замiсть того, щоб вславляти рiдний край, покинули його й тратили час та здоров'я на служiння чужинським iдолам та на взаємну ворожнечу. Гай-гай, скiльки доброго могли зробити, скiльки слави принести рiднiй землi! А вони занедбали науки, високе ангельське слово, один марно топтався довкола стовпа з двоголовим орлом, другий угрунтовував стовпа. ...Прокопович пригощав нас чаєм з бубликами та проскурами з родзинками. Вони з Ханенком вели балачку про сфери суть недоступнi для мене, й те менi було прикро. Про якесь матерiальне сполучення речей, про Арiстотелевi атоми, про Декарта та Галiлея, я в Академiї до тих наук не доступився - батько не дав. Одначе поволеньки Ханенко перевiв розмову на рiдний край. Прокопович знову сплескував руками, промовляв сльозливо, що йому майже щоночi сниться рiдний Київ, у якому народився й прохлопчакував найкращi роки, сниться Днiпро, гаї заднiпрянськi, вишнi та грушi солодкi... Вивiв ту свою колiю Ханенко на нинiшнi лиха землi нашої, на утиски та одбирання прав народу українського - власне, на те, задля чого ми й прийшли, задля чого вже не раз навiдувалися сюди декотрi нашi старшини. Єпископ уже чув їхнi стогони, ми ж прийшли, аби почув нашi - його колишнiх побратимiв i учнiв по колегiї, сирiч пастви Божої, отож i його, владики земного. Ми боялися, що вiн не впустить нас у свої хороми, що його служники проженуть нас, а може, ще й нацькують на нас собак, а вiн виявився простим та приступним, не тiльки впустив до свiтлицi, а й почастував дорогими наїдками та напоями. А от у душу свою не впустив. Я не знаю, чи то навмисне Прокопович ховав свої зеленi, швидкi, наче блискавки, очi за парою, яка валувала вiд чашки з чаєм,- фуркав вiн на чай запекло,- чи справдi студив чай, але я бачив лише його розкидисту, вiялом, бороду та рожевi вуха. Вiн спробував ще раз вернутися в еллiнськi часи та краї, але Ханенко вперто тягнув його на нашi збiднiлi поля, в нашi зубожiлi села, визував з легких, iз посрiбленими пряжками сандалiй та взував у порудiлi вiд роси i збучавiлi чоботи. Феофан тiєї взувачки не приймав. Ханенко оповiв про всi лиха та кривди й просив у владики заступництва. I той, врештi, знову сплеснув руками, прорiк: - Аякже, аякже. Лучиться нагода - скажу царевi. А ви теж скажiть вашим старшинам: царiв небесних i земних прихиляють до себе покiрливiстю та ласкою. Так i в книгах святих сказано, i мiй розум те пiдказує. Негiдник, погань у саккосi, прости менi. Господи, вiн обiцяв прихилити до нас рай, а вже прихилив пекло - пiдло обмежив гетьмана, доповiв у Таємну канцелярiю, буцiмто Полуботок мав нишковi перетрактацiї з Пилипом Орликом, гетьманом запорозьким, мазепинським, коли той стояв з вiйськом пiд Васильковом. Буцiмто Полуботок запитував у Орлика, чого той прибув пiд Василькiв, а той нiбито вiдповiв, що кочує тут, бо в приморськiй сторонi повiтря морове настало i, мовляв, боїться, щоб не вчепилася зараза. Нiкчемна байка, яку виплели два попи, Самборович та Нил, котрi не помирилися мiж собою, i кожен хотiв повiсити ту байку на шию своєму недруговi. Нил стверджував, буцiм ту байку повiдала Самборовичу панi полковникова Полуботкова. Брехня плавала, як олiя в юшцi. Тiльки божевiльна мал-жонка могла так обмовити чоловiка. Чого б то Полуботок посилав своїх людей, аби почути на вiдповiдь таку нiсенiтницю. Там i далi було наплетено немало iнших дурниць, буцiмто в тих мiсцях на баталiях пошатковано на капусту Галагана й Танського, а вони козакували в своїх полках та попивали пиво, не вiдаючи, що вже мертвi. Одначе та байка знадобилася псковському єпископу, аби ще раз прислужитися деспотовi, показати вiдданiсть трону царському й тому, хто на ньому сидить. Що станеться з людьми, на яких зводить наклеп, його не цiкавило. Будь-якою цiною вгору, будь-якою цiною ближче до царевого ботфорта! Боже, як я потiм проклинав пухкощокого негiдника в митрi з єпископською патерицею в руцi! Скiльки днiв проблукав бiля його покоїв, сподiваючись зустрiтись i... вбити. Ну... вбити, либонь, я не змiг би. Я ще нiкого не вбив. Але сказати прилюдно все, що думаю про нього, сказав би. Напевно! Сказав би, й поволiк залiза в Петропавловку. На се був готовий. Моє серце горiло ненавистю, душа прагла помсти. Полуботок давно знав про ту лиху байку й зажадав листовне вiд Самборовича вiдвiту, й той одхрестився вiд брехнi, вiдписав, що зроду-вiку його вуха не чули подiбного шемрання й не казав нiкому нiчого. Одначе, оскiльки в царя та його