иснаженого чоловiка. Його очi горiли хворобливим блиском. Крiзь дрантя просвiчувало жовте кiстляве тiло. Вiд холоду клацали зуби. - Що? Гарний? - хрипко засмiявся вiн. - Аж страшно дивитись? Не лякайтеся - самi скоро станете такими... Пробудете рокiв кiлька у цьому людьми i богом проклятому мiсцi, як я, то хто-зна, чи й виживете. А був же я колись такий, як ви, молодий, дужий... А тепер - сама шкiра та кiстки. Як перевертаюсь у соломi, то торохтять, мов сухарi у мiшку. - Як же тебе звати, чоловiче? - спитав Арсен. - Звали колись Свиридом Многогрiшним... Не знаю, хто з моїх предкiв так много нагрiшив, що й прiзвисько таке пристало до нашого роду. Та хто б не нагрiшив, а розплачуватися доводиться менi. - Скiльки ж вам рокiв, дiду? - Рокiв? Хе-хе! - скривився у посмiшцi блiдий рот. - А рокiв менi всього сорок... - Не може бути! Звенигорi пригадалося, що Метелицi було пiд шiстдесят, а вiн мiг кулаком оглушити вола. А цей од вiтру похилиться. - Побачимо, що з тебе буде, коли Гамiд вижме всi соки, всю силу, коли руки твої повиснуть, як вiрьовки, i зуби вигниють у ротi, i суглоби розпухнуть на ногах, i нужа тебе заїсть, як паршиве порося... Отодi ти згадаєш Многогрiшного - правду, мовляв, казав старий... - Ми й так тобi вiримо. Адже видно, що спиш ти не м'яко, та, мабуть, i їси не солодко... - Тут тебе нагодують! Доженуть - та й ще раз дадуть! - Многогрiшний засмiявся. Вiн трусився вiд смiху, вiд кашлю i вiд холоду разом. У кошлатiй бородi стирчали колючi остюки. Гострi колiна пiдгиналися, - здавалося, що от-от вони переламаються i оцей мiшок з кiстками з гуркотом полетить додолу. Всi стояли мовчки, похнюпившись. Кожен мов наяву побачив своє майбутнє. Квочка важко зiтхнув, почав приказувати: - Ох, боже мiй, боже, пропала моя голiвонька! Арсен оглянувся на плаксiя, суворо крикнув: - Ну, нiчого тут нюнi розпускати! I без того кисло. А коли ще кожен почне рюмсати, то ми й справдi дуже скоро врiжемо дуба у цiй смердючiй ямi. - Та я ж нiчого, - почав оправдуватися Квочка. - Просто - стало важко на душi... - Всiм нелегко... Але ж козак не без долi. Дивися - i вивернеться коли-небудь! - Слова... Я теж колись так думав, - прошамкотiв Многогрiшний. - Все надiявся - утечу... А дзуськи! Куди, до бiса, втечеш? Куди пiдеш, коли до моря два тижнi ходу i на кожному кроцi тебе можуть пiймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хiба перепiрнеш або по водi перейдеш? Арсена розiбрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у могилi, хоче посiяти в їхнiх серцях зневiру, потягти усiх за собою... Нi, не вийде! Вони ще молодi, дужi i не повиннi втрачати надiї. Недарма кажуть: грошi втратив - нiчого не втратив, друга втратив - половину втратив, надiю втратив - усе втратив. Стримуючи роздратування, вiн узяв старого за плечi i лагiдно сказав: - Ти ось що, дядьку Многогрiшний, лягай собi у своє кубло i не базiкай зайвого. Не роз'ятрюй нашi серця. Нам i так нелегко. Вiдчувши, що Многогрiшний намагається опиратися, пiдштовхнув його ззаду, i той покiрно полiз у свiй куток. Хтось притрусив його злежаною соломою. Стомленi багатоденною дорогою, невiльники i собi почали вмощуватися на нiчлiг. Лягали покотом, один побiля одного, щоб було теплiше. Незабаром свiтло в вiконцi померкло зовсiм, стало темно. Вiд багатьох тiл, вiд важкого дихання в погребi зробилося тепло, навiть задушно. На всiх налiг сон. Але заснути не пощастило. Знову, розчинилися дверi - i на сходах забрязкотiли кайдани. В погрiб спустилося кiлька чоловiкiв. Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогiн. - О холера ясна, - вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, - тутай повно непроханих гостейi Грицьку, викреши вогню - запалимо свiчку! Пiд кресалом заблискотiли iскри. Спалахнув жовтий вогник i освiтив похмурi темнi постатi. Попереду стояв високий чолов'яга з гострими, мов списи, вусами i великим гачкуватим носом. На вигляд йому було рокiв тридцять. - Побий мене перун! - знову загримiв чолов'яга, на цей раз перейшовши на лемкiвську говiрку, приправлену полонiзмами. - Адже цi новаки, цi хлопи вляглися в моє лiжко! Але ж то є свинство - припхатися в чужу хату i зайняти найлiпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, - штовхнув вiн ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, - звiльняй мiсце! Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув: - А ти що за птиця? - О, стонайцять дзяблiв! Вiн ще й питає! Тутай кожен знає пана Спихальського... Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за вiйськового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп смiє називати мене птицею! Га? - Ну й що з того, що ти - вiйськовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я - Гервасiй Квочка... Чув? - Не доводилося, - збентежився пан Спихальський. - Отож-то i є! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не знаєш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане! - А що ж ти за єден? - Колишнiй хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грiм побив! А пiзнiше - вiльний селянин, хлiбороб, бо втiк iз його маєтку в селi Заволаному на незайманi землi... А тепер i ти, i я - раби турка Гамiда. Виходить, ми одного поля ягоди... Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барлiг та спи, якщо хочеш спати. А нi - лягай там, де стоїш, i не заважай вiдпочивати. - О матка боска! - пiдскочив пан Спихальський. - То пан єсть земляк? Iз Заволаного? А я з Круглика... Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку - що нового в наших краях? - А коли пан звiдтам? - Уже чотири роки. - А я - п'ять... Отже, пан мало що вiд мене дiзнається про свого гетьмана... Хiба що пановi цiкаво буде послухати, як я колись iз товаришами вiддубасив пана гетьмана рiзками... - О! Як? - А так. Надумав я з друзями втекти в степ. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: вiн частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав iнодi на його стоги та ожереди червоного пiвня... Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти вiд пана, не розрахувавшись iз ним? Ото я й намовив хлопцiв - пiдстерегти пана. Здибали ми його у Матвiєвiй пасiцi. Пан Спихальський пам'ятає той лiсок у долинi, що по дорозi iз Заволаного до хутора Круглика? - О так! Хiба можна забути те райське мiсце? На всьому Прикарпаттi, мабуть, не знайдеться красивiшого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання... - Ото ж бо й воно, що так само думав i пан гетьман. I не тiльки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й пiдстерегли його, коли вiн їхав верхи. Один схопив коня - притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової кашi... - Сто дзяблiв! Лайдак! - вигукнув ображено пан Спихальський. - Як же ти смiв так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повiсити! Порубати на шматки! Подумати тiльки - не як-небудь, а на мурашник... Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа... Всi прокинулися i слухали, як зi смаком лаявся розгнiваний i ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав смiх: Пан Спихальський явно забував, що зараз вiн не "уродзоний шляхтич", а раб. Гервасiй Квочка теж усмiхнувся в бороду. Видно, його тiшила ця розмова. - Але ж я тiльки сплачував борг, ласкавий пане, - сказав вiн спокiйно. - Сам господь бог заповiдав не залишати неоплачени-ми боргiв наших... А ще вiн заповiдав вiдплачувати око за око, а зуб за зуб... - Занадто ти мудрий, пане Квочка! - вигукнув сердито Спи-хальський. - Пана гетьмана - i раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобi в печiнку, розбишако паскудний! На кiл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потiшатися над ясноос-вєцоним паном! Вiн сипав прокляттями, лайкою i мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса. Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо: - Ну, й чим же скiнчилася та сумна iсторiя? - А чим, - розважно вiдповiв Квочка, - вiддубасили ми пана як слiд, натягли штани i посадили на коня... - Як же вiн сiв? - А вiн не сiв - лiг животом на сiдло й так поїхав, прошу пана. - Холера ясна! Варто було б побачити таку картину... Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не панi Зо-ся, дружина пана Ястржембського, з Залiсся? - Нi, пане Мартине... - Ти знаєш, як мене звати? - здивувався Спихальський. - Сконд? Звiдки? - Аякжеi Я й досi пам'ятаю все кодло пана гетьмана... - Но, но, не забувай, з ким говориш! - знову набундючився пан Спихальський. - Вiдповiдай на питання! - Я й вiдповiдаю: нi, пане Мартине! До панi Зосi - це всiм було вiдомо - вчащали ви. - Кгм... кгм... - закашлявся пан Мартин. - А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина... - Цо? Пан Спихальський пiдскочив, нiби його вбрикнув кiнь. Навiть при тьмяному свiтлi свiчки було видно, як побуряковiло його обличчя, а очi мало не вилiзли на лоба. Очманiлим поглядом вiн обвiв пiдземелля. Незважаючи на страшний, майже трагiчний його вигляд, невiльники не могли утриматися вiд гучного реготу. - Що ти сказав? - розгублено перепитав пан Спихальський. - Невже панi Вандзя... - Про це теж усi знали, крiм пана. Пан Спихальський стиснув кулаки. - Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда? - Як перед богом! - Прокляття! - вигукнув нещасний пан Спихальський i вдарив закованими руками в кам'яну стiну. - Прокляття! На кого ж вона мене промiняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманiже-ну здохлятину! На холодного бридкого змiя!