... - О-о, ще й яких! - захоплено вигукнув салтан. - Дякую тобi. Газi-бею. - Кучук зупинився i потиснув спiврозмовниковi руку. - Про одне прошу тебе - нiкому нi слова! - Охоче обiцяю. Тим бiльше, що це нiчого менi не коштує! - салтан весело засмiявся. - Коли ти вирушаєш? - Досвiтом вирушу... Тепер день короткий, а я хочу по дорозi заглянути в навколишнi села, щоб не з порожнiми руками повертатися в Крим. Ха-ха-ха! - Чора не примусить чекати на себе. Буде вчасно! Вони розсталися, i кожний повернув у свiй бiк: Газi-бей до ворiт, а Кучук знайшов сина i з ним, нiким не помiчений, шмигнув у темнi суточки мiж будiвлями. Перечекавши там, поки всi з майдану розiйшлися, визирнув з-за рогу. - Ходiмо! Вони прокралися мимо гетьманського будинку, мимо заметених снiгом стаєнь, звiдки чулося глухе форкання коней, i швидко попростували до будинку, вiдведеного гетьманом для сiм'ї Зве-нигор i трьох яничарських старшин. Там свiтилося. Кучук зупинився бiля плоту, заглянув через нього у двiр i, приклавши до рота долонi, тричi глухо кашлянув: - Кхи, кхи, кхи! Iз темряви у вiдповiдь долинув подiбний кашель. Потiм почулося шарудiння, скрипнув пiд ногами снiг - i з-за плоту показалася гостроверха татарська шапка. - Сюди, мурзо! Сюди! - Татарин пiдвiвся на повний зрiст. - А де iншi? - спитав тихо Кучук. - Всi тут - у засiдцi... Кучук i Чора легко переплигнули через невисокий плiт i пiшли слiдом за сейменом, котрий привiв їх у затишне мiсце мiж сараями, звiдки було видно ганок i вiкна хати. Тут, закутавшись у теплi кожухи, стояло ще троє. Побачивши мурзу, вони вклонилися йому. Це були вiдданi Кучуковi люди, готовi виконати все, що вiн накаже. - Одяг захопили? - спитав мурза. - Захопили. - За хатою стежили весь час? - Так. - Ну й що? - Дiвчата повернулися в супроводi двох туркiв. Третього з ними не було. - Гм, доведеться вiдправити їх до праотцiв, - твердо сказав мурза. - Шкода, що нема третього, i його б заодно, щоб не здiйняв передчасно тривоги... Ну, що ж - почекаємо, поки всi поснуть! Вiн обiперся об дерев'яну стiну i замовк, не зводячи очей з освiтлених вiкон. Ждати довелося недовго. Через деякий час скрипнула хвiртка - i на подвiр'ї з'явилася темна постать. - А ось i третiй, - прошепотiв Кучук задоволено. - Всiх разом i накриємо! Але цей третiй повiвся не так, як личило б господаревi. Вiн швидко перебiг подвiр'я i, замiсть того щоб пiднятися на ганок, загрюкав кулаком у вiкно. На ганку з'явився Сафар-бей. - Хто тут? - Азем-ага наказав, щоб ви, ага Сафар-бей, i Якуб-ага негайно прибули до нього! - почувся голос незнайомця. - Що там стряслося? - Не знаю... Наказано - не гаючись! Сафар-бей якусь хвилину мовчав, потiм зник за дверима. А перегодя вийшов з Якубом i в супроводi посланця Азем-аги швидко пiшов з двору. - Гм, здається, нам допомагає сам аллах! - знову прошепотiв Кучук. - В хатi залишилися самi жiнки та немiчний дiд, який не зможе вчинити опору... - Що ми з ними зробимо, тату? - спитав Чора. - Побачимо... - Я не хотiв би їх убивати! - Пов'яжемо - i хай лежать до ранку. Перечекавши якийсь час, Кучук дав знак своїм людям i, пильно оглядаючись довкола, почав повiльно наближатися до хати. Та раптом до його слуху долинув скрип снiгу. Мурза миттю присiв за заметом. Чора i сеймени затаїлися бiля нього. Хтось зайшов у двiр i попростував прямо до ганку. Мурза по-думки вилаявся. Все так гарно складалося, могло обiйтися без бiйки i кровопролиття, а головне - без шуму i крику. Так нi ж - несе котрогось iз тих зарозумiлих туркiв! Отже, доведеться неминуче пускати в хiд зброю!.. Вiн напружено вдивлявся в темряву i мiркував, що робити: прикiнчити непроханого свiдка зараз чи дозволити йому пiднятися на ганок i вiдчинити дверi. Та ось незнайомець вийшов на освiтлену мiсцину насупроти вiкна - i Кучук упiзнав у ньому перевдягнутого в татарський одяг Свирида Многогрiшного. Мурза здивувався - що йому тут треба? Та ще бiльше вiн здивувався, коли за Многогрiшним iз темряви виринув цiлий десяток пахолкiв, теж перевдягнутих татарами. "Еге-ге! Тут пахне смаленим, хай йому чорт! - замалим не свиснув мурза, але вчасно спохватився. - Що ж затiває той божевiльний Юрасько? Адже Многогрiшний тут не по своїй волi, а з наказу гетьмана. В цьому можна не сумнiватися..." Мурза зробив своїм людям знак, щоб принишкли i не подавали жодного звуку, а сам, лiгши у пухкий снiг i визираючи обережно з-за замету, почав пильно стежити за тим, що робиться бiля хати. Тим часом Свирид Многогрiшний пiднявся на ганок i загрюкав у дверi. За шумом вiтру мурзi не чути, що вiн сказав, але видно, як вiдчинилися дверi i на порозi з'явився сивоголовий дiд. В ту ж мить пахолки штурхонули старого в груди i прожогом кинулись у сiни. Многогрiшний залишився на ганку. З хати долинули приглушенi скрики, гупання нiг. Потiм надовго запала тиша. Чувся тiльки посвист вiтру, та жалiбно скрипiла стара кострубата груша, що тьмяно бовванiла бiля