ву голову юний Собеський, вимовляючи останнє слово на французький лад. - Якщо ми спiльно з Австрiєю i нiмецькими князiвствами переможемо султана, ця перемога безмiрно змiцнить моє становище в Польщi й серед iнших країн. Вже нiхто не скаже тодi, що я, мов дволикий Янус, одночасно дивлюсь в протилежнi боки i дякую двом панам - королевi Людовiку за корону, якою буцiмто увiнчано мене з його ласки, i папi римському як вiрний син католицької церкви... - Пане Ян, не згадуй короля Людовiка, - заперечила Марiя-Казимира. - Ти нiчим йому не зобов'язаний. Я не хочу слухати про нього! Той скнара пошкодував для мого батька маркiза д'Ар-кена звання пера Францiї, а менi вiдмовив у королiвських почестях, коли я мала вiдвiдати мою колишню батькiвщину. - Бiльше не буду, Марисенько, заспокойся! - лагiдно промовив король, потискаючи тендiтну руку дружини. - А проти папи навiть одним словом не можна обмовлятися,- вставив Якiв i почервонiв, бо вийшло так, нiби вiн повчає батька, але старший Собеський зробив вигляд, що сприйняв синовi слова як належне, i це пiдбадьорило Якова. - До того ж папа прислав грошi, щоб ми найняли козакiв... Собеський пожвавiшав. Очi його заблищали. - Дякую, Якове. Ти нагадав менi, що я повинен перевiрити, чи вiд'їхали нашi комiсари на Україну. - I вiн погойдав маленьким срiбним дзвоником. Увiйшов Талентi, чемно вклонився. Як завжди, акуратно пiдстрижений, напахчений, в гарно пошитому одязi. Собеський знав, що Талентi, папський ставленик, про все доносить Ватiкановi, але терпiв його i навiть любив за акуратнiсть, стараннiсть i... вiдданiсть оскiльки такий, напевне, був наказ єзуїтiв - в усьому допомагати королевi. - Талентi, що чути вiд Менжинського? Чи вiн уже добрався до Сiчi? - Мiй найяснiший пане король, Менжинський вирушив на Україну разом зi своїми комiсарами. Менi вiдомо, що вiн має побувати у Фастовi, Немировi, Корсунi та iнших мiстах Правобережжя. А на Сiч поїдуть його комiсари пани Порадовський i Монтковсь-кий... Остання звiстка вiд них була з Корця... Вся наша надiя на козакiв. Вони зараз так зубожiли, що за грошi пiдуть хоч на край свiту! - Не тiльки за грошi, пане Талентi, - м'яко заперечив король. - Я знаю козакiв: з турками вони ладнi битися й задаром бо дуже вже тi допекли їм... Але, звичайно, вiд плати та вiйськової здобичi не вiдмовляться. Я теж маю велику надiю на них. Iнакше нi з ким буде йти в похiд! - Якщо не рахувати загону князя Любомирського... - почав було секретар, але король перебив його. - Не рахувати. То наймане вiйсько, його утримує австрiйська казна. - Тодi ми зумiли екiпiрувати лише чотири тисячi народової кавалерiї, ваша вельможнiсть, - не пiдвищуючи голосу, закiнчив Талентi. - Iншi кiлька тисяч - то обiрванi, майже беззбройнi хлопи, а не вiйсько. Собеський гiрко усмiхнувся, закотив очi пiд лоба. Сплеснув руками. - О матка боска! До чого дожилися ми! Польща може виставити супроти такого могутнього ворога лише кiлька тисяч воїнiв! А де ж шляхта? Де посполите рушення? - Багато хто з вельможних панiв заявляє, що ця вiйна потрiбна одному пановi Собеському, тож хай вiн i воює... - Одному Собеськомуi Ви чуєте?! - вигукнув король. - Нiби я дбаю тiльки про власну безпеку, а не про безпеку всiєї Речi По-сполитоїi Будемо сподiватися, що Менжинський набере козакiв набагато бiльше. Прийдуть пiдкрiплення з Бiлої Русi й Литви... Але ж за угодою Польща повинна виставити сорок тисяч! - Австрiйський посол Зеровський уже запитував, коли ваша вельможнiсть зможе виступити в похiд. Цiсар жде, що ви прибудете пiд Вiдень не пiзнiше кiнця серпня. - З чим же виступати? - схопився на ноги Собеський. - Пiхоти немає! - Смiю зауважити, ваша вельможнiсть, козаки - то найлiпшi пiхотинцi, - вставив королевич Якiв i знову спалахнув, мов дiвчина. - Так, - погодився король, - але коли ж вони прийдуть? А менi потрiбне вiйсько вже сьогоднi. Артилерiї ми не маємо зовсiм. Нашкрябали якихось нiкчемних двадцять вiсiм гармат. Сором який! - Яне, не хвилюйся. - Пiдiйшла королева i поцiлувала Собеського в щоку. - Все владнається... Пан Станiслав обiцяв привести з воєводства Руського ' кiлька тисяч воякiв... - Пан Станiслав, пан Станiслав! - люто вигукнув король, зачеплений за живе згадкою дружини про її, як подейкують, коханця. - Яблоновський на сеймi, панi, наклав у штани, то тепер старається... Але його двi чи три тисячi - то мала допомога королевi польському! Ображена Марися надула губки. Почервонiла. - Фе, пане! Що за хлопськi вислови вживаєте ви при дамi! Собеський схаменувся i ласкаво поплескав дружину по щiчцi. - Перепрошую, хай панi не ображається: менi зараз нелегко... Щоб зам'яти незручнiсть, на допомогу поспiшив Талентi. - Ваша королiвська ясновельможнiсть, папський нунцiй Паллавiчiнi передав думку папи про потребу залучити до коалiцiї Росiйську державу... Собеський здивовано пiдвiв брови. Ця звiстка вразила його. - Ось як! Наскiльки я пам'ятаю, папський