, i нещадно. - Гаразд. Такий збентежений був тим, що почув вiд старого, чи такий потiшений, i отрокiв пiдбирав до чати, - хвилювався, i вiдiбрав - не заспокоївся. Не менше хвилювалися, дiзнавшись, куди та чого йдуть, i його чатовi. Обирали засiдку, гадали, де лiпше засiсти, i обрали - знову гадали, що то за татi, куди пiшли, з чим i коли повернуться. - Хто прийде до лодiй, довiдаємось тодi, як прийдуть, коли не прогавимо, звичайно, - надумався й сказав своє слово Богданко. - А ось щоб не прогавити i впоратись, коли доведеться полонити, не досить бути в засiдцi. - Вважаєш, їх багато прийде? - А певно. Лодiй двi, в кожнiй може бути по чотири весла. Отож i мiзкуй собi: татей буде не менше восьми, коли не бiльше. - Як же ми упораємося з ними, коли справдi бiльше? - Якось треба упоратись. - Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же вони приховали їх. Може, пошукати все-таки? - Поночi? Ну, нi. Їх удень не так просто буде знайти. Зробимо ось як, братове.. Ходiмте зараз i переженемо лодiї в iнше мiсце. Татi знають, де лишали їх, вийдуть саме сюди, до пониклої над водою верби. - А що те дасть? Пiдуть на пошуки i знайдуть. - Отож i добре буде. Коли пiдуть на пошуки, розiб'ються на двi, а то й на три групи. А нам того й треба. Насядемо й приберемо до рук тих, що залишаться з ношею, потiм - тих, що шукали лодiї. - Правда твоя! - радiють отроки й жваво стають пiд руку княжича-привiдцi. - Так ми здолаємо їх. Бiгме, здолаємо! Найпростiше було вiдiпхнути лодiї вiд берега i най пливуть собi. Та ба, може статися, що їх знову приб'є до берега i зовсiм недалеко. До всього ж, татi пiдуть шукати свою пропажу насамперед за водою. А то негоже. Так вони швидко можуть повернутися до верби i зашкодити намiрам поставлених на чати. - В'яжiть линви ближче до уключин, - тихо повелiв Богданко. - Поженемо лодiї супроти бистрини. - Ано, так i мислимо собi. Чи вперше переганяти, не знаємо. Було вже за пiвнiч, як переховали лодiї й повернулися на мiсце своєї засiдки. Про сон нiхто й не думав, усi тривожились передчуттям подiй, що назрiвали, через те й гнали вiд себе сон, перемовлялися. Та ось стишена бесiда отрокiв почала згасати i дедалi вiдчутнiше. Бачив, деяким i зовсiм уже не до бесiди. - Спiть, - повелiв княжич, - а ми з Бортником попильнуємо. Якщо татi прийдуть сьогоднi, прийдуть не iнакше як на свiтаннi. I таки пильнували. Звiдки їм, молодим та довiрливим, було знати, що тi, на кого чекають, - вигадка старого навчителя. Почув, як казали: "Людських осель немає поблизу", й осмiхнувся серцем: "Кепсько шукали ви їх, отрочата. А коли так, пiдкину вам на нiч турбот. Навчайтеся бути дозорцями ратними й дружинниками метикованими. Ано, виспитесь вдень, наука не йде без бука". Знав, нiчого не станеться там, бiля човнiв, тому й спав сном праведника. А Богданко пильнував та й пильнував упарi з Бортником. Уже й Вiз похилив донизу дишло своє, вже й вiд Днiстра почало тягти прохолодою, лiс обiзвався, стурбований вiтром, а княжич позирав поперед себе й гомонiв iз содругом своїм, позирав i гомонiв. - Може, iншi хай попильнують, - нагадав Бортник, позiхаючи, - а ми здрiмнемо. - Так хочеш спати? - Таки хочу. Глянь, незабаром свiтатиме вже. - А коли тi, кого розбудимо, прогавлять спросоння? - Ну, чом же. - Гаразд, - поступився княжич, - буди першого-лiпшого, най стає на твоє мiсце. Я посиджу до ранку. Тiльки-но сказав те й одразу ж змовк: там, попереду, почувся пiдозрiлий шелест, а вслiд за тим - чиясь хода. - Татi! Буди всiх i хутчiй! Їх теж було шестеро. Два йшли попереду, розглядалися та приглядались до околiй, чотири iнших несли щось на ношах. У темрявi важко було пiзнати, що саме, та й не те цiкавило отрокiв: як поведуть себе татi, що робитимуть, не виявивши лодiй на тому мiсцi, де полишили. Богданко дав отрокам знак: анiруш. Бачив, татi здивованi. Спинилися i занiмiли. Далi почали розглядатись та перемовлятися, зрештою засперечались. "Уличi, - визначив, чуючи суперечку, Богданко. - Чого ж це вони прийшли на наш бiк, що мають на ношах?" Як передбачав, так i сталося. Двоє татей подалися на пошуки лодiй за бистриною, двоє - в супротивний бiк. Усi iншi лишилися пильнувати ношу. А оскiльки тих iнших було всього лиш двоє, дозiрцi вiдчули в собi буєсть ратну i не забарилися нагадати про те княжичевi. - Сидiть тихо, - приструнчив їх Богданко й подав виразний знак - анiруш. - Заждемо, доки вiдiйдуть далi. Знав, татi пiшли на пошуки лодiй, тож iтимуть та й iтимуть, сподiватимуться та й сподiватимуться знайти їх. В такiй оказiї все можна думати: хтось скористався вiдсутнiстю господарiв i погнав лодiї до свого пристанища; могло статися, що збилися, повертаючись назад, iз путi. А втiм, хай що хочуть, те й думають, аби лише iшли та й iшли, аби опинилися далi вiд своєї ношi та вiд тих, що залишилися з ношею. - Ну, здається, пора. Богданко дав знак Бортниковi i, коли той наблизився, шепнув стишено: - Бери трьох отрокiв i заходь