причiлка. Через деякий час дверi розчинилися знову, нападники винесли два довгi важкi згортки i швидко зникли з ними в нiчнiй темрявi. Кучук схопився i люто тупнув ногою. Прокляття! Це ж у нього з-пiд самого носа вирвано рiдкiсної вартостi здобич, на яку вiн гострив зуби ще за Днiпром. Вiн не мав нi найменшого сумнiву, що Многогрiшний викрав дiвчат. I, звичайно, зробив це з наказу гетьмана. Мурза швидко пiдняв своїх людей. - Бачили?.. Ми не повиннi втратити їхнiй слiд! Ходiмо! - коротко кинув вiн i перший рушив за нападниками. Чора порiвнявся з батьком, спитав схвильовано: - Вони викрали дiвчат? - Так. - Куди ж їх несуть? До гетьмана? - Мабуть. - О аллах, ми втратимо їх! Але Многогрiшний поминув гетьманський дiм i повернув до посадської брами. Це здивувало Кучука. Отже, дiвчат несуть не до гетьмана? Тодi куди ж? Вiн ще бiльше здивувався, коли побачив, що Многогрiшний, а з ним i його пахолки зi здобиччю без затримки пройшли мимо варти i швидко попростували на Шполiвцi. Це ускладнювало обстановку. Шполiвцi - передмiстя велике, з багатьма плутаними вулицями й завулками, тож легко збитися зi слiду. Крiм того, тут мешкає чимало городян, розташованi татарськi й турецькi залоги. Про те, щоб вiдбити дiвчат, як сподiвався Кучук, годi й думати. Зразу зчиниться шум - i пiднiметься все мiсто. До того ж Кучук почав здогадуватися про справжню мету викрадення дiвчат. Вiн давно розкусив характер Юрася Хмельницького, людини жорстокої i мстивої, i тепер не сумнiвався, що гетьман не забув образи i готує над дiвчатами якусь мерзотну розправу. От тiльки яку? Убивство? Навряд. Та й не посмiє вiн робити це в самому Немировi, оскiльки йдеться про туркеню, брат якої служить у вiйську падишаха. Продаж? Теж малоймовiрно... Тодi залишається подарунок?.. Але кому? Безперечно, якiйсь високопоставленiй особi, яка своєю владою може покрити злочин гетьмана! Пашi Галiлю? Великому вiзировi? Чи самому падишаховi? Кучуковi стало жарко. Вiн розстебнув кожуха. О шайтан! Невже справдi цих дiвчат Юрась призначив самому падишаховi? Якщо так, то не зносити тобi голови, мурзо, коли станеш на перешкодi! Але зразу ж вiн уявив голубi озеречка Стешиних оченят, її пишнi густi коси, що важкою пшеничною хвилею спадали на округлi дiвочi плечi, нiжнi рожевi щоки i принадний, по-дитячому трохи наївний усмiх; уявив смагляву красу Адiке, що затуманила голову самому гетьмановi, - i п'яний хмiль ударив йому в голову. Вiн ще сам не мiг до ладу розiбратися в своїх почуттях. Ще сам не знав, котрiй з дiвчат вiддасть перевагу. Хотiв обох мати в своєму гаремi. А час тодi покаже... Та все ж бiльше йому подобалася пшеничнокоса гяурка Стеха. Чому - i сам не знав. Може, тому, що в противагу йому, чорному, мов цигану, мала молочнонiжну шкiру i бiляве волосся?.. "Е-е, будь що буде! - подумав Кучук. - Не випущу з рук ту золотокосу пташину!.. Обох - небезпечно. А одну - Стеху... Хiба, може, ладком домовитися з Многогрiшним? Невже старий пес вiдмовиться вiд грошей?.. Тодi хай нарiкає на самого себеї Перейму в степу - вирубаю всiх до ноги! Щоб жодного свiдка не лишилося! А дiвчата - в такому випадку обидвi - стануть моїм ясиромi" Вiн не вiдставав вiд Многогрiшного i незабаром побачив, як той завернув у глухий провулок i, вiдпустивши там пахолкiв, завiв дiвчат до невеликої хатини-пустки. Перечекавши, поки пахолки зникнуть у нiчнiй iмлi, Кучук з людьми оточив хатину i тихо посту-кач у дверi. - Хто там? - почувся голос Многогрiшного. - Це ти, Федоре? Мабуть, вiн ждав когось. - Вiдчини, пане хорунжий! Це я - Кучук! Многогрiшний довго мовчав. Потiм брязнув засув. На ганку з'явилася темна постать. - Чого тобi, мурзо? Як знайшов мене тут? - Йшов по слiду... От i знайшов! Многогрiшний злякався i хотiв було шуснути в сiни, та мурза, а потiм i Чора перегородили йому шлях до вiдступу. - Чекай, пане хорунжий, маю щось сказати! - притиснув його до стiни Кучук. - Що ти маєш сказати? - видихнув злякано Многогрiшний, вiдчуваючи, як цупкi пальцi пiдбираються йому до горла. - Чого тобi треба? - Ми бачили, як ти викрав дiвчат... Скажи - для чого? Куди маєш подiти їх? Многогрiшний затiпався, але мовчав. Кучук притиснув його дужче, а Чора приставив до грудей ятаган. - Мурзо, не змушуй мене розкривати чужу таємницю! - прохрипiв Многогрiшний. - Бо не зносити нам обом голiв! - Байдуже! Якщо будемо розумнi, то не загубимо їх - нi я, нi ти!.. Скажи - це наказ гетьмана? - Так. - Я здогадувався... Куди ж ти маєш їх подiти? - Вiдвезти в Кам'янець... - Пашi? - Щоб передав самому Кара-Мустафi. - Обох? - Власне, одну - Адiке... - А другу? - А другу - за компанiю... В подарунок пашi Галiлю... Не розумiю, для чого це тобi треба знати? - Вiддай менi ту другу - Стеху! Ось що менi треба! - Але ж... - Ти нiчим не ризикуєш, пане Хорунжий. Звiдки гетьман дiзнається, - довiз ти обох дiвчат чи одну? В разi чого - скажеш, що тiкала i... А щоб не вважав себе скривдженим, я добре заплачу! Ось маєш! - i Кучук потряс перед носом ошелешеного i в смерть переляканого Многогрiшного невеликим оксамитовим капшуком. - I держи язик за зубами! А я теж, звичайно, держатиму! Дзвiн золота подiяв магiчно. Многогрiшний обм'як i, вiдчувши, як розслабли на горлi пальцi, полегшено зiтхнув: - Ху-у! Ну, й налякав же ти мене, мурзо! I чого б вiдразу так не сказати - по-людськи?.. Заходьте до хати - берiть собi ту дiвку! Та мерщiй тiкайте, бо незабаром сюди прибудуть мої люди! - i вiн, зваживши на долонi, опустив собi в кишеню туго напханий капшук. 