Рим завжди був проти союзу наших двох держав. Коли до Варшави прибули московськi посли, папський нунцiй зробив усе можливе, щоб переговори були зiрванi. - А тепер папа Iнокентiй думає iнакше, ваша вельможнiсть. Зважаючи на смертельну загрозу католицизму з боку Стамбула, вiн змушений змiнити традицiйно ворожу Москвi полiтику. - Гм, гм... Нашим народам, як я тепер починаю розумiти, дорого обходилася ця традицiйно ворожа полiтика, - упiвголоса, вiдiйшовши до вiкна, замислено промовив сам до себе король але не настiльки тихо, щоб не могли почути присутнi, в тому числi Талентi. - Коли б Польща й Росiя разом навалилися на Османську iмперiю, то вона давно перестала б зазiхати на нашi землi, а може i на землi iнших народiв... Однак хитрий Талентi, удавши, що недочув, вiв свою мову далi: - Москва виставить щонайменше сто тисяч воїнiв i загрожуватиме Кримовi й тилам Османської держави - ось чому варто залучити її до створюваної Священної лiги. - I папа не боїться, що це може змiцнити позицiї православ'я? - Навпаки, папа виношує таємну надiю, що Лiга також допоможе проникненню католицизму на росiйськi й українськi землi. - Гм, гм, - знову iронiчно замугикав Собеський. - Так думає найсвятiший отець? - Так, пане король. А як думає папа - то iстина! Собеський ледве стримав гнiв. Вiн сам прекрасно розумiв, що виступ Росiї на боцi Лiги незмiрне змiцнив би її. Але його страшно покоробило те, що йому, королевi, досвiдченому полiтиковi й воїновi, втовкмачує це в голову його власний секретар. Холера ясна! I нiчого не скажеш! Талентi - не тiльки ставленик єзуїтiв, а й таємний ватiканський споглядач у Варшавi... Розумний, хитрий, як сто бiсiв, - з ним легко працювати, бо вiн усе знає i все може, однак треба остерiгатися: руки Ватiкану довгi й нещаднi! Щось не так - i цей самий Талентi або хтось iнший на кого й не сподiваєшся, пiднесе тобi келих з отрутою... Опанувавши почуттями, Собеський спокiйно сказав: - Гаразд. Передай, пане секретарю, що ми розпочнемо переговори з Москвою. Хоча, гадаю, вона зараз не готова до вiйни. Пiсля смертi царя Федора минулої весни на престол зiйшли малолiтнi брати Iван та Петро, а державою керує їхня старша сестра регентша Софiя. Нещодавно вона з превеликим трудом придушила повстання стрiльцiв i зараз бiльше думає над тим, як утвердитися при владi, нiж про нову вiйну. Та з переговорами не зволiкатимемо. Якщо вiдразу не складемо угоди про взаємодопомогу, то, може, пощастить домовитися, щоб ми могли вербувати волонтерiв на Запорожжi. Кiлька тисяч запорожцiв - то була б велика помiч нам у походi! - Я теж так думаю, - схилив у поклонi голову Талентi, i тепер його вигляд був смиренний, а погляд запобiгливий. - Пан король дозволить менi йти? - Йди. Коли Талентi вийшов, Собеський дав волю гнiвовi. - Прокляття! Поляки думають, що ними керує їхнiй король! Аякже! Знаходяться сили, дужчi за короля, - магнати, папський престол, король Людовiк... Нi, я вирвуся з цих тенет! Я утверджу в Польщi самодержавнiсть, i майбутнiй король польський Якiв не буде вже нi перед ким схиляти голови! Вiн лiвою рукою обняв дружину, а правою пригорнув сина Якова i раптом, повернувшись до золотого розп'яття, палко прошепотiв: - О найсолодший пане ЄзусI Врятуй Рiч Посполиту! Дай менi сили погромити всiх ворогiв моїх - i тих, що йдуть на Вiдень, i тих, що, мов гадюки, гнiздяться бiля мене, i тих, що здалеку стежать за кожним моїм кроком, сподiваючись на мою необачну помилку. Допоможи менi, пане Єзус, i я мечем своїм довiку слугуватиму тобi. Амен! Зустрiч вiдбулася в хатi корсунського полковника Захарiя Iскри. За столом, крiм господаря, сидiли: фастiвський полковник Семен Палiй, брацлавський - Андрiй Абазин та богуславський - Самуїл Iванович, або Самусь, як його за веселу вдачу i невисокий зрiст ласкаво прозвали друзi. Кожен з полковникiв привiз iз собою одного або двох помiчникiв. З Палiєм приїхали сотник Часник i Роман Воїнов. По другий бiк довгого столу сидiло тiльки троє: комiсар Менжинський i шляхтичi Порадовський та Монтковський. Як водиться, спочатку випили по чарцi й закусили. Поляки, видно, добре зголоднiли, бо рудий, горбоносий, худий, мов жердина, Порадовський i огрядний, кирпоносий Монтковський, знехтувавши своїм шляхетським званням, запихалися смаженою рибою, аж. кiстки хрумтiли. Красивий, чорнобровий полковник Мен-жинськии осудливо поглядев на них, нiби просив трохи стримуватись, однак i сам їв, хоч i делiкатно, але так, що за вухами лящало. Нарештi, трохи втамувавши голод, Менжинський рушником витер вуса i сказав: - Панове полковники, смачно ви нас пригощаєте, та приїхали ми аж iз Варшави, звичайно, не за тим... - Вiн зробив паузу. - А за чим же? Кажiть, пане комiсаре, послухаємо, - вставив Семен Палiй. - Ви вже знаєте, панове, що султан кинув свої вiйська на Австрiю. Рiч Посполита пiдписала з iмператором Леопольдом договiр про взаємну допомогу, i найближчим