ачать обставини i час. Поки що обираю Маркiанополь. У Подунав'ї здiйснюватимуться значнi фортифiкацiйнi споруди, тож i намiсник має бути неподалiк. Маркiанополь, сподiваюсь, спроможний буде розквартирувати i намiсництво, i залогу. - Постараємося, стратегу. Нам би тiльки зиму перебути. Влiтку всього i всiм буде досталь. Збудуємо кам'яницi, добудемо провiант. - Не тiльки кам'яницi, фортеця у вас, не в гнiв будь сказано, не варта доброго слова. За зиму маємо подумати, як зробити з неї надiйну твердь. А з настанням тепла з помiччю Всевишнього й почнемо забудову. - Отак навiть? - Отак. Маркiанополь мiзiйський має стати щитом мiдiйським супроти варварiв i незалежно вiд того, бути чи не бути йому стольним у намiсництвi. Коли б спитали його, чому їхав iз Константинополя надовго, а виїхав без родини, мабуть, не вiдшукав би в пам'ятi достойну одповiдь. В усякому разi, обминув би отi свої сумнiви, чи справдi їде надовго, пояснив би, очевидно, наближенням зими, розумною потребою обжитися в напiв-варварськiй провiнцiї самому, а вже потiм думати про переїзд родини. Його, щоправда, не питали про це. Коли зайшло на зиму, а з зимою завiтав до провiнцiйного города й провiнцiйний сум, маркiанопольцi доклали немало зусиль, аби намiсник i всi знатнi люди, що прибули з намiсником, не почували себе закинутими в глухомань. I достойну високих урядовцiв церковну вiдправу зробили на рiздвянi свята, i по вiдправi не залишили мiсця для несвяткових настроїв. Мабуть, потiшений був увагою до своєї особи, не вiдмовився, коли покликали в свої оселi, не погордував i тодi, коли настав час самому кликати. Схоже, що уподобав їх, веселi зустрiчi з маркiанопольською знаттю, радий був нагодi скоротати зиму серед знатi. А проте зима принесла в Мiзiю не лише нечастi в країнi теплих морiв завiї, вона не поскупилася й на новини. Мiсяця сiчня 532 року, того самого дня, як над закутим у кригу прибережжям поблизу Одесу, в полях пiд Маркiанополем гуляли-розгулювали вiхоли i загнанi в оселi поселяни клопоталися пiдтриманням вогню в убогих своїх вогнищах-криївках, чи приготуванням їжi для домочадцiв, або ж, удовольнившись їжею, розповiдали цiкавим до всього дiтям про вiтрiв-вiтровiїв, що несуть на землю не лише благодатне тепло, а й снiг, стужу, -скiфським трактом пробивалася до Маркiанополя валка критих фургонiв, а в тих фургонах щiльно тулилися одне до одного й тривожно дослухалися до вiтру його, намiсника Хiльбудiя, родаки - патрикiї Констанцiй та Iоанн з родинами i тим майном, що пощастило вихопити з Константинополя. Хiльбудiй, яко воїн, не зблiд, довiдавшись про ту оказiю, не втратив присутностi духу_ й тодi, як побачив серед гостей власну жону. Навпаки, удав iз себе потiшеного зустрiччю i поспiшив до Анастасiї. Та одразу ж змушений був виказати i подив свiй, i тривогу. - Не нас, - стримала його посинiлими на холодi устами Анастасiя, - дiтей звели забрати передусiм. "Дiтей?! - запитав потухлими з ляку очима. - Свята Богородице! Вона привезла з собою й дiтей?" Поки слуги ставили на визначене мiсце фургони, розпрягали й вели в конюшнi коней, потiм носили привезене з Константинополя добро, допомагав роздягатися й упадав по-батькiвськи коло дiтей, питав-розпитував, як їхалось їм, чи дуже перемерзли в путi. А залишився на мить-другу наодинцi з жоною, не втримавсь-таки й поцiкавився: - Що трапилось, Анастасiє? Сподiваюсь, не з примхiв покинула теплу домiвку в Константинополi й рушила в таку далеку й таку небезпечну зимової пори путь. - Не до примхiв, мужу мiй. Не маємо вже ми домiвки, вижили нас пiд зиму iз тепла. - Як то? - Та отак. Константинополь повстав на свого iмператора. Згорiла вiд рук зворохобленого охлосу мало не вся вулиця Месе, а надто оселi знатi, згорiв сенат, преторiй, та що преторiй - святої Софiї, церкви святої Iрини не пощадила караюча нас рука. Аж ось коли Хiльбудiй остаточно забув, що вiн воїн i полководець. I видивився, як рiдко коли видивлявся на свого бесiдника, i змовк на довше, нiж личило б. - Не може бути! А що ж iмператор? - Подейкують, готував кораблi для втечi. Коли б не Феодора, мали б уже iншого iмператора. Не вiрив, мабуть, тому, що чув, бо Анастасiя так i сказала: - Коли сумнiваєшся, поцiкався в братiв моїх, вони i не таке знають. Догралися. Подумати тiльки: Константинополь повстав проти iмператора, дiйшло до того, що Юстинiан готувався до втечi. Де ж були когорти своїх i найманцiв? Що робили полководцi Велiсарiй i Мунд? Вони ж обранцi Божественного, на них покладався вiн, як на круту гору. Нагоди для розмови з патрикiями Констанцiєм та Iоанном не треба було шукати, вони самi побажали усамiтнитися з високосановним зятем i викласти перед ним усе, що везли з Константинополя у пам'ятi i в серцi. - Честь i совiсть, - сказали смиренно, - зобов'язують нас бути вiдвертими: ми не тiльки заради сестри пустилися в цi мандри. - Розумiю, власне, догадуюсь: ви теж стали жертвами