звiдти, - показав рукою, - я з усiма iншими зайду з протилежного боку. Пильнуй за татями, та приглядайся й до нас. Маємо зблизитися i впасти на тих, що залишилися бiля ношi, разом. Обходили тихо, скрадалися ще тихiше. Коли вже мали пiдвестися i обступити своїх супостатiв, там, пiд вербою, зачувся стогiн, чи, може, й задавлений крик. Тi, що пильнували ношу, обернулися на нього й сказали потiшаючись: - Чого тобi, дiвко? Кличеш на помiч? Дарма, тут нiхто вже не почує тебе. Не почує й не прийде, аби допомогти. Мало-мало терпiння - i будеш там, де належить тобi бути. Тиверцi одразу i все зрозумiли. Вихопилися зненацька - однi злiва. Другi справа - й наставили на татей мечi. - Анi з мiсця! Тi уклякли з ляку i втратили на якусь мить тяму, а поки отямлювались, позбулись мечiв. - Хто тут? - показав на ношу Богданко. Татi тупо дивилися собi пiд ноги й мовчали. Не став бiльше допитуватись, схилився й вивiльнив полонянку з корзно... затим i вiд ганчiр'я, яким забили їй рота. - Богданку! - почув болiсне i злякане. Почув i не повiрив вухам своїм. - Зоринко, ти?! Де розв'язував, а де й рвав на нiй пута. Так поспiшав, нiби передчував: коли не вивiльнить зараз, за мить-другу може бути пiзно, нагодяться тi, що пiшли за лодiями, - i вiн знову втратить своє ладо, ту, що була i є йому найбiльшим з усiх жадань. - Бортнику! - повелiв тому з отрокiв, що був, на його думку, найбiльш достойний довiри. - Лишайся тут i пильнуй за рештою татей. Я подамся з дiвчиною i з цими, - показав на полонених, - до нашого стiйбища. Одразу ж i повернусь, тiльки з бiльшим числом дружинникiв. Узяв свою Зоринку за руку й пiшов попереду всiх, а йдучи, питав її, як же це сталося, де i чому потрапила вона, Вепрова донька, до рук татей iз-за Днiстра. Дiвчина усе ще не могла позбутися страху, що їй нагнали його гвалтiвники з чужкраю. Оповiдала й схлипувала, ковтала, тримаючись за Богданка, сльози й знову оповiдала. Вона й сама не вiдає, як сталося, що довiрилась незнайомiй людинi, та що сталося, те сталося. Постукався в їхнi ворота хтось стороннiй. Челядина вийшла запитати, чом стукає i хто стукає. Той, що стояв за воротами, сказав: "Гiсть iз далеких земель. Поклич когось iз вогнищан, лепський товар маю для них". Вислухавши челядину, мати Людомила повелiла, аби гiсть зайшов iз товаром до двору. Сама вийшла туди i її, Зоринку, покликала. Гiсть кланявся та й кланявся їм, затим показував, що має. Коли ж мати облюбувала паволоку, iншi товари й пiшла до терема за солiдами, розглянувся й до неї, Зоринки: "Ти i є Зоринка Вепрова?" - запитав утаємничено. "Ано", - пiдтвердила. "Вийди опiсля до лiсу, молодець чекає на тебе". Не перепитувала, хто вiн, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге, таки ж виглядала свого Богданка i дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому й не завагалася. Пождала, поки пiде гiсть, завважила, як тiшиться купленим мати, та й подалася з двору. Спершу iшла спроквола, мовби прогулюючись, коли ж впевнилась: нiхто не пантрує за нею, пiшла швидше, далi й зовсiм побiгла. Тодi лиш, як надбiгла до галявини, де й ранiш бачились, спинилася й зачудувалась: Богданка не було там. I доглядалась, i розглядалася - таки не бачить. "Йой, - подумала собi, - так кепсько жартує чи, може..." Знов розглянулася й поспiшила назад: до неї виходили з лiсу, одначе виходили чужi. - Не спромоглася й закричати, - казала Богданковi й так дивилася у вiчi, мовби усе ще благала: захисти. - Заткнули рота ганчiр'ям, спеленали по руках та ногах i понесли не знати куди. I день несли, i нiч несли. Потiм перепочивали в якiйсь халупi i знову несли. Хто вони, Богданку, чого їм треба? - Уличi це, Зоринко, а чого треба, довiдаємось опiсля. Дядько швидко пробудився, зачувши Богданкiв клич, а що торочить княжич, нiяк не второпає. - Якi татi? Звiдки їм взятися? - Взялися, навчителю. - Напали на стiйбище? - Ба нi, прийшли до лодiй iз полоненою дiвчиною. Ми взяли лише двох iз них, решта подалася на пошуки лодiй. Лишаю цих вам, за тими пiду ще. Аби узяв живими i напевно, дозвольте прихопити з собою ще кiлькох отрокiв. - Ба нi, - старий гонить нарештi вiд себе сон i вилазить з намету. - З цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я пiду з отроками. А боженьку! - журився уголос. - Скажи, яке лихо. Хто мiг подумати, що таке станеться? /X Вдень Миловидцi не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити святим духом не може. Потрiбне їдло, потрiбне питво, потрiбен мед для чревоугодiя i тим паче потрiбен одяг для сестер. А сестер в обителi, наче комашнi на осоннi. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий день, не злiчити їхнiх темних постатей. Тому мати-iгуменя й турбується, аби обитель мала свої угiддя, а на тих угiддях було коло чого ходити послушницям. Зате поночi або тодi, як надiйде велике свято, Миловидка лишається сама з собою й дає волю думцi, а думка - серцю. Згадує Випал, Божейкове подвiр'я в Сонцепiкськiй весi i стариню того дня i тiєї години, коли вiддавала їй, Миловидi, все, що мала, а замiсть того, що мала, прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те подвiр'я i що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?! Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на мiрянi вже у ромейськiй землi путi i йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона схибила. Тодi як сидiла у Випалi, затим - у Сонцепiку й не знала, як їй бути, чим допомогти Божейковi, чи пiзнiше, коли покладалася на Борича й знову сидiла, коли правилася морем у Нiкополь i збилася з путi у Нiкополi? Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони - даремна трата часу. Якби ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши, викупила б. Де тiльки не блукала усамiтненою думкою, а траплялася нагода вийти за обводи обителi, простувала в один бiк - до останнього Божейкового пристанища - Фассалонiки. Там його путi й розпуття, там вiн думав про неї, прагнув та кликав її, кликав та прагнув, аж поки не нажив через тi прагнення бiди. Найбiльше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто велике, повитi чорними мантiями сестри поспiшали до храму, молитися Iсусу Христу; Миловидка ж вiдпрошувалася такого свята i йшла до моря. Бо чула в собi потребу бачитися з ним, бо такий бiль i така знада виповнювала серце, коли зближалася з берегом i чула гомiн хвиль у прибережжi, нiби море й було тим храмом, що належав найвищому, єдино можливому i єдино гiдному довiри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до нього, сама-єдина на все узбережжя, - не просто жалiлась - сповiдалася хвилям. Бо вони таки найрiднiшi їй, бо не мовчать - промовляють до неї, коли й не потiшають, то стараються потiшити. Висповiдавшись морю, а заодно й Божейковi, та наплакавшись досхочу, згадала якось: це ж вона так i не побувала в навiкулярiя, не побачилась i не погомонiла з тiєю, що доконала Божейка в ромеях. А має ж побувати, на власнi очi побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довiдається, що перед нею i є та антка, яку Божейко не захотiв мiняти анi на якi знади. Може бути, що розгнiвається i вижене, не захоче бачити, як не захотiла вже раз, а може, й нi. Сьогоднi найбiльше християнське свято - великдень. А на великоднi усi христосаються i стають добрими. Ано, i багатi i бiднi - усi христосаються, усi - брати та сестри. Надумалась i пiшла в город. Вже й у ту вулицю, де живе навiкулярiй, звернула, та до двору не дiйшла. "Добре, коли навiкулярiй у морi зараз, - подумала, - а коли вдома? Великдень - он яке свято, саме на великдень вiн може бути вдома. А коли так, не побачиться i не поговорить вона з навiкулярiєвою, Феофiл не допустить. Постояла й знову спрямувала стопи свої туди, звiдки прийшла, - до християнської обителi. Думала-гадала, як пiдступити до тiєї вельможної згубницi, i таки надумала: коли не злукавить, нiчого в неї не вийде. Мати-iгуменя або сама, або через сестер своїх нерiдко звертається до багатих вельмож за помiччю, просить пiдтримати заради Iсуса Христа убогу жiночу обитель. Отож Миловидка й видасть себе за одну з таких сестер-попрошайок. Пiдiйде до двору й скаже челядинi: "Я з святої обителi. Мати-iгуменя прислали до господинi. Скажiть, най буде така ласкава та вислухає". Доглядалась та й доглядалася до повадок сестер, що ходили на мир, ухитрилася пiти заради цього з однiєю, ухитрилась пiти i з другою. А вже як пiшла, все бачила: i як зодягаються посланцi матерi-iгуменi, i що кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють iз челядиною, заходять до осель вельможних i постають перед вельможними. Тож i тодi, як зважилась-таки й постукалась у ворота навiкулярiя, не схибила. Одне, знала вiд сусiдiв: господаря немає вдома, вiн - у далекому плаваннi, а друге, була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з iншими не по-жiночому вдатною. Лише тодi, як стала перед до блиску пещеною i не набагато старшою за себе вельможною господинею, забула, що вона з речницею вiд iгуменi. Дивилася, на нiжну i лiпотну собою навiкулярiєву й нiмувала, нiмувала й чула, як всю її, а надто вид, заливає гаряча хвиля. - Сестра, сказали менi, з жiночої обителi? - почула тихий, чи то тiльки спiвчутливий, чи й потривожений з'явою невiдомої послушницi голос. - Ано. - Мати-iгуменя - моя далека родачка, - освiдчилась господиня. - Правда, так сталося, що ми... що вона як зреклася суєтностi мирського життя та вiддала себе процвiтанню вiри Христової, то ми вiдтодi, вважай, i не бачилися. - Мати-iгуменя велiли кланятись вам, достойна. - Спаси бiг. Вона була така скорботна i така добролика, нiби матiр божа. Єй-єй, i сум так само посвiчує з очей, i на лицях-ланiтах печать непотамованої муки. Схоже, нiби ця жiнка тiльки зовнi пещена та пишна, серце давно потоптане кимось. Ано, он як благально-довiрливо i як скорботно дивиться на Миловидку, а ще скорботнiше промовляє до Миловидки. Не