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який вiн добрий i ласкавий завжди був до мене! Тепер менi зрозумiло - чому. О Єзус, допоможи менi вирватися з цiєї землi агарянської, i ти здригнешся вiд помсти, яку придумає пан Мартин!.. Вiн раптом замовк i сiв на пiдлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер i смiх, що лунали навколо. - Досить вам зуби скалити! - гримнув на смiхунiв Арсен. - Гаси свiчкуi Спати пора. I ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощiв... Спихальський глянув на козака, але не вiдповiв нiчого. Сидiв мовчки, мов закам'янiв. Поволi в пiдземеллi стих гамiр. Новоприбулi невiльники трохи потiснилися, щоб дати мiсце старожилам, якi з оханням i лайкою вмощували свої стомленi цiлоденною працею тiла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свiчку, i враз настала непроглядна темрява. Вранцi наглядачi вигнали всiх надвiр. Було холодно й туманно. Невiльники вiдкочували комiри, куталися в своє дрантя, а новачки - в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод. Їх вишикували в один ряд пiд стiною. Навпроти стояв сам хазяїн - Гамiд. Позад нього - кiлька туркiв-наглядачiв. "Поженуть на роботу", - подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його. Коли наглядачi Осман i Кемаль зачинили дверi льоху i стали один з одного кiнця строю, а другий - з другого, Гамiд пiдiйшов ближче, оглянув невiльникiв i сказав: - За втечу - смертьi За непослух - канчуки! За лiнощi - теж канчуки. Зрозумiли? Стрiй мовчав. Гамiд презирливо скривив товсте носате обличчя. Важкий погляд ковзнув по нахмурених рабах. - Ось ти i ти, - Гамiд ткнув пальцем в напрямi Яцька i Многогрiшного, - вийдiть сюди. Станьте окремо отам пiд деревом. Яцько i Многогрiшний вiдiйшли вбiк. - А ти, запорозька собако, вийди теж, - звернувся вiн до Арсена. - З тобою у мене окрема розмова. Арсен, подзвонюючи кайданами, вийшов наперед. - Той, хто навiть помислить зробити замах на господаря чи наглядача, вмре лютою смертю. Так, як оцей козак... Але перш нiж умерти, вiн вип'є гiрку чашу... Османе, кинь його вниз, у в'язницю! Осман штурхонув козака пiхвою шаблi. - Йди, гяуреї Арсен оглянувся на товаришiв, на Я'цька, що злякано, мов звiрок, щулився пiд горiхом, з острахом чекаючи вирiшення своєї долi Чи побачить вiн ще коли-небудь їх, цих товаришiв по нещастю? Чи, може, у Гамiдовiй домашнiй в'язницi знайде свою смерть? Осман перевiв його через двiр i попереду спустився по крутих сходах у глибоке пiдземелля. Важким ключем вiдiмкнув обкованi залiзом дверi. - Заходь! - i штовхнув у спину. Арсен опинився у вузькiй похмурiй печерi. Важка задуха вiд нечистот i спертого повiтря вдарила в нiс i перехопила вiддих. Поки Осман не зачинив дверей, встиг побачити прикованого до стiни чоловiка. Важко було визначити його вiк: скуйовдженi сивi патли закривали обличчя. Мабуть, не один мiсяць, а може, й рiк провiв цей нещасний тут, куди не проникав жодний промiнь свiтла, жодний людський голос, крiм голосу наглядачiв. По спинi поповзли холоднi мурашки: ось яку кару вигадав для нього ГамiдI Дверi зачинилися. Могильний морок i могильна тиша окутали оторопiлого козака. Якусь хвилину панувало мовчання. Потiм брязнули ланцюги, почувся тихий хрипкуватий голос: - Ти хто, друже? - Питання було вимовлене по-турецькому. - Невiльник. - Болгарин? Чи, може, козак? Урус? - раптом запитав той по-болгарськи. - Козак, - вiдповiв Арсен. Вiн зрадiв, що почув болгарську мову, яку знав i яка нагадувала йому рiдну. - А ти хто, чоловiче добрий? За вiщо тебе прикували в цiй могилi? - Пiдiйди ближче - я хочу вiдчути, що поряд зi мною є жива людина... Я хочу слухати твiй голос, голос людський... Бо караюся вже тут багато рокiв... Ти не уявляєш, як це страшно бути самотнiм, не бачити сонця i неба над головою, не чути щебету пташок, шуму гiрських потокiв, спiву весняного вiтру?.. Дай менi твою руку. О, яка вона мiцна i гарячаї Це рука воїна, тверда i чесна... Слава аллаху, що почув мої благання i послав менi супутника мого тернистого шляху. Ми подiлимо наше горе на двох - i воно здаватиметься нам наполовину легшим... Що це скоїлося, що Гамiд вирiшив тебе посадити до мене? Питання було несподiване, i Арсен не знав, що вiдповiсти. - Може, вiн кинув тебе на кiлька днiв, щоб потiм я ще з бiльшою силою вiдчув самотнiсть? - роздумував в'язень. - Вiн здатний на таку вигадку... - Може, й так, - погодився Арсен, згадавши погрози Гамiда. - Думаю, що я тут довго не затримаюсь... - Але вiн помиляється, якщо гадає мене ще бiльше вразити. Я вже до всього звик. Ти от питаєш, хто я такий... Я мандрiвний дервiш-меддах... По-вашому - кобзар. За багато рокiв я обходив усю Османську iмперiю - вiд Євфрату до Дунаю i вiд Кримських гiр до могутньої i славної рiки Нiл. Всюди мене радо зустрiчали, бо я приносив людям пiсню i веселий жарт або розповiдав про давнiх героїв чи далекi країни, де менi пощастило побувати. Тiльки ось потрапив до рук Гамiда... - За що ж це вiн тебе? - Це давня iсторiя. Я розповiм її тобi... Щоб вона не вмерла разом зi мною... Та й легше буде на серцi, коли виллю комусь своє горе. Однак попереду поснiдаємо. Я чую кроки наглядача. Хтось вiдмикав замок. Через хвилину блиснув тьмяний промiнь вранiшнього свiтла i старий наглядач