ворохобнi. - Анастасiя повiдала вже? - Нi, кажу ж: догадуюсь. - В такому разi ти можеш i помилитися. Ми не погорiльцi, Хiльбудiю, ми - втiкачi. - Вiд охлосу? - Нi, вiд iмператора. Охлос повержений, а хто ж утiкає вiд повержених у прах? Оце дiждався новини, оце потiшили новинами! Ну що ж, хай кажуть, мусить знати все, вiд альфи до омеги. Вони (для Хiльбудiя то не таємниця), як i бiльшiсть торгового та ремiсничого люду, - прасини, та циркова партiя Константинополя, яка вiддавна ворогує з партiєю аристократiв i крупних землевласникiв - венетiв. До Юстинiана - Хiльбудiю це теж вiдомо - ворогування те пiдiгрiвалося одним: венети - прихильники православ'я, прасини - монофiсити, тi, що не пристали до рiшень Халкiдонського собору. Колись ворожнеча вичерпувалася утичками на iподромi, подiл на партiї визначався носiнням синiх i зелених плащiв, наявнiстю в кожнiй партiї своїх дiмiв - озброєного люду, що мав стати на захист Константинополя, коли на нього нападуть варвари. За Юстинiана ж до релiгiйних i циркових протирiч мiж венетами й прасинами додалося й переслiдування прасинiв, яко малоiмущого й через те незахищеного iмператорською ласкою класу. Користуючись прихильнiстю василевса i василiси, золота молодь партiї венетiв, iменована стасiотами, геть розперезалася в стольнiм городi Вiзантiї. Почалося з невинних забав - стасiоти визнали за потрiбне видiлитися з-помiж усiх iнших дотриманням особливої, "гуннської" моди: одягалися в дивнi, з високими буфами хiтони, запускали вуса, бороди; волосся стригли лише спереду, ззаду, аж на плечi звисала буйна, здебiльше не розчесана грива; на ногах теж "гуннське", iз задраними вгору носками взуття. Константинополь спершу тiльки усмiхався, спостерiгаючи тi витiвки, та незабаром змушений був погасити ту усмiшку. Вiд незвичного одягу стасiоти перейшли до ще незвичнiших бенкетiв на незаконно придбанi сестерцiї, вiд бенкетiв - до грабункiв i розпусти: вривалися поночi до осель прасинiв, забирали, погрожуючи мечами, коштовностi, насилували жiнок, дiвиць, а коли прасини зверталися, шукаючи захисту, до суду, вривалися юрмою в суди й примушували суддiв виносити вирок на користь венетiв. Василеве Юстинiан знав про тi безчинства, як i про порушення законiв iмперiї, та, будучи венетом i явним прихильником венетiв, удавав, що пiд його скiпетром у країнi теплих морiв панує злагода i благодать. У вiдповiдь на те мовчання молодь прасинiв теж почала органiзовуватися в свої, прасинськi, загони. Мiж стасiотами однiєї i другої циркових партiй нерiдко доходило до справжньої рiзанини. Та iмператор, а вслiд за ним i епарх таки не помiчали їх. Тодi старшi серед прасинiв, тi, чиїм розумом i совiстю трималася партiя i пiдвладнi партiї дiми, скористалися святковими ристаниями на iподромi i викликали присутнього на святi Юстинiана на розмову. Не пiдбирали в гнiвi слiв i не церемонилися з Божественним, висловили все, що хотiли висловити, а домоглися небагато: обурений звинуваченням у потураннi венетам, Юстинiан наказав провести в стольнiм городi Вiзантiї арешти серед тих, хто чинитиме безчинства, i не зважати, арештовуючи, на приналежнiсть до партiї. Коли ж серед арештованих опинилися i прасини, i венети, знов-таки не завагався i пiдписав едикт про смертне покарання злочинцiв. Сталося так, що один iз прасинiв i один iз венетiв пiд час прилюдного здiйснення вироку над ними на центральному намiстi Константинополя зiрвалися з петлi раз, зiрвалися i вдруге. Ця несподiванка пробудила зацiпенiлий досi люд, i вiн кинувся до мiсця страти й узяв засуджених пiд свiй захист. Хтось iз монахiв не забарився кинути гасло: "Цих - у церкву!" I виставлена епархом охорона нiчого не могла уже вдiяти. Її зiм'яли, вiдтиснули, зрештою, стали проти неї стiною. Монахи скористалися вчиненим опором, посадили приречених у лодiю й повезли через протоку до храму, котрий користувався правом недоторканостi. I венети, i прасини покладали надiю на помилування. Адже iснує прадавнiй звичай: бути милосердними до тих, кого провидiння звiльняє вiд петлi. З цiєю надiєю обидвi партiї йшли наступного дня на iподром, з тим проханням звернулися перед початком ристань до василевса. Та василевс лишився непохитним. Правда, вiн не сказав: "Не помилую", та не сказав i: "Згода, поступаюсь". А того виявилося досить, щоб дiмоти обох партiй забули про колишнє ворогування: об'єдналися воєдино i рушили на Августiон. Тут i трапилося те, про що нiхто не думав i не гадав: дiмотiв пiдтримав увесь Константинополь i найперше охлос - той найчисленнiший константинопольський люд, у якого, крiм робочих рук, нiчого не було, пiдтримали й зневаженi Юстинiаном аристократи. На штурм Августiону вони, зрозумiла рiч, не пiшли, однак дали в руки охлосу наявну в їхнiх арсеналах зброю. А того виявилося досить, щоб влада iмператора повисла на волосинi. Вiдчувши в руках зброю, а зi зброєю - силу, повстанцi немов осатанiли. Забули про закон, не