орду, стягнути їх в один кулак i в рiшучому бою розгромити ненависного Я на Собеського?" Аж зупинився посеред кiмнати, вражений такою думкою. Та вiдразу ж вiдкинув її. "Нi, поки зберу вiйсько, поки фортуна повернеться до мене лицем, мої недруги i заздрiсники повiдомлять султана про поразку пiд Вiднем i Парканами, i той пишнотiлий нiкчема пiдпише фiрман про усунення мене вiд влади i над iмперiєю, i над вiйськом... Нi, таки треба задобрити його! Треба переконати, що не вiн, Кара-Мустафа, винен у поразцi i що є надiя круто повернути хiд подiй у цiй важкiй i затяжнiй вiйнi... Отже, вирiшено: вiн пошле в подарунок султановi Златку, а на додачу сотню австрiйських красунь, пошле iз сховищ в Ейюбi скриню золота й самоцвiтiв! А з винуватцями поразки пiд Вiднем, з винуватцями його неслави й ганьби розправиться негайно i нещадно! Ця розправа допоможе йому втримати в своїх руках владу, що похитнулася, переконає султана в його здатностi вiдновити вiйсько i захистити захiднi землi iмперiї, а вiдтак - врятує йому життя i вселить надiю на краще майбутнє! Заради цього варто пожертвувати Златкою i всiма красунями свiту!" Вiд природи Кара-Мустафа був нерiшучий i довго вагався, караючись сумнiвами, при виборi остаточного рiшення, та коли вже рiшення приймав, то починав дiяти негайно. Вiн покликав капуджi-агу. - Пашi прибули, Мурад-ага? - Сидять у залi, бейефендi, - вклонився налитий бичачою силою товстошиїй капуджi-ага, вiдданим поглядом пантруючи, мов собака, найменший рух свого повелителя. - Мурад, - великий вiзир стишив голос до шепоту, - аллах покарав нас немилiстю своєю i дарував перемогу невiрним... Але це не означає, що серед нас немає винуватцiв нашої поразки... Вони є - i їх треба покарати! - Хто це? - хриплим голосом спитав Мурад, з готовнiстю кладучи важкий кулак на рукоятку ятагана. - Вони там, у залi... Але обiйдемося без кровi... - Удавкою? - Так. Станеш iз двома-трьома вiрними капуджi за ось цими дверима, - Кара-Мустафа прочинив дверi до сусiдньої кiмнати, - i всiх, кого я спроваджу сюди, задавиш, а трупи витягнеш на галерею, що виходить у сад. - Буде виконано, мiй повелителю, - вклонився Мурад. - Я зараз поставлю там надiйних людей. Вiддавши таке розпорядження, Кара-Мустафа вийшов у зал. Пашi схопилися, застигли в нiмому поклонi. Ось вони - всi, хто через своє боягузтво й невмiння призвiв до небаченої поразки! Немає тiльки хитрого хана Мюрад-Гiрея та графа Текелi, - пронюхали, смердючi шакали, про небезпеку i не поспiшають на виклик, щоб вiдповiсти за своє далеко не лицарське поводження на полi бою. Але вiн добереться i до них, хоч би довелося вiдкопати негiдникiв з-пiд землi! - З чим прийшли, пашi? Чим порадуєте серце вашого сердара? - спитав глухо, ледве стримуючи ненависть. - Де вашi воїни? Де вашi знамена? Де ваша зброя i обози? Питаю я вас... З кожним його словом все нижче схилялися голови пашiв. У залi панувала могильна тиша. - Чого ж мовчите? I чому я бачу вас усiх живих? Чому жоден не наклав головою в бою? Га?.. Мабуть, тому, що ви не воїни, а нiкчеми, боягузи, свинопаси! Ви не гiднi носити високе звання пашi, якого удостоїв вас наш богом даний султан! Голос його тремтiв од гнiву. Нiхто не посмiв заперечити жодним словом. Тiльки зять султана, прямий i гарячий Iбрагiм-паша, дивився великому вiзировi прямо в обличчя, не приховуючи ненавистi й презирства. Кара-Мустафа помiтив це i скерував свiй гнiв на нього. - Що скажемо султановi, паша? Хто винен у поразцi? Iбрагiм-паша ступив крок наперед, кресонув очима. - Всi ми виннiї Але найбiльша вина - твоя, Мустафа-паша! - Чому? - Ти - сердар. Ти i вiдповiдаєш за все вiйсько. А ми тiльки за окремi загони. - Я вiдповiдатиму перед падишахом, а ви - передi мною! - Ми й вiдповiдаємо! - Це не вiдповiдь! Зараз кожен з вас зайде до мене i сам на сам доповiсть, що робив пiд Вiднем i Парканами... Ось ти, Iбрагiм-паша, перший i заходь! Кара-Мустафа пропустив поперед себе Iбрагiма-пашу. Той хотiв попрямувати до столу, але Кара-Мустафа показав на iншi дверi. - Нi, паша, сюди, будь ласка! Нiчого не пiдозрюючи, Iбрагiм-паша переступив порiг i опинився у просторiй напiвтемнiй кiмнатi, бо густе гiлля дерев затiнило вiкна. В ту ж мить два капуджi схопили його, мов обценьками, за руки, а третiй блискавично накинув на шию удавку. Наша не встиг навiть крикнути, як зашморг здавив йому горло, в очах потемнiло... Височенний капуджi перекинув вiрьовку собi через плече, випростався - i паша повис у нього на спинi. Якусь хвилину вiн ще борсався, та скоро затих. Капуджi-шибениця для певностi потримав трохи свою жертву на собi, а потiм, переконавшись, що той уже вiдiйшов у райськi сади аллаха, вiдволiк труп на галерею i там швиргонув у куток. - Один готовий! - сказав, повернувшись до кiмнати. Кара-Мустафа похмуро глипнув на Мурада. - Клич Каплан-пашу. До самого вечора тривала розправа. Стомився великий вiзир. Стомилися кати. Капуджi-шибениця ледве волочив ноги: це не жарт - повiсити на власних плечах п'ятдесят одного пашу! Звiстка про жахливу страту швидко розлетiлася по мiсту. Крижаним холодом наповнилися серця тих вищих воєначальникiв, якi ще залишилися живi. Кожен ждав своєї черги... Кримський хан i граф Текелi кари уникли - вони не з'явилися на виклик великого вiзира, залишились у своїх вiйськах. В ту ж нiч Кара-Мустафа виїхав з Буди в Белград. Тут, у своєму розкiшному палацi, не вiдпочиваючи, сiв писати листа султановi. Всю вину за поразку звалив на Мюрад-Гiрея, Текелi та пашiв. Красномовно описав, як вони зрадили або проявили боягузтво та слабкодухiсть. А пiд кiнець сповiстив, що скарав винуватцiв на горло, а Мюрад-Гiрея, котрий, взявши вiд Собеського великий бакшиш ', перший кинувся тiкати з поля бою, вiн владою, даною йому падишахом, усунув з трону. Врештi запевнив султана у вiдданостi i пообiцяв, зiбравши сили, зупинити армiї союзникiв, а потiм - розбити їх... Закiнчивши, власноручно переписав начисто, згорнув у сувiй, обв'язав зеленою стьожкою, приклав печатку i тiльки тодi закалатав у дзвоник. Увiйшов Мурад-ага. - Пришли до мене Сафар-бея i Асен-агу, а також приведи дiвчину-невiльницю Златку. I сам готуйся до вiд'їзду в Стамбул! Коли Ненко i Арсен у супроводi Мурад-аги ввiйшли до покою великого вiзира, то були неймовiрно враженi тим, що побачили там. Уже свiтало, але в пiдсвiчниках ще горiли свiчки. За широким рiзьбленим столом сидiв змарнiлий, бiльш нiж звичайно потемнiлий на лицi Кара-Мустафа i смутними очима, в яких, здавалося, блищали сльози, дивився на розкiшно вбрану дiвчину, що стояла перед ним. Це була Златка. Угледiвши Арсена i Ненка, вона скрикнула i зблiдла, але миттю опанувала себе й опустила на обличчя тонку шовкову шаль. Молодi чаушi так були враженi несподiваною зустрiччю, що остовпiли i забули, як велiв етикет, низько вклонитися великому вiзировi. Однак Кара-Мустафа, мов заворожений, сидiв мовчки у крiслi i не зводив погляду з прекрасної полонянки. Крiм неї, нiкого не помiчав. Врештi тяжко зiтхнув i ледь помiтно порухом лiвої руки вiдпустив дiвчину. - Iди! - зiрвалося з його уст єдине слово. Златка пiшла до виходу, i тут з темних куткiв до неї пiдiйшли Фатiма i Джалiль, яких нi Арсен, нi Ненко спочатку не помiтили. Проходячи мимо Арсена, Златка пiдвела голову, трохи вiдкрила шаль i таким благаючим поглядом обпекла його серце, що Арсен вiдчув, як кров гарячим вогнем шугнула йому в голову. В тому короткому поглядi були i кохання, i бiль, i мольба... Дiвчина нiби сказала йому: любий, коли ж ти визволиш мене? Як вiн утримався i не накоїв непоправного - i сам не знає. А майнула було, мов блискавка, думка - розрядити пiстоля в груди Кара-Мустафi, ударити ятаганом Мурада, а потiм, схопивши Златку, тiкати... Але - чи далеко б утiк? Златка зникла за дверима. Щезла, мов сон. Чаушi переглянулись i мовчки вклонилися людинi, що, мов чорна статуя, закам'янiло сидiла за столом. Минуло кiлька довгих хвилин, перш нiж Кара-Мустафа звернув на них увагу. Вiн ще раз протяжно зiтхнув, а потiм вийшов з-за столу, тримаючи в руцi згорток паперу. - Поїдете в Стамбул! - сказав стомлено. - Вiдвезете падишаховi мого листа... Коней не жалiйте. Купуйте свiжих - грошi на це будуть у вас... Я хочу, щоб цей лист потрапив до мобейну ранiше, нiж туди дiйдуть чутки про поразку пiд Вiднем. Султан має знати правду! Але хай цю гiрку правду краще скажу я, а не мої недруги... Ви мене зрозумiли? - Так, наш повелителю. - Друге... З одним листом з'являтися перед свiтлi очi падишаха не годиться. Султани теж люблять подарунки. Тому з вами поїде на чолi загону моїх охоронцiв Мурад-ага. Крiм того, що вiн охоронятиме вас у дорозi, вiн повезе вiд мене в подарунок султановi дiвчину-полонянку. Ви бачили її щойно тут. Султан давно прочув про її красу i хотiв її мати - хай тепер втiшається! Бережiть цю невiльницю, як зiницю ока. Вслiд за вами я вiдiшлю падишаховi обоз австрiйських красунь-полонянок. Вони прибудуть до Стамбула пiзнiше, однак скажiть про них султановi, щоб знав... Почувши, шо Кара-Мустафа збирається подарувати Златку султановi. Арсен вiдчув, як у нього на якусь мить зупинилося серце. З одного нещастя дiвчина може потрапити у ще страшнiше! Як кажуть, з вогню та в полум'я... Якщо не пощастить визволити в дорозi, спробуй тодi вирвати її iз султанського гарему! Ненко зрозумiв стан друга i непомiтно торкнувся своїм лiктем його руки: мовляв, тримайся, хлопче! А сам вклонився i сказав: - Все зробимо, як наказує наш преславний володарi Але Кара-Мустафа не вiдпускав їх. Заглибившись у думки, пройшовся по м'якому барвистому килимi, трохи постояв перед вiкном, потарабанив сухими темними пальцями по фарбованому пiдвiконню i тiльки тодi, мовби зважившись на щось важливе повернувся i додав: - I, нарештi, останнє... Потрiбно позолотити гiрку новину щоб не такою гiркою здавалась. Заїдете в Ейюб i з моєї скарбницi вiзьмете