внiс два невеликi коржi i вiдро води. Мовчки поставив посеред льоху i вийшов, щось белькочучи. - Глухонiмий, бiдолаха, - пояснив меддах, кусаючи твердий корж i запиваючи водою. - Оце єдина людина, крiм Гамiда, яку я бачу протягом цих рокiв, але один одного ми не розумiємо. Ну, а з Гамiдом у нас були гарячi розмови на перших порах... Та тепер i вiн не показується. - Ти хотiв розповiсти менi про нього i про себе, - нагадав Арсен. - Я не забув, козаче... Я обов'язково розповiм тобi ту давню iсторiю, яка трапилася зi мною в болгарськiй Старiй Планинi, бо вона пече мене ось уже багато-багато рокiв... Сiдай i слухай. - Ми з Гамiдом служили разом в одному загонi спагiїв, що стояв у серединнiй Болгарiї, - розпочав меддах. - Вiн був молодшим агою, мав двадцять рокiв i обiймав посаду казнадара, яку одержав, дякуючи своєму дядьковi, чаушевi бейлер-бея . Хоч я був старший, але трапилося так, що ми з ним зiйшлися досить близько. Не дружили, нi. До цього не дiйшло, бо, незважаючи на молодiсть, Гамiд був скритною людиною. Але часто проводили час за пляшкою ракiї ' або за картами. Наскiльки я знав, вiн не мав нiяких маєткiв, як i я, i жив скромно, витрачаючи тiльки те, що мiг заробити. Ми з заздрiстю дивилися на тих товаришiв, якi одержували з дому цiлi капшуки грошей i жили, як беї. На щастя, таких було небагато, i вони не дуже муляли нам очi. Життя наше текло вiльно, розмiрене. Служба була не важка i перемежалася товариськими гульбищами в караван-сараях i ахчийницях та рiзними витiвками, на якi я, признаюсь, був великий мастак. Але ми були аскери, тобто воїни, i одного дня нам затрубили похiд. Знову повстали - в який раз - болгари! Повстання спалахнуло в Старiй Планинi, диких i малодоступних горах, що перетинають усю країну з заходу на схiд. Наш загiн спiшно послали туди. Я не розповiдатиму про те, як ми здиралися на неприступнi бескиддя, переходили через глибокi ущелини й урвища, як вступили в бiй з повстанцями i зазнали перших втрат. Скажу тiльки, що за три тижнi ми були ситi вiйною по горло, хоч вона тiльки розгоралась i їй не видно було кiнця. Нам явно не фортунило. Гайдуки добре знали свою рiдну країну i, користуючись знанням мiсцевостi i допомогою балканджiїв-горцiв, нападали зненацька. Вбивали кiльканадцять спагiїв або викрадали наших коней i зникали в лiсових хащах чи тiкали по таких крутих i небезпечних гiрських стежках, куди ми на своїх конях не могли й поткнутися. А потiм трапилося найгiрше. Вони оточили нас в однiй ущелинi, закрили проходи з неї - а було їх тiльки два - i почали потроху пострiлювати наших аскерiв, що необачно висовувались iз сховища. Скоро наше становище стало нестерпне. Кiлька штурмiв на виходи з долини закiнчилися поразкою. Ми почали голодувати. Всi розумiли, що без допомоги ми не зможено вирватись. I тодi паша зiбрав до своєї печери старшин i викликав охочих пробитися через гайдуцькi заслони i доставити секретний пакет бейлер-бею з просьбою про допомогу. - Пiде два смiливцi, - говорив паша. - Якщо їх перестрiнуть гайдуки, один з них повинен буде пожертвувати собою заради всiх нас i затримати ворогiв, а другий тим часом вiдiрветься вiд них i з допомогою аллаха добереться до Загори. Не знаю, який мене шайтан пiдштовхнув, але я встав i сказав: - Я готовий доставити пакет, шановний пашо! - Похвально! - вигукнув паша. - Я завжди цiнував твою хоробрiсть i вiдданiсть нашому найяснiшому султановi, Якуб-ага. Хто ж буде другим? Вiн обвiв очима старшин. I тут негадано для мене пiднiмається Гамiд i заявляє, що вiн теж згоден взяти участь у цiй ризикованiй операцiї. - Якщо Якуб-ага захоче мати мене своїм товаришем, я з радiстю пропоную свої послуги, - сказав вiн i додав: - Я вiрю в свою долю, а в моїй хоробростi, гадаю, нiхто з присутнiх не сумнiвається. Аллах нам допоможе, i ми повернемось сюди з свiжими вiйськами бейлер-бея. Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподiвався на таку самопожертву своїх старшин, навiть пiдвiвся з м'якого мiндера i обняв Гамiда. - Нiколи не померкне сонце iсламу, бо воно має таких мужнiх i вiдданих охоронцiв! - вигукнув вiн. - Я вiрю у вашу щасливу зорю, мої дорогi друзi. I ми всi сподiваємося зустрiти вас живими й здоровими через три-чотири днi, коли вiйська бейлер-бея пiдiйдуть сюди. Вiн вiдпустив старшин, дав менi пакет, як старшому по чину, повiдомив на всi днi тезкере, доки нас не буде, i побажав щасливої путi. Незважаючи на те, що звечора i майже до самого ранку в ту пору свiтив мiсяць, ми з Гамiдом, як тiльки стемнiло, вийшли з табору, перебралися через гiрський кряж i поволi почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу вiковiчним лiсом. Не знаю й досi, чи нам пощастило таємно пробратися крiзь гайдуцькi застави, чи, може, вони нас запримiтили i слiдкували за нами, вирiшивши схопити пiзнiше, далi вiд табору, щоб i нашi не знали, але, як би там не було, ми вiдiйшли вiд ущелини на фарсах