зважали на велике свято i святощi. Їх зустрiчали мечi досвiдчених воїнiв, разили стрiли, проти них кинули всю, що була в Августiонi й поблизу Августiона, гвардiю спафарiя Коллоподiя, а вони не зважали на опiр, на втрати в численних своїх лавах, мов божевiльнi, перли на мечi та щити, прокладали дорогу до палацу iмператора й погрожували знищенням священного донедавна iмператора. Згорiла в месницькому полум'ї не лише заселена сенатською аристократiєю вулиця Месе, впала пiд натиском повстанцiв резиденцiя префекта - преторiй, за преторiєм - в'язниця. Та ж доля спiткала невдовзi й сенат, взялася вогнем окраса православ'я, - свята Софiя, дiйшла черга й до мiдних ворiт Августiона. Лютувала вiкова помста, а вона не знає пощади. Велич чи краса, земне чи божественне перед нею - дарма, була потреба i була можливiсть вилити наболiле, помститися за давно i безневинно вчиненi кривди, а коли є така потреба, кому яке дiло до величi чи краси? Пали i бий, бий i пали, тим паче, що повстанцi знали: горять не просто собi преторiй та сенат, горять списки оподаткованих, борговi зобов'язання, якими вони обросли, як вiвцi реп'яхами, горить, зрештою, те, на чому стоїть влада iмператора. Коли ж iз в'язницi вийшли на волю не лише озлобленi всiм i всiма татi, а й полiтичнi противники Юстинiана, котрi не забарилися скористатися єднiстю циркових партiй, усього люду, а розквартированi на околицях Константинополя легiони вiдмовилися виступити на боцi iмператора, визнали за недоцiльне втручатися у спiр мiж народом i iмператором, - сумнiву не лишалося: Юстинiан як iмператор доживає останнi днi. Воно до того i йшлося вже. Наляканий загрозою василевс звелiв було сенаторам залишити, коли є така можливiсть, палац, сам теж готувався до втечi. В затоцi стояв покликаний ним iмператорський флот, що складався з кiлькох драмонiв, на них вантажилась казна, усе, що вкрай необхiдне було у вигнаннi i що можна було вивезти з Августiона. Поки йшло навантаження суден, у залi засiдань вiдбувалася остання, як її нарекли перестраханi придворнi, iмператорська рада. Робилися ставки: куди має правитися iмператор, на яке провiнцiйне вiйсько можна буде покластися йому, аби повернутися з ним до Августiона i стати володарем iмперiї. Надiя не вмирала, проте небагато було й певностi в голосi радникiв, що повернення станеться. I саме тiєї митi, як радники мали пiдвестися й пiти кожен своєю стезею, прочинилися дверi i на порозi зали засiдань стала василiса Феодора. Її чудовий, воiстину божественний лик був непомiрно блiдий, одначе зосереджено суворий, винятково грацiозна постава - ще грацiознiшою. I очi палали не тим, що звикли бачити, вогнем. - Ви не мужi, - сказала вона Божественному i тим, хто стояв обабiч Божественного. - Невже забули: хто убоявся презренного раба, той гiрший за раба; хто легко поступається порфирою, той недостойний порфири. - Феодоро!.. - Що - Феодоро?! Може, неправду кажу? Та я... Будь моя воля i моя влада, я не тiльки зупинила б, я розчавила б ворохобникiв. Подумайте, хто погрожує вам, перед ким здригнулися вашi серця? То ж охлос! Юстинiан не витримав її гострого погляду, зневаги, що палахкотiла у великих, аж темних вiд гнiву очах, й потупив зiр. Не смiли глянути на василiсу полководцi Велiсарiй та Мунд, сенатори. Схоже, що вона не просто присоромила їх - геть обеззброїла своєю несподiваною появою, а найбiльше тим, що сказала i як сказала. - Хочете - берiться за розум i лишайтеся, хочете - втiкайте, - додала перегодом, - а я з Августiона не пiду. Нiколи i нi пiд чиїм примусом! Для мене порфира iмператрицi - найлiпший саван. Якою зайшла, такою i вийшла: врiвноважено зосередженою i величавою, недоступно прекрасною i ще недоступнiше гордою. Так нiби зайвий раз стверджувала: "Я не жартувала, достойнi. Може, востаннє, все ж будила вашу совiсть". - Божественний iмператоре, - перший отямився й зажадав вiд iнших тями полководець Велiсарiй. - А василiса правду каже: втекти нiколи не пiзно, тим паче, що не все уже втрачено. -_ А саме? - Фiск має злато. Не поскупiмось ним - i варвари будуть на нашому боцi. Та й ворохобники не такi вже єдинi. Не завадило б нагадати венетам, хто вони, де їхнє мiсце. - Пропонуєш метати бiсер перед свиньми? - Господь простить цей грiх, тим паче, коли переможемо. I Велiсарiй не помилився. На брязкiт золота, висипаного, до речi, щедрою рукою, вiдгукнулося небагато й немало - три тисячi готiв та герулiв, що квартирувалися там-таки, в Константинополi, i належали переважно до щитоносцiв iмператорської армiї в недавнiй вiйнi з Iраном. Та й билися найманцi завзятiше, анiж можна було сподiватися. Заслiпленi спокусливою здобиччю, чужi до того, хто i за що б'ється, не дослухалися до застережень, умовлянь, не зважали й на власнi втрати. Немов зголоднiлi воли, що загледiли попереду їжу, йшли i рубалися мовчки; їм ставали на завадi, пробували зупинити - дарма, своє знали: напирали й