яв застережно руку. - Нi, Менгу, не треба! Я поважаю смiливих i хоробрих людей. Над достойним супротивником достойно i перемогу одержати. Хiба не так? Це не мої слова, це слова нашого дiда Чiнгiсхана, а вiн, як завжди, i в цьому був мудрий. - Однак вiн не давав пощади ворогам! - вигукнув Менгу.- Його бойовий шлях був усiяний черепами переможених! - I мiй шлях буде усiяний черепами переможених - я вже подбаю про це, Менгу! Будь спокiйний, ми не залишимо в Киювi нiкого навiть на розплiд! Але войводi Думитру я дарую життя заради хоробростi його! Я вiзьму його з собою в дальший похiд, щоб вiн побачив загибель землi своєї, загибель усiх, хто не захоче пiдкоритися менi! Всiх їх чекає люта смерть! - I повернувся до полоненого воєводи: - Ти зрозумiв мене, Думитре? - На все воля Божа,- з гiднiстю вiдповiв воєвода.- Всi ми смертнi - i я, i ти! I народи нашi смертнi, бо нiчого їiемає вiчного пiд зорями! I якщо Бог вибрав тебе своїм знаряддям - бичем Божим, щоб покарати мiй народ за грiхи його, то знай: ми не пiдставимо добровiльно шиї пiд твої шаблi! Ми будемо оборонятися, скiльки сил наших стане! А там - що Бог дасть! Батий усмiхнувся - холодно i зневажливо. Потiм погордливо прорiк: - Вiчне Небо давно наперед визначило, що йєка-монголи пiдкорять собi всi довколишнi народи зримого пiвсвiту. Невже ти сумнiваєшся в цьому? Якщо сумнiваєшся, то найближчим часом матимеш змогу переконатися, що так воно й буде! Як i те, що Киюв уже впав! Дивися - останнiх твоїх воїнiв, що лишилися серед живих, уже в'яжуть желями i ведуть у полон, i в моїй владi вирiшити їхню долю - умертвити чи завдати в рабство. Дмитро i сам уже бачив, що Київ упав. Тiльки вiд Янчиного монастиря ще долiтали крики i гуркiт бою - там, видно, трималася жменя киян. Та чи довго вони протримаються? Йому стало важко дихати, серце зайшлося гострим болем. Навiщо йому бачити все це - смерть синiв, багатьох тисяч киян, загибель рiдного мiста? Навiщо доля залишила йому життя? Щоб до кiнця випив гiрку чашу ганьби i наруги? А де бояриня Анастасiя? Де донька Янка? Невiстки? Онучата малi? Немає, немає! Всi загинули, все пiшло прахом! Боже мiй. Боже! Вiн вiдчув, як глибоко в грудях заклекотало, як у жлуктi, коли в нього кинути розжарений камiнь, а очi наповнилися солоними слiзьми. Плечi здригнулися, широкi крутi плечi, що не знали втоми упродовж багатьох лiт, тепер поникли, опустилися. Воєвода плакав. Стояв посеред Києва, на Бабиному торжку, де колись збиралися вiча, де вiдбувалися найважливiшi подiї київського життя, i тихо плакав, не соромлячись нiкого - нi Батия, нi його почту, нi воїнiв-баатурiв, що стерегли знатного полоненика. Плакав, що всьому настав кiнець... 13 Якийсь час Домажир з кiлькома десятками киян, що вiдступили сюди, утримував загату перед ворiтьми Янчиного монастиря. Але сили були нерiвнi - татаро-монголи зiм'яли цю слабку оборону, заарканили боярина i побили найближчих його воїв, а потiм кинулися до церкви, до дзвiницi та до келiй, куди вiдступили останнi оборонцi Києва. Там, у примiщеннях, зав'язалися вiдчайдушнi кривавi сутички. Добриня з десятком украй знесилених киян та з Янкою зачинився в дзвiницi i пiдпер зсередини дверi. - Бiжи нагору! - наказав вiн Янцi. - Не пiду! Я залишуся тут! - вiдповiла дiвчина. Лице її розпашiлося, коса вибилася з-пiд завеликої для неї шапки. Вона щойно побувала у справжньому бою, вiдбивалася вiд супротивника мечем i, хоча Добриня захищав її собою, вiдчувала в усьому тiлi якусь незвичайну напругу, що змушувала її серце шалено колотитися. - Не пiду! - повторила вона уперто.- Я залишуся тут! Тодi Добриня схопив її за руку i потягнув по крутих сходах нагору. Вона почала пручатися. - Пусти! Добриня розсердився i стиснув її невелику руку так, що дiвчина скрикнула: - Ой, менi боляче! - А-а, боляче? То чому ж не слухаєшся? Iди! Вiн розумiв, що наступають останнi хвилини їхнього життя, i пам'ятав Янчину просьбу - вкоротити їй вiку, коли постане загроза полону. Нi на мить не забував про це. Та як вiн це зробить - не уявляв. Хiба пiднiметься у нього рука на неї? Єдиний шлях - разом кинутися з нею з високої дзвiницi вниз i розбитися на смерть. А якщо вiн загине ранiше, то, може, сама вона вчинить так, як вчинила рязанська княгиня? Може, висота дзвiницi нагадає їй про таку можливiсть? Ось така думка i змусила його тягнути Янку нагору, на високу, вiдкриту всiм вiтрам дзвiницю, звiдки було видно мало не весь Київ. - Iди! Iди, Яночко! Iди, люба моя! Це, мабуть, наш останнiй шлях, який ми верстаємо разом! - заблагав Добриня. Вiн зупинився, обняв її, припав пошерхлими на морозi губами до її теплих вуст. I Янка обм'якла, перестала пручатися - завмерла в його обiймах, як дитина у маминих руках. Лише дрiбна сльоза викотилася з кутика її ока i впала йому на руку. - Добрику, вiдпусти! Вiн вiдпустив її - i вона покiрно подерлась за ним нагору. З дзвiницi перед ними вiдкрилося жахливе видовище: всюди по вулицях i майданах лежали трупи людей, переможцi никали по глухих завулках, по дворах i хоромах - однi хапали жiнок, дiвчат, а малих i старих вбивали на мiсцi, iншi тягнули з будинкiв одяг, третi в'язали чоловiкiв - по десятку, руки назад, на шию - канта, а якщо її не було пiд рукою, то просто три палки, стягнутi сирицею. Крик вiдчаю летiв вiд закривавленої київської землi до низького сiрого неба. Та воно мовчало, не загримiло громом, не вдарило блискавицями, нiби не бачило i не чуло всього того жаху, що творився внизу. - Боже, що робиться! - прошепотiла Явка помертвiлими губами i, плачучи, скинула шапку.- Страшний суд! Її туга коса, в якiй червонiв заплетений шовковий кiсник, впала їй на плече, Добриня погладив її рукою. Яка нiжна, яка шовковиста! Раптом нова думка сяйнула йому в голову. - Яночко, нахились! - i почав виймати меча з пiхов. Дiвчина злякано вiдсахнулася. - Добрику, невже час? - Нi, нi, не те! - Вiн стиснув її плечi.- Бачиш, все може статися в останнi хвилини. Може, навiть потрапиш живою до рук ворогiв, то краще хай вони вважають тебе за отрока, за хлопця. Я хочу вiдрiзати твою косу. Нахились до перекладини! Тепер Янка зрозумiла - i покiрно поклала голову на потемнiлу вiд часу дубову балку. Добриня розпростав косу, натягнув - i одним ударом меча вiдсiк її. Потримав якусь мить, потiм кинув униз. - Ну от - тепер нiхто, тебе не прийме за дiвчину. Отрок - та й усе! Нiкому не признавайся, що ти з боярського роду. Кажи - ремiсницького. I стiй на своєму, що б там не було! Кажи - умiю шити, вишивати... Знизу донiсся глухий удар. Потiм - ще. Дзвiниця здригнулася. - Б'ють у дверi пороком або просто колодою,- сказав Добриня i обняв дiвчину.- Яночко, залишайся тут, а я пiду вниз. Там зараз буде сутужно. Я повинен туди йти. Янка на знак згоди ледь помiтно похитала головою. З її очей бризнули сльози. Тепер вона не перечила - лиш тихо-тихо прошепотiла: - Iди! I знай - я кохаю тебе, Добрику! I бiльше нiкого в свiтi! Тiльки тебе! До загину! Вiн поцiлував її i швидко побiг униз, де трiщали пiд могутнiми ударами дверi, а Янка, опустившись на лаву, довго сидiла нерухомо з заплющеними очима, все ще вiдчуваючи на губах смак його солоного - з її слiзьми - поцiлунку i не бажаючи розпрощатися з цим почуттям. Раптом з Бабиного торжка долинув сильний гуркiт. Янка розплющила очi. Те, що вона побачила, змусило її здригнутись i миттю пiдхопитися: татаро-монголи пiдтягнули до Десятинної церкви пороки, поставили їх з чотирьох бокiв i одночасно вдарили важкими дубовими "баранами" в кам'янi стiни. - Боже! Там же мої - в нестямi скрикнула Янка, простираючи наперед руки, мовби бажаючи захистити церкву вiд тих могутнiх ударiв.- Людоньки-и! Що ж це робиться! Мамо-о! Серце її занiмiло. Там же повно киян! Дiтей, жiнок, старих! Там же мати! Матiнко! Люба! Там же малесенькi племiннички! Що ж з ними буде? Вона металася по дзвiницi, мов у страшному снi. Ламала руки, плакала, зверталася до Бога, до Матерi Божої i всiх угодникiв, щоб захистили Десятинну церкву, i не чула, як упали внизу дверi i в притворi закипiв, завирував бiй, бо вся її увага була тепер скерована туди, де вирiшувалася доля її рiдних та ближнiх. - Боже! Спаси i помилуй їх! Було видно, як здригалися стiни Десятинної. З них сипалися скалки плiнфи. Трiщало дерев'яне перекриття бань. Зсередини церкви виривалися приглушенi крики приречених - жiнок, дiтей, старих. Вiд того крику крижанiла кров у жилах i терпли руки й ноги. Раптом банi церкви з позолоченими хрестами поволi почали хилитися. - Добрику-у! - схопилася за голову Янка.- Доб-рику-у! В ту ж мить страшний трiск i гуркiт заглушив її крик. Десятинна церква, переповнена людьми, що, шукаючи порятунку, набилися в усi її закутки i на хори, поволi почала нижчати, осiдати, а потiм раптом завалилася, упала, накриваючи всiх, хто в нiй заховався, вагою зруйнованих кам'яних стiн, уламками дубових балок та важким олов'яним дахом, з-пiд якого глухо залунали поодинокi розпачливо-болiснi зойки i стогони придушених. Хмара пилюки шугнула високо вгору, в тьмяне зимове небо. - Добрику-у! - ще раз закричала Янка i, втрачаючи свiдомiсть, поволi опустилася на дощаний помiст. Добриня почув її розпачливо-пронизливий зойк i здригнувся, подумавши, що якимось чином до неї добрався котрийсь iз ворогiв. Зробивши глибокий випад i зваливши додолу супротивника, який насiдав на нього, вiн притьмом кинувся нагору. Побачивши дiвчину на пiдлозi, вiн скрикнув: - Янко-о! Меч випав з його рук. Вiн нахилився, вiдчуваючи, як його ноги враз потерпли, пiдiгнулися. Що з нею? Хто завдав їй смертельного удару? Чи влучила стрiла? Нi, не видно нi рани, нi кровi. - Янко-о! Що з тобою? Янка ворухнулася, розплющила очi. Упiзнавши Добриню, спочатку довго безтямно дивилася на нього, потiм схлипнула, прошепотiла: - Добрику, Добрику, ти? Поглянь на Десятинну... Боже, що вони зробили! Там же всi мої! Що вони зробили! Не зовсiм уторопавши, про що мова, Добриня пiдвiв голову i глянув на Бабин торжок. Церкви не було. Там, де вона ще кiлька хвилин тому красувалася, тепер стояли зруйнованi стiни, лежала безладна купа камiння, плiнфи, потрощеного дерева та понiвеченої покрiвлi. Над нею осiдала сiра пилюка, а з-пiд неї доносилися крики й стогони придушених. Тепер вiн зрозумiв - там бояриня Анастасiя з невiстками та онуками, там вони конають, придушенi, потрощенi, пошматованi вагою зруйнованої будiвлi! Так ось що вразило Янку, ось чому втратила вона свiдомiстьi Бiдна дiвчина! Вiн хотiв пiдняти її, але тут жорсткий аркан раптом обвив його шию, а чиясь дужа рука схопила за комiр кожуха, рвучко шарпнула назад. Вiн оглянувся. Довкруж, нього на дзвiницi стояли баатури. Ще розпаленi боєм, з шаблями i шокпарами напоготовi, розлютовано зирили на дужого киянина, що поклав у бою не одного з їхнiх товаришiв. - Башларин кис! - рявкнув один.- Рубай їм голови! Чого на них дивитися! Вони наших рубали! Iншi голоси пiдтримали: - Ур! Ур! Бий! Бий! - Яньчельдер! Тапта! Дави їх! Топчи! Хтось занiс над Добрининою головою утикану залiзними шипахами довбешку. Котрийсь iз баатурiв пiдняв шаблю. Але той, що тримав полоненого, видно, старший, пiдняв насупроти руку, гаркнув: - Гар-гар! Назад! Це мої полоненики! Вони молодi i сильнi,-- за них немало дадуть на невольничому базарi! Це моя здобич! - Наша теж! - докинув хтось похмуро. Старший погодився. - Звичайно, i ваша теж! Битва закiнчилася - треба ж чимось i поживитися! Та й сотниковi показати, щоб не думав, що ми вiдсиджувалися в затишку! Баатури трохи побурчали, але, видно, погодилися з думкою свого старшого товариша, бо опустили зброю i почали в'язати полоненикам руки. 14 Никодим пропхався наперед i, розштовхавши ошалiлих вiд жаху людей, провiв бояриню з домочадцями в ризницю, де збився весь церковний причет. Всi потiснилися - дали їм мiсце. Дорослi мовчали, дiти пхикали. Десь там далi, в темному кутку, хтось гаряче молився: - Мати Божа, Царице Небесна, допоможи нам i захисти нас! Никодим менше всього покладався на молитву. На Бога надiйся, а свою голову май! - Я знаю, тут був лаз у пiдземелля. Хто покаже його? - Я покажу,- обiзвався титар, немолодий уже, сивий чоловiк.- А для чого тобi? Лаз не закiнчений. - А копаницi чи заступа там, бува, не знайдеться? Та й вiдро б не завадило. - Є все в пiдземеллi. Чому нема? Тiльки... Чекай, чекай, чоловiче, а для чого все це тобi? Невже ти сподiваєшся... - Сподiваюся... Нiчого сидiти склавши руки! Поки до нас не добралися, спробуємо прокопати хiд за межi мiста - тут же зовсiм недалеко... - Та й якраз потрапимо гарненько до Батия в гостi! - Ну, це ще баба надвоє ворожила... Там яри, кущi, заростi - переховаємося. А хiба тут ми не в мишоловцi? Треба ж щось робити! Титар все ще сумнiвався - стенув плечима, але Никодим гримнув на нього: - Та ти покажи лаз, а далi - моє дiлої I свiчку дай! Титар показав у куток. - Ось тут,- i пiдняв дерев'яну ляду. З ями дихнуло холодною задухою, плiснявою. Однак Никодим смiливо став на приступець драбини i почав спускатися вниз. - Запали свiчку i подай сюди! В ямi було сиро, похмуро. Коли її було викопано, нiхто зараз, мабуть, не сказав би, та Никодим i не задумувався над цим. В кутку вiн помiтив важку копаницю i заступа. Тут же стояло дерев'яне цебро з вiрьовкою - все, що потрiбно для копання. Пiдземний хiд, прорубаний у жовтiй глинi, був низький i вузький, але Никодим просунувся в нього i почав копати далi. Глухо загупав у його руках обкований залiзом дерев'яний заступ. Титар спустився вниз теж. - Копай, а я буду виносити! Никодим накинувся на тверду глину, як на лютого ворога. Гех! Гех! Гех! - важко видихав вiн, б'ючи копаницею, а потiм заступом. Поспiшав i вкладав у обшмульганий держак усю свою силу. Швидше, швидше! До валу не близько, а потiм ще треба пробитися попiд валом. Сподiвався вивести сiм'ю воєводи за межi мiста, там у ярах, у нетрищах Старокиївської гори переховатися день або два i при сприятливiй нагодi рушити через спустошений Подiл у пралiси Пущi-Водицi. Працював затято, до сьомого поту. Накопану глину титар витягував з нори вiдром i скоро заповнив нею половину старого пiдземелля. Коли вдарили пороки i глухо загула пiд Десятинною церквою земля, обидва зрозумiли - не встигнуть. Не встигнуть пробитися за вал! - Даремна праця! - прошепотiв у розпачi титар. Никодим теж на мить опустив руки: вiдчай почав закрадатися i в його серце. Але зразу ж струснув головою, нiби вiдганяючи вiд неї важкi думи, мiцнiше стиснув держак заступа. - Нi, нi! - видихнув рiшуче.- Будемо пробиватися далi! Не пощастить прокопатися за вал, на схили гори, зробимо вихiд вгору i вийдемо десь вночi в затишному мiсцi, щоб не помiтили татари. Може, i заховається хтось у київських руїнах. I вiн з новою силою вхопився за копаницю. Чим далi вгризалися вони в земну твердь, тим важче ставало працювати. Нора була невисока - стояли на колiнах, свiтло вiд свiчки майже не проникало в неї, а рачкувати з важким вiдром було дуже незручно. До того ж вiд безперервних ударiв земля пiд церквою здригалася - i здавалося, ось-ось обвалиться. - Швидше, швидше! - пiдганяв сам себе Никодим.