лудрабок воза, дивився в поле. I тодi наперед вийшов дзьобонорий шрамоватий чоловiчок у короткому жупанi, тицьнув пальцем у мене. - Ось вiн... з однiєї злодiйської складки. Нехай тягне. Жах охопив мене, струснув од нiг до голови, як струшує деревце од низу до верхiвки удар сокири при коренi. Душа рвонулася до Бога, очi до людей, розпука розривала серце, я розумiв, що гину, гину назавжди, в мене немає сили боротися, зараз я вiзьму в руки мотузка, i тодi... Та в ту саму мить в моєму серцi несподiвано почало народжуватися щось шкарубке, тверде, вiдчайне. I на жодну мить не зринуло бажання признатися, чий я син. Пiзнiше я вельми пишався цим перед собою. - Я... не з злодiйської складки,- тихо, але переконано заперечив.- Я чесного отця син. I знову в мене всерединi все завмерло, мовби приморозилося, я ледве тямив, що тут вiдбувається, я не розумiв, чому такi жорстокi всi цi люди й чому мовчить, не проситься Миля. Вiн уже нi на що не сподiвається? Але я сподiвався. Оте тверде, вiдчайне розросталося в менi, ставало насупроти всiх цих людей, у власну оборону. - Тягни, ми заплатимо,- загомонiли бортники. - По десять копiйок з чоловiка. Цiна добра. Буде кiлька талярiв. - По десять багато, вистачить по два шаги. Вони торгувалися, неначе продавали скотину або дрова, але самi тягнути мотузок не бажали. Я зрадiв, сподiваючись, що добровiльного мiстра не знайдеться. Одначе вiн знайшовся. Наперед виступив чоловiк з в'язкою недогнуздкiв та пут, либонь, пастух, що пас конi, й пiдiйшов сюди, циганкуватий з вигляду чи й справжнiй циган. Вiн обвiв товпу крапчатими очима, сплюнув пiд ноги й сказав: - Якщо по десять копiйок, я згоден. - По десять то й по десять,- погодилося одразу кiлька чоловiк. Iншi мовчали, але їхня мовчанка сприймалася як згода. Циганкуватий узявся за кiнець мотузка. I в ту мить щось зрушилося в менi. Й запанiкувало, й заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо-високо - надi мною, над натовпом, пiд самi хмари. Сльози вдарили з моїх очей, i я впав на колiна. - Люди добрi, що ви робите, схаменiться. Не берiть на себе такого грiха, не занапащайте самi себе. Усiх вас за це поглине вогненна геєна. Бог не простить вам цього. Ви нiчого не знаєте, ви слiпi й темнi... - Погляньте, ми темнi... А ти хто такий будеш, шмаркачу, щоб учити нас,погрозливо мовив немолодий козак у люстриновому жупанi та високiй сивiй шапцi. У козака - обвислi вуса й шрам на пiдборiддi. Я вчепився поглядом у цього козака, тепер я звертався не до сiрих безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обiзлених очей i до живого обличчя. - Я, мабуть, нiхто, спудей недовчений, а вiн,- показав на Милю,- тiльки в турецькiй неволi промучився цiлих п'ять рокiв... Прикутий до галери... А тодi плавав на iнших подiях. I потопав, i був стрiляний. Ви побували на вiйнi, знаєте, яка вона... I нiхто його не прийняв до себе, нiхто не втiшив, не подав окрайця хлiба. Скрiзь, на всiх землях воякам платять за полон, але йому цар не заплатив... А цар править з вас медову десятину... Так то ж цiла десятина! - Я ледве тямив, що кричу, про десятину вiд когось почув, потiм пошкодував на свої слова, але сливе вони вплинули найдужче.- Бог велiв прощати всiм... Тодi й вам проститься, i ви заслужите царство небесне... З жахом вiдчував, що менi шерхне в ротi й ось-ось я втрачу голос, i тодi згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, вiн пiдхльоскує їх, до того ж сприймуть мої слова за обман. Я вмовк. Бортники теж мовчали, але це мовчання було трошки iнакшим, не таким твердим, не таким погрозливим. Й тодi до Милi пiдiйшов староста, котрий од самого початку був проти самосуду, але боявся рiшуче заперечити людям, похмуро запитав: - Ти справдi був прикутий до галери? Миля вiдказав спокiйно, з гiднiстю: - П'ять лiт. Навiть у Африку, до негрiв плавав. А тодi втiк у городi Амстердамi, й мене знову завдали на корабель, на голландський. Купцiв обороняв. - Бач, заморських купцiв обороняв, а нас...- не доказав староста й для чогось витер долонею обличчя.- Де трапив у полон? - Пiд Азовом. Тодi багато полкiв українських ходили туди. - Це правда,- пiдтвердили з гурту.- Якiв Лихолап ходив, а Хоботня не вернувся... З якого ти полку? - Прилуцького.