рубалися. Повстанцi не мали тiєї вправностi, що готи чи герули, бракувало їм i такої, як у найманцiв, злагодженостi, та їх - сила, їм було кого ставити на мiсце тих, що впали. I вони ставили. Довго й уперто, з якимсь оскаженiлим завзяттям, з незрозумiлою для стороннiх жертовнiстю. Битва в Мiлеї тривала з ранку до полудня, а перемоги, як i переможця, не визначилося. Були втрати з одного i з другого боку, над Константинополем як повис, так i не вмовкав суцiльний гвалт, та на те не зважали. Десь пiдбирали поранених, десь не встигали пiдiбрати, i по них iшли тi, кому належало йти далi. Трупи лежали, мов покоси, а тi, що зiйшлися на герць, не поступалися один одному, бiльше того, не видно було, що мають намiр поступитися. Тодi зважились i кинулися мiж заслiплених злобою людей православнi священики. Уповали на сан свiй а чи на слово боже - хто знає, путi безумних, як i путi Всевишнього, незвiданi. Одне нi в кого не викликало сумнiву - священики взяли в руки iкони, книги i, виставляючи їх перед себе, стали мiж одними й другими воїнами, благали припинити рiзанину, не проливати невинної кровi. Дiмоти тiльки гнiвалися -на них, наказували вiдiйти й не заважати, а варвари не доглядалися, хто перед ними: тi, що тримають меч, чи тi, що iкони, - рубали одних, рубали й других. Це й вирiшило їхню долю. Враженi жорстокiстю найманцiв, а ще - святотатством, знятою на святощi i святих отцiв зброєю, повстанцi подесятерили гнiв, до мужностi чоловiкiв долучилося безстрашшя жiнок, дiтей, котрi кидали на голови варварiв домашнiй посуд iз вiкон, черепицю з крiвель, лили, де вишукувалася можливiсть, окрiп, i шалька терезiв рiзко схитнулася: найманцiв зiм'яли й вирубали мало не до ноги. Навiть Велiсарiй повернувся до Августiона не тим Велiсарiєм, що йшов iз нього пiдiймати найманцiв. Сидiв геть знеможений i змалiлий, здавалось, без жодних ознак присутностi духу. Єдине, на що здатний був, - витирав пiт i тупо дивився перед себе. - Настав час, -сказав iмператоровi, -поманити вовка зайцем. Iншого виходу не бачу. Не пояснював, що i як має вдiяти. Скликав окремо довiрених i висловив своє повелiння лише довiреним. А по якомусь часi з протоки вийшов iмператорський флот, i серед повстанцiв пiшла гуляти радiсна вiсть: iмператор утiк, народ вiльний обрати iмператором iншого, i той iнший ввiйде в Августiон як повелитель повсталого люду! Радiсть є радiсть, її не втримаєш у серцi, в оселi ж - i поготiв. На вулицi, намiстя вийшли всi: i тi, хто виборював свiтлу годину, i тi, хто не причетний був до борнi. Як же, така несподiвано велика перемога i така радiсна одмiна: тиранiю повалено, тирана немає в Августiонi! Люди забули про чвари, недавнi незгоди, вiтались i вiтали одне одного, обiймались i смiялися. А тим часом догадливiшi майстрували на намiстях трибуни, i з тих трибун демархи не забарилися висловити загальну волю: дiадему василевса слiд надiти на голову одного з двох - або Iпатiя, племiнника доброї пам'ятi iмператора Анастасiя, або його брата Помпея. I Юстин, i Юстинiан незаконнi спадкоємцi престолу, вони iллiрiйськi пройдисвiти i шахраї. Законнi - Iпатiй i Помпей! Вибiр випав на Iпатiя i, певно, видався усiм найбiльш ймовiрним та вдалим. Не перечили i не сперечались: однi подалися в той бiк, де жив майбутнiй iмператор, iншi - на форум Константина, де мала вiдбутися коронацiя. Iпатiй не зрадiв появi охлосу бiля його палацу. Коли ж довiдався, чого прийшли, i зовсiм втратив дар речi. На захист мужа стала жона. I силою, i благанням намагалася спровадити повстанцiв. Та на неї, як i на благання її, не зважили. Пiдхопили законного спадкоємця престолу на руки i так, на руках, несли до форуму Константина, на мiсце коронування. Дiадеми не було пiд руками. Замiсть неї увiнчали голову василевса золотим ланцюгом, накинули на похилi плечi пурпурову мантiю й пiдняли на щит. Народ торжествував, а торжествуючи, давав волю мислi i серцю. - На iподром! На iподром! - чулися молодi i зичнi голоси. - Народного iмператора - на кафiзму! Хай усi побачать, вiддадуть шану! Захмелiлих важко зупинити, захмелiлим море по колiна. Отож i не роздумували довго. Знову пiдхопили коронованого вже iмператора на руки й посунули всiм велелюдним натовпом на iподром. А тим часом полководцi Велiсарiй та Мунд сипали iмператорським золотом i збирали пiд свої знамена новi когорти та манiпули найманцiв. Тi когорти й поклали край восьмиденному, найбiльш масовому в iсторiї Вiзантiї повстанню. Застуканий на iподромi люд не мiг стати в бойовi лави, пiддався, засипаний стрiлами, панiцi, а панiка - не меч i не щит, вона - пряма дорога до могили. - Тридцять п'ять тисяч лягло їх там, повстанцiв i просто люду цiкавого, - завершував розповiдь Констанцiй, - чоловiкiв, жiнок, дiтей i навiть спокушених небувалими в Константинополi подiями iноземцiв. Хто був на iподромi, всi лягли вiд стрiл чи мечiв очолених Велiсарiєм та Мундом варварiв. - Ну, а на тому хоч