промовляє - скаржиться, i чується в тiй скарзi велика туга за кимось чи за чимось, таке вiдчуття, нiби i хоче, i не може вже плакати за тим, що давно i не раз оплакала. "Може, скорбота її i є жалi за Божейком? - дає волю своїм пiдозрам Миловидка. - Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навiкулярiй - бридкий i жорстокий, до всього ж набагато старший i, видимо, нелюбий їй. Божейко i орлик, i либiдь, i сокiл супроти нього". - Мати-iгуменя ще щось велiла переказати менi? - Нi, - швидко i тому немовби аж рiзко перечить дiвчина й зважується пильнiше, нiж досi, приглянутись до навiкулярiєвої. "Що ж менi робити з тобою? - питали її очi. - Таки сказати те, що хочу сказати, чи встати i пiти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волiю знати, як усе те сталося, що сталося з Божейком?" - То чим завдячую... - Я з-за Дунай-рiки, - не дала їй висловитись Миловидка. - Мала побратися й бути жоною рабовi вашому, Божейку. Та не стала нею. Ромеї схопили його й повезли на край свiту. Мусила iти в тi свiти та розшукувати. Хотiла або викупити його з рабства, або бути при ньому й спiзнилася. Тому в монастирi тепер, тому й до вас прийшла, достойна. Хочу знати, за що його покарано так i чому покарано? Дивно, не гнiв i не ненависть, - бiль i жаль промовляли її устами. А ще благання. Не те, що рветься зi щойно ураженого й схильного на все, аж до холопської догiдливостi серця. В цьому її благаннi була й певнiсть: я - раба тої хвилi, що зродилася на путi з Черна у Випал, одначе не твоя раба. Чуєш, всевладна господине, не твоя! Тож i не дивись на мене, яко на рабу свою. Забудь бодай на час, що ми нерiвня, що тобi досить покликати челядина - i я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цiєї хвилi й одне лиш знай: ми - битi горем люди, i, яко битi, мусимо пам'ятати: нiщо не вище i не владне над людським. Чуєш, нiщо! Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце, чим клопоталася думка, бачила: навiкулярiєва не глуха до її казань. Не хмуриться i не вiдвертається, як могла б, дивиться та й дивиться на неї, дiвчину з далекої антської землi, а тим часом вкривається червiнню. Не вельми густою, одначе такою промовисто нiяковою, що й самiй Миловидцi стає нiяково за свої домагання.. - Божейко... - пригадує господиня. - Як же, я знала Божейка. Такий синьоокий та бiлотiлий... такий пригожий собою, що йому й не личило б бути рабом. - То за що ж, питаю, його покарано? - не терпиться Миловидцi. - Чи не за те, що вельми пригожий? Навiкулярiєва i зовсiм паленiє вже, i хоче сказати щось, i не спроможеться: - Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, - заговорила зрештою, - то, певно ж, знає, що сталося i чому сталося. - Що сталося - знаю, а чому - не вiзьму до тями. Та й чи можна про те знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть. Довiра не забарилася зродити довiру, i навiкулярiєва на диво швидко й примiтно погасила в собi пересторогу. Ба навiть намiрилася було звестися, пiдiйти до Божейкової нареченої, та в останню мить стримала себе й обмежилася лиш тим, що простягла до неї руки. - Вiр, дiвчино, - мовила тепло та щиро, - вини моєї в тiм немає. Анi найменшої. Я добра йому бажала, твоєму Божейковi. Бачила, як мучився в залiзi, й хотiла полегшити його долю - зробити келiйним служкою в оселi, а той мучитель мiй, навiкулярiй, завважив у тiм добродiйствi лихi намiри й згубив молодця. Так наглумився над ним, надi мною, що коли б не вiра та не певнiсть, що буду покарана за самогубство на тiм свiтi, пiшла б за Божейком i кинулася б у море, як i Божейко. То ж не просто собi пiдозра i не якась там породжена пiдозрою недовiра - то ганьба менi перед всiєю Фессалонiкою, на весь християнський люд ганьба! Була така страдницьке зболена i така довiрлива, що годi було й думати, нiби каже неправду. I все ж Миловидка не пiддалася тим хвилям, що зроджувала сповiдь навiкулярiєвої. "Цього тiльки й бракувало, - мислила собi, - ано, цього тiльки й бракувало, аби ти пiшла за Божейком i в воду. Глядiть, що вигадала!" - Я не затим прийшла, - намагалась бути стриманою, - не затим, кажу, прийшла, щоб попрiкати достойнiй господинi за те, що сталося, хоча й певна: було б лiпше, коли б вона лишалася байдужою до долi Божейка й не заступалася за нього. Вериги залiзнi, неволю та муку, зроджену неволею, Божейко стерпiв би, а безчестя не мiг. Ми, достойна господине, - люди iншої кровi i покону iншого. - Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби? - Йой, пощо так кажеш, господине? Чи твої вериги - рiвня Божейковим? Iнше повiдай менi, коли справдi добра та ласкава: що вiн казав, Божейко, коли мав iз тобою бесiду? Яким було його найбiльше бажання? - Казати нiчого не казав, а з того, як мучився та поривався покласти край своїм мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рiдну землю, i так дуже, що й на смерть пiшов заради тої зваби. - Дякую красно, - пiдвелася Миловидка i тим