ися морози. Йти по рихлому снiгу стало важче, зате Янка не так мерзла, як ранiше. До того ж Добриня скинув з себе кожуха i, сам залишившись у благенькому каптанi, укутав її з голови до нiг, щоб вона могла зiгрiтися. Вечорами, коли ставали на нiчлiг, вiн приносив їй гарячої юшки i поїв, як малу дитину. А коли вона вiдмовлялася, посилаючись на те, що не хочеться, гримав: - Пий! Через силу пий! Тодi вона покiрно вiдкривала рота i з огидою ковтала гаряче питво, що смердiло димом i старою кониною, довго жувала жилаве солодкувате м'ясо, а вiн пiдтримував її за голову i радiв, коли дерев'яний тостаган спорожнювався до дна. - Ну, от - тепер ти молодчина! Тепер ти поправишся! Вiдчуваєш, як тепло розливається по всьому твоєму тiлi? Одного разу, коли вiн отак, сидячи бiля Янки на ялинцi, пiдносив їй до рота закiптюжений корець i примовляв при цьому, щоб вона не вiдмовлялася вiд бридкого маслака з кiнської ноги, йому на плече раптом опустилася чиясь рука, а над вухом пролунав хрипкий, простуджений, але знайомий голос: - Добрине, це ти? Вiд несподiванки Добриня мало не випустив посудину: над ним стояв Iлля. Зарослий, схудлий, брудний, з кучмою густого-прегустого чуба, що замiняв йому шапку, та все ж це був вiн! Це був вiн - брат Янки, син воєводи Дмитра! Хвиля радостi переповнила Добрининi груди. Вiн обережно поставив у снiг Янчин корець з недопитою юшкою, рвучко пiдвiвся i, скiльки дозволяла канта, стиснув Iллю в обiймах. - Iлля! Iлля! Це ти! Боярине мiй! Друже мiй! А ми з Янкою думали, що ти загинув... А ти живий! Яка радiсть! Iлля був радий цiй зустрiчi не менше, нiж Добриня. Вiн по-ведмежому стискував плечi свого друга, широко усмiхався, показуючи бiлизну своїх мiцних зубiв, i не соромився слiз, що наповнили його чистi яснi очi. Коли перший подив, перший приплив радостi минув, Iлля раптом перемiнився в лицi. Все ще тримаючи Добриню за плечi, вiн рвучко вiдхилив його вiд себе на вiддаль витягнутих рук. - Ти згадав про Янку... Коли ти бачив її востаннє? Вона жива? Добриня глянув униз. - Вона перед тобою. - Як? Це... Ти хочеш сказати... Iлля на якусь мить остовпiв, пильно вдивляючись у невеличку постать, що лежала, прикрита кожухом, на зеленому ложi з ялинок, потiм кинувся на колiна, вiдхилив комiр кожуха i впiзнав сестру. З його очей уже по-справжньому бризнули сльози. - Яночко! Сестронько! Що з тобою? Я Iлля... Ти пiзнаєш мене? Янка теж заплакала. - Братику! Iлля! Де ти взявся? Я така рада, що ти живий... Така рада... А я, бачиш, заслабла... Коли б не Добриня, то вже б стала досi поживою для крукiв та хижої звiрини... Iлля прихилився до неї, обняв, притулився обличчям до її гарячого лоба. - Бiдненька моя!.. Рiднесенька моя!.. А де ж нашi? Що з ними? Я нiчого нi про кого не знаю... Лише про Миколу... З Янчиних очей знову бризнули сльози. - I Степана немає - на очах у Добринi загинув в останнiй день... I братових наших з маленькими дiтками, i матусю нашу - всiх роздавила Десятинна церква... - О Боже! - простогнав Iлля.- Я чув про те лихо. Кажуть, у неї набилося стiльки люду, що стара будiвля не витримала тiсняви i великої ваги - завалилася. - Не сама... Її мунгали били пороками. - Ось як! Святу церкву били порокамиї.. Невiри! - Це трапилося на моїх очах. З дзвiницi Янчиного монастиря я все бачила... Лише про батька нiчого не знаю. Добриня каже, що ще на Бабиному торжку вiн бився з нападниками... Там, мабуть, i загинув. Iлля перехрестився. - Мир душам загиблих... Залишилося з нашого роду лише нас двоє, сестронько. Та й то краще б не лишатися... Що нас чекає? Вони довго розмовляли, розповiдали одне одному про пережите, сумували i плакали, згадуючи своїх, кого вже нiколи не побачать, згадували рiдний Київ, знелюднений, розгромлений, спалений, сплюндрований, до якого не було нiякої надiї повернутися коли-небудь. Добриня не заважав їм, сподiваючись, що зустрiч з братом пiдбадьорить Янку, додасть їй сил, допоможе перебороти хворiсть, що вже триває цiлий тиждень. Наносив сухого гiлля, принiс палаючу головешку i розвiв невелике багаття. Навколо нього намостив з ялинового та соснового гiлля м'яке ложе, прикрив його сухим очеретом та осокою, у казанку, що знайшовся у когось з бранцiв, скип'ятив окропу з шипшиною та зеленою глицею - напоїв Янку. Уже вся валка, що стягнулася у затишну долину, до вогнищ, спала. Тiльки кiнна монгольська сторожа проїздила туди та назад, стежачи за порядком. А вони, збудженi зустрiччю, не могли заснути, довго гомонiли, аж поки їх перед свiтлом не зморив сон. Наступний ранок розпочався, як завжди, рiзким гортанним криком дозорцiв та дошкульними ударами гарапника. - Вставай! Та на цей раз нi окрики, нi удари не здалися такими огидними i болючими, як ранiш. Їх стало троє! Поява Iллi пiдняла дух, особливо у Янки. Дiвчина ще вiдчувала велику слабiсть, щось хрипiло у неї в грудях, ще кашель бив i голова болiла, але очi її повеселiли, заблищали, сповiщаючи про скоре одужання. Побачивши це, Добриня полегшено зiтхнув, перехрестився, налаштував свої незвичайнi санчата в далеку дорогу i, коли почув голос сторожi, зрушив з мiсця. Тут же з другого боку взялася за ялинкову гiлку рука Iллi - i тягнути вiдразу стало легше... 