!.. Хiба мiг вiн отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгi роки вважав своїми найлютiшими ворогами? А Гамiд?.. Вiн здригнувся, згадавши товстого спагiю, якого все життя, вiдколи пам'ятає себе, мав за старшого друга, майже за родича... "О_ Гамiд! - скрикнув люто. - Ти не людина - гадина! Шайтанi З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У-у!" Згадка про Адiке холодним ятаганом пронизала йому серце. Вiн розумiв, що, втративши її як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радiти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленiй уявi: "Адiке... Златка... Сестра... О аллах! Спасибi тобi хоча б за те, що не дав менi побратися з сестрою!.." Пригадав, що служба в єнi черi - новому вiйську, тобто яничарському корпусi - не принесла йому багатства, а тiльки сумнiвну славу вбивцi... "Але ж я все робив для прославлення i змiцнення влади сонце-ликого султана, - виправдовувався перед самим собою. - В iм'я пророка! В iм'я могутностi Османської iмперiї... Чи, може, й тут я помилявся, о аллах?" Подумав i про Звенигору... Яка примхлива доля звела його з тим невiльником? Коли б не вiн, все, може, було б якось iнакше... Iнакше? Але як? Забив би воєводу, Анку вiддав би бейлер-беєвi на тортури? А зi Златкою одружився б? Вiн здригнувся. Нi, добре, що аллах не допустив до цього!.. I зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака-уруса. Це був хвилевий порив - звести Гамiда з його колишнiм невiльником. Подивитися, як Гамiд буде викручуватись, справдовуватись. I що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролi свiдка на справедливому судi над собою? А може, краще було б вiдпустити козака?.. Так, треба вiдпустити! З Гамiдом вiн поговорить сам, без свiдкiв! Рiзнi думки тiснилися в Сафар-беєвiй головi, виштовхуючи одна одну. I вiд жодної не знаходив розради, тiльки бiль, душевнi муки... Одно знав напевне: нiколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Нi, нi!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що вiн вiрив, i за що боровся... Розумом сприймав, як незаперечну iстину, - всi докази наявнi, а серцем не мiг сприйняти. Не мiг примиритися з тим, що вiн, Сафар-бей, - син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдукiв! Сафар-бей в нестямi сильно вдарив по лiжку руками. З рани сповзла пов'язка. Хлинула кров. В очах потемнiло, стiни схитнулися, i вiн, втрачаючи свiдомiсть, безсило грюкнувся на пiдлогу. Коли розплющив очi, то перше, що вiн побачив, було гладке темне обличчя Гамiда. - Слава аллаху, ти прийшов до пам'ятi, мiй хлопчику! - вигукнув спагiя, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар-бея, вiн важко опустився на його лiжко. - Тобi краще? Грек Захарiадi скоро поставить тебе на ноги, будь певен! Вiд несподiваної зустрiчi у Сафар-бея знову потемнiло перед очима, i вiн на якийсь час знепритомнiв. Отямився вiд того, що Гамiд бризнув на обличчя холодною водою. - Ох, як ти зiйшов кров'ю! - нiби з туману пробивався Гамiдiв голос. - Менi розповiдали, що цю рану нанiс тобi сам собака. Младен... Жаль, що вiн утiк разом зi своєю вовчицею! Ти мiг би розквитатися за такий удар!.. - Гамiде, а може, цей удар треба нанести тобi? - тихо спитав Сафар-бей, вiдчуваючи, як разом зi злiстю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили. Гамiд якось недоумкувате глипнув на молодого агу: - Як тебе розумiти, хлопчику? - Не називай мене так, Гамiде! - скрикнув Сафар-бей. - Я все знаю! - Що ти знаєш? - Як ти викрав мене i мою сестру... Що Младен - мiй батько... Ачка - мати... А ти... - Сафар-бей замовк i пронизливо глянув на спагiю. Обличчя Гамiда посiрiло. Вiн беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от-от зовсiм перехопить дихання. Вiн не чекав такого повороту в розмовi i, знiчений, мовчки збирався з думками. Нарештi пробелькотав: - Сафар-бею, опам'ятайсяi Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогiв моїх! - Вiн схопився з лiжка i зашкутильгав по кiмнатi. Сафар-бей гiрко усмiхнувся, облизав язиком спаленi смагою губи. - Не прикидайся невинним ягням, Гамiдеї Ти на нього зовсiм не схожий... Не викручуйся, мов черв'як, - не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, пiдступний шакале! Жирний iшак!.. На твоїй совiстi смерть цiлого загону! Ти зрадив товаришiв, як потiм зрадив i гайдукiв! Ти викрав мене, сестру мою... - Сафар-бею! - перебив Гамiд. - Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав менi такi нечемнi слова! Хай простить тобi аллах, нещасний!.. Подумай сам - я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привiлейованому вiйськовому училищi, служиш у яничарському корпусi, став бюлюк-башею!.. Хiба мiг усе це дати тобi твiй батько-розбiйник?.. Нi, все це дав тобi я! А твоя сестра Адiке... Коли б я був негiдником, за якого ти мене вважаєш, то зробив би її своєю дружиною чи наложницею... Але я цього не зробив. Вона виховувалася разом з моєю донькою, i я мав її за рiдну... А тобi вiдкритий шлях до найвищих посад у державi! Ти можеш стати пашею, ба навiть бейлер-беєм!.. Хто для тебе Младен i Анка? Невже ти хотiв би повернутися до них i роздiлити їхню долю, долю людей, об'явлених поза законом?.. Краще зовсiм не знати таких батькiв! Подумай: тисячi яничарiв, твоїх побратимiв по зброї, не знають своїх рiдних i чудово обходяться без них. Схаменися, Сафар-бею! Я врятував тебе i дав тобi майбутнє! Гамiд замовк, пiдiйшов до вiкна i вдав, що витирає сльози. Сафар-бей змiнився на виду. Аллах екбер! Гамiд нiби читає його думки!.. Справдi, вiн сам вiдмовився признати Младена й Анку за своїх батькiв, вiдштовхнув їх од себе. Вiн обiймає високу задля його вiку посаду в яничарському вiйську i сподiвається на ще вищу. Вiн мусульманин, зрештою. Чого ж тодi вiн хоче вiд Гамiда? Чого прискiпується до нього?.. Нi, вiн нiчого не хоче... Просто йому стала огидною товста Гамiдова пика, стали ненависними його облуднi, брехливi очi. Вiн не може, не хоче перебувати з ним пiд одним дахом. Нi, нi, геть звiдси! Геть з-перед _очей! - Спасибi, Гамiде, - iронiчно промовив Сафар-бей. - Але пiсля того, як я дiзнався про твiй мерзенний злочин в ущелинi Бялих скель i в Чернаводi, менi бридко дивитися на тебе, говорити з тобою... Зроби менi послугу - поклич лiкаря Захарiадi. Я хочу негайно перебратися з цiєї кiмнати, з цього будинку. Будь ласка, простягни руку - подзвони! - Сафар-бею... - Нi, нi, не вмовляй мене. Я зараз переїду до себе... А ти, якщо маєш хоч краплину совiстi, негайно зi своїм загоном вирушиш iз Сливена... Щоб не мозолив менi очей! Про твiй давнiй грiх, про злочин супроти нашого вiйська та Якуба-аги я мовчатиму. А ти мовчатимеш про нашу сьогоднiшню розмову... Дзвони! Гамiд хвилину подумав, потiм мовчки пiдiйшов до дверей i смикнув за червоний шовковий шнурок. За стiною почувся хрипкий протяжний дзвiн. ЗНОВУ В НЕВОЛI Два тижнi валка невiльникiв, вбираючи в себе гурти закованих у залiзо бранцiв з навколишнiх мiстечок i сiл, топтала звивистий, курний, а частiше кам'янистий шлях до Стамбула. Вона розрослася до таких розмiрiв, що, здавалося, повзе велетенська сiра змiя, голова якої вже вибралася на високу гору, а хвiст iще далеко внизу. Арсен намагався пристроїтися в головi валки. Попереду йти легше: до тебе заднi прирiвнюють ходу, перший нап'єшся з неска-ламученого джерела свiжої води, не ковтаєш збитої тисячами нiг дорожньої пилюки. Вiн з цiкавiстю приглядався до своїх супутникiв. Почорнiлi, худi, виснаженi голодом та катуваннями, брели вони, понуривши голови, з трудом переставляючи збитi до кровi ноги. Тут були болгари, серби, поляки, волохи, українцi, угри, хорвати, нiмцi, албанцi... Тих захопили на вiйнi, тих купили на невiльницьких ринках чи запроторили в тюрми... З рiзних кiнцiв неосяжного свiту невблаганна доля стягла їх докупи i кинула пiд ноги страшному молоховi - Османськiй Портi, яка, мов павук, висмоктувала з них силу, а потiм безжалiсно знищувала. Ослаблi й пораненi не витримували дороги: падали, знесиленi, пiд ноги конвоїрам, i тi добивали їх боздуганами. Трупи вiдтягували в лiс на поживу хижим звiрам або кидали зi скель у провалля. Вранцi пiд сильною вартою козакiв повели до Єди-куле. Сумну славу здобув цей старовинний замок, перетворений на тюрму. Його похмурi кам'янi стiни ховали безлiч таємниць. Тут мучилися в кам'яних мiшках болгарськi i сербськi повстанцi, ватажки селянських бунтiв, змовники проти султанiв i самi султани, скинутi з престолу щасливими суперниками. Козакiв завели на широке подвiр'я, де вже стояло чимало невiльникiв, зупинили перед похмурим будинком з високим кам'яним ганком, де виднiлися обкованi залiзом дверi. Стривожений гомiн багатьох сотень людей линув понад рядами: - Що з нами робитимуть? Кинуть у пiдземелля? - А ти. думаєш, галушки даватимуть? - Он шибениця з гаком. Чи не тут пiдчепили за ребро Байду? - Як нас пiдвiсять, тодi дiзнаємося. - Усiх не пiдвiсять: гакiв не вистачить! - Тихше! Тихше! Виходять! Дверi розчинилися. На широкий кам'яний ганок вийшов гурт людей. Посерединi став козацький старшина, в червоному жупанi, з шаблею при боцi. На головi - горностаєва шапка з двома барвистими павичевими пiр'їнами i камiнцем-самоцвiтом... Вiн був дуже блiдий i дивився прямо на стрiй невiльникiв, не повертаючи голови. Маленькi чорнi очi нерухомо сидiли в набряклих, червонястих вiд запалення повiках. Позад нього стояло кiлька старшин, козакiв i яничарiв. У них з-за плечей виглядав старий понурий православний пiп. До старшини в червоному жупанi пiдiйшов сивовусий непоказний чолов'яга. Невiльники захвилювалися. Козаки в Стамбулi? Може, кiш прислав депутацiю, щоб викупити їх? Таке iнодi траплялося... Арсен стиснув руку Романовi, вiдчув, як i в того напружилися м'язи. Невже зараз скiнчиться їхня неволя? Сивовусий виступив наперед: - Браття козаки! - Голос його звучав приглушено. - Браття невiльникиї Люди православнiї Менi важко дивитися на вас, на вашi кайдани, на вашi страждання, бо й сам я ще недавно був невiльником. Але все в руцi божiй - i ось я сьогоднi вiльний i при зброї! I для вас, браття, є шлях до волi, шлях на батькiвщину! Тiльки будьте розумнi! Арсен не вiрив своїм очам i вухам: Многогрiшний! Звiдки вiн тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це вiн! Трохи поправився, поголився, вiдпустив довгi сивi вуса. У поглядi i рухах з'явилась упевненiсть, поважнiсть. - Гм, куди вiн гне? - промовив високий лiтнiй невiльник, що стояв попереду. - Цить, Гриво! Послухаємо! - загукали довкола. Многогрiшний на хвилину замовк, нiби даючи слухачам час для розмiркування, а потiм пiдвищив голос. - Браття, настала велика година! Султан Магомет вирушає походом на Україну, щоб визволити її!.. З ним вирушає i наш славний, богом даний гетьман Юрiй Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нинi князем, - i Многогрiшний шанобливо вклонився старшинi в червоному жупанi. А випроставшись, повiв далi: - Султан об'являє козакам-невiльникам велику милiсть: хто вступить до вiйська ясновельможного гетьмана, той вiдразу стане вiльний, а на Українi буде нагороджений землею, скотом i грiшми! Вiн зробив паузу. I в цю мить загримiв голос: - Гей, виродку, трясця твоїй матерi! На що ж ти нас пiдбиваєш, окаянний? I де тут взявся Юрась Хмельниченко? - то гукав невiльник Грива. По рядах прокотився глухий гомiн. Многогрiшний помовчав, трохи спантеличений, потiм пiдняв руку, закликаючи до тишi: - Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрiй Хмельницький ось перед вами! Як i всiм нам, йому теж довелося не один рiк побувати в неволi, випити гiрку чашу... Але це все - позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, i вiн став на чолi вiйська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!.. Старшина в червоному жупанi раптом зробив крок наперед, зняв шапку i злегка вклонився. - Браття! - гукнув голосно. - Я справдi гетьман Юрiй Хмельницький! Серед вас, напевне, є такi, хто пам'ятає мене з давно минулих рокiв. Вони можуть посвiдчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана i сам гетьман... Я закликаю вас, браття, стати пщ, мiй бунчук, пiд мої хоругви! Султан Магомет допоможе менi здобути мою дiдизну - село Суботiв i славне мiсто Чигирин, а також усю Україну! Вiн ще раз легко вклонився i вiдступив назад. А над рядами невiльникiв прошелестiло: - Так, так, це вiн! Це вiн! Сам Юрiй Хмельницький! Повеселiлий Многогрiшний радiсно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомонiла i колихалася, вражена появою гетьмана, i заговорив знову, на цей раз бiльш упевнено: - Братове, геть сумнiви! Ви позбудетесь кайданiв, каторги! Ви станете вiльними людьми i матимете шаблю в руцi, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода бiльше не трапиться!.. Я теж був невiльником, а тепер, бачите, - вiльний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через мiсяць-другий будете на батькiвщинi!.. Ну, хто охочий - виходьте напередi З вас тут же зiб'ють кайдани! Виходьте, браття! Многогрiшний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрiй. Невiльники теж мовчали. Раптом з лiвого крила вийшов наперед худий, змучений чолов'яга. Брязкаючи важкими путами, пiдiйшов до ганку, став лицем до строю, вклонився, сказав глухо, нiби давлячись сльозами: - Простiть мене, браття, i не проклинайте! - Вiн похилив чубату сиву голову. - Заклечаний, що ти робиш? - крикнув хтось. - Несила терпiти бiльше, браття, - вiдповiв Заклечаний, не пiдводячи голови. Потому повернувся до ганку, вклонився. - Я готовий служити тобi, пане гетьмане! Той зробив знак рукою. Iз-за ганку вийшли ковалi з переносним ковадлом, молотом i зубилом. Тут же розрубали на ньому кайдани. Многогрiшний, весело усмiхаючись, вигукнув: - Початок зроблено! Хто ще? Смiливiше, друзi! Вийшов ще один - невисокий блiдий юнак, майже пiдлiток. Мовчки вклонився, простягнув до ковалiв закованi руки. З них упали на землю густi краплини кровi. Юнак хитався