Поспiшай! Раптом зверху все задвигтiло, загримiло, загуркотiло. Пронизливий крик сотень людей проник i в пiдземелля, жахом сповнив серце дворецького та титаря. - Мати Божа! Що там? - Завалилася!..- простогнав титар. Свiчка погасла - стало темно.Церква завалилася! Їдка пилюка проникла в пiдземелля - забила легенi. Крики й стогони придушених i поранених холодили серця. Пронизливо верещала дитина, i Никодимовi здалося, що то заливається вiд болю котресь iз онучат воєводи Дмитра. Нi вiн, нi титар про себе спочатку не думали, їхня уява малювала жахливi картини Страшного суду, що вчинився зверху над жiнками, дiтьми та стариками, яких придушила своєю вагою зруйнована церква, i лише тодi, коли стало важко дихати, коли непроглядна пiтьма налягла на очi, а могильний холод почав заповзати пiд їхнiй одяг, вони раптом зрозумiли, що i їм сподiватися нi на що. - Свят, свят, свят! - прошепотiв титар.- Краще б нас вiдразу задушило, нiж маємо тута вмирати вiд задухи, без води та їжi. Никодим промовчав, але теж зримо уявив, у яких пекельних муках доведеться їм тут помирати, i приречено подумав: "Боже, твоя воля... Ми самi залiзли сюди, в свою домовину... Справдi, краще б вiдразу..." ...Мине сiм з лишком довгих-предовгих столiть - i невiдомi для них ученi нащадки розкопають їхню печеру-домовину, знайдуть у нiй два скоцюрбленi кiстяки, перетлiлi залишки одягу, заступа, копаницю та вiдро - далекi нiмi свiдки київської трагедiї. Так упав Київ. Це трапилося 6 грудня 1240 року, на Миколин день. По монгольському лiточисленню то був мiсяць желтоксан року Мишi. На дев'яносто третiй день облоги, героїчної, але нерiвної битви-рiзанини з безпощадним ворогом. 15 Полонених киян - воїнiв, що вцiлiли в боях, жiнок, дiтей, старих - баатури зiгнали в обнесений високим цегляним муром просторий двiр Софiйського собору, як у велетенську кошару. Тут їх тримали просто неба три днi, довгi морозянi три днi, протягом яких переможцi з дозволу Батия грабували Київ. Погром був жахливий. Ватаги жадiбних до здобичi степовикiв обiкрали, обiдрали й осквернили всi церкви й монастирi, розбили й пограбували торговi склепи й крамницi, винишпорили всi закапелки в князiвських, боярських та купецьких хоромах, не минули й ремiсничих жител та убогих бiдняцьких землянок - все, що мало хоч яку-небудь вартiсть, запопадливо, один з-перед одного хапали, запихали в свої мiсткi хурджуни, а що не вмiщалося - в лантухи та клунки. Чого ж не могли взяти з собою, те били, трощили, аби не дiсталося нiкому. Людей, що уникли полону пiд час боїв i сподiвалися переховатися, вбивали тут же без нiякого жалю, а їхнi житла спалювали. В усiх кiнцях палахкотiли пожежi. Дим, чад i трупна задуха висiли над розтерзаним Києвом. Як не дивно, але пiсля перемоги Батий, окрiм дозволу на пограбування, що стало звичним для загарбникiв, одночасно розпорядився очистити мiсто вiд трупiв. Пiд суворим наглядом молодих джигiтiв по вулицях їздили полоненики-гробарi, вантажили трупи на сани, вивозили за Золотi ворота i скидали в рiв - монголiв направо, а киян - налiво. Потiм копаницями довбали мерзлу землю i прикидали їх. У Володимировому городi викопали глибокi рови - ховали там теж. Татари самi дивувалися; навiщо це робити? Нiде такого не було - нi в Рязанi, нi в Володимирi, нi в Переяславi, нi в Чернiговi, нi в половецьких степах. Ховали лише своїх, та й то не завжди. А тут... Чому тут така честь мертвим? I нiхто з них не здогадувався, що це було не рядове мiсто, а Київ, стародавня столиця Русi, i Батиєвi захотiлося оглянути його i зрозумiти, чому вiн затримався пiд його стiнами на цiлих тринадцять тижнiв. Та як йому в'їхати в нього, коли там, незважаючи на зиму, така трупна задуха? Як переступати через трупи? Тим часом тисячi полонених киян гибiли без їжi та води, на холодi, пiд зимовими зорями, за мурами Софiйського собору. Багато хто заховався в собор, але бiльшiсть ночували надворi. Кожну нiч слабосилi й пораненi замерзали. Тiльки на четвертий день про них згадали. Вранцi розчинилася брама. В нiй показався старий зморшкуватий половець, рiзким голосом гукнув: - Виходьте! Бiля брами зчинилася штовханина. Голоднi закоцюблi люди кинулися до виходу. Геть звiдси! Геть подалi з цiєї святої обителi, перетвореної завойовниками на кошару для полонених! Людинi притаманно сподiватися. Отож i тут, пiсля триденного страждання, кожен сподiвався, що найлихiше позаду, i намагався якнайшвидше вирватися звiдси. Добриня притримав Янку. - Не поспiшай! Не поспiшай поперед батька в пекло! - Ти думаєш... - Нас чекає смерть або неволя, Янко. Ти повинна знати це. - I нiякої надiї? Нiякого виходу? Добриня