3 Мiсто Крем'янець лежить у глибокiй тiснiй долинi, а фортеця, кам'яна, мурована, височить на стрiмкому вапняковому шпилi. Уже тиждень Батий пiдступає до нього зi всiх бокiв, а взяти не може. День i нiч б'ють пороки - i марно. Вiд свiтанку i до темноти лiзуть по зв'язаних драбинах на нiздрюватi стiни тумени Субедея, Гуюка та Бурундая, та досягти вершини не зумiв жоден з них. Вже не сiрими були тi стiни, а стали червоними вiд кровi - i все даремно. Батий лютував. Скiльки баатурiв загинуло! А скiльки поранених, скалiчених! Так можна загубити все вiйсько! З ким же йти далi? Вiн стояв на горбi, приметеному снiгом, в оточеннi темникiв та нойонiв. Серед бронзоволицих безбородих монголiв видiлялася густа темно-руса борода воєводи Дмитра, якого стерегли бистроокi кешиктени Саїн-хана. А позаду кутався в витерту верблюдячу опанчу, накинуту на кожуха, Доман, що сподобався Батиєвi чи то собачою вiдданiстю, чи досить виразною монгольською вимовою, чи тим, що не мiг зрадити, бо заложниками залишилися в Бату-сараї його старi батько, мати, жона та дiти. Всi похмуро мовчали. Субедей заплющив очi i, здавалося, дрiмав. Батий помiтив це i розсердився. - Ми не спати сюди прийшли, а вирiшувати, що нам далi робити з цiєю клятою фортецею! - пiдвищив голос.- Думитре, може, ти порадиш? Дмитро здивувався. Ось уже бiльше мiсяця Батий тримає його бiля себе, нiби навмисне показує палаючi села, взятi приступом зруйнованi мiста, купи трупiв нi в чому не винних людей, навiть тих, хто i меча в руках не мiг тримати чи то через старечу немiч, чи через малолiтство. I, видно, втiшається, бачачи, яких душевних мук зазнає гордий полоненик. А перед зором воєводи в одну мить зринули три подiї, що потрясли його. Залишивши напризволяще дотла розорений, вкрай знелюднений Київ, Батий Бiлгородським шляхом рушив на захiд. Iшов широко - спочатку понад Iрпенем, потiм - понад Верхньою Россю. I всюди лилася кров, горiли села й городища - вiд смердючих димiв по всiй Київськiй землi почорнiв снiг. Народ гинув, але не пiддавався... I ось показалися високi вали Колодяжена. Як i всюди, Батий послав послiв до колодяженцiв, щоб здалися без бою, але тi не захотiли їх навiть слухати. - Взяти - i спалити! А мешканцiв перебити! - наказав Батий. Однак легко сказати, та нелегко, виявилося, взяти. Вали Колодяжена високi i мiцнi. Дванадцять порокiв з ранку до вечора i з вечора до ранку кiлька днiв гупали безперервно i нiчого не могли вдiяти. Час минав. Батий мiг ждати, але не хотiв, а колодяженцi не могли ждати, бо з кожним днем все мiцнiше здушувала їх за горло кiстлява рука голоду. I тодi Батий об'явив їм: - Я поважаю мужнiх. Вiдчинiть ворота - i зi зброєю, з жiнками та дiтьми йдiть собi на всi чотири сторони свiту! Я вас не зачеплю. Слово великого каана! Почувши цю брехливу обiцянку, Дмитро сподiвався, що колодяженцi зрозумiють, що їх обманюють, i дадуть гiдну вiдмову. Як же вiн здивувався, коли побачив, що ворота города вiдчиняються i з них виходять попи з кропилами, церковний причет з корогвами, жiнки, дiти, старики i, нарештi, воїни. - Божевiльнi! Кому повiрили! - простогнав тодi вiн, хапаючись за голову.- Кому повiрили! Його болiсний стогiн мовби став знаком для туменiв, що стояли в мовчаннi по узгiр'ях. В ту ж мить вони з диким ревом - "ур! ур!" - кинулися зi всiх бокiв на довiрливих людей i почали бити, рiзати, колоти, топтати кiньми, не жалiючи нiкого. Болiсно-жахливi крики знялися вiд землi до неба i там поволi гаснули. Нi, то не крики в небi згасали, затихали, то навiки замовкали тисячi обманутих колодяженцiв, устилаючи своїми трупами i зрошуючи своєю кров'ю рiдну землю. Лише кiльком смiливцям пощастило мечами прокласти собi дорогу крiзь ворожi лави i лiсами та байраками пробитися в невеличке сусiднє Болохiвське князiвство. Думка - як блискавка. Миттю перенесла Дмитра з-пiд стiн Колодяжена на границю Болохiвського князiвства. Коли Батий з вiйськом кiлькома днями пiзнiше ступив на Болохiвську землю, вiн не повiрив своїм очам: у чистому полi, на снiгу стояли на колiнах тисячi людей. I жодного - з мечем, луком чи бойовою сокирою! - Хто це? - спитав Батий. Терджумани хутко помчали вперед i незабаром привели кiлькох знатних людей, якi пiднесли хановi хлiб-сiль. - Ми князi та бояри болохiвськi,- сказали вони.-- Ми почули про твою силу i вийшли просити пощади, бо не хочемо роздiлити долю колодяженцiв... Обiйди, великий хане, нашу землю стороною - i ми довiку будемо твоїми слугами. Ось нашi дари тобi! I поклали на простеленi рушники золотi та срiбнi келихи, тарелi, каблучки, сережки та гривнi. Засмагле на морозних вiтрах Батиєве обличчя прояснiло. - Моя слава завойовника йде попереду мого бойового коня! - промовив урочисто Саїн-хан, звертаючись до монгольських тайджi-царевичiв та нойонiв.