вiд виснаження. Крiзь бруднi дiрявi лахи просвiчувало худюще, аж зелене тiло, випирали гострi ключицi. Арсена тiпало, як у пропасницi. Та що ж це робиться? Так один по одному вийдуть усi? Кому вони вiрять? Многогрiшному? Турецьким пашам? Султановi? Своїм найлютiшим ворогам? Чи нiкчемному зраднику Юраськовi? Вiн розштовхнув Романа i Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду. Здивований i обурений Воїнов схопив його за рукав: - Ти часом не здурiв. Арсене? Але той вiдмахнувся i швидко- пiшов до ганку. Многогрiшний, не впiзнавши козака, радiв. Його зморшкувате обличчя розпливлося в усмiшцi, навiть помолодшало. - От бачите! - вигукнув вiн. - Є мiж вами розумнi люди! - А є, потурнаку проклятий! - сказав, пiдходячи. Арсен. - Не всi тут зрадники, як ти iз своїм гетьманом i його поплiчниками. - Вiн пальцем показав на тих, що стояли на ганку, а потiм повернувся до невiльникiв: - Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрiшного! Був разом з ним у неволi на берегах Кизил-Iрмаку! Кому ви вiрите? Зрадниковi, через якого загинуло багато наших людей? Вiдступниковi, що забув вiру i народ свiй?.. Запитайте його, як вiн тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати свою шкуру!.. Батькiвщина проклене того, хто разом з яничарами пiднiме на неї руку! - Арсене, стережись! - пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос. Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрiшного струмувала лють. Нижня щелепа тiпалась, як у пропасницi. - Проп-пад-ди, с-соб-бако! - прохрипiв вiн, вихоплюючи шаблю. Арсен скорiше iнстинктивно, нiж свiдомо, пiдняв над головою закованi руки, захищаючись вiд удару. Шабля зi скреготом ковзнула по ланцюгу i переламалась. Многогрiшний з подивом i гнiвом глянув на обрубок, що лишився в руцi. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою - подав йому. Але в цей час ряди невiльникiв здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ганку. Зловiснi вигуки, тупiт нiг, брязкiт кайданiв - усе змiшалося в один грiзний рев. Чиїсь дужi руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло: - Арсене! Брате! Зустрiв-таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкiше мiж люди! Здивований Звенигора вiдчув на своїй щоцi шорсткi вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в саму гущавину натовпу. А розлютованi невiльники перли їм насупроти, потрясаючи заржавленими кайданами. З усiх бокiв простягалися страшнi скоцюрбленi руки, щоб схопити потурнакiв за горлянки. Переляканий Юрiй Хмельницький i його почет позадкували до дверей. - Варта! - заверещав Многогрiшний, ховаючись за спину мiцного горбоносого турка. Яничари заступили собою дверi, наставили гострi харби '. - Вургун! Дур! Стiй! Назад, поганi свинi! Варта вiдтiснила невiльникiв. Яничари лупцювали закованих людей списами, плазами шабель, зганяючи на середину двору. Арсен i Спихальський, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цiй людськiй круговертi, поволi просувалися до брами, де над головами виднiлася пшенична кучма Романа Воїнова. - На каторги всiх! - закричав позаду якийсь ara. - До опачин! Брама розчинилася. Збиваючи куряву сотнями нiг, валка невiльникiв поповзла рудою, спеченою пiд гарячим сонцем дорогою назад, до моря. Коли запопадливий на новини i рiзнi iсторiї Спихальський задовольнив свою цiкавiсть, вислухавши докладну розповiдь Арсена про все те, що з ним сталося пiсля їхньої розлуки в очеретах бiля Бур-гаса, запорожець