лакуз не було iншої зачiпки на зраду гетьмана, вирiшили прилаштувати цю. На Україну було таємно споряджено найдошпетнiшого в тих нечестивих справах фiскала, котрий вмочив свої руки по самi плечi в кров царевича Олексiя, не зупинявся перед будь-яким пiдступом, будь-якою брехнею, бригадира, майора Рум'янцева. Майор отримав таємнi повелiння вiд царя знайти всiх людей, котрi хоч слухом чували о тiй справi, обнадiяти їх, пообiцяти винагороду, впевнити, аби не боялися Полуботка та iнших старшин, i, таким робом добувши свiдчення про зносини Полуботка з Орликом, вiдправити цих людей у Пiтер. Отримав Рум'янцев також велiння збирати по українських мiстах людей та впевняти, що їм вестиметься лiпше, коли матимуть старшинами росiян, а не українцiв, пiдбивати козакiв та посполитих на скарги проти старшин, не гребувати найпiдлiшими наустами, все те списувати, пакувати й надсилати до Таємної канцелярiї. Вже навздогiн Рум'янцеву Петро надiслав листа, в якому ще раз нагадував: за добуту фальшивку матиме нагороду. "Потщись послати кого в Запорожжя (краще б з таких, що вельми озлобленi на старшину), щоби такого листа дiстати, i грошей на це можеш дати до 5 000 iз взятих старшинських, i сподiваюся, за цю суму таке отримати можна". Оренда корчми за рiк на той час коштувала один карбованець. I ще одне велiння отримає Рум'янцев: налякати старшин, якi пiдписали чолобитнi на закриття колегiї Малоросiйської, аби вони вiдмовилися вiд пiдписiв, а також добути вiд кiлькох козацьких громад листи, в котрих би свiдчили, що вони нiчого не вiдають, що все то викрутнi старшини, яка їм ненависна. Тримали все те у великiй таємницi, i все ж ми довiдалися про лиху функцiю Рум'янцева. Перший неясну чутку принiс Миля, котрий майже не потикався на подвiр'я бутурлiнське, пропадав у шинках, де пиячив з iноземними та московитськими шкiперами, матросами, солдатами. П'яний ундер проговорився, що iде зi своїм паном на Україну на якусь важливу факцiю, одначе на яку, не знав чи не хотiв казати. Ундер служив при Юстиць-колегiї, в Савича там був знайомий пiддячий, чи, як вони тепер називались, асесор. Торiк пiддячий приїздив на Україну, жив у Савича, в дорозi тяжко захворiв, i був би, мабуть, помер, якби генеральний писар не покликав нiмця-лiкаря, заплативши йому чималi грошi, а далi лiкував за приписом лiкаря та доглядав дбайливо. Й дякував пiддячий Савичу щиро, кланявся доземно, клявся в дружбi довiчнiй. I ось тепер Савич вечiрньою годиною навiдав боржника. Щойно запитав про посилку Рум'янцева, пiддячий злякався й тим переляком засвiдчив, що знає про той нечестивий замисел, довго вiдмовлявся, а потiм таки оповiв. Вiн готував папери Рум'янцева в дорогу, й був там окремий папiр, iнструкцiєю званий, од самого царя, в ньому списано по пунктах все, що має робити Рум'янцев. Довго радилися того вечора старшини, зачинившись у горницi в Полуботка. Поклали негайно послати когось на Україну, аби попередив Жураковського про ту московську iнкурсiю, вибiр упав на служника Рублевського з Савичевого почту, персона вiн незначна, i його вiдсутностi не помiтять. Рублевському дали копiю з чолобитної, яку пiдписали старшини, аби пригадали, що писали, решту ж мав переповiсти на словах. Одначе по кiлькох днях тривог, турбацiй, рад-перерад вирiшили послати когось певнiшого, мудрiшого, тямковитiшого, а саме - Василя Биковського. Склали цiлу промеморiю, кому i як матися, кому що робити, написали, щоб не вчиняли всiляких шванок, щоб помирилися з кривдниками, все то справи дрiбнi, ними ж можна згубити справу велику - всiєї України. "Помирiться, годiться правi й винуватi перед лихом, вiд якого потiм не буде рятунку",напоумлював землякiв через Биковського Полуботок. А самому пропiкала душу гаряча дума, що теж через особисту кривду в рокований час не обстав праве дiло; покривдив його вельми пiдозрiливий i себелюбний Мазепа, ой, як гiрко покривдив, саме через те й не пiшов з ним у трудну для України хвилину. Розпеченим цвяхом загрузла в серцi образа, не змiг висмикнути того цвяха. А що всi тi образи, кривди перед тим великим, необмiрним, яким є Україна! Так, нехай би вiн потерпiв поразку вкупi з своїм кривдником, зате нинi була б спокiйна душа. А то ж мучиться скiльки рокiв. Жодного разу нiкому не освiдчився в тiм, несе покуту в трагiчнiй самотинi. Ото i нинi... Переливав той гiркий досвiд у слова... Рум'янцев збиратиме всiляке смiття, пiдбиратиме всiляку нечисть й висипле те на нашi голови. Антону