сказала: iтиме вже. - Це i є те, що виправдовує Божейка перед землею нашою i перед людом нашої землi. Коли поталанить бути в нiй, так i скажу всiм: вiн був i лишився внуком Трояна. х У Чернi, перед гуртом суддiв та дружинникiв, татi не довго опиралися. Та й чого мали б опиратися? Спiймали їх iз викраденою в Тиверськiй землi дiвкою, знають, чия то дiвка, як знають i те, з якої землi прийшли по неї. Лишалося зiзнатися, чому прийшли саме по Вепрову дiвку. Зiзнаватися, ясна рiч, не хочеться, за таке по голiвцi не гладять, одначе ж i не зiзнатися не випадає якось. Тиверцi так собi не вiдпустять, i першiй-лiпшiй байцi-вигадцi не повiрять. Однiй, щоправда, могли б повiрити: не тiльки уличi, усi ходять i умикають дiвок, коли настає час брати з ними злюб. Та ба, дiвка не ствердить, що брали з її згоди. То ж чii не лiпше буде, коли не вертiтимуть, наче мiзiєць сонцем, а чистосердечно зiзнаються: що повело їх у Тиверську землю i чому саме до Вепра? - Це я брав, iншi нi до чого тут, - виступив наперед наймолодший. - А ти знав, що ходити в нашу землю, та ще на татьбу, зась? - Знав. - Чому ж пiшов? - Вельми лiпотна дiвка, тому й пiшов, на те й брав. - I вiдав, що за це суворо карають? - Коли б не спiймався, не покарали б. - Умгу. Чий же ти такий спритний? Примовк, одначе ненадовго. - Старiйшини Забрала. У всiх, хто стояв поблизу i чув те зухвале зiзнання, очi стали рогом. Он воно що! То це молодший син того самого Забрала, що так лютував i домiгся смертної кари Боривоєвi? Ну й ну! Тiєї кровi, виходить, мало було, захотiли бiльшої. - За брата прийшов помститися? - За брата помстилися вже, сестра лишилася невiдомщеною. На нього дивилися, мовби на приречене вже, та все ще ошкiрене звiря. - Ось що, молодче, судити тебе будемо, тож не вельми вдавай iз себе хороброго. Кровi ти, на щастя, не пролив, а за гвалт вiдповiси i за всiєю суворiстю нашого закону. Богданко менш за все цiкавився судом i тим, що присудить вiн спiйманим на татьбi уличам. У нього радiсть - гостює в Чернi Зоринка, вiн там, де гостя, та мати-княгиня, та сестри-затiйницi. Такi потiшенi всi тим, що зчинилося минулої ночi, надто малi. Питають-допитуються в Зоринки, потiм - у Богданка, як було та що було з ними на пониззi. Або слухають, затамувавши подих, або верещать на радощах, та хвалять княжича, та радiють, що вiн он який муж у них. Ну, а з дiтьми радiє й княгиня. Бо то не якась там, то достойна з достойних радiсть. - Веселiться ж собi, - каже зрештою старшим, Богданковi та Зоринцi, - а я пiду до князя, запитаю, чи послав уже до Веселого Долу людей своїх. Посестра Людомила та й усi iншi мають знати i по можливостi борше, що Зоринка в нас, що з нею усе гаразд. Сказала й подалася надвiр, а в дворi не забарилася розшукати мужа. - Волоте, - вiдкликала осторонь. - Ти, сподiваюсь, вволив уже волю дiвчини? - Коли, княгине? - Як на мене, давно час. Мислю собi, як бiдкається, не вiдаючи, де дiвчина, що з дiвчиною, мати її, Вепрова Людомила. Князевi явно не подобалось її надокучання. - Я вже чув це. Яка є потреба нагадувати вдруге? Сказав: пошлю, то й пошлю. - Потреба є, Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого, що мiг би не лише повiдомити Вепрам цю радiсть, а й запросити їх до нас на гостину. - А ось просити й поготiв не слiд. Досить, просили вже. - То колись. Нинi в нашiм теремi перебуває порятована сином їхня донька, а в руках тиверських суддiв - син старiйшини Забрала. Княгиня вклонилася мужевi, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пiшла. Бо певна була: радить добре дiло. Не везти ж їм дiвку й не леститися до Вепрiв iз дiвкою. Хай самi їдуть, та беруть, та подумають, як їм бути, коли братимуть: дякувати та вибачатись за те, що скоїлося мiж двома найзнатнiшими в Тиверськiй землi родами, чи й далi дивитися на княжий рiд, як досi дивилися, - вовком. Запевняла Зоринку й зорiла перед Зоринкою: хай буде певна, сьогоднi кревнi її знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут. А то ж як! Щоб Вепрова Людомила пiсля таких тривог, пiсля страхiть, що пережила вiд тої митi, коли не стало Зоринки, та не повелiла запрягати коней, гнати їх, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона - мати, а матерi глибоко болить за дiтей. Не сказала: "Як i менi за своїх". Бо сьогоднi не думала про тривоги, сьогоднi, як нiколи, певна була: нарештi уляжуться вони. Он як пломенiє, потiшений тим, що порозумiвся нарештi з Зоринкою, Богданко i он як Зоринка пломенiє, потiшена, що саме на долю Богданка випало порятувати її вiд ганьби i безчестя. Вони линуть одне до одного i прагнуть одне одного, а коли линуть та ще отак, як бачить, хто посмiє не порахуватися з їхнiм бажанням-полум'ям i погасити тоте полум'я? "Якби боги були такi щедрi та умилостивили вже того Вепра, - гадала собi. - Най би дiти сходились та й брали з ласки богинi Лади злюб. Коли не зараз, то на Коляду або на Ярила. Дiвка зрiла вже i он яка лiпотна та щира