або на пiвтора, нiкого не зустрiвши. Я вже почав вiрити, що нам пощастить ще того ж дня надвечiр добратися в ставку бейлер-бея. Йшли по вузькiй лiсовiй дорозi. З обох бокiв темнiли буки, а вище в горах - смереки i сосни. Круглий мiсяць котився помiж узгiр'ями на густо-синьому небi. Дихалося легко. Прохолодне нiчне повiтря було настояне на розкiшних пахощах високогiрних лукiв i лiсiв. Раптом позад нас затрiщали кущi i хтось по-болгарському вигукнув: - Стiйте, турецькi собаки! Iнший голос повторив те ж саме по-турецькому. Пролунав пострiл з яничарки ', але куля не зачепила нi мене, нi Гамiда. Я швидко передав Гамiдовi пакет. - Тiкай! А я затримаю їх! - шепнув, витягаючи з-за пояса пiстолi i повертаючись лицем до ворогiв. Та в цю мить пролунав пострiл - мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся i побачив, що в Гамiдовiй руцi димiв пiстоль. "Невже це вiн вистрiлив у мене? - майнула в головi думка. - За вiщо? Що я йому поганого зробив?" Я хотiв крикнути - i не мiг. Ноги пiдкосилися, все навкруги попливло обертом, мiсяць на небi нiби сказився - заплигав, заблимав, потiм покотився вниз - прямо на мене... I я впав. Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовiрне: Гамiд крикнув гайдукам: - Не стрiляйте! Я маю для вашого воєводи важливi вiстiї I досi цi слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивiялося з моєї пам'ятi, забулося. Навiть стерлися образи близьких i рiдних менi людей. А цi слова зрадника навiки закарбувалися в моїй душi. Прокинувся я вiд гострого болю i довго не розумiв, де я. Розплющив очi, оглянувся. Я лежав на простому, грубому дерев'яному лiжку в невеликiй похмурiй кiмнатi, стiни якої були завiшанi шкурами диких звiрiв. Вузьке вiкно в протилежнiй стiнi нагадувало бiйницю замку. Та, напевне, це й була бiйниця. Товстi дубовi дверi не пропускали в кiмнату жодного звуку. Де я? Що зi мною? Серед друзiв чи серед ворогiв? Я не мiг вiдповiсти на цi запитання i лежав пластом, бо вiд найменшого поруху менi розривало болем груди. Потiм я знову впав у забуття. А коли опам'ятався, то побачив бiля себе хлопчика рокiв п'яти-шести. Вiн стояв бiля лiжка i пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цiкавiсть боролася зi страхом. Коли вiн помiтив, що я прокинувся i дивлюся на нього, то хотiв зразу втекти, але, мабуть, цiкавiсть перемогла, i хлопчик зостався. На ньому була червона оксамитова курточка i чорнi, з застiбками нижче колiн штанцi. Бiлий комiрець сорочки вiдтiняв нiжний загар дитячої шийки. Все в ньому було по-дитячому миле, наївне. Його права рука нижче лiктя була обв'язана шматком сiрого полотна. - Хто ти такий? - спитав вiн мене по-болгарськи. З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанцiв-гайдукiв. - Мене звати Якуб, - вiдповiв я по-турецькому. - А тебе? Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добiрну, чисту, що я засумнiвався в своєму попередньому висновку. - А мене - Ненко, - вiдповiв вiн i додав: - Я - гайдук! А ти? Тепер сумнiву не було. Дитяча безпосереднiсть розвiяла його, як дим. Отже, я в руках гайдукiв, i мене лiкують, - перев'язано таким же полотном, як i хлопця, - певне, для того, щоб потiм допитати i пiддати нелюдським мукам. Це вiдкриття вкрай зiпсувало менi настрiй, але я не показав цього хлопчинi i вiдповiв: - А я - турок. Однак моє признання не збентежило його. - А чому ж ти не страшний? - здивувався вiн. - Але ж ти теж не страшний, хоч i гайдук, - вiдповiв я йому в тон. - Гайдуки - це герої, якi борються за волю Болгрiї, - гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужi слова. - I коли я виросту, то теж стану справжнiм гайдуком, як мiй тато! Гайдукiв усi люблять i поважають, крiм туркiв i помакiв, якi вбивають їх, садовлять на палi або випiкають очi. Я не знайшов, що вiдповiсти, бо це була свята правда. Не всi, але багато хто зi спагiїв, а особливо з яничарiв, справдi жорстоко мучили полонених гайдукiв i навiть винахiдливiше, нiж це змалював Ненко. Я перевiв розмову на iнше. - Хто ж твiй тато, Ненко? - Воєвода Младен... Вiн повоює туркiв, i тодi" вся Болгарiя стане вiльною! Менi все бiльше подобався цей хлопчик, хоч i говорив вiн неприємнi для турецького вуха речi. Отже, його батько - воєвода Младен, вождь повстання. Ми всi знали про нього, знали також, що це вiн обложив наш загiн у тiй проклятiй долинi, звiдки не було виходу. - А маму як звати? - Маму звати Анка, - коротко вiдповiв Ненко. - А iцо в тебе з рукою? Хлопчик глянув на пов'язку. - Яструб кiгтями цапнув. Я хотiв дiстати його з клiтки, а вiн я-як схопить мене - та до себеї.. Ледве одiрвали. Так i розпанахав руку майже до кiстки. - Дуже болить? - Болiло. А зараз нi. Вже гоїться. Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов'язку i простягнув до мене свою тоненьку ручку. Вiд лiктя i майже до зап'ястя чорнiли три довгi струпи. В деяких мiсцях вони вже повiдпадали, i там просвiчували свiжi рожевi рубцi. - Ти й не плакав? - Плакав, але... трохи. Гайдуки ж не плачуть! - Ти молодець. Хочеш, я розповiм тобi казочку? Хлопець швидко зав'язав руку. Видно, не одному менi показував свої рани i навчився робити перев'язку. - Хочу, якщо вона буде про розбiйникiв чи героїв... Але чекайте, я погукаю Златку. - Златку? - Це моя сестричка, - пояснив вiн. Вiн миттю зник за дверима, а перегодя привiв дiвчину рокiв трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежнiсть йому - синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся. Дiти сiли до мене на лiжко, i я почав розповiдати щось iз казок про Аладiна. Дитячi оченята вп'ялися в мене, як голочки, i вже не вiдривалися вiд мого обличчя протягом усiєї розповiдi. Ненко забув, що я турок, а я забув, що вiн син гайдуцького воєводи, проти якого я воював i якого мав ненавидiти всiм серцем. Прекрасна казка полонила нас - i дiтей, i мене. Карi Ненковi оченята сяяли вiд захоплення, а менi здавалося, що вже не так пече пiд правою лопаткою. За першою казкою я розповiв дiтям другу i третю. Хлопчина не ворушився, весь перетворившись на увагу, i навiть коли десь за дверима пролунав жiночий голос, що кликав Ненка, вiн не вiдгукнувся, а приклав палець до рота, щоб я мовчав. Однак Златка скочила з лiжка i пухким клубочком викотилася крiзь прочиненi дверi з кiмнати. А через хвилину на порозi з'явилася молода красива жiнка у бiлiй сорочцi i довгому темному сукманi'. - Ненку, синку, ми з нiг збилися, шукаючи тебе i Златку! Що ти тут робиш? - Я слухаю казки. Не заважай нам! - незадоволено вiдповiв хлопчина. Жiнка з подивом глянула на мене i, не сказавши нi слова, взяла дiтей за руки й вийшла з кiмнати. Дверi залишилися трохи прочиненими. Я заплющив очi i задрiмав. Не знаю, скiльки минуло часу. Та ось мене розбудили чоловiчi голоси, що долiтали з сусiдньої кiмнати. Один з них я зразу впiзнав - то був голос Гамiда. Другий теж був нiби знайомий, але я нiяк не мiг пригадати, де й коли я чув його. - Я розповiв усе, Младен-ага, - сказав Гамiд. - Ви знаєте тезкере на наступнi п'ять днiв. З ними вашi воїни можуть легко проникнути в розташування спагiїв i захопити їх зненацька. Ви знаєте, що вони голодують i їдять конину, але i її мало, бо паша не дозволяє рiзати коней. За них йому доведеться вiдповiдати. А за людей - нi. Такi порядки! Тепер лишається тiльки вiдпустити мене, оскiльки це була єдина умова, яку я поставив вам перед тим, як чесно розповiв про свiй загiн усе, що знав. - Не поспiшай, ага, - вiдповiв другий голос. - Я вiдпущу тебе тодi, коли ми зробимо напад на спагiїв i все сказане тобою пiдтвердиться... Одного не розумiю - що змусило тебе зрадити своїх? Ти навiть не намагався втекти... - Я не втiк би далеко... Мене обов'язково спiймали б вашi люди, i я досi телiпався б на гiлляцi або сидiв на палi, вирячивши очi. Нi те, нi друге мене не влаштовує. До того ж у мене є й iншi причини, про якi я не можу нiчого зараз сказати. - Для чого ж було стрiляти в свого товариша? - Я не хотiв мати свiдка. Наступила мовчанка. Вiд лютi я знову мало не знепритомнiв. Мерзенна тварюкаї Тепер я дiзнався напевно, що стрiляв у мене Гамiд! Якщо ранiше сумнiвався, вважав, що то менi верзлося в гарячцi, то тепер сам Гамiд розвiяв мої сумнiви. Перед оччма у мене знову попливли жовтi кола, мене всього трясло як у пропасницi. Я хотiв крикнути, але з грудей вирвався тiльки слабкий приглушений стогiн. Не знаю, як я не задихнувся вiд ненавистi, що наповнила мої груди. Я ладен був зiскочити з лiжха i бiгти за Гамiдом, щоб затримати його, бо почув, як вiн виходив з кiмнати. Менi хотiлося тут же на мiсцi убити того пса. Я рвонувся з подушки, та гострий бiль пронизав мене наскрiзь, i я впав на постiль. "Нi, Якубе, лежи! - нагадав вiн менi. - Нiчого ти зараз не зробиш iз здоровим Гамiдом! Набирайся сили i спершу зумiй вирватися з рук гайдукiв, а потiм думатимеш про помсту!" Вiдчинилися дверi - i я побачив середнього на зрiст чоловiка моїх рокiв, у сукняному кунтушi i м'яких юхтових чоботях, з шаблею при боцi i багато оздобленими пiстолями за широким болгарським поясом. Це був, безперечно, воєвода, який щойно розмовляв з Гамiдом. Вiн вийшов з темної дверної нiшi i, усмiхаючись, пiдiйшов до мене. - Ти не впiзнаєш мене, Якубе? Тобi, здається, вже краще? Свiтло з вiкна впало на його обличчя, i я з подивом упiзнав у воєводi свого колишнього шкiльного товариша Младена. Так ось чому голос воєводи здався менi знайомий! Младен, друг i товариш моїх юнацьких рокiв, - вождь повстанцiв, гайдуцький воєвода! Хто б мiг подумати колрсь, що таке буде! Тепер менi стало зрозумiло, як я опинився в цiй кiмнатi i чому мене лiкують замiсть того, щоб повiсити чи розстрiляти. Младен упiзнав мене i пiклується про менеї - Младенеї- вигукнув я, перемагаючи бiль. - Младене, невже це ти? - Як бачиш, Якубе, це справдi я, - вiдповiв вiн, потискуючи менi руки. - Ось