8 Вiдштовхнувши варту, до свiтлицi вбiгли вкрай стривоженi й схвильованi Младен, Ненко i Якуб. Не дотримуючись правил етикету, заведеного при гетьманському дворi, вони оточили Юрася Хмельницького, котрий стояв бiля столу з Азем-агою i мурзою Кучуком. - Гетьмане, що це все означає?! - вигукнув Ненко, люто блискаючи чорними очима. - Де подiлися дiвчата? Де моя сестра? - Я теж хотiв би це знати, - не ображаючись на тоя, яким звернувся до нього молодий ага, вiдповiв Юрась. - Менi ось тiльки що доповiли, що салтан Газi-бей, вiд'їжджаючи до Криму, сплюндрував навколишнi села i взяв ясир... Я не допущу, щоб союзники грабували i розоряли мiй край! Я напишу великому вiзировi про це... - Але ж хтось мусить знати! - втрутився Младен. - Де була варта? - Варта нiчого не знає, - подав голос мурза Кучук i згорда кинув погляд на розгублених i пригнiчених туркiв. - Пiсля пiвночi бiля ворiт стояли мої люди, i жоден з воїнiв не помiтив нiчого пiдозрiлого. - Але ж не нечистий дух винiс їх iз посаду, мурзо! - раптом люто гаркнув Юрась. - Ти перший мусиш дбати за безпеку мiста i всiх нас!.. Якщо пiде так i далi, то одної ночi, чого доброго, викрадуть не тiльки наречену гетьмана, а й самого гетьмана! Вiн розлютувався не на жарт. Зблiд. З рота бризкала слина. Палаючi очi метали блискавки. Права рука судорожно шарила бiля боку, де мала бути шабля, але не знаходила її. Нiхто ще не бачив гетьмана таким схвильованим i гнiвним. I, головне, його схвильованiсть i гнiв здавалися цiлком природними й щирими. Ненко переглянувся з Младеном. В очах посивiлого воєводи стояла безмiрна туга. Йдучи сюди, вiн сподiвався, що Златка тут, що викрадення її i Стехи - дiло рук гетьмана. Тепер же вiн не знав, що й думати. Якщо правда, що кримчаки взяли ясир, то можна гадати, що вони могли викрасти i дiвчат, тим бiльше, що стара Звенигориха i дiд Онопрiй в один голос твердять, що напали на них татари. Мурза Кучук намагався виправдатися, але Юрась не захотiв його слухати, i мурзi не залишалося нiчого iншого, як вiдiйти до вiкна i, склавши на грудях руки, заглибитися в свої думки. А думав вiн про те, що нiхто з присутнiх, крiм нього, не знає правди. Гетьман гадає, що в цю мить Свирид Многогрiшний везе дiвчат у Кам'янець i там передасть кому потрiбно. Азем-ага, напевне, думає те ж саме, бо навряд щоб Юрась утаїв вiд нього цю свою затiю... I не знають вони, що Кучук-бей обвiв їх обох навколо пальця, що одна з дiвчат у цей час у супроводi Чори i вiрних сей-менiв верстає шлях у зовсiм протилежний бiк - на схiд... В серцi Кучук-бея клекотiла радiсть. Уявивши, як розлютується - на цей раз не удавано, а насправдi - гетьман, коли дiзнається про це, вiн ледве стримав зловтiшну усмiшку. Тiльки Азем-ага був незворушний, хоча в душi дивувався умiнню гетьмана вдавати iз себе невинне ягнятко. - Треба кинути всiх людей на пошуки, - сказав Ненко. - Не гаючись! - Так, ми кинемо всiх на пошуки, - погодився гетьман. - I передусiм - у погоню за Газi-беєм... Думається менi, що дiвчата не поминули його рук. - Я поїду! - вигукнув Ненко. - Дайте менi загiн воїнiв! - Нi, поїду я! - раптом виступив наперед мурза Кучук. - Моя провина, що варта нiчого не помiтила, тож я i мушу спокутувати її... Клянусь аллахом, якщо дiвчата викраденi Газi-беєм, йому непереливки будуть!.. Я вiдберу їх i привезу до Немирова! Юрась мовчки хитнув головою, i Кучук швидко вийшов з покою. - А ви, - гетьман глянув на Ненка, Младена i Якуба, - перевернiть увесь Немирiв! Не виключена можливiсть, що дiвчата десь тут. Коли всi вийшли, вiн повернувся до Азем-аги: - Дорогий мiй Азем-ага, тобi ж доведеться прослiдкувати, щоб нiхто не кинувся вслiд за Многогрiшним... I щоб взагалi всюди був належний порядок... - Гаразд, гетьмане, - коротко вiдповiв Азем-ага i, не поспiшаючи, з незалежним виглядом вийшов надвiр. У Немировi пошуки нi до чого не привели. Надвечiр повернувся Кучук. З його слiв i зi слiв його людей виходило, що Газi-бей, набравши по дорозi бранцiв i бранок, швидко зник у дикому полi, де хуртовина замела всi слiди. Отже, мурза теж повернувся нi з чим. Зрозумiвши, що бiльше сподiватися нi на що, Младен i Ненко вирiшили, поки не пiзно, рятувати Арсена. З цiєю метою Ненко розшукав хатину, де переховувались Арсеновi друзi, i розповiв про те, що трапилося з козаком та дiвчатами. Палiй дав наказ виступити. Коли