серцем, iншої Богданковi й не треба". - Це ти скiльки лiт уже не бувала в нас? - обiймає дiвчину й приязно зазирає їй у вiчi. - Давно, матiнко-княгине, вважайте, з того самого часу, як нашi вої повернулися з ромеїв. Кивнула, зголошуючись, головою, а про себе iнше думала: "Не сказала: "Як стратили Боривоя i тато заворогували з князем". I добре робить, що не каже. Не до того йдеться, щоб згадувати те безлiття i той непотрiбний розбрат. Ано, не до того йдеться!" Найбiльшу сподiванку свою покладала на славу, що пiде про Богданка по околiях, а вiд сколiй пiде й по всiй землi. Як же, дядько розказує та й розказує мужам, отрокам, як спритно та мудро повiвся Богданко, коли брав татей. Вiн, муж Доброгаст, iменований дядьком-навчителем, так собi, аби отроки звикали до ратного дiла й навчалися нести дозорну службу, сказав їм: "Йдiть i пильнуйте за лодiями; то лодiї татей". А княжич Богданко не просто собi слiпо робив те, що велiв дядько, вiн прибрав лодiї, перевiв їх в iнше мiсце i тим примусив татей шукати свою втрату, а вiдтак розбитися на три осередки. Тому i взяв їх, як останнiх бевзiв, анi отямитися, анi писнути не дав. Ге, та до такого не всякий муж додумається. Ну, а коли каже так про Богданка дядько, то чому не повинна казати, а тим паче мислити, вона, княгиня i мати? Чи ж такий отрок не достойний поваги? Чи перед таким не розчулиться i не стане прихильним навiть кляте з клятих Вепрове серце? А ще ж є добриня Людомила. Хто-хто, а вона бажає своїй дитинi щастя, знає i розумiє: княжич i її доня давно вподобали одне одного, стати їм на завадi - все одно що згубити. Була з дiтьми - уповала на це. Лишала на часинку дiтей та поспiшала до князя чи до челядини з якимсь бiдканням - знову уповала. А то ж як! Чи вона ворог своєму синовi? Чи мало перетерпiла та вистраждала, коли його спiткало те страшне безлiття, що мало не стало згубою. Йой, боги ж всевидющi, мають бачити й винагородити вже матiр за її страждання коли не щастям-насолодою, то бодай певнiстю, що вона не така вже й нещаслива мати, що й її дiтям дарує свої блага свiт, усе те гоже та пригоже, що є у бiлому свiтi. Заприсягтися може: окрiм цiєї втiхи-винагороди бiльше нiчого їй не треба, чогось бiльшого вона й не жде уже вiд суєтного в своїй суєтi свiту. Чомусь об'явилася в нiй та й засiла в тiм'ї певнiсть: це вирiшальна мить. Коли прибуде за Зоринкою вiтець її, а тим паче й мати, вони з Волотом не вiдпустять уже їх такими, як були досi. Анi щедрiстю, анi мудрiстю не поскупляться, а таки виб'ють з їхнiх мiзкiв колишнє, примусять забути його. Чи їм, Вепрам, не узрiти тепер: правда на боцi Волотiв? Най i так: не зумiв князь постояти за Боривоя. Зате ж зумiв княжич вихопити з хижих лабет Забрал їхню Зоринку, не дозволив татям поглумитися над дiвкою. Провина окуплена доблестю i честю, а покон слов'янський так i гласить: за честь платять честю. Мабуть, аж надто увiрувала, що буде так, як мислить собi, як хоче, щоб було. Коли за Зоринкою прибув iз Веселого Долу цiлий загiн кiнних i Малка не побачила серед них анi Вепра, анi Вепрової, занiмiла, вражена, й змалiла на силi, да так, що анi вдiяти, анi сказати чогось не змогла. Єдине, на що була здатна, - вiдчувати образу, а водночас i бiль. "Як же це? - питала сама себе. - Чи то ж можливо? Най Вепр не смiє показувати їм очi. А посестра Вепрова? Що вона думає собi? Няню-наставницю прислала. I це до нас, князiв землi Тиверської?!" Як пiшла перед тим, так i прибула знову сила. Збудилася Малка, за себе та до князя, а вже тодi, як постала перед князем, забула, що вона не просто собi мати, вона ще й княгиня. - Як же це можна, Волоте? - питалась i не ховала зволожених сльозами вiч. - Ти загледiв: вони не зволили прибути за своєю донькою, няньку-наставницю прислали. I це пiсля всього, що зробили для них. Та то ж ганьба, то видиме безчестя нам! - А ти сподiвалася чогось iншого? - князь був на диво спокiйний, лише хмурiсть i виказувала його невдоволення. - Це, Малко, не хтось там, це - Вепр, вiд нього годi сподiватися честi. Ну, а за безчестя не думай. Безчестя коли й буде з цього, то не нам. Тепер напевне знаємо: примирення як не було, так i не буде. Ми - недруги, i вiднинi маємо поводитися з Вепрами, як iз недругами. - А дiти? Що буде з дiтьми? - Час, сподiваюсь, i їх переконає, що мiж ними нiчого вже не може бути. XI_ Вiдтодi, як у Подунав'ї були спорудженi за умислом князя Волота i з волi всетиверського вiча сторожовi вежi, колишня гостинна путь i незайманщина перестали бути доступними для всiх. Бiлгородська твердь разом iз пристанищем i землями, що лежать на захiд сонця вiд Днiстровського лиману аж до Третьої рiки i Третього озера, належать тепер самому князевi; Холмську твердь i землi, що лежать мiж Третiм та Змiїним озерами, посiв воєвода Вепр; вежу, споруджену мiж озером Змiїним та озером-морем i найменовану Великою Лукою, як i землi, що прилягають до Великої Луки, князь заповiв своєму мужевi i будiвничому