враз високо, протяжно завiв: Ой ти, степ мiй, степ, без кiнця, без меж! Ой чому ти, степ, ковилом цвiтеш? Ковилом шумиш, кров'ю червониш, кiстю бiлою у травi дзвениш? Чом по тобi, степ, не жита цвiтуть, не жита цвiтуть, а полки iдуть? Чом на тобi, степ, нема ратая, скаче лиш орда розпроклятая? - Що вiд кровi я, вiд солоних слiз галиччю покривсь, ковилом порiс... Степ, широкий степ, мiй привольний край!.. Що на серцi - бiль, на душi - печаль... Це була нова пiсня Славути, складена ним пiсля походу на Орiль. її простi слова, що, здавалося, жили в серцi кожного, хто ходив у похiд, її розлогий, як безмежний степ, спiв, її глибока туга й печаль приголомшили всiх, вразили, нiби громом, видавили з ока не одного суворого воїна пекучу сльозу. Справдi, яка лиха година, яка напасть насунулася на рiдну землю, на широкi прабатькiвськi степи! Супився Святослав, витирав очi Рюрик, хмурився Iгор i Володимир, ридав, не стримуючись, гридень Кузьмище, i сльози текли по його чорнiй закошлаченiй бородi. - Славуто, сьогочасний Бояне наш! - Святослав поцiлував спiвця у сиву голову. - Незрiвнянний наш! Дякуємо тобi! I гридниця затула, заревла, застогнала сотнями голосiв: - Славуто-о! * * * По приїздi в Новгород-Сiверський Iгор запросив до себе княжича Володимира Галицького. Помiтно схвильований i злегка зблiдлий, той поспiшно ввiйшов до хоромини, обняв сестру i зятя i вiдразу, без зайвих слiв, запитав: - Ну, що? Батька бачили? Як вiн? Що сказав? . Ярославна схлипнула, її рiвний гарний носик зморщився, шовковистi брови здригнулися. - Постарiв... Схуд... Очi стали тьмянi, заглибленi в себе, нiби дивляться не вперед, а назад, на пройдене життя... - Ну, це ясно - старiсть. А старiсть - не радiсть... Та не про те мова... Про мене ви з ним балакали? - нетерпляче запитав Володимир. - Балакали, - вiдповiв Iгор. - Спочатку й слухати не хотiв про замирення з тобою, а потiм погодився на твоє повернення, якщо даси слово, що порвеш з боярством i не пiднiмеш руки нi на нього, нi на брата Олега! - Такого брата у мене немає! - скипiв Володимир. - Чого захотiв! Визнати братом сина попадi! Нiколи! Який вiн княжич! Байстрюк! Iгореве обличчя посуворiшало. - Та ти не гарячкуй! Вислухай спочатку! - Ну? - Володимир дивився чортом. - Ти мiркуєш не як дорослий муж, а як отрок... Тебе жде золотий Галицький стiл, пiд рукою незабаром стануть залiзнi галицькi полки, пiд якими, коли вони йдуть, здригається земля i води розступаються!.. Князь Ярослав справдi дуже постарiв. Видно, тi незгоди, що впали важким тягарем на його плечi, укоротять йому вiку. А ти не хочеш цього зрозумiти! Дався тобi Олег! Про князiвство думай, а не про нього. Та й брат вiн тобi по батьковi, вiд цього нiкуди не дiнешся! Серед князiвських синiв байстрюкiв не буває! Все одно в них князiвська кров! - Не визнаю я Настасича братом! Нiколи не визнаю! - Визнаєш! - Iгор почав сердитися. - I напишеш про це батьковi! Бо це для тебе єдиний шлях на Галицький стiл! Iншого я не бачу... - А якщо не напишу? Iгореве обличчя скам'янiло, очi похмуро блиснули. Вiн умiв бути твердим i суворим. - Якщо не напишеш, тодi їдь вiд нас, Володимире! Хоча, видить бог, я цього не хочу, бо люблю тебе як брата! Ось як! - Володимир ще дужче зблiд, по обличчю пробiгла гримаса болю. Вiн повернувся до Євфросинiї: - I ти, сестрице, так думаєш, як твiй ладо? Ярославна помертвiлими губами прошепотiла: - Прости мене, братику, але i я так думаю. I прошу тебе - напиши батьковi! Помирися з ним! Не довго вже йому стежку топтати по бiлому свiтi, тож хай хоч наостанку знайде спокiй... Напиши!.. Заради себе i всiх нас!..