стемнiло, загiн запорожцiв таємно пробрався до руїн старої кам'яної церкви, що стояла неподалiк од Викiтки. Ненко розшукав на Шполiвцях Iваника i попередив, щоб усi дубовобалчани, хто захоче тiкати з Немирова, тримали напоготовi коней. Незабаром до церкви прибув Сава Грицай зi своїми людьми. - Все готово? - спитав Палiй. - Драбини з вами? - Так. П'ять драбин... У кожного - пiстоль, а то й два. Ятагани та ножi... Все готово, - вiдповiв Сава. - Скiльки привiв людей? - Зi мною - двадцять п'ять... - Та нас три десятки... Зовсiм непогано! - Поколошкаємо татар! - кинув хтось iз гурту. Палiй пiдвищив голос, щоб усi чули: - Нi, друзi, ми йдемо не для того, щоб колошкати татар... Запам'ятайте: ми йдемо, щоб визволити наших друзiв. А для цього передусiм потрiбна тиша. Тиша й обережнiсть... Не забувайте, що у Юрася тисяча воякiв. Ми повиннi не тiльки безшумно проникнути на Викiтку, а й так же безшумно вийти з неї, щоб не накликати на себе погонi. Зрозумiли? - Зрозумiли! - почулися голоси. - От i гаразд... Частина з нас пробереться в посад. Решта залишиться тут... Але тi, хто залишиться, мають в разi потреби прийти нам на допомогу. Якщо почуєте пострiли, - а це означатиме, що нас викрито, - нападайте на ворота фортецi... Ясно? - Так! - Тодi - рушаймо... I хай не оминає нас щастя! Вони швидко спустилися з горба i попростували через став до Викiтки. Там, на фортечному валу, їх уже ждав Ненко. Вiн закрiпив кинутi знизу вiрьовочнi драбини i, пересилюючи шум вiтру, гукнув: - Пiднiмайтеся, другарi! Пiвтора десятка темних постатей стрiмко подерлися на заснiжений палiсад. В ясну нiч звiдси було б видно весь Немирiв, а тепер крiзь снiгову круговерть ледве пробивалося кiлька жовтавих вогникiв, що блимали у вiкнах найближчих хат. Залишивши трьох козакiв на чатах. Палiй вiддав наказ спускатися вниз. Iшли один за одним, щоб не розгубитися в темрявi. Ненко показував дорогу. Як було домовлено ранiш, вiв прямо до ями. - Ось у цьому будинку живе Арсенова сiм'я, - пояснював, показуючи на темнi обриси чималої хати. - А там - дiм гетьмана. Обабiч нього розташованi будiвлi, де мешкає Азем-ага з яничарами та сеймеиами, якi охороняють гетьмана... Зараз вони всi сплять, тiльки в гетьманському будинку вартує двоє сейменiв... А ген там, прямо перед нами, посеред майдану, знаходиться яма, повна в'язнiв. Палiй зупинився. - Тепер ми пiдемо вп'ятьох: Ненко, я, Роман, Спихальський i Сава, - сказав вiн. - Рештi ждати нас тут i бути напоготовi. Якщо буде потрiбно, я подам знак... Ходiмо, друзi! Бiля ями стовбичило двоє вартових. Закутавшись у кожухи i натягнувши на самi очi гостроверхi малахаї, вини стояли спинами до вiтру i пританцьовували, щоб зiгрiти ноги. Ненко прискорив ходу i, випередивши товаришiв, наблизився до них. Упiзнавши знайомого яничарського агу, сеймени не запiдозрили нiчого поганого. Вони знали, що в'язнiв на допит водять не тiльки вдень, а й уночi. Тому продовжували тупцяти, не звертаючи уваги на те, що троє незнайомих воїнiв зупинилися позад них. - Тут усе гаразд? - спитав Ненко. - Нiчого не трапилося? - Все гаразд. Якшi! Якшi! - закивали головами сеймени. Це були їхнi останнi слова. В ту ж мить несподiванi удари ятаганiв звалили їх на землю. Роман i Спихальський вiдтягли тiла вбiк i прикидали снiгом. А Ненко i Палiй швидко зiрвали з ями заснiжену мату, спустили вниз драбину. З ями почувся стогiн, видно, драбина зачепила когось. - Арсене! Арсене! Друже! - загукав Палiй. - Ти тут? Вилазь! Всi схилилися над ямою, з нетерпiнням чекаючи Арсенової появи. Але у вiдповiдь - незрозумiла тиша. Чулося тiльки стримане покашлювання простуджених людей та шелест соломи. - Арсене, виходь! Що ж ти? Це ми, холера ясна! Ми тутка! - нахилився над ямою Спихальський. - Прийшли визволяти тебе! Скрипнула драбина, хтось полiз нагору. Показалася в темрявi чиясь кудлата голова. - Хто ви? Якого Арсена питаєте? Чи не запорожця? - запитав незнайомець. - Так, так, запорожця. Де вiн? Що з ним? - А хто ж ви такi будете? - знову почав допитуватися незнайомець, перекидаючи ногу через верхнiй щабель. - Його друзi, хай тобi грець, чоловiче, - не стерпiв Палiй. - Хiба не бачиш?.. Де ж Арсен? - Його нещодавно взято до гетьмана на допит. - Ох, чорт! - вилаявся Роман. - Як нам не щастить! - Холера! - видихнув прокляття Спихальський. Всi були приголомшенi. Нiхто не сподiвався на таке. Першим отямився Палiй. - А Мирона Семашка там внизу немає? - Мирона?.. Вiн тут... Але його так скатували, що ледве дихає. - То вiн сам вилiзти не може? - Куди йому! Ноги почорнiли, мов головешки... Тiльки й того, що живий, бiдолаха. - То виносьте гуртом його сюди. Та скорiше!.. I всi, кому на волю хочеться, хай вилазять! Почулися радiснi вигуки. Тiльки тепер в'язнi зрозумiли, що їм несподiвано усмiхнулася доля. Найдужчi пiдняли Мирона, передали наверх. Один по одному почали вилазити iншi. - Саво, виводь усiх! Та обережно несiть Мирона. А ми пiдемо на пошуки Арсена. Коли Сава з гуртом людей зник у темрявi. Палiй з Романом i Мартином витягай з ями драбину, отвiр закрили матою i на хвилину задумалися. - Доведеться вiдвiдати клятого Юраська, - сказав Палiй. - Не хотiлося, але що поробиш! Як думаєш, Ненко? - Iншого виходу нема. Мартин i Роман теж погодилися з цiєю думною. Та й що можна було вигадати iяше? - Тодi веди нас. Ненку. Знiмемо вартових - i прямо в гостi до гетьмана. Ото зрадiє!.. Тiльки тобi, я думаю, не варто показуватись перед ним, - сказав Палiй. Ненко на знак згоди мовчки кивнув головою i перший попростував до гетьманського будинку. 