часом король Ян вирушить до Вiдня. - Чого ж хоче король Ян вiд козакiв? - спитав голубоокий Самусь. - Адже ми не пiдданi короля... Менжинський спокiйно глянув на полковника. - Рiч Посполита потребує вашої- допомоги. Нам потрiбна козацька пiхота, рiвної якiй, як вiдомо, немає в цiлому свiтi. Не вiдмовимось також вiд кiнноти, якщо зможете виставити. За це королiвська казна зобов'язується платити кожному грiшми, сукном i годувати пiд час походу. Крiм того, як ви розумiєте, чимала буде i вiйськова здобич. Все, що здобудете, - ваше... - Козаки повернуться з походу багатiями, - додав, витираючи рукою вуса, Порадовський. - Боюсь, небагато їх повернеться додому, - сказав полковник Абазин. - Не один накладе головою в чужому краю... - В такому випадку всю належну плату одержить сiм'я, - вiдповiв Порадовський. Захар iй Iскра, який на правах господаря сидiв край столу замислено промовив: - Люд наш за довге воєнне лихолiття зовсiм зубожiв, i козаки вiд плати не вiдмовляться... Знаємо з досвiду, що в разi перемоги i здобич буде чимала... Але на вiйнi всяк буває: то ми поб'єм кого то намнуть боки нам, i доведеться тiкати без оглядки. Тодi не до здобичi: кожен дбатиме про те, аби голови не позбутися... - Чого ж пан полковник хоче? - Половину плати - напередi Щоб жiнки й дiти залишилися забезпеченi. Сiм'ям загиблих - подвiйна плата... - Ми подумаємо про це, - вiдповiв Менжинський. - Скiльки ж король Ян хоче набрати козакiв? - спитав Палiй. - Скiльки можна зiбрати, хоч i тридцять тисяч. - Ого! А не затрiщить казна короля Яна? Менжинський усмiхнувся. - Не затрiщить... Грошi на це дiло дає папа римський. Полковники переглянулись. Власне, вони вже ранiш знали, чого приїхали комiсари, i вирiшили, що немає пiдстав вiдмовлятися вiд походу, але не сподiвалися на таку поступливiсть з боку королiвських посланцiв. Промовив Палiй. - Панове комiсари, ми згоднi навербувати стiльки козакiв, скiльки зумiємо за такий короткий час. I щоб ви знали, йдемо в похiд не так задля плати, - хоча вiд плати не вiдмовляємося i наполягаємо, щоб плата була достатня i справедлива, - а передусiм тому, що, захищаючи вас i австрiйцiв, ми захищаємо себе... Як бачите, ми мiркуємо трохи iнакше, нiж мiркував король Собеський, коли пiд час турецьких походiв на Чигирин пiд тиском папи римського вiдмовив царевi Федору Олексiйовичу i гетьману Самойловичу в допомозi... - Не будемо згадувати старе, - поспiшно вставив Менжинський. - То висока полiтика, i я не знаю таємних пружин, якi нею керували... Палiй на знак згоди кивнув головою. - Гаразд, не будемо... Хоча й не забудемо... I друге. Всiм вiдомо, як безперервними вiйнами розорено наш край. Зараз ми своєю кров'ю i своєю працею пiднiмаємо його з руїн. Вiд Бугу до Днiпра i вiд Полiсся до Дикого Поля знову починає колоситися житом-пшеницею наша земля. Але є спритнi людцi - i шляхтичi, i не шляхтичi, - котрi, роблячи вигляд, що не вiдають про наше iснування, випрошують у короля приповiднi листи на цi землi i приїжджають сюди, щоб посiсти найкращi угiддя. Тiльки нашi гострi шаблi змушують їх повертати голоблi назад. Тож, щоб нi в кого не виникла думка, що ця земля нiчия, ми хочемо мати вiд короля такi ж приповiднi листи: я - на Фастiвщину, Абазин - на Брацлавщину, Iскра - на Корсунщину, Самусь - на Богуславщину... Менжинський задумався. - Не в моїй владi вирiшувати з цього приводу що-небудь. Але запевняю вас, панове полковники, що обов'язково передам вашу думку королевi Гадаю, заперечень у нього не виникне. Тодi вважатимемо, що в головному ми домовилися: козаки пiдуть у похiд. Але, щоб не було потiм непорозумiнь, укладемо статтi i зазначимо всi умови, на яких ми згоднi навербувати охочих... - Безперечно! - вигукнув Порадовський. - Ми пiдпишемо! - але тут же, схаменувшись, додав:- Якщо, звичайно, тi статтi будуть помiркованi, тобто якщо панове козаки не зажадають занадто багато... Останнi його слова мало не зiпсували всього дiла. Запальний Самусь гнiвно блиснув красивими голубими очима i рубонув без дипломатiї: - Ми козацькою кров'ю не торгуемої 1 хто може визначити, скiльки вона коштує? Якою вагою зважити її цiннiсть? Га?.. Коли шановнi посли думають торгуватися, то нам нi про що розмовляти! Втрутився зблiдлий полковник Менжинський. Вiн зрозумiв, що так добре почата розмова може звестися нанiвець, а король же наказав без козакiв не повертатися... Тому вiн зробив нетерплячий рух, щоб Порадовський не втручався, i поспiшив заспокоїти Саму-ся, що вони й на думцi не мають торгуватися. Суперечку погасив Палiй. - Я ще раз хочу сказати, що кров проливати ми будемо не за плату, а за волю, за вiтчизну, за те, щоб жодна нога яничара не толочила нашої землi! - Святi слова! - погодилися королiвськi посли. - Але плата нам потрiбна, - вiв далi полковник. - Бо дома залишимо зубожiлi сiм'ї, а самим у дорогу треба запастися i зброєю, i харчами, i вочами, i кiньми. Без усього цього