у свою чергу спитав: - Ну, а ти ж, пане Мартине, як опинився тут? - Серед козакiв?.. Я мав надiю, що здибаю кого-небудь iз знайомих, прошу пана. I не помилився. - Та нi. Як потрапив до рук яничарiв? Спихальський заклiпав очима i знiяковiв. - О, то длуга гiсторiя... - А коротко? - Прошу пана... Мене злапала прибережна турецька варта, сто дзяблiв їй у пельку! Якраз по вашому вiдходi. Я намостив собi був у човнi гарненьку постiль з сухого очерету i трави. Прилiг i... - I закуняв? - усмiхнувся Арсен, знаючи про цю слабiсть товариша. - Ох, пане Мартине, пане Мартине! Спихальський знiяковiв ще дужче. - Так, прошу пана, закуняв... Аж раптом прокидаюсь вiд негречного стусана пiд бiк. Дивлюся - стоять надi мною два турки, глипають чорними очима ще й регочуть, триклятiї Ну, я схопився i, не довго думаючи, двигонув еднего в пику, а другого в живiт. Враз облишили смiх, прошу пана! Нiби зацiпило обомi, "Що тут дiяти? - подумав о тiй митi. - Тiкай, пане Мартине, до лясуi.." Стрибонув я з човна на берег - та в очеретi Але тутай наскочило на мене ще двоє, звалили на землю i почали перiщити гарапниками, мов якесь бидло, пся крев! А опiсля накинулися всi тi штири здрайцi, зв'язали - i, прошу пана, в холодну! Ну, а вже звiдтам - сюди, на каторгу. От так... - Сумна iсторiя трапилася з нами, - промовив замислено Арсен. - Зовсiм сумна. Як рвалися на волю, яких небезпек уникли, скiлькох злигоднiв витерпiли - i маєш: знову в неволi! Та ще в якiй - на галерi... Одна втiха, друзi, - ми знову разом. Вранцi, з першими променями сонця, важка, але швидкохiдна каторга "Чорний дракон", що мала три ряди весел, м'яко вiдчалила вiд кам'яного причалу стамбульського вiйськового порту. Глухо i спроквола загув на нижнiй палубi барабан - бум-бум, бум-бумi В такт його ударiв одночасно пiднiмалися i опускалися по обидва боки судна мiцнi довгi весла. Хлюпотiла за бортом голуба вода, iскрилася мiрiадами срiблястих бризок. Ранкова прохолода разом з пахощами зелених садiв, що густо вкривали береги Босфору, та запахами велетенського мiста вривалася в тiснi, затхлi примiщення для пайзенiв - невiльникiв-веслярiв. Арсен сидiв на однiй лавi з Романом i Спихальським у носовiй частинi судна. Вчора, потрапивши на "Чорний дракон", вони до самого вечора вантажили у трюм разом з iншими бранцями бочки з порохом, гармати, самопали, списи, ятагани, пшоно, в'ялену i солону рибу. А пiзно вночi, коли робота була закiнчена, невiльникiв посадили до опачин. Звичайно кожну трiйку веслярiв приковували до брусiч, на яких трималися залiзнi кочети. Але тут - чи то за браком часу, чи з якихось iнших причин - їх просто припнули одним довгим ланцюгом, що на кормi був наглухо прикрiплений до мiцної дубової стiни, а в носовiй частинi замикався важким гвинтовим замком. Ланцюг, протягнутий помiж закованими ногами невiльникiв, звивався, мов чорна гадюка, i не давав змоги ступити вiд лави далi нiж на два кроки. По вузькому проходу, що тягнувся вздовж лав, прогулювався наглядач з гарапником у руцi. А в темному закапелку, пiд сходами, бiля дiжки з водою, куняв старий, нездатний до важної роботи пайзен. Його обов'язком було подавати гребцям воду i їжу. Скрипiли вiд великої напруги у розбитих гнiздах кочети, хлюпотiли за бортом блискучi весла. Стиха гомонiли, перекидаючись словами, невiльники. Арсен мовчки приглядався до нової, незвичної обстановки. Говорити не хотiлося. Товаришi мовчали теж. Мiцно стиснувши зуби, щосили тягнули всi втрьох важенне