иєвих воїнiв, а скiлькох поранили! А Київ же - не Козельськ... - Ми дещо робимо, княже. Я сам уже заготовив сiмнадцять тисяч стрiл, тисячу лукiв, стiльки ж мечiв та списiв, завiз камiння для метання, смоли, жита, пшеницi, проса - в засiки... Коли б кожен боярин так! - Отож-то! Коли б кожен так! - повторив у задумi князь, а потiм, помовчавши, раптом запитав зовсiм про iнше: - Боярине, вiддай менi свого пахолка! Тямущий хлопець! Ну, того, що приїздив до мене! - Добриню? Так вiн не мiй пахолок. Вiн вiльний смерд, i я на нього не маю нiякого права. А що вiн тямущий хлопець, то ти не помилився, княже. - Я набираю дружину - якраз iз смердiв, iз закупiв, бо галицьке боярство зазналося, запанiло, так i норовить встромити палку в колеса своєму князевi. Ти пробач менi, що так кажу, бо ти й сам боярин, але ти розумний чоловiк i знаєш, як менi важко тримати князiвство в руках, коли бояри розтягують його в рiзнi боки. - Знаю, княже. Я побалакаю з Добринею, може, вiн пiде до тебе на службу. 16 Два наступнi днi князь Данило вiв перемови з єпископом, з настоятелями монастирiв та соборiв, з боярством та купецтвом. А на третiй, у пiсляобiдню пору, у гридницi зiбрав боярську думу. Запросив на неї лiпших людей Києва. Бояри сiли лiворуч, єпископ з настоятелями - праворуч, купцi - позаду. Коли всi повсiдалися на мiцнi, вишмульганi до блиску дубовi лави, Домажир на правах тисяцького покликав князя. Данило ввiйшов стрiмкою ходою - стрункий, дужий i тугий, мов дуб, що росте на сонячному привiллi. Вiн досягнув свого лiта! Усi пiдвелися i привiтали його низьким поклоном, а єпископ осiнив великим срiбним хрестом. - Дякую, - сказав князь .i сам низько вклонився. По гридницi прокотився гомiн здивування. Князь кланяється? Такого не бувалої Бувало, князiв запрошували, виганяли, iнодi навiть убивали, як це трапилося з Iгорем Ольговичем, дядьком Iгоря Сiверського. Але щоб кланявся думi?.. Данило попросив усiх сiсти. - Не дивуйтеся, - сказав вiн. - Я вклонився Києву, матерi городiв руських, що вiднинi належатиме по праву старшинства менi. Вклонився його славному минулому, його хоробрим захисникам, якi не раз рятували мiсто вiд печенiгiв та половцiв. Вклонився з надiєю, що i ви разом зi всiма киянами не осоромите своїх пращурiв i, коли настане час, життя свого не пошкодуєте за його свободу! Бо турбує мене день завтрашнiй... - Слухаємо тебе, княже! День завтрашнiй i нас турбує! - Ось для того я i зiбрав вас, щоб повести про нього мову... Всi ви знаєте, яке велике лихо упало на нас. Таке велике, якого ще й не зазнавала земля наша. Половина її - по той бiк Днiпра - вже лежить у руїнах. Брати нашi - князi, бояри, простолюдини - побитi i пострiля-нi, а жони i дочки їхнi поганьбленi. Хто уцiлiв, той кидає рiднi мiсця i тiкає свiт за очi. Скiльки їх iз землi Рязанської, Суздальської, Переяславської, Чернiгiвської уже прибуло в Галичину та на Волинь - i не злiчити! Вони шукають шматка хлiба i захисту вiд поганих. Я широко вiдчинив дверi свого князiвства для всiх знедолених, i в моїй землi поселилося зараз стiльки нових людей, що кожен четвертий або i третiй мiй пiдданий - то прише-лець. Ви про них чули, ви їх бачили, але вони не зупиняються у вас, бо Київ зараз сам опинився на межi з Полем... Бо Києву зараз... Вiн замовк. По гридницi прокотився гомiн. Пролунали голоси: - Ти щось знаєш, княже! Кажи! Данило виждав хвилину, а потiм твердо сказав: - Знаю... По дорозi до вас я зустрiв двох суздальцiв, якi втекли з татарського полону. Вони повiдомили, що Батига-хан поставив насупроти свого золотого шатра дев'ятибунчужний чорний туг - знамено вiйни[59]. Готується новий кривавий похiд. А куди? Всi сумiжнi з Ордою землi завойованi Еатиєм - булгари, половцi, касоги, Пiвнiчна Русь, Чернiгiвська i Переяславська землi... Залишилися лише ми! Ось куди направить свого коня окаянний Батий! На нашi мiста i села! I передусiм - на Київi Чому? Та тому, що вiн стоїть на їхньому шляху! Поки мунгали не вiзьмуть Києва, вони не зможуть пiти далi - на Болохiвську землю, на Галичину та Волинь, на Польщу та Угорщину... Та ви й самi знаєте, що хан Менгу вже побував пiд стiнами Києва - розвiдав, а Батий прийде зi всiєю ордою, щоб узяти його! - Що ж нам робити, княже? - А ви як гадаєте? Спочатку бояри задумалися, почали переглядатися, перешiптуватися. Справдi, що робити? Iшлося ж про життя або смерть! Тут криком не вiзьмеш - треба добре помiзкувати... - Зiбрати дружини з усiх земель, зiбрати ополчення чорного люду - i виступити Батиєвi назустрiчi - крикнув боярин Микита Глiбович, сухий сивий старик, що бував не раз київським тисяцьким. - Послати гiнцiв у Смоленськ, у Полоцьк, у Новгород, щоб прислали допомогу! - додав плечистий, крупноголовий Давид Корж, ще не старий боярин, що мав двiр над обривом, що стрiмко спускався до Хрещатого яру. - Послати також послiв до короля угорського та князiв польських! Якщо Батий зламає нас, то дiйде i до них! Хай