розвiв руками. - Ну який тут вихiд? Через стiни не перелiзеш. А перелiзеш - з мiста не вийдеш. А з мiста вийдеш - через орду, що отаборилася довкола, не пройдеш. Враз схоплять... Янка схилила голову Добринi на груди. Прошепотiла: - Бачу, єдина розрада, що ми разом. Та чи надовго? Лише десь пiсля полудня, коли натовп порiдшав, вони наблизилися до ворiт. I тут до них кинувся бородатий чоловiк у сукняному лейбику, у якiйсь киреї, накинутiй наопашки, та в такiй же старiй облiзлiй шапцi, натягнутiй на самi очi. - Добриня? Ти? Живий? Услiд за ним поспiшала огрядна жiнка, закутана з голови до нiг у теплу вовняну хустку. З-пiд неї виглядали тiльки очi та нiс. Добриня не впiзнав їх. Чоловiк затупцяв на мiсцi, винувато усмiхнувся у чорну бороду. - Та ви ж з боярином Iллею обiдали у нас... На Копиревому кiнцi... Пам'ятаєш?.. Нi?.. Та рабин я! Рабин Iсаак Зайденберг! - А-а... Ну як же! - тепер Добриня впiзнав обох - i рабина Iсаака i його дружину Ребекку, що, обiпершись на чоловiкову руку, з затаєною надiєю дивилася на молодика, нiби вiн мiг зараз чимось їм допомогти чи зарадити лиховi.- Упiзнаю, упiзнаю... А де ж Марiам, ваша донька? З очей у Ребекки бризнули сльози. - Ой, вей! О горе! Немає з нами нашої милої донечки, нашої зiроньки! Десь, як i ми, поневiряється, якщо жива, в моаветянському полонi, що гiрший за єгипетський. Вей, вей! Рабин при її словах сумно хитав головою, а в його злегка випуклих чорних очах зачаївся такий жах, такий вiдчай, що Добриня мимоволi вiдвiв погляд. Що вiн порадить цим людям? Чим допоможе нещасним? - I про боярина Iллю нiякої звiстки? - спитав, щоб змiнити розмову. - Нiякої. Їх штурхнули в спини, швиргонули у натовп. Людський вир затягнув їх i винiс за ворота. Тут тих, кого стражi штовхнули лiворуч,- старикiв, дiтей, поранених, а також багато вдягнених городян,- роздягали майже догола i в'язали по десять чоловiк. Там стояв крик i плач. Посеред майдану згромадили дужих молодих чоловiкiв - до вiйська. Їм на шиї в'язали дерев'янi колодки i зразу ж виводили з мiста. А праворуч стояли вперемiш молодi та середнього вiку жiнки, дiвчата, чоловiки. Чоловiкам теж в'язали на шиї рогатки з лiщини чи грабини. Пiд час перебування в полонi Добриня не раз бачив таку дiльбу полоненикiв - одних до страти, других - до вiйська, третiх - у неволю. Але тодi, будучи полонеником, спостерiгав це збоку, а тепер сам мав потрапити або на той свiт, або у вороже вiйсько, на важкi й небезпечнi допомiжнi роботи, або в неволю - десь аж за рiку Волгу, в Орду. Йому стало страшно. Не за себе - за Янку. Вона горнулася до нього i злякано питала: - Що це, Добрику? Куди цих нещасних? А нас? Теж туди? Що вiн мiг їй вiдповiсти? Може, справдi краще було б обом загинути? Пiдстаркуватий сивобородий терджуман ткнув Добринi камчею в груди, змiряв поглядом його постать, схвально зацмокав язиком: - Дзе-дзе! О, який сильний баатур! Ти воїн? - Нi, я не воїн,- вiдповiв Добриня. - А хто ж ти? Що вмiєш робити? - Все вмiю - з руди крицю вмiю витоплювати, кличi та шаблi виготовляти, коней кувати... Що хочеш, те i зроблю! - Ой-бой! Та ти справжнiй умiлець! А цей малий, що з тобою? Вiн хто? - Це мiй молодший брат, агай. Вiн теж умiлий майстер. Тiльки вiн не крицю варить i не коней пiдковує, а штани шиє, сорочки вишиває, кожухи лагодить... Кравець вiн! Добриня пiшов напролом. Якщо удасться його хитрiсть, вони врятованi. Добрих майстрiв-ремiсникiв монголи рiдко позбавляють життя - найчастiше продають або використовують у своїх карханах[100]. - Якшi, якшi,- хитав головою половець.- Iдiть сюди! Сюди! Вiн показав рукою праворуч, i два дебелi баатури списами штурхонули їх у гурт чоловiкiв з кантами на олiях. Добринi теж пов'язали важку колодку, руки заломили за спину - прив'язали арканом до якогось бороданя. А за ним - i Янку... Потiм погнали на вихiд з мiста. За Золотими ворiтьми стояв розпачливий лемент. Кричали приреченi до страти, всi тi, кого не взяли нi до Батиєвого вiйська, нi до вiдправки в Золоту орду. Це були дiти, старики, пораненi, юродивi, а також багатi кияни - купцi, бояри, книжники. Напiвголих, босих, пов'язаних, як i всi, по десятку, їх зразу ж завертали за ворiтьми лiворуч, ставили над ровом, де вже лежали сотнi вбитих, i баатур, що йшов попереду, бив гострим обушком сокири переднього по головi. Це ж саме ззаду робив його напарник. Убитi, упавши, тримали на прив'язi решту десятка - нiхто нiкуди не мiг втекти чи навiть кроку вбiк ступити. Тепер баатури, не поспiшаючи, розправлялися з iншими. Потiм розв'язували аркан, трупи скидали в рiв i поверталися назад, до Софiї, за новими жертвами. Iнодi з десятком розправлявся навiть один баатур. Зв'язанi люди нiкуди не могли вiд нього втекти, а якщо й намагалися, то вiн швидко наздоганяв їх, убивав першого, хто потрапляв пiд руку, i той, упавши, зупиняв iнших. Добриня намагався затулити собою те страшне видовище вiд Янки, та дiвчина вже