весло. Потому опускали товсте держално донизу i швидко кидали руки вперед, нахиляючись тулубами мало не до передньої лави. А тодi випростовува-лись i знову тягнули весло на себе. Вперед - назад, вперед - назад!.. Безперервно гуде, вiдбиває такт барабан, подзвонюють кайдани, важко дихають спiтнiлi люди. Корабель швидко мчить мимо крутих берегiв Босфору, чужих i непривiтних, все далi i далi на пiвнiч, на широкi простори Чорного моря. Попутний пiвденний вiтер i сила багатьох десяткiв невiльницьких м'язистих рук невпинно штовхають його вперед i вперед. Та швидше за нього лине вiльна, незакована думка. Вона як вiтер! На неї не накинеш ярма, її не заб'єш у кайдани! Перед Арсеновими очима зринає сумне, до болю миле личко Златки. Згадується, як вона кинулась до нього на груди, коли розставалися пiсля втечi з Сливена. Вiн поспiшав до Чернаводи, щоб попередити воєводу Младена про небезпеку, а Златка з Яку-бом i Драганом мали пробиратися далi. Дiвчина тодi нiчого не сказала. Тiльки мовчки рвонулася до нього, притулилася щокою до його шорсткої, неголеної щоки, i Арсен вiдчув на губах солонуватий присмак дiвочих слiз. То вона плакала вiд щастя i вiд горя одночасно. "Златко, де ти зараз? Чи зустрiнемося ми знову? Чи нашi дороги розiйшлися навiки?"шепотiв вiн у напiвзабуттi. Потiм думка шугнула на Україну, в тихий зелений куточок над срiблястою Сулою. З iмлистої далини, як зi сну, випливли змарнiлi, тужнi очi матерi. Самi очi! Йому хотiлося побачити все обличчя, але нiяк уявити його повнiстю не мiг. Однi очi, виплаканi, сумнi, стояли перед ним в голубiй iмлi, через степи i моря, через гори i долини дивилися на нього, заглядали йому в душу, нiби питали: "Синку, де ти? Як тобi там, у чужих далеких свiтах? На яких шляхах тебе виглядати, яких весняних пташок розпитати про тебе, сину?" Йому, мов лещатами, здавило серце. Розплющив очi, труснув , головою. Видiння щезло, мов ластiвка. Знову заскрипiли давно не мазанi кочети, забряжчали iржавi ланцюги на ногах i руках. Пролунав пронизливий свист гарапника - i хтось голосно зойкнув. Потiм знову настала тиша. I думка линула далi Враз почувся гамiр Сiчi. Спливли в уявi дебелi постатi Метелицi, Сiкача i Товкача. Промайнув серед натовпу зморшкуватий коричневий вид дiда Шевчика... I раптом з'явився сам кошовий Iван Сiрко. Вiн був суворий i мовчазний. Пронизливий погляд його крицево-сiрих очей бентежив козаковi душу, хвилював невислов-леним питанням: "Де ж ти, козаче? Що з тобою сталося? Чому не подаєш звiстки?.." "Як же не подаю? - вдарило в серце. - Хiба ж не дiсталися на батькiвщину викупленi у спагiї дiди? Ними ж переказував - ждiть навали з пiвдняi.. Хiба не добрався до Сiчi посланець Младена зi звiсткою про похiд вiзира Iбрагiма-пашi? Батьку, як же? I переказував, i попереджав! Готуйтеся! Набивайте гакiвницi i мушкети, сiдлайте вороних коней! Хай пильнують дозорцi на сторожових вежах у степу i вчасно пiдпалять бочку з смолою - знак, що в полi з'явився ворог. От тiльки сам я не зможу вчасно прибути на Запорожжя i передати тобi, батьку кошовий, усе, що бачив тут i чув... Та й чи прибуду коли-небудь?" Шумить попереду вiдкрите море, розвiює важкi невiльницькi думи, що напливають, мов хмари. Свiжiшає вiтер - уже аж гуде в снастях корабля i мчить, не зустрiчаючи перепони, вдалину, здiймаючи високi пiнистi буруни. Невже пропливли Босфор? Так. Уже море. I "Чорний дракон", вийшовши на широкi синi простори, змiнює напрям i пливе прямо на пiвнiч.