тої вежi Чужкраю; Стрiльчу ж твердь, що стала мало не супроти ромейської Тульчi й прикриває собою землi мiж озером-морем i Прутом, даровано iншому мужу i воєводi - Всевладу. Перше, що зробили воєводи i волостелини тих твердей-веж, - проклали вiд вежi до вежi i вiд кожної з веж у глибину Тиверської землi надiйнi путi - такi, якими можна було б правитися не тiльки кiнно, а й валками, з їдлом та питвом для молодшої дружини, що чатуватиме в Подунав'ї. Не забарилися волостелини нових займанщин поставити й знаки, що визначали обводи їхнiх земель, кинули, подiбно Вепровi, клич у обжитi волостi Тиверської землi: хто бажає мати привiлля та достаток, хай iде в Придунав'я, бере визначену волостелином землю в лiсi або при березi озера, рiки й стає володарем дарщини. Правда, на той клич мало хто спокусився. Одне, знали: то - порубiжжя, туди звикли ходити i, певно, не раз ще ходитимуть ромеї, а друге, та незайманщина, вiддавна заселялася й понинi заселяється бiглим людом, iменованим не без пiдстав татями. Як житимеш i що надбаєш мiж такими? Воно, може, й дивно: Придунав'я - багатий край, тут одною рибою можна жити, проте на змiну лiта приходить зима, на змiну зимi приходить лiто, а в незайманщину нiхто з поселян дiдизни не правиться, на неї як не було, так i немає спокуси. Та що з поселян - отроки неохоче йдуть нести сторожову службу в Подунав'ї, тим паче назовсiм селитися тут. Їм пропонуєш привiлля, їм даруєш такi, яких нiде не мали, блага, а вони хмуряться та нудьгують, а нудьгуючи, норовлять повернутися до Черна чи принаймнi в обжитi людом оседки. Доводиться дбати не так про гридницi, як про окремiшнi халупи й радити тим, що стоять на розпуттi: "Бери собi жону, май свою оселю-пристанище й обживайся тутки, нi про що iнше не думаючи, нiкуди не пориваючись". Та що казати: через тi сумнiви i те нехотiння нерiдко доводиться брати в дружину бiглих закупiв, а то й головникiв, колишнiх i нинiшнiх татей. Живеш мiж них i потерпаєш, а потерпаючи, поступаєшся то одним, то другим, то третiм. Князю Волоту, та й тому ж Вепровi, простiше: один i другий, крiм твердей i веж, мають морськi пристанища, а до пристанищ липне рукомеслий та торговий люд, там стоять княжi сотнi, через те iншi, не тi, що у Чужкрая чи Всевлада, й норови. Приходить котрийсь iз помiркованiших татей i рече, мов батьковi рiдному: "Волостелине, я згоден узяти в тебе оселю й бути тобi слугою вiрним у цьому безлюддi, та в оселi тiй має бути й жона". Що скажеш такому? Мусиш заплющувати очi й чинити супроти закону та покону роду-племенi: "Смерди - i тi умiють добути собi жону, а ти ж, як не є, ходив на промисли, причетний до ратного дiла. Чи личить такому питатися у волостелина й сподiватися, що жону дасть волостелин?" Зрадiє та й пiде, а через седмицю-другу бачиш: має вже жону, стає перед тобою й кляньчить оселю. Вiдає Чужкрай, бiльше нiж певен: десь плаче мати, погрожують, шукаючи сестру, брати. А що вдiє, коли в його сторожi не перший уже такий, коли йому треба та й треба їх. Правдиво кажучи, Чужкраєвi й самому не вельми весело тут. То вже, як злютує сторожу та буде певний, що вона - надiйна опора в придунайськiй вежi, поїде й привезе жону з дiтьми, матиме клопiт про них, а з клопотом i привiд не почувати себе самотнiм. А поки що нiчого iншого не лишається робити, як велiти всiм, вiльним вiд сторожової служби, довершувати недовершене в обнесенiй стiною градницi чи ловити рибу в Дунаї, самому ж плуганитися пiсля всiх повелiнь до медушi й глушити смуток медом, що його не забуває постачати вогнищний. - Що зволите, воєводо? - ластиться догiдливий медочерпiй. - А в тебе є з чого вибирати? - Аякже. Є мед, є й вино ромейське. Чужкрай не поспiшає виказувати подиву. - I то - правда? - Чи воєвода не впевнилися ще: коли кажу, то кажу тiльки правду? Вогнищний надибав на стезю, що веде за Дунай, а вже там, за Дунаєм, знайшов таких, що мiняють вино на хутро. - Тi мiняйли з ромейської фортецi? - Ба нi, даки. До фортецi вогнищний не добувся ще. - Ну, то наливай, посмакуємо задунайським. Вiн справдi аж надто вже уважний, п'є й дослухається, добирає смаку. А тим часом iз вежi подають голос сторожовi: - До острога правляться кiннi вої! Воєвода чує, однак не хапається i не поспiшає на голос. Тодi вже, як прийшли та доповiли, поцiкавився: - Звiдки правляться? - Зi сходу сонця. - I скiльки їх? - Десяткiв зо два набереться. - При бронi? - Ано. I щити, i мечi, i луки мають. - Пильнуйте. Як сидiв, так i далi продовжував сидiти в медушi, смакував задунайське. Та йому не дали все-таки розсмакувати його, прибiгли вiд ворiт i сказали: - Просяться, аби впустили до острога. - Питали, хто такi? - Воєвода Вепр iз дружинниками. - А що йому потрiбно тут, тому Вепровi? - Не вiдаємо. - То пiдiть i довiдайтесь. А вже як пересвiдчитесь, що таки має дiло до нас, впустiть. Дозорцi йдуть, а Чужкрай обертається тим часом до медочерпiя: - Чим же воно лiпше за наш мед, це задунайське? - Ви