10 У грубцi весело палахкотiли сухi дрова, приємне тепло розливалося по чималому покою. Та Арсен все нiяк не мiг зiгрiтися пiсля доби, проведеної у холоднiй, сирiй ямi. Та й на серцi було важко. Вiн сидiв на мiцному дубовому стiльцi, руки були прив'язанi мiцною вiрьовкою до бильця, i вiн не мiг ними поворухнути. Крiм нього, в покої знаходився тiльки Юрiй Хмельницький. Вiн сидiв насупроти козака, за широким столом, i пильно дивився на нього. - Козаче, якщо ти скажеш правду, я обiцяю тобi життя i волю, - тихо промовив гетьман. - Не треба упиратися... Ми знаємо, хто ти, як звешся, звiдки прибув. Нам хочеться тiльки знати, з чим ти прибув сюди. З якою метою? Вислiдити i вбити мене? Чи вивiдати, що робиться в Немировi? Вiдповiдай! Звенигора мовчав. Сказати правду вiн, звичайно, не мiг, бо не хотiв вiдкрити своїм ворогам справжню мету приїзду, не хотiв, щоб вони знали про його зв'язки зi Златкою, Ненком, Младеном, Якубом, про його сiм'ю... Ще вчора ввечерi вiн врозумiв, що Многогрiшний не пам'ятає Златки або ж нiколи не бачив її в Аксу. Отже, з цього боку можна не боятися викриття. Ну, а вiд нього вони небагато дiзнаються... Однак, щоб витрати час, вiн вирiшив схитрувати. - Ясновельможний пане гетьман, скажу, як на сповiдi. Так, я приїхав з Сiчi. Мене прислав Сiрко... - З чим? - Хмельницький не мiг приховати зацiкавленостi, що заблищала в його очах. - Вчора я не хотiв говорити в присутностi чужинцiв... А сьогоднi скажу... Гадаю, пан гетьман". - Можеш казати все вiдверто, - запевнив Юрась. - Гаразд... Отже, мене прислав кошовий до вашої милостi, пане гетьман. Кошовий велiв передати, що сподiвається на добропоряднiсть пана гетьмана i вручає долю свого посланця у вашi руки. - Можеш не турбуватися, - запевнив Юрась. - Тобi нiщо не загрожує. - Тодi навiщо мене зв'язано? Навiщо кинуто в яму? - Ми не знали, хто ти. До того ж... Гетьман зам'явся. - Розумiю. У присутностi яничарiв i татарських мурз ви iнакше не могли зi мною повестися? Чи не так? - допомiг йому Звенигора. - Ти догадливий, козаче, - погодився гетьман. - Ну, кажи далi! - Тодi розв'яжiть менi руки. Iнакше я не буду говорити... Чого вам боятися? За дверима ж варта! - Я не боюся тебе... Це зроблено на той випадок, коли сюди зайде хто-небудь з чужинцiв, як ти кажеш, - вивернувся Юрась. - Отже, потерпи трохи... Менi не хотiлося б, щоб нас бачили за мирною бесiдою. Адже сам розумiєш, що за мною тут стежить десять пар очей... - Тодi чого сидiти тут? - Як це? - не зрозумiв Юрась. - Який же ви гетьман, коли вашi руки теж зв'язанi, як i мої? За кожним вашим кроком стежать чужинцi! Ви виконуєте їхню волю... Чи не пора, пане гетьман, кинути все i повернутися до свого народу? Саме про це i хотiв знати кошовий Сiрко... Вiн дуже любив i високо цiнив вашого батька i сподiвається, що Богданiв син вiдсахнеться од споконвiчних ворогiв наших - турецького султана i кримського хана, якi за останнi п'ять-десять рокiв винищили пiв-України, i разом з козаками лiвобережними i запорожцями стане супроти них! В такому разi народ простить i забуде провину вашу... Юрась зблiд. Ледве стримуючи себе, сказав: - Як же мислить собi кошовий Сiрко моє повернення в лоно народу нашого? Навiть коли б я хотiв це зробити, то турки не дозволять. Мене зразу схоплять! - Ми допомогли б. Аби тiльки на це ваша згода. - Отже, Сiрко пропонує менi зраду? - Зрадити можна друзiв, товаришiв, народ свiй, вiтчизну... Але втечу вiд ворогiв наших не можна назвати зрадою. - То мої союзники! - То нашi найлютiшi вороги!.. Султан Магомет зараз робить на нашiй землi те, що колись робив Батии, - до ноги винищує населення... Нiщо не може виправдати вашого союзу з ним. - Ти ще хлопчисько - i нiчого не розумiєш! - вигукнув роздратовано гетьман. - Жорстокiсть i насилля - невiд'ємна ознака всякої влади. - Так, влада - це насилля, але розумнi правителi обмежують його законом, через який навiть самi, якщо вони поважають себе, не повиннi переступати i не переступають. А де нехтується закон, там починається свавiлля i жорстокiсть... Нi султан, нi хан не дотримуються навiть у себе на батькiвщинi законiв, то чого ж ви хочете вiд них тут, на чужiй землi, серед чужого їм народу? Гетьман, видно, не сподiвався такої вiдповiдi вiд простого, на перший погляд, козака i був здивований