- Бачите - ось що таке страх! Я провчив колодяженцiв - i тепер не тiльки простi люди, а й самi князi прийшли до мене i готовi служити менi. - Ойє, ойє,- схвально закивали головами царевичi.- Це добрий знак! Ми провчили орусутiв у Киювi та Колодяженi, i тепер вони будуть пiддаватися нам без спротиву. Прояви до болохiвських князiв, Саїн-хане, своє милосердя. Батий наказав, щоб болохiвцi пiдiйшли ближче. А коли тi стали перед ним, урочисто прорiк: - Я, Бату-каан, посол царя небесного, приймаю вас, князi Болохiвської землi, зi всiм людом вашим пiд свою руку. Вiднинi ви мої пiдданi. Жоден мiй воїн не ступить на землю вашу. Жодна волосина не впаде з голiв ваших i з голiв пiдданих ваших. Це кажу вам я, Саїн-каан, тобто Справедливий хан, i всi орусути знають про це. Хто прийде до мене з покорою, той повернеться в землю свою i в житла свої з моєю милiстю... А за це ви мусите сiяти для мене i для мого вiйська на ваших полях просо i жито, пшеницю i ромейський злак - гречку, а також постачати для воїнiв моїх коней та овець... Чи згоднi ви на це? Болохiвцi низько схилилися в поклонi. - Згоднi, великий хане!.. Дмитро тремтiв тодi, як у пропасницi. Що ж це робиться? Добровiльно пiддаватися найлютiшим ворогам нашим, якi кров'ю залили всю Переяславську україну, зруйнували i спалили всю Київську землю i винищили її народ? По власнiй волi вирощувати для ворога жито, пшеницю, просо та гречку? Вiддавати йому i коней, i худобу, i овець? А чи не забажає вiн згодом молодих хлопцiв до вiйська, а дiвчат - для нiчного слугування? Яка ганьба! Вiн мовчки стояв посеред знатних монголiв, слухав, як Доман перекладає слова Батия, а внутрiшньо тремтiв вiд обурення та вiдчаю. Так, чого доброго, пiддадуться всi захiднi городи Київської україни, Волинського та Галицького князiвств! А Батий, сидячи на конi, зиркав на нього i зловтiшне усмiхався. Бачиш, мовляв, войводо Думитре, як я завойовую всi твої землi? Страхом i милiстю... Один ти бився до останнього, нерозумний! I чого досягнув? Де твiй Київ? Де твої люди? ...Але потiм наступило щось незрозумiле для Батия. Замiсть того щоб, подiбно болохiвцям, добровiльно пiддаватися, всi городи по Случi, по Горинi, Прип'ятi та Стиру нi разу не вiдчинили перед ним ворiт, гинули у вогнiв але не здавалися. А Данилiв та ось цей Крем'янець, скiльки не тужиться Батий, узяти не може. I росте радiсть у Дмитровому серцi: народ не здається, б'ється до останнього - за своє життя, за свободу!.. - Чому мовчиш, Думитре? - пiдвищив голос Батий.- Що робити з цим клятим городищем? Як його взяти? Дмитро опустив повiки, щоб пригасити радiсть, що загорiлася в очах, i, трохи втамувавши свої почуття, пильно глянув на монгольського владику. - Нiяк ти не вiзьмеш цiєї фортецi, Саїн-хане,вiдповiв твердо.- Як не взяв ти i Данилова... Хiба не бачиш, якi тут стiни i яка рiшучiсть у людей, що їх захищають?.. Якщо ти просиш моєї ради, то я скажу: знiмай облогу i йди далi, куди задумав. Але й там ти не знайдеш других болохiвцiв... А коли хочеш узяти Крем'янець - стiй тут до весни... Батий не спалахнув, не розсердився. Вiн ще в Києвi зрозумiв душу київського воєводи: в нiй не було страху перед смертю. Чи то втрата родини випалила її i зробила байдужою до власної долi, чи розгром Києва - цього хан не знав та й не дуже дошукувався причин. Вiн сприйняв Дмитра таким, яким вiн є, i дозволяв йому говорити так, як той думав, намагаючись виудити з його слiв, з його думок iстину, корисну для себе, для головної мети - як пiдкорити монгольськiй владi всi землi i всi народи вiд Схiдного до Захiдного океану. Вiн перевiв погляд на мурованi стiни фортецi, що з трьох бокiв стояли над стрiмкими i глибочезними урвищами. Скiльки смiливцiв-баатурiв лiзли на неї - i де вони опинилися? Лежать, закляклi на морозi, внизу з розтрощеними головами, i новi сотнi ставлять на них драбини i лiзуть знову, виконуючи його наказ - узяти цю прокляту, заворожену мангусами фортецю! Чи не помиляється вiн, намагаючись будь-що взяти всi городи, спалити всi селища? А може, Дмитро правий? Може, залишити i Данилiв, i Крем'янець у себе в тилу i йти далi? Що вони йому зроблять? Ударять з тилу? Так нiчим же! Воїнiв там - жменька одна, вони сильнi лише тим, що заховалися за цi неприступнi стiни. Ну, то й нехай сидять собi за ними! Настане час - i самi прийдуть до нього з поклоном!.. Гм, що не кажи, а цей киювський войвода має головуї Шкода, що такий упертий i непiдкупний, а то б дав йому пiд його руку тисячу або й тумен - i хай би позмагався з самим Субедеєм, що вже постарiв! I ще видно було б, хто з них вправнiший у вiйськовому мистецтвi! Нiхто не порушував жодним словом роздумiв Саїн-хана. Темники стояли мовчки. Кожному було ясно, що останнє слово все одно за Батиєм. Та вiн їх, здається, i не питав - обмежився вiдповiддю того завжди похмурого, заглибленого в себе киянина, якого чомусь уподобав i тримав при собi. Один Субедей, вiдкривши своє старе вовче око, проскрипiв: - Саїн-каане, менi здається, ми даремно гаємо тут час. Середина зими, а ми топчемося на одному мiсцi... Монгольський кiнь застоявся, а вiн повинен мчати, як буря! Як ти гадаєш? Батий ще раз змiряв поглядом вапняковi стiни фортецi, перед якою застряв, а потiм глухо кинув: - Я теж так думаю... Пiднiмайте вiйсько - i впередi На Володимир! 