не вiдчуваєте, чим? Достойний, смак же не той. - Смак не той, однак щоб лiпший - не сказав би. Вепра приймав за тим же столом. Не пiдвiвся й не пiшов назустрiч, хоч знав його давно. Повелiв медочерпiю: "Налий нам свого хваленого", - й запросив колишнього содружинника до трапези. - Сказали, маєш до мене дiло? Вепр як зайшов похмурий, так i лишався. - Мав, Чужкраю. А чи маю зараз, i сам не вiдаю. - Чом так? - Бо приймаєш аж надто вже негостинно. Он скiльки за воротами тримав, потiм допитувався, не впустивши, хто такi i чого треба. - А ти ж як думав? Стоїмо на порубiжжi, ромеї поруч. - Нiби не видно, хто ми. - Най звикають бути обачними i пильними. Дружина в мене сяка-така, маю навчати та й навчати. Тож не гнiвайся, бери, випий з дороги. Вепр доглядається, чого наливають йому в братницю, однак не поспiшає прикладатися до неї. - Розмова наша не для всiх, - сказав притишено, - тож i небажано, аби була при всiх. - Най буде й так. Повернемося до неї потiм, а зараз пригощайся. Пригощайся й розповiдай, де бував, що видав, як живеш у своїм Холмi й поза Холмом? - Чому поза Холмом? - Бо маєш ще одну займанщину - Веселий Дiл. - Коли по щиростi, тим i живу, що розриваюся мiж одною й другою. Холм забирає вiд мене лiта, забирає силу, а потрiбного хосену з того не бачу. - Хiба? Всi кажуть: справжнiй город спорудив, з Черном скоро зрiвняється. А крiм города, й морське пристанище маєш. Ромеї нiбито навiдуються вже, приїздять за товарами, привозять свої. - Не набув ще мiй Холм тої слави, щоб до нього навiдувались ромеї. Окрiм дакiв та ромейських слов'ян, нiкого не буває. - То набуде ще, не все одразу. Вепр надпив iз братницi, помислив i вже потiм сказав: - Не вельми вiрю, воєводо, що набуде. Затим i приїхав, аби помiзкувати разом. Може, пiдемо вже? - понизив голос. - Коли так наполягаєш, то й ходiмо. Самого цiкавило вже, що хоче повiдати воєвода-сусiда. Видимо, недаремно ж притишував голос та сокорив стиха: розмова не для всiх. Той i поведе туди, де не всi можуть чути. - Чи не до змови хочеш залучити мене? - пильно приглянувся до Вепра, коли усамiтнилися. Гiсть помiтно сторопiв, хоча й старався не виказати своєї бентеги. - Такого намiру не маю, одначе зiзнаюся тобi: приїхав не з веселою бесiдкою. Сумнiви роздирають останнiм часом, а подiлитися ними немає з ким. - Ти i сумнiви? Досi вони, здається, не вiдвiдували тебе. - Тепер вiдвiдали. Певно ж, не забув, що казав князь на радi старiйшин i мужiв. - На безпам'ятство не скаржусь, хоча й не втямлю, чим бентежать тебе його казання. - А тим, що то неправдивi були казання. Нас обмануто! - Кого це - нас? - Передусiм тебе, мене, Всевлада. Чужкрай виважив свого гостя лiнькуватим i вiд того не так пильним, як важким поглядом. - Я не почуваю себе обманутим. - Бо не дiйшла черга. Дiйде - тодi помiтиш. Де тi обри, що ними погрожував Волот? Тямиш тепер, чому вiн погрожував ними, нащо вигадав нашестя обрiв? - Вигадав? - А так. Захотiв поставити у наших волостях сотнi свої, прибрати те, що обжили та спорудили ми, до своїх рук, i вигадав. Обри всього лиш кочували бiля Меотiди. Вони i в помислах не мали йти через нашi землi. - Звiдки тобi знати, що не мали такого в помислах? - Кажу ж, стали та й пасуть коней. - А коли їм зашкодило щось iти далi? - Що могло зашкодити? Гадаєш, злякалися наших приготувань? - Дуже можливо, що й злякалися. Якщо вони могли домовитися з лангобардами про спiльну виправу супроти гепiдiв, то чому можуть не знати, перебуваючи серед тих же лангобардiв, що анти посилали сольство до Вiзантiї, що мiж тими i другими є домовленiсть: об'єднати ратi й заслонити обрам путь за Днiстер i Дунай? Вепр не знав, що сказати на те, i злився. А злоба не додавала йому розуму. - Бачу, i ти не хочеш зрозумiти мене. - Вийшов з-за столу й рушив було до дверей, та одразу ж повернувся: - Тобi, як i всiм, байдуже, що труд мiй, плiд багатолiтньої потуги стає здобутком Волота, цього пiдступного пса i вбивцi! Вiн лютував уже й бiгав по клiтi, лютуючи, а Чужкрая нiби й не стосувалося все те, попивав вино, закушував i лише iнодi виважував гостя лiнькувато-супокiйним поглядом. - У мене. Вепре, немає жодної причини бути тобi недругом. Одначе й князевi я не збираюся ставати поперек путi. Вiн в одвiтi за блага землi i люду тиверського, най робить так, як того вимагають потреби землi. - А що скажеш, - спинявся Вепр i круто обертався до Чужкрая, - що скажеш, коли посяде i твiй острог, як посiв мiй Холм? Чи згадаєш тодi про потреби землi? У кого шукатимеш захисту, коли посяде? Маємо бути єдиними, Чужкраю. Чув, єдиними, коли хочемо бути володарями i силою в своїй землi. - Сила землi в єдностi, Вепре, а не в розбратi. Ти ж сiєш розбрат, i тому не кажи, що дбаєш про силу. Непохитнiсть цього пияка i ненажери дiймала волостелина Холма до живого. Бачив, не зломить його, i тому нiчого iншого не вигадав, знову сiв за стiл. - Чи я перший почав той засiв? - казав сумовито. - Чи я не стоя