Ганському, полковнику київському, гетьман велiв помиритися з кобижчанським сотником, котрого Ганський зсадив з сотництва супроти волi Полуботка, сотнику Любецькому - з попом, вiд тої сварки чадний дим обкурює i гетьмана, i всiм iншим матися обачно, не давати вивiдцям нiяких пiдстав для очорнiння порядкiв українських. Проте в останню мить Полуботок завагався, й Биковський розшнурував дорожнi сакви, а зашнурував свої челядник Полуботка Микола Лагович, всю нiч вiн вчив напам'ять промеморiю, а на ранок її спалили. Лагович вiд'їхав на Україну. Щойно зачинилися за ним ворота, як з Коломаку вiд Жураковського приїхав вiйськовий канцелярист Романович. Вiн розповiв: старшим над вiйськом українським i московським, яке стоїть постоями на Українi, є Голiцин, вiн повiв москалiв на Слобожанщину, звелiвши Лизогубовi вести туди українськi полки. Лизогуб полки повiв, i одразу туди вирушив Жураковський, а з ним кiлька бунчукових товаришiв, капелан з дячком, п'ять сурмачiв, три трубачi, довбиш, артилерiйський отаман з гармашами, хорунжий i писар, гармашi пiшi та кiннi, козаки на палуби, ковалi й шорники - увесь вiйськовий штаб генеральний на чолi вiйська. Й вельми було сумне те видовище: хорунжий без великої хоругви, бунчужний без бунчука, сурмачi без сурм, политаврщики без литавр, довбуш без котлiв, писар без печатки - Вельямiнов одiбрав усi знаки вiйськовi й запечатав, i вiйсько йшло, неначе похоронне шестя, й козаки соромилися дивитися один одному в очi. Доїхали до Веприка на Пслi, й там їх нагнали гiнцi Вельямiнова на змилених конях з наказом Жураковському вернутися назад. Жураковський давно здогадався, що похiд цей обмильний, Голiцин iде не на татар, а виводить з України козацьке вiйсько. До Коломака було рукою подати, й Жураковський покинув обоз й верхи погнав у Коломак, до вiйська. Вiн зiбрав старшину в наметi Апостола - полковника миргородського, й радилися вони шiсть дзигаревих годин, i допiкав усiх Жураковський, жалив словами гiркими, нагадував про побори московськi, про кривди, про стацiї вiйськовi, казав високi слова про честь, в багно втоптану, про славу батькiв i подвиги їхнi. Старшини розхвилювалися й собi почали нарiкати на московську неволю, спочатку Буцький, наказний полтавський, i Бурляй, полковник сердюцький, а далi iншi, не змовчали навiть Галаган та Милорадович, тiльки Апостол довго крутiйствував, адже самому кортить булава гетьманська. Ще недавнечко писав царевi чолобитну, в якiй плакався, що сорок рокiв вiрно служить полковником, а справжньої вiддяки не має, а вiн би згодний, аби й не було гетьманських виборiв, а цар дав гетьманську булаву з своїх рук. Але й Апостол, присоромлений iншими, сказав правдиве слово, й калiграфували чолобитну велику, з достоїнством написану, й виповiли в нiй усе. Нагадали царевi його обiцянки перед баталiєю Полтавською, клятвою скрiпленi, про те, що пiсля перемоги над шведом вiн зменшить побори з народу українського й вольностi козацькi ствердить монаршим указом, а замiсть цього увiв колегiю, яка останнi вольностi попира та одбира, злiквiдовує суди нашi, податi небаченi накладає, i все це, мовляв, робиться згiдно статтей Хмеля, прохальних та вирiшальних статтей Олексiя Михайловича, а нiчого такого в тих статтях немає. I ось тепер ми в походах при Коломацi, а iншi при Святому Хрестi справляємо вашу службу, а в нас удома генерал Вельямiнов забирає останнє з млинiв та перевозiв, пасiк та шинкiв, показенщину й покабанщину, править, чого за гетьманiв нiколи не було, солдати тягнуть до Глухова старшину за неплату й тримають в ув'язненнях, неначе якихось лайдакiв. Люди втiкають на слободи та за Днiпро, край спустошується. Сподiваючись на вашу милiсть, наважуємося сказати про це через посланцiв Семена Кгалецького, сотника новогородського, та Кирила Криштофенка, сотника сенецького. Нехай благословить Господь вас на царство. А те, що пiдозри виникли, буцiм у судах наших тяганина та хабарництво, то вже розстежено й всiм показано, що неправда. При Коломацi, з обозу, 1723 року, октоврiя 1 писано. I пiдписи Апостола, Галагана, Ганського, Зарудного, Родзянки й ще багатьох, i полки Лубенський, Полтавський, Переяславський, i просимо дозволити за давнiми правами вiльними голосами обрати гетьмана, бо всi справи не йдуть. I ще одну чолобитну про дрiбнiшi кривди вiд москалiв повезли сотник новогородський Семен Кгалецький та сенецький Кирило Криштофенко. Везли через Глухiв, i про це довiдався Вельямiнов та ув'язнