менюку. Спагiї з виском сипнули врозтiч. Користуючись замiшанням серед ворогiв, Арсен оглянув себе. Кровi нiде не видно. Тiльки на бекешi чорнiє дiрка вiд кулi. Невже куля застряла в сукняному спагiївському жупанi?.. Чекай - чому в жупанi? А може... А може, то Сiркiв пояс, що подарував кошовий при розставаннi в Сiчi, врятував йому життя? Як вiн не догадався про це ранiш? Безперечно, туго начинений золотими i срiбними монетами, вiн став надiйною перепоною для олов'яної кулi! Звенигора швидко розстебнув бекешу i жупан, зiрвав з-пiд сорочки широкий i важкий ремiнний пояс. Золото - ось що зупинить спагiїв, затримає їх, поки стемнiє, i його друзi будуть на безпечнiй вiдстанi! Вiн розкрив один з клапанiв пояса, насипав жменю золотих монет. - Аскери! - крикнув голосно. - Я вiддаю вам усе, що є цiнного у мене! Ось - ловiть! Вiн сiйнув монетами по кам'янистому схиловi. Золотий дощ блиснув у повiтрi, бризнув на спагiїв i з дзвоном розсипався серед камiння. Якусь мить спагiї стояли остовпiлi. Потiм враз пригнулися - кинулись один з-поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучi кружальця. - Вперед! Вперед! Гнiв аллаха на вас, шайтанове насiння! - гримiв Гамiд. - Ми повернемось назад - i все буде ваше! Його нiхто не слухав. Кiльком аскерам пощастило - вони зразу знайшли по три-чотири монети. Це розпалило жадобу i заздрощi iнших. Почалася суперечка. Тi, хто нiчого не знайшов, вимагав, щоб здобич було подiлено порiвну. Щасливчики, пiдтримуючи один одного, вiдмовлялися дiлитися з товаришами. Гамiд бiгав вiд одних до iнших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тодi вiн заверещав: ; - Паскуднi шакали, смердючi гiєни! Я пострiляю вас! Запроторю на галери, гяурськi свинi! Аскери притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати мiсце, де можна було в одну мить розбагатiти на тисячу курушiв. Таке трапляється не щодня! Час iшов. Сонце опустилося за далекi вершини гiр. В долинах погустiла iмла. Тiльки захiдна половина неба горiла малиновою загравою, i на верховинах було ще видно. Звенигора прослiдкував за своїм загоном - вiн пiднявся на протилежний крем'янистий кряж i вже поволi ховався за обрiєм. Коли б ще хоч трохи затримати спагiїв, щоб у сутiнках вони не побачили, в якому напрямку вiн пiде! Та раптом Гамiд викрикнув: - Аскери, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Вiн несе гайдутинську казну! Доженемо його - i вся здобич буде ваша! Вперед, смiливцi! Спочатку поволi, потiм дедалi швидше спагiї подерлися знову на гору. Тепер вони не вiдступлять: їх гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливiсть поживитися. - Стiйте, аскери! - гукнув Звенигора. - Ви однак не наздоженете мене! Ось нате останнє!.. Вiн знову сiйнув широко по крутому схиловi жменю монет. Спагiї знову зупинилися. Даремно Гамiд кричав, погрожував страшними карами, лаявся, - нiщо не помагало. Люди мов ошалiли - кублилися серед камiння i пiску, видираючи один в одного шматочки холодного жовтого металу. Звенигора швидко надiв на себе пояс, що значно полегшав, i кинувся навздогiн за товаришами. Незабаром зовсiм стемнiло. Коли вiн вибiг на протилежну гору й оглянувся, позаду все покрила густа пiтьма. В гайдутинському станi втiкачi зробили короткий перепочинок. Старий пастух-балканджiй пригостив їх вечерею, осiдлав для всiх свiжих коней, внiс iз комiрчини спагiївський одяг. За вечерею вiдбулася коротка нарада. - Гадаю, нам не завадить переодягнутися, - сказав Младен. - По Старiй Планинi тепер гасають, крiм Гамiда, iншi загони спагiїв i яничарiв. Тож надiнемо на деякий час i ми їхню шкуру, щоб ввести їх в оману. А султанський фiрман стане для нас надiйним тезкере - пропуском... - Гарна думка, - зразу погодився Звенигора, i в його головi вмить народився iнший задум. Не знаючи, як поставиться до цього воєвода, козак понизив голос i почав здалеку: - Але, друзi, ми повиннi зараз обмiркувати, як доставити фiрман на Україну. Час iде. Вже наступила весна. Через мiсяць-другий турки розпочнуть похiд... Вiн замовк, пильно вдивляючись в кожного. - Що ж ти пропонуєш? - нарештi, порушив мовчанку воєвода. - Я пропоную всiм: рушаймо на Україну! Вам, бай Младене, однак потрiбно довго лiкуватися. А з нами буде Якуб. Вiн i в дорозi знайде для вас лiки... Пiд виглядом спагiїв, що везуть султанський фiрман, ми легке подолаємо наш шлях! - Младеновi важко буде їхати верхи, - промовив Якуб. - Нам би тiльки дiстатися до Дунаю, - вiдповiв Звенигора. - А там ми купимо у волохiв добру каруцу... Вiн запитливо глянув на воєводу. Той довго мовчав. Усi чекали, що вiн скаже. Порушила тишу Златка. - Поїдемо, тате, - промовила тихо. - Однак ти не скоро повернешся в загiн... А Драган - надiйний юнак. Младен лежав з заплющеними очима на широкому ослонi, застеленому ковдрою. Якуб встиг накласти йому нову пов'язку, i гострий бiль у ранах почав поволi затухати. Воєвода думав. - Я згоден, другарi, - прошепотiв вiн. - Врештi, наша поїздка до руснацьких воєначальникiв завдасть великої шкоди османам, а вiдтак - на користь Болгарiї! Звенигора полегшено зiтхнув. Ось вiн - шлях на вiтчизну! В головi роєм завихрилися думки, гаряче закалатало серце. Невже мине якийсь мiсяць-другий - i вiн ступить на рiдну землю? Невже вдихне її солонувато-гiркий полинний запах, змiшаний з пахощами половiючого жита i кучерявого любистку? Принесе в Сiч кошовому здання про свою мандрiвку в чужi краї та вип'є з товариством кiвш палючої горiлки чи пiнистого меду? Невже, врештi, вiдчинить скрипучi дверi невисокої хатини над Сулою, пригорне до своїх грудей посивiлу неньку, занiмiє вiд щастя, вдивляючись у дорогi серцю обличчя сестри i дiда? Солодко-болючi видiння з'являлись одно за одним, пливли, мов марево, перед очима i, мов марево, миттю щезали. Арсен часто i глибоко задихав. Примружив очi, щоб надовше затримати в уявi картини рiдної землi, що зринали перед ним. О рiдна земле! Ти, як мати, - єдина i неповторна! Ти не обов'язково найкрасивiша. У свiтi є, можливо, iншi краї, сповненi чарiвної краси, краї, де ласкавий шум морського прибою поєднується з нiжним спiвом барвистих птахiв, а пахощi лавру чи магнолiй - з свiжiстю грозових пiвденних вiтрiв. Та що з того? Хай ти скромнiше вбрана, хай твоя краса не така показна i не кожному впадає в вiчi, але вiд того ти не менш рiдна i люба синiвному серцю, рiдна земле! Ти ввiйшла в нього разом з молоком матерi i шумом старої верби у воротях, з квилiнням чайки бiля степового озерця i золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, iз звуками рiдної мови та пiсень вечорових дiвочих. Усiм цим i багато чим iншим, часто не помiтним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, i нема в свiтi такої сили, яка вирвала б iз нього одну вiтчизну i вклала натомiсть iншу. В годину радощiв i в годину горя всi чуття i помисли нашi ми вiддаємо тобi, рiдна земле, вiтчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи спливаєш кров'ю i на пожарищах здiймаєш до неба в прокльонах i благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. I поки б'ється в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рiдна земле! 10 Минув мiсяць. Одної весняної днини, подолавши чимало труднощiв i перешкод на путi, невеличкий загiн вершникiв пiд'їжджав до Канева. Те, що Звенигора i його товаришi побачили на Правобережжi, глибоко вразило кожного. Весь край було сплюндровано. Мiста розорено, села спалено. Тисячi чоловiкiв, жiнок i дiтей татари потягли в неволю. Бiльшiсть населення втекла на Лiвобережжя. Лише ближче до Днiпра, серед канiвських гiр, подекуди позоставалися хутори, де ще не бачили туркiв i татар. Але люди були пригнiченi i з дня на день чекали бiди. Бiльше всiх нетерпеливилося Гривi. Вiн рвався до Канева. Там у нього жили старi батьки, дружина, п'ятеро дрiбних дiток. Радiсть i тривога навперемiну бентежили його душу. - Ех, i почастую вас, браття! - вигукував вiн, коли був у доброму настрої. - Тiльки б швидше дiстатися менi додому! Весь Канiв скличу! Столiв наставлю на п'ятсот душ! Десять бочок горiлки закуплю у шинкаря! Жебраком пiду по свiту, а пригощу всiх на радощах, що повернувся з неволi бусурменської! Але минали спалене село чи мiстечко - вiн замовкав i гнiвно стискував величезнi, мов корчi, кулаки. I потiм довго вiд нього не чути було й слова. Коли перебралися через Рось, вiн весь час був попереду. А за двi версти вiд Канева залишив товаришiв i погнав коня чвалом. Тiльки на горi, звiдки видно було все мiсто, зупинився i злiз з коня. Тут i наздогнали його друзi. Вiн стояв, мов кам'яний стовп. Не поворухнувся, нi слова не промовив. Почорнiв на лицi i потухлими очима дивився на тi горби, де колись стояв Канiв. Тепер там чорнiли згарища. Тягнуло смородом. А в небi кружляло гайвороння... Нарештi Звенигора торкнув Гриву за плече. - Поїдемо, Степане. Грива рушив мовчки i не сказав жодного слова, аж поки не спустилися вниз, у широке мiжгiр'я, що вело до Днiпра. Там вiн завернув у бiчну вуличку i незабаром зупинився перед спаленим дворищем, важко злiз з коня. - Тут була моя хата, - промовив глухо, нiби сам до себе. Вiд хати зосталася тiльки закiптюжена пiч та обгорiлi чорнi ушули. Посеред дворища здiймала в небо обвугленi вiти стара дуплиста груша. Грива пiдiйшов до неї, обхопив руками, притулився лобом до твердої порепаної кори. I застиг так у нiмому горi. У Златчиних очах заiскрилися сльози. Всi стояли похнюплено. Чим же розважиш товариша? Раптом позаду пролунав рiзкий жiночий смiх. - Ха-ха-ха! Приїхали, басурмани? Хочете ще чимось поживитися? Iроди! Звенигора аж здригнувся. Вiн уже чув подiбний божевiльний смiх... Тодi, коли їхав за наказом Сiрка з Сiчi в Туреччину. I теж на сплюндрованому дворищi, пiсля татарського нападу. Так ось як зустрiчає його рiдна земля! Вiн швидко повернувся. До них пiдходила стара жiнка з палаючими очима на худому чорному обличчi. Коси розпущенi, в них сухi реп'яхи. Видно, стара ночувала в бур'янищах. - Проклятi! Все знищили! Всiх забрали, убили! А тепер ще й милуєтесь нашим горем, неприкаянi! - Жiнка пiдняла вгору скоцюрбленi руки i йшла прямо на них. - Убийте i мене, iроди, щоб мої очi не бачили цього горя! Тiльки тепер Звенигора зрозумiв, що вона вважає їх за туркiв, її ввiв в оману їхнiй спагiївський одяг. - Ми не турки, матiнко! - кинувся вiн до неї. - Ми свої! З Туреччини тiкаємо... Ось i земляк ваш... Грива... Повернувся. Вiн показав на похилену постать товариша. Жiнка недовiрливо оглянула незнайомцiв i пiдiйшла до Гриви. Той повiв на неї невидющими каламутними очима. Потiм рвучко кинувся до старої. - Тiтко! Тiтко Катерино! - Степане! Вони обнялися. - Де ж... мої? - видавив Грива. Жiнка похмуро глянула на згарища, на людей, що мовчки стояли навколо неї, i раптом вид її почав втрачати ту задерев'янiлiсть, що так вразила Звенигору спочатку. Губи скривилися болiсно, в очах заблищали сльози. - Спалили... Спалили усiх твоїх, Степане, недовiрки! - Хто спалив? - Татари. - Тут? У хатi? - Нi, канiвчани довго оборонялися. Але несила було вистояти. Майже всi чоловiки загинули в бою. А потiм... - А потiм? - Жiнки, дiти й старi заховалися в соборi. Заперлися там... Татари обклали стiни соломою i пiдпалили. Так живцем i згорiли всi... i твої теж... На Гриву було страшно дивитися. Вiн тремтiв, як у лихоманцi. В очах - вiдчай i лють. - Ходiмо до церкви. - I рушив перший. На горбi, де стояв Канiвський собор, зараз лежала купа сiрої золи. Грива обережно, нiби боячись затоптати кого-небудь, пiдступив до неї, упав на колiна i довго стояв так, схиливши голову. Потiм вийняв з кишенi спагiївський оксамитовий кисет, витрусив з нього просто на землю срiбний дрiб'язок, насипав жменю попелу, навпiл перемiшаного з людськими кiстками, i почепив кисет собi на шию. - Носитиму вас бiля серця, - сказав глухо, звертаючись до тих, хто стояв зараз перед ним в його уявi, - до своїх дiтей, дружини, до стареньких батькiв. - Щоб, поки житиму, не згасла у ньому пекельна ненависть i жадоба помсти! Вiн пiдiйшов до коня. Скочив у сiдло. - Арсене, брате, поїдемо! Менi тут бiльше нiчого робити! Горить моя душа! Тiльки кров'ю я зможу вгасити той пекельний вогонь, що пече менi нутрощi... Поїдемо!.. Прощайте, тiтко Катерино. Вiн ударив коня i вихором помчав крутою дорогою вниз до Днiпра. Звенигора скрушно похитав головою i дав знак їхати слiдом за ним. ЧАСТИНА ДРУГА СЕСТРА 1 Був теплий весняний ранок. Настояне на густих пахощах степових бур'янiв i лугових трав повiтря не сколихнеться. Сизi димки стрiмко пiднiмаються вгору над коминами бiленьких мазанок, що розсипалися в широкiй долинi понад Сулою. З води встає прозорий вранiшнiй туман. В одному з дворiв, огородженому високим, гарно помереженим плотом, почулися жiночi голоси. - Стехо, доню! - загукав перший голос. - Пора вставати! День бiлий надворi! - Так уже й день, - почувся з клунi голос молодої дiвчини, невдоволений, але приємний. - Самi, мамо, з дiдусем товчетесь вiд свiту дотемна, та й iншим не даєте поспати... Мати пiдiйшла до клунi, розчинила дверi. - Та ти викукни, зозулько, на свiт божий! Глянь - уже сонце купається в Сулi. Пора гусей гнати на луг! Та й снiдати час... - Зараз! Iду! Мати пiшла до хати. Перегодя з клунi вийшла дiвчина. Потягнулася, трiпнула розкiшною русявою косою, глянула на сонце. - Ай справдi, Стехо, день уже! А ти, сплюхо, спиш та спиш! I щастя своє проспиш, небого! - докорила сама собi. Перебiгши двiр, порослий морiжком, вiдчинила дверцята виплетеного з лози i обмазаного рудою глиною сажа. - Гиля, гиля! - гукнула на гусей. Перший вийшов горбоносий гусак-герготень. Поважно оглянувся навкруги, потiм розпростав широко сiрi крила, радiсно загерготав i пiшов по двору вихилясом. За ним випурхнула зграя гусок. Двiр враз сповнився гамором, веселим пташиним перегуком. Стеха довгою хворостиною вигнала гусей на луг, до рiчки, а сама обережно зайшла по колiна в холодну воду i заглянула в неї, мов у дзеркало. - Фе, яка заспана! - повела грайливо тонкою бровою i показала своєму вiдбитковi у водi язика. Але з усього було видно, що дiвчина задоволена собою. Та й чому б нi? З води на неї глянуло ясно-голубими очима молоде, нiжне личко. Коси пiсля ночi ще не заплетенi i розсипаються по плечах, як шовк. Бiла сорочка вишита вирiзуванням, а барвиста плахта обтягує стрункий стан... Стеха нагнулася, набрала повнi жменi води, що пахла лепехою та водоростями, хлюпнула на обличчя. Потiм ще й ще... Озирнувшись, чи нiхто не пiдглядає, пiдiйшла до жовто-зелених кущiв верболозу, пiдняла бiлi подолки сорочки i витерлась ними. Свiжа, рум'яна, вiдчуваючи силу в усьому тiлi, дiвчина закинула назад руки i почала пальцями, мов гребiнцем, розчiсувати коси. Їй хотiлося спiвати, танцювати, нести на люди свою молоду красу, щоб усi милувалися нею. Хотiлося звiдати того солодкого, як мед, почуття, що у пiснях зветься коханням... Та ба! Чорна жура за братом Арсеном, що зник, щез невiдомо де i як, оповивала їй серце невгасимим болем. Хiба тут до кохання, коли серце ниє, мати щодня плаче, а дiдусь ходить, мов хмара, важко зiтхаючи! А кохати так хочеться! Задумавшись, Стеха тужливо заспiвала впiвголоса: Ой, що за кiнь стоїть, що сива гривонька. Ой сподобалася, ой сподобалася козаку дiвчина! Стеха зiтхнула. Спiвала про кохання, а думала про Арсена. Бiдний братику, що з тобою? Де ти? Скiльки часу минуло, як вiд тебе була остання звiстка... Ох! Позаду шелеснули кущi. Стеха здригнулася. В ту ж мить ззаду хтось охопив її руками, а шорстка долоня, що тхнула кiнським потом, мiцно затулила рота. Стеха заборсалась, як перепiлка в сiльцi, намагаючись вирватись. Смертельний жах залiзними лещатами стиснув їй серце. Татари? Вона хотiла крикнути i не змогла: ганчiр'яний кляп забив їй рота, на голову було накинуто темний ковпак з прорiзами для повiтря, а руки й ноги зв'язано цупкими вiрьовками. Двоє - це вона ясно вiдчувала - пiдняли її i понесли. По тому, як шелестiв верболiз, зрозумiла: несуть до лiсу. До нього рукою подати. Густий, кучерявий вiд весняної зеленi, вiн широко розкинувся попiд горами i на горах, що високо здiймалися по правому березi Сули. "Матiнко, голубонько, порятуй мене! Дiдусю, лебедику, пiдiймай хуторян - доганяй злодiїв i посiчи їх шаблею, триклятих! Визволь мене вiд каторги агарянської, неволi бусурменської! - благала вона в думцi, зрозумiвши, яке страшне лихо впало на неї. - Не дайте ж пропасти, людоньки-и!" Вона борсалась, звивалась, випручувалась, але нiчого не могла вдiяти, її довго несли. Чулося важке хекання стомлених людей, глухий гомiн їхнiх голосiв. Нарештi її поклали на землю, а перегодя кинули на коня i прив'язали до сiдла вiрьовками. Хтось гукнув: "Вйо!" - i пiд копитами кiлькох коней загула земля. Куди її везуть? Спочатку їхали лiсом, - це Стеха визначала по хльосканню гiлля, а незабаром вискочили в степ: тут припекло сонце. Невiдомi їй вершники загомонiли голоснiше, ударили ногами коней - i таємничий, хижий загiн людоловiв шпарко помчав у невiдому далину. 2 Тiльки опiвднi, коли Стеха не з'явилася i на обiд, мати й дiдусь Онопрiй зчинили крик. На гвалт збiглися люди. Весь хутiр пiднявся на ноги. Заплакана мати вдесяте розповiдала, як вона збудила дочку i послала вигнати гусей на луг i як з того часу Стеха мов у воду впала. - А може, вона, знаєш-маєш, того... i справдi втопилась? - розмiрковував маленький заїкуватий чоловiчок, якого на хуторi звали не iнакше, як Знаєш-маєш за його безглузду приповiдку або Iваником за малий зрiст. - Треба пошукати в Сулi! - Ой, боже мiй, дитино моя! Голубонька сиза! - побивалася в невтiшному горi мати. - Та навiщо ж я послала тебе iз тими гусьми до рiчки! Чого ж ти, серденятко, полiзла в ту холодну воду! Натовп швидко покотив до Сули. Найметкiшi зразу пригнали човни, почали шниряти на них по спокiйнiй гладiнi рiчки, вдивляючись у прозору, як скло, воду. Iншi шукали на березi одягу. Нi тiла, нi одягу не знайшли. - Знаєш-маєш, може, вона того... на глибочiнь запливла, - продовжував вiдстоювати свою думку Iваник. - А там того... i втопилась? - В одязi, чи що? - спитав дiд Онопрiй. - Верзеш казна-що! - То де ж вона подiлася... того... знаєш-маєш? Дiд Онопрiй здвигнув плечима i, низько похнюпивши голову, побрiв до двору. За ним рушили всi. На березi лишився один Iваник. Мати голосила. Жiнки заспокоювали її. Говорили, що Стеха зросла дiвчиною непокiрливою, навiть норовистою, - тож, може, їй забаглося пiти десь у лiс i там затрималась. Чи гайнула до Вербiвки, сусiднього села... "Витрiшки продавати", - додавали стиха найбiльш язикатi. - Коли б же Звенигориха не панькалася з нею, не називала донечкою та зозулькою, а взяла за коси та всипала березової кашi в одно мiсце, то б не голосила зараз! А то зманiжила дочку, нiби та панянка яка, потурала їй, а тепер - плачте, очi, хоч повилазьте! - пащекувала на вулицi огрядна червонощока молодиця. Iнша з гурту їй заперечила: - I що бо ви, Зiнько, говорите! Стеха зовсiм не зманiжена дiвчина. Красива, роботяща, скромна. I Звенигориха не пестила її. Може й справдi дiвчина втопилась. Рiзноголосий шум розмови, плач, зiтхання i пересуди, що лунали на дворищi Звенигор та на вулицi поблизу хати, враз стихли. Люди замовкли, з надiєю й острахом вдивляючись у загiн дивно вбраних вершникiв, якi вискочили з лiсу i повернули прямо до хутора. - Матiнко! Турки! - зойкнула якась жiнка. - Де б вони тута взялися? - Справдi - турки! Гляньте! Натовп захвилювався. Люди забули про Стеху, про її зажурених матiр i дiдуся. Жiнки й дiти вiдступили на подвiр'я, чоловiки, особливо козаки, якi нiколи не розлучалися з шаблями, виступили наперед. Тим часом загiн наближався. З нього вирвався один вершник i погнав коня чвалом. З-пiд копит сiрого огира знялася курява. Перед самим натовпом вершник натягнув поводи, i кiнь, присiвши на заднi ноги i бризкаючи пiною з роздертого вудилами рота, зупинився. - Люди, що тут трапилося? - вигукнув вершник, скидаючи з голови шапку-яничарку. - Арсен! Арсен Звенигора! Живий! - загомонiли в натовпi. - Так, це я... Але ради всього святого, скажiть - у нас дома нещастя? Чому тут стiльки людей? Увесь хутiр... Пiдстаркуватий козак, чухаючи п'ятiрнею потилицю, виступив наперед. - Та бачиш, козаче, i самi не знаємо - нещастя чи нi... Стеха зникла... Твоя сестра... Погнала вранцi гусей на луг - i от маєш! Чи пiшла куди, чи втопилася, може... Нiхто нiчого до пуття не знає... Мати плаче, побивається... Та ось i вона! Хтось уже встиг сповiстити Звенигорисi, що приїхав син. Жiнка схопилася за серце i подибала на вулицю. За нею пiдтюпцем поколивав дiд Онопрiй. Люди i собi посунули з двору. - Арсене! - зойкнула мати, i в тому зойковi забринiли одночасно i радiсть i горе. - Стехи немає! Арсен пригорнув матiр до грудей. Почав утiшати: - Заспокойтеся, мамо! Я вже знаю... Щось будемо робити! Знайдеться Стеха... Не голка ж... Не плачте, рiдненька!.. А ось i дiдусь! - Козак почоломкався з дiдом. - Побiлiв ще бiльше... - Хiба тут не побiлiєш, за вами побиваючись? - Не тужiть! Знайдеться Стеха! - заспокоював рiдних Арсен, хоча в самого вiйнуло холодком попiд серцем. - А зараз приймайте гостей... Моїх друзiв... З самої Туреччини добиралися... Пiд'їхали вершники. Тут були: Златка, Спихальський, Роман, Грива, Яцько. Мiж двох коней, у мiцнiй попонi, лежав Младен. Арсен швидко пояснив друзям, яке лихо трапилося дома. Важка зажура впала на їхнi обличчя. - Перун ясний! - пробубнiв Спихальський. - I тутай лихо! Коли ми позбудемося його! Подорожнi завели коней у двiр. Дiд Онопрiй винiс iз клунi сiна. Младена занесли в хату, поклали на лiжко. Хуторяни почали розходитися. Тiльки дiти та найбiльш цiкавi видивлялися на смаглявого срiбноголового турка та на вусатого погордливого велетня, який навертав по-польському. Раптом до двору прибiг схвильований Iваник. - Знайшов! - вигукнув вiн. Побачивши Звенигору i незнайомих людей, знiяковiв i вже тихше додав: - Знаєш-маєш, того... знайшов слiд! - Де? Всi кинулись до нього. Обступили. Арсен схопив чоловiка за плече. - Розповiдай! Де Стеха? Куди ведуть слiди? - Е-е, знаєш-маєш, того... я цього не знаю... Я тiльки знайшов бiля кущiв кiсник дiвочий... Ось! Вiн розцiпив невеликого кулачка. На долонi зачервонiла шовкова стрiчка. - Це Стешина! - скрикнула мати. Арсен довго не роздумував. - Веди! Покажи те мiсце, де знайшов кiсник, дядьку Iване! Всi повалили на луг. - Ось тут! - показав Iваник на столочену траву пiд розложистим кущем верболозу. Арсен пильно оглянув слiди. Вони чiтко виднiлися на вологому наносному глею. Ось слiд невеликої босої ноги. Це, безперечно, Стешин... Тут вона довго стояла. Мабуть, розчiсувала коси. Недарма ж саме тут було знайдено кiсник. А ось i кiлька русявих волосинок на гiлцi верболозу. Чекай, чекай, а це що? Збоку - слiди вiд чобiт... - Романе, поглянь! - Звенигора показав друговi на них. Роман вийшов з гурту, нагнувся поряд з Арсеном. - Крiм дiвчини, тут було двоє чоловiкiв, - сказав вiн упевнено. Як i запорожцi, дончаки навчалися мистецтву знаходити по слiду дичину, а якщо треба, то й ворога. - Бачиш - слiди рiзнi: один, вiд чобiт, вузький, довгий з пiдтоптаними закаблуками, а другий - коротший, на ньому ясно видно вiдбитки пiдкiв... - Отже, це не татари! Татарськi чирики не залишають таких слiдiв та й нiколи не бувають на пiдковах. - Без сумнiву, не татарськi... Але чиї? Арсен не вiдповiв. Махнув Романовi рукою i, придивляючись до притоптаної трави i покошлачених кущiв верболозу, шуснув у заростi. Роман поспiшив за ним. Незабаром слiд вивiв їх у лiс. Козаки мимоволi стишили хiд. Земля тут була суха i не зберiгала слiдiв. Тiльки збита ногою головка сон-трави чи зламаний плечем гнилий сучок на деревi показували шлях. У яру, пiд горою, натрапили на рештки нiчлiгу. Витоптане кiнськими копитами зiлля, свiжий помет i недогризки сухарiв свiдчили про те, що тут ночувало кiлька верхiвцiв i що вони поїхали звiдси не ранiше, як сьогоднi вранцi. Прослiдкувати, в якому напрямi вони попростували, було зовсiм не важко: кованi конi залишали пiсля себе такий виразний слiд, що й менш досвiдченi, нiж Звенигора i Воїнов, не могли з нього збитися. Пiд горою Роман знайшов пiдкову i поклав собi до кишенi. Це була щаслива прикмета. Видершись нагору, де кiнчався лiс i починався степ, i побачивши, що звiдси слiди повертають на пiвдень, у напрямку до Днiпра, козаки зупинилися. - Не доженеш, - промовив скрушно Роман. - Так, пiхотою не доженеш, - погодився Звенигора. - Та маємо коней!.. Крiм того, я, здається, догадуюсь, чия це робота. - Чия? - Чорнобаєва! Я розповiдав тобi про нього... Викрадення i продаж красивих дiвчат вiн зробив своїм ремеслом. Вiн зрозумiв, що на ньому можна нажитися бiльше, нiж на вирощуваннi хлiба чи розведеннi скоту. Собака! - А може, хтось iнший теж займається цим негiдним промислом? - Цiлком ймовiрно. Та, думаю, вони всi зв'язанi одною ниточкою. Якщо добре притиснути Чорнобая, то клубок розплутається! Однак менi чомусь думається, що Стеха не мине Чорнобаївки... Не будемо гаяти часу, Романе. Гайда додому! На хуторi їх ждали з нетерпiнням. Знову зiбрався весь люд. - Ну, що, сину? - кинулась до Арсена мати, коли козаки повернулися. Арсен обняв матiр за плечi. - Ненько, Стеха жива й здорова. Але вона в страшнiй небезпецi. Її викрали людолови, щоб продати в татарський або турецький гарем... Не плачте, - ми постараємося визволити її. Готуйте, нене, обiд, бо ми з далекої дороги. А пiсля обiду - в путь!.. Лишаю на вашi руки мою наречену Златку, її пораненого батька та мого друга й порадника Якуба. Приймiть їх, ненько, в своє серце так, як я їх прийняв у своє... - Гаразд, синку, - прошепотiла мати, прихилившись до синових грудей. 3 З Арсеном, крiм Романа, пана Мартина, Гриви i Яцька, виїхало з Дубової Балки ще п'ятнадцять охочих. Це все були досвiдченi козаки Лубенського полку. Один Iваник нiколи не нюхав порохового диму i не чув посвисту татарської стрiли, але Арсен не посмiв вiдмовити йому: дуже вже просився чоловiчок. - А, хай їде! - махнув рукою i зразу ж пожалiв. Не встиг Iваник скочити з дривiтнi на високого гнiдого коня, якому вiн не досягав головою до загривка, аж у двiр влетiла дебела молодиця. Обличчя її розпашiлося, очi блищали. Сорочка розхристана. Коса вибилася з-пiд очiпка. Побачивши, що Iваник пригинається до гриви коня, щоб його не було видно, молодиця стукнула кулаком об кулак. - А, трясця твоїй мамi, чоловiченьку! - заверещала. - В яку це ти дорогу зiбрався, каторжний, било б тебе головою об неї!.. Придбав дiток, а тепера на кого покидаєш їх, шибайголово! Чи я двожильна, що муситиму тягнути i за себе, i за тебе, харцизяко ти нещасний? Шибайголова i харцизяка знiтився i зблiд, - вiд того здавався ще меншим. - Зiнько, перестань кричати, - заблагав тихо. - Люди ж навкруги! Що подумають... знаєш-маєш! - Начхати менi на твоїх людей! Злазь мерщiй з коня та йди додому, поки не поцупила за чуприну! Негiднику! Волоцюго! Бач - вiн розприндився, що жiнка неласкавим словом його назвала! Та й навтьоки! Кидає дiтей - i в свiти! Воювати йому захотiлось! Слави зажити!.. А болячки не хочеш? - Зiнько... - Що - Зiнько? Я вже у тебе п'ятнадцять рокiв Зiнька! Ану, злазь, кажу тобi, та веди коня додому! Самого несе на безголiв'я та ще й коня веде! Не прожила з тобою п'ятнадцять лiт, а промучилась, чума б тебе настигла на наглiй дорозi! А тепера ще й вдовою хочеш мене зробити! Не дiждеш! Вона розлютувалась не на жарт. Могутньою статурою напирала на коня, i той, щулячи вуха, вiдступав назад. Iваник перелякався i вчепився в гриву, нiби в цьому мiг знайти порятунок. Але чiпкi руки жiнки от-от досягнуть його i стягнуть додолу. Що робити? Ще, чого доброго, i потиличника дасть! Ну, зробила б це вдома, де нiхто не бачить! Так нi ж, клята баба хоче осоромити його перед усiм хутором!.. - Зiнько! - вереснув вiн високим голосом. - Не чiпай! Бо от тобi... того... знаєш-маєш... хрест - кину все i пiду на Запорожжя козакувати... знаєш-маєш! - Що? Ти мене ще лякати? - Жiнка зблiдла i вчепилась руками в чоловiковi штани. - Ану, злазь! Теж менi запорожець знайщовся! Знаєш-маєш!.. Це вже було занадто. Смiялися козаки, жiнки, ба навiть дiтлахи реготали. Iваник не стерпiв такої наруги i вихопив з пiхов шаблю. Вона сяйнула у нього над головою як блискавка. Жiнка охнула i вiдсахнулася. Цим скористався чоловiк, ударив гнiдого пiд боки i вихором вимчав з натовпу. Зiнька деякий час стояла розгублена. З її обличчя враз злетiв злий рум'янець, нижня губа затремтiла. - Iваночку, любий, куди ж ти? Зажди! Але чоловiк навiть не оглянувся - помчав до узвозу, що жовтiв серед зеленi лiсу. Тiльки аж там зупинився i помахав рукою. Зiнька теж було пiдняла руку, щоб вiдповiсти йому, та їй у голову раптом ударила думка, що чоловiк насмiхається з неї. Очi її знов блиснули, обличчя, хоч i запечене на весняному сонцi, а все ж досить миловидне, побуряковiло. Вона взялася в боки i гукнула так, що аж луна пiшла лiсом: - Ось ти повернешся, бродяго! Начувайся! Спихальський, який з подивом спостерiгав разом з iншими цю сцену, захоплено покрутив головою, хвацько врутнув догори рудого вуса i штовхнув Гриву пiд бiк. - Ну й кубiта, пане Гриво! Га? - I прицмокнув язиком. - Та вже ж! - погодився Грива. - Не те, що вашi зманiженi панянки! Спихальський, видно, погодився з думкою Гриви, бо не вiдповiв нiчого i ще довго не мiг вiдiрвати очей вiд заживної постатi молодицi. Тiльки коли Арсен, попрощавшись з рiдними i Златкою, дав наказ рушати, зiтхнув i скочив на коня. Незабаром загiн пiднявся узвозом нагору i зник у лiсi. А хуторяни ще довго стояли бiля двору Звенигорихи i судили-рядили, чи пощастить козакам розшукати i визволити Стеху. 4 На третiй день, надвечiр, Звенигора з товаришами прибув до Чорнобаiвки. Дубовi ворота фортечки були зачиненi. З вiконця над ворiтьми на стук виглянув заспаний пахолок. Побачивши чотирьох турецьких спагiїв (Звенигора, Спихальський, Воїнов i Грива не встигли навiть переодягнутися), вiн повагом спустився додолу i, вiдiмкнувши хвiртку, впустив їх на подвiр'я. - Господар дома? - спитав Звенигора. - Вiдпочивають, - вiдповiв, позiхаючи, пахолок. - Проведи нас до нього! - Хе! Так i проведи! А чубитиме хазяїн кого? Мене чи вас? - За вiщо? - За те, що розбудив... Вiн недавно прибув з далекої дороги i лiг спочивати. - Не чубитиме, - усмiхнувся Звенигора. - Вiн так зрадiє нашому приїздовi, що барило меду накаже принести з льоху. - Ну, якщо так... - Пахолок розвiв руками i пiшов попереду. Грива залишився бiля коней. Вiн зразу ж дав знак козакам, i тi, спiшившись, виринули з засiдки, наблизилися до брами. Звенигора, Воїнов i Спихальський попростували до будинку. Надворi - анi душi. - Де ж челядь пана Чорнобая? - спитав Звенигора. - Господарчий двiр ген там, внизу, над рiчкою... Там i челядь. А пахолки теж сплять. Десь дома, на селi... "Добрий знак, - подумав Арсен. - Чорнобай з пахолками сьогоднi повернувся з далекої дороги... Чи не з Дубової Балки?" Поминувши напiвтемнi сiни, вони вступили до просторої свiтлицi, заставленої широкими фарбованими лавами, рiзьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настiльником. З сусiдньої кiмнати крiзь прочиненi дверi доносилося гучне хропiння. - Хазяїн сплять, - прошепотiв пахолок i навшпиньках почав крастися до спальнi, але Звенигора випередив його. - Стiй тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадiє твiй господар, уздрiвши спросоння свого давнього знайомого! Пахолок знизав плечима i вiдступив пiд стiну. Спихальський зостався бiля вхiдних дверей, а Воїнов, поклавши руку на пiстоль, зупинився посеред свiтлицi. Хоч надворi стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах i кунтушi, розстебнувши його i широко розкинувшись горiлиць на бiлих пуховиках. Його блiде нездорове обличчя вкрилося дрiбними росинками поту. При боцi - шабля, а на стiнi, в узголiв'ї - багато оздобленi пiстолi. Звенигора постукав пiхвою шаблi в пiдошву Чорнобаєвого чобота. - Вставай, сотнику! Проснись! Хропiння стихло. Чорнобай глипнув каламутними очима, безтямно подивився на козака i знову заплющив очi, перевертаючись на лiвий бiк. Але, видно, щось дiйшло до його свiдомостi, бо раптом схопився i сiв на лiжку, втупившись у незнайомця. - Ти хто такий? Звiдки? - В його голосi почувся страх. - Не впiзнаєш, Чорнобаю? - спитав Звенигора, виймаючи з-за пояса пiстоль i зводячи курок. - Що це означає, добродiю? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!.. Голос загубився в кiмнатах. Пахолок хотiв було кинутись до господаря, однак, побачивши направлене на нього вiстря ятагана в руцi Спихальського, вiдступив назад пiд стiну. Тим часом Чорнобай схопився з лiжка. Мертвотна блiдiсть розлилась по його лицi. В очах свiтився жах. -Боже! Звенигора! - скрикнув вiн. - Звiдки? - З того свiту, пане ЧорнобаюI Ти таки ще не стратив пам'ятi!.. Спасибi, що впiзнав... Виходь у свiтлицю - там поговоримо! - Звенигора схопив Чорнобая за плече i шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там його пiдхопив Роман i одним помахом ятагана вiдрiзав вiд пояса шаблю, яка з брязкотом упала на пiдлогу. Пахолок отетерiло переводив погляд з хазяїна на незнайомцiв, ще не розумiючи, що ж, власне, скоїлося. Звенигора став насупроти Чорнобая. Як довго вiн ждав цiєї хвилини! Скiльки разiв у безсоннi ночi в пiдземеллi Гамiда чи прикований до весла на галерi уявляв, що скаже при зустрiчi своєму вороговi! I ось ця мить настала! - Ну, от i зустрiлися, пане Чорнобаю. Не чекав? Чорнобай мовчав. Пiд розстебнутим кунтушем високо здiймалися груди. - Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дiвчат? Чи жалiєш, що тодi, коли я був у твоїх руках, не перерiзав менi горла, га? - Чого ти вiд мене хочеш? - прохрипiв Чорнобай. Звенигора рвучко пiдiйшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе. - Хочу дiзнатися, звiдки ти сьогоднi прибув! З Дубової Балки?.. Де подiв мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори! - Я там не був, - прошепотiв Чорнобай, але по тому, як сiпнулися його брови i ще бiльше розширилися зiницi, Звенигора зрозумiв, що вiн бреше. Стеха в його руках. - Ми прибули сюди по твоєму слiду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалi з тобою не варто було б панькатися жодної хвилини, - ти давно заслужив собi смертi! Але зараз я не хочу пригадувати старого... Вiддай менi мою сестру! - Її нема у мене! - Але ж ти був у Дубовiй Балцi! - Не був! Роман, слухаючи цю розмову, мiнився в лицi. Почувши останню вiдповiдь Чорнобая, вiн швидко вихопив з кишенi велику кiнську пiдкову i ткнув нею сотниковi пiд носа. - А це пiзнаєш, собако? Ми її знайшли на мiсцi вашого нiчлiгу, в лiсi... Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню i показали, котрий з твоїх коней загубив цю пiдкову? Чорнобай мовчав. Тiльки вiд страху i безсилої лютi закусив до кровi губу. - Чого ж мовчиш? - струснув його Звенигора. - Та що з ним говорити, панове! - вигукнув Спихальський.- Пальни, Арсене, в пiстоля - хай гине до дзябла! - I справдi! - пiдтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився на друзiв. Вiн ще вагався. - А як же сестра? - Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут! - Ну, якщо так, - смерть негiдниковi! - Звенигора пiдняв пiстоль. - Стривайте! - прохрипiв Чорнобай. - Дайте помолитись перед смертю!.. Не губiть душi без сповiдi! Звенигора перезирнувся з товаришами. Тi ствердно хитнули головами. Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через свiтлицю до iкон, що пiд рушниками висiли в кутку. Там упав на колiна, обiперся обома руками об нефарбовану дерев'яну пiдлогу i почав бити поклони, щось шепочучи собi пiд носа. Звенигора i його друзi стали посеред свiтлицi з таким розрахунком, щоб Чорнобай i пахолок були в полi зору. Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потiм почувся гучний грюкiт - i на очах ошелешених воякiв Чорнобай зник. На тому мiсцi, де вiн стояв навколiшки, зяяв чорний отвiр. - Прокляття! - вирвалось у Звенигори. Всi кинулись вперед. Заглянули в яму. Але, крiм дерев'яної ляди, що хиталася на металевих завiсах, не побачили там нiчого. Знизу долинав ледь чутний шурхiт: десь глибоко осипалася земля. Звенигора занiс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Воїнов схопив його за руку. - Ти збожеволiв, Арсене! Куди? Хто знає, якi несподiванки приготував там Чорнобай для переслiдувачiв! - Вiн нагнувся i вистрiлив у пiдземелля з пiстоля. Прогуркотiла луна, - пороховий дим заволiк неширокий отвiр. Позаду грюкнули дверi: переляканий на смерть пахолок чкурнув iз свiтлицi. - Стiй, псякрев! - метнувся за ним Спихальський. Та пахолок вiдбiг не далеко. В сiнях його схопив Грива. Притиснув до стiнки. Звенигора вiдвiв важку руку товариша. - Чекай, Гриво! Цей птах нам потрiбен! - I до пахолка: - Якщо хочеш жити, вiдповiдай правду, як на сповiдi! Де дiвчина, яку Чорнобай привiз сьогоднi? Куди ви її подiли? - Господар мене заб'є. Помилуйте, вашмосць! - Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобi вiку зараз! - У нього кiлька тайникiв... - Кажи всi!.. Один - у вiтряку - я сам знаю... - Два тут, у фортецi. Один - у стiнi, хiд з конюшнi... Я покажу. Але там зараз немає нiкого... - А другий? - Поклянiться, що вiдпустите мене живого. - Вiдпущу. Ось тобi хрест! Пахолок зразу пожвавiшав. Полегшено зiтхнув. - Тодi скажу. Може, легше на душi стане, а то носив цю таємницю в серцi, як камiнь! Та нiкому не кажiть, що вiд мене дiзналися. Помiтили в дворi собачу будку? Мiж конюшнею i коморою... Ото хiд в тайник! Пiд будкою глибокий льох, а в будцi-собака... Зрозумiли? - Зрозумiли. А бiльше нема нiде? - Є ще в лiсi. За двi версти звiдси, в урочищi Журавлi, насупроти джерела, викопано в гущавинi потайний погрiб... Але то для зими. - Ясно. Як же тебе звати? - Минкою. - Ну, от що, Минко, якщо все це правда, ми тебе вiдпустимо. Хоча, по правдi кажучи, все Чорнобаєве кодло заслуговує однiєї гiлляки. Веди нас до будки! Викопаний у твердiй глинi таємний хiд мав кiлька колiн. Це врятувало Чорнобая вiд Романовоi кулi. Вiн кумельгом скотився вниз, до повороту, i, боляче вдарившись об суху стiну, шуснув за виступ. В ту ж мить пролунав пострiл. Але Чорнобай уже був у безпецi. Звiвшись на ноги, вiн намацав на стiнi ятаган i шаблю, повiшенi тут же на скрутний випадок, i в думцi похвалив себе за передбачливiсть. Тепер вiн мiг оборонятись у цiй тiснiй норi, де двом не розминутись. Постоявши деякий час за виступом i пересвiдчившись, що погонi не буде, Чорнобай почав навпомацки пробиратися вниз. Добравшись до лазiвки, закритої мiцними дубовими дверцятами, вiдсунув засув, вiдчинив дверцята i вилiз iз нори. Опинився в напiвпорожнiй i напiвтемнiй клунi. Обтрусив одяг, застебнув кунтуш, причепив до боку шаблю, а до другого - ятаган i поспiшно вийшов на подвiр'я. Тут вешталося чимало людей - наймитiв, наймичок i пахолкiв. Однi готували на завтра зерно для посiву - саме сiяли пiзню гречку, другi чистили гнiй у стайнях, третi вешталися без дiла. Побачивши господаря, всi враз заметушилися. Блiдий, вимазаний у вогку глину Чорнобай пiдбiг до комори. Гукнув: - До зброї! До зброї! Напад! Всi до мене! Зачинiть ворота! Люди враз кинули роботу. Звиклi до тривожного життя, вони не зчиняли крику, лементу, а швидко хапали зброю - шаблi, мушкети i бiгли до Чорнобая. Хтось зачинив важкi ворота, хтось ударив на сполох - i уривчастi згуки дзвону полинули ген-ген по околицi. - Сiдлайте коней! Пахолки виводили з ст