, Дмитро з синами та Добринею поїхали до Мстиславового города[39] i пiднялися на вал. Унизу бiлiв приметений снiгом Днiпро, вдалинi темнiли Дарницькi бори, а з-за них поволi випливало денне свiтило, забарвлюючи всю схiдну частину голубого неба в холодний малиновий колiр. Дмитро приклав руку козирком до лоба. - Дивiться, хлопцi! Не видно? Дивiться! Всi розумiли, що воєводу цiкавить вiйсько Менту, i пильно вдивлялися в далину. - Iдуть! - вигукнув раптом Степан.- Погляньте - йдуть! - Де? - Ген там, вирушають! Тепер усi побачили рухомi темнi цятки на бiлiй рiвнинi Днiпра. Монголо-татари почали переправу через замерзлу рiчку, пiшки, ведучи коней за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторi i швидко наближалися до київського берега. - Боже, яка сила! - прошепотiв Дмитро.- Лiзуть, мов комашня! Дозорцi, що сидiли на дзвiницях, теж помiтили ворога i вдарили на сполох. Їх пiдтримали подiльськi церкви - i густе, тривожне калатання дзвонiв пiдняло на ноги весь Київ. Люди вибiгали на вулицi, мчали до своїх сотень i займали мiсця на валу. Тим часом ординцi вже досягли київського берега, гуртувалися в загони i, роздiлившись на двi частини, почали охоплювати Київ - однi через Дорогожичi i Глибочицю з пiвночi, а другi - Перевiсищем та Хрещатицьким яром, мимо Лядських ворiт, з пiвдня. Зiмкнутися вони мали десь бiля Золотих ворiт. - Поїдемо туди,- сказав, спускаючись вниз, воєвода.Щоб обступити весь Київ, сил у Менгу малувате. Тут нам нiчого робити. Тут вiн на нас не нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золотi, Лядськi або Бiлгородськi ворота. Їдьмо! Швидше! На Золотих воротях i на валах люди напружено чекали. Вже три роки монголо-татари плюндрували Русь, i кияни знали, який це страшний i безпощадний ворог. Знали - i готувалися до найгiршого. Дмитро у супроводi синiв та Добринi по скрипучих дубових сходах пiднявся на вал i зупинився на оглядовому майданчику над Золотими ворiтьми. Тут уже стояло кiлька бояр та лiпших мужiв. - Ну, що? Не видно ще? - Не видно, але вже чути, як стугонить пiд кiнськими копитами мерзла земля,- вiдповiв один iз бояр, огрядний чоловiк з великим, сизим вiд морозу носом. - Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось i вони! - Дмитро перехилився через забороло надбрамної вежi i глянув у бiк Хрещатої долини.- Надiйшла i наша черга! Наш час, друзi! З яру почали виринати передовi сотнi монголiв. Вони швидко вихопилися нагору i з глухим, грiзним квоктанням - кху-кху! - ринули до Золотих ворiт. Майже одночасно вiд Кудрявця, розлогого яру, порослого густим чорнолiссям, долинули такi ж самi вигуки. Київ був оточений з пiвдня i з пiвночi. Монголiв прибувало все бiльше i бiльше. Кожен загiн ставав пiд своїм бунчуком на широкому заснiженому майданi i завмирав. Мовчать київськi вали, мовчить i Золота брама. Кияни пильно i не без страху розглядають чужинцiв, що мiцно, мов улитi, сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях i хижо зирять на киян. Всi вони одягнутi в чудернацькi кожухи вовною назовнi (кияни ще не знали, що вони подвiйнi i що спiдня овчина повернута вовною до тiла), на головах - хутрянi шапки, при боцi - крива шабля та булава, за спиною - сагайдак з луком та стрiлами, а ззаду, бiля сiдла,- туго скручений жель та шкiряний хурджун - торба для здобичi. Перед вiйсько, у коло, утворене передньою сотнею, що стояла якраз насупроти ворiт, в'їхали кiлька вершникiв, перед якими всi розступилися, i, пiднявши голови, почали роздивлятися вал i киян на ньому. - Менгу-хан, - прошепотiв Добриня. - Це вiн! - Котрий? - спитав Дмитро. - Отой, що на вороному конi. Менгу, нiби вiдчувши, що про нього йде мова, раптом пiдняв руку i посварився. - Кияни, ви побили моїх послiв, i я прийшов щоб покарати вас! Якийсь половець вiдразу ж переклав його слова. - Але я прощу всiх, якщо ви вiдчините ворота i зустрiнете мене за вашим звичаєм з хлiбом-сiллю! - Ми не вiдчинимо ворiт! - гукнув Дмитро. - Ти хто? Менi вже вiдомо, що ваш князь утiк. А ти хто? - Я воєвода Дмитро. - Ти великий зухвалець, воєводо! Я зараз помчу по свiжих слiдах князя Михайла, наздожену його - i вiн вiдчинить ворота мiста. I тодi я тебе першого повiшу на цiй брамi! Це буде завтра або пiслязавтра. Отже, у тебе є час одуматися. Здача Киюва - життя, вiдмова - смерть! З цими словами, не ждучи вiдповiдi, Менгу здибив коня i помчав геть - до Бiлгородського шляху, по якому поїхав князь Михайло. За ним рушили, дотримуючись суворого порядку, його сотнi. Спочатку поволi, а потiм усе швидше i швидше, мов пiдстьобуване невидимим батогом, помчало все вiйсько хана Менгу з гори в долину, до Либедi, де пролягала бита дорога на захiд. Враженi кияни ще довго стояли на валах, аж поки останнiй вершник зник за далекими заснiженими горбами, i не знали - радiти з того чи ждати ще бiльшої бiди. 8 У боярських хоромах було натоплено, пахло свiжим хлiбом i смаженою на олiї цибулею. Правда, час для обiду давно минув, - сонце вже опускалося за далекi приiрпiнськi бори, але стiл стояв накритий. Бiля столу сидiла лише жiноча половина сiм'ї. Коли Дмитро ввiйшов до покою, бояриня кинулася йому назустрiч i, заплакавши, припала до плеча. - Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Бiлгород?.. Люди бачили, як у тому краї щось горiло... Та ще кажуть, що спiймали князя. Невже це правда? - Не вiр бабським чуткам, - вiдповiв боярин, одною рукою пригортаючи жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслiд за ним, щоб сiдали до столу. - Менгу справдi погнався за князем, але не думаю, щоб вiн наздогнав його, а тим бiльше взяв Бiлгород. Вiн сiв на своє мiсце i вiдрiзав собi шмат вареної телятини. До нього нахилилася Янка. - А якщо Менгу таки полонив князя i змусить його вiдчинити ворота Києва? Що тодi? Невже нам усiм кiнець? Я не хочу помирати! Вона вимовила останнi слова зовсiм тихо, але з таким болем i вiдчаєм у голосi, що всi враз перестали жувати. Це ж уперше тут була висловлена думка про смерть, i тому, що вона належала веселiй, непосидючiй, життєрадiснiй Янцi, до того ж наймолодшiй серед присутнiх, якiй ще жити б та й жити, болюче вразила кожного. Добринi шмат застряв у горлi. Йому уявилася ця тендiтна дiвчина з мотузком або кангою на шиї у заснiженому степу, уявив, як тягне її який-небудь бузувiр-баатур до своєї кибитки чи до юрти, а там - кидає на смердючу кошму, зриває з неї одяг, заломлює бiлi руки i, прикрившись зверху шкарубким, пропахлим кiнським потом i гiрким димом кожухом, накидається на неї, як звiр... Бр-р-р! Скiльки разiв бачив вiн таке! А хiба всi тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хiба не глумилися над дiвочою та жiночою честю тут же, серед пожарищ i трупiв, на очах у старих матерiв та малих дiтей? Вiн зцiпив зуби i зблiд, бо уявляв цi жахи краще, нiж будь-хто iнший. Однак промовчав, щоб не завдавати страху i смутку Янцi та всiм присутнiм. А Дмитро почав утiшати дочку. Простягнувши руку, погладив її по головi. - Не бiйся, голубонько, я не дозволю вiдчинити ворота, хоч би князь благав зробити це. Вiн залишив нас у таку важку годину - тож хай сам тепер дбає про себе! А ми будемо захищатися скiльки сил наших стане i, дасть Бог, вiдiб'ємося вiд песиголовцiв! - А якщо не вiдiб'єтесь?.. Я живою в руки не дамся - кинуся з валу або з дзвiницi вниз головою! Краще зразу смерть, нiж мунгальський полон, нiж довiчна наруга i неволя! Всi знову занiмiли, враженi ще сильнiшим вибухом почуттiв дiвчини. Потiм схлипнула бояриня, обняла дочку i притиснула її голову собi до грудей. Заголосили невiстки, похнюпилися Микола та Степан. Дмитро нахмурився ще бiльше - гримнув: - Ну, годi вам! Годi! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Київ - не Рязань, не Переяслав i навiть не Чернiгiв! Вали тут вищi, заборола мiцнiшi, ворота обкованi залiзом, а мужностi киянам не позичати! Вiдiб'ємося! - I повернувся до Добринi. - А ти як гадаєш? Ти багато бачив, знаєш - скажи! Щоб заспокоїти жiнок, Добриня вiдповiв твердо: - Вистоїмо! Ворога в Київ не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться брати приступом мiсто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, i не затримається вiн довго пiд Києвом... А от довколишнiм селам - бiда! Там зараз ллється кров, умирають люди, горять хижi та повiтi. I нiкому захистити нещасних, нiкому допомогти. Вiн згадав своє село, своїх рiдних - i замовк. Гiркий клубок пiдкотився до горла - перехопив дихання, а на очах мимоволi закаламутилися сльози... Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу. ...Десь опiвночi Добриня прокинувся вiд того, що його хтось легенько термосив за плече. - Хто тут? Уже ранок? - спитав голосно, пiдводячись на лiкоть. - Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! - почувся голос Янки. - Це я! Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пiзно. Украй здивований, вiн пiдвiвся i сiв на лiжку. - Що сталося? - Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе... - Янка завагалася i сiла теж. - Про що? - Страшно менi. Лягла спати - не спиться. Перед очима постають жахи - один страшнiший iншого. Все ввижається, як мунгали вриваються в Київ - палять, хапають, убивають... Словом, я зрозумiла, що треба готуватися до найгiршого - до смертi. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки. Уявила, як я кидаюся з дзвiницi вниз, як рязанська княгиня Євпраксiя, i вiдчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я i прийшла до тебе... - Ну? - Якщо будеш живий, допоможи менi в останню хвилину розпрощатися з життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина! Добриня вигукнув: - Ти збожеволiла, бояришне! Про вiщо мовиш? Як же я наважуся укоротити тобi вiку? I чому обрала мене для цього? - Ну, не просити ж батька чи братiв... Хто ж iз них погодиться? - А я? - Ти чужий. I я для тебе чужа. Тобi зробити це простiше. - Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам накладу на себе руки, нiж пiднiму на тебе... на таку... на таку... - Яку? Добринi раптом забракло слiв i мужностi, нiби йому було не двадцять п'ять лiт, а п'ятнадцать. Язик задерев'янiв, думки в головi сплуталися. Ну, навiщо вiн бовкнув - "на таку"? Справдi, такої, як Янка, такої чистої, нiжної, гарної i разом з тим своєвiльної i недоступної дiвчини вiн нiколи в життi не зустрiчав. Та що з того? Для нього вона - як зоря на небi: прекрасна, але недосяжна! Ну, навiщо вiн бовкнув оте дурне слово - "на таку"? Вiн мовчав. А вона знову - з притиском - запитала: - Ну ж - яку? Вiн опустив руку на лiжко i при цьому не помiтив, бо був схвильований, як його рука лягла на її руку, прикриту складками ковдри. - Ну, на таку... гарну, нiжну... таку юну... таку незвичайну! - Вiн говорив тихо, хрипко, уривчасто i, розумiючи, що говорить не те, що треба, швидко замовк. Янка вiдсахнулась. Навiть у темрявi було видно, як злякано i гнiвно блиснули її очi. - Боже, що мовить сей смерд! - вигукнула вона i раптом, вирвавши свою руку з-пiд його руки, навiдлiг ударила його долонею по щоцi. - Що ти говориш? Як посмiв сказати менi таке? Як мiг подумати про мене так? Я бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб уберiг мене вiд ганьби, неслави i мук, а ти... Вона схопилася на ноги. Добриня сторопiв. - Янко, за що ж ти мене так?.. - I потер щоку, терпнучи вiд думки, що дiвчина здiйме крик i хто-небудь сюди зайде. Але вона не крикнула, а гордо вiдрубала: - Щоб знав своє мiсце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене. Ти - смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти - старий дiдуган! Ось ти хто! Останнi її слова про старого дiдугана розсмiшили Добриню. Так по-дитячому могла сказати тiльки зовсiм юна i чиста Янка. Однак вiдповiв вiн серйозно: - Янко, ти даремно мене ображаєш. Я знаю своє мiсце. Я знаю, що я смерд, а не боярин, що я був половецьким невiльником, мунгальським рабом. I я нiколи не забуваю про це... Але менi дивно, що ти вважаєш мене за старого дiдугана. Я зовсiм не дiд! I маю очi, щоб вiдрiзнити гарне вiд бридкого, молоде вiд старого, чисте вiд брудного. Чим же я завинив перед тобою? Чи тобi було б приємнiше, коли б я сказав, що ти бридка та потворна? - Ти насмiхаєшся з мене! - Та нi ж - не насмiхаюся! Ти ще дитина, Янко! Неврiвноважена, примхлива дитина, якiй у цьому домi все дозволяється i все прощається! - Ти знову ображаєш мене! - Ну, як би я смiв?.. Я безмежно вдячний твоєму батьковi, бояриновi Дмитру, за те, що надав менi, смердовi, мунгальському конюховi, притулок у своїй господi. Вiн i всi його домочадцi - то святi для мене люди! Як би я посмiв насмiхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого? - I все ж ти вiдмовляєшся допомогти менi розпрощатися з бiлим свiтом, якщо для всiх нас прийде край? - Вiдмовляюся! - вiдрiзав Добриня. - На тебе рук я не здiйму! Янка помовчала трохи, потiм зiтхнула. - Всi ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федiр Юрiйович був смiливцем! Один вiн... - Федiр Юрiйович? Я не чув про такого. - Про нього вже вся Русь знає... А ти - не чув... - Русь знає, а я був серед половцiв та мунгалiв, тому й не чув... Чим же прославився князь Федiр, чим вразив тебе? Розкажи - знатиму i я. - Ти хочеш знати? - Хочу. - Тодi слухай... Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма воїнами своїми на Залiську Русь i став на рiчцi Воронежi, поблизу землi Рязанської. I прислав послiв до великого князя рязанського Юрiя Iнгваровича, щоб той дав йому десятину всього: i князiв, i людей, i добра всякого. Почув це князь Юрiй i зразу ж послав гiнцiв у Володимир до великого князя Юрiя Всеволодовича, щоб допомiг вiдбити Батия. Але той допомоги не дав - задумав сам зiйтися в бою з Батиєм. Почув таку вiдповiдь Юрiй Iнгварович i закликав собi на допомогу своїх братiв - князiв Давида Муромського, Глiба Коло-менського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а сина свого, князя Федора Юрiйовича, послав з дарами до безбожного Батия... I прибув князь Федiр Юрiйович до Батия, дари йому принiс i просив не йти вiйною на землю Рязанську. А той дари прийняв i став, брехливий i безбожний, у рязанських князiв дочок i сестер собi на ложе просити. А хтось iз вельмож рязанських по заздростi донiс Батиєвi, що має князь Федiр Юрiйович жону-княгиню iз царського вiзантiйського роду - лiпотою i тiлом красна бе зело, краща за всiх. Лукавий i немилостивий Батий розпалився в похотi своїй i сказав князю Федору: "Дай менi, княже, звiдати красу жони твоєї, тодi не пiду я на Рязань!" А князь Федiр засмiявся в лице Батиєвi i вiдповiв: "Не годиться нам, князям руським, водити до тебе, нечестивого, жон своїх на блуд. Коли нас одолiєш, тодi i жонами нашими володiтимеш!" Безбожний Батий розлютився i зразу ж повелiв убити князя Федора Юрiйовича, а тiло його кинути на розтерзання звiрам i птицям. Iнших воїнiв лiпших теж повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя Федора, по iменi Апониця. Заховався вiн i гiрко плакав, дивлячись на свого мертвого господаря. А вночi, побачивши, що нiхто його не стереже, таємно поховав його i поспiшив у Рязань до княгинi Євпраксiї i розповiв, як i за що нечестивий цар Батий убив її мужа, благовiрного князя Федора. Княгиня Євпраксiя стояла в цей час у високому теремi з любим чадом своїм - князем Iваном Федоровичем. Почувши цi смертоноснi слова, сповненi туги, вона притьмом кинулась з превисокого терема разом iз сином, князем Iваном, прямо на землю i розбилась на смерть... - Янка зiтхнула ще важче i, трохи помовчавши, тихим голосом закiнчила свою оповiдь: - Так розповiдали втiкачi... Таким був князь Федiр Юрiйович, ось так учинила княгиня Євпраксiя... Чому ж я не можу вчинити так само? Хiба я слабша за неї? У її голосi прозвучав вiдчай, i тiльки тепер Добриня швидше вiдчув серцем, нiж осягнув розумом, яка глибока розпука гнiтить душу цiєї отроковицi. Видно, втiкачi з далекої Рязанi розповiли їй про Батиїв погром пiвнiчної Русi, вона уявила всi тi жахи, якi творили там завойовники, i тепер не може позбутися їх. Несподiваний прихiд Менгу пiд Київ приголомшив усiх мешканцiв мiста, а її вразливу душу - особливо, i дiвчина шукає виходу iз безвихiдного, на її думку, становища, в якому опинилися всi кияни. Справдi, що її, як i всiх, чекає? Життя? В це вона не вiрить. Неволя? Її вона боїться дужче за смерть. Отже, залишається смерть. Та як померти, якщо ворог не вб'є, а захоче взяти в полон? Накласти на себе руки? На це не кожен зважиться... Ну, що їй вiдповiсти? - Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксiя? Може, до цього взагалi не дiйде! Я вiрю, що Менгу не вiзьме Києва, бо не тi в нього сили, щоб узяти. - А якщо вiзьме? - Тодi я буду поблизу тебе. - I зробиш те, про що я прошу?- - Не знаю. Я захищатиму тебе. - Ну, i за це дякую... А про нашу розмову - нiкому нi слова! Вона швидко вислизнула з кiмнати i тихо причинила за собою дверi. 9 Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усiх київських церков. Крiзь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекi тривожнi голоси: - Мунгали! Мунгали! - До зброї, кияни! На заборола! Янка накинула на плечi покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зi стрiлами i стрiмголов кинулася до ворiт. - Куди-и?.. - вибiгла на ганок бояриня Анастасiя. Та дiвчина навiть не оглянулась - хряпнула хвiрткою i на вулицi пiрнула в гамiрливий натовп, що враз завертiв, закрутив i понiс до Золотих ворiт. На вал вели старi скрипучi сходи. Янка поспiшила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько. Тут її помiтив Добриня. - Янко! Ти? Сидiла б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жiнкам треба бути на валу! - Хто зна - той чи не той, - огризнулась дiвчина. - Та й ти менi не вказ! Добриня знизав плечима. Зарозумiле дiвчисько! I на вмову не здається! Що ж - хай iде. У неї батько, брати - нехай i говорять з нею! А твоє, смерде, яке дiло? Однак i вiн пiшов услiд за нею, ближче до гурту бояр, що з воєводою Дмитром вдивлялися в далечiнь, на Бiлгородський шлях, по якому наближалися до Києва загони мунгалiв та валки бранцiв. Уздрiвши дочку, Дмитро насупився. - Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тiльки й не вистачало! Aну, киш менi додому! Янка притупнула чобiтком. - Не пiду! Хоч убий - не пiду! Усiм можна, а менi зась? З чого б то? Бояри засмiялися. - А в тебе, Дмитре, дiвка з перцем! - За словом у кишеню не лiзе! - Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне? - I гарна достобiса! Янка почервонiла, оченята її гнiвно блиснули. - Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку[40]! А ще боярами називаєтесь! Бояри зареготали ще дужче. - Оце дiвчина! I стриже, i бриє! Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр. - Годi вам! Справдi розпащекувалися! - гримнув вiн. - Я не дозволю насмiхатися з моєї майбутньої невiсточки! Всi затихли. Жартує боярин чи правду каже? I запитально поглянули на Дмитра, але той знiяковiло мовчав. А Янка, що вiд тих слiв здригнулася, як вiд ляпаса, раптом випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку дiвочу шийку i кинула йому в обличчя: - Хай ваш Iвор не милиться, бо не буде бритися! Вiд несподiваного одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся i почав на виду буряковiти. Гострi слова дiвчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестiв смiшок, а дехто вiдверто глузливо пирхнув. - Тобто... Як це розумiти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, здається, домовилися? Га? - Тiльки не зi мною! - вiдрiзала Янка. - Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесiду з твоїми батьками, - пром'ямлив Домажир. - Але якщо треба i з тобою, то ми з Iвором прийдемо - погуторимо... Чого ж... У Янки на вустах уже трiпотiла вiдповiдь, щоб злетiти, але тут пролунав голосний крик: - Дивiться, дивiться, татари завертають прямо сюди! Про Янку i Домажира всi враз забули i глянули на дорогу. Монголи з Либiдської долини вже вибралися на гору i темною звивистою гадюкою пiдповзали до Києва. Попереду, в оточеннi нойонiв i баатурiв, похитувався на вороному конi Менту. За ним розтяглеся кiлька сотень вiйська, а в прогалинах мiж загонами брели полоненики, оточенi кiнною вартою. Пов'язанi по десятку чоловiки - в кангах, що незугарне погойдувалися на шиях; жiнки та пiдлiтки - пiд наглядом кiнних дозорцiв, що довгими гарапниками пiдганяли тих, хто вiдставав чи збочував з дороги. А ще далi - валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби... I знову - вiйсько. Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався i з болем i ненавистю вигукнув: - Ох, окаяннi! I знову - тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а пiд черепом забилася болiсна думка: "Невже i зi мною таке буде? Невже i мою жону з дiтьми гнатимуть отак, моз отару овець, у чужий далекий край - на страждання, на смерть?" Вибравшись на гору, до Василькiвського шляху, Менгу з двома сотнями баатурiв та сотнею полоненикiв раптом повернув лiворуч, до Золотих ворiт, i зупинився на майданi, а iнших полонених i здобич сторожа повела вниз, до Хрещатої долини, а звiдти - на Печорське, до Звiринця i далi, через Днiпро, на схiд. Туди ж рушило i все монгольське вiйсько. Менгу пiдвiв голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стiнах мiста, а потiм гукнув: - Кияни! Ваш князь утiк, як останнiй боягуз! Я зневажаю його! Не заїхав навiть у Бiлгород, щоб поснiдати, а дременув далi, залишивши i вас, i всю свою землю напризволяще. Тепер ви самi господарi своєї долi, i я ще раз раджу вам помиритися зi мною i визнати владу Бату-хана над Києвом. Обiцяю вам мир i життя, а також прощаю вам вашу провину - побиття моїх послiв. Ну? Що ви на це скажете? Дмитро вислухав його i, не задумуючись, твердо вiдповiв: - Нi! Ми вiльнi люди i нiчиєї зверхностi не потерпимо i не визнаємо! Менгу пiдскочив у сiдлi, посварився на киян камчею. - Нерозумнi! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивiться, що з вами буде! Дивiться, кияни! Вiн махнув рукою - баатури накинулися на пов'язаних мотуззям полоненикiв. Блиснули шаблi, бойовi сокири та шокпари - пролунав болiсний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на бiлий снiг. - Та стрiляйте ж у них! Стрiляйте! - вигукнула Янка, пiдводячи вгору лука. - Чого ж ви стоїте? Стрiляйте! Тятива її тонко бренькнула, просвистiла стрiла. Ще кiлька десяткiв стрiл шугнули з валу вниз - на убивць. Але жодна не досягла цiлi - всi впали за якихось двадцять чи тридцять крокiв вiд вершникiв. Менгу зареготав i знову подав знак рукою. Пiдкоряючись його волi, баатури миттю пiдняли свої луки i, наклавши на них стрiли, завмерли, чекаючи наказу стрiляти. Добриня застережно гукнув: - Пригнiться! Та швидше! Вони влучать у нас! Багато хто, скоряючись його голосовi, миттю пригнувся, але були й такi, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерiгали, як воїни Менгу готуються до стрiльби. Янка теж вiдкрито стояла на за-боролi, витягала з тула нову стрiлу. Дiвчисько! Нерозурлне дiвчисько! Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї i, притиснувши дiвчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цьвохнули довгi монгольськi стрiли, i тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такi ж болiснi скрики. Хтось упав. Янка випручалася з мiцних парубоцьких обiймiв i гнiвно глянула на хлопця. Вона ще не розумiла, що сталося. Губи її тремтiли вiд образи, а невеличкi кулачки часто затарабанiли йому в груди. Як вiн посмiв! Та ще й на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздрiла в його спинi стрiлу. По нiй стiкала i капала на зачовганий дощаний помiст яскраво-червона кров. - Ой, що ж це? - Ноги її пiдкосилися. - Мiй Боже! До неї пiдскочив воєвода - пiдтримав. - Ти не поранена, донечко? - Я - нi! А ось вiн... Рятуючи мене... - Я все бачив. Тепер ти розумiєш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? - суворо проказав Дмитро i додав рiзко: - Зараз же геть менi додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя! Янка слухняно подрiботiла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрiм Добринi, було поранено ще кiлька чоловiк, серед них Миколу - у передплiччя. Микола смикав стрiлу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невмiло, i стрiла зламалася. - Нiчого тут не робiть - iдiть додому! - наказав Дмитро. - А я вiзьму Добриню i зразу ж за вами! Вiн пiдвiв очi на парубка. - Болить дуже? - Терпiти можна. - Зараз я знайду пiдводу i вiдвезу тебе додому, а там уже будемо рятувати. - Я сам дiйду, - вiдповiв Добриня. - Рана, здається, не глибока: стрiла влучила в лопатку. - Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що нашi стрiли не долетiли до татар, а їхнi на такiй же вiдстанi поранили стiлькох наших! - У них тугiшi, далекобiйнiшi луки, i їхнi стрiли летять далi, нiж нашi, - вiдповiв Добриня. - Тепер будемо знати, - гiрко сказав Дмитро. - Але якою цiною здобувається наука! А Менгу це знав! - Вiн може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, воєводо, нашим людям, щоб не висовували без потреби носа iз-за заборола, - тихо промовив Добриня, кривлячись вiд болю. Дмитро обережно виглянув крiзь вузький отвiр бiйницi i вигукнув: - Нi, Менгу вже не скористається новою нагодою послати в наших безпечних киян ще одну сотню стрiл, вiн тiкає! Вiн облишив намiр обложити мiсто! Ми врятованi! Боже, невже це правда? На його слова всi кинулись до заборола i, перевiсившись через нього, глянули на широкий перед-брамний майдан, де темнiли тiла побитих полоненикiв, i на заснiжений посад обабiч Василькiвського шляху. I полегшене зiтхання вирвалося з багатьох грудей. Так, Менгу справдi вiдступився вiд думки взяти Київ. Вiд Золотих ворiт вiн протореною дорогою спускався вниз, поспiшаючи навздогiн за своїм вiйськом, що, мов обжертий полоз, поволi виповзало з Хрещатого яру на гору, до Печорського монастиря, i десь там зникало в iмлистiй безвiстi далини. Роздiл II. КАЛИНОВИЙ КУТ 1 Скрипнули дверi - i Добриня розплющив очi. До покою зайшов воєвода Дмитро у супроводi невисокого, плечистого чоловiка з широкою смолистою бородою. У незнайомця все було темне: i борода, i чуб, i очi, i одяг. Тiльки зуби блиснули снiговою бiлизною, коли вiн розкрив рота, щоб привiтатись. Воєвода пiдiйшов до лiжка. - Ну, як ся маєш, хлопче? Болить? - Болить. - Я привiв тобi лiкаря. Це гречин Василакiй, вiн подивиться твою рану i зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпiв. - Потерплю, - тихо вiдповiв Добриня i пiдвiв голову. - А як там Менгу? Не повернувся? - Слава Богу, щез, клятий! З Дарницi пiшов прямо на Бориспiль... Не по зубах йому наш Київ! Може, обмине нас це лихо? Краєм ока спостерiгаючи, як гречин виймає iз дерев'яної скриньки рiзне лiкарське причандалля, Добриня заперечив. - Нi, не обмине! Ти, воєводо, не знаєш тих людей. Вони хижi i заздрiснi... Вони вже побачили Київ, дiзналися про його багатства i не заспокояться доти, доки не вiзьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла! - Отже, ти вважаєш, що Менгу лише розвiдував пiдступи до Києва? - Тiльки так... Правда, вiн покладав деякi надiї на своїх послiв, якi повиннi були умовити киян пiддатися йому по добрiй волi, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околицi мiста, роздивився все, що мiг, i повернувся назад, до Батия... - Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж? - От сього не знаю. Може, скоро, а може, влiтку чи восени... Це вже як йому заманеться. Воєвода замислився. На його крутому лобi туго зiйшлися до перенiсся густi брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку. - А може, й не прийде? Все ж може трапитися - до весни правець його схопить або якась iнша болячка задушить. От i не прийде! Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився вiд болю. - Ну, сподiватися на таку випадковiсть не слiд. Батий ще не такий старий i не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його мiсце стане Менгу або хтось iнший з Чiнгiсханових нащадкiв. Може, ще безпощаднiший! Пiдiйшов лiкар - i їхня розмова припинилася. Гречин присiв на лiжко, поклав пораненому долоню на лоба. - Повернись-но, хлопче, до мене спиною - я подивлюся, що там у тебе. Добриня обережно перевернувся i тут же засичав: несподiваним ривком лiкар висмикнув iз тiла наконечник стрiли, що вже встиг вкипiти в рану. - Ой! Василакiй притримав його за плече. - Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зiпсована кров! Тобi пощастило: стрiла наприкiнцi польоту втратила пробивну силу i застряла в лопатцi, але кiстки не роздробила. - I несподiвано запитав: - Жону маєш? - Нi, не маю. - Ну, то до свадьби загоїться! Але тиждень чи два доведеться полежати тут, голубе! - Василакiй вiдрiзав шмат чистого полотна, намазав якоюсь маззю, приклав до рани i туго перев'язав довгим тонким рушником. - Вiдпочивай! А я завтра навiдаюсь... Зiбравши свої речi, вiн безшумно вийшов. - Тиждень чи два! - вигукнув Добриня, коли дверi зачинилися. - Нiяк менi лежати тут тиждень чи два! - Чому? Хiба тобi тут погано? - нахмурився боярин. - Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живi там мої? А може, порубанi-пострiлянi? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю? - Я розумiю тебе. Але не поспiшай - видужай спочатку! Якщо твої родичi живi-здоровi, то й через тиждень чи два побачиш їх, а якщо нi - то нi сьогоднi, нi через тиждень уже нiчим їм не зарадиш, - сказав Дмитро i, несподiвано сiвши на лiжко, нагнувся i поцiлував Добриню в чоло. - Дякую, друже мiй, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував її! Я довiчний твiй боржник. Довiчний!.. Добриня знiяковiв. - Я радий, що Янка жива й неушкоджена. Їй не варто було йти на вал. Я казав їй про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна. - Нiде правди дiти, - погодився боярин. - Найменшенька вона у нас - от i розбалували. Особливо прив'язалися до неї ми з бояринею, коли зник Iлько... От ми всю любов нашу перенесли на Янку... Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мiй... А тепер - лежи i видужуй! Може, тобi щось треба - кажи! Все тобi буде - їжа, одяг, кiнь, зброя! Все буде! - Дякую, боярине, за щедрiсть... Але зараз менi нiчого не треба. Хiба що одну дрiбницю - ножицi i дзеркальце, щоб пiдстригти свої патли, що вирослiї, як у попа, та бороду й вуса пiдправити або й зовсiм обстригти. Дмитро усмiхнувся. - Тiльки й того?.. Я зараз пришлю Василакiя. Вiн не тiльки умiлий, знаючий лiкар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так i зробить... Цей гречин - на всi руки майстер. Гречин не забарився. На цей раз вiн принiс з собою не чорну скриньку, а велику дерев'яну тацю, на якiй стояв глек з окропом, лежали ножицi, грецька бритва з тонкою ручкою iз баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребiнець. - Хочеш стати гарним, юначе? - Хочу стати молодим. - Молодiсть та здоров'я - то i є краса... Помаленьку пiдводься i сiдай на стiлець - я почаклую бiля тебе. Ось так! - Василакiй узяв до рук гребiнця i ножицi. - Але спочатку поглянь на себе. Бачиш? Добриня заглянув у пiднесене гречином добре вiдполiроване жовтувате дзеркало i побачив у ньому незнайомого, зовсiм чужого чоловiка з патлатою .кучмою на головi i густою скуйовдженою бородою. Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою на мене дивилася! Вiн уперше так зблизька i так пильно розглядав себе, бо ранiше мiг робити це, лише дивлячись у воду, i був здивований i збентежений тим, що побачив. - Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всiх! - не втримався вiд зiтхання Добриня, повертаючи дзеркало лiкаревi. Василакiй блиснув зубами. - Ось що таке молодiсть! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в мої лiта цього вже не вiдчуваєш! - Скiльки ж вам? - З пiвсотнi звернуло...- i Василакiй почав ножицями чикрижити густого Добрининого чуба. - Ви служите у боярина? - Я служу, юначе, кожному, хто потребує моєї допомоги. В тiм числi i воєводi Дмитру та його домочадцям. Дверi багатьох київських вельмож широко i гостинно розчиняються передi мною. Навiть князiвськi. Бо хвороба нiкого не минає. - I давно ви вже в Києвi? - Та вже встиг стати справжнiм киянином, бо приїхав на Русь за п'ять лiт до того, як помер князь Рюрик[41], батько князя Володимира Рюриковича. - Ого, тридцять лiт! А додому не тягне? - Ще й як тягне! Як згадаю свої Салонiки, то, здається, на крилах пролетiв би, аби хоч раз глянути на рiднi мiсця, на голубе море, на дикi гори, на дорогi серцю могили матерi та батька... Батькiвщиною, мiй юначе, завжди є та земля, де ти прожив першi двадцять лiт, а потiм проживи ти в iншому, навiть кращому, мiсцi i сорок, i шiстдесят, а тебе все тягтиме на землю твого дитинства i твоєї юностi, бо дитячi та юнацькi почуття i враження, свiжi, чистi, найсильнiшi, залишаються в серцi назавжди. А ще коли та земля - прекрасна Еллада... Василакiй поклацав ножицями i надовго замовк, задумливо задивившись у вiкно. - То чому ж вам не повернутися додому, лiкарю? Що вас тут тримає? Гречин знову заклацав ножицями - заходився стригти бороду. - Не так це все просто, голубе... Бiльшу частину життя я прожив тут, у Києвi, тут одружився, завiв дiтей, збудував будинок, маю добрий зарiбок. Поки був молодий, повен сили, то не так часто згадував домiвку, а тепер, коли постарiв, все частiше в серце навiдуються спогади про батькiвщину, мою милу Елладу, все дужче хочеться туди... Та як поїдеш? Дружина-русинка не пускає - боїться, що помру в дорозi чи половцi в полон потягнуть, сини та дочки теж вiдмовляють. Ну, а внукiв, моїх маленьких горобенят, сам не в силi залишити... Дома навряд чи застану я кого-небудь живого iз своїх: батьки ще при менi померли, брати та сестри,- а я був наймолодший,- теж, мабуть, досi Боговi душi повiддавали. Кого я там зустрiну, хто мене привiтає - племiнники та племiнницi? Я не знаю, чи вони взагалi є у мене, а якщо є, то не дуже зрадiють дядьковi, якого носило по свiтах аж цiлих тридцять лiт! Розмова не заважала Василакiєвi працювати. Довкола на пiдлозi вже лежали купи обкарнаного з Добрининої голови та бороди волосся. Вправнi рухливi пальцi швидко вмокнули тугу волосяну щiточку в окрiп, збили в невеличкiй мисочцi мильне шумовиння, обмастили ним усе Добринине обличчя, аж тому стало лячно, i спритно вхопили невеличку бритву, що скидалася на вузький ножик з прямою кiстяною колодочкою. Шкребучи Добринину щоку, Василакiй вiв далi: - Київ став для мене другою батькiвщиною. Отож одна живе нинi направду передi мною, перед моїми очима - Русь, а друга, Еллада,- в моєму серцi. Як спомин... Я вже змирився з думкою, що нiколи бiльше не побачу своєї коханої Грецiї, нiколи не вдихну на повнi груди неповторного запаху лавра та магнолiї, не почую плескоту хвиль найласкавiшого в свiтi моря - Егейського. Тут уже i помиратиму... - Ну, що ви, лiкарю! Навiщо такi сумнi думки? - Е-е, голубе, ми короткочаснi гостi на цьому свiтi. Не встигаєш надивитися на золоте сонце та голубе небо, як вiчнiсть уже стукає до тебе в дверi - виходь!.. Добре, що Менгу-хановi не захотiлося мерзнути пiд валами Києва. А коли б трапилося навпаки? От i був би кiнець! Може, не всiм, та багатьом. Бо я не вiрю, що Київ витримає облогу. Адже Переяслав i Чернiгiв не витримали, а захисники там не менш мужнi, нiж нашi! - Василакiй намочив у гарячiй водi рушничок i витер ним залишки мила на Добрининому обличчi.