завершилась вона, ворохобня? - Де там. Кажу ж, не з доброї волi i не тiльки в угоду сестрi подалися ми зимової стужi до Мiзiї, пiд твiй захист, любий зятю. - Були причетнi до подiй? - пiдозрiло глянув на нього Хiльбудiй. - О нi! Ми, сам знаєш, купцi собi, люди мирнi i заклопотанi. Та й задоволенi всiм, однак прасини. А сокира iмператора не жалує зараз нiкого, тим паче прасинiв. Стято голову Iпатiю, його брату Помпею, не милує караюча сокира анi сенаторiв, анi людей найзнатнiшого походження. Одним рубають голови, iнших зсилають за тридев'ять земель, а майно, землi їхнi конфiскують на користь iмператора i церкви. Отож ми й поклали собi: пiти з Константинополя, поки нагуляється мстива сокира, поки уляжуться злоба i страх. Хiльбудiй не поспiшав казати "так", проте й не зважувався вiдмовити Анастасiїним братам. - Домiвки вашi уцiлiли вiд розбою? - Так, ми ж лишили там челядь. - Було б лiпше, коли б вони згорiли. Ви згоднi з цим? - обернувся спершу до Констанцiя, потiм - до Iоанна. - Звичайно. I все ж... сам розумiєш, нiхто собi не ворог. Куди подiли б тодi дiтей, майно? - Коли потопають, про майно не думають. А дiти... дiтям справдi треба десь бути. Бачив, ждуть, що ж скаже на їхнє одкровення високопоставлений зять, намiсник Фракiї i прилеглих до неї провiнцiй - Мiзiї, Дакiї. Тому й не став зловживати терпiнням Констанцiя та Iоанна. Як не є, вони родаки йому. Було б порочним i нечестивим не допомогти їм зараз. Та й важити особливо нiчим. Маркiанополь надто далеко вiд Константинополя, до лiта сюди нiхто не поткнеться. А влiтку Констанцiй та Iоанн самi не всидять у схованцi, подадуться на свої лодiї, а з лодiями - за виторгом, на багдадськi та китайськi ринки. Анастасiя недовго жахалася по ночах та оповiдала мужу пережите. Одне, мiзiйська оселя не поступалася затишком тiй, що мала в Константинополi, а друге, присутнiсть мужа, пiдвладного йому вiйська в Маркiанополi й поза Маркiанополем що не день, то надiйнiше утверджували в певностi: пережите позаду, йому, як i всьому лихому, не буде вороття. Через те з кожним днем здавалася Хiльбудiю веселiшою, а вже веселiсть повертала їй прибитi смутком зваби. Вiн не нарiкає на долю, коли по щиростi, вдячний долi за те, що винагородила його саме Анастасiєю. З нею i днi приємно коротати, i на люди не соромно вийти. А коли зважити на те, що прийшла до нього непорочним дiвчам, що є донькою купця, котрий не поскупився за дочкою приданим, то що та Феодора супроти Анастасiї i чи варто згадувати Феодору? - Ти радий, що я приїхала, так? - нiжилася коло мужа й старалася бути нiжною з мужем. - Коли начистоту, вдячний навiть охлосу, що вигнав тебе з Константинополя. - Ов! А коли б загинула? - Про те не варто й говорити. Тодi я не тiльки Константинополь, свiт спалив би, помщаючись. - Так дуже мила та рiдна я тобi? - Дуже, Анастасiє. Тепер тiльки, коли побачив тут, зрозумiв: я не перезимував би без тебе. Або знайшов би привiд i подався б до Константинополя, або завив би з туги. Горнулась i мовчала, чула, квiткою розпускається вiд нiжностi й утiхи. - Може, скличемо гостей? Хай покажу тебе всiм, хай побачать, яка ти в мене є. - Потiм. Дай набути спокою, натiшитись тим, що ти при менi, а я при тобi. - Потiм, то й потiм. - Лiпше... Лiпше буде, коли покличемо братiв моїх, хоча б i завтра. Не забувай: вони самотнi тут. А крiм того, живуть усе ще в тривозi, чи все обiйшлося, як треба, i чи обiйдеться, як треба. Хiльбудiй примовк на мить, думає. - Скажи, вони справдi аж надто завинили перед iмператором? - Чому аж надто? Ото тiльки й провини, що прасини. Бiльше нiякої. Чи брати не казали тобi? - Я наближена й обласкана iмператором особа, Анастасiє, мушу напевно знати. - То те i знай, що кажемо. Десь пiзнiше вже вдячний був Анастасiї за ту нiчну розмову. Одне, додалося пiсля неї певностi: брати її таки не виннi, а друге, зустрiчi з ними i бесiди за вечiрнiм столом виявилися не такою вже пустою тратою слiв та часу. Якось зайшла мова про те, що родинi Хiльбудiя не хотiлося б iти з Константинополя назовсiм. Та й руїни на вулицi Месе не можуть лишатися тривалий час руїнами. Рано чи пiзно їх доведеться або продати комусь, або ставити на тому мiсцi нову споруду. То ж не яка-небудь вулиця, то - Месе. - Ми можемо взяти цей клопiт на себе, - викликався не вельми охочий до бесiди Iоанн. - То буде половина дiла, - вхопився за ту обiцянку Хiльбудiй. - Та як зарадити другiй половинi: де узяти солiди? - Намiсник такого багатого краю бiдкається солiдами? - не забарився подивуватися Констанцiй. - Самi бачили: ми лишилися з тим, що привезла Анастасiя. Усе багатство дому нашого стало поживою вогню i охлосу. - Хто взяв, той хай i поверне. - Не розумiю. - Кажеш, узяв вогонь. То пройдись iз вогнем по сусiднiх землях i матимеш не тiльки те, що взяв вогонь, а дещо бiльше. Кажеш, стало здобиччю охлосу. То чи тут, у землях Фракiї, та Мiзiї, та Дакiї ще, та прибрежної