як, друже, довелося нам зустрiтися, - ти в одному станi, а я в другому. Ти, напевно, вже догадався, що я i є воєвода Младен, якого проклинають в усiх мечетях i на всiх перехрестях iмперiї! Та й сам, мабуть, не раз посилав менi чортiв у печiнку i хотiв бачити мою голову на спагiївському списовi... - Ти не перебiльшуєш, Младене, - вiдповiв я. - Та все ж я радий бачити тебе в повному здоров'ї, хоча маю сумнiв, що при повному розумi. - Чому? - Нiчим iншим, як втратою здорового глузду, я не можу пояснити собi твою участь у цьому нещасному повстаннi, яке з самого початку приречене на загибель. - Ти помиляєшся, Якубе, - заперечив воєвода. Голос його дзвенiв, як туго натягнута тятива лука. - Як тобi вiдомо було, я болгарин, у якого султан вiдняв усе, крiм iменi, - батькiвщину, землю, скот. Залишилась тiльки Стара Планина, що стала моїм притулком, моїм сховищем. Усюди я бачив гнiт i несправедливiсть. Султан захопив нашi родючi землi, подiлив їх i роздав своїм воїнам. Нашi хлiбороби тепер змушенi працювати на них, платити десятину, що тiльки називається десятиною, а насправдi сягає третини їхнiх прибуткiв. А ще ж вiйськовий податок - харадж, подушний - джизьє i, нарештi, проклятий iспендж - податок кров'ю: кожного десятого болгарського хлопчика султан силомiць забирає у батькiв i вiддає у яничарський корпус, де з таких нещасних вишколюють яничарiв. Турки закривають нашi церкви, позбавляють немусульманське населення всяких прав. Бейлер-беї, санджак-беї i пашi, як чорне вороння, насiли на Болгарiю, на всi Балкани i запускають кривавi пазурi в саме серце народу! Чи мiг я спокiйно дивитися на цi знущання, утиски, вбивства i грабунки? Чи могло моє серце миритися з чорною несправедливiстю? Хiба воно кам'яне чи наповнене мертвою сукровицею, а не гарячою кров'ю?.. Ось чому ти бачиш мене сьогоднi воєводою болгарських гайдукiв, повстанцiв, борцiв за свободу свого народу i своєї країни! Вiн говорив натхненно. Очi його горiли вiрою у справедливiсть тiєї справи, за яку вiн вступив на боротьбу з могутньою Портою. Мужнє обличчя свiтилося розумом. Вiдкритий бiлий лоб, довгий чуб, що чорною блискучою хвилею спадав на шию, невеличкi темнi вусики робили обличчя виразним, привабливим. Менi стало соромно за свої слова. - Младене, - сказав я, - коли ми вчилися з тобою разом у медресе, ти здавався менi чесним, розумним, хоч, може, трохи запальним юнаком. Тепер я бачу, що знав тебе недостатньо. Ти був iще й потайний, бо нiколи нiчим не проявив того, що було в тебе на душi. I хоч я знав, що ти - болгарин, однак не надавав цьому нiякого значення, бо вважав, що стати турком i бути турком по-чесно i бажано для кожного, в тiм числi i для болгарського юнака Младена. Але я бачу тепер, що помилявся. Ти став захисником свого пригнiченого народу i знайшов у собi смiливiсть вiдкрито виступити проти могутнього i безпощадного ворога. Я беру свої слова назад, Младене, бо схиляюся перед твоєю мужнiстю. Я не можу стати твоїм однодумцем i не можу спiвчувати твоїм переконанням, я не допомагатиму тобi нiчим у воєнних дiях проти моїх одноплемiнникiв, бо не хочу бути зрадником, подiбно Гамiдовi, який мало не вбив мене i розкрив тобi всi нашi таємницi. Але я серцем вiдчуваю, що ти не мiг виступити за несправедливу справу, i спiвчуваю тобi... Хай береже тебе аллах! - Спасибi, Якубе, - промовив Младен. - Спасибi за те, що ти розумiєш мене. Однак я не сподiвався, що тобi вiдомо все про Гамiда. - Я чув вашу розмову... - А, тодi зрозумiло... Гамiд - негiдник. Його варто повiсити тричi. За те, що вiн - спагiя й виступав проти нас, що зрадив свiй полк i що стрiляв у товариша... Але я дав йому слово, слово честi - вiдпустити. - Коли? - Коли дав слово чи коли вiдпущу? - Коли вiдпустиш? - Як тiльки переконаюся, що вiн дав менi достовiрнi вiдомостi. - Тобто пiсля нападу на наш полк? - Так. - Младене, дай менi зброю - я уб'ю його сам! - вигукнув я. - Ти дав слово вiдпустити - ну що ж, вiдпускай! А я поклявся вiдомстити!.. - Заспокойся, Якубе, - нахилився до мене Младен. - Тобi рано думати про зброю i про помсту. Ти тяжко поранений i повинен спочатку видужати. А вiдомстити зможеш i тодi, коли повернешся до своїх. Не самосудом, а законно. I його розстрiляють як зрадника. - Коли-то я повернуся до своїх? - Повернешся... Я беру на себе грiх перед товаришами, вiдпускаючи двох спагiїв. Та що поробиш: одного - по службi, а другого - по дружбi. Ну, ти лежи! А менi треба йти... Зараз пришлю до тебе лiкаря. Вiн пiдвiвся, але вийти не встиг. В кiмнату ввiрвався Ненко з криком: - Я не хочу бути з бабкою Пекоюi Я хочу з турком! Побачивши батька, хлопчик зупинився. За ним до кiмнати зайшла рум'яна вiд швидкої ходи дружина воєводи. - Що менi робити з ним, Младене? - поскаржилась вона, показуючи на сина. - Нiяк не слухається бабки Пеки. Рветься сюди. Каже, турок такi цiкавi казки розповiдає... - Анко, нiчого поганого не станеться, якщо Ненко