м, короткочасними, але гострими i кровопролитними кiнними наскоками, а особливо тим, що змусив їх терпiти спеку й безводдя, Кончак перед вечором кинувся всiма силами в атаку. I знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стрiл. Знову задзвенiли шаблi, закричали вої, заiржали конi, застогнали пораненi. Шум, трiск, гам, скрегiт, тупiт, крик знялися над кривавим бойовищем i не вщухали нi на хвилину. З палаючим поглядом i запеченими, почорнiлими вустами, з закривавленою пов'язкою на руцi Iгор гасав по полю, пiддавав воям духу. Мчав вiд Святослава до Володимира, вiд ковуїв до Всеволода, а потiм до новгород-сiверцiв - пiдбадьорював, закликав триматися i щосили пробиватися до Дiнця, надихав i добрим словом, i мечем, а головне, одною своєю появою в самiй гущi бою. - Iгор тут! Iгор з нами! - лунало по рядах, i вої з новим завзяттям кидалися в бiй, забуваючи i про те, що ось уже який час б'ються вони без їжi та води, що пече їх сонце i палить сухий степовий вiтер, що конi ледве тримаються на ногах вiд утоми й спраги, що майбутнє невiдоме. Смерть? Полон? Вечiр принiс легку прохолоду, але не принiс перепочинку. Бiй тривав далi. Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагуїл з декiлькома воєводами. - Княже, усiм нам тут кiнець! I вої, i ковуї, i витязi, i вся братiя ляжуть трупом! -схвильовано загаркавив Ольстин. - Треба тiкати! - Як же втекти? - не зрозумiв Iгор. - Ми оточенi! - Вночi невеликою дружиною можна буде пробитися, княже, - почав пояснювати Рагуїл. - Пересядемо на пiдмiнних коней, знайдемо прогалину серед половецьких полкiв - i проб'ємося! - А чорнi люди? А вої, у яких немає пiдмiнних коней? Як же вони? Залишити їх? - Усi ми не врятуємося! Марна надiя! Iгор спалахнув. - Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих воїнiв, а з одними воєводами тiкати! Або нам добре, або зле станеться - то всiм гуртом! Бо якщо я втечу з воєводами та старшою дружиною, а простих воїнiв залишу в руках iноплемiнникiв, то який одвiт дам перед богом? Тодi довiку каратимуся бiльше, нiж коли б я смерть прийняв! Будемо вночi всi разом пробиватися до Дiнця! Такий мiй рiшенець! Присоромленi воєводи поскакали до своїх стягiв, i бiй розгорiвся з новою силою - нiчний бiй! Вiстрям своїм Iгорiв полк був нацiлений на Донець. Мечем i списом прокладали собi шлях сiверськi дружини, встилаючи його своїм i ворожим трупом. Коли конi почали падати вiд знемоги i спраги, воїни спiшилися. Iгор заохочував: - Браття i дружино, тут зовсiм близько! Бувалi люди кажуть, що за той час, скiльки потрiбно доброму молодцевi, щоб пообiдати, ми туди навiть пiшки дiйдемо! Так пiднатужмося, браття! Вперед! Окремi стяги пiд натужувалися i глибоко врубувалися в темнi й непрогляднi полки половецькi, вiдтискуючи Їх усе далi й далi в поле. Здавалося, ще одне зусилля - i залiзний обруч половецький трiсне. Iгор кидався до них i захриплим голосом гукав: - Соколи! Витязi руськi! Ну, ще трохи! Ще! Та прорватися нiде не щастило. Всюди на цьому шляху темною непробивною стiною стояли кочовики, якi супроти одного руського воїна виставляли трьох чи чотирьох своїх. I пiд ранок стало ясно: тут не пробитися. А на свiтаннi, у недiлю 12 травня, трапилося найгiрше: раптом почали тiкати ковуї. Скориставшись тим, що Кончак з-перед них вiдтягнув значну частину своїх сил на пiвнiч, вони, як тiльки загорiлася ранкова зоря, прорвали немiцний половецький заслiн i кинулися без оглядки в степ. Вони ще не знали, що це була пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком. Над полем пролунав чийсь стривожений голос: - Ковуї тiкають! Ковуї! Iгор щосили ударив острогами Воронця, помчав услiд за втiкачами. Нi Янь, нi Ждан на своїх стомлених конях не змогли його наздогнати. - Вернiться, браття! Вернiться! - гукав розпачливо Iгор. Та ковуї, чи то не впiзнаючи його, чи, охопленi жахом i бажанням будь-що врятуватися з цього пекла, не хотiли впiзнавати, мчали далi, не звертаючи на нього уваги. Тодi Iгор скинув шолом i ще дужче приострожив Воронця. Невже нiхто не впiзнає князя? - Воєводо Ольстин! Браття ковуї! - загукав щосили. Та захриплий голос потонув у гучному тупотi копит i дикому лементi, що знявся над головами втiкачiв. Лише один вершник оглянувся i зупинився. Це був Михалко Гюргович, син ковуйського хана з Остра. - Прости, княже, - схилив вiн чорночубу голову. - Злякалися ми! Смертi злякалися!.. Адже половцi вважають нас вiдступниками, зрадниками i в полон не беруть - сiчуть усiх пiдряд! За ковуями здiймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася в оборонному кiльцi русичiв, хлинули загони кочовикiв. Iгор зрозумiв: це кiнець! Нiяка гать не спинить весняну повiнь, якщо вона прорвала собi прiрву! Нiяка сила не спинить тепер половцiв, що скористалися боягузтвом ковуїв i ринули в саму серцевину руського вiйська! - Прокляття! - вигукнув вiн. - Що ж вони наробили! I самi загинуть, i нас усiх вiддадуть на поталу вороговi! - Там Каяла, а за нею - озеро, - пояснив Михалко Гюргович. - Вони хочуть дiстатися до води, а звiдти, напоївши коней i самi напившись, далi в степ... Якщо пощастить, звичайно... - Якщо пощастить.... Нещаснi! Там далi - Каяла! Чи ж зумiють перебратися через неї... Та, врештi, що нам зараз до них!.. Рiзкий окрик Яня, що разом зi Жданом наближався до князя, вивiв Iгоря з зацiпенiння: - Половцi! Iгор пiдвiв голову. Половцi були недалеко. Вони мчали йому навперейми. Вже добре видно оскал кiнських морд, хижий блиск очей розпалених боєм верхiвцiв. - Тiкаймо! - пригнувся в сiдлi Михалко Гюргович i вдарив князевого Воронця батогом по крупу. Конi бiгли з усiх сил. Та сил було мало. Нi гострi остроги, нi батiг, нi лайка, нi понукання, нi благання, - ну, виручай, друже! - нiщо не могло примусити бiгти їх так, як бiгли напоєнi, нагодованi i не змордованi половецькi конi. Ось Янь i Ждан. Вони тiкають разом з князем, але скоро вiдстають. Вiдстав i Михалко Гюргович - Iгор вирвався вперед. Йому залишається один перестрiл iз лука до своїх. Зовсiм близько! Один перестрiл! - Ну, конику, ну, Ворончику, виручай! Воронець мчить. Змучений, знесилений, спраглий, витягується в нитку, хрипко дихає. З нього клоччям спадає на землю пiна, болiсно зойкає селезiнка. Сили його вичерпалися, вiн спотикається, ледве не падає з нiг... Тодi з гущавини руського вiйська виривається високий бородань, хапає першого ж коня, що, втративши господаря, никає по полю, i мчить князевi на виручку. Його розкошлачена борода розвiвається на вiтрi, в жилавiй руцi виблискує проти сонця двосiчний меч, вiн здалеку гукає захриплим голосом: - Князюшко, тримайся! Я Будило! - зiстрибує на землю. - Бери мого коня! Але тут помiчає, як переднiй половчин на повному скаку натягує лука. - Не стрiляй! Це князь Iгор! - кричить щосили Будило i кидається навперейми стрiлi, пiдставляючи їй свої груди. Стрiла пронизує його наскрiзь. Будило голосно охнув, змахнув руками, мов крилами, але на ногах утримався i ще раз крикнув: - То наш князь! Не вбивай його! - I, збитий копитами половецького огиря, важко упав навзнак додолу. Половець нарештi зрозумiв його, опустив лука i схопився за довгий аркан, що висiв при боцi. Не встиг Iгор зiскочити з Воронця, як тонка петля зашморгнулася довкола тiла, вирвала з сiдла i жбурнула в потолочений бур'ян. Все! Кiнець! Смерть! З рани на руцi знову хлинула кров, в очах потемнiло. Потiм вiн вiдчув, як на плече лягла чиясь важка рука, пiдвела, поставила на ноги. Як iз туману, випливло широке темне обличчя з кущуватими бровами, що зрослися над перенiссям. Вузькi хижi очi блищали радiсно-здивовано. - Кинязь Iгор? - Ти хто? - спитав Iгор, ще не зовсiм усвiдомлюючи того, що з ним сталося. - Я Чилбук iз роду Тарголовичiв... Тепер ти мiй полонений, кинязю! - I половець вправно захалявним ножем вiдрiзав вiд пояса прикрашеного срiблом i самоцвiтами князiвського меча. - Їдь зi мною. Ти вже вiдвоювався! Iгоря оточили Чилбуковi родичi, щось радiсно загелготали, мов гуси, i помчали з поля бою до лiска, що виднiвся вдалинi, намагаючись якомога швидше вивернутися з-пiд темної лави своїх одноплемiнникiв, якi клином заганялися в розiрвану оборону русичiв - на мiсце ковуїв. З руського стану їм навперейми вимчав вершник. До Iгоря долетiв його розпачливий крик: - Княже, княже! Чилбук пiдняв лука, хижо вискалив зуби. Нi, вiн нiкому не вiддасть князя - таку дорогу здобич! Грудьми захищатиме його! Ще мить - i стрiла прониже груди необачному! Ще мить... Та тут пролунав Iгорiв голос: - Не стрiляй! Це мiй лiкар! Славута! Чилбук опустив лука. - Вiн хоче здатися менi в полон? - Вiн поспiшає, щоб лiкувати мене! Славута наблизився, зi слiзьми в очах обняв князя. - Iгорю, ти ще раз поранений? Нi? Слава богу! А пов'язка знову закров'янилася, почала сповзати... Ось я накладу тобi нову!.. Чилбук вiдвiв Iгоря у безпечне мiсце, на вершину горба, звiдки було видно все поле бою, дав попити кумису. Славута заново перев'язав князевi руку. Сюди ж Чилбуковi люди привели Яня, Ждана i Михалка Гюрговича, приставили до них сторожу. Всi були в розпачi, пригнiченi. Янь кусав губи i плакав, мов дитина. Ждан зчорнiв на лицi, мiцно зцiпив зуби, а князь Iгор смертельно зблiд i палаючим поглядом дивився туди, де знемагали, де сходили кров'ю його полки. Пiсля втечi ковуїв половцi швидко розiтнули руське вiйсько навпiл. Всеволода, оточивши, тиснули до великого озера, маючи надiю добити його там. А Володимира, Святослава i Рагуїла, воїни яких зовсiм знемогли вiд спеки, спраги та втоми, почали припирати до крутих берегiв Каяли. Бiля озера гинули пiд шаблями оточенi ковуї. Недалеко ж вони втекли! Двi чи три сотнi кинулися вплав, сподiваючись досягти протилежного берега, та стомленi, ледь живi конi, напившись без мiри води, швидко потонули, затягуючи за собою на дно i вершникiв. - Боже, що робиться! - прошепотiв Iгор. - Усе пропало! Все загинуло! Половцi справдi обсiли русичiв, мов сарана, i розстрiлювали з лукiв. Вої падали, устилали землю трупом. Тi, що прорвалися до Каяли, з високих круч бачили внизу воду, та напитися не могли - рiчка в'юнилася в глибокiй ущелинi. Окремих смiливцiв, якi спускалися вниз, вражали стрiли кочовикiв, що стояли на протилежному боцi. До обiднi з цими полками було покiнчено. Полонених половцi в'язали, важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття. Тримався ще Всеволод зi своїми трубчiвцями та курянами. Iгоревi добре було видно, як вiн прорубався крiзь половецький заслiн до Каяли, перейшов її, кинувся до озера, що голубiло вдалинi, i там, iдучи понад берегом, вiдбивався вiд ворога. Частина його воїв пустилася, як i ковуї, вплав до того берега, та вони не допливли й до середини - потопилися в ньому разом з кiньми. Довго виблискував проти сонця Всеволодiв шолом. Iгор бачив, з якою запеклiстю вiдбивався його єдиний улюблений брат вiд степовикiв, як вiн шаленiв у бою, рубаючи ворогiв своїм важким двосiчним мечем, як танула горстка його вiдчайдушних витязiв, i з жахом зрозумiв, що й Всеволода не мине зла доля. Ось переламався в його руцi меч. Хтось подав йому списа, i молодий князь прохромив ним груди нападниковi, що занiс над його головою шаблю... - Брате мiй, хоробрий буй-туре Всеволоде! - вигукнув Iгор. - Прости мене, що завiв тебе сюди на погибель... Боже, дай менi смертi, щоб не бачити, як упаде мiй брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грiшник! Тепер споминаю я грiхи свої перед господом богом моїм, - як багато убивств заподiяв я i кровi пролив у землi християнськiй! Це ж я не пощадив християн, взявши на щит город Глiбов бiля Переяслава! Тодi немало завдав я горя, розлучаючи батькiв з дiтьми своїми, брата з братом, друга з другом, жiнок з чоловiками, дочок з матерями, подруг з подругами своїми! I все тодi полоном i горем було покрито! Живi мертвим заздрили, а мертвi радувалися, що в вогнi, як святi мученики, спокус життєвих позбулися! Старих повбивали, юнакам же лютi, без жалю, рани завдавали, мужiв сiкли, жiнок оскверняли! I те все зробив я!.. Не пристало менi тепер жити!.. I се нинi виджу кару вiд господа бога мого!.. Де нинi улюблений брат мiй? Де нинi брата мого син? Де чадо моє? Де бояри думаючi? Де мужi хоробрi? Де полк мiй? Де конi i зброя многоцiнна?.. Чи не через все те вiддав господь мене, зв'язаного, в руки поганинам? Се воздав менi господь за беззаконня моє i за злiсть мою! I впали сьогоднi грiхи мої на голову мою!.. Вiн ударив себе здоровою рукою в груди i, щоб нiхто не помiтив слiз в його очах, опустив голову. А коли пiдняв, то вже не видно було нi брата Всеволода, нi його славних витязiв, нi черлених щитiв, нi барвистих руських стягiв... Затих над Половецьким полем гомiн бою, що тривав без перерви суботу, нiч на недiлю i недiлю до пiвдня. Затих брязкiт мечiв, i гуркiт щитiв, i трiск списiв, i тупiт кiнських копит. Чулися тiльки радiснi вигуки переможцiв, стогони вмираючих сiверян та каркання воронiв, що злiталися на покорм. - Навiщо я залишився жити? - прошепотiв Iгор. - Чому мене не вразила гостра шабля чи половецька стрiла?.. Пiд'їхав з ханами Кончак. Сидiв на конi прямо, гордовито. У чорних блискучих очах неприхована радiсть. Радiсть перемоги! - От ми й зустрiлися, Iгорю! I я не заздрю тобi! - сказав бундючно. - Ти хотiв завоювати Половецький степ, а став невiльником, рабом простого кочiвника Чил-бука! Ой-бой!.. Що тепер скажеш? Iгор мовчав. Очi його погасли, щоки поблiдли. Кончак повернувся до ханiв. - А хто полонив князя Всеволода? - Роман Кзич, син хана Кзи, великий хане, - вiдповiв хтось. - А князя Володимира? - Коптi з роду Улащевичiв! - А Святослава Ольговича? - Єлдечюк з роду Бурчевичiв! - Отже, всi князi в наших руках! Що ж будемо робити з ними, хани? Скараємо смертю, продамо в неволю чи визначимо викуп? - Викуп! Викуп! - закричали хани. - Та такий, щоб Русь застогнала! Щоб князi запродали не тiльки табуни свої, не тiльки поля й лiси свої, не тiльки смердiв i холопiв своїх, а й дiтей та жон своїх! - Ти чуєш, Iгорю? - знову повернувся до новгород-сiверського князя Кончак. - Ми даруємо тобi, i всiм князям, i воєводам, i боярам, i твоїм дружинникам, i воям життя! Але за життя треба платити! Iгор пiдняв голову - Скiльки? Передусiм - за воїв! - За воїв? Тут просто: у вас, на Русi, багато наших людей, у нас - ваших. Тож обмiняємо воя за воя!.. - А за бояр, воєвод? - По сто та по двiстi гривень - хто чого коштує! - А за князiв? - По тисячi гривень! - А за мене? Кончак завагався - Двi тисячi гривень! - вигукнув хан Кза - Двi тисячi! Двi тисячi! - пiдтримали його iншi хани. Iгор скривив у гiркiй усмiшцi рота. - Все моє князiвство не нашкребе стiльки! - Нашкребе! Дiстане! Або згинеш у неволi! Як хан Коб'як у Києвi! - зi злiстю кинув Кза. - Мене взяв у полон ваш муж по iменi Чилбук. Що ж вiн скаже? Якого вiн викупу хоче? - спитав Iгор. - Чилбуковi буде за це винагорода, а в полонi ти у мене, Iгорю! - пояснив Кончак. Бачачи, що його здобич вислизає з рук, Чилбук випхався з натовпу наперед, слiзно заблагав: - Але ж, великий хане... Великий хане... Справдi... Кончак перебив його. - Я беру князя Iгоря на поруки, Чилбуку! Вiн поранений i потребує лiкування та догляду, якого ти не можеш йому дати. А князь, як бачиш, коштує дорого! Вiн житиме у мене, бо належить не одному тобi, а всьому племенi половецькому! А навзамiн одержиш удвiчi бiльше, нiж одержить нинi перший-лiпший наш воїн! Тсє! Тсє! Чилбук скривився, скрушно похитав головою, поцмокав язиком i вiдiйшов убiк. Не сперечатися ж з самим Кончаком! Кончак дав знак, i хани почали роз'їжджатися. Кожен зi здобиччю потягнув у свої стiйбища, до своїх веж. * * * Додому, на Тор, Кончак повертався переобтяжений полоном i здобиччю. Iгоревi дозволив узяти з собою кого побажає i приставив до нього сторожу. Князь побажав, щоб бiля нього були Славута, Янь i Ждан. Сонце схилялося до заходу. Курява, що протягом двох днiв висiла над степом, вляглася, розсiялася, i зоровi вершникiв вiдкрилося жахливе видовище. Скiльки сягав погляд, у столоченому бур'янi лежали, мов снопи, вбитi i вмираючi. Помiж ними бродили поодинокi степовики, пiдбираючи те, що ще залишалося i мало хоч яку-небу дь вартiсть. - Боже, боже! Тут цiлий полк! Двi або три тисячi! - з болем вигукнув Iгор. - Погляньте, якi витязi! Якi смiливцi! Це ж я завiв вас сюди на загибель, браття мої! Ось, розкинувши руки, зi стрiлою в грудях лежить i дивиться розплющеними очима в голубе небо безвусий юнак. Лице бiле, кучерi русявi, а темнi брови навiки застигли на мертвому чолi. Красень! Чий же то син? Чиє материнське серце обiллється кровлю в далекiй Сiверськiй землi, коли туди прийде звiстка про нечуване побоїще? I старий батько зацiпенiє вiд горя, i кохана дiвчина затужить-заголосить над блакитним Сеймом чи над чарiвницею Десною, i сестрицi заквилять, мов чаєнята, на порозi рiдної хатини! Але ти, витязю, вже не почуєш їх... А ось, либонь, смерд - плоскiнна сорочка, постоли на ногах, борода скуйовджена... Розкинув руки, лежить у бур'янi спокiйно, мов живий. I коли б не стрiла в грудях, можна було б подумати, що прилiг спочити пiсля важкої цiлоденної працi бiля рала... Хто ти? Звiдки? Щось знайоме ввижається в обличчi твоєму! Ждан торкнув князя за руку. - Це ж коваль Будило, княже! Пам'ятаєш? Заступив тебе собою! Iгор збентежився. Як не пам'ятати! Коваль Будило з Путивська! Язичник! Поклонявся своїм предковiчним прабатькiвським богам - Дажбогу, Перуну, Велесу, поклонявся нивам i лiсам, рiкам i озерам, дубам i березам! I за це сидiв на цепу у князiвськiй темницi! А нинi вiддав за князя життя своє! I перед ним ти винен! I перед ним ти в неоплаченому боргу! Iгор їхав мовчки. Стогони, що долiтали з усiх бокiв, гнiтили його, розривали серце. Вiн ладен був затулити вуха й очi, щоб нiчого не чути й не бачити. Нараз Ждан кинувся вбiк, скочив з коня. Тужливий крик вирвався з його грудей: - Брате! Братику Йване! Вiд того крику всi зупинилися. Кончак зупинився теж. Iван лежав горiлиць i був ще живий. В його животi стримiла стрiла, а поряд з ним темнiла вузенька стрiчка закипiлої кровi. Почувши крик, вiн розплющив очi, ворухнувся. Довго дивився на Ждана, мовби не впiзнавав, потiм перевiв погляд на князя, на половцiв, на Кончака. Нарештi розцiпив сухi, вкритi смертельною смагою вуста, тихо промовив: - Ждане, ти? Я так тебе кликав, брате мiй! I ти прийшов! - Я тут, Iванку! Я допоможу тобi! Я зараз... Iван заперечливо похитав головою. - Менi вже нiщо не допоможе... Хiба не бачиш? - i поглядом показав на стрiлу. - Не в ногу, не в руку, навiть не в груди, а в живiт, - а це завжди смерть... Послухай... Якщо ти повернешся додому... - Я в полонi... - З полону повертаються... Тож якщо повернешся додому, доглянь моїх сирiток... Допомагай їм, поки виростуть... I матерi... Матерi не кидай... - Все зроблю, як кажеш! - От i добре... А тепер ще одне прохання... Уволь мою волю - добий мене!.. Щоб не мучився... Добий!.. - Ну що ти, Йване! Як можна! Iван з великим зусиллям простогнав. - Молю тебе - добий!.. Вiзьми що-небудь... Уламок списа абощо - i добий! Ждан затулив обличчя руками, схилився коневi до гриви i голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на пораненого, i той одним ударом шаблi позбавив його нелюдських мук... Шлях їхнiй лежав на Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де загинули ковуї i де до останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як i поле, були заваленi вбитими i пораненими. На них з огидно-радiсним карканням уже спускалося вороння. Чим далi вони вiд'їздили вiд Каяли, тим бiльше серед кочiвникiв проявлялася радiсть перемоги. Назустрiч воїнам, що поверталися з кочовища зi здобиччю, поспiшали всi, хто мiг ходити. Лунали спiви, гули бубни. Половецькi дiвчата радiсно зустрiчали переможцiв-батирiв, приймали вiд них подарунки - золотi та срiбнi хрестики, перснi, фiбули-застiбки, гривнi. Радiсть i веселiсть переповнювала серця кочiвникiв. А на серцi у Iгоря та його супутникiв було нелегко... "Пересiв ти, княже, iз золотого сiдла в сiдло поганина-кочiвника, у сiдло рабське!" - думав Iгор, з болем i тугою озираючись на безкраїй Половецький степ, де полягло його вiйсько. На Торi, бiля броду, Кончак пiд'їхав до Iгоря. - Княже, ради нашої колишньої дружби, ради тих двох тисяч гривень, якi ти рано чи пiзно внесеш як викуп за свою свободу, я не закую тебе в залiзнi пута i не кину до ями. Я вiдведу тобi простору юрту, де ти житимеш зi своїми людьми, з якими побажаєш. Тобi слугуватимуть двадцять джигiтiв з ханських та байських родин, вони ж i охоронятимуть тебе вiд розбiйникiв-татiв, якими повниться степ. Ти зможеш вiльно їздити по кочовищу, полювати, розважатися, джигiти завжди будуть до твоїх послуг... - Дякую, хане. Ти добрий, - вiдповiв Iгор. - Я не втрачаю надiї породичатися з тобою, Iгорю. Адже ми свати, i дiти нашi пiдросли. Твiй син - витязь, а моя донька - на виданнi. - Майбутнє покаже, - байдужно вiдповiв на це Iгор. - Так, майбутнє покаже, - погодився Кончак i пiдвiв очi. - Чого ще бажаєш, княже? Кажи! Вволю! Iгор пильно подивився на хана. Чого вiн заграє з ним? Якi його потаємнi намiри? А вголос сказав: - Якщо живий мiй тисяцький Рагуїл, то пришли його до мене, хане. I священика б менi... - Ну, попiв та дякiв ваших у нас хоч вiдбавляй! Якого захочеш, такого й пришлю... - Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зi святою службою! - I таких є достатньо! Серед половцiв уже багато хрещених. Особливо, коли мати - русинка... Мiй син Юрiй теж похрещений... Отже, пiп тобi буде!.. Навiть з Русi привеземо... З города Дiнця... Ще що? - Бiльше нiчого. - Ну, тодi прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слiд, а я - до свого народу! Перемога ж! Та ще яка! I Кончак, зловтiшно посмiхнувшись, приострожив свого баского коня i погнав через рiчку на той берег. А там, серед темних гостроверхих веж, кипiли веселi юрмища кочiвникiв, гримiли тулумбаси, заливалися рiжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радiсно дзвенiли тягучi половецькi пiснi... Половцi урочисто вiдзначали перемогу над Iгорем. * * * Iгор думав, що з вiд'їздом Кончака його душевнi муки стишаться. Вiн пiрне у темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму i забудеться у важкому непробудному снi. Та вiн помилився. Як тiльки перебралися на той бiк Тору, кожному бранцевi половцi накинули на шию аркан i, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному станi потягли через усе стiйбище - напоказ людям. Попереду тягнули Iгоря. Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищi, нiж терпiти таке приниження! Кругом нього i його супутникiв ревло, бiснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жiнки простягали до них руки, вимагали повернути загиблих чоловiкiв i синiв, щось кричали, посилали вслiд прокляття, чорноголовi босоногi дiтлахи вищали, жбурляли на них гарячий присок з-пiд нiг i бiгли попереду, показуючи язики. Iгор нахилив голову, зiщулився i нi на кого не пiдводив очей. А звiдусiль летiло: - Кинязь Iгор! Кинязь Iгор! У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю! Раптом все завмерло, мов обiрвалося. Настала мертва тиша. Iгор пiдвiв голову i на узвишшi побачив Кончака, що в своєму бойовому обладунку, так, як прибув з Каяли, сидiв, вивищуючись над iншими ханами та баями, на своєму гарячому конi. Десниця його була пiднята вгору. То вона, видно, раптово обiрвала те страхiтливе ревище, що можливе тiльки в розлютованiй ордi. - Знiмiть з них аркани! - наказав Кончак. - У бою князь Iгор був нашим ворогом, противником, а нинi вiн мiй гiсть! I хай нiхто не посмiє ображати його нi словом, нi дiлом! Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу аж до Тору, де на високому березi, у затiнку верб та тополь, темнiла одинока юрта. Бранцi зрозумiли, що то їхнє житло i їх зараз допровадять туди. Iгор був такий приголомшений, що навiть не мiг уторопати, чи все, що скоїлося з ними щойно, було заздалегiдь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати вiдчути йому ганебнiсть рабського становища, а потiм показати себе з найкращого боку, чи хан нiчого не знав i все те зробила на свiй розсуд сторожа. Чи так, чи iнак, а принизили його достатньо - довiку пам'ятатиме! Мовчанка затягувалася. Охоронцi ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно, мов закам'янiлий, сидiв на конi i пильно дивився на Iгоря та його супутникiв. Про що вiн думав? Що ховалося пiд його нахмуреним чолом? Якi новi замiри виношував вiн? Iгоревi ж хотiлося якнайшвидше втекти звiдси, щезнути з-перед сотень очей, що невiдривне стежили за ним, обмацували його доскiпливими поглядами з нiг до голови. Врештi вiн не витримав i торкнув острогами коня. Та Воронець не встиг зробити й кiлькох крокiв, як у напруженiй тишi несподiвано пролунало два голоси. Спочатку жiночий: Ждане! Братику! Ти? I тут же чоловiчий: - Вуйку Славуто! Це я! Самуїл! Iгор оглянувся. З натовпу пробиралося двоє: з одного боку - гарно вдягнута молодиця, з виду русинка, а з другого - рудо-чубий кремезний муж, русич, що i одягом, i статурою своєю, i кольором чуба та бороди вiдрiзнявся серед чорноголових, переважно тонкостанних половцiв. Жiнка припала до Жданового колiна, заридала. Жданчику, братиму мiй! Невже це ти? Як же? Звiдки? - Я, Настуню, я! - вражений несподiваною зустрiччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-пiд барвистої хустини. - А як же нашi? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними? Ждан спохмурнiв. - Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома дiтками... А бiльше нiкого з нашого роду немає. Меншi ще тодi, коли тебе забрали, погинули, батько торiк помер, а брата Йвана сьогоднi не стало... На Каялi... Стрiлою в живiт... Настя заридала ще дужче, забилася в невтiшному горi. - А-а-а... - квилила вона. Тим часом мiж Самуїлом i Славутою вiдбулася iнша розмова. Потиснувши бояриновi обидвi руки, Самуїл спитав: - Вуйку, як ти опинився тут? От не сподiвався на таку зустрiч! - Про це потiм, - коротко вiдповiв Славута. - Скажи лiпше, що в тебе? Чому не повертаєшся додому? Вже час! Самуїл понизив голос: - Вуйку, я ще тиждень тому мав виїхати з орди, але Кончак затримав. Зiбрав зi всього степу вiйсько... Менi здається, що вiн якось пронюхав про намiр князя Святослава йти цього лiта на Дон i приготувався, щоб зустрiти його... Ну, а князь Iгор, не вiдаючи про те, тут якраз i нагодився... I потрапив йому в руки, яко кур в ощип!.. Та тепер не об тiм мова. Я думаю - як визволити тебе! - За мене назначено високий викуп - п'ятдесят гривень. - Ого! Ну, та в мене є трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана? - Вiн княжий конюший. Навряд чи Iгор вiдпустить його зараз вiд себе... В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, i вони рушили. - Я знайду тебе, вуйку, - шепнув Самуїл, потискуючи Славутi руку. Вiн кивнув Ждановi, що саме виривався з обiймiв сестри, i пiрнув у натовп. Iгоря сторожа допровадила на берег Тору. В юртi було напiвтемне й прохолодно. Посерединi, на килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Iгор не їв нiчого - випив двi чашi кумису i вiдразу, не проронивши нi слова, лiг у куток. Сон не йшов. Болiла рука. Болiла душа. Перед заплющеними очима, мов покара, стояло широке поле, всiяне тiлами загиблих руських воїнiв, зринали обличчя брата, сина, племiнника, у вухах лунав невгаваючий шум бою - крики, стогони, брязкiт шабель, трiск списiв, iржання коней... Боже, боже, яке нещастя! Вiн довго стогнав, вертiвся, мiцно склеплював повiки - i все нiяк не мiг заснути. I тiльки десь опiвночi, коли у половецькому кочовищi завмер людський гомiн i затих гавкiт собак, вiн поринув у забуття... Славута, Ждан i Янь поснули теж. Прокинулися вiд того, що хтось досить голосно сперечався зi сторожею. Янь вiдкинув полог, виглянув надвiр. Сонце вже стояло високо - добиралося до полудня. З кочовища долiтали вигуки, спiви - там вiдновилися розпочатi вчора вечором гуляння. Перед юртою двоє сторожiв - а це вже були не пiдстаркуватi воїни, а молодецькi джигiти, судячи по одягу i зброї, з багатих родин - сперечалися з Настею. Ханша стояла рум'яна, гарна, розгнiвана, з кошиком у руках. Перед нею молодики схрестили списи й не пускали до юрти, де вiдпочивав полонений уруський князь. - Та пропустiть же, iродовi душi! Там мiй брат! - гарячкувала Настя i напирала грудьми на списи. Джигiти вертiли головами. - Не велено! - Хто не велiв? Та я поскаржуся хановi Туглiєвi, моєму чоловiковi, i вiн вас, молокососiв... Тут вона побачила Яня i завмерла, вражена красою молодого витязя-сiверянина. Злий вираз миттю злетiв з її лиця, а рожевi губенята розтулилися у приязнiй усмiшцi, показуючи бiлi, блискучi, мов перламутр, зуби. Великi очi сяйнули блакиттю весняного неба. Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! її слов'янська врода, одягнута в барвистий схiдний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови. Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового колiна i щось жебонiла йому крiзь сльози, вiн не звернув на неї уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнiчений нечуваною поразкою, вiн тодi ледве тримався в сiдлi... А нинi, дужий, молодий, вiдпочилий,знову вiдчув у своєму тiлi нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, спiвають птахи, лунко б'ється в грудях серце... Нi, вiн був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про вчорашнiй день, коли є день нинiшнiй, що несе новi радощi i свiжi вiдчуття! - Хто ти? Дiвчино! - нарештi спромiгся вiн намову. Настя потягнулася до нього, мов квiтка до сонця. - Я Жданова сестра - Настя... Жона хана Туглiя... Власне, полонянка... А ти хто? - А я - Янь... Тобто - Iван, син новгород-сiверського тисяцького Рагуїла, я кщо чувала... Вiн пiдiйшов до джигiтiв i розвiв їхнi списи. Тi, видивившись на багате вбрання бранця i думаючи, що це сам князь Iгор, розступилися, даючи дорогу Настi. Янь узяв Її за руку, повiв до юрти. - Дякую, Яню, - шепнула Настя. - А то цi цербери... - Коли б менi крила, то я соколом злинув би в небо i вирвав тебе з пазурiв цих степових стерв'ятникiв, красуне! - запально вигукнув Янь. - Хiба твоє мiсце тут? - Я з радiстю полетiла б з тобою, мiй соколе! - не менш палко вiдгукнулася Настя, стискуючи парубковi руку. - Вiд цих полинiв, вiд цих табунiв, вiд гiрких димiв, вiд свого старого осоружного хана-мужа! На край свiту! У них, видно, були однаковi серця, однаковi душi - палкi, вразливi, безпосереднi, влюбливi, i досить їм було обмiнятися поглядами, доторкнутися одне до одного пальцями рук, як вiд цих поглядiв i дотикiв, як вiд удару кресала об кремiнь, раптово спалахнув вогонь. - Ждане, сестра прийшла! - гукнув у юрту Янь i шепнув Настi: - Ти приходитимеш до нас? Приходь!.. - Не часто... Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене... - А хан? Хан Туглiй натякав, що скоро пiде в похiд... - У похiд? Куди? - А куди ходять половцi? Звiсно, на Русь... Клятi! Вийшов Ждан. Зрадiв сестрi - обняв, поцiлував. - Дякую, що прийшла. - Принесла вам ласощiв, бо хтозна, чи нагодують тут. - I всунула Ждановi в руки кошика. - З голоду не помремо. Кумис i м'ясо дають. Вiд однiс кошика в юрту i зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про її життя, та Настя раптом метнулася тiкати. - Кончак! - показала вона в бiк половецького селища i шаснула в кущi, що густо кучерявилися по березi. З юрти вийшли Iгор i Славута, примружилися проти сонця. До них наближався загiн вершникiв. Попереду на гнiдому огирi горбатився Кончак. Вiд його могутньої статури вiяло нестримною дикою силою i хижiстю. Вiн чимось скидався на степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподiбний, злегка приплюснутий при кiнцi нiс, чiпкi руки... Сторожi-джигiти завмерли перед ним у шанобливому поклонi. Не злазячи з коня, Кончак привiтався: - Здоровий будь, княже! Привiз я тобi твого тисяцького, як ти просив, - ось вiн! - i показав на РагуЇла. Той злiз з коня, вклонився князевi, а Кончак повiв далi: - А забираю боярина Славуту, якого викупив його племiнник Самуїл, київський купець i мiй приятель... Вони сьогоднi ж, негайно вiд'їжджають додому... Гадаю, що це добра нагода для тебе, княже, сповiстити кого слiд, щоб готували викуп... За тебе - двi тисячi гривень, за князiв - по тисячi, за думних бояр - по двiстi, за воєвод - по сто, а дружинникiв i простих воїв обмiняємо на наших бранцiв, яких на Русi також достатньо... Чим швидше прибуде викуп, тим ранiше поїдеш до своєї Ярославни, княже... Що хочеш передати додому, кажи, бо я поспiшаю i Славуту зараз вiзьму з собою. Самуїл уже зiбрався в дорогу... Iгор обняв боярина, заглянув в очi: - Учителю, я каюся, що не послухався тебе, - промовив глухо, з болем. - Але є каяття, та нема вороття!.. У тому, що трапилося, один я винен - i бiльше нiхто! Так i на Русi скажи - один я!.. Єдиним виправданням для мене є те, що бився на полi бою, скiльки сил мав! Всi князi, бояри, воєводи i вої билися ще краще. Звiдси скачи прямо в Путивль до княгинi Євфросинiї - розповiси, як усе було... Ну, сам знаєш... Скажи, хай вiдправить заупокiйну молитву за убiєнних, а молебень - за живих... Знаю, що такого викупу, якого хочуть хани, не тiльки моє князiвство, а й Чернiгiвське не назбирає. Тож хай просить батька, князя Ярослава Галицького та Святослава Київського... Хоча на Святослава надiя мала - не друг вiн менi, не друг... - Як i ти йому, Iгорю, - тихо вставив Славута. - Мабуть, що так, - погодився князь. - Ну, їдь! I хай бережуть тебе всi святi! Вiн обняв Славуту, поцiлував у лоба. Розчулений Славута поцiлував князевi поранену руку. - Там у моїй торбинi залишилася мазь - прикладатимеш до рани, Iгорю... I хай береже тебе бог! Вiн ще раз поцiлував князя, обняв Ждана, Яня i РагуЇла, що приєднався до них, i сiв на коня, яким приїхав тисяцький. Помахав рукою: - Прощавайте! I хай вам добре ведеться! * * * Того ж дня, в обiдню пору, до Кончака на курултай[66] зiбралися хани, що брали участь у битвi на Каялi. Велике ханське шатро ледве вмiстило всiх. Сидiли кружка, попiд стiнами, на шовкових подушках, набитих перемитою вовною. Крiзь вiдкритий верх юрти золотим потоком вривалося яскраве сонячне промiння, грало веселкою на дорогих ханських шаблях. Перед кожним на лляних уруських скатертинах стояли вишуканi страви та напої, на якi заради перемоги не поскупився Кончак, - плов з iзюмом, политий топленим маслом, плов з бараниною, приправлений шафраном, засмаженi лебедi та гуси, тушкована баранина