все зрозумiла i сама затулила руками обличчя. Поки вони стояли, зупинившись у сутолоцi, з ворiт виринув ще один десяток зв'язаних напiвголих полоненикiв, його завернули лiворуч i повели понад ровом. Попереду виступав рабин Iсаак. Кирею i лейбика з нього зняли, i його пишна борода яскраво чорнiла на бiлiй сорочцi. За ним ступала боса Ребекка. Розхристана, з розпатланим волоссям, з вiрьовкою на шиї, вона з жахом дивилася на рiв, начинений трупами, а потiм, мов збожеволiвши, кинулася вбiк, мало не зваливши з нiг чоловiка, заборсалася, забилася, закричала: - Ой вей-вей! Iсааку, любий мiй! Дивися, куди ж нас ведуть! Поглянь - скiльки люду тут перебито! Це ж i нам таке буде! Ой вей-вей! Збурений, збунтований нею десяток смертникiв теж раптом закричав. Всi почали рватися - хто куди! Аби подалi вiд цього жахливого мiсця, вiд залитого кров'ю, наповненого мертвими тiлами рову. Та ба! Аркан був мiцний, плiвся умiлими руками - витримав, як його не тягнули, не рвали, не смикали в усi боки. Дивлячись на марнi потуги знавiснiлих вiд розпачу, приречених на смерть полоненикiв, баатури про щось перемовилися мiж собою i зареготали. Потiм заднiй щосили вдарив гострим i довгим, мов цвях, обушком бойової сокири одного з них по головi - i той, упавши на землю, враз зупинив увесь десяток. Переднiй теж замахнувся сокирою - i його удар призначався Iсааковi. Ребекка скрикнула, кинулась наперед, скiльки дозволяв аркан, щоб захистити чоловiка,- i тут на її руцi золотом сяйнув перстень. Баатур завмер, заворожений тим блиском, потiм рявкнув щосили: - Знiми! Жiнка не зрозумiла його i вiдсахнулася. Тодi вiн схопив її за пальця, разом зi шкiрою здер з нього перстень i, не довго роздумуючи, торохнув сокирою по тiм'ї. Ребекка тихо зойкнула, почала присiдати i, хилячись набiк, простогнала: - Ох!.. Iсааку!.. Любий мiй!.. Марiам... Донечко моя! - i враз замовкла. Iсаак встиг пiдтримати її - притиснув її закривавлену голову собi до грудей. В його випуклих чорних очах стояв смертельний жах, а з тонких посiрiлих вуст зiрвався не то болiсний розпачливий крик, не то дикий звiриний рев: - Ребекко-о!.. О Ребекко, жоно моя!.. О наша мамеле-е!.. Наша рiднесенька мамеле-е!.. За вiщо ж вони тебе вбили!.. О-о-о!.. Ве-ей!.. Вiн кричав на весь Київ, кричав так, що луна вiддавалася аж у Хрещатому яру, i тисячi люду повертали голови на той крик. Баатур гидко вилаявся i пiдняв руку з сокирою. Страшний удар розтрощив череп нещасному. Рабин упав, не охнувши, поряд з Ребеккою - лицем на холодну заснiжену київську землю. Баатур копнув його ногою - i раптом побачив на руцi вбитого ще один перстень. Хижою радiстю ошкiрнув-ся його широкий рот. Вiн нагнувся, смикнув перстень до себе, та зняти з потовщеного суглоба не змiг. Тодi одним махом вiдсiк усi чотири пальцi вiдразу, вибрав той, що з перснем, i, незважаючи на те, що з нього капала кров, хазяїновито вкинув до свого заяложеного хурджуна... - Боже, який жах! Яке бузувiрство! - прошепотiла Янка i з плачем уткнулася Добринi в плече.- Що буде з нами, Добрику! Тут заляскали по їхнiх спинах важкi гарапники - аркан, яким був пов'язаний їхнiй десяток, натягнувся i змусив усiх ступити крок наперед, перший крок у невiдомiсть. Куди? В яке майбутнє? Що чигає їх там? Роздiл VIII. Шляхи, шляхи... 1 Далека дорога з берегiв Днiпра до незнаної рiки Iтиль. Навiть розумом важко осягнути таку безмежну далечiнь. Та ще взимку. Та ще в голодi. Уже мiсяць минув, як валка, що нараховувала понад десять тисяч бранцiв, важко брьохалася заснiженими полями, долинами та байраками, залишаючи пiсля себе на второваному шляху трупи замерзлих, померлих вiд голоду та хвороб чи забитих при втечi. Як тiльки валка вiддалялася, до них злiталося на сите поїддя вороння, виходили з довколишнiх гаїв та ярiв зголоднiлi звiрi. I довго ще чулося позаду огидне крякання крукiв та смаковите тявкання лисиць. Валку супроводили три сотнi Жадiгера, якому Менгу-хан доручив пильно стерегти бранцiв, допровадити квадригу на Волгу та гнати гурти скоту, коней та овець, щоб прогодувати таку силу людей. Страшна дорога неволi пролягла з Києва на схiд у тi холоднi зимовi днi, дорога, усiяна трупами, полита кров'ю та слiзьми! Скiльки невiльникiв пройшло по нiй, скiльки щасливих доль та свiтлих надiй, мов падучих зiрок, погасло тодi на тому страдницькому шляху - не злiчити! Страшна дорога неволi - не перша для нашого народу i не остання, бо у майбутньому судилося йому торувати її не одну - i на пiвдень, i на пiвнiч, i на захiд, i на схiд, i в усi кiнцi хижого, зловорожого свiту... З берегiв Днiпра, Бугу, Десни i Черемоша - на чужину, з вишневих садочкiв - у люту неволю або й вiдразу в могилу, в сиру землю-матiнку! Валка просувалася поволi. Попереду їхав кiнний роз'їзд ординцiв, що прокладав у снiгу шлях. За ним гнали кiлька тисяч пов'язаних по десятку бранцiв, а позад них, коли вони своїми ногами добре втоптували снiг, на великих