i його думками, i його мовою. Але раптом до його свiдомостi дiйшло, що, може, козак натякає на те, що й сам гетьман чинить беззаконня, катуючи жителiв цього краю i вимагаючи вiд них золота, срiбла та iнших коштовностей. Вiн почервонiв i зловiсно втупився холодним поглядом у смiливця, який не вiдвiв своїх очей. Це ще бiльше розлютило Юрася: вiн не терпiв, коли хто-небудь намагався передивитися його. - Сiрко знав, кого посилав, - з притиском промовив вiн. - Ти, козаче, маєш гострий язик. Але ти мусиш вiдати, що часто язик - наш ворог i через нього не одна голова злетiла з плiч!.. Це була пряма погроза. А Звенигора знав, що у Юрiя Хмельницького, людини нестриманої, хворобливо вразливої, навiть шаленої, вiд погрози до рiшучого вчинку - один крок. Побачивши, як люто блиснули чорнi гетьмановi очi, вiн здригнувся i пожалкував, що був такий вiдвертий. - Ясновельможний пане гетьмане... Але Юрась перебив його. - Всi запорожцi - мої вороги! Коли б я мiг, то всiх вiддав би султановi на каторгу! I ти був би серед них не останнiй! Хто зна, чим би кiнчилася ця незвичайна розмова, коли б раптом не розчинилися дверi i на порозi не виросла постать Семена Палiя. Гетьман отетерiло дивився на незнайомця, за яким з темних сiней ввалювалися в покiй озброєнi люди. Здавалося, йому вiдiбрало зненацька мову. - Слава богу, ми встигли! - вигукнув Палiй, кидаючись до Арсена i розрiзаючи у нього на руках вiрьовки. - Арсене! Брате! - Роман схопив Звенигору в обiйми, мiцно поцiлував у щоку. - Так ми перехвилювалися за тебе! А позаду стояв, розкинувши руки, Спихальський i радiсно, мало не плачучи, усмiхався. Вуса його настовбурчилися i ворушилися, мов у кота, а в очах блищала сльоза. Коли Роман випустив Арсена з обiймiв, пан Мартин згрiб козака у свої ведмежi лапи i мiцно притиснув до грудей. - Живий, голубе! Живий, холера! - загув Арсеновi на вухо - Ось скинемо ми тобi штани та всиплемо духопелiв, лайдаку ти мiй любий, щоб знав, як лiзти поперед батька в пекло! Щоб слухався старших, коли вони тебе наставляють на лiпше! Вiдштовхнувши Арсена вiд себе, вiн насправдi дав йому мiцного ляща по спинi i кулаком витер мокру щоку. Радiсть поляка була така безпосередня i щира, що Арсен, смiючись, схопив його за плечi i чмокнув у шорсткi, мов дротини, вуса. - Дякую, Мартине! Дякую, братове, - вклонився вiн i враз посерйознiшав. - Гадаю, ви сюди завiтали ненадовго?.. Дiло зроблено - тож пора, мабуть, прощатися з господарем цiєї хати? Всi повернулися до Юрiя Хмельницького. Гетьман укляк за столом i повними жаху очима дивився на обсипаних снiгом козарлюг, якi хтозна-звiдки i як ввiрвалися сюди. - Чолом, пане гетьмане! - сказав Палiй. - Правду мовити, не сподiвався я тебе побачити вже коли-небудь. А от довелося. Недарма кажуть, гора з горою не сходиться... Либонь, лiт сiмнадцять минуло з того часу, як востаннє бачилися... - Ти хто? - хрипко спитав Юрась. - Був колись козаком Нiжинського полку... Пам'ятаєш такий? - Пам'ятаю... - А зараз - вiльна птаха: абшит одержав... Став запорожцем... - Чого ж ти хочеш вiд мене? - А нiчого!.. Ось визволив товариша, а тепер дивлюся на тебе - невже ти справдi син Богданiв? - Тобто? - Не вiриться... Коли б гетьман побачив, що ти накоїв на Українi, вишкребку, вiн тебе сам, своїми руками задушив би, мов паршиве щеня! - Ти хочеш убити мене? Вони твердо дивилися один одному в вiчi. Були майже ровесники. Палiй, правда, був на кiлька рокiв старший, але мав вигляд навiть молодшого. Доля звела їх сьогоднi i поставила вiч-на-вiч. Один з них уже був широко знаний як на Українi, так i далеко за Тi межами, про другого ще майже нiкому нiчого не було вiдомо. Один закiнчував свiй шлях, сповнений тривог, ударiв долi, злетiв i падiнь, хоча й не знав про те, другий теж не мiг прозирати майбутнього, але доля судила йому ще довге життя, сповнене не менших тривог, ударiв, злетiв i падiнь. Один зажив слави великого нещасливця в особистому життi, руйнiвника i губителя вiтчизни, мучителя i жорстокого вбивцi; другий ще не мав нiякої слави i навiть не пiдозрював, що стане вiдомим на всю Україну. I ось доля звела їх i поставила одного проти одного: хирлявого, слабовольного Юрася Хмельницького i високого, дужого, мов дуб, сильного духом Семена Палiя. Побачивши, як розширилися вiд жаху очi гетьмана, Палiй гiрко усмiхнувся i сказав: - Якщо правду мовити, ти давно заслужив шибеницi, Юрiю! - Чому ти мене так називаєш? - Бо ми ж товаришi... Вилетiли з одного гнiзда: Київська колегiя - наша альма-матер. - Ти вчився разом зi мною в колегiї? - Так, тiльки на два чи на три роки я був старший. До речi, тут, у Немировi, жив ще один твiй товариш i спiвучень по колегi!... - Хто ж це? - Ти його добре знаєш - Мирон Семашко... - Мирон Семашко? - Якого ти кинув у смердючу яму i наказував лупцювати киями по ногах! - О боже! - Щойно ми ледве теплого витягли його з ями, нелюде... За одного Мирона тебе варто б розп'ясти! А