А ще - не вiр боярам! Не вiр! Це змiї пiдколоднi, пiдступнi! Вона обняла брата i на грудях у нього заплакала. Володимир обережно вiдсторонив її, посадив на лаву i сам сiв поряд, охопивши голову руками. Довго так сидiв непорушний, дивився у куток, i не можна було зрозумiти - думає вiн що-небудь чи нi, таким безтямним був його погляд. Нi Iгор, нi Ярославна жодним словом не порушили цiєї напруженої тишi, даючи княжичу можливiсть самому зважити все i знайти вихiд iз того становища, в яке вiн потрапив. Нарештi Володимир важко зiтхнув i тихо проказав: - Гаразд, я напишу такого листа. Напишу... Хай усiм вам буде легко! РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Вiдразу пiсля рiздва до Вербiвки прибув молодий князь Володимир Iгорович з почтом. Його супроводжували боярин Вовк, старий досвiдчений воєвода, якому Iгор доручив опiкати сина, путивльський соцький, волосний тiун i пiвсотнi гриднiв. Усi верхи, в дублених кожухах, хутряних i ялових чоботях, несподiвано виїхали з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село, занесене снiгами, i, не зустрiвши жодної живої душi, зупинилися на вигонi, де колись, до нападу половцiв, стояла дерев'яна церковця, а тепер широко розкинувся пустир. - Трубiть збiр! - наказав князь, трохи здивований тим, що нiхто з мешканцiв хижок та землянок не помiтив прибуття вiйськового загону. Молодий гридень пiднiс до рота рiг, щосили затрубив. Сильний протяжний згук сколихнув снiгову тишу i луною вiдгукнувся в бору за Сеймом. I зразу ж iз кiлькох найближчих хижок злякано визирнули люди. Чи не половцi? - Сюди йдiть! Сюди! - замахав руками тiун, - Не бiйтеся! Прибув князь Володимир Iгоревич! Люди боязливо рушили навпростець, по снiгу, i юрбою ставали перед вершниками. Ждан обiдав з матiр'ю та Любавою. Хижку вiн встиг закiнчити до холодiв, i тепер стало вiльнiше: був час i коней попорати, i до сусiдiв заглянути, i спокiйно бiля столу за мискою юшки посидiти. Любава остаточно видужала, розквiтла, погарнiшала, i Ждан, уже не ховаючись вiд матерi (бо ранiше соромився), зазирав дiвчинi в вiчi, милувався її красою i чекав назначеного Любавою дня, коли зможе назвати її своєю жоною. Жили сутужно: хлiба не пекли, бо нi з чого було. Брат Iван позичив кiлька корцiв проса та ячменю - товкли в ступi i варили кашу. З лози Ждан наплiв десяткiв два верш, рубав лiд i заставляв їх в ополонки у рибних мiсцях, де водилися лини, соми та в'юни, - i з улову, якщо щастило, варили юшку. Окрiм того, кожного дня, взявши сильця, лука, списа та рогатину, ходив на лови. Бувало, вертався з порожнiми руками, але, бувало, приносив зайця, козулю чи якусь iншу дичину, i тодi в хатi було маленьке свято - ласували свiжиною. I сподiвалися на краще. Восени Ждан, зробивши з мiцної дубової гiлляки рало, розорав чималий шмат землi i посiяв пшеницю та жито. Посiв дружно зiйшов, заврунився, закучерявився, обiцяв, якщо буде з весни полiття, обернутися добрим врожаєм. А ще ж була надiя i на яровину: на коня вимiняли насiння гречки, проса, ячменю, i вона добре покiльчилася, i якщо Ярило своїми гарячими променями не висушить рiллю, не зiв'ялить паросткiв, теж дасть урожай. Тодi наступну зиму можна зустрiчати без страху... Ждан зачерпнув з дерев'яної миски-довбанки шмат бiлої розвареної линини i вже лагодився запустити в неї свої молодi зуби, як тут у хижку ввiрвався протяжний звук рога - ту-ту-ту-у! Ложка на мить застигла в повiтрi, потiм опустилася назад, у миску. Любава ойкнула: - Ой, лишенько, що це? Через невеличке кругле вiконце в хижку проникало небагато свiтла, та все ж було видно, як i мати зблiдла. Любава злякано глянула на Ждана, нiби шукаючи у нього захистку. Про їжу миттю забули, хоча були голоднi. Ждан зiрвав з кiлочка, забитого в стiну, кожуха, натягнув на голову шапку, вискочив надвiр. Жiнки поспiшили за ним. Рiзке сяйво сонячного дня пiсля сутiнкiв хижки примусило Ждана зажмуритися, затулити очi рукою. А коли трохи звик до слiпучого свiтла, то побачив на вигонi загiн вершникiв, а попереду - князя Володимира Путивльського. Хоч було неблизько, вiн вiдразу впiзнав його Гнiдка, гривастого високого красеня з бiлими смужками на всiх чотирьох ногах, що не так часто буває, i бiлою зiркою на лобi. Це був подарунок князя Iгоря старшому синовi. Ждан полегшено зiтхнув: - Свої! Не бiйтеся! Вони побрели навпростець по снiгу. А пiдiйшовши, стали до гурту. Князь Володимир вiдразу впiзнав колишнього батькового конюшого. - Ну, як? Знайшов своїх? Хату збудував? - Брата знайшов i хижку поставив. Є де зиму перебути, - вклонився Ждан. - Це добре. Обживайся, я звелiв з вербiвчан три лiта нiякої данини не брати. З тебе теж. А потiм - тiльки половину. - Дякую, княже, - знову схилив голову Ждан. Вiн знав давнiй звичай - з погорiльцiв та новопоселенцiв кiлька лiт данини не беруть. Та все ж було приємно, що молодий князь пам'ятає про це.