Скiфiї, не такий охлос, як там? Хiльбудiй звiльна поставив на стiл братницю i так же звiльна випростався у крiслi. - Щось ти занадто мудруєш, Констанцiю. - Може, й мудрую. На те я купець, щоб мудрувати. Чим багатi пiдвладнi тобi провiнцiї? Хлiбом, товаром. Звези його до Одесу, а ми з Iоанном приженемо галери i вивеземо з половини на африканськi ринки. "Губа не дура, - вiдзначив про себе Хiльбудiй. - Не багато й не мало - цiлу половину запросив. Це ж як, на його думку: я як намiсник можу прийти до колона, мiстота, мортiта чи до багатого землевласника i взяти хлiб, товар задаром?" Не втримався, сказав те, що думав, уголос. - Iмператор, - не забарився з вiдповiддю Констанцiй, - так i дiє. Думаєш, кому пiшла конфiскована в Iпатiя, Помпея, iншої знатi земля? Iмператору та ще церквi, котра назве його за це благочестивим. А ти - права рука iмператора у Фракiї. Чому б тобi не дiяти так, як iмператор? - Помовч, Констанцiю, - втрутилася в розмову Анастасiя. - Чи думаєш, у яку прiрву штовхаєш мого мужа? Те, що дозволено iмператору, буде названо злочином, коли дозволить собi Хiльбудiй. Вони засперечалися, а Хiльбудiй сидiв i тiльки удавав, що дослухається до суперечки брата з сестрою. "Стривай, стривай. А вiн, Констанцiй, має рацiю. В землi Фракiйськiй я, може, й не вдамся до того, що радить, принаймнi в такий спосiб, як радить. А в землi Антськiй, Склавинськiй? Найлiпша оборона - наступ. Що коли не про оборону на Дунаї i не про фортецi по Дунаю слiд думати, а про те, щоб анти, склавини духу ромейського боялись, думати не смiли навiть про перехiд через Дунай? "Найбiльше їхнє багатство - вони самi", - згадалися слова центурiона. А Одес пiд боком. Там можна зосереджувати полонених i мати з проданих без великого клопоту рабiв добрячий зиск". - У Африцi найвищi цiни на хлiб? - поцiкавився перегодом i тому дещо несподiвано. - Так, там найвищi. - А на рабiв? Констанцiй усмiхнувся. - Рабiв своїх там вистачає, зятю. Найвищi цiни на рабiв у нас - двадцять солiд. Та й потребують їх тут найбiльше. Чули, iмператор розгадав нарештi таємницю винайдення шовку-сирцю. Якщо то правда, Вiзантiя матиме незабаром свiй шовк-сирець i значно примножить число шовкоткацьких ергастирiй, як i число рабiв у ергастирiях. - Я теж чула, - пiдтримала брата Анастасiя. - Ти маєш на оцi монахiв i вивезенi ними з чужих земель шовкопряди, так, Констанцiю? --Так. ¾- О, то диво з див! У Константинополi тiльки й мови, що про це. - I найперше серед жiнок, мабуть, - пожартував Хiльбудiй, однак дружина не помiтила в тому жартi щось неприємне для себе й заходилася розповiдати все, що чула перед самою ворохобнею в Константинополi. Усi те знають, вiзантiйськi шовкоткацькi ергастирiї в Бейрутi, Антиохiї, Тiрi вiддавна славляться виготовленням паволоки, дибаджу, iнших шовкових тканин. Тканини тi не поступаються на ринках персидським, китайським i паче всього славляться у захiдних та сiверських землях: у Римi, в Iспанiї, серед франкiв, саксiв та англосаксiв, на берегах Балтики, Днiпра, Понта Евксiнського. Та не всi знають, чого коштує Вiзантiї шовк-сирець, поставником якого вiки i вiки є одна-єдина країна - Китай. Iмператори, попередники Юстина та Юстинiана, не раз починали з-за шовку-сирцю вiйни з персами, купцi пробували обiйти якось персiв на морських та сухопутних путях i возити шовк-сирець безпосередньо з Китаю, без пагубних для них, воiстину грабiжницьких мит, а обiйти не таланило: суходольнi путi в Китай лежали через Iран, морськi - через Персидську затоку, острiв Тапробаной. Хочеш мати шовк-сирець - плати персам мито, таке, як скажуть, i неодмiнно золотою монетою. Державний фiск Вiзантiї порожнiв, вiйни з сасанiдами i зовсiм загрожували припиненню торгiвлi. А налагодити безмитне ввезення шовку-сирцю безпосередньо з Китаю, як i розгадати таємницю народження шовкових коконiв, не таланило: китайцi привiтно усмiхалися, коли допитувалися в них, що та як, низько кланялись, приймаючи з рук щедрих ромеїв донатiї, а таємницю свою берегли, мов зiницю ока. Тодi Юстин (а може, Юстинiан при Юстинi) послав до Китаю таємних вивiдникiв у подобi монахiв-несторiанцiв. Тi оселилися серед китайцiв, ввiйшли, яко проповiдники, в довiру. Жили так лiто, друге. Лише на третє чи четверте двом iз них пощастило побачити на власнi очi черв`яка, котрий пожирає листя шовковицi й пряде кокон, що стає згодом шовком-сирцем. Приглянувшись, що й до чого, монахи дiждалися слушного часу, набили порожнi костури коконами i повернулися з ними морською путтю до Вiзантiї. А вже тут, у Вiзантiї, навчили кмiтливiших iз багатих землевласникiв, як вивести черви та що слiд дати черв'яку, аби вiн дав їм кокон. - Це легенда, - поцiкавився Хiльбудiй i не в дружини - у братiв її, - чи таки правда? - Була б тiльки легенда, купцi першi вiдчули б це на своїй кишенi. Доставка шовку-сирцю коли i йде ще, то на третину менше, нiж колись. Сiрiя i Фiнiкiя, в усякому разi, мають