в похiд не пiдеш. Особливо ми наполягаємо на тому, щоб удвiчi бiльше, нiж усiм, було заплачено родинам тих, хто загине... Без такого пункту я не поставлю свого пiдпису пiд статтями! - Справедлива вимога, - погодився Менжинський. А трохи захмелiлий Порадовський, щоб зам'яти негарне враження, яке склалося пiсля допущеної ним нетактовностi, вигукнув: - Клянусь честю, так i буде! Я сам, якщо доля продовжить мої лiта, привезу ту плату сiм'ям загиблих! - Ловлю вас на словi, пане, - сказав Палiй. - Як бога кохам! - забожився Порадовський. Менжинський полегшено зiтхнув i заспiшив: - Тодi й приступимо до дiла, панове, бо час не жде... Давайте папiр, чорнило i пера! На початку липня Кара-Мустафа, пройшовши пiвнiчними областями Сербiї i Захiдною Угорщиною i розоривши їх, обложив фортецю Рааб. Але у нього не вистачило терпцю ждати, поки вона впаде. Йому хотiлося якнайшвидше побачити палаци i парки прекрасного Вiдня, його вимрiяну в снах i наяву майбутню столицю. Тому вiн залишив облоговий загiн, а сам основними силами форсував рiчку Рабу i рушив на захiд, зминаючи на своєму шляху, як солому, невеликi австрiйськi залоги по мiстечках. Карл Лотарiнгський розумiв, що у вiдкритому бою в полi зазнає неминучої поразки. Сили були занадто нерiвнi. Єдина надiя - стiни й бастiони столицi, за якими сподiвався вiдсидiтися до приходу Собеського. Прийнявши таке рiшення, вiн вiдправив пiхоту до Вiдня через острiв Шют, утворений рукавами Дунаю, а з кiннотою почав вiдступати через Альтенбург i Кiтзее. Днi були жаркi й сухi. Над дорогами стелилися хмари пилюки. В колодязях не вистачало води. Попереду вiйська, заважаючи його маневрам, сунули охопленi жахом тисячнi натовпи бiженцiв. Карл квапився, поспiшав, бо боявся, що Кара-Мустафа подбає про те, щоб перерiзати всi шляхи вiдступу. Зi своїм штабом вiн їхав у головi довжелезної колони, наказавши воєначальникам не вiдставати нi на крок. I все ж вiйсько розтягнулося на багато миль. Затримували важкi обози герцогiв Саксен-Лауенбургсько-го i Кроя, а також генерала Капрари, навантаженi не тiльки провiантом i боєприпасами, а в значнiй мiрi гардеробами та срiбним посудом цих вельмож. Недалеко вiд Петронеля у фланг колони несподiвано вдарила п'ятнадцятитисячна кримська орда. З нальоту вона розтрощила полк нiмецьких кiрасирiв. Тi кинулись тiкати. Татари сiкли їх шаблями, пронизували стрiлами, топтали кiньми, а тих, що здавалися, в'язали сирицею i тягнули в тил. Кiльком кiрасирам пощастило втекти, i вони, загубивши зброю i кинувши по дорозi важкi кiраси, подалися щодуху навпростець до Вiдня. Панiка охопила все вiйсько. Австрiйцi думали, що їх зрадили нiмецькi курфюрсти, а нiмцi ремствували на австрiйцiв i головнокомандувача, якi, на їхню думку, з самого початку не вiрили в перемогу i без генеральної битви почали вiдступати перед ворогом. Про напад татар i замiшання в рядах нiмцiв Карл Лотарiнгський дiзнався вiд принцiв Савойських - братiв Людовiка i Євгенiя. Вiн любив цих розумних i смiливих юнакiв, особливо молодшого, Євгенiя, вiрив кожному їхньому слову, бо знав, що вони вiдданi йому. - Мосьє, татари розбили наш центр i грабують обоз! - стримуючи коня, доповiв Людовiк. - Нiмцi тiкають! - Герцог Саксен-Лауенбургський i генерал Капрара своїми силами не зможуть ввдбити противника. Наше вiйсько стоїть перед загрозою бути розрiзаним надвоє. Потрiбна рiшуча i негайна допомога, мосьє, - додав принц Євгенiй, чiтко формулюючи свої думки. Iншим разом Карл замилувався б прекрасним обличчям цього невисокого i, на перший погляд, немiцного, зовсiм юного офiцера, але зараз вiн був вражений почутим. Потрiбно дiяти! Негайно i рiшуче! Вiн оглянувся. Поблизу, пiд рукою, був тiльки штаб, що нараховував двi чи три сотнi чоловiк, та охоронна хоругва гусарiв. - За мною! Вперед! - вихопив шпагу i через поля й виноградники помчав до горба, за яким, думалося йому, клекотав бiй. За ним кинулись принци Савойськi й штабнi офiцери. Поспiхом, обганяючи один одного i на ходу ладнаючи до бою списи, рушили гусари. Зi шляху, помiтивши несамовитий галоп головнокомандувача i його штабу, помчали на чолi своїх загонiв старшi офiцери. З горба Кардовi Лотарiнгському вiдкрилася жахлива картина. Бiй не клекотiв, як уявлялося йому. Весь центр вiйська був зiм'ятий. Тiльки де-не-де спалахували короткочаснi сутички, але й вони швидко гасли: то татари наздоганяли втiкачiв i сiкли їх на капусту. Всюди по полю лежали трупи кiрасирiв. I коли б ординцi з такою ж люттю i стрiмкiстю продовжували бiй, як почали його, а не зайнялися пограбуванням обозу, втрати iмперських вiйськ могли б бути значно бiльшими. Карл зi своїм штабом i гусарами вихором промчав через виноградники i з ходу вдарив у лоб противниковi, врiзавшись у саму його гущу. Татари не витримали несподiваного навального натиску i почали вiдступати, але опiр їхнiй був ще сильний. Тонка довга шпага Карла зi свистом нещадно вражала