скiльки ти вигубив люду разом зi своїми турками й татарами - годi й полiчити!.. Юрась тремтiв i поволi опускав голову. Кожне слово козака падало на нього смертним вироком, i йому ставало ясно, що пощади не може бути. На якусь мить у покої запала тиша. Всi дивилися на схиленi плечi гетьмана, на його опущену голову, на якiй чорний чуб уже почав вкриватися срiблястим iнеєм, на блiде, мов у мерця, обличчя i тонкi кистi рук, що лежали безживне на столi, а бачили, - звичайно, кожен по-своєму, - спаленi мiста i села, татарськi чамбули, що гасали по Українi, валки невiльникiв i невiльниць, тисячi трупiв, розкиданих по степах i обглемеданих вовками i здичавiлими собаками. I кожен розумiв, що перед ними сидить людина, на совiстi якої значна частина всiх цих нещасть. I якими б високими, на її думку, цiлями не керувалась вона, виправдання їй немає. Тишу порушив Палiй. - Гетьмане, подивися навколо себе: що ти зробив з вiтчизною нашою? Що полишив пiсля себе?.. Одну руїну! Страшну руїну... I хто зна, чи знайдеться сила, яка пiднiме наш край з цих руїн?.. А все почалося з тебе та Виговського. Це ви своїми зрадами занапастили творiння рук Богданових! З вас почалися всi нещастя краю i народу нашого! А мали ж вiйсько, силу, владу... Ех!.. Дурнi, нерозумнi голови... Не бiйся, ми не стратимо тебе... I знаєш чому? Юрась довго сидiв непорушне. Потiм, видно, до його свiдомостi дiйшли останнi слова козака, i вiн поволi пiдвiв голову. Однак не проронив нi слова. Тiльки в очах стояло запитання - чому? - та десь у глибинi спалахнула iскоркою надiя. - Тому, що ти - син Богданiв! - з притиском сказав Палiй. - Тiльки заради свiтлої пам'ятi батька твого даруємо тобi сьогоднi життя!.. Ти як думаєш. Арсене? - Я теж так думаю... От тiльки що робитимемо з ним? Залишити тут небезпечно: зразу по нашому вiдходi зчинить гвалт... Зв'язати хiба? Всi задумались. Але тут вихопився наперед Спихальський. - У яму його, сучого сина! У яму!.. Hex покуштує, як там солодко! - загримiв його голос. - Хоч на єдну нiч у яму! - Ай справдi, це - думка! - пiдтримав поляка Роман. Палiй i Арсен не заперечували. Вмить козаки пiдхопили гетьмана попiд руки i, пригрозивши, що при найменшому опоровi чи спробi покликати на допомогу вiн одержить ножа пiд ребро, вивели на майдан. Тут лютувала хуртовина. Вiтер скажено свистiв у суточках мiж будiвлями i жбурляв в обличчя холодним снiгом. Нiде не видно жодної живої душi. Спихальський i Роман швидко вiдкотили мату. Арсен чобiтьми почав розчищати снiг, щоб добути з-пiд нього приметену драбину. Та Спихальський не став чекати, штурхонув Юрася межи плечi - i той, глухо скрикнувши, полетiв донизу. - Ну, як там - м'яко, пане? - нагнувшись, спитав тихо i нашорошив вухо, прислухаючись. З ями долинув стогiн. - А-а, живий-здоровий, най би тебе шляк трафив... От i добре! Спробуй, як тутай солодко, гунцвоте... Шкода, що ниньки всi в'язнi втекли звiдтам, а то б вони нам'яли тобi боки, будь певен! Потiм швидко накинув на отвiр мату, i її зразу ж почало заносити снiгом. 11 Залишатися на Викiтцi довше було небезпечно: кожної хвилини варта могла викрити запорожцiв i зчинити тривогу. Тому не гаючись, Арсен забрав матiр i дiдуся i, пригнiчений сумною звiсткою про зникнення Златки i Стехи, що як снiг упала йому на голову, залишив з товаришами фортецю. З руїн церкви невеликий кiнний загiн мав повернути на схiд, до старовинного городища, що лежало у вибалку за кiлька верст вiд Немирова. Там була призначена зустрiч з Iваником та iншими дубовобалчанами, котрi мали приєднатися до козакiв, щоб спiльно тiкати з-пiд влади туркiв. Прощалися в темрявi. Младен обняв Арсена, поцiлував в обидвi щоки. - Прощай, сину, - сказав глухо. - Ми з Ненком залишимося тут... Не вберегли Златки... Нема сумнiву, що її захопив султан Газi-бей, i ми постараємося вирвати її з Криму. Ненко - так ми домовилися - знову пiде на службу в яничарський корпус, йому легше буде порушити клопотання перед султаном чи великим вiзиром про покарання Газi-бея i повернення Златки... Не забуватимемо також i про Стеху... - Дякую, батьку, - сумно вiдповiв Арсен. - Вiрю, що ви зробите все, щоб визволити дiвчат... Я теж не сидiтиму, склавши руки. Я знайду шлях у Крим, розшукаю там Газi-бея, i горе йому! - Його не треба довго розшукувати. То ак-мечетський салтан... - В самiй серцевинi Криму сховався хижий яструб. Але я знайду його i пiд землею. Будьте певнi!.. А якщо вам пощастить напасти на слiд Златки i Стехи, то дайте менi знати в Сiч. - Обов'язково дамо... I вiд тебе чекатимемо радiсних вiстей, - у Младена здригнувся голос. Старий воєвода на хвилину замовк, а потiм, переборовши хвилинну слабiсть, узяв Арсена i Палiя за руки, вiдвiв убiк, сказав зосiм тихо, але твердо: - А тепер, друзi, слухайте уважно: вiд кам'янецького пашi до гетьмана вчора прибув чауш iз надзвичайної ваги звiсткою... - Якою?! - вигукнули одночасно козаки. - Навеснi цього