зелену скриню з коштовностями. Мурад уже має на це повноваження. Пiднесете її султановi разом iз дiвчиною... Вирушайте негайно i в дорозi не барiться! Все. Iдiть - i хай береже вас аллах! Арсен був у вiдчаї: в дорозi Златки не пощастило визволити. З Белграда до Стамбула загiн Мурад-аги мчав як вiтер. Зупинялися тiльки для того, щоб трохи перепочити i погодувати коней. Бiля карети, в якiй їхала Златка, невiдступне вартували два десятки лютих капуджi. Про те, щоб викрасти дiвчину, годi було й думати. В Ейюб вони прибули пiзнього осiннього вечора. На їхнiй подив, тут уже знали про поразку Кара-Мустафи, i в палацi панувала розгубленiсть, що межувала з панiкою. Всi, хто пригрiвся пiд крилом великого вiзира, з жахом чекали кiнця свого благополуччя. Дехто потихеньку лагодився до сумного майбутнього - складав речi, додаючи до них i дещо з майна господаря. Мурад-ага твердою рукою вiдразу навiв порядок. На кухнi кухарi почали готувати для прибулих вечерю. Банщик затопив печi в лазнi. Цирульники гострили бритви, щоб привести чаушiв i капуджi до вигляду, угодного аллаху, а рабинi витягали зi скринь новий одяг для них, щоб завтра своїм дрантям вони не споганили Високого Порога. Незважаючи на пiзнiй час, палац сяяв вогнями. Гримiв владний голос Мурада-аги. Метушилися слуги, раби й рабинi. Златку помiстили в її колишнє помешкання, поставили вартових; до неї могли заходити тiльки жiнки, якi мали приготувати її до завтрашнього ранку, коли вона стане перед яснi очi падишаха. Арсен i Ненко повечеряли, побували в лазнi й руках цирульника i тiльки далеко за пiвнiч - зайшли до вiдведеної їм кiмнати. Обом було не до сну. - Треба щось зробити зараз, бо завтра буде пiзно! - рiшуче сказав Арсен, швидко ходячи по кiмнатi. Ненко пiдняв на нього свої темнi, як нiч, очi. - Що ти надумав? - Нiчого... Коли б нас було не двоє, а двадцятеро, ми напали б на охоронцiв, перебили їх, вихопили б iз вежi Златку - i шукай вiтра в полi! - Це не розумно! - Знаю, що не розумно... Але нiчого путнього придумати не можу. Страшно стає вiд однiєї думки, що завтра ми одведемо Златку до султанського сералю i власними руками передамо її тому жирному розпусниковi! Я не переживу цього! Як подумаю, що вона стане рабинею в гаремi султана, то ладен зараз напасти на капуджi, щоб загинути вiд їхнiх шабель! - Чому ти гадаєш - рабинею? Султан може зробити Златку своєю iрбаллю або кадуною, тобто дружиною... Златка - дуже красива дiвчина! - сумно пожартував Ненко. Арсена аж пересмикнуло. - Не добивай мене зовсiм, Ненку! Менi не до жартiв... - А я й не жартую, - на цей раз серйозно промовив той. - Коли Кара-Мустафа вiдсилав Златку в подарунок султановi, то напевне знав, що вона з її красою i чарiвнiстю дуже швидко буде помiчена султаном i, чого доброго, стане його дружиною. Султани одружуються не так, як простi смертнi. Вони нiколи не беруть туркень, бо вважають не гiдним одружуватися зi своїми пiдданими. В султанському гаремi завжди є кiлька сотень красунь з усього свiту. Не всi, звичайно, стають коханками, а тим бiльше дружинами падишаха. Далеко не всi... Але деяких султан помiчає, i тодi така рабиня стає гiєздою, тобто тiєю, що впала в око, - i вона зразу пiднiмається в гаремi на щабель вище. Коли гiєзда стає iрбаллю, тобто коханкою, їй дають кiлька кiмнат, рабинь i євнухiв, якi обслуговують її, i вона, поки користується прихильнiстю султана, вiдчуває себе повновладною господинею свого невеликого даї-ре - двора... Та все ж вона ще не дружина... I взагалi, законних дружин у султана не буває. Досить йому сказати три слова: "Це моя дружина!" - i гiєзда чи iрбаль в ту ж мить стає кадуною падишаха... Але досить його короткої заяви: "Я не хочу бачити цiєї жiнки!" - як таку гiєзду чи iрбаль за один день виселять iз гарему i видадуть замiж за якого-небудь чиновника. Правда, все своє майно вона може забрати з собою... Коли ж роки її вже не такi, щоб iти замiж, то її просто виводять за ворота - i йди куди хочеш... Дуже скоро цi вигнанки проїдають свої заощадження, одяг, коштовностi i жебракують на базарах Стамбула, стають пiдстаркуватими повiями, злодюжками. А коли приходить край - кидаються у води Мармурового моря... - А кадуни? - Кадуни-ефендi разом зi своїми дiтьми - принцами i принцесами - постiйно живуть у гаремi, ворогуючи мiж собою i виховуючи своїх синiв - шах-заде - в лютiй ненавистi до синiв iнших кадун. Коли шах-заде пiдростають, вони стають смертельними ворогами, i той з них, кому щастить захопити престол, нещадно знищує своїх братiв-суперникiв або ж кидає їх у сирi каземати Семивежного замку... - Страшну картину змалював ти, Ненку. Виходить, султанський сераль - це справжня тюрма для багатьох тисяч людей? Але для чого ти все це менi розповiдаєш? Ненко сумно глянув на прибитого горем друга. - Бачиш, Арсене, будемо дивитися правдi в очi. Через кiлька годин Златка потрапить до сералю i її запроторять у гарем... Я