свiй шовк-сирець. - Тодi це порятунок для обiбраного вiйнами фiску, - пiдвiвся господар i тим недвозначно сказав гостям: на сьогоднi доста. IV_ Стара дiдунева хижа геть перекособочилася, вгрузнувши заднiм кутком у землю. I стрiха погнила на нiй, i стiни потрухли. Та й свiтло ледь сочиться через запилюженi, жовтi-прежовтi вiд давностi мiхури. Не оселя - темниця. Помилуй її, боже, за святотатство, та iнша подобина не спадає на думку. Роту може дати: таки не спадає. Коли б уже швидше кiнець зимi. Татуньо казали: "На передлiттi переберемося, Миловидко, в нову оселю. Видиш, яка вона простора та свiтла. Вiкна не на два - на чотири мiхури. I стеля не виснутиме над головою, i стоятиме на пригорку, пiд самим лiсом. Дуби колисанки спiватимуть нашiй Миловидцi, Хоре стрiли-ласкавцi слатиме з-над моря-океану, абись лiпшою та бiльшою росла, радiла божому свiту i тiшилася свiтом..." Йой, чи їй, Миловидцi, треба бажати того? Нiби з води йде. А свiтлої оселi-вогнища таки хоче. Хай-но тiльки переберуться в неї, побачать, як хоче: i вибiлує, i зiллям заквiтчає, i сонечко впустить до неї, щоби свiтло та гоже було. Бо таки любить ясне сонечко, таки тiшиться, коли воно сходить i знаменує гарну днину. А все тому, мабуть, що дiдунева хижа i серед лiта похмура, не тiльки взимку. Геть цвiллю взялась. I гнiтить та похмурiсть серце, робить куцою й похмурою жадiбну на високость та свiтло в високостi думку. Ано, робить. Через те жде - не дiждеться своєї оселi. Лишилося впорядкувати вогнище, вимастити стiни, пiдлогу - i все. Передлiтнє сонечко яскраве, загляне на седмицю, найбiльше - двi, та й по всьому, переносьте, дiдуню, пенатiв, благословiть дiтей, онучат на багате життя в новiй оселi i в новiм родi. Коли б не цей вiтрюган та не Морозко, що грюкає денно i нощно пiд вiкнами, пiшла б до родакiв а чи до таких, як сама, - вже не дiтей, проте й не дiвок, всього лиш ярдiвок. Та як пiдеш i чого пiдеш? Щоб сидiти й нидiти в такiй же хижi, як i дiдунева? Боже Свароже i ти, Перуне! Полиште царство пiднебесних хмар, океан-моря бездонного, з'явiться над землею й розбийте вериги Морозковi. Най би вгомонився той дiдок-несплюйко та перестав скиглити пiд вiкнами: "Пустiть, та пустiть же в оселю, бо рознесу її по вiтровi, замету бiлою бородою так, що й до скону вiку нiхто не вiдшукає!" А луснув би ти зi своїми погрозами, зi стукотом-грюкотом за вiкном! Геть вистудив i хижу, i її, Миловидку, запер за сiмома замками в убогiй криївцi та й тiшиться, що нездоланний. Чекай, прийде й на тебе мати Лада та всесильний Ярило, вони укоротять тобi бороду, заткнуть i пельку, з котрої дме та й дме стужа. Путь їм, щоправда, далека ще. Щоб вийшло з океан-моря Яр-сонце, має об'явитися в хмарах Перун, розбити своїми разючими стрiлами вериги Морозковi, вiдкрити небо для теплих вiтрiв iз острова Буяна, а вже вiтри принесуть на своїх леготах-крилах благодатне тепло i доконають бородатого Морозка. Атож, доконають! Бо слiдом за вiтрами-тепловiями вигляне з-за хмар i свiтлоликий Ярило, об'явиться й засяє видом добрим та втiшним матiнка Лада, зозулька прилетить на легеньких крильцях i принесе у дзьобику золотi ключi вiд Вираю. Ними боги вiдiмкнуть царство вiчного лiта i засiють землю плодоносним сiм'ям дощу. Иой, то буде її, Миловидчина, найщасливiша днина! Присяйбiг, буде, бо й мамця сказали вже: "Бачу, не втримаю я тебе, Миловидко, в оселi. Не мислi грають у тобi й поривають до гурту, крiвця грає. А так, коли дiвцi (чули, так i сказали: дiвцi) минає шiстнадцяте лiто, її вже не до мами - до молодця хилить. Отож так тому й бути: пiдеш цього передлiття на свято Ярила, на першу розмову з покровителькою дiвочого злюбу - Ладою. Най побачить i знає, що ти вже є". Ну й мамця, в який сором ввели тодi, мовби вогнем опалили. Та ба, й радiсть затрiпалася в грудях така, що йой. Як сидiла, так i впала їм на груди. I ховалася, аби не бачили, як паленiє, i радiла. Коли ж несила було тримати ту радiсть свою, стала казати, якi мамця золотце: вона, Миловидка, ще й питати не зважувалася, чи можна йти мiж дорослих, бути на святi Ярила з дорослими, а вони уже догадалися й дозволили. Боги свiтлi та боги яснi! Чи бiльшого та лiпшого можна жадати? Це ж така втiха! Це та синичка, що манитиме всю зиму кудись аж на Макарiйськi острови i грiтиме леготом-теплом серце, так грiтиме, що й зима - не зима буде, i ждання - не ждання. Навiть у дiдуневiй непривiтнiй хижi. Хотiла б знати, чи той Божейко з Сонцепiку теж буде на святi Ярила. Казав, Сонцепiкська весь сусiдить iз випальським городищем, їй немає куди горнутися, крiм Випалу, отож не минатиме жодного свята, а Ярила та Купала - i поготiв. Такий веселий i такий зугарний, що й ну. Як наздогнав у путi та став конем своїм обiч воза, то мало не до самого Випалу їхав та смiшив усiх: i її, i стариню. Казав, народився у мiсяцi травенi, коли яре сонце погожий день благословляє, тому такий веселий та красний