деякий час побуде тут. Я цiлком довiряю Якубовi. Ми з ним поговорили вiдверто - вiн не навертатиме нашого сина до iсламу... Можеш смiливо залишати хлопця бiля нього. Пiсля цiєї розмови Ненко кожного дня прибiгав до мене, i я розповiдав йому казки та рiзнi iсторiї зi свого вояцького життя. Ми подружили з ним. Його веселий щебет розганяв тугу, яка часто находила на мене, а вiн, видно, не маючи товариша для своїх дитячих iгор, усiм серцем прив'язався до дорослої людини, котра ставилась до нього теж як до дорослого. Часто вiн приводив з собою Златку, i тодi в кiмнатi здiймався справжнiй шарварок. Дiти ганяли одне за одним, галасували вiд утiхи, смiялись, а я дивився на них i забував, що поранений, що лежу на лiжку того, з ким би мав воювати, що мої товаришi даремно чекають нашого повернення. Забував навiть про Гамiда, хоча думка про нього не давала менi спокою. Так минуло кiлька днiв. А в одну нiч трапилося лихо. Перед свiтом я почув шум i крики, тупiт нiг. До мене долинув розпачливий жiночий зойк. Я не мiг пiдвестись, а тому терпляче ждав, поки хтось прийде i я дiзнаюся, що там скоїлось. Через деякий час до мене в кiмнату заглянув старий вусатий гайдук iз смолоскипом, але зразу ж зник, нiчого не сказавши. А згодом вбiгла заплакана Анка. В її очах я побачив такий розпач, що, незважаючи на рiзкий бiль у грудях, пiдвiвся з подушки i глухо промовив: - Що там? - О боже, немає Ненка i Златки! - простогнала вона. - Цей проклятий Гамiд убив двох стражникiв, няню i, викравши дiтей, утiк... Ця звiстка приголомшила мене. - А де ж воєвода? Де Младен? Треба наздогнати вбивцю! - Младен зi всiма гайдуками ще вчора виїхав до Бялих скель. Там, напевно, буде сьогоднi бiй. Залишалося тiльки п'ять стражникiв для охорони. Один вартував Гамiда. Гамiд його задушив i переодягнувся в його одяг. Потiм зарубав шаблею того, що стерiг ворота. - А дiти? Як же вiн їх захопив? - Решта гайдукiв мiцно спали. Нiхто нiчого не чув. Напевно, це й наштовхнуло його на думку викрасти дiтей. Вiн увiрвався до них у кiмнату, забив бабку Пеку, а дiтей схопив сонних на оберемок... Мене розбудив несамовитий крик Ненка. Крик долинув од вхiдних дверей, i я кинулася туди... Та було вже пiзно: Гамiд скочив на коня, що завжди напоготовi стояв прив'язаний бiля ворiт, i, не випускаючи з рук дiтей, помчав у темряву ночi... Жiнка рвала на собi коси, металася мов несамовита по кiмнатi. - Що робити? О, що робити? - стогнала вона, стиснувши голову руками. - Треба негайно послати на пошуки гайдукiв. Дорога кожна хвилина! - вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жiнки. - Я вже посилала... Але вони повернулися нi з чим, - крiзь сльози промовила вона. - Нiч темна. Не лишилося нiякого слiду. Хто скаже, куди вiн утiк? I хто може зловити його тепер у лiсових нетрях? Досi, мабуть, добрався до своїх... Як мiг, я намагався втiшити бiдну жiнку, але це не допомагало. Мене й самого гризла журба, а ще бiльше гнiтила думка, що Гамiд назавжди вислизнув iз моїх рук. А я ж так хотiв з ним зустрiтися вiч-на-вiч! Я навiть устиг умовити Младена не вiдпускати його до того часу, поки я не встану з лiжка, i воєвода обiцяв менi це... I ось - маєш! Гамiд утiк, i тепер шукай вiтра в полi. А я лежу безпомiчний на чужому лiжку i не знаю, коли встану i чи встану коли-небудь взагалi-Ввечерi прибув воєвода Младен з гайдуками i великою здобиччю: зброєю, кiньми, одягом i полковою касою. Мiй паша був розгромлений, тiльки небагатьом пощастило врятуватись. Дiзнавшись про втечу Гамiда, Младен, розповiдали, не злазячи з коня, повернув чагiн i помчав на розшуки. З'явився тiльки на другий день, почорнiлий, з червоними чи то вiд безсоння, чи вiд слiз очима, згорблений i зразу постарiлий на двадцять рокiв. У його очах свiтилася невимовна туга. Вiн iз своїми людьми об'їздив усi гiрськi дороги i стежки, обшарив навколишнi долини, облазив кущi i провалля. Нiде нiякого слiду. Тiльки одному загоновi, що пробрався аж у пiдгiр'я, де нишпорили турецькi роз'їзди, пощастило натрапити на дiда-пастуха, який напередоднi бачив вершника в гайдуцькому одязi. Вершник тримав перед собою якийсь великий клунок - пастух не розгледiв здалеку, що саме, - i швидко мчав у напрямку Загори. Коли сказали про це воєводi, вiн наказав припинити пошуки. Вiн зрозумiв: то Гамiд з його дiтьми їхав до бейлер-бея. Тепер нiяка сила не вирве Ненка i Златку з їхнiх пазурiв. Настали сумнi днi у Чернаводi. Анка тяжко захворiла, i всi боялися за її життя. Младен схуд, почорнiв i почав на виду у всiх сивiти. Гайдуки ходили опустивши голови. Посланi воєводою в За-гору вивiдачi повернулися майже нi з чим. Пiдтвердили тiльки те, що вже знали всi мешканцi Старої Планини i пiдгiрських долин, - дiти воєводи потрапили до рук бейлер-бея. Незважаючи на горе i тяжкi переживання, Младен не забув про мене. Кожного дня присилав лiкаря, а iнодi приходив i сам. Сяде на стiлець, охопить голову р