- Ну, парубче, тепер видно, що ти й справдi парубок, а не старий дiд! Поглянь у дзеркало! Впiзнаєш себе? Це, братику, мистецтво - змiнювати людську натуру! Ви, руси, до цього не додумалися, а ми, греки, здавна це робимо... - Однак у вас борода! Василакiй усмiхнувся. - З ким поведешся, у того i наберешся! - i подав дзеркало. Добриня глянув - i обiмлiв. - Ой! Невже це я? На нього дивилося чиєсь чуже, незнайоме обличчя: худi, обсмаленi морозом щоки блищали, як вичинена шкiра. Тепер, коли раптом не стало вусiв i бороди, виразнiше видiлялися брови i особливо очi, що ненапружено слiдкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий днiпровською водою, а нинi пiдрiзаний над чолом i поза вухами, лежав темною пухкою копицею на крупнiй довгастiй головi. Щоб краще себе розгледiти, Добриня повернувся до вiкна. Та рiзкий бiль у спинi пронизав його тiло наскрiзь. Вiн схитнувся, випустив дзеркало. - Ти забув, хлопче, що нинi одержав гостинця вiд Менгу-хана, - пробурчав Василакiй, пiдхоплюючи його попiд руки. - Лягай, сину, лягай - i не ворушися! I допомiг йому добратися до лiжка. 2 Поки Василакiй, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою, Добриня, пересилюючи бiль, тихо лежав на лiвому боцi, обличчям до вiкна, i дивився крiзь вузькi шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав про те, що сталося з ним за останнi'два днi, i не вiрив сам собi. Мов крiзь марево, ввижалося жовте, з рiдкими вусами i такою ж рiдкою бородою обличчя Менту, купання у днiпровському прогної, сперечання Жокте з киянами i вбивство послiв, а сьогоднi - вбивство у вiдповiдь цiлої сотнi полоненикiв... Невже це не сон? Невже вiн сам був учасником цих страшних подiй? Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя монгольського богола, а нинi лежить у чистiй постелi київського тисяцького, ще вчора за своє життя, яке кожної митi могла обiрвати чужинська шабля, не дав би й ногати, а сьогоднi вiн вiльний i тим - щасливий. Яке це щастя - бути вiльним! Не бути рабом! Вiн не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним дверi. Бiль поволi затихав, приємне тепло огорнуло його зi всiх бокiв, i, сам того не помiчаючи, вiн склепив повiки... Прокинувся вiд того, що вiдчув на собi чийсь пильний погляд. Розплющив очi - i побачив посеред хоромини Янку з великою дерев'яною тацею в руках. Вiн ще не зовсiм прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрiмоти, а тому подумав, що побачив її ввi снi. Вразив його погляд дiвчини i вираз її обличчя: на ньому вимальовувався крайнiй подив. Йому навiть здалося, що вона аж злякалася i ось-ось випустить з рук тацю, на якiй принесла йому вечерю. Ця думка остаточно вивела його iз сонного зацiпенiння - i вiн пiдняв голову. - Янко, ти? Дiвчина злякано вiдступила на крок. - А ти... хто? Це здивувало його. - Як - хто? Я - Добриня... - Вiн пiдвiвся, сiв на лiжку i, раптом здогадавшись, чому Янка не признала його, усмiхнувся. - А-а, ось чому ти сумнiваєшся... Що я без бороди та вусiв? Правда? Так це ж ваш Василакiй, гречин, зробив таке чудо, що я й сам себе не впiзнав! А я таки справдi Добриня! їй-богу, я! Янка все ще пильно приглядалася до нього, нiби сумнiвалася - вiрити чи не вiрити. Потiм поставила тацю на стiл i тихо сказала: - Ось - матiнка прислала тобi вечерю... їж!.. I поправляйся!.. Ти захистив мене, врятував вiд поранення або й смертi... Я вдячна тобi, а особливо - тато та мама... Аж страшно подумати, що б з ними було, коли б мене не стало... А я тебе справдi спочатку не впiзнала - аж сторопiла, побачивши зовсiм чужого чоловiка. А тепер бачу: нiс i очi - тi ж... - Добре, що хоч по носу впiзнала. - Ледве впiзнала - так ти змiнився! То був старий смерд, а тепер - нiби молодий боярин або й князь! - Ого! - усмiхнувся Добриня. - Якi в тебе крайнощi! То був старий - тепер став молодим. Був раб, смерд - тепер боярин або й князь... Так, чого доброго, я ще й справдi високо носа задеру! - Ну, не дуже задирай! - фиркнула Янка. - Смерд завжди залишиться смердом, хоч би його нарядити i в князiвський чи боярський одяг! Вона навiть вередливо притупнула ногою. - А я й не ряджусь в їхнiй одяг, - серйозно вiдповiв на те Добриня, зачеплений за живе. - Куди менi! Аби лиш трохи загоїлася рана, так i полечу в свiй Калиновий Кут! Якщ