на вроду. Миловида смiялася, потiшена, а вiн, не думавши i не гадавши, став допитуватися: - А ти в липнi, мабуть? - Чом так гадаєш? - Бо така синьоока, як небо в липнi. - Нiби в самого не синi. - Ба не такi, як у тебе, а коли й такi, то не iнакше, як вiд твоїх. - Ото який пустомелько. - Чом пустомелько? Я правду кажу. Хiба не знаєш, вода в озерах завжди така, як небо над ними. Бо вбирають синяву неба, як мої очi - твою. - Я тиверська, тому й синьоока. - Ба й тиверцi не всi такi, як ти. Смiялась, потiшена, i в свою чергу не забарилася покепкувати з молодця. - Йой, господине гожа, - збив на потилицю шапку й звернувся до матерi Купави. - Чи ваша доня така й на розум гостра, як на слово? - Пiзнай. - А ось i пiзнаю. Вiдгадай загадку, - знов до Миловиди: - "Бiжить пустунець, в ротi корiнець; голодний - не з'їсть, ситий - не викине". -_ Х-ха чи й не загадка: твiй гнiдиш iз вудилами в ротi. Божейко знов турбує шапку - насовує її мало не на очi i, осмiхаючись, длубається в тiм'ї. Зрештою зирить на дiвчину весело i ще веселiше каже: - А ось цiєї не вiдгадаєш: "Прийшов гiсть та й сiв на помiст, розпустив конi по всiй оболонi". Дiвчина зосередилася, думає; вiтець її обернувся, хотiв шепнути, та Божейко встиг помiтити те й зарепетував: - Е нi, ласкавий господарю, цього не можна. Най Миловидка сама вiдгадує. - I вiдгадала! - крикнула потiшено. - Прийшла нiч i висiяла зорi. - Тобi пiдказали. - А отже й нi. - Ну, коли нi, то слухай далi. "Є три брати рiднi: один їсть - не наїсться, другий п'є - не нап'ється, третiй гуляє - не нагуляється". Вiн знав їх безлiч, бо загадував та й загадував. Миловида не завжди вiдгадувала. Тодi в розмову втручалася стариня. Або старалася пiдказати дiвчинi, або брала на глузи: йой, яка нетямковита в нас дiвка! I дивно: коли пiдказували, перечив: не гоже, най сама; коли глузували, ставав на захист. Тодi їй було чи не наймилiше. Бо вiтець Ярослав не пiдбирає, коли глузує, слiв, таке часом скаже, що й ну, хоч крiзь землю йди. А Божейко з тих, що за словом далеко не ходять. Вкине його, мов хмиз у вогонь, - i вже так, нiби й не було глузiв. Смiялися чи всього лиш бесiдували - не помiчали, як верстається в розмовi путь. Зате зима видається Миловидi он якою затяжною та помiтною. Чом так? Чи вперше зимує у цiй хижi, пiд цiєю ж крiвлею? Нацiлилася вступити в черев'я та вийти бодай за ворота, коли не на посиденьки до когось, аж тут вiтець на порiг. - Куди це, Миловидо? - Та так... До Добромири. - Чи так? - не повiрив. - Мовби я неправду колись казала. - Колись, може, й не казала, а зараз не певен. Чи не до того, що з Сонцепiкської весi, поспiшаєш? - Иой... - Еге ж. Стоїть он пiд лiсом, тому й кажу. Певно, он як спаленiла, бо чула: палають вуха, лице, i, щоб вiтець не думав, що таки до нього поспiшає, заходилася роззуватись. - Ну чом же, - по-доброму спинив її Ярослав. - Пiди. Пiди та скажи: най не морозить анi себе, анi коня, най повертається до своєї весi. До тебе, коли того хоче, навiдається не ранiш Купали. До Купали зась. Ще надто зелена, щоб виходити до молодцiв. Чула? - Чула, татуню. Iшла й нiмiла серцем. Невже то правда, що Божейко стоїть? Однак татуньо саме так казали: стоїть. Йой, то ж, мабуть, не вперше, коли знає, де її куток у Випалi, де подвiр'я. У когось питався, бiднятко. Бо Випал он який великий i Миловидка у Випалi теж не одна. Удавала, що боїться стужi, i вбирала голову в плечi, далi нiг своїх нiчого не бачила, хоча й хотiла бачити. А так, чи то ж камiнна, щоб могла не цiкавитися, де стоїть Божейко, що робитиме, як загледить її? I все ж коли й зиркає в той бiк, то так, щоб не примiтив. Присяйбiг, якби не повелiння вiтця пiти й сказати, аби не приїздив до якогось часу, нiзащо не вийшла б. Бо то ж сором i осудовисько. Що буде, коли угледить хтось та скаже: "Пробi ! Чи ви бачили таке, людоньки? Не бачили, то дивiться: Ярославова Миловидка, пуп'янок ще, а вже чужих молодцiв зманює. I коли, серед зими. Не жде й повелiння Лади". Людоньки добрi та людоньки гожi. Не судiть так i не думайте, нiби Миловидка он яка. Миловидцi велено пiти, тому i йде. Ось тiльки чи зважиться сказати Божейковi: не приїзди аж до Купали. То ж не день i не два, то цiлу вiчнiсть ждати. Та й що це татуньо вигадали - аж до Купали? Мамця ж казали, на Ярила можна вже пiти до гурту. Коли виходила з ворiт, спинилась на мить i розглянулася: чи нагледiв Божейко, що вийшла з двору? А розглянувшись, скам'янiла: що бачить - їде вже. Пустив коня й жене по глибоких снiгах прямiсiнько до неї. Прикинулася, що не помiчає його, й заспiшила вулицею, далi вiд свого двору.. Та й тодi, як наздогнав та покликав, не виказала себе: йойкнула, удаючи перелякану, й випучила, дивуючись, очi. - Божейко!.. - Таки вiн. Їжджу та й їжджу, виглядаю та й виглядаю, а Миловидка не виходить. Чом так? - Звiдки мала знати, що їздиш, - мовила тихо та знiчено й вiдчула: паленiє вся. Бо збагнула нараз: це ж в