4 Тан! Тан![101] почулися попереду вигуки дозорцiв, що зупинилися на горбi, звiдки вiдкривалася широка долина якоїсь великої рiки. Добриня переглянувся з Iллею. Дон! Добралися, нарештi, до таємничого Дону, до землi незнаної, за якою, кажуть, зовсiм недалеко ще таємничiший Iтиль, тобто добре вiдома Волога, Влага, Волга, велика пiвнiчна рiка! Що там їх жде - за Доном, за Iтилем? Янка почала одужувати, але була ще така слабка, що вони i далi тягнули її на ялинках. Всiма правдами i неправдами намагалися роздобути їй зайвий казанок сорби чи шматок м'яса, щоб пiдгодувати дiвчину. А коли не щастило, переполовинювали свої пайки i залишали їй на снiданок. - Завезуть нас на край свiту,- прошепотiла вона.Там. i загинемо! Вони промовчали i наддали ходу. Як би тяжко не було, а нове манить. Хотiлося швидше поглянути на той далекий половецький Дон, чи Тан, як перехрестили його монголи, про який стiльки побутувало розповiдей у Київськiй землi! Це ж тут, на Дону, на Дiнцi, мучилися в половецькiй неволi тисячi полоненикiв з Київської, Переяславської та Сiверської україни. Звiдси декому з них щастило втекти i розповiсти землякам про нестерпнi муки, яких зазнавали там нашi люди. А Iтиль ще далi! А монгольська неволя ще тяжча! Попереду поволi сунулися сани з квадригою. Стояла вiдлига, i десятеро коней з натугою тягнули їх по рихлому снiгу. Обабiч, готовi кинутися на пiдмогу i пiдштовхнути чи витягти з приметеного невидимого ярка, їхало верхи десяткiв два дозорцiв. Жадiгер не вiдставав - пантрував за саньми, як за дорогоцiнним скарбом. Та так воно й було, бо квадрига належала самому Батиєвi! З горба стало видно Дон i задонськi простори, вкритi лiсами, перелiсками та чагарями, приметеними сiрим вiд вологи снiгом. Улоговиною спускалася вниз валка. Вона поволi сповзла на берег, а потiм i на Дон, довга, рухлива, мов змiя. На березi Жадiгер розпорядився розтягнутися, не товпитися при переправi через рiку, але сам вiд саней та охоронцiв не вiдставав. I коли квадрига з'їхала на лiд, тримався поряд з нею. Добриня з Iллею та з Янкою лишилися трохи позаду. Посеред рiки раптом почувся оглушливий трiск криги, i майже одночасно - розпачливий крик вершникiв, що почали разом з кiньми провалюватись у воду. Квадрига першою зникла з виду - її ваги не витримав пiдмитий бистриною лiд, i вона швидко пiшла на дно, прихопивши з собою i сани, i коней, i погоничiв, що тримали їх за вуздечки. Посеред Дону утворилася заповнена уламками криги велика ополонка, в якiй борсалися конi та люди, що, затягуванi течiєю, зникали в темнiй холоднiй глибинi. Крик жаху сколихнув усю валку, що враз зупинилася. Люди застигли на мiсцi, боячись ворухнутися, щоб i пiд ними не проламався лiд. Кiлька вершникiв, що їхали позаду, теж зупинилися, щосили натягнувши поводи загнузданих коней. А з ополонки ще чулися окремi поклики про допомогу: кiльком потопаючим пощастило схопитися руками за кромку криги. Сильна течiя затягувала їх униз, але вони щосили трималися, намагалися вилiзти наверх. Та вилiзти не могли: мокрi руки ковзалися, нi за що було вхопитися... Добриня ринувся вперед. Iлля заступив йому дорогу. - Ти куди, божевiльний? Утопишся! Добриня вирвався з його чiпких рук, гукнувши на ходу: - Бережи Янку! А сам пiдбiг до найближчого вершника, схопив туго скручений, причеплений до задньої луки сiдла аркан i метнувся до ополонки. Там хтось вiдчайдушне боровся зi стрiмкою течiєю, що затягувала пiд лiд. Видно, сили залишали нещасного, бо вiн уже не кричав - лише рикав, як поранений звiр, витягнувши поперед себе скоцюрбленi руки, що ковзали по льоду i не мали за що вхопитися. - Тримайся! - гукнув Добриня i, лiгши на лiд, почав поволi пiдповзати до ополонки.- Я зараз допоможу тобi! Наблизившись крокiв на десять, швидко розв'язав аркан, одну петлю, меншу, натягнув собi на зап'ястя, а другу, бiльшу, разом з усiм арканом метнув потопаючому. Той зразу ж спiймав її i затис у кулацi. - Тримаєшся? - спитав Добриня. Той мовчки кивнув головою. - Тягну! I Добриня почав тягнути аркан до себе. Але тут збентежено помiтив, що сам поволi сунеться до ополонки. Вiн зрозумiв: у нього не було нiякої опори, щоб витягти потопаючого, адже нi за що триматися на слизькiй поверхнi льоду. Вiн попустив аркан. Оглянувся, щоб знайти допомогу. Та нiхто не поспiшав хоч чим-небудь допомогти йому. До всього заважала канта, що боляче впиралася в шию. Що ж робити? Кликати на допомогу? Та чи витримає крига? Недарма ж нiхто не зрушив з мiсця - всi бояться провалитися. Вiн знову безпорадно оглянувся. Цю його безпораднiсть зрозумiв потопаючий i, цокаючи вiд холоду зубами, уперше подав голос: - Добрине, ч-чекай! Я зараз д-дiстану н-ножа! З несподiванки Добриня стрепенувся. Та це ж сотник Жадiгер! Це ж його голос! Вiн навiки запам'ятав його. Нiколи i нiде не сплутає з нiяким iншим! Як же вiн його зразу не впiзнав? Правда, з-за кромки криги виглядає лише пiвголови, прикритої шапкою, але тепер вiн його добре уявляє всього - i плоске, з дьобатим носом обличчя, i широкi вилицi, i вузькi, з важкими повiками очi... Очi ворога! Вiн мимоволi глянув на свою руку, що тримала аркан, i на аркан, що простягнувся до Жадiгера, i зцiпив зуби. В одну мить, як блискавка, сяйнув спомин: це було рокiв зо два тому, навеснi, вiдразу, як татари погромили донських половцiв i Жадiгер узяв його собi за раба i приставив до кiнського табуна конюхом. Одна з маток якраз перед тим, як ожеребитися, потрапила в лисячу нору i зламала ногу. На нещастя, це була якась непростої породи матка, вiд якої Жадiгер ждав приплоду. Як вiн тодi бив його! Накинув на шию аркан i перiщив гарапником по голiй спинi та по ногах, ганяючи довкола себе, аж поки стомився. Нарештi кiлька разiв копнув його пiд бiк носком свого цупкого гутула. - Знатимеш, рабе, як берегти хазяйське добро! Аркан! Тодi i тепер. Але як все помiнялося!.. Тут його спогад обiрвався. Тримаючись за аркан, Жадiгер другою рукою витягнув з-за халяви мiцного клича - захалявного ножа i кинув Добринi. - Лови! Нiж був мiцний, широколезий, з роговою колодкою. Тепер можна попробувати! Увiгнавши його в лiд i вiдчувши тверду опору, Добриня натягнув аркан i гукнув: - Я триматиму, а ти вилазь! Жадiгер ухопився за аркан двома руками, пiдважився лiктями i поволi виповз iз ополонки на лiд. Пiдвестися вже не мiг - закляк вiд холоду. Тодi Добриня, вiдштовхуючись ножем, почав задкувати i тягти за собою обважнiлого сотника, аж поки вiдчув, що лiд пiд ним мiцний - не провалиться. Там зупинився i пiдвiвся. До нього наближалися переляканi Жадiгеровi баатури. - Вiзьмiть його та одягнiть у сухе,- сказав знесилено Добриня i, кинувши на лiд ножа, повернувся i мовчки пiшов назустрiч Янцi, що, вiдокремившись вiд гурту, поволi наближалася до нього. 5 Три довгих зимових мiсяцi - грудень, сiчень i лютий - Батий лив людську кров, як водицю, у Київськiй, Володимиро-Волинськiй та Галицькiй землях. Вiн лютував, бо жоден город чи навiть маленький городок не здався добровiльно. їх усi довелося брати приступом. Лише Данилiв, Крем'янець та Холм так i не пощастило взяти. Сили монгольськi танули. Та незрiвнянно бiльшi втрати несло мiсцеве населення. В городах, якi чинили опiр, його вирубували до ноги, будинки та храми спалювали, майно грабували. По селах забирали у смердiв збiжжя, живнiсть, одяг, багатьох убивали, молодих жiнок та чоловiкiв тягнули в полон. Дивлячись, як гине люд, Дмитро втрачав вiру, що це коли-небудь скiнчиться. Зовсiм опустилися у нього руки пiсля того, як упав Галич - столиця Галицької землi. Галичани трималися до останнього. Татари пороками пробили в кiлькох мiсцях вали i ввiрвалися в город, де ще цiлий день тривала рiзанина, що забрала у Батия лише вбитими бiльше тисячi воїнiв. Батий наказав полонених не брати, а сам Галич спалити, зрiвняти з землею. Успенський собор, де сховалися жiнки i дiти, подiбно Десятиннiй церквi в Києвi, був зруйнований пороками. Дмитро дивився, як горять князiвськi та боярськi хороми, церкви, колись неприступнi заборола,- i плакав. О Боже, що робиться! Упав Київ, поник Володимир, щез iз лиця землi гордий Галич, спустошенi Плiсненськ, Ясенiв, Олесько, Бiльче Золоте, Болотня, Звенигород, Василiв. Половину люду з них вирубано, а друга половина - в неволi... Що ж залишається? Надiя? На що? Хiба може народ ожити, пiдвестися пiсля такої розрухи, пiсля такого нiколи, нiким i нiде не баченого погрому? Боже, Боже, чом не вкоротив ти менi вiку ще в Києвi? Навiщо залишив живим? Щоб мучився? Щоб страждав? Невже тобi, Господи, втiшно дивитися на мої муки i страждання? Туга точила душу. Вiн майже нiчого не їв - зчорнiв на лицi i ледве плентав ногами, хилячись од вiтру. Iнодi виникала думка - кинутись на охоронцiв, що день i нiч пантрували його, щоб убили. Але знав, що не вб'ють, бо пам'ятали наказ Батия: стерегти, як зiницю ока! Та найбiльше страждав вiд безсилля: чим вiн може допомогти своєму народовi? Чим може зарадити його страшному горю? Адже йому нiхто не допомiг - нi король угорський Бела, нi князi польськi та моравськi. Тепер вони й самi потерпають у страху великому, бо на Польщу та Моравiю Батий уже послав свої тумени через Холм та Берестя, а на Белу, що не захотiв об'єднатися нi з князем Михайлом Чернiгiвським, нi з Данилом Галицьким, який теж поїхав було просити допомоги, лише поки що хижо поглядає через Карпати... Ну, чим вiн може допомогти цьому бiдному народовi, що кожен день зазнає