- Далi Миля почав розповiдати, де стояв пiд Азовом Прилуцький полк, i де Нiжинський, i як вони наступали, i як вiн, Миля, потрапив у полон. Пилип бачив, що своєю розповiддю укрiплює в вiрi те, що сказав я, проте не намагався розжалобити бортникiв. I нiчого не сказав про свої картки до царської канцелярiї, мабуть, вважав, що йому не повiрять чи просто боявся зачiпати царське iмення, за що мiг поплатитися потiм. Пiзнiше я замислювався над цим не раз. Вiтер надiї тепер вiяв у його бiк. Козаки вже не стояли сiрими стовпцями, а заворушилися, загомонiли. Найдовше опиралися пограбованi бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку з возом та подiлити помiж собою грошi. Староста ще раз обвiв поглядом юрбу i сказав двом десяцьким: - Дати обом - Милi та Дудi - по тридцять київ i вiдпустити. Якщо ж хтось iз них упiймається ще раз, висiтиме на оцiй гiлляцi,- вказав пальцем на товсту гiлляку, на якiй гадюкою провис мотузок. По одному, по двоє люди йшли до села. Вони гомонiли, посмiхалися, розмовляли з Милею та Дудою, немовби нiчого й не сталося. Здавалося, це були зовсiм iншi люди, всi вони були надзвичайно радi такому кiнцевi справи. I я подумав, що наодинцi люди є люди, в гуртi ж, у вiйськових лавах вони - юрба, слiпа й безглузда сила. Їм не треба збиратися в натовп, бо вiн вирiшує не розумом, а ярiстю, миттєвим спалахом, i той спалах легко збудити та спрямувати в будь-який бiк. Чим од вiку користуються всiлякi пройдисвiти та авантюрники. Скiльки то люду погинуло в тих товпах i лавах, скiльки їх втрамбовували дороги у ватагах розбiйникiв, всiляких крутiїв, лихих отаманцiв... На землi є один праведний гнiв, одна праведна лава - та, що стає на захист вiтчизни. Я наледве пiдвiвся з колiн, насилу додибав до села - так мене стермосовала лиха подiя, вичавила силу з тiла та серця, оповила думки в холодну липку павутину. Ноги менi тремтiли й пiдгиналися, в головi гуло, її ломило вiд болю. Менi хотiлося пiти прiч з цього села, пiти свiт за очi, туди, де немає кривди, захланностi, бiдностi, де за тобою не стежать недовiрливi недобрi очi, де нiщо не стискає твою душу й не гнiтить думку - де немає лихих людей, а значить, i лихих вчинкiв, де люди добрi, спочутливi й тихi, як ангели. Проте я розумiю, що такого мiсця на землi немає,- он Миля побував по всiх свiтах i скрiзь попадав у приневолю; треба якось призвичаюватися до цих людей, до цього свiту, й або примиритися з ним та наперед погодитися на пiдданство усим сильним i всiм його добрим i недобрим законам, або вiдточувати пазурi. Пазурiв, на жаль, у мене не було. Лишалося одне - нi в що не втручатися, обминати всi небезпеки i всi принади. Отож якби я ще того дня полишив Носачiвку й занурив свої босi ноги в порохню Чемерського шляху, як намiчав ранiше, уникнув би ще одного великого сум'яття душi та випробування духу. Але я залишився. * * * У наступнi днi я намагався зцiлитися, полiкувати потовчену душу, я не мiг знайти рiвноваги, бо й не знав, жертвою чиєї несправедливостi став. Несправедливi жителi цього мiстечка чи несправедливий Миля, а може, i вони й вiн, а може, нiхто... Пробивалася нагору думка - несправедливiсть десь глибше, далi,- думка небезпечна, вона може потягнути iншi думки, привести до сумнiвiв - на щастя не пробилася. На роботi не надривався,- несподiвано заробив грiш, воiстину, трагiчне й смiшне ходять поруч: багата вдова, пiдпанiя, замовила менi суплiку на свою сусiдку ще й просила, щоб написав проникливо та тримав усе в таємницi. Вийшло ж так, що сама того листа й надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я. Суплiка була така: "...своїми паскудними губами шемряла, буцiм я - жiнка легковажної поведiнки, нецнота, насправдi ж вона хльорка й потiпаха, з проїжджими московськими офiцерами витолочила увесь вишняк за хатою. А мене сукою старою називала, дулi сукала i з великою фантазiєю та хуками Пiшла з мого двору, за одне те, мiй ясновельможний милостивий пане, заслужила вона канчукiв по срамному мiсцю, а також заслужила секвестру. Презентуйте її, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство вiк буду Бога молити i в боргу перед Вами не залишуся, коб же тiльки та псяюха понесла кару заслужену". Свiте мiй, свiте, чого в тобi тiльки немає, хто лишень i чого в тебе не просить! Один - миску пшона, нагодувати голодних дiтей, iнший - золотих дукатiв, третiй - доточити хоч день до стовченого хворобою життя, четвертий - погибелi сусiдовi, п'ятий молить о спасiннi вiд зашморгу, шостий сам сукає мотуз на ближнього. А чого прошу я? Не знаю. Мудростi, спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось же отримав за чорнi "хуки" грiш... А чи правий вiн? Неяснi бажання тривожать мене. А iнодi навпаки, з жахом вiдчуваю, що хочеться, хочеться й менi, попри все моє горе, попри всi обiцянки, вгризтися зубами в м'якуш сього свiту у щоб вiн аж зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати. Я почуваю своє здорове тiло,- я не вельми дужий, скорiше кволий,- але нiякi хвороби не змагають мене. Я знаю про принади свiту, вони спокушають, i iнодi стає образливо - пiти й не вiдчути їх, це гiрко, а обмiняти на них душу страшно. Я таки триматиму її в чистотi та недоторканостi, я побачу все, осягну розумом i серцем й нi в що не втручатимуся, не обагрю душу нiчиєю кров'ю, жодною краплиною, не потрушу її попелом чужого горя! А життя мовби смiялося надi мною, брало, неначе забавку, в свiй полон. На мiсце померлого носачiвського сотника козаки вирiшили обрати нового за козацькою регулою - достойного, доброчинного, смiливого. Таким усi вважали сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним прапором i послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою печаткою. А в недiлю з Глухова в супроводi двох козакiв та московського ундера прибув осавул i в трьох мiсцях, тричi, вичитав новий царський указ, малозрозумiлий, та ще й по московському писаний, та ще й читав погано, одначе козаки втямили, що тим указом велено "полковников и сотников не выбирать, а назначать". Той указ упав на козачi голови, як вiтер на дiброву. Козаки захвилювалися, почали збиратися в гурти, посунули до сотенної канцелярiї, вимагаючи, аби Солонець скорше приймав справи. А приїжджi вже вели свого фамiльянта - сотенного хорунжого Хоменка з Гадяча. Солонець - богатирської статури, повновидий, поважний, статечний козак, знаний носачiвцями оддавна в бою i за плугом, i рiд його їм увесь знаний. Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрiлий кавунець, головою, з метушливими очицями, якi, здавалося, ось-ось кудись утечуть, Хоменко не сподобався їм уже одним своїм виглядом, а ще ж - чужа-чужаниця... - Волiємо свого, ми його знаємо! - гукали козаки. - Вiн до людей уважливий. - Хоробрий козак, достойний. I посунули синi жупани вперед i вкрили Солонця шапками, й хтось уже винiс сотенну короговку, й вона затрiпотiла на вiтрi. Вiн хотiв вручити короговку Солонцю, але приїжджий з Глухова осавул пiдняв над головою царський унiверсал i гукнув щосили: - Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку не взяв i звелiв писати листи - до полковника та гетьмана в Глухiв. Лист до полковника повезло шiсть козакiв, лист у Глухiв - чотири. Всього цього я не бачив, про це менi розповiли. А все, що вчинилося далi, вiдбувалося на моїх очах. На свою суплiку носачiвцi отримали вiдмову, i тепер до Носачiвки приїхав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвiницi церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у Носанiвцi широкий, посеред шляху з Києва на Нiжин, з одного його краю - стара дерев'яна церква (нова, кам'яна - за греблею, одначе люди оддавали перевагу старiй), з другого - сотенна канцелярiя, ще далi - кiлька крамниць та рундукiв, пивниця, за крамницями та рундуками - базар. Козаки товпилися бiля управи, прийшло (з цiкавостi) й чимало посполитих, на одному з рундукiв чорним табунцем з'юрмилися євреї-крамарi. Та ж таки цiкавiсть попхала на майдан i мене. Пропхався аж пiд ганок канцелярiї, на праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який пiдпирав дашок ганку, щоб мене не затоптали. Тепер бачив натовп i, коли повертав голову, тих, якi стояли на ганку,полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також носачiвського сотенного писаря та хорунжого. Солонця не було, вiн, як я зрозумiв з розмов, лишився вдома, на що деякi козаки нарiкали. Полковий осавул бликнув на натовп з-пiд острiшкуватих брiв гострими очима - у тому позирку - погроза й притамований страх - i звелiв писарю читати царський указ, той самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого короговку й тримав напоготовi, аби оддати її Хоменку. Писар ще не дочитав указу, вiн затнувся, зашпортнувся на якомусь словi, вiдшукував його пальцем, i тодi з натовпу пролунало: - Бридня! - Що бридня! - подався вперед осавул. - Все бридня. Ти приїхав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду оцьому недомiрку. Це - живодер. Ми вже знаємо. Отакий зашмарканий, i живодер. - Та ви... Та я...- бризнув слиною осавул.- Я вас у рiг баранячий... У секвестр! - Нас - у секвестр! Натовп сколихнувся i враз перетворився в живий вир. Неначе буря пролетiла по ньому, й були це вже не тi люди, якi стояли щойно, а зовсiм iншi. Одмiнилися обличчя, голоси, порозправлялися плечi. Я теж вiдчув дивну тривогу та дивне пiднесення, одначе намагався погасити їх: я тут чужий, менi немає нiякого дiла до того, що вiдбувається на цьому майданi. Стояв тихо, осягав усе вповнi. I дивувався. Люди сподiвалися справедливого рiшення, але хiба вони не розумiли, що його не може бути, що велiння впало зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в той бiк,- яка то сила цар i що вiн може зробити. Який вiн грiзний, жорстокий i нещадний, знали всi, про це шепотiлися за ятками на базарi, оглядаючись по сторонах, гомонiли в шинку. Цар видушив батуринцiв, знищив Запорожжя, тисячами гнав люд на кривавi вiйни... Я про царя не склав уповнi власної думки, чимось вiн менi подобався, чимось не подобався, але боятися я його боявся. Мали б розумiти це i носачiвцi. Але цар був десь дуже далеко, а несправедливiсть - тут, у них. Увесь час думав: ненавидiти царя чи нi? Вiн перекаламутив моє життя, забрав у мене найдорожче. Але ж вiн не знав мене, вчинив так з якихось своїх причин. Я то ненавидiв його то знаходив йому якесь виправдання, я багато читав про королiв, iмператорiв, їхня воля - висока, продиктована чинниками, незрозумiлими простим людям. I хоч вже не мiг думати про царя, як думав ранiше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада - вiд Бога, опиратися владi - опиратися Боговi, це непростимий грiх, за це на тому свiтi чекає кара. Я ж подумав, що цi двi сили зовсiм рiзнi й нерiвнi, навiть хотiв сказати про це, але розумiв, що мене нiхто не послухає, та й не моє це дiло. Вони ось тут, пiд захистом оцих стрiх, тополь, оцiєї церкви мають себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать неправду й не можуть з нею примиритися. Люди вже не гомонiли, а кричали, пiдносили кулаки; роздратування, злiсть все дужче й дужче опановували ними. Так опановує тривога зграєю гракiв на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кiт або пес. До того ж давно не було дощiв, двi пожежi за тиждень, бортний злодiй, медяна десятина, а тепер їм ще нав'язують чужого недоброго чоловiка в сотники. З ним їм жити, з ним iти на вiйну! У цей час осавул хотiв передати короговку Хоменку, той уже простягнув руку, але натовп витиснув з себе кiлька чоловiк аж на ганок, вони опинилися помiж осавулом i Хоменком. I вже чиясь рука вихопила в писаря царський указ i жбурнула пiд ноги, й загупотiли важкi чоботиська, втоптуючи грiзне цареве послання в порох, й хтось вже тягнув до себе короговку, а осавул її не вiддавав. Я злякався. Тепер уже бачив не сотню облич, а одне, спотворене гримасою гнiву, з великими, вибалушеними очима, темною дiркою рота, з якої вилiтали погрози, прокляття, свист. Це було безстрашне обличчя, яке не знає спину. Натовп не може, не вмiє розмiрковувати, вiн живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще й своє горе, своя кривда, своя озлобленiсть, вони долучаються до кривди спiльної), в ньому є кiлька призвiдцiв, людей дужих, безстрашних, хоч буває й навпаки: люди нервовi, слабкодухi, зi знесеними гнiвом на коротку мить угору душами зварйовують усiх. I тодi стається вибух. Це схоже на початок льодолому на рiчцi. Все мовби ще стоїть непорушне, i враз зводяться сторч крижини, й чути трiск, i небезпечнi трiщини-щiлини змiять по кризi. Те я спостерiгав не раз на Деснi та Днiпрi, й сам одного разу опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп - це не сто чи скiльки там душ, це одна душа, найвищi звитяга та гнiв однiєї душi стають звитягою та гнiвом усiх. I знову я подумав; знають вони чи не знають, що цей указ писаний на всi полки й сотнi, а не тiльки на них, знають, що буде потому? Короговку вирвали, й два чоловiки понесли її в церкву, полковий осавул був притиснений до стiни, стояв бiлий, як полотно. Хоменко шаснув попiд руками козакiв до судовнi й вилiз через вiкно та подався городами. А тим часом кiлька чоловiк привели попiд руки Солонця. Вiн, либонь, хоч i вдавав, що його ведуть силомiць, готувався до цього - нiс пiд пахвою загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ганку, розступилися, деякi посходили на землю, й Солонець пiдiйшов до полкового осавула. Але той крутнувся на закаблуках, аж майнули в повiтрi вуса, й пiшов до судовнi. У дверях на мить затримався, показав кулака й зник. Солонець зам'явся, потиснув плечима й пiшов за ним. Натовп знову завихрив, знову синi жупани натиснули на ганок. Я вхопився мiцнiше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу, був чужаком, стороннiм i судив збоку - тверезо та ясно. Знав напевно, що цi люди не викричать нiчого, окрiм бiди. Не знаю, звiдки в менi взялося таке розумiння - з прочитаних книжок, з того, що жив у великому мiстi, де мiцна влада, й бачив, чим закiнчується будь-який непослух, пам'ятав, як шмагали рiзками здоровенних, як бугаї, фiлософiв i богословiв, котрi позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пiтер i страшнi кари, вiд яких конали найвищi урядовцi царства. Поки що тiльки сказано гострi слова. Але з слiв усе починається. Спочатку було слово. В цьому випадку - царське слово, яке втоптане в глей яловими чобiтьми. Що ж буде далi? Цар не подарує їм цього, вiн не звик, щоб його слова втоптували в багно, за його наказом стинають голови тисячам нi в чому неповинних людей. А може, їх i справдi потрiбно втоптати в багно? Я злякався цiєї думки. Я звик коритися великим i малим можновладцям, нiколи не помишляв про будь-який спротив, то бiльше царевi. Попи читають за його здравiє молитви й закликають молитися за нього нас, бо цар - Божий помазаник, намiсник Господа на землi. Вiн там, над усiма, донедавна я не задумувався над його дiяннями, вони взагалi були далеко вiд мого житейського поля... Одначе й сумнiви вже почали проростати в серцi. Цар - над нами? А може, це й не зовсiм так, бо над нами - гетьман, нашi суди, вiтцi церкви, їхню волю ми виконуємо, їхнi велiння сповняємо. Ми жили без царя, жили своїми законами... Саме через те й звар'ювалися цi люди, що знехтувано їхнє право. Вони хочуть обрати собi в сотники чоловiка, якого знають, так вони обирали завжди, i їм було добре. Вони мали таке право - обирати. Вiд кого те право? Вiн iнших державцiв, вiд дiдiв-прадiдiв?.. Тодi воно теж Боже. Та якщо ще на користь людям... Я знову злякався, й заморочився, й принишк, i принишкла моя думка. Отак i висiв на поручнях ганку - довгоногий, довготелесий, худий, ще й вуха трохи вiдстовбурченi, й чуб вибився з-пiд сiрої шапки двома хвильками (бачив своє обличчя в круглiй шибi вiкна, вправленого в олово, й здавалося воно мовби iконою, я аж стенувся вiд тої святотатної думки). Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв, святого хлiба не взяв. Вiн навiть прочинив вiкно й погрозив пальцем, одначе одразу й зачинив, бо на майданi затюкали, засвистiли. Хряпнула в шибу кинута кимось грудка, скло розкололося, але не висипалося. Якийсь козак пiдняв угору волосатi руки,- рукава кунтуша i сорочки закотилися,- зсукав двi загогулистi дулi й тицьнув у шибу. Там мовчали. Либонь, осавул злякався. - Писати до полковника суплiку! - гукало кiлька чоловiк.- I послати з нею найзначнiших... Нехай вволить нашу волю. - Нашi права одвiку, не дамо їх нехтувати! - Не дамо, щоб нами попихали! - Не вволить нашу волю, i його переоберемо. - Суплiку, суплiку пишiть, де писар? Кинулися, а писаря й слiд прочах. Допiру стояв на ганку й щез, нiби здимiв. Хтось висловив здогад, що вiн зайшов досередини й вийшов на iншi дверi. Побiгли до писаря додому, але не знайшли й там. I тодi хтось вказав на мою скромну персону. - Нехай вiн напише, у нього в'язь гарна, я сам бачив. Писав Гнатисi картку до сина. Я спробував вiдмовитися, але на мене гримнули, й довелося менi йти до канцелярiї та сiдати за розсохлого кленового стола. Каламар був повний, i пера вiдтемперованi. Я викинув з каламаря здохлу муху й почав писати що менi диктували козаки. Звiсна рiч, писав не все, а тiльки найдошпетнiше, обминаючи слова лайливi, загогулистi та надто простолюднi. Я написав, що ми, тобто вони, козаки, за давньою регулою, за своїм правом завжди вибирали сотника самi, й вiн правив по справедливостi, не завдавав нiкому кривди, шанувався, бо ж знав, кому зобов'язаний владою, водив їх на вiйну, не ховався за козачi спини, а йшов у першiй лавi, не чванився й не величався, брав помiрний чинш, а нового чоловiка вони не хочуть, бо й не знають його, а за чутками, вiн - поганий, захланний, ще й намагатиметься збити статок, як i кожний зайда. Просушив я пiсочком аркуш i поклав на стiл. Проте, коли дiйшло до того, кому доправляти його полковнику, охочих не виявилося. Пристрастi вже вляглися. Значнi козаки не хотiли - деякi заздалегiдь шамульнули поза спинами iнших, ще декотрi виходили тепер - буцiмто викурити люльку або за якою iншою потребою,незначних вiдправляти було не варто. Ледве згодили двох козакiв. Зашили в полотно папiр та й пiшли запрягати. Я ж вернувся в двiр до паламаря. Суплiкою до полковника зробив собi рекомендацiю, i тепер до мене йшли i козаки, й посполитi: тому картку написати до сина, тому позов, тому в церкву на помин душi, на часточку, позови я писав кепсько, а картки, надто вiд старих, виходили вдалi, проникливi, з сльозою. Я зрадiв заробiтку, грошi невеликi, але грiш до гроша, й щось зберу на дорогу. Одначе склалося зовсiм по-iншому. Козакiв з суплiкою було завдано до секвестру, а наступного дня приїхала команда й завдала до тюремного в'язання ще дванадцятеро. Тринадцятим був я. До двору пiд'їхала пiдвода парокiнь, на возi сидiло шестеро - двоє носачiвських козакiв i четверо сердюкiв з варти - четверо везли двох. Мене посадовили в задок воза, мабуть, зважаючи на мою незначну особу, за мною не вельми пильнували. Сидiти було незручно - сiна намостили мало, я провалювався глибоко в воза, ноги стримiли високо, їх пiдпирав затильник воза, доводилося триматися за нього руками, пiдтягуватися. За возом, який торохтiв слiдом за нами й на якому так само сидiло четверо сердюкiв та два носачiвцi, бiгла жiнка, заламувала руки, голосила й водночас проклинала свого чоловiка: - Та куди ж ви його везете. Та на кого ж мене лишаєте з дрiбними дiтьми. I чи я тобi не казала, чи не застерiгала вiд злих учинкiв, бодай би ти свiту не побачив, бодай би тебе побила сила Божа. Та скiльки ж я за тобою нагарувалася, та сонечка не бачила, а тепер тебе везуть, як злодiя проклятого, а я остаюся у вiчнiй тьмi. Вона спотикалася, руса густа коса вибилася з-пiд кибалки, розсипалася по грудях, врештi кибалка збилася набiк i впала, молодиця нахилилася за нею, а тут саме їздовi - тi ж таки сердюки - вдарили по конях. Молодиця залишилася за вербами. Носачiвськi козаки сидiли сумирно. Це мовби були зовсiм iншi люди, не тi, якi ворохобилися на майданi. Козаки з варти малися також не суворо, тi й тi перемовлялися - про погоду, про те, що треба збудувати нову церкву, частували одне одного тютюном, носачiвськi козаки пригощали сердюкiв пирiжками з яблуками. Пiзнi яблука-зимницi червонiли в садках. Позад валки їхало верхи на конях четверо драгунiв. В одному мiсцi сполохали цiлу зграю дроздiв, якi клювали горобину; пропливли попiд тином, торкнувшись нiжними голiвками моїх чобiт, лаплахи. Мир i