ворогiв. Не вiдставали вiд нього i принци Савойськi. Бiй закипiв з новою силою. Пiдбадьоренi допомогою i присутнiстю головнокомандувача, кiрасири зупинилися, почали контратакувати. У фланги татарам ударили генерал Капрара i герцог Крой. Карл рубався нарiвнi з рядовими воїнами. Загубив капелюха - i вiтер шарпав його довге чорняве волосся. Розпашiлий вiд бою вiн не помiтив, як лiворуч вiд нього, не скрикнувши, упав Людовiк Савойський. Стрiла пронизала йому серце. I тiльки тодi, коли принц Євгенiй завернув коня i помчав до загиблого брата, вiн натягнув поводи i вийшов з бою. Людовiк Савойський лежав на землi, мов живий, розкинувши руки, i розплющеними склянiючими очима дивився у небо. I коли б не стрiла, що стирчала в грудях, i не яскраво-червоний струмок на бiлiй шкiрi шиї, то здавалося б, що смiливий юнак зараз схопиться на ноги, прикладе два пальцi до капелюха з плюмажем i тихо скаже: - Мосьє... Але Людовiк не пiдхопився на ноги. Над ним стояв молодший брат i, не соромлячись, плакав, мов дитина. Карл обняв його за плечi, а сам вiдчував, як iз глибини грудей до горла пiдкотився гiркий клубок, що забивав дихання. Тим часом бiй вiдкочувався все далi й далi. Татари, захопивши частину возiв з одягом i срiбним посудом, а також бiльше сотнi полонених, широкою долиною вiдступали на пiвдень. Над Вiднем було безхмарне голубе небо. Сонце спокiйно спускалося за вершину Леопольдової гори, золотячи стрiмку дзвiницю собору святого Стефана. Мирно нiс свої каламутнi води Дунай. Був чудовий липневий вечiр. Нiхто з вiденцiв не ждав бiди. Правда, десь далеко йшла вiйна, але нiкому й на думку не спадало, що вона вже докотилася до стiн мiста. Всi вiрили запевненням iмператора, що iмперськi вiйська i вiйська союзникiв розгромлять ворога ще на Рабi або на пiдступах до столицi. Тому вибухом бомби пролунала неймовiрна, жахлива звiстка, принесена кiлькома втiкачами-кiрасирами: "Татари пiд Петронелем! Вони знищили австрiйськi полки! Рятуйтеся!" Ця звiстка блискавично розповсюдилася по вулицях i майданах мiста. Вiйськовий губернатор Вiдня граф Штаренберг наказав зачинити всi ворота i посилити охорону, а сам поїхав до iмператорського палацу за розпорядженнями. Iмператора вiн застав украй розгубленого: обличчя пожовтiло, сiрi губи тремтiли. Несподiвана звiстка перелякала його на смерть. - Ваша величнiсть... - почав було Штаренберг, вiддаючи честь. Та Леопольд кинувся до нього, схопив за руку, вигукнув: - О свята Марiя! Який жах! Граф, що робити? Скажи, майн лiбер, що робити? Штаренберг був збентежений. Вiн iшов сюди, щоб самому дiзнатися, що робити, а виходить, у нього питають поради. - Ваша величнiсть, для панiки немає пiдстав, - сказав сухо старий воїн. - Вiдень не просто мiсто, а фортеця. За його валами наше вiйсько зможе вiдсидiтися доти, доки не прийде на допомогу польський король. Турки не вiзьмуть його, як i пiд час облоги 1529 року, коли султан Сулейман Канунi змушений був, упiймавши облизня, нi. з чим повертатися до Стамбула. - У Кара-Мустафи бiльше вiйська, нiж у Сулеймана! - вигукнув у розпачi Леопольд. Розмова вiдбувалася в залi, i до них почали пiдходити теж вкрай переляканi мiнiстри двору. - Ну й що ж! - заперечив Штаренберг якомога м'якше. - Зате i в нас, ваша величнiсть, вашими стараннями оснащена зовсiм не мала армiя. А у Вiднi заготовленi чималi припаси - є i порох, i гармати, i фузе!... Є й провiант. - Граф, менi здається, що ви хочете, щоб його величнiсть разом iз вагiтною iмператрицею i п'ятирiчним наслiдником престолу зостався в столицi, якiй загрожує багатомiсячна облога, - сказав обурено лисий, iз сивими бакенбардами мiнiстр фiнансiв. - А я радив би його величностi залишити мiсто i виїхати в Лiнц, де б сiм'я його iмператорської величностi була в безпецi. Цього вимагають вищi iнтереси iмперiї! - Справдi, майн лiбер? - зрадiв iмператор. - Ти так радиш? - Я так раджу, ваша iмператорська величнiсть, - вклонився мiнiстр. - I чим швидше ви поїдете звiдси, тим краще! - Гаразд, ми так i зробимо. - Iмператор витер хустиною спiтнiлого лоба. - Ти, графе, залишайся в нашiй столицi й зроби все, щоб не впустити до неї ворога, поки не пiдiйде Карл Лотарiнгсь-кий... А ми з iмператрицею виїдемо в Лiнц. У її станi було б нерозумно залишатися в обложеному мiстi. Чи не так? Штаренберг подумав, що iмператрицi, як i багатьом тисячам городян, справдi треба виїхати, щоб не ускладнювати становища захисникiв мiста, але iмператор мiг би для пiдняття духу армiї залишитися. Однак вiн нiчого цього не сказав, бо добре знав гоноровитiсть i злопам'ятнiсть iмператора. Тiльки подякував за довiр'я i зразу ж вiдкланявся, пославшись на потребу негайно бути при вiйську. - Щасливої дороги, ваша iмператорська величнiсть, - додав наостанку, салютуючи двома пальцями. - Iди, майн лiбер, i хай береже тебе бог! - Леопольд перехрестив графа i, притягнувши до себе, поцiлував у жорстку щоку. Коли Штаренберг вийшов, у палацi зчинився справжнiй шарварок. Слуги виносили скринi з коштовностями, кучери запрягали коней, iмператриця Елеонора, незважаючи на свiй стан, носилася по кiмнатах мов очамрiла, стежила, щоб забрали весь її гардероб. Мiнiстри, таємнi радники, численнi родичi iмператора й iмператрицi враз зникли, мов їх вiтром здуло. Кожен поспiшав додому, щоб зiбратися i виїхати разом з iмператором. За годину все мiсто знало, що турки пiд Петронелем i що iмператор залишає столицю. Зчинився переполох. Городяни, - хто як мiг: верхи на конях, на возах i в каретах, а то й пiшки, несучи на спинi свої статки, - кинулися до Шотландських та Штубенських ворiт. Але iмператорська гвардiя перетнула дорогу: такий був наказ самого iмператора. Вiн хотiв вiльно, без штовханини залишити Вiдень. Втеча почалася о восьмiй годинi вечора. У супроводi двохсот кiнних охоронцiв з палацу виїхала iмператорська карета. У воротях вона зупинилася, i Леопольд на хвилину вийшов, попрощався з бургомiстром Вiдня Лiбенбергом, вiддав останнє розпорядження: - Майн лiбер, постав тут охорону, щоб нiчого не розтягли... Та казну нашу бережи. Ми не маємо можливостi взяти її з собою. А буде невитримка - в Дунай її, щоб не дiсталася мерзенному Кара-Мустафi! Ну, прощай, майн лiбер! - Вiн, як i Штаренберга, обняв Лiбенберга i поцiлував. За iмператорською каретою рушили вози з поклажею, а потiм - карети членiв верхової ради, мiнiстрiв, придворних. Однi їхали без речей, порожняком, розсудливо вважаючи, що найдорогоцiннiше зараз - життя. Iншi навантажили свої вози так, що конi ледве тягли їх. Усi поспiшали до мосту через Дунай, на лiвий берег. Дехто повернув на пiвдень, сподiваючись знайти притулок у своїх далеких маєтках або в Альпах, їхня доля була зовсiм трагiчна: на другий чи третiй день їх перехопили татари - посiкли, жiнок i дочок забрали в неволю, а обоз пограбували. До глибокої ночi безперервним потоком їхали карети вiденських аристократiв, вози багатих городян, торговцiв, ремiсникiв. Бiдняки йшли пiшки, з клунками, а то й без клункiв за плечима. За нiч мiсто збезлюднiло. Втекло шiстдесят тисяч його мешканцiв. Залишилися тiльки тi, хто служив у вiйську, а також городяни, котрi добровiльно зголосилися стати зi зброєю на вали, - робочий люд, ремiсники, студенти, чиновники. Вони поспiшали до ратушi, до арсеналу, одержували пiстолi, аркебузи, мушкети, шаблi, списи, а звiдти - на стiни. Сiмсот студентiв унiверситету на чолi з ректором склали окремий студентський батальйон. На другий день захисники Вiдня з небувалою радiстю й захопленням вiтали кавалерiю Карла Лотарiнгського, яка пiд звуки труб i литаврiв вступила до мiста. Губернатор Штаренберг зi сльозами на очах обняв головнокомандувача. - Герцог, ви вселили в нашi серця вiру й надiю! Ми думали, що вiйсько загинуло, а виходить, ви зберегли його. Спасибi вам! Бо ми всi тут уже приготувалися було до смертi... - Генерале, вiйна тiльки починається, i Вiдню в нiй, на мою думку, судилося зiграти вирiшальну роль. Iмператор призначив вас вiйськовим губернатором столицi - вам i захищати цi А я переправлюсь на лiвий берег Дунаю, куди вiдступила моя пiхота, щоб привести вiйська в порядок i дiждатися короля польського та нiмецьких курфюрстiв. А тодi, з божою допомогою, ударимо на супротивника! - Так, ми будемо захищати мiсто, скiльки стане сил наших. - Вони стояли на площi, перед собором святого Стефана, i Штаренберг, повернувшись до входу, перехрестився. - Завтра вiдправимо державну казну кораблями в Лiнц i ждатимемо ворога. За нiч Леопольд iз сiм'єю домчав до Корнейбурга. Обози з провiзiєю десь безнадiйно вiдстали, i iмператор, дивлячись, як мучаться з голоду вагiтна iмператриця i малолiтнiй принц, зняв з пальця перстень, дав мажордомовi . - Франц, гадаю, цього вистачить, щоб який-небудь трактирщик або поселянин приготував нам обiд... Сходи, майн лiбер, але не барися! Уже несила терпiти муки голоду. Дворецький вклонився i швидко зник за рогом найближчого будинку. Iмператорська сiм'я розташувалася на спочинок на високому пагорбку, в тiнi дерев, звiдки вiдкривалася широка панорама на Дунай i задунайськi простори. Хтось iз слуг принiс вiдро холодної води, в когось iз солдатiв у ранцi знайшовся сухар - його розмочили й дали iмператрицi. Вона подiлилася з сином. Леопольд, щоб не бачити цiєї жалюгiдної картини, вiдiйшов на край горба. Внизу, по дорозi, текли безконечнi натовпи бiженцiв. Люди були наляканi й злi. Вiн згадав, як уночi його карета зупинилася i форейтор крикнув у темряву: - Дорогу iмператоровi! Гей, ви чуєте? У вiдповiдь пролунала брудна лайка, вiд якої й зараз, при однiй згадцi, у нього палали щоки, а серце тремтiло вiд гнiву. - Заткнись, вилупку! - почувся грубий чоловiчий голос. - Твiй iмператор, ота жирна смердюча свиня, замiсть того, щоб захищати Вiдень, напудив з переляку в штани i тiкає свiт за очi! А ми йому - давай дорогу? А дулi з маком