кривавого розбою, убивств та наруги? Розоривши Галич, Батий розiслав свої загони по всьому князiвству. Галичина палала, сходила кров'ю на пожарищах - i не було краю, не було впину катуванням, знущанням i насиллю над збожеволiлим вiд жаху людом. Здавалося, наступили суднi днi, настав кiнець свiту. Батий дав повну волю своїм ордам: насилуйте, грабуйте, обжирайтеся м'ясом, якого було по боярських оборах та смердiвських дворах вдосталь, хапайте добро i полоненикiв i вiдправляйте в далеку дорогу - аж на Iтиль! Ви - переможцi! Все ваше! Вiдпочивайте перед новими походами - до весни! А там далi - на башкирцiв, на ромеїв, на франкiв! Аж до Останнього моря! Здавалося, цьому розгулу кривавого насильства не буде кiнця. А до весни ж iще далеко, i кожен день - то чиєсь обiрване життя! Та, може, не одне, а десятки чи сотнi! Що робити? I тодi Дмитро зважився. - Я хочу поговорити з Саїн-ханом,- сказав вiн джагуновi туленгiтiв, якi охороняли його.- Передай йому моє бажання! Наступного дня його привели в кiш, що розташувався над Днiстром. Всюди понад рiкою на високому березi темнiли похiднi юрти кочовикiв, горiли багаття, пахло вареною бараниною та кониною. Провiвши Дмитра мiж двох вогнiв, щоб очистився вiд скверни, злих духiв i злих помислiв, туленгiти ввели його до ханської юрти. Тут було тепло. Пiдлога застелена гуцульськими килимами. На стiнах теж килими. Нi лав, нi стола. Лише попiд стiнами лежали рядами подушки пiд вовняними лiжниками. На них сидiли монгольськi тайджi-царевичi Орду, Казан, Бурин, Бучек та темники, а насупроти дверей, пiд стiною, на узвишшi, возсiдав сам Батий. Було видно, що тут щойно вiдбулася трапеза, бо обличчя царевичiв розчервонiлися, маснi пальцi i роти вони витирали вишитими рушниками, а перед кожним iз них стояли срiбнi чашки-кисе, наповненi холодним бiлясто-сивим кумисом. Дмитро не впав ниць, як велiв монгольський звичай, але скинув шапку i низько вклонився Батиєвi, торкнувшись правицею пiдлоги. - Пiдiйди ближче, Думитре,- тихо промовив Батий i показав на подушку бiля своїх нiг.- Сiдай ось тут! Пий кумис з мого тостагана! Це була висока честь. Видно, Саїн-хан був у доброму настрої. Дмитро сiв, пiдiбгавши ноги, i торкнувся вустами срiбного ханського поставця. Батий уважно розглядав його. - Я радий тебе бачити, Думитре,- порушив вiн мовчанку, i тут же старий половець-терджуман переклав його слова.- Гадаю, ти за цей час, поки перебував у моєму вiйську, багато чому навчився? - Так, великий хане. - Ти зрозумiв, що сила моя незмiрна, що нiхто у всьому Всесвiтi не може устояти передi мною? - Так, великий хане, сила твоя справдi незмiрна,погодився Дмитро, думаючи, як почати розмову, заради якої вiн сюди прийшов. Всi цi днi Дмитра не покидала одна думка - як змусити Батия якнайшвидше пiти геть iз Галицької землi? Як урятувати те, що ще залишилося живого тут i що ще можна було врятувати? Куди мав намiр пiти далi Батий, знали всi - на башкирдiв, на короля угорцiв Белу. Знав це i Дмитро. Та нiхто не знав, коли саме Батий пiднiме свої тумени в похiд. Ось про це i хотiв дiзнатися воєвода, щоб у розмовi поступово пiдказати хановi свої думки з приводу цього i пiдказати так, щоб той повiрив йому. - Тепер ти розумiєш, що вчинив нерозумно, по-доброму, по-мирному не пiддавшись менi з Киювом i людом киювським? - Що було, того не вернути,- ухилився вiд прямої вiдповiдi Дмитро, але своєму голосовi надав такого тону, що можна було подумати, що вiн справдi жалкує, що не здав Києва. Саме так i зрозумiв його Батий, i ледь помiтна усмiшка задоволення промайнула по його сiро-жовтому обличчю. - Отож-бо! Тепер я бачу, що ти багато чому навчився тут. - То, може, великий хане, i досить менi вже цiєї науки? Може, вiдпустиш мене вiд себе? Батий розплющив вузькi очi. - Ти хочеш пiти вiд мене? Тобi тут погано? - Нi, не погано. Але ти, великий хане, кажуть, скоро покинеш цi землi i пiдеш далi в похiд, а для мене тi далекi землi невiдомi. Мов та звичаїв тих народiв я не знаю, тому там буду для тебе зайвий. Батий пожував губами. - Гм, у мене теж виникала така думка - вiдпустити тебе на всi чотири боки,- замислено промовив вiн.- Раз милувати, то милувати до кiнця! Але я думав зробити це пiзнiше, весною, коли рушу через гору Марактан[102] на зарозумiлого короля башкирдiв Белу. А ти просишся зараз... Дмитро з нетерпiнням ждав цiєї митi. Ось вона! - Як! - вигукнув вiн здивовано.