пришлють дружини або розкошеляться на наймане вiйсько! - вигукнув голосно Домажир i оглянувся назад - чи всi чули? - Вiдiслати з Києва нашi сiм'ї! Хай залишаться тiльки тi, хто здатен тримати меча в руках! - Нi, нi, помирати - так разом! Пiдвiвся Дмитро. - Княже! Доброчеснi мужi київськi! Я гадаю, перш нiж напасти на Київ, Батий неминуче вдарить по наших українних мiстах на Росi та по чорних клобуках, що здавна поселилися там. Вiн їх не залишить у себе в тилу. Тож треба нам подумати, як змiцнити тамтешнi городки i городи... А Київ уже сьогоднi готувати до облоги - кувати мечi, списи, виготовляти луки, стрiли, завозити збiжжя, борошно, сiно для коней та худоби, яку ми приженемо в мiсто для м'яса! Обновити вали та заборола! Роздiлити людей на десятки, сотнi та тисячi i настановити старших! Це все треба зробити зараз, щоб не було пiзно! - Дмитро, говорячи це, дивився на князя, а потiм повернувся до гридницi. - А нам, лiпшим мужам київським, купцям та церквi, треба подумати i про те, щоб зiбрати грошей, бо без них ми нiчого не зробимо. Я завтра для початку внесу в київську скарбницю двадцять i п'ять гривень срiбла... А як настане нагла потреба, то i все своє майно, i життя своє та життя синiв своїх покладу на вiвтар землi київської! Хто пiдтримає мене? Гридниця загула. Твереза, помiркована, а разом з тим i запальна мова боярина Дмитра сколихнула всiх. Стало раптом ясно, що загроза ворожого нападу не десь далеко, за горами, не через рiк, два або й три, а може, завтра чи позавтрьому... А це вже було страшно. У багатьох по станах поповзли холоднi мурашки. Так, легковажити тут не слiд! Дмитро правий - треба не ждати допомоги вiд короля угорського та князiв польських, а самим розкошелюватися i щось робити! Така була одностайна думка бiльшостi, а хто був не згоден, той мовчав. - А що скаже князь? - спитав хтось. - Тепер це наша спiльна турбота. - Так, спiльна, - погодився Данило i виждав, поки уляжеться гамiр. - I я уважно вислухав вашi думки i скажу ось що... Передусiм про те, щоб зiбрати дружини з усiх руських земель, ще не завойованих Батиєм. Чи можемо ми це зробити зараз i чи доцiльно йти з дружинами в степ, щоб зустрiти там ворога? Гадаю, нi! Сiмнадцять лiт тому ми зiбрали дружини всiх пiвденноруських князiв - сто три тисячi воїнiв, до нас приєдналися численнi половецькi орди - i що ж? На Калцi татари нас погромили! Не було згоди мiж нами? Так, не було. А тепер, гадаєте, буде? Я сумнiваюся, як i сумнiваюся в тому, що хто-небудь пришле свою дружину на допомогу Києву... Треба нам визнати, що татари сильнiшi за нас. У них усi воїни кiннi, а у нас багато пiших - майже всi чорнi люди. Це було також одною з причин нашої поразки на Калцi - багато тисяч галичан князя Мстислава Удалого, що припливли по Днiстру на човнах, були пiшi. А пiшому проти кiнного важко битися!.. Та й зброя у мунгалiв лiпша, особливо луки, з яких стрiли летять набагато далi, нiж з наших... А найголовнiше - татар завжди бiльше, нiж нас, i вони всi на конях - отож швидше, нiж ми, можуть вибрати мiсце для удару, i напасти, i вiдступити, i обiйти. Та й ще одно: а що буде з нашими мiстами та селами, з жонами нашими та дiтьми, якщо ми в Полi зазнаємо поразки? Пiсля одної-єдиної битви татари похапають їх голими руками!.. Нi, йти в Поле ми не можемо! Там Батий матиме над нами подвiйну чи й потрiйну перевагу, а це - смертi подiбно! Тож за валами городiв ми до якоїсь мiри стаємо сильнiшi. Укрiплення нас посилюють - будемо опиратися на них! Деякi, безперечно, упадуть, але не всi. Будуть такi, що витримають облогу. На них - наша надiя! Тепер подумаймо про князiв польських та короля угорського. Чи є на них надiя? Деяка є. Коли б нам пощастило переконати їх, що Батий, перемiгши нас, добереться i до них, вони, може б, i прислали свої дружини. Але переконати їх важко. Князь Михайло уже був у короля Бели, хотiв висватати його дочку Анну за сина Ростислава, щоб змiцнити вiйськовий союз Києва i всiєї Русi з Угорщиною, та Бела вiдмовив йому - не дав нi дочки, нi вiйськової допомоги. Тодi Михайло, забравши сiм'ю, яка мала притулок у мене, поїхав у Польщу, до свого родича князя Кiндрата. I що ж? По дорозi його пограбували нiмецькi бюргери, а внучку навiть убили. А князi польськi, не вiдчуваючи прямої загрози вiд татар, не поспiшають з допомогою йому... Однак я думаю, треба ще раз спробувати прихилити на свiй бiк Белу угорського i в надiї на це я незабаром поїду з сином Левком до нього. Може, менi пощастить висватати за Лева його молодшу дочку, а разом з нею привести угорськi полки в Галичину. Бояри й купцi слухали князя уважно, але по всьому було видно, що турботи їх не кидають, а ще тяжче налягають на плечi. - А все-таки - що ж нам робити, княже? Не здаватися ж на милiсть Батияi То як же з ним битися? - пролунали стривоженi голоси. - Ти сам кажеш, що вiн сильнiший за нас... Данило пiдняв перед собою руки - стиснув кулаки. - У