року, найпiзнiше - влiтку, вiзир Кара-Мустафа кине своє вiйсько на Київ! Якщо йому пощастить легко i швидко взяти мiсто, вiн перейде на Лiвобережжя... - Ось як! - Палiй i Арсен не могли приховати радостi. - Це ж звiстка, якiй цiни нема! - Але це ще не все... Перед походом вiзира кримський хан з ордою має пошарпати Лiвобережжя, а буджацькi татари разом з яничарами - вiдбудувати зруйнованi запорожцями в пониззi Днiпра турецькi фортецi... Гадаю, що ви й самi розумiєте, що цi вiстi треба негайно передати куди слiд! - Спасибi, батьку, - Арсен мiцно притиснув Младена до грудей, потiм обняв Ненка. - Спасибi, брате... Все буде зроблено як треба! Повернувшись до Якуба, вiн хотiв обняти i його, але старий раптом сказав: - Нi, Арсене, не прощайся зi мною: я їду з вами... Вигук здивування вирвався з грудей Арсена, Младена i Ненка. - Якубе, що ти надумав? - кинувся Младен. - Так треба, Младене, - спокiйно вiдповiв той. - Якщо Златка опиниться на Українi, я їй замiню тебе, буду батьком... Та й до Ар-сена приросло моє серце, як до сина. А тут менi нiчого робити. Якщо запитає хто, де подiвся, скажете - загинув... На батькiвщинi у мене нiкого нема, нiкому я там не потрiбний. А тут... я вiрю, що знайдеться Златка, а в неї один шлях - до Арсена! То й я з ними! Розчуленi Младен, Ненко i Арсен обняли старого i так, обнявшись, постояли в мовчаннi якусь хвилину. Потiм Младен опустив руки. - Все... їдьте! Та не забувайте, що ми тут i можемо передати для ваших воєвод не одну цiкаву новину! - Ми знайдемо вас, батьку, - сказав Арсен i перший рушив у темряву ночi. 12 Оглушений i до смертi наляканий, Юрась довго лежав на купi гнилої соломи. Коли свiдомiсть прояснилася, вiн пiдвiв голову, ворухнув руками й ногами, щоб пересвiдчитися, що цiлi, а потiм сiв i обiперся спиною об вогку, ослизлу стiну. Сидiв непорушне й отупiло, все ще не вiрячи, що живий, аж поки задушливо-нудотний сморiд i сирий могильний холод, що почав забиратися йому пiд жупан, не повернули його остаточно до пам'ятi. Вiн схопився на ноги. Несамовита лють враз переповнила все його єство i скаламутила розум. Дикий, звiрячий крик вирвався з горла. - А-а-а!.. Вiн кричав i бив кулаками в стiну, задираючи голову вгору, як вовк, i тодi його крик був схожий на вовче виття. - У-у-у!.. Та його, звичайно, нiхто не чув i не мiг почути. Голос даремно бився об покритi памороззю стiни i глухнув десь високо вгорi, пiд товстою очеретяною матою, якою було прикрито отвiр ями. Вiн розумiв, що його нiхто не почує, але тваринний страх i злоба примушували його кричати. I вiн кричав. Кричав до хрипоти, аж поки зовсiм знесилiв i сiв у знемозi на солому. Якийсь час мовчав, не знаючи, що робити. Найпростiше було ждати ранку адже його, безумовно, кинуться шукати... Але думка, що йому доведеться до дня сидiти в цiй смердючiй ямi, сповнювала його шаленством. Крiм того, вiн уявляв, як вилазитиме звiдси, брудний, виваляний у нечистотах i напiвзотлiлiй соломi, на очах багатьох воїнiв, як завтра весь Немирiв потiшатиметься з його пригоди, - i нова хвиля лютi й розпачу ударила в груди. Схопившись у нестямi на ноги i виставивши наперед руки, швидко пiшов попiд стiною, сподiваючись у темрявi намацати драбину, хоча знав, що її тут нема... Раптом спiткнувся i впав, шугнувши руками аж по самi лiктi в рiдке холодне багно... Бр-р-р... Тiльки цього не вистачалої Мов iз вогню, вирвав руки, порачкував назад, витерся вогкою соломою, лiг, зiщулившись, мов цуценя, i тихенько заплакав... Витягли його з ями тiльки на другий день. До того часу переляканий Азем-ага перевернув усю Викiтку i весь Немирiв, послав кiннi татарськi загони в степ, гадаючи, що Хмельницький утiк. Але все даремно. Гетьман зник, як у воду впав. Татари повернулися теж нi з чим: снiговiй замiв усi стежки й дороги, всi людськi й звiрячi слiди... I тiльки тодi, коли хтось iз гетьманських охоронцiв, бредучи двором, зачепився за приметений снiгом труп вартового, Азем-ага здогадався заглянути в яму. Його подиву й радостi не було меж: там один-однiсiнький на купi соломи лежав, скоцюрбившись, гетьман i тихо стогнав... НА РУЇНАХ 1 Коли пiсля пiвночi втiкачi зiбралися нарештi в умовленому мiсцi, пiд захистом високих земляних стiн старовинного городища, де був хоч сякий-такий затишок вiд снiговiю, нiхто навiть не пiдозрював, скiльки людей вирушило в путь. Думали передусiм про те, щоб якнайдалi вiд'їхати вiд мiста i не навести на слiд погоню. їм пощастило: хуртовина не вщухала два днi i швидко позамiтала їхнi слiди. I тiльки на кiнець другого дня, коли в якомусь розореному хуторi, де бовванiло кiлька запустiлих хат, зупинилися на нiчлiг. Арсен i Палiй обiйшли всi пiдводи. Виявилося, що з ними їхало, включаючи тих смiливцiв, якi разом iз Савою Грицаєм тiкали з Немирова, та дубовобалчан на чолi з Iваником, сто сiмдесят чоловiк. Це вже був чималий гурт людей, котрих об'єднала спiльна мета - втекти з-пiд влади ту