санях, зроблених з дуба київськими стельмахами, везли четвiрку мiдних коней - квадригу, що два з половиною столiття прикрашала в Києвi Бабин торжок, а тепер їхала, щоб прикрашати Бату-сарай. За квадригою гнали череду скоту, великий табун коней та отару овець - на м'ясо. Присталих тварин на привалах забивали, бiлували i варили у великих котлах - кожному бранцевi тодi перепадав невеликий шматок м'яса i чашка гарячої юшки - на цiлий день, аж до наступного вечора. Поки йшли своєю землею, ночували в розорених городищах та селах, а коли перейшли Донець i заглибилися в колишнi половецькi, тепер безлюднi, землi,- просто в снiгу. Сторожа знаходила затишну долину в лiсi або десь поблизу гаю, де було вдосталь дров, i невiльники розводили багаття. Так навколо вогнищ, на купах хмизу i спали або дрiмали знеможенi, хворi, напiвживi. Уранцi не всi вставали - i сторожа пересвiдчувалася, що то вже мерцi, а тих, що ледве дихали, била обушками по головах i залишала у снiгу спати вiчним сном. За Дiнцем всiх несподiвано розв'язали. Йти стало легше, вiльнiше. Та нiхто не тiкав. Куди втечеш серед заснiженої морозяної пустелi? Де переночуєш, обiгрiєшся? Як розведеш вогонь? Що їстимеш? Два-три днi - i смерть... Тепер усi трималися купи, де сильнiшi пiдтримували ослаблих, де хоч раз на день перепадав шматок м'яса i кухоль гарячої сорби, що обiгрiвала нутрощi, де лунало рiдне слово, де жеврiла надiя на те, що виживеш... Якраз тодi, за Дiнцем, занедужала Янка. Увечерi вiдмовилася вiд їжi. Лягла на купу хмизу i простягла до вогню холоднi пальцi, її всю трясло, морозило, ноги й поперек ломило, нiби в неї вселився злий дух. Добриня присiв бiля неї, розстебнув кожуха, прикрив полами, зiгрiвав її своїм тiлом i вiдчував, як вона тремтить, як б'є її пропасниця. - Яночка, люба, що з тобою? - Заслабла я, Добрику,- цокотiла вона зубами.- Помру, мабуть. Несила менi йти далi... - Поїж хоч трохи! Випий юшки - зiгрiєшся! I, може, все пройде! - Не хочу їсти, не хочу й пити... Коли б менi заснути й померти. Або замерзнути... Кажуть, це зовсiм не боляче й не страшно. Заснув - i не прокинувся. Яка легка смерть!.. У Добринi вiд тих слiв похололо в грудях - нiби серце раптом обiрвалося. Увесь останнiй мiсяць вiн берiг Янку, дiлився з нею своєю мiзерною пайкою, пiдбадьорював, клав поближче до вогню... I от не вберiг - у дiвчину вселилася якась важка хворiсть, чи нечиста сила, чи хтось наврочив. Був би гречин Василакiй, той би сказав, що з нею. Але його немає - загинув, мабуть, старий. Всю нiч Янка стогнала, металася, жалiлася, що болить голова i все тiло, а пiд ранок таки заснула, i Добриня вже було подумав, що їй стане краще i вона встане. Та коли сторожа криками i батогами пiдняла людей, Янка не пiдвелася. - Несила менi,- сказала тихо.- Залиш мене тут, Добрику... Хочу вмерти... Не тримають мене ноги... Та й у головi все наморочиться... Як я пiду?.. Ще коли б до чогось радiсного, свiтлого, щасливого йти, а в неволю, де все одно смерть, де тiльки намучуся, не хочу... Залиш мене, прошу тебе... До них уже мчав вершник - занiс над головою замашного гарапника, гукнув: - Пiднiмайся, скотино! Чи захотiв обухом по башцi? Янку всi приймали за хлопця, i нукер, брудно вилаявшись, уперiщив дiвчину гарапником по кожуховi. Добриня не став чекати, коли вiн виконає свою погрозу, схопив Янку на руки i понiс. Нукер вищiрив зуби, зареготав, але до сокири не потягнувся - помчав далi, пiднiмаючи гарапником тих, хто припiзнився пiдвестися. Хоча Янка пiсля неймовiрних поневiрянь останнiх мiсяцiв схудла i стала легкою, мов пушинка, йти вiдразу стало важко. Добриня i сам схуд, знесилiв за цей час. До того ж заважала проклята канта, що давила, натирала до кровi шию i йому, i Янцi. Поволi вiн став вiдставати. Його все обганяли i обганяли стомленi невiльники, що теж ледве плентали, та все ж якось iшли, тримаючись знайомих, до яких уже звикли i якi при лихiй годинi могли хоч чимось допомогти. А Добриня безнадiйно вiдставав i незабаром зрозумiв, що далi йти не зможе. Це зрозумiла i Янка, бо вiдчула, як Добрининi руки слабнуть, а ноги заточуються. - Залиш мене, Добрику,- прошепотiла вона хрипким голосом.- I мене не врятуєш, i сам загинеш... Залиш! Кинь у снiг - i йди собi! А я засну вiчним сном... Вiн зiбрав останнi сили i пригорнув и мiцнiше. - Мовчи! Ось дiйдемо до того лiска - там спочинемо... Вже недалеко. Там, напевне, буде привал, адже всi стомилися. Та привалу не об'явили. Довжелезна валка, що розтягнулася на багато поприщ, втягнулася в обрiдний лiс, де помiж голих осин, берiз та кущiв глоду подекуди зеленiли кучерявi ялинки та сосонки. Добриня зрадiв: ось що порятує їх! Вiн вiдiйшов убiк, опустив дiвчину просто в снiговий замет, зламав двi пишногiллястi ялинки i зв'язав їх посерединi поясом. Вийшло щось на зразок великого пухкого ложа. Поклав на нього Янку, а щоб вона не сповзла вiд руху або не скотилася набiк, попiд руки їй