нас один вихiд - оборонятися в укрiплених мiстах! За їхнiми могутнiми валами, за високими заборонами нас не так просто дiстати, а з-за них ми можемо завдавати нападникам дошкульних втрат. Це - головне! Русь повинна перемолоти на своїх городищах Батиєву силу! Хай вiн i далi суне вперед, хай падатимуть нашi мiста i гинутимуть їхнi захисники, але ж настане такий час, коли Батиєвi сили вичерпаються i вiн змушений буде зупинитися або й повернути назад. Я не знаю, де це станеться i холи, та вiрю, що так буде!.. Всi мовчали. Князь говорив сувору правду, вiд якої ставало моторошно. Чи ж утримається Київ, чи впаде разом з ними? Тодi - смерть! - Батигу-хана не зупинили високi вали Рязанi, Володимира, Козельська, Чернiгова, Переяслава. Невже князь думає, що Київ його зупинить? - запитав Карпило, молодий багатий купець. - Не знаю, - твердо вiдповiв Данило i в свою чергу кинув у притихлу гридницю зустрiчне запитання: - А хiба є iнший вихiд? Га? Мовчите? Я iншого не бачу! - Отже, Києву готуватися до облоги? Так треба розумiти? - Так, боярин Дмитро сказав те, що думаю i я, - готуватися до облоги, до оборони! У Києвi п'ятдесят тисяч люду, кожен четвертий - воїн. Та сюди, пiд захист його стiн, збiжиться ще пiвстiльки ж! Сила ваша буде велика... Тут його перебив Дмитро. - Княже, чому ти говориш про нашу силу, а не про свою? Хiба твоя дружина мала i хiба галицькi та волинськi полки не захищатимуть нашого мiста? - Нi, не захищатимуть! - рiшуче вiдповiв Данило i хвилину помовчав, обводячи твердим поглядом ошелешених киян. - Чому? Хiба ти не наш князь? - вражено глянув на нього Дмитро. - Князь я ваш, але в Києвi не залишуся! Найближчим часом хочу поїхати до короля Бели. Може, пощастить схилити його до союзу з нами. Пiсля того - пощастить чи не пощастить - я залишуся в Галичi, щоб бути в осереддi свого князiвства, де матиму змогу черпати сили для себе i для допомоги вам та iншим мiстам... Київ зараз став вiстрям нашого списа, направленого проти Поля, супроти нього передусiм i вдарить Батий. Чи буду я тут, чи не буду, ви, гадаю, оборонятиметеся до кiнця, а ми по своїх галицьких та волинських городах теж стоятимемо на смерть! Зараз iдеться не про Київ чи Галич, а про всю нашу землю, i я вважаю, що князь має бути там, де принесе бiльше користi! - Кого ж ти, княже, залишиш замiсть себе в Києвi? - спитав єпископ. - Потрiбен муж вельми хоробрий i досвiдчений у вiйськовому дiлi! - Такий муж серед вас є! - не задумуючись, вiдповiв Данило. - Вiн зi мною був на Калцi - стояв проти нашого нинiшнього ворога лицем до лиця. Не в одному бою вiдстоював вiн Київ i честь князiв, яким служив. Муж досвiдчений i достойний! - Хто ж це? Гридниця завмерла. Анi покашлювання, нi сопiння, нi шаргання ногами. Здавалося, нiхто навiть не дише. - Боярин Дмитро, - вiдповiв князь суворо, нiби даючи зрозумiти всiм, що всякi сумнiви у його виборi не повиннi мати мiсця. - Вiн буде київським тисяцьким i воєводою - я залишаю його замiсть себе! I ви повиннi слухатися його, як мене самого! Гридниця зiтхнула полегшено. Цей вибiр нi в кого не викликав заперечення. Дмитра в Києвi любили i поважали за щедрiсть, справедливiсть i доброту. Та й у вiйськовому дiлi муж вiн справдi досвiдчений! Дмитро пiдвiвся i, мовчки вклонившись князевi, сiв. Один Домажир засовався на лавi. - Княже, а я... Отже, я... Данило зрозумiв стан його душi. До того ж був вiн мудрий i не захотiв напередоднi великих подiй, що грiзно, як вiдчували всi, насувалися на Київ, залишати в мiстi iскру, з якої заздрiсть i пiдлiсть могли б роздмухати всепожира-юче полум'я розбрату. Тому швидко сказав: - На випадок смертi чи тяжкого поранення тисяцького Дмитра ти його заступиш, Домажире! Це теж моя воля! Домажир полегшено зiтхнув i вiд задоволення почав рожевiти. Вiн уже вiдчув смак влади, i йому було важко розставатися з нею. Тепер же князь залишав якусь надiю. Заступник тисяцького, а там, дивись, i знову тисяцький! Правда, вiн, мабуть, не розумiв до кiнця, в який час ця влада приходить до нього. Пiд кiнець Данило знову низько вклонився киянам. - Кланяюся вам, бо ви першi грудьми станете проти ворога, i сподiваюся зустрiтися з вами в лiпшi часи! I хочу тодi обняти всiх вас! На очах багатьох виступили сльози. Тепер кожен розумiв таємний смисл княжих поклонiв: Данило не тiльки вручав їм долю Києва в їхнi руки, а й прощався з ними. Може, назавжди! Роздiл IV. КНЯЖА ГОРА 1 Пiсля обiду Никодим з Горпиною вклалися у комiрчинi спочивати, а Добриня сiв на лавку пiд крислатою грушею i, пiдставивши обличчя теплому сонцю, задивився на бiлих голубiв, що шугали у високостi. Вони нагадали йому Калиновий Кут, де ось так же шугали i голуби, i горлицi, i чаплi, що гнiздилися в Жорнiвському лiсi, за Iрпенем. Захотiлося додому, в той розкiшний i дорогий серцю куточок землi, що здавався йому найкращим на свiтi. Та чому здавався? Вiн i був найкращий! Розкiшнi лiси довкола, луги, поля, озера, тиха, спокiйна рiчка. А сонця, сонця - хоч вiдбавляй! Чого ще треба? Вiн би i зараз полинув туди, та Дмитро, їдучи до князя, наказав дочекатися його. Отож i нудився з самого ранку, не знаючи, куди себе подiти. Тут його увагу привернули молодi бояри - Степан та Микола. Вийшовши з терема, вони рiшуче повернули прямо до нього. З чого б то? В грудях тьохнуло - невже все те ж? Невже знову мова про Янку? Поки їздив до Галича, трохи призабулося невдоволення бояринi Анастасiї. Думав - минулося. А воно, бач, не минається. Як повернувся, так вiдразу i вiдчув, яким лихом дише вона на нього, ну, а заодно з нею i її сини. Лише засмученi оченята дiвчини, яка не приховувала нi вiд кого свого горя, та приязне ставлення боярина Дмитра утримували його вiд негайної втечi з цього двору. Брати пiдiйшли i мовчки сiли обабiч нього. Довго сопли, не кажучи нiчого. Вiн теж мовчав: чекав, що буде далi. Насупленi обличчя i стиснутi кулаки на колiнах свiдчили, що розмова буде важка. Почав Степан - вiдразу круто. - Ти чого тут сидиш? - Чекаю боярина. Такий був його наказ. - Я не про те... їхав би ти звiдси, хлопче, i бiльше не з'являвся! Ось я про що! - I не баламуть Янку! Не тривож матiр нашу - бояриню! - додав Микола. - Чого пристав до дiвчини? Чого зводиш її з ума? Чи вона тобi рiвня? Сам би подумав! До неї сватається син тисяцького! - Я їй не рiвня, - погодився Добриня. - Але я її не баламучу i з розуму не зводжу. - Нiби ми не бачимо, що з нею дiється! - Ну, я в тому не винен. Плаче вона не через мене. - Слухай, хлопче, не прикидайся ягнятком! - пiдвищив голос Степан. - Не думай, що коли ти заступив собою Янку та зробив нам деяку послугу, то все тобi тут дозволяється! Нi, братику! Ми й так до тебе ставимося поблажливо, бо вдячнi тобi за гарнi вчинки. Не кожен здатен на таке! Але ж не ставай нам поперек дороги, бо терпець коли-небудь увiрветься! Тодi нарiкай на себе! Добриня розумiв, що брати ледве стримуються, щоб не випхати його силомiць за ворота. Ну, що ж - не ждатиме вiн приїзду боярина, а вiдразу вирушить у дорогу. Ще сонце височенько - до перших пiвнiв буде в Калиновому Кутi. Вiн пiдвiвся i мовчки попрямував до навiсу, де стояв кiнь. Власне, кiнь був боярський, але Дмитро подарував його йому ще перед поїздкою в Галич. Та й хiба не заробив? Чи боярин збiднiє? Має ж у своїх маєтках цiлi косяки! Швидко осiдлавши Гнiдого i приторочивош до сiдла сакви з хлiбом, солониною та цибулею, вiн, не поспiшаючи, рушив до ворiт. На пiвдорозi зупинився i глянув на братiв, що мовчки стежили за його приготуваннями. - Прощавайте! Я бiльше нiколи не повернуся сюди, щоб не завдавати вашiй родинi, що так тепло i щиро привiтала мене, прикрощiв i нещастя! Вiн хотiв ще сказати, щоб боярин не ображався на нього за поспiшний вiд'їзд, але, передумавши, махнув рукою i смикнув за поводи. - Вйо! Посеред двору його наздогнав Микола. Пiдбiгши, поклав йому на плече руку, винувато опустив очi. - Ти ось що, Добрине, не сердься на нас, - промовив глухо. - Ти хороший хлопець, хоч i смерд, але ж... Ну, сам розумiєш... Так треба! - Розумiю, - з натугою в голосi вiдповiв Добриня i знову торкнув коня. - Но-о! Та тут над ворiтьми закалатало било. - Батько приїхав! - з радiсним криком кинувся до ворiт Микола i пiдняв защiпку. - Заїзди, тату! Це справдi був боярин Дмитро. Боярин вiддав синовi коня, окинув оком двiр. - От добре, що ви всi тут! Маю звiстку, та й побалакати треба! - Вiн попростував до лавки, сiв. - Пiдходьте ближче! Добринi було нiяково, i вiн лаяв себе, що не виїхав з двору трохи ранiше. Тепер, чого доброго, Дмитро помiтить, що мiж ним i Миколою та Степаном пробiгла чорна кiшка, почне розпитувати. А що сказати? Та боярин був чимось так заклопотаний, що нiчого не помiтив. Був заглиблений у себе i думками витав бозна-де, аж поки Степан запитав: - Так що ж за звiстка? Ми тебе слухаємо, татуї Дмитро тихо промовив: - Князь Данило настановив мене київським тисяцьким, воєводою. Це була для всiх справдi несподiвана новина. Степан здивовано вигукнув: - Та ну! Ух, ти! Чому ж ти не радiєш, батьку? - А чому радiти? Турботам, що впадуть на мою голову? - Ну, якi там турботи! Хiба що Домажир злитиметься! Заздритиме! - Е-е, що там Домажир! Якщо дурний, то хай злиться! Але то пусте! Князь Данило завтра вiд'їжджає до Галича, а Київ залишає напризволяще! Ось моя справжня неприємна звiстка! - Як залишає?.. Не хоче бути великим князем? Ще такого не бувалої А хто ж порядкуватиме в Києвi? - Сини були страшенно враженi. - Виходить, я. I за князя, i за тисяцького. I це тодi, коли ось-ось нагрянуть непроханi гостi! - Батий з ордами? - Батий. - Ти це знаєш напевне, тату? - Батий пiдняв чорне знамено вiйни! Отже, незабаром вирушить у похiд, а може, вже й вирушив i ось-ось буде тут. Про це повiдомив князь Данило. Вiд цiєї звiстки всi занiмiли. Степан помiтно зблiд i перестав розпитувати батька, у Миколи округлилися очi, а Добриня раптом вiдчув, як, незважаючи на спекотний день, поза спиною прокотився неприємний холодок. Нарештi до Степана повернувся дар мови, i вiн хрипло видавив з себе: - Що ж нам робити? - От давайте гуртом i помiркуємо. А завтра, пiсля вiд'їзду князя, зберу боярську думу - теж подумаємо... - Ет, що ми тут надумаємо! - махнув рукою Микола. - Якщо ти вже щось надумав, то й кажи, а ми послухаємо! Дмитро важко зiтхнув. З його стомленого лиця остаточно злетiла подоба ледь помiтної усмiшки, що з'явилася, коли вiн побачив синiв та Добриню. Тепер воно стало похмурим, заклопотаним. Рiзкiше здвинулися до перенiсся брови, так що мiж ними залягла сувора зморшка, а плечi опустилися, нiби на них налiг непосильний тягар. Здавалося, боярин враз постарiв на кiлька рокiв. - Що тут скажеш? Якщо Батий справдi пiде на нас, то буде нам нелегко. Але ж не тiкати нам з Києва! Де ж знайдемо мiцнiшу фортецю? Київ - це Київ! Будемо тут оборонятися! Така моя думка... А раз так, то тривалої облоги нам не уникнути. Отже, треба до неї готуватися - запастися зброєю, збiжжям, салом, м'ясом, дровами, сiном для худоби. Ось iз чого треба починати, поки не пiзно! Завтра й почнемо... Ти, Миколо, поїдеш у нашi маєтки - в Музичi та Личанку - iз тiунами розпочнеш молотьбу. Хай не ждуть до осенi та до зими, а зараз молотять i зерно везуть до Києва. Хай везуть також сiно, овес, товч, щоб було чим годувати худобу, коней, птицю та свиней, яких смерди приженуть до Києва, як тiльки дам знати... А ти, Степане, вирушиш на Тетерiв у нашi маєтки i зробиш там те ж саме. Зрозумiли? - Зрозумiли. - От i добре... Це ж зроблять також iншi бояри, купцi та монастирi, i ми запасемося гуртом усiм необхiдним. - Скiльки ж може тривати облога? Мiсяць, два чи пiвроку? - Облога може тривати стiльки, скiльки Батиєва орда матиме чим харчуватися тут, пiд Кiєвом, а головне, скiльки вистачить пашi для коней. Думаю, не бiльше двох-трьох мiсяцiв, а потiм змушена буде знiматися i йти далi. Орда i на вiйнi, як i пiд час миру, повинна постiйно рухатися, щоб випасати свої табуни та стада. За мiсяць чи два довколо Києва на вiдстанi п'ятдесяти або й ста верстов татари i їхнi конi та верблюди з'їдять усе, що можна їсти. На це покладаю всi надiї нашi. Якщо вистоїмо, то врятуємося, а якщо нi, тодi... Ну, ви самi знаєте, що Батий зробив з Рязанню, Володимиром, Переяславом та Чернiговом... - Знаємо, - тихо вiдгукнулися Микола та Степан. А Добриня подумав, що знають вони мало, бо не бачили тих жахiв на власнi очi, не чули страшного гуркоту обкованих залiзом порокiв, пiд ударами яких трiщать наймiцнiшi ворота i здригаються та осипаються вали, шаленого посвисту тисяч стрiл, що затьмарюють небо, брязкоту мечiв та грюкоту щитiв, коли нападники, як сарана, здираються на мiськi стiни i сходяться врукопаш з захисниками їх, бо не стояв у їхнiх ушах несамовитий, нелюдський крик жiнок та дiтей, яких рубали шаблями та били сокирами i булавами ошалiлi завойовники, бо смердючий дим пожарищ не виїдав їм очi, а нутро їхнє не виверталося навиворiт вiд нестерпного запаху тисяч трупiв та моря пролитої кровi. А вiн все те бачив у Переяславi та Чернiговi, а також по iнших, менших, мiстечках Переяславського та Чернiгiвського князiвств. I вiд однiєї думки, що така жахлива доля може спiткати Київ та киян, у нього завмирало серце, а спину обсипало морозом. Iз задуми його вивiв голос боярина. Дмитро, нiби радячись сам iз собою, тихо промовив: - Є ще одне дiло. Дуже важливе. Треба комусь їхати на Рось - у Юр'їв[60], Торцьк, на Дiвич-гору та Княжу Гору i оповiстити тамтешнiх поєвод про те, що першого удару Батий завдасть їм, бо не залишить вiн у себе в тилу такої сили. А ще ж там не менше п'ятдесяти тисяч чорних клобукiв! Кожен третiй з них - воїн! Нi, не обмине їх Батий своєю увагою - ударить по них. Та й через Днiпро зможе перейти лише там - по зарубинському чи канiвському бродах. Отож треба комусь їхати туди! Може, тобi, Добрине? Гадаю, в такий час ти залишишся у мене на службi... Останнi слова застали Добриню зненацька. Вiн не сподiвався такого повороту подiй. I вразило його не те, що йому доведеться пiсля далекої i нелегкої поїздки до Галича знову їхати хтозна-куди, а те, що вiн, поступивши на службу до тисяцького, мимоволi залишиться в Києвi, в оточеннi боярина i його сiм'ї. Вiн глянув на Миколу i Степана - тi були враженi не менше за нього. Що ж робити? - Все це для мене така несподiванка, боярине! Я ж збирався додому! - Ну, домiвка - не вовк, не втече! - вiдповiв тисяцький. - Заїдеш по дорозi й додому, бо твiй шлях спочатку лежатиме на Звенигород, Чорногород[61], Юр'їв... Ну, а на службу до мене хочеш не хочеш доведеться поступати: така воля князя. Правда, вiн хотiв би взяти тебе з собою в Галич, але я подумав, що ти пригодишся i тут, у Києвi. Чи як? Вибирай! Добриня розвiв руками. - Та вже якщо дозволяється вибирати, то хай буде Київ. До Галича менi їхати не з руки, - сказав твердо. I з якимось - хай i невеликим - почуттям злорадства, що раптом ворухнулося в серцi, глянув на боярчукiв. Вони теж дивилися на нього, але здивовано й розгублено. Ще б пак! В одну мить їхнi потуги пiшли шкереберть! Добриня знову залишається тут i пiсля прибуття з Росi буде вхожий до їхньої оселi! 2 Другого дня, надвечiр, Добриня прибув до Калинового Кута. Вдома провiв лише одну нiч, а вранцi, порадивши рiдним i сусiдам не ждати нападу, а влаштовувати в навколишнiх лiсах тайники, вирушив далi в путь. Перша його зупинка була зовсiм близько, на тому боцi Iрпеня, в Лисiвському монастирi[62]. Розташований на узвишшi, на крутому березi рiчки, монастир являв собою добре укрiплену фортецю з дерев'яними стiнами, вузькими вiкнами-бiйницями та печерами, прокопаними в твердому лесовому пiдгрунтi, що виводили вниз, до води, та в лiс. Добриню провели до iгумена Якова. Це був ще не старий, дебелий чолов'яга з густою чорною гривою на головi i такою ж чорною, подекуди покрапленою сивинками бородою. Вiн знав Добриню з давнiх лiт, тому й привiтав, як давнього знайомого. - Заходь, сину, заходь! Келiя iгумена нiчим не вiдрiзнялася вiд келiй iнших ченцiв - невелика, напiвтемна, бо вузьке вiконце пропускало мало свiтла. В одному кутку - просте дерев'яне лiжко, в другому - стiл та два стiльцi, на стiнах - потемнiлi вiд часу iкони, на столi - книги, бiля дверей - липове цеберце з водою та ковшик. Iгумен показав на стiлець. - Сiдай! Кажи, чого прийшов! Добриня витягнув з-за пазухи листа боярина Дмитра до воєвод, iгуменiв, священикiв та тiунiв з проханням вислухати його i зробити все, що вiн скаже, бо то наказ самого князя Данила. Мовчки простягнув. Iгумен прочитав i, не приховуючи подиву, запитав: - Що ж ти маєш менi сказати, отроче? Добриня розповiв про змiну князiв на великокнязiвському київському столi та про чутки, що доходили з Поля, про готування Батия до великої вiйни. Iгумен перехрестився. - Спаси i помилуй нас, Господи! Кара небесна гряде на нашi голови! Коли ж її чекати? - Хто теє знає? - розвiв руками Добриня. - Але коли вже Батий пiдняв чорне знамено вiйни, то не для того, щоб лише погрозити комусь. Це знак, що буде великий похiд! А коли? Може, через мiсяць, а може, й завтра... - Кажуть, Батий не чiпає ченцiв, черниць i священикiв? - Це не так, отче. Я був мунгальським полонеником, коли тумени Батия ввiрвалися в Переяслав, i на власнi очi бачив, як горiли церкви, собори й монастирi, як ченцiв убивали, а молодих черниць безчестили, як дубовим соїлом розтрощили голову преподобному єпископовi Симеону, а решту клiру потопили в Трубежi... Справдi, буває й таке, що окремим священикам Батий залишає жаття, але тiльки таким, хто разом з городянами не чинить спротиву i молиться за здоров'я хана та проголошує йому осанну[63]. - Ми за поганих молитися не будемо! - Тодi повиннi оборонятися! Закличте до себе чоловiкiв з Калинового Кута, готуйте зброю, припаси - i стiйте на смерть! - А жiнки, дiти? - Хай iдуть у лiси... Когось, звичайно, знайдуть, схоплять, уб'ють, заберуть у полон, але хтось, можливо, й зостанеться... - Про страшнi дiла розповiдаєш ти, отроче. - Про страшнi. Та iншого виходу немає. Ворог сильний, лютий i безжальний. Його анi впросити, анi вмолити! Залишається одно - битися до загину! - Будемо битися, сину! - сказав тихо iгумен i поклав перед собою на колiна важкi кулаки, нiби хотiв цим переконати молодого спiвбесiдника, що намiри його твердi. - I ще одно, отче. Боярин Дмитро просив оповiстити люд по селах про небезпеку - хай кожен шукає собi захисту, хай iдуть у Київ, у Василiв, у Звенигород, Чорногород, Ясногород, Бiлгород. Хай там разом з городянами обороняються!.. I дай знати, отче, воєводам у Василевi та Ясногородi, а в Звенигород та Чорногород я заїду сьогоднi сам... Благослови, отче, в дорогу! - Може, потрапезуємо? - спитав iгумен, осiняючи його хрестом. - Нi, отче, я ситий - снiдав дома. А дорога далека - мушу їхати! Келiйник вивiв його у двiр, вiдчинив ворота. Добриня спритно скочив у сiдло i повернув праворуч, до лiсу, на биту дорогу, що пролягла понад Iрпенем вiд Бiлгорода до Звенигорода та Чорногорода, а там далi через Змiєвi вали - до Юр'єва та до Галича. 3 Майже два тижнi їхав Добриня вiд мiста до мiста, вiд городища до городища, вiд селища до селища - спочатку понад Iрпенем на захiд, а потiм понад Россю на схiд, сповiщаючи воєвод, тiунiв, духовенство, чорний люд та чорних клобукiв про небезпеку. Нарештi на початку вересня прибув до Княжої Гори, старовинного городища, розташованого на високому шпилi, якраз там, де Рось впадає в Днiпро. Воно було добре укрiплене самою природою. З трьох бокiв його оточували стрiмкi урвища та яри, порослi непролазними хащами. З четвертого, вiд поля, вузький перешийок материка був перекопаний глибоким ровом. Високий вал та мiцний дубовий частокiл по ньому доповнювали цi природнi обороннi укрiплення i робили городище майже неприступним. Стояв у розпалi сонячний передосiннiй ранок, коли Добриня пiд'їхав до Княжої Гори. Тут, видно, як i всюди, не ждали бiди. Ворота розчиненi навстiж, на луках понад Россю косарi косили буйну отаву. Одягнутi ще по-лiтньому в бiлi сорочки жiнки й дiвчата йшли за ними слiдом i граблями та дерев'яними вилами-дворiжками розтрушували її тонким шаром, щоб швидше сохла. Добриня торкнув коня i рушив до ворiт, але тут з них виїхало кiлька вершникiв. Усi були при зброї: мечi, луки, списи, у тулах повно стрiл. Попереду на гнiдому огиревi басував немолодий уже, але ще мiцний, широкоплечий чолов'яга. Його чорна кострубата борода закривала пiвгрудей, над нею червонiв спечений на сонцi кирпатий нiс, а з-пiд крутого лоба зорило одне-єдине око - друге чоловiк десь загубив. Помiтивши незнайомця, вiн зупинився, по-буйволячому нагнув голову. - Ти хто, хлопче? Звiдки i до кого? Добриня вклонився. - Я посланець великого князя київського Данила та тисяцького Дмитра, їду до воєводи Всеслава. А звати мене Добринею. - Я воєвода Всеслав, - сповiстив одноокий i, не приховуючи подиву, запитав: - От тiльки не розумiю, чому ти назвався посланцем князя Данила та тисяцького Дмитра? Хiба... Ти хочеш сказати, що в Києвi... - Так, зараз у Києвi новий князь i новий тисяцький, - закiнчив його думку Добриня. - Вони й послали мене на Поросся, щоб я попередив усiх про можливий напад хана Батия. - Батия? - Звiстка, видно, приголомшила воєводу, бо вiн, розкривши рота, так i забув його стулити i довго клiпав єдиним оком: - Ти хочеш сказати, що на нас iдуть татарове? Коли ж їх ждати тут? - От цього я не знаю. Дмитро просив, щоб ви слiдкували за Полем i, як тiльки помiтите ворога, сповiстили Київ i всi навколишнi городи. - Гм, от так притичина! - воєвода розгублено оглянувся на своїх супутникiв. - А ми тут саме зiбралися на лови... Його подив був такий непiдробний, страх видимий, а розчарування i розгубленiсть такi безпосереднi, що Добриня не змiг стримати усмiшки. - Лови, воєводо, доведеться вiдкласти. Князь наказав готуватися до оборони i в разi нападу - стояти на смерть! Передусiм треба вислати дозори до бродiв через Днiпро - один на пiвдень, за Рось, а другий на пiвнiч, до Зарубинецького броду. Потiм - завезти в городище припаси, зброю, зiбрати людей... Лови таки доведеться вiдкласти! Воєвода Всеслав розвiв руками, надовго задумався, досадуючи, мабуть, що не пощастить поганятися за дичиною, а потiм рiшуче сказав: - Побий мене грiм, хлопче, якщо ти не зiпсував нам сьогоднi день! Та що поробиш? Щоб не стати легкою здобиччю iншого ловця - хана Батия, доведеться тебе послухатися. Пошлю дозорцiв - хай постережуть броди! - I вже зовсiм iншим голосом, твердим, суворим, звернувся до молодикiв, що стояли мовчки позаду: - Ось що, синки, припаси у вас є, конi свiжi - гайда в дорогу! Ви, Iванцю та Петрусю, за Рось, а ти, Дмитрику, з Грицьком поїдеш до Зарубинцiв! Слiдкуйте пильно! Як тiльки помiтите орду, мчiть до мене! Замiну пришлю завтра над вечiр... Зрозумiли? - Зрозумiли, батьку. Дозволь рушати? - Рушайте! I пильнуйте добре, щоб самим не стати здобиччю степовикiв! Ми ж з Добринею залишимося дома. Йому пiсля дороги не грiх i спочити. Чи не так? - Так. Спочину день чи два - та й назад, до Києва. - Ну от. А я займуся iншим. Дiла у нас, бачу, буде зараз невпрогорт. Спочити кiлька днiв Добринi не пощастило. Наступного ранку, коли вiн ще спав на сiновалi, до нього заглянув воєвода Всеслав - гукнув: - Вставай, голубе! Вставай! Татари! Добриня миттю пiдхопився. Сон - як рукою зняло. Спочатку вiн подумав, що воєвода жартує, хоче його налякати, але тут же, вийшовши з повiтi, побачив у дворi стомлених, прибитих дорожньою пилюкою, якихось наляканих, пригнiчених синiв воєводи - Дмитрика та Грицька, що тримали за поводи змокрiлих вiд швидкої їзди коней, а навколо них - увесь численний рiд: високу, худу його жону Килину, двох дочок-отроковиць, трьох невiсток, до яких горнулися бiлоголовi дiтваки, - i думка про жарт вiдразу вiдлетiла. - Де татари? - Хлопцi кажуть - переправляються Зарубинським бродом через Днiпро. Чоловi, тобто передовi загони уже встигли перетнути степ аж до Росави, а заднi ще тiльки пiдходять з того боку до переправи. Iде їх тьма-тьмуща!.. Перетнули степ! Ця звiстка змусила Добриню здригнутися. - Як же я доберуся до Києва? - Нiяк не доберешся, якщо не хочеш потрапити їм до рук... - Не хочу! - Тодi доведеться тобi залишитися з нами. - Але ж я повинен сповiстити боярина Дмитра i всiх киян про нашестя! Як же я можу залишатися тут? - Ну, про це не слiд турбуватися. Уже, напевне, хто-небудь з Iван-города чи з Чучина скаче до Києва з такою звiсткою... Нам треба турбуватися про iнше - куди повернуть татари? На Київ чи спочатку на нас, тобто на Поросся? - А ви як думаєте, батьку? - Я думаю - вони спочатку вдарять на Поросся, - невпевнено вiдповiв Всеслав, а пiсля роздуму додав: - Хоча можуть вiдразу пiти i на Київ... Це вже як захоче Батий. Йому нашого розуму не позичати. Пам'ятаючи слова воєводи Дмитра, Добриня заперечив: - Ударять вони спочатку на Поросся, бо Батий побоїться залишати у себе в тилу велику вiйськову силу. А окрiм того, йому потрiбен полон. - Полон? Для чого? - Мунгали звикли всi найважчi та найнебезпечнiшi роботи в походi перекладати на плечi полоненикiв. А їх на початку походу у них або обмаль, або зовсiм немає. Тож вони постараються набрати якомога бiльше люду тут, на Пороссi. Воєвода пильно вдивлявся своїм єдиним оком у молодого киянина, потiм скрушно похитав великою кудлатою головою. - Отже, вдарять вони спочатку на нас... Треба скликати людей! Бийте у вiчовий дзвiн, хлопцi! Хтось швидко метнувся до невеличкої дерев'яної церкви. Поки лунав вiчовий дзвiн, скликаючи всiх у городище прибули ще два сини воєводи - Iванцьо та Петрусь, якi їздили за Рось. Ледве скочивши з коней, загукали в один голос: - Батьку, татари! Переправилися через Днiпро! Сюди йдуть! Жiнки заголосили, їм завторили дiти. Невидимий жах почав заповзати в людськi серця, сковувати їх крижаним холодом. - Боже, Боже, що з нами буде! - зойкнула стара воєводиха i пригорнула до себе бiлявих простоволосих онукiв. - Дiтоньки мої! Мої голуб'ятонька! Мої перепеленятонька! Дiти злякано тулилися до бабусi. - Цитьте! Не гомонiть! - гримнув воєвода Всеслав. - Що буде, те й буде! Що людям, те й нам! Але ж не пiддаватися проклятому Батиєвi - будемо битися до останнього! Хлопцi, збирайте людей! Шлiть гiнцiв у найближчi села - хай усi тiкають сюди, в городище! Та не з голими руками, а зi зброєю! Та й збiжжя, скiльки мають, - хай прихоплюють з собою! Та й всiлякi iншi припаси нам не завадять! Щоб було що кинути на зуби! Молодi воїни сiдали на коней i шпарко пускалися навскач. А назустрiч їм уже поспiшали поршани - з дiтьми, з худобою, з домашнiм скарбом. I їх пiдганяли тривожнi невгаваючi звуки голосистого вiчового дзвона - бем, бем, бем!.. 4 Надвечiр того ж погожого дня тумени Батия почали затоплювати Поросся: мов сльота-сквира, нахлинули вони на обидва береги прадавньої слов'янської рiки, що довгi столiття була пiвденним рубежем Київської землi, i заполонили її селища, а високi городища обступили i взяли у важкi обiйми. Княжа Гора першою грудьми зустрiла страшну навалу. Не всi довколишнi поршани встигли сховатися за її валами. Багато хто вiдразу став легкою здобиччю нападникiв, дехто втiк у лiси, а найспритнiшi перепливли Днiпро i пiрнули у зеленi хащi його безмежних плавнiв. Та все ж бiльшостi пощастило заховатися за валами городища, i тепер воно нагадувало розворушений мурашник. Всюди вешталися чоловiки, жiнки, дiти, iржали прив'язанi до конов'язiв конi, ревла худоба. Всi були стривоженi, наляканi - ждали бiди, ждали смертi. Воєвода Всеслав з синами i Добринею стояв на надбрамнiй вежi, коли на дорозi, що вела з Дiвич-гори, з'явився, здiймаючи куряву, великий кiнний загiн. Татари! Вже видно кошлатi малахаї вершникiв, широкi вилицюватi обличчя з вузькими очима, кривi шаблi при боках, Тонкi списи, незвично вигнутi луки та пишнi бунчуки з кiнських хвостiв, що розвiвалися на вiтрi. Воєвода перехрестився. - Яка сила пре! Боже, яка страшна сила! Чи й вистоїмо? Добриня знав, що вистояти Княжа Гора не зможе. Переяслав не втримався! Чернiгiв не вистояв! А Княжа Гора проти них - що горобець супроти орла! Однак нiчого цього не сказав, навiщо вносити у серця захисникiв сум'яття, зневiру i розгубленiсть? Досить того, що в самого на душi камiнь. Вимушено залишившись тут, вiн швидко зрозумiв, що його знову жде або смерть, або полон. Татари зупинилися на чималiй вiдстанi вiд городища i, не злазячи з коней, довго розглядали його, перемовляючись мiж собою. Незабаром до них пiдiйшли ще два загони, i один з них рушив яром праворуч, а другий - яром лiворуч, обступаючи шпиль з усiх бокiв. - Невже так зразу пiдуть на приступ? - прошепотiв Всеслав, витираючи сльозу iз незрячого ока. Вiн звертався до Добринi, що єдиний серед захисникiв фортецi зблизька знав звичаї i повадки цих незнаних тут досi племен. Але Добриня лише знизав плечима. - Важко передбачити, що зроблять мунгали. Однак я не думаю, щоб вони ось так зразу пiшли на приступ. Гадаю, спочатку спробують умовити нас здатися по добрiй волi. Так вони робили повсюди. Вiн не помилився. Вiд гурту вершникiв вiдокремився один i, пiд'їхавши до рову, гукнув: - А-гея! ОрусутиI Твоя моя не стрiляй! Вiдчиняй ворота - здавайся! Мало-мало жити будеш! Мало-мало їсти будеш! Моя твоя не чiпай! Моя твоя не скривджуй! Ворота мало-мало вiдчиняй! Добринi така пiсенька була давно вiдома, i вiн пiдсмiювався з потуг не дуже вправного посла, а воєводу i його синiв вона обурила. - Ах ти, сучий сину, чого захотiв! Мало-мало вiдчиняй! - перекривив татарина старий. - А стрiли в пельку не хочеш? Вiн схопив лука i висмикнув iз шкiряного тула стрiлу. Та Добриня притримав його руку. - Чекай, батьку, не стрiляй! Посол же! Я хочу порозмо