та лошатина, уруськi шулики з медом та пшеничнi пироги з м'ясом та iзюмом, солоний овечий сир, кумис, ромейськi вина, хмiльний березовий сiк, уруський варений мед, заправлений хмелем, холодна просяна буза. Хани їли вволю, пили скiльки хотiли, хвалилися своїми подвигами на полi бою, спiвали пiсень, слухали акинiв, якi, награючи на двоструннiй домрi, прославляли їхнi перемоги, а потiм знову їли й пили... Коли миски й глечики спорожнiли, а хани почали попускати шовковi пояси, Кончак пiдняв руку, просячи уваги. Акини i служницi-полонянки враз, низько кланяючись, вийшли з шатра, а хани, витерши маснi губи i руки вишиваними уруськими рушниками, замовкли. - Преславнi достойнi хани! - гучний Кончакiв голос прозвучав урочисто. - Нинi ми здобули велику перемогу - вщент розбили дружини сiверських князiв, якi, зарозумiвшись, увiрвалися в саме серце Дешт-i-Кипчака. Такої перемоги кипчаки, вiдколи поселилися мiж Волгою i Дунаєм, не здобували нiколи! Кончак трохи помовчав, промочив горло бузою. Хани слухали уважно: йшлося про славу їхньої зброї! Але у декого, особливо ж у хана Кзи, роти скривилися в недобрiй посмiшцi. Ще б пак! їм ясно, що всю славу цiєї, без сумнiву, значної перемоги Кончак намагатиметься привласнити собi. Рябе, вiспувате обличчя Кзи червонiє, зоб надувається, як у гюрзи, а очi наливаються жовчю. Та вiн стримується, мовчить. Не час! Бо ще не забув, як сидiв у цiй юртi нещасним прохачем, коли Iгор погромив його орду на Сюурлiї... Послухаємо, що скаже великий (гм, великий!) хан далi. - Преславнi хани, - повiв знову свою мову Кончак, нiби й не помiчаючи косого погляду Кзи, - а чи не скористатися нам з такої щасливої нагоди та не вдарити на Переяслав та Київ, щоб погромити i їх, як нинi погромили Сiверську землю? Взимку нас спiткала на Хоролi невдача, зате нинi перевага за нами! Майже всi нашi сили зiбранi в один кулак, - i вiн простягнув наперед важкий, як молот, кулак, - а уруси в розгубленнi, вони пригнiченi нечуваною поразкою, якої зазнав Iгор зi своїми родичами на Каялi. Святослав Київський ще не зiбрав свого вiйська, а Володимир Переяславський не жде нас! Я закликаю вас, хани, скористатися цiєю слушною нагодою i звбршити те, до чого прагнули великi хани Шарукан, Тугоркан, Боняк, до чого прагнемо i ми, - потiснити Русь так, щоб вона вже нiколи не вилiзла зi своїх лiсiв та болiт, щоб нiколи не була загрозою для Половецької землi! Я вас слухаю, хани! - В похiд! На Русь! На Київ! - схопилися Токсобичi, i Колобичi, i Єтебичi, i Терьтробичi. - На Київ! - пiдтримали їх, трохи подумавши, Тарголовичi. Але мовчав Кза Бурнович, мовчали його родичi Бурчевичi й Улашевичi. - А що скаже преславний хан Кза? - спитав Кончак. - Я закликаю тебе, хане, пiти на Київську сторону, де колись побитi були браття нашi i великий хан наш Боняк, де нинi склав голову хан Коб'як! Об'єднаймо весь язик наш на Руську землю! Всi повернулися до Кзи. Вiн випростався, темним суворим лицем i твердим поглядом показуючи, що має свою думку, i сказав: - Преславнi хани, я гадаю, треба вдарити по найслабкiшому мiсцю Русi - по Сiверськiй землi! Пiдемо на Сейм, де залишилися самi жони та дiти, - це ж готовий, зiбраний полон! Вiзьмемо городи їхнi без опаски! Його пiдтримали Бурчевичi й Улашевичi. - Пiдемо на Сейм! Кончак аж позеленiв: - Та нi ж, хане, треба вдарити по Києву - i тодi впаде вся пiвденна Русь! Що нам жони та дiти сiверянськi! Кза нахилив голову, уперто промовив: - Нi, я пiду на Сейм! Я маю серце на князiв сiверських, бо покiйний Iгорiв брат Олег, батько Святослава Рильського, взяв колись мої вежi, i жону, i дiтей моїх, i скарби мої! А Iгор хотiв тут розорити гнiздо моє! - А ми на Київ, на Святослава, бо вiн узяв у полон нашого хана Содвака! - рявкнули Кулобичi. - Нашого отця! - Як хочете, а я на Сейм! I завтра ж вирушаю! - твердо сказав Кза i, пiдвiвшись, попростував до виходу. За ним вийшли його спiльники. Кончак скрипнув зубами i похмурим поглядом обвiв своїх прихильникiв. - Ми теж виступаємо завтра! Iдiть готуйтеся! Ойе! РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ Залишивши валку на вiзникiв, Самуїл i Славута, ведучи на поводi пiдмiнних коней, щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега вiдкривала їм усi степовi шляхи-дороги, - жоден половець, уздрiвши її, не посмiв їх затримати. На Русi вони помчали ще швидше, бо воєводи, посадники, огнищани, дiзнавшись про поразку Iгоревого вiйська, давали їм свiжих коней. Путь вiд Тору до Сейму вони подолали за шiсть дiб, а на сьому, рано-вранцi в недiлю, загрюкали у ворота Путивля-града. - Хто такi? - позiхнув хтось на вежi спросоння. - Вiд князя Iгоря! Вiдчиняйте скорiше! - гукнув Славута. Нагорi заохкали, затупцяли. Ворота розчинилися. Почали збiгатися дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир Галицький, прискочив путивльський тисяцький Вовк. Вiстка про страшну поразку в далекому Половецькому степу п