заправив мiцнi гiлки i теж зв'язав їх. Поки вiн усе це робив, голова валки зникла в далечинi. За нею полоненики прогнали табун коней, отару овець та череду худоби, що за мiсяць зменшилися майже наполовину, а за ними пiд охороною десятка джигiтiв проскрипiли полоззя великих низьких саней, на яких, обплутана мiцними вiрьовками, величаво пропливла київська квадрига. Позад неї в оточеннi кiлькох вершникiв їхав на вороному конi сотник Жадiгер. I одягом, i зброєю, i всiм своїм виглядом та поставою вiн вiдрiзнявся вiд рядових баатурiв, що супроводили його. Добриня внутрiшньо здригнувся. Жадiгер наближався i вже запримiтив на обочинi дороги дивну пару полоненикiв. З часу втечi з полону Добриня рiдко згадував свого колишнього господаря. Навiть зринала було думка, що вже нiколи з ним не зустрiнеться, що вiн або загинув пiд час облоги Києва, або, якщо вижив, пiшов далi з Батиєм. I ось - на тобi! Живий-здоровiсiнький, не загинув, не пiшов далi з Батиєм у похiд, а тут, за кiлька крокiв усього, i, по всьому видно, став неабияким цабе, якщо не головним! Що несе зустрiч з ним? Хiба мiг Жадiгер не впiзнати його? Чи забути його зухвалу втечу разом iз сином київського воєводи? Чи смерть брата вiд рук киян?.. Чим обернеться i для нього, i для Янки ця несподiвана зустрiч? Жадiгер смикнув повiд i повернув прямо до них. За ним рушила охорона. - Що тут? Чому звернули вбiк? Де варта? Куди вона дивиться? - голос його звучав незадоволено, з погрозою. Добриня зиркнув на нього з-пiд шапки, не пiднiмаючи голови i сподiваючись, що Жадiгер не впiзнає його. - Ось брат захворiв. Не може йти - буду тягти,пояснив коротко. Почувши щось знайоме в голосi полоненика, Жадiгер пiд'їхав ближче, нагайкою торкнувся його пiдборiддя, заглянув в обличчя. Очi його округлилися. - Ба, ба, ба! Добриня! - вiн не приховував подиву.Виходить, живий? Не пощастило втекти вiд мене? Орусутський собака! Я мав через тебе великi неприємностi! Я мiг через тебе, негiднику, не тiльки втратити мiсце джагуна, сотника, а й позбутися голови! Дякуючи захистовi добрих духiв i Вiчного Неба, я залишився живий i навiть не лишився прихильностi мого благодiйника Менгу-каана. Але то тiльки щасливий збiг обставин, щасливий для мене випадок, а iнакше б... Я тобi цього не забуду! Добриня мовчав, розумiючи, що зараз вiн у повнiй владi цього всесильного монгола, який може одним ударом шаблi чи сокири обiрвати його життя. А це означало б i смерть для Янки. - Чому мовчиш, собако! - гримнув Жадiгер.- Чи язика проковтнув? Добриня розвiв руками. - А що казати? Ти, джагуне, на моєму мiсцi вчинив би так само, як i я. Коли б потрапив у полон, то шукав би можливостi визволитися. А коли б визволився, то знову разом iз своїм народом захищався б вiд нападникiв. Хiба не так? Навiть заєць, коли потрапляє в капкан, намагається звiльнитися вiд нього, навiть найплохiший кiнь, коли на нього нападає вовк, копитами вiдбивається вiд нього. А ми ж люди! Ти вельми розумний, боголе! Добриня пропустив цi слова мимо ушей. - Ти мене уб'єш? Тодi вбивай нас з братом обох, бо вiн без мене все одно пропаде. - Якщо вiн захворiв i не може далi йти, то мої люди доб'ють його. - А мене? - А ти пiдеш далi! Ти знову станеш моїм рабом - i на цей раз навiки! Аж поки не здохнеш вiд непосильної працi та голоду! Це я тобi обiцяю! - Не вбивай брата, Жадiгере! Прошу тебе! - заблагав Добриня, жахаючись думки, що Янка може зараз загинути.- Я потягну його сам! Вiн скоро видужає... Не вбивай! Жадiгер скосив очi вниз, на ялинки, де розпростерлося нерухоме тiло. - Потягнеш? Ти гадаєш, що витримаєш таку далеку i нелегку дорогу? - Витримаю. - Тодi тягни, а я подивлюся. За тобою слiдкуватимуть! I не подумай тiкати! - Я не тiкатиму. - Ще б пак! Куди тут втечеш? - Отже, я можу йти? - Iди! I тримайся тут неподалiк - зразу за мною! Добриня упрiгся в свої ялинки, як в оглоблi, i рушив, полишаючи пiсля себе широко прометений слiд. Йти стало значно легше. Тягнути - не нести. I як йому вiдразу не спало на думку влаштувати щось подiбне? Не вибився б так iз сил. I все ж вiн поволi вiдставав. Незчувся, як його почали обганяти тi, хто йшов позаду. Вiн i далi не звертав би на це уваги, та важкий удар гарапникам по плечах, що навiть через кожух дошкулив, змусив його стрепенутися, вiдiгнути думки i оглянутися. Баатур здибив коня i замахнувся вдруге. Його плоске обвiтрене обличчя було темне й похмуре. - Не вiдставай, рабе! Хiба забув, що сказав джагун? - кинув погрозливо. I Добриня зрозумiв, що тепер вiн кожного дня, кожної митi буде пiд пильним наглядом. Вiн не має права вiдставати, Жадiгер подбає про те, щоб пiдiгнати його бичем або й пристукнути обушком бойової сокири. Якщо хочеш жити, якщо хочеш урятувати Янку, то знаходь силу i йди, уперто йди вперед услiд за своїм хазяїном - аж до Iтилю або й далi. I, нагнувши голову та мiцнiше упершись ногами в стоптаний снiг, вiн прискорив ходу. 2 На щастя, пересiл