тиша, а на душi як хвильки по водi, попiд якою ходить щука,дрiбне риб'я вистрибує i падає знову в сповнене небезпеки плесо. Навiщо вони везуть мене, який злочин хочуть менi завдати? Козаки, вони тутешнi, одкрутяться, а на менi все окошиться. Це ж, мабуть, за ту суплiку, писану моєю рукою. А може, за те, що нагадав про медову десятину... Що я знаю про їхнi справи, навiщо вклюнувся, нащо здався на вмовляння та погрози? Козаки тепер скажуть: нiчого не знаємо, питайте з нього, вiн писав. Нi, так вони не скажуть, але змолотися менi може, ще й круто, засипав не в свiй кiш. Проїжджали лозами, й зринуло: зiрватися та шурхнути в гущавiнь i вибрести десь у полi, й пiти свiт за очi - хто мене знає, хто шукатиме. Одначе вiдав, що на таке не зважуся й совiсть моя не дозволить те зробити. Може, потiм буду каратися, що не одважився на втечу, шкодувати, але такий вже я є. Хвилювалися лози, плив у повiтрi вiльний коршак, i зовсiм у протилежний бiк везли по неволi мене. Ледве в'їхали на околицю мiста, сердюки враз одмiнилися, стали суворi, неговiркi, погукували: - Ану позатуляйте роти. Не роззирайтесь! Не зглядайтесь мiж собою! Носакiвчани знизували плечима: - Хiба ж ми зглядаємось, вам привидiлося. - Я тебе привидюся, так привидюся, що й очi на лоба повилазять. - Дурнi ви люди,- плюнув у порохню пiд ноги козак, з яким я їхав на одному возi, й сердюк тусонув його в спину: - Дивись менi,- й поправив на колiнах шаблю. Козакiв повезли до фортецi, мене ж вiддали в руки "мiським слугам", i тi одвели до цюпи при ратушi та записали в "приводну колодникiв книгу". Брязнув засув, i я ступив у чорне провалля дверей, як у ополонку. Темрява зiмкнулася надi мною. Я стояв бiля дверей, боявся одiрватися од них, менi здавалося, що ледве ступлю крок, справдi шугону в прiрву. Чомусь я думав, що в темницi сам. (Мовив подумки це слово - "темниця" й одразу зрозумiв, що воно таке. Бо ж i справдi - темiнь). Морок виїдав очi, заковтував мене, немов змiй. Одначе в змiя було око, воно потроху розплющувалося, проте лишалося й далi прислiпуватим. Око - загратоване вiконце вгорi. Здригнувся: тiльки тепер осягнув, де я. Ранiше знав, що є темницi, але вони - десь там, невiдомо де, вони - для iнших, у них кидають злочинцiв, я ж i помислити не мiг, що хоч якийсь злочин можна притулити до мене. Пам'ятав: секвестр, це ганьба. Того, хто побував у ньому, цуралися, боялися, не поважали. Якби моя мама знала, що я потраплю до секвестру, вони б наклала на себе руки. А я от... вiдректися вiд себе не можу. I ще одне осягнув: я тут безправний, вiдданий на волю темним силам. I нiхто менi не допоможе, нiхто за мене не заступиться, навiть не принесе чистої сорочки й окрайця хлiба, бо нiкого в мене немає. I нiхто не виповiсть правди про мене, не посвiдчить, хто я i який є. Людина на волi й людина в темницi - це двоє рiзних людей. Переступив тюремний порiг, i вже ти винуватий, тобто тебе легко зробити винуватим, ти не можеш виправдатися, ти не бачиш людей, а вони - тебе, не бачать твоїх очей, не чують твого голосу. Тут ти можеш покладатися тiльки на власну мужнiсть, i вибiр твiй куций: згода чи незгода, й майже в усiх випадках ти - злочинець в очах людей. Все те вiдчув в одну мить, не збагнув, а вiдчув, i страх побiг менi по жилах холодним вогнем. - Праворуч лава, сiдай,- нараз пролунало десь попереду, i я здригнувся. Ступив праворуч, хотiв сiсти й беркицьнувся, затявшись спиною об стiну. В темрявi пролунав смiх. - Дурнi у тебе, конокраде, жарти,- мовив хтось i закашлявся. - Сам ти злодiй,- огризнувся перший голос. - Мене нiхто нiколи злодiєм не публiкував. I в чорнi книги не вносив. - Ну, не злодiй, а нецнота. Ще краще. Жив вшетечно з пасербицею, i поли тобi врiзали... - Нiхто менi поли не врiзав, i жодних доводiв i знакiв у вшетечностi проти мене немає. Любив i люблю пасербицю як рiдну дочку, але чоловiк їй трапився п'яниця та ще й пришелепко. Вона втекла вiд нього до мене, а вiн вiв її за шию намiткою i бив, вона ж вирвалася й знову втекла до мене. Я захистив її, а той пустив на мене неславу... - А ти все-таки зiзнайся, пасербиця солодка?.. - Пащекуєш, як пес через губу. Утяти б тобi її. - А ти спробуй! - Замовкнiть. А то поличкую обох. У великому подивi я слухав той пересвар, навiть забув про бiль, думав, до кого ж це мене закинуто, а почувши ще один голос, стрепенувся. Вiн видався менi знайомим. Вдивлявся в темряву, i вже вона не здавалася такою непроглядною, рiденьке свiтло розбiлювало її. Я розгледiв чотири постатi, три з одного боку й одну з другого. Та одинока постать видалася менi бiльшою за iншi, а голос i далi стояв у вухах. "Пилип, Миля",- нараз засвiтилося в моїй головi, i я рачки полiз до Милi. Пiд руками талапала якась порохня й шарудiла перетерта солома. Я страшенно зрадiв Милi, цьому непривiтному й навiть страшнуватому чоловiковi, цьому нелюдi, все таки є тут хтось знайомий. Одначе не встиг сiсти бiля Милi, як мене притиснула за колiно до пiдлоги важка лапа: - Ми з тобою незнайомi,- впали менi в вуха слова.