- Великий хан хоче йти на короля Белу аж весною? Але хiба ти не знаєш, що там весною, коли почнуть танути в горах снiги, нi пройти, нi проїхати! Гiрськi потоки перетворяться в рiки, а рiки - на моря! I обiйти їх не можна, бо кругом - бескиди, i перепливти нїяк, бо течiя така бистра, що нiякий човен не втримається. Та й човнiв там немає!.. Це затримає тебе ще на мiсяць чи й на два, поки повiнь спаде, а тим часом король Бела збереться з силами i стане на гiрських перевалах, де нi твої пороки, нi твоя кiннота нiчого не вдiють... Подив його був природний, а порада слушна. Батий збентежено глянув на царевичiв. - Ви чули? Що скажете? Всi загули. Старший брат Орду, що сидiв поряд i уважно слухав, промовив: - Войвода Думитро, схоже, правду каже. Пригадай, брате, Ала-Тоо... Пам'ятаєш, що робиться там весною? У долинах, де взимку пролягають проїжджi снiговi дороги, а влiтку зовсiм сухо або течуть невеличкi ручаї, навеснi бурлять грiзнi потоки, що несуть камiння, яке зiб'є з нiг кожного, хто насмiлиться вступити в воду. Гадаю, i тут так само... А коли прогаємо час, Бела справдi збереться з силами i перегородить нам у горах шлях. Треба виступати негайно! Така моя думка! Батий до брата Орду ставився як до старшого - з шанобою i любов'ю. - Орду, ти справдi впевнений, що нам треба до початку весни перебратися через Марактан? - засумнiвався Батий. - Я весь час думав про це. А тепер впевнений, брате,твердо вiдповiв Орду.- Пам'ятаєш ясу дiда нашого Чiнгiсхана? "Швидкiсть i несподiванiсть - запорука перемоги! А ватажки туменiв, тисяч i сотень, що чинять самовiльно, або вiдпочивають, коли треба дiяти, або приховують свої дiї, сховавшись, подiбно каменю в водi чи стрiлi, випущенiй у густi комишi, повиннi зникнути з лиця землi. Такi ватаги не можуть стояти на чолi вiйська!.." Це торкається i нас з тобою, брате! Царевичi загелготали: - Так-так, Орду розумно радить! Треба виступати негайно! Тепер уже виходило, що радив не Дмитро, а Орду. На якийсь час про київського воєводу всi забули. Коли через якийсь час галас затих, Батий сказав: - Думитре, ти дав розумну пораду. Ми пiслязавтра виступаємо. А тебе я вiдпускаю - можеш їхати до свого Киюва чи куди хочеш... Ось срiбна пайцза - вона дозволить тобi вiльно проїздити через усi мiста, де є мої застави. Кожен даругачi[103], якому ти покажеш її, пропустить тебе, дасть змiнних коней i все необхiдне в дорогу. - Дякую, хане... Але якщо ти вже такий ласкавий, то дозволь також вибрати кiлькох супутникiв з полонених. Дорога далека - можу захворiти, можуть мене поранити. Хто допоможе? А так - будуть поряд близькi люди... Та й зброї якої-небудь хотiлося б мати - вiд злодiїв-лиходiїв захищатися. - Гаразд. Усе тобi буде, що просиш,- кивнув головою Батий i заплющив очi, даючи зрозумiти, що розмова закiнчена. 6 Дорога йшла лiсом. Сiрий зимовий день хилився до заходу. Стомленi конi тюпали поволi i вже не звертали уваги нi на вйокання вiзникiв, нi на удари батогiв. В кiлькох критих санях їхала пiд охороною трьох десяткiв гриднiв сiм'я князя Михайла. Сам старий князь iз сином Ростиславом, вiдiрвавшись вiд валки на чверть поприща, верхи торували шлях. Довкола розстилалася чужа Польська земля - потрiбно було пильнувати. Правда, не можна було сказати, що князевi Михайловi вона була зовсiм чужа i незнайома. В його жилах текла половина польської кровi, бо його мати була рiдною сестрою польського короля Конрада, i вiн не раз у молодостi та й зовсiм недавно - всього пiвроку тому - подорожував цими землями. I все ж це був чужий край. До того ж час був неспокiйний, грiзний: десь позаду, на Волинськiй землi, вже господарювали татари - брали штурмом городи, лили кров їхнiх захисникiв, палили села, гнали у рабство населення. Тут - бродили зграї грабiжникiв. I втiкач-князь не знав, звiдки чекати небезпеки - спереду чи ззаду? Пiднявшись на невисокий пагорб, вершники зупинилися: на роздорiжжi, за перестрiл чи й ближче, стояв чималий кiнний роз'їзд. - Хто це? - спитав сина стурбований князь, вдивляючись в темнi обриси незнайомцiв.- Татари? Чи розбiйники якiсь? Ростислав стенув плечима. - На татар не схожi. Та й на розбiйникiв теж. Зараз дiзнаюся! А ти залишайся тут! Вiн приострожив коня - i, не поспiшаючи, готовий кожної митi повернути назад, поїхав до гурту людей, якi, не зрушуючи з мiсця, спокiйно пiджидали його. Незабаром вiн прискакав назад. - Отче,- вигукнув схвильовано,- це князь Данило, мiй дядько! I треба ж зустрiтися! Ти ж знаєш, що ще до приходу Батия пiд Київ вiн, як i ми з тобою, поїхав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом стати супроти мунгалiв. Дiзнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський i Галич, вiн кружним шляхом їде туди ж, куди й ми,- до князя Болеслава в Мазовiю[104]. Нам нема чого боятися - їдьмо! Князь Данило став на спочин ген за тим лiском... Михайло перехрестився. - Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинцi-мунгали чи польськi здрайцi! Почекаємо валку, а тодi вже разом i рушимо. Вiн справдi щиро зрадiв цiй зустрiчi, хоча, незважаючи на близьке свояцтво, стосунки мiж князями були дуже нерiвнi, а часто переростали у справжню ворожнечу, як це не раз бувало i мiж iншими князями. Лише прихiд Менту пiд Київ змусив Михайла усмирити гординю i попросити Данила надати, поки вiн їздитиме в Угорщину, притулок княгинi Оленi та всiй родиш. Однак, отримавши вiд Бели одкоша, вiн поїхав до короля Конрада, сподiваючись, що дядько прийме його з розпростертими обiймами. Та не так сталось, як гадалось. Король не тiльки не зрадiв приїздовi племiнника, що позбувся спочатку чернiгiвського, а потiм i київського князiвства, не тiльки не видiлив хоч якої-небудь захудалої волостi на прокорм, а дав ясно зрозумiти, що приїзд його небажаний, бо може викликати гнiв грiзного Батиги. Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. I Михайло написав Даниловi i його братовi Васильковi, князевi володимиро-волинському, листа: "Багато разiв грiшили ми перед вами, братове, багато заподiяли вам шкоди i обiцянок своїх не виконували. А коли й хотiли жити з вами в дружбi, то невiрнi бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що нiколи не будемо ворогувати з вами!" Нелегко було гордому Ольговичу[105] писати такi покаяннi слова, однак написав, бо дiватися просто було нiкуди: нi притулку, нi прокорму. Романовичi - Данило та Василько - вiдгукнулися швидко. Вони зразу ж вiдпустили до нього свою сестру Олену, а потiм його з сiм'єю запросили до себе: Ростиславовi Василько вiддав Луцьк iз волостю, а Данило Михайловi - Київ. Так Михайло з усiм родом повернувся на Волинь. Однак у Київ вiн не поїхав: боявся татар, що могли пiсля розвiдки Менгу нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волинi, вiн їздив по селах i з дозволу Романовичiв збирав данину з поселян - назбирав багато пшеницi, меду, бикiв, овець та iншої всячини, якої вистачило б йому з сiм'єю та челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тiкати. Недарма не поїхав вiн до Києва. Серце його нiби вiдчувало, що мирнi днi Києва полiченi, що Батий уже поставив перед своїм золототканим шатром чорний дев'ятихвостий туг - знак вiйни. Спочатку теплилася надiя, що Київ вистоїть i Батий не наважиться йти далi, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втiкачi з Київської землi розповiдали, як мужньо тримаються кияни. I хоча вiн не мав до цiєї мужностi нiякого вiдношення, серце його сповнювалося i гордiстю, i надiєю. Та ось у груднi хлинули на Волинь та Галичину цiлi натовпи втiкачiв - з ближнiх вiд Києва городiв. Київ упав! За ним упали, б'ючись до останнього воїна, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случi i Горинi. Страшна навала накочувалася на Галицькi та Волинськi землi, змiтаючи все перед собою. I вкотре вже Михайло з родом своїм та челяддю рятується втечею. До Конрада тепер не насмiв потикатися - повернув у Мазовiю, до двоюрiдного брата князя Болеслава. Поки цi спогади та думки роїлися в головi, прибула валка. Михайло наблизився до саней, де сидiла княгиня Олена з онуками, вiдкинув полог. Дiти спали, княгиня, закутана в теплий кожух i барвисту вовняну хустку, пов'язану поверх горностаєвої шапки, запитально глянула на мужа. - Що? Приїхали? - А побачивши попереду незнайомих вершникiв, стривожилась,- Боже! Хто то? - Не хвилюйся, мати. То гриднi князя Данила,заспокоїв її Михайло. - Данила? Брата? I вiн тут? - Зараз ми його побачимо. Валка прискорила рух i незабаром, повернувши на роздорiжжя праворуч, опинилася на затишнiй лiсовiй галявинi. Там палахкотiло веселе багаття, довкола нього грiлося кiлька десяткiв воякiв-галичан, поодаль стояли сани, i конi бiля них смачно хрупали запашне лугове сiно. Назустрiч валцi вiд вогню, попереджений сторожею, вже йшов князь Данило. Мiцний, гарний собою, сорокарiчний, вiн мiг би зiйти за сина князя Михайла, якому звернуло на сьомий десяток, але були вони рiвнею - князi чернiгiвський та галицький. До того ж - свояки. Михайло спiшився. Княгиня Олена вилiзла з халабуди. Данило розкинув руки - швидко пiдiйшов. - Брате! Сестронько! От i дав Бог знову нам побачитися! Та не вдома, а на чужiй землi! Вони по-родичiвському почоломкалися, обнiмаючись хрест-навхрест. Княгиня Олена розплакалася. - Та в який недобрий час! В яку лиху годину! Вся земля наша горить, крiвцею людською пiдпливає... Чи сподобить Господь нас iще раз ступити на неї? Чи ми навiки покинули її, братику? Данило майже не знав найстаршої сестри, бо ходив пiд стiл пiшки, коли вона вийшла замiж, але вона була так разюче схожа на покiйну матiр, що при зустрiчах з нею вiн вiдчував у серцi якийсь священний трепет, i йому завжди хотiлося цiлувати її руки, як цiлував колись маминi. На його очах теж заблискотiли сльози, i вiн припав губами до сестриних рук. - Не знаю, рiдна! Не знаю! Втiкачi, яких я зустрiв по дорозi, розповiдають, що страшне щось дiється на Волинi та в Галичинi. Ще нiколи народ наш не терпiв такого лихолiття, як зараз. Смерть i насильство не розбираються, де чоловiк, де жiнка, де дитина чи стара людина,- всiх пiдряд косить мунгальська коса, навiть у яму не кладучи, а залишаючи трупи хижим птахам та звiрам на поживу... Чи доведеться нам ще раз побачити рiднi мiсця - одному Господу нашому вiдомо! - Що ж сказав тобi король Бела? - спитав Михайло. - А-а!.. Бела, як i всi угорськi королi, спить i бачить себе ще й князем галицьким та волинським. Мало