не хочеш? Вiн ледве стримався, щоб не погукати варту, шарпнувся до вiконця, але в його плече вп'ялася рука дружини. - Леопольде, облиш! Темiнь яка навколо! Розбiйники можуть скалiчити нас... А варта наша хтозна-де! Вiн i досi не мiг заспокоїтися - тремтiв вiд обурення. Потiм його увагу привернули якiсь бурi плями на тлi голубого неба за Дунаєм, над горою Каленбергом, де був розташований Камальдульськии монастир. - Майн лiбер, - покликав вiн молоденького солдата, - глянь - що там? Солдат примружив проти сонця очi. - Дим, ваша iмператорська величнiсть. Щось горить! - Щось горить... Там нiчому горiти, крiм монастиря, - замислено промовив iмператор i враз стрепенувся. - Чекай, чекай... Отже, там... турки або татари... О майн гот! Незабаром над Каленбергом з'явилися малиновi язики полум'я. Чорними стовпами пiднiмався дим. Сумнiву не було - горiв монастир. А це було зовсiм близької Летючi татарськi загони за пiвдня могли добратися правим берегом до Клостернейбурга i до Тульни, а там переправитися через Дунай i десь бiля Штокке-рау перетнути дорогу на Лiнц. Вiн ще раз глянув на пожежу i пiдтюпцем побiг до карети. Слуга вже повернувся, але з порожнiми руками. - Всi повтiкали, ваша величнiсть, - знiяковiло повiдомив вiн, промовчавши про те, що в двох чи трьох будинках застав хазяїв, але вони, дiзнавшись, кому призначається провiзiя, навiдрiз вiдмовилися що-небудь продати i навiть вилаяли його. Леопольд неуважно махнув рукою i звелiв запрягати коней. Першi турецькi полки спагiїв пiдiйшли пiд Вiдень 12 липня, але повсюди в околицях австрiйської столицi вже палали села, маєтки феодалiв i монастирi. Там побували акинджi й татари, що налiтали мов смерч, грабували, вбивали жителiв, знищували все вогнем i мечем. Уранцi наступного дня спагiї обложили мiсто з пiвдня i заходу. Опiвднi сильний загiн пiдiйшов до передмiсть. Щоб не вiддавати їх у руки ворога, Штаренберг наказав пiдпалити все, що могло горiти. Смолоскипники бiгали вiд будинку до будинку - i за ними здiймалися чорнi дими, трiщало, шугаючи вгору, малинове полум'я. Штаренберг не врахував одного - захiдного вiтру, що дув на мiсто. Як тiльки вогонь загоготiв, а вiтер повiяв дужче, довгi язики полум'я почали переповзати через вал i лизати дахи мiських будiвель, а палаючi вiхтi й iскри летiли ще далi... Вдарили на сполох дзвони. Сотнi солдатiв i студентiв було кинуто на гасiння пожеж. Вони вишикувалися довгими рядами аж до Дунаю i з рук у руки передавали вiдра з водою. Тiльки надвечiр вiденському гарнiзоновi пощастило погасити вогонь у самому мiстi. Стомленi, обсмаленi, обгорiлi, захисники столицi довго пiсля цього не могли заснути. А вже о четвертiй годинi ранку, коли почав свiтлiшати схiдний край неба, всi були на ногах. Розбудив глухий, грiзний, мов гул моря перед бурею, гомiн. Що там? Невже турки пiшли на приступ? Захисники Вiдня висипали на вали. Почало сходити сонце, i його багряне промiння освiтило околицi мiста. Враженi невиданою досi картиною, солдати й волонтери завмерли, не в силi промовити й слова. Скiльки сягало око, по горбах i долинах, на витолочених полях i пасовищах, в садах i виноградниках здiймалися десятки тисяч рiзнокольорових наметiв. А мiж ними, мов комашня, снували темнi постатi нападникiв. Всюди стояли вози, палали вогнища, паслися воли й верблюди, бродили стриноженi конi... Навiть бувалi воїни не бачили нiколи нiчого подiбного. Генерал Штаренберг разом з бургомiстром Лiбенбергом i цивiльним губернатором Леопольдом Колоничем пiднялися на дзвiницю святого Стефана. З її високостi було видно весь Вiдень i далеко навкруги нього. - Мiй боже! - прошепотiв помертвiлими вустами Лiбенберг i, знявши капелюха, витер долонею на лобi холодний пiт. - Яка сила! Чи ж вистоїмо супроти неї? Штаренберг промовчав. Колония, високий, жилавий, з кущуватими сивими бровами, поклав бургомiстровi на плече важку, в синюватих прожилках руку. - На все воля господа бога, сину мiй! Це була людина бурхливої i незвичайної долi. Лицар-чернець, колишнiй кавалер Мальтiйського ордену, вiн проявив чудеса хоробростi при двадцятилiтнiй облозi турками острова Крiт, проливши при цьому немало людської кровi. Згодом досягнув єпископського сану, став єпископом нейштадтським... Почувши, що турки наближаються до Вiдня, скинув рясу i знову взяв у руки меча. Був призначений цивiльним губернатором Вiдня i заступником Шта-ренберга, наглядав за лiкарнями, завiдував продовольчими складами, керував земляними роботами по укрiпленню валiв, ескарпiв, бастiонiв. - На все воля господа бога, сину мiй! - повторив вiн. - Нiхто не вiдає наперед його замислiв. Сила у Кара-Мустафи справдi велика. Але ми укрiпимо нашi стiни й нашi серця i будемо битися до останнього! Вони знову звернули свої погляди в поле. Сонце пiднялося трохи вище, виглянувши з-за далекого обрiю, i освiтило весь турецький табiр. Вiн розтягнувся пiвколом на двi милi, вiд мiстечка Швехата на сходi до Гейлiгенштадта i Нусдорфа на заходi, кiнцями своїми упираючись у Дунай. У центрi табору, в парку, поблизу палацу Ла-Фаворит, червонiв, мов кров, величезний розкiшний намет сердара. Такого великого, мов справжнiй палац, шатра, безперечно, ну було в жодного європейського полководця i в жодного наймогутнiшого правителя Європи. Поряд з ним на високiй тичцi метлявся пiд вiтром бунчук великого вiзира. За двiстi крокiв вiд контрескарпа виднiлися свiжi, виритi вночi траншеї. В них залягли яничари. Отже, з цього боку Вiдень вiдрiзаний вiд усього свiту. Досвiдчене око Штаренберга вiдразу помiтило в траншеях, у спецiально вiдритих для цього гнiздах, гармати. Вони були зосередженi проти бастiонiв фортецi. - Щiльно обступив нас Кара-Мустафа, - замислено промовив Штаренберг. - I миша не прошмигне. Якщо йому пощастить вибити нас iз Пратера i Леопольдштадта, вiн перерве наше сполучення з лiвим берегом i оточить мiсто. - Може, послати туди пiдкрiплення? - спитав Лiбенберг. - Ми не можемо цього зробити, - заперечив генерал. - Кара-Мустафа має двiстi тисяч воїнiв, у мене ж - майже в десять разiв менше... Якщо я знiму кiлька тисяч зi стiн, турки зiмнуть наприлеглий до валу схил зовнiшнього рову. П'ятикутне укрiплення у виглядi виступу форшу оборону тут i увiрвуться в мiсто. Не сьогоднi-завтра треба чекати штурму... Пане Колонич, будь ласка, негайно в найглибших склепах i погребах вiдрийте глибокi ями i заховайте в них весь порох, що є у фортецi. Щоб пiд час ворожого обстрiлу не вибухнув... - Буде зроблено, - кивнув головою Колонич. - А ще створiть iз жителiв пересувнi групи для гасiння пожеж i лагодження пошкоджень в оборонних укрiпленнях. Покладаю це на вас! - Не турбуйтесь, генерале, - запевнив старий вояка. - А ви, пане Лiбенберг, щоб заспокоїти вiйська i жителiв столицi, вiддрукуйте прокламацiю. Скажiть у нiй, що Вiдень вистояв у грiзну навалу Сулеймана 1529 року - вистоїть i нинi! Мури нашi надiйнi, пороху i провiанту достатньо, а серця захисникiв не здригнуться перед смертельною небезпекою i в найсуворiшу хвилину. А ще скажiть, що на лiвому березi Дунаю стоять вiйська Карла Лотарiнгського, а на допомогу нам поспiшають князi iмперськi ' та король польський. - Гаразд, пане генерале, - вiдповiв Лiбенберг i раптом вигукнув:Дивiться! Дивiться! Над шатром Кара-Мустафи викинули знамено! Всi звернули погляди на парк Ла-Фаворит. Над червоним шатром майорiв зелений стяг. Навiть звiдси було видно велику групу людей на лужку, що, ставши на колiна i повернувшись обличчями до Кiбли, творили намаз. I якраз перед ними, у напрямку на Кiблу, лопотiв пiд вiтром той прапор. - Знамено пророка! - прошепотiв Штаренберг. - Кара-Мустафа оголошує газават, священну вiйну проти невiрних, i молиться аллаховi, щоб дарував йому перемогу! Сьогоднi вiн розпочне атаку... Двiстi тисяч ворогiв рушать на приступ, щоб знищити нас! Вiн ще раз глянув на зелене знамено над червоним шатром, на людей перед ним - вищих воєначальникiв турецького вiйська, на страшний своєю багаточисельнiстю ворожий табiр, що залiзною пiдковою охопив Вiдень, i надовго замислився. Думав про все: i про наступний штурм, i про те, що на кожного захисника мiста припадає десять ворожих воїнiв, i про багатьох своїх спiввiтчизникiв, якi, може, сьогоднi складуть на мiських валах голови, i про те, як вiдбити наступ Кара-Мустафи. Знав, якою важкою, кривавою буде ця оборона. Не знав одного старий генерал, що десь там, серед тисяч i тисяч завойовникiв, котрi прийшли пiд його рiдне мiсто, є чимало таких, хто таємно бажає загибелi не Вiдневi, а Кара-Мустафi i його прибiчникам, хто чекає слушної години, щоб позбутися нестерпного гнiту османiв, - це були невiльники, яких силою змусили йти в похiд, а також вихiдцi з Болгарiї, Сербiї, Грецiї, Волощини, арабських країн. Вони й зараз ладнi були кинути зброю i повернутися додому... Не знав старий генерал, що десь там, серед цiєї людської круговертi, стоять два воїни в яничарському одязi, дивляться на залите сонячним промiнням прекрасне мiсто i, як i вiн, мiркують про те ж саме - як йому допомогти, як урятувати його вiд загибелi... Частина друга ВIДЕНЬ У нiч на 17 липня 1683 року, пiсля жорстокого гарматного обстрiлу, яничари вдерлися в Пратер i Леопольдштадт. Вiдень опинився в суцiльному кiльцi. Зв'язок обложених з лiвим берегом, що пiдтримувався кораблями дунайської флотилiї, обiрвався. Вранцi Кара-Мустафа на чорному конi, покритому дорогим чепраком, в'їхав у Пратер. Всюди - зруйнованi бомбами будинки, трупи захисникiв, тлiючi головешки пожарищ. Стомленi, сп'янiлi вiд кровi яничари никали по задимлених вулицях, вишукували поранених i тут же добивали їх боздуганами та шаблями, з уцiлiлих помешкань виносили здобич - дорогий посуд, одяг, взуття, вино. Кара-Мустафа зупинився на високому крутому березi Дунаю. Пашi оточили його, ловлячи кожне слово сердара. - Завтра - штурм! - говорив вiн