- Ти мене не знаєш. Поготiв - отiєї бортної пригоди... Якщо хоч писнеш... Забудь, все забудь... Так треба... - Якщо так треба... Я - їй-Богу... - Ну й гаразд.- I вголос зовсiм iнакше, лiнькувато, байдужо: - А хто ти, парубче, будеш? Назвися. Я назвався Мартином Рибкою. Мало що розумiв, проте дошелепав, що Миля попався на чомусь iншому й боїться, аби йому тут не долучили бортної крадiжки. Тепер уже був не радий зустрiчi з Милею, хотiв навiть вiдсунутися вiд нього, але не зважився. Свiт, виявилося, вельми тiсний, надто за гратами. А може, вiн увесь за гратами й ми гуляємо в ньому до пори до часу на поруках у Долi, вiчно пiд пiдозрою й пiд загрозою одмiни тiєї поруки? Вже того вечора подумав про те, що ми невiльнi од самого народження, а може, ще й до того, надто я так подумав по тому, як на мої слова, що треба покладатися на Бога, Миля сказав: - Може, й так. Моя недоля написана менi на роду. Я був покараний рiзками ще в утробi матерi. Вона заступилася за iншу наймичку, i її вишмагали в саду на лавi, а разом з нею i мене, Я народився через два днi... Я жахнувся й подумав, як Бог допустив таке, й жахнувся ще дужче своїм думкам, власному святотатству. Кожному все написано на роду... А якщо так... Навiщо одному написано сите життя, розкошi, хоч вiн недостойний того, а iншому - нужда, поневiряння, несправедливiсть? Що, як оте, останнє, написано менi? Й що ж тодi виходить: борсайся не борсайся... Нi, борсатись треба. Не заступися я за Милю, висiв би вiн на гiлляцi. Але, не заступися за Милю, не залишився б у селi, не сидiв би отут. Отака круговерть долi! Почав читати молитву, й Миля не перебивав мене. Тодi ж, як назвався Рибкою, Миля запитав, за вiщо мене завдано до секвестру. Запитав тихо, але критися менi було нi з чим, i я розповiв уголос. В'язнi слухали уважно, по тому заворушилися, жваво обговорювали почуте. Вони зiйшлися на тому, що носачiвським козакам їхнiй непослух окошиться великим лихом, що тепер i їх самих можуть судити строгiше, а може, навпаки, їхнi провини змалiють перед провиною носачiвцiв i їх незабаром повипускають на волю (люди найперше з усього роблять висновок для себе), бо й тримати арештованих нiде, у фортецi арештних примiщень немає, цюпа при ратушi тiльки одна, оця, годувати в'язнiв мають мiщани, i стерегти теж, i свiчки - купленi їхнiм коштом, вони волiють, щоб справи вирiшувалися швидко, щоб менше тратитись. Проте Миля розсудив iнакше: - Справа це вiйськова, носачiвцiв триматимуть у фортецi й дiзнання чинитимуть там. Вiд Милi я почув страшне, маловiдоме менi до цього часу слово "бунт", i воно надовго запечатало менi вуста й приморозило всi думки. Це слово було важке, незвичне, не зовсiм зрозумiле. Донинi менi здавалося, що все в свiтi вiд Бога, так воно склалося й так мусить бути. Людськi закони, закони мого краю - це Божi закони, вони визнанi всiма людьми, започаткованi нашими предками, отже, їхнi велiння непорушнi та вiчнi. Десь у глибинi мого єства непророслим зерном лежали i якiсь випадковi знання про те, що ранiше в нас були iншi закони й життя наших антецесорiв, себто попередникiв, було iнше, я багато знав про унiю та унiатiв, вiв з ними уявнi й справдешнi диспути, знав про Польщу, про Богдана Хмельницького, про страшний розор краю, тяжкi утарчки на нього, чував про Виговського, Брюховецького, Дорошенка (говорити про них було не вiльно, як i про Многогрiшного та всiх iнших гетьманiв, не кажучи вже про Мазепу, але спудеї говорили, хоч i обережно), проте все те було десь там, в минулому, нинi ж ми живемо в благословенному краї пiд опiкою мудрого бiлого царя, спiльно з московським народом, бiлий цар нас обороняє i дбає про нас, i дає нам свої праведнi закони. В колегiї були знайшлися спудеї, якi гомонiли мiж собою, що тi закони не зовсiм праведнi, значно гiршi за нашi колишнi, й ще щось таке - про права батькiв, хтось донiс префекту, й спудеям довелося втiкати в польську сторону. Коли б були не втекли, з ними, мабуть, вчинили б так, як вчинено з носачiвськими козаками. Вчинено справедливо чи несправедливо? Того я не знаю й не хочу знати, чому воно має мене обходити, в мене своє життя, своя путь, житиму сам по собi, й благодать Божа буде зi мною. - За вiщо ж тебе взяли до тюремного в'язання? - одважуюсь нарештi запитати Милю. Миля мовчить, чую його важке дихання, якесь похрипування в горлi: - Тюрма менi на роду написана... Так щось i тягне мене в неї... Продав нечистому душу,- вiдказує i хруськає огiрком, простягує руку: - На, пожуй i ти... Я нiмiю. Рот менi розтулюється, й чорна темiнь вливається туди, наче в безодню, по спинi бiжать колючi мурахи. Хочу перепитати Милю, а язик не слухається, зробився наче дерев'яний. Миля ж хрумтить огiрком, плямкає на всю цюпу. - Ти... мабуть, жартуєш? - вишкрiбаю з дна серця маленьку надiю. - Чого б це я жартував. Написав за всiєю їхньою регулою - кров'ю - й однiс уночi в поле на перехрестя, де вони з вiдьмами збираються. - Що ж ти написав? - усе ще не вiрю я. - Що й мусив. "Темнозрачному пекельних пропастей повелителю й служителям твоїм демонам вручаю душу й тiло моє на тридцять лiт, якщо ви по моїй вимозi чинити будете... В чому й пiдписуюся - Пилип Миля". - Ну й?.. - Не нукай, i так всi, кому не лiньки, на менi увесь вiк їздять. То й вирiшив я - нехай потiм нечистий поїздить, а спершу я на всiх покатаюся. Та якась личина запримiтила, як виходив уночi на дорогу, а ранком листа знайшли. Не взяв, значить, його бiс. I йому я не потрiбний. Поволокли до консисторiї. А там, брате, б'ють так, що клепки з голови випадають. Я не поласував на їхнi киї, зiзнався, одразу зiзнався, й копiю написав. То мене знову приволокли в полковий суд i закинули сюди. Скажи, Мартине, чого вiн, ну, цей, повелитель темнозрачних сил, не взяв моєї суплiки? Може, я не так написав? Моє тiло тремтiло, як у пропасницi, зуби цокотiли, я опустився на колiна й почав молитися Боговi, щоб простив несосвiтенний грiх Пипипу Милi, щоб не карав його. Я не мiг узяти Пилипового грiха в свою душу, адже присягнути нечистому, це те саме, що вiдректися вiд Бога, але я був готовий прийняти на себе його муки й спокутувати його грiх. Сльози заливали менi руки, вся моя душа вливалася в молитву, i вже я вiдчував, як вона пiдноситься, але не високо, тяжкий вантаж чужого грiха тримає її, i я ще дужче заливався плачем i ще жаркiше шепотiв слова молитви. Я не знаю, чи то своєю молитвою налякав Пилипа, чи розчулив його, мабуть, розчулив, ще нiхто не молився так за нього, не просив для нього в Бога прощення. Пилип легенько, невмiло торсав мене за плече, намагався пiдвести з колiн, .бубонiв щось, аж поки я не вiдчув у його голосi слiз. Тодi я обняв його й сказав, що то на нього було найшло потьмарення, а нинi вiн розкаюється, й каяття його щире, й Бог приймає його, я це почуваю серцем, воно наливається Божою благодаттю, але молитися потрiбно довго, навсипно й невтомно, аби остаточно очистити душу. Троє iнших ув'язнених принишкли, тихо шепотiлися, либонь, вони нiчого не розумiли й трохи переполошилися. По тому Миля сидiв мовчазний, важкий, менi здалося, буцiм вiн сердиться на мене, а за вiщо, не знав. За своє розчулення, за свої сльози чи за те, що щось порушив у його душi, звар'ював її? Я не розумiв цiєї людини, спiвчував їй i трохи боявся її. Одначе нашi сльози не минули марно. Господь прийняв їх. Миля мався перед судом покаянно, й каяття його було праведне, це побачив високий суд i присудив йому рiк духовних мордувань у монастирi. Переповiдаючи менi останнi слова присуду. Миля усмiхався похмуро та гiрко. Але зi мною гомонiв любо, навiть поцiлував на прощання: - Якщо залишишся живий,- сказав,- i тебе випустять звiдси та захочеш зустрiтися, шукай мене коли не в монастирi, то на хуторi Липiв Рiг. Я зачекаю на тебе кiлька днiв. Ти хоч i теля, але теля Боже... Я лишився спантеличений i наляканий отим його "якщо залишишся живий i тебе випустять", розумiв, що Миля сказав цi слова не з злого умислу, а просто так, але ж вважав становище моє кепським. До того ж вiн виходив, а я залишався, знову один серед чужих людей, вiч-на-вiч з невiдомiстю, не знаючи, яку вину можуть на мне скласти. Глибоко переживав Милинi слова, що вже й потiм, по довгому часi, до моєї свiдомостi долинув змiст його iнших слiв: "Шукай мене коли не в монастирi, то на хуторi Липiв Рiг". Виходило, Миля не збирався вiдмолювати в монастирi грiх, як присудив йому суд i як обiцявся, може, вiн i не почував грiха... Але ж вiн плакав, вiн плакав! Проте довго над тим я не думав, бо власний грiх без грiха стояв передi мною. Там, за стiнами кам'яницi, вирувало життя, я навiть чув стукiт колiс, вiн тривав довго, мабуть, проїхали чумаки, везли осетрiв з Дону або сiль з Криму, або оковиту з Києва, або крам з Бара, свiт кликав мене, втягував у свою мирську лiйку; осетрiв везли для мене, не пив оковитої, але її курили, бо є я на свiтi, так тодi думав або думало щось у менi, двi сили боролися в душi - сила чистоти й святостi, безгрiшностi та безтiлесностi, й сила речей, запахiв, пристрастей, вони бродили в жилах, у кровi, всi спокуси свiту - про мене, сам свiт для мене, для того й робив його Творець, i це не суперечило чистотi та любовi до нього самого, до iстини. Сьогоднi знаю, що все те суєта, томлiння духу, спокушеного мирськими принадами. Сьогоднi знаю, що все те - не про мене, що воно не найбiльший набуток, воно минає i своєю вiчно непогамованою жадобою, ситiстю й п'янкiстю залишає чорнi слiди. Маєш багато - хочеш ще бiльше, хоч i знаєш, що втратиш усе. Не маєш нiчого - хочеш мати, й дуже часто будь-якою цiною; тiєї, найвищої науки - осягнути розумом i душею все доступне тобi, пройти повз нього з спокiйним усмiхом, знайти найвищу суть природи та речей, вiддзеркалених у власнiй душi так, як ти хочеш (то i буде їхня справжня суть), тiєї наук