хочу, щоб ти знав, що таке султанський гарем, i не занепав духом. У вас є приказка: не такий чорт страшний, як його малюють... Я чув її вiд тебе... - Що ти цим хочеш сказати? - А те, що коли Златка потрапить до султанського гарему, то й тодi є надiя на її визволення. Навiть бiльша, нiж зараз... В гаремi постiйно проживає не менше двох тисяч людей - рабинь, служок аляiбр, тобто молоденьких невiльниць-учениць, гiєзд, iрбалей, кадун, принцес кровi, малолiтнiх принцiв кровi, євнухiв... Кого там тiльки немаї Пiд виглядом вiзникiв, якi привозять все необхiдне для кухнi, дроворубiв, сажотрусiв, золотарiв, якi вивозять нечистоти, лiкарiв, ворожок та ворожбитiв до гарему не так уже й важко проникнути. Не сидять там безвиїзне i жiнки та невiльницi. По троє їх випускають пiд наглядом слуг-батаджi, яких, звичайно, не важко пiдкупити, до мiста, де вони розважаються спогляданням базарiв, весiльних та похоронних процесiй, купують собi обнови й солодощi, а нерiдко заводять флiрти з молодиками, особливо яничарськими чорбаджiями... - Не може бути! - вигукнув вражений Арсен. - I все ж так є! Коли я навчався у вiйськовiй школi, то сам не раз зустрiчався з дiвчатами з султанського гарему. Бiльше того, часто "для пiдкрiплення здоров'я" гаремнi красунi вiдпрошуються на тiмар, наймають у приватних будинках кiмнати i протягом п'ятнадцяти-двадцяти днiв живуть, як собi хочуть, розкошуючи i тiшачись коханням iз своїми обранцями. - Твої слова - то менi гострий нiж у серце! - з мукою в голосi вигукнув Арсен. - Краще ми зi Златкою загинемо обоє, нiж вона має дiйти до такого життя! Ненко обняв друга за плечi, притягнув до себе. - Тримайся, Арсене! Не все втраченої Покладись на мене - я добре знаю Стамбул i султанський сераль. Якщо вже гинути, то загинемо усi втрьох! Невже ти гадаєш, що я залишу сестру й тебе в бiдi? Але завтра ми виконаємо доручення Кара-Мустафи, iншого виходу у нас нема: ти ж бачиш, як стереже нас Мурад-ага. - Треба усунути його! - Я згоден з тобою. Але зробимо це руками iнших... - Як? - То моя турбота. А зараз - хоч годину спочинемо, бо завтра, тобто вже сьогоднi, нас ждуть немалi випробування... Галера м'яко пристала до кам'яного причалу. Першими на берег зiйшли чаушi, за ними чотири капуджi звели Златку. Потiм iшов Мурад-ага попереду цiлого загону своїх людей, якi несли й охороняли зелену скриню з коштовностями великого вiзира. Їх зустрiли, попередженi посланцем Мурад-аги, чотири чаушi султана i повели по кам'яних сходах до величезного палацу - султанського сералю, що потопав у зеленi розкiшного приморського парку. Ненко тихо пояснив Арсеновi: - Лiворуч - мобейн, або селямлик, де живе султан. Праворуч - гарем. Мiж ними, посерединi, де виднiються сходи до парадних дверей, - зал для прийомiв. За ним - коридори, що сполучають обидва крила сералю. По той бiк палацу - численнi служби: конюшнi, кухнi, пральнi, примiщення для яничарiв-охоронцiв, чаушiв, слуг, рабiв i рабинь, євнухiв i карликiв... Там же - три двори, через якi султан виїжджає в мiсто, а також кiлька ворiт для господарчих потреб... Їх завели до невеликої зали. Тут було порожньо. - Передпокiй перед залом для прийомiв, - шепнув Ненко. - Зараз ми побачимо самого султана, повiдомимо йому рарну звiстку... Слава аллаху, що тепер не тi часи, коли чаушам за неї рубали голови! В цю мить батаджi-нубiйцi вiдчинили високi дверi - i султанський чауш-паша рушив попереду. Ненко i Арсен, переступивши порiг, упали на колiна i, безперервно кланяючись, поплазували до позолоченого трону, на якому возсiдав Магомет Четвертий. Попiд стiнами стояли найвищi сановники Порти - шейх уль-iс-лам, вiзирi, головний привратник "дверей щастя", - перший євнух, iмперський казнадар, головний iнтендант, перший цирульник та ще рiзний люд з найближчого оточення султана. За чаушами ввели Златку, вбрану в розкiшний одяг i, як велiв звичай, з великим декольте, непокритою головою i без серпанку на обличчi - адже вона була гяурка-невiльниця, на яку не розповсюджувався закон корану. Потiм Мурад-ага зi своїми капуджi внесли скриню i поставили посеред зали. Султан незворушно дивився на всi цi приготування. Його повне, злегка жовтаве обличчя, обрамлене чорною бородою, було непроникне. Коли капуджi, поставивши скриню, кланяючись, позадкували до дверей, султан поглянув на Мурад-агу, що, розпластавшись, лежав на блискучiй пiдлозi, спитав: - Ти що за людина? - Капуджi-ага великого вiзира, о падишах всесвiту, - пролепетав переляканий Мурад-ага, пiдвiвши голову. - Ти не потрiбен тут! Мурад-ага, не пiдводячись, поплазував до дверей так швидко, мов був не людиною, а ящiркою. Нарештi Магомет глянув на чаушiв. - Кажiть, з чим прибули! - Голос його був крижаний: вiн уже знав про поразку вiйська. Ненко зробив кiлька крокiв, упав на колiна i простягнув сувiй Кара-Мустафи. Чауш-паша передав його султану, а той - одному з вiзирiв, що стояли обабiч трону. - Читай! - наказав коротко. Серед могильної тишi падали, мов кам'янi брили, слова, якими великий вiзир хотiв виправдатися перед султаном за страшну поразку. Чим далi, тим бiльше хмурилися члени дивану, а Магомет у безсилому гнiвi кусав губи. З листа вимальовувались не просто поразка i вiдступ, як донесли чутки, - нi, це був погром, ганебна втеча, втрата половини вiйська i майже всього обозу! Такого нi султан, нi члени дивану не ждали. Згадка про безмежну вiдданiсть i любов до "падишаха всесвiту", "тiнi бога на землi", проявом чого є подарунок невiльницi-красунi, ста австрiйських полонянок iз вельможних родин, а також золота й iнших коштовностей на кiлька мiльйонiв динарiв, викликали на устах султана й вiзирiв зневажливу посмiшку. А коли був прочитаний список умертвлених пашiв, найбiльш вiдомих полководцiв iмперiї, по залу прокотився грiзний гул. Незважаючи на присутнiсть султана, члени дивану - вiзирi - не могли стримати своїх почуттiв. Магомет побагровiв. Люто блиснули його великi чорнi очi. Вiн схопився, тупнув ногою, пiдняв руки вгору. - О аллах! Ти покарав цю людину, скаламутивши їй розумi Але покарав недостатньо! Її жде ще й суд земний! - Вiн звернувся до членiв дивану: - Що вiдповiсти на цей лист Мустафи-пашi, достойнi вiзирi? - Що скажуть чаушi про облогу Вiдня? Чи були вони свiдками ганебної втечi сераскера з поля бою? - спитав шейхуль-iслам. - Вислухаємо спочатку очевидцiв... - Гаразд, - погодився султан i, неуважно глянувши на Златку, кинув коротко: - Виведiть дiвку! Коли батаджi зачинили за переляканою, занiмiлою Златкою дверi, Ненко i Арсен стали поряд i низько вклонилися. - О великий повелителю правовiрних, - почав Ненко, - ми з Асеном-агою були свiдками, учасниками й очевидцями облоги Вiдня i битви пiд Парканами. - Чому Кара-Мустафа не взяв Вiдня? За два мiсяцi його можна було зрiвняти з землею! - спитав султан. - За два мiсяцi вiдбулися всього два генеральнi штурми, та й тi були вiдбитi з великими втратами для нас. - Сераскер не дозволяв бомбардувати мiсто, - вставив Арсен. - Якщо не рахувати спалених самими ж австрiйцями передмiсть i зруйнованих кiлькох будинкiв зразу ж за валами, то весь Вiдень залишився цiлий i неушкоджений... - Чому так? Не вистачало пороху чи бомб? - запитав головний iнтендант. - I пороху, i бомб вистачило б, щоб зрiвняти з землею ще одне таке мiсто, як Вiдень, - вiдповiв Арсен. - То в чому ж причина? Сераскер Мустафа-паша не дозволяв обстрiлювати розкiшнi будинки й палаци, бо хотiв захопити Вiдень непошкодженим. Все вiйсько говорило, що сераскер мрiяв стати iмператором на завойованих землях, а Вiдень зробити своєю столицею... Султан знову схопився на ноги. Люто вигукнув: - Прокляття! Я наказав йому знищити столицю iмператора Леопольда, народ покорити, а землi приєднати до священної iмперiї османiв! А вiн виношував зовсiм iнший, злочинний замiр! Ця людина не має права на життя! - Нi, нi, не має! - дружно вiдгукнулися вiзирi. - Послати йому смертний вирок! Шовковий шнурок! - зашелестiло в залi. - Шовковий шнурок! - Шовковий шнурок! Султан на знак згоди кивнув головою. - Принесiть срiбне блюдо! Батаджi миттю внесли велике срiбне блюдо, на якому лежав тонкий, але мiцний, довгий шовковий шнур з зеленими китицями по кiнцях. Подали султановi. Магомет пiдвiвся з трону, держачи на витягнутих руках плескате кругле блюдо. Глянув пронизливим поглядом на чаушiв. - Пiдiйдiть сюди! - I коли Арсен з Ненком, зiгнувшись, наблизились до нього, сказав: - Своєю правдивiстю i вiдданiстю ви заслужили моє довiр'я, тому я доручаю вам вiдвезти цей мiй подарунок великому вiзировi i сераскеру Мустафi-пашi! Ненко взяв блюдо. Мовчки вклонився. А султан звернувся до вiзирiв i радникiв: - Всi накази Мустафи-пашi скасувати! Багатства, що зберiгаються в Ейюбi, передати державнiй казнi! Iбрагiма-пашу та хана Селiм-Гiрея, зiсланих на острiв Родос, звiльнити й привезти в Стамбул! Звiльнити також вiд ув'язнення в Семивежному замку Юрiя Хмельницького i негайно, давши йому надiйну варту на чолi з Азем-агою, послати на Україну... За ним пiдуть козаки... Ми повиннi в цi тяжкi хвилини зберегти за собою тi землi, щоб з них у майбутньому, вiдповiдно приготувавшись, завдати смертельних ударiв Москвi та Варшавi! Арсен непомiтно скосив очi на Ненка. Мовляв, ти чув? Але той, держачи перед собою блискучо-тьмяне блюдо, розмальоване по обiдку черню, непорушне, мов закам'янiлий, дивився на султана - дотримувався ритуалу. - Всеїiдiть! Виконуйте мої накази! - I Магомет, не дивлячись на придворних, що зiгнулися в глибокому поклонi, зник у внутрiшнiх покоях мобейну. З вiд'їздом до Белграда нi Ненко, нi тим бiльше Арсен не поспiшали. Вони випросили у гениш-ачераса, котрий мав дати їм охоронний загiн, день вiдпочинку пiсля виснажливої подорожi до Стамбула. Цього, звичайно, було мало, щоб знайти Златку i визволити її, тому друзi не гаяли часу. З самого початку вони домовилися, що з подарунком султана Кара-Мустафi поїде один Ненко. Арсен же, якщо пощастить визволити дiвчину, помчить з нею спочатку в Болгарiю, де зустрiнеться з воєводою Младеном, а потiм - на Україну. Якщо ж не пощастить вiдразу визволити, залишиться в Стамбулi i шукатиме шляхiв до цього. Ненко добре знав звичаї, що панували в сералi. Пiдiйшовши до старого батаджi-аги, зайнятого тим, що мирно спостерiгав з вiкна, як на даховi конюшнi, настовбурчившись, б'ються горобцi, вiн поклав йому в долоню золоту монету. Той глипнув на неї сонним оком i враз пожвавiшав. Вклонився. - Я до ваших послуг, чауш-ага. - Менi потрiбно знати, куди повели дiвчину, яку Мурад-ага привiз вiд великого вiзира Мустафи-пашi. - Я бачив цю дiвчину... Дуже красива дiвчина, ефендi. - Куди ж її повели i хто? - Повели в гарем... А от хто саме - не розiбрав. Ненко витягнув з кишенi ще одного золотого. У батаджi пожадливо блиснули очi. - Чекайте, чекайте, здається, я пригадую... О аллах, дай пам'ятi! Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджi-ага мiцно затис її в кулацi. - О!- вигукнув радiсно. - Пригадав! Її взяв євнух Саїд... I передав кальфi Марiам, а та повела у свiй даїре... А чого ефендi цiкавиться тiєю дiвчиною? - Батаджi-ага посмiхнувся, але очi його дивилися допитливо й холодно. Ненко витягнув ще одного золотого i опустив у кишеню батаджi-аги. Суворо сказав: - Батаджi-ага, краще одержувати в подарунок золото, нiж залiзо! Ти мене зрозумiв? Ми тебе не знаємо, ти нас не бачив... Той вклонився, молитовне склав руки. - Зрозумiв, ефендi. Хай менi випечуть розжареним прутом очi, якщо я вас бачив, i хай вiдрiжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово! Аллах свiдок, що я кажу правду! Отже, стало вiдомо, де знаходиться Златка. Це так втiшило Арсена, що, коли вони залишилися з Ненком на самотi, вiн обняв його i поцiлував. - Ти просто чародiй! Три золотих - i ми вже знаємо, де шукати Златку! Той охолодив його запал. - Це - найлегше... Важко буде вирвати її звiдти, а ще важче - уникнути погонi, якщо вона буде. - З чого ж ми почнемо? Ненко задумався. - Поки видно, треба якось сповiстити Златку, щоб була напоготовi. Друге - придбати коней i одяг. Третє - нiчлiг у Стамбулi. Бо увечерi i вночi всi ворота мiста зачиненi - не виїдеш... - Тодi не гаймо часу! - заспiшив Арсен. - Я в усьому покладаюсь на тебе. I допомагатиму тобi шаблею i пiстолем! Вони вийшли з палацу на протилежний вiд моря бiк, i тiльки тут, з висоти парадного входу. Арсен побачив справжнiй розмiр сералю. Скiльки сягало око, майже на милю, тягнувся величезний палац з безконечною кiлькiстю рiзних добудов, дверей, ганкiв... До нього примикали двори - три бiля мобейну i декiлька бiля гарему, - захаращенi найрiзноманiтнiшими будiвлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для яничарiв, слуг i рабiв, лазнями, примiщеннями для карет i возiв... Всюди сновигали слуги, в'їжджали i виїжджали верхiвцi та вiзники, чувся людськiй гомiн, кiнське iржання, ослиний рев... Це було цiле мiсто! В ньому постiйно мешкало двi або три тисячi чоловiк, а вдень, враховуючи службовцiв, придворних та вiльнонайманих слуг, що жили за межами сералю i тiльки працювали тут, - близько чотирьох тисяч... Вони пiшли дворами i задвiрками вздовж гарему. Нiхто не зупиняв їх. Батаджi-євнухи, що стояли бiля численних дверей, байдуже дивилися на яничарiв сонними очима... З декiлькох вiкон з цiкавiстю виглянули гарненькi личка дiвчат. За котрим же Златка? - Ми повиннi пiти на ризик, - сказав Ненко. - Не хотiлося нi в кого питати, де двiр кальфи Марiам, але, видно, доведеться... Однак для цього мусимо змiнити свою зовнiшнiсть i дещо придбати. Арсен зiтхнув i на знак згоди кивнув головою. На другий денii, уранцi, коли до сералю потягнулися валки ви-зiв iз городиною, фруктами, м'ясом, печеним хлiбом, борошном, рибою та iншими припасами, у ворота гарему в'їхав запряжений добрими кiньми критий вiз, на передку якого сидiв старий бородатий турок, тримаючи в руках ремiннi вiжки. З-за його спини виглядала така ж стара, як i вiн, висока худа туркеня в темному вбраннi, з опущеною чадрою, крiзь яку виднiлися тiльки очi. - Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де менi знайти кальфу Марiам? - прошамкотiв вiзник, звертаючись до високого безбородого євнуха, що поволi, опустивши голову, брiв двором. Той байдуже махнув тонкою жiночою рукою. - Їдь далi, старий... Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхiд до даїре кальфи Марiам... - Спасибi, дорогенький. - I вiзник вiжками торкнув коней:Но-но! Вiз пiд'їхав до лазнi - великої похмурої будiвлi, майже зi всiх бокiв обкладеної дровами, - i зупинився. З нього злiзла туркеня i, коливаючись на старечих ногах, поволi пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував їй руку. У напiвтемному коридорi її зупинив євнух. - Бабцю, тобi до кого? - До кальфи Марiам, синку, - прокаркала хрипким голосом стара. - Привезла дещо для неї i для її дiвчаток... Покажи, де їх знайти! - Ось сюди, бабцю. - Євнух провiв її в кiнець коридора. - Тут її кiмната... - Спасибi, синку... Хай береже тебе аллах! Стара штовхнула дверi i ввiйшла у чимале примiщення з широким загратованим вiкном. Попiд стiнами стояли вузькi канапи, покритi килимами, обкованi залiзними вiзерунчастими пластинами скринi. Посерединi - низенький, до колiн, круглий стiл, на якому стояла велика миска з паруючим пловом та високий глек iз шербетом. На канапах, пiдiбравши ноги, сидiли дiвчата i голодними очима дивилися, як дебела пишнотiла молодиця, не звертаючи на них нiякої уваги, рукою виловлювала з плову найбiльшi шматки м'яса i запихала собi в рот. - Кальфа Марiам? - спитала стара. - Хай береже тебе аллах! - Авжеж. А тобi чого треба? З чим прийшла? - невдоволено вiдповiла кальфа, ковтаючи черговий кусень. - Бачиш - невчасно... У нас якраз снiданок. - Прошу вибачення, кальфа-ефендi, - вклонилася стара. - Я почекаю, якщо дозволите... Сяду отут. I вона сiла на кiнчик канапи. Марiам знову невдоволено глянула на неї, але не сказала нiчого. Ще якийсь час вона, не поспiшаючи, напихала собi рота найсмачнiшими шматками, потiм просто з глека напилася шербету i тiльки пiсля того, як утерла рукою маснi губи, сказала коротко: - Їжте! В ту ж мить дiвчата схопилися, обсiли миску i одна з-поперед одної руками почали хапати їжу i глемедати її, мов голоднi щенята. Тiльки одна залишилась сидiти на своєму мiсцi в кутку, накрившись хусткою. - А ти чого? Їж! - накинулась на неї Марiам. - Вчора не вечеряла! Сьогоднi не снiдаєш! Чи здохнути хочеш? Але це тобi не пощастить зробитиi Я примушу тебе їсти, щоб мене не обвинуватили, що я захарчовую своїх учениць... - Я не буду їстиi Не хочу! - вiдповiла дiвчина, не вiдкриваючи обличчя. Почувши її голос, стара здригнулася. Крiзь чадру, якої вона не скидала, до дiвчини прикипiв пильний погляд її пронизливих очей. - Нi, будеш! - схопилася Марiам i крикнула на дiвчат, що вже майже спорожнювали миску. - Гей, досить вам! Залиште трохи цiй дурепi! Бачите, вона незадоволена, що потрапила до султанського гарему! Їй було б краще, коли б стала наложницею чи рабинею якого-небудь брудного торговця або спагiї! Або й тут - коли б топила печi в лазнi, прала бiлизну, мила посуд на кухнi... Невже тобi було б краще? - Краще. - Ну й дурна тиi Але ця дурiсть минеться... Не таким тут роги обламували... Ну, йди їж! - Не буду! Краще умру... - Ха-ха! Ви чули? Вона не буде їстиi Голод припече - сама попросиш... Доїдайте, дiвчата, - не пропадати ж добру! Дiвчата знову кинулися до миски i вмить спорожнили її. Було видно, що голод - постiйний супутник їхнього життя. Кальфа пiдiйшла до старої, штурхнула ногою торбину. - Ну, що принесла? Чим здивуєш моїх дiвчат? Стара вклонилась. Зашкарублими пальцями розв'язала мотузку, почала виймати невеличкi шматки барвистих тканин. Розкинула їх проти свiтла на тахтi. Дiвчата в захопленнi сплеснули руками. - Ой, яка розкiш! Кальфа теж не змогла приховати почуттiв. Як заворожена, розглядала тканини, з яких важко було вибрати найкращу, - всi були пречудовi! Одно її здивувало - зовсiм маленькi вiдрiзки, яких хiба що вистачить на невеличку хустину. - Але ж iз цього сукнi не вийде! - вигукнула вона з жалем, примiряючи до себе шматок барвистого китайського шовку. - Чому не вийде, кальфа-ефендi? - прокаркала стара. - У дворi стоїть мiй вiз - там є все, чого ваша душа забажає! Тiльки небагато... Не для всього гарему. Але для вас вистачить. Мiй старий вiдмiряє вам, аби грошi! Дiвчата кинулись до своїх скринь i з затиснутими в руках акче, курушами та динарами метнулися з кiмнати. Одна новенька не проявила зацiкавленостi i мовчки, як зламана вiтром стеблина, сидiла, схилившись, у кутку на канапi. Стара поволi почала збирати своє добро, складати в торбину. Кожен шматок вона згортала кiлька разiв, клала, потiм знову виймала. Кальфа нетерпляче притупнула ногою. - Та швидше-бо! - А ти йди, голубонько! Йди! Не бiйся - я не злодiйка. Та й не сама ж лишаюся, є кому за мною слiдкувати. - I стара ско-цюрбленим пальцем показала на новеньку. - Йди, не барися. А я зберу - i за тобою... Бо там усе розхапають... Останнi слова пiдстьобнули кальфу, i вона, грюкнувши дверима, погримкотiла надвiр. В ту ж мить стара пiдняла покривало, кинулась до дiвчини i зовсiм iншим голосом вигукнула: - Златко! Люба! Невже не впiзнала мене? - Арсен?! - Дiвчина не повiрила своїм очам, а потiм з риданням упала йому на груди. - Милий мiй! Ти тут!.. - Тс-с-с! - Арсен затулив їй долонею рота. - Слухай уважно! Ми з Ненком прибули по тебе. Наша пiдвода стоїть у дворi. Я принiс тобi iнше вбрання. - Вiн миттю вихопив його з торбини. - Накинь на себе цю лахманину рабинi i, поки твої подружки вибирають у Ненка обнови, вийди у двiр i жди нас бiля ворiт... Ми не забаримося. Швидше! Вiн допомiг їй одягтися, жужмом упхнув своє манаття в торбину i, знову зiгнувшись, як стара баба, пошкандибав з кiмнати. Бiля воза йшла жвава торгiвля. Ненко не скупився, за безцiнь продавав те, що втридорога купив з Арсеном учора в заморських купцiв. Кальфа i дiвчата держали в руках по кiлька сувоїв дорогих тканин i, бiльше, мабуть, не маючи грошей, iз заздрiстю й жалем дивилися на остачу, що лежала на возi. Вийшовши з гарему. Арсен почекав, поки мимо нього пробiгла Златка, а потiм пошкандибав до воза. - Скупилися, сороки? - прокаркав до дiвчат. - Бачу - накупили... Ну, й досить з вас! А тепер - киш, киш! Нiколи нам, треба їхати далi, бо у вас, хе-хе, в гаманцях нiчого не лишилося! - Вiн злiз на воза. - Поганяй, старий! Ненко пiдняв камчу - хльоснув коней. - Де вона? - спитав тихо, коли трохи вiд'їхали. - Ген побiгла... Ждатиме... Тепер тiльки б пощастило нам трохи! Ненко не вiдповiв i дужче погнав коней. - Гей-гей, бережись! - гукнув на роззяв, що брели двором. Златка, задихана, перелякана, стояла бiля ворiт, боязко позираючи на всi боки крiзь вузеньку щiлину яшмака. Вона ще, видно не вiрила в те, що сталося. Вся її тонка постать хилилася до пiдводи, що швидко наближалася. Ненко натягнув повiд. Арсен пiдхопив дiвчину пiд руки, пiдняв - i вона вмить опинилася в халабудi. - Жени! - гукнув Ненковi. Той щосили ударив коней. Колеса викресали об камiнь iскри заторохтiли у вузькому проїздовi пiд кам'яною вежею. Вартовi, що стояли на зовнiшньому боцi ворiт, здивовано визирнули i, побачивши, що на них мчать озвiрiлi конi, злякано вiдсахнулися, щоб не потрапити пiд їхнi копита. - Вей, вей! О горе менi! Сказилися, клятi! - вигукнув Ненко а сам, розмахнувшись камчою, ударив по кiнських спинах. Капуджi схрестили довгi списи, закричали: - Стiй! Назад! Та було пiзно. Будка вихором вилетiла з-пiд вежi, промчала через широкий майдан, розганяючи наляканих перехожих, i зникла за рогом, у бiчнiй вулицi. - Божевiльний старий! - буркнув старший. - Зверне собi карк! Або - комусь... А молодший додав: - Попався б вiн менi до рук - потягнув би списом по спинi!.. Тим часом, поки Ненко правував кiньми. Арсен у халабудi скинув жiноче вбрання, швидко вдягнув свiй звичний одяг яничарського чорбаджiї. Потiм змiнив на передку Ненка - i той незабаром теж красувався у пишному вбраннi чауш-аги. Переодяглася й Златка, ставши юним красивим яничаром. Переїхавши через увесь Стамбул, втiкачi поминули ворота Айвасари-капу i зупинилися в лiсi, поблизу Ейюба. Ненко обняв Арсена. - Ну, прощай, друже-брате! Папери й грошi у тебе є на дорогу, а куди прямувати - сам знаєш. Зустрiнеш воєводу Младена батька нашого, скажи, що я скоро прибуду до нього. Виконаю приємне для мене доручення султана - i приїду... - Дивися ж - не випусти його з рук! - сказав Арсен, маючи на увазi Кара-Мустафу. - Будь спокiйнийi Не забувай, що я не тiльки Ненко, а й Са-фар-бей! Хватка у мене - яничарська! - I Ненко стиснув, усмiхаючись, свiй мiцний кулак. А потiм обняв Златку. - Ну, дорога моя, .прощавай! Знайшов я тебе, сестричко, щоб, може, бiльше нiколи не зустрiтися. Але я знаю, що з Арсеном ти будеш щаслива, i я радуюсь вашому щастю... - Ти приїдеш до нас коли-небудь, Ненку? - прошепотiла крiзь сльози Златка. - Можливо... Ну, поганяйте! I хай щаслива перед вами стелиться дорога! Вiн ще раз мiцно обняв їх, вйокнув на коней i довго стояв при дорозi, аж поки халабуда не зникла за поворотом, у лiсових хащах. Кожен день з душевною тривогою ждав Кара-Мустафа вiстей iз Стамбула. Змучився зовсiм. Ночами, не встигши заснути, схоплювався в холодному поту вiд найменшого шуму. Вдень, коли вiддавав рiзнi розпорядження, коли оглядав орти, що поволi ставали схожими на колишнє боєздатне вiйсько, йому було легше i здавалося, що все минеться, пiде по-старому. Ночi ж були страшнi. Довгi, осiннi, з пiвнiчними холодними вiтрами, що гули за вiкнами його теплого палацу i крижаним страхом стискували серце, з кошмарними снами i безперервними важкими думами. Надiя боролася в ньому з безнадiєю. Вiн сподiвався на великодушнiсть i любов султана, сподiвався, що подарунки пом'якшать його гнiв, а грунтовний, докладний лист пояснить йому справжнi причини поразки i вкаже на справжнiх винуватцiв її. Потiм вiн пригадував, скiльки у нього в Стамбулi ворогiв, якi, безперечно, нацькують султана на нього, i йому ставало страшно. Невже нiякої надiї? На всяк випадок вiн тримав бiля себе найцiннiшi коштовностi, бо вирiшив, що буде тiкати, якщо вiдчує небезпеку. Навколо палацу поставив вартових i наказав нiкого не впускати, не попередивши його. За високою кам'яною огорожею, в сусiднiй садибi, куди було прокопано пiдземний хiд, пiд наглядом довiрених слуг стояли напоготовi бистроногi конi... Кiнчався нещасливий для нього 1683 рiк. День 25 грудня нiчим не вiдрiзнявся вiд попереднiх. Хiба що змiнилася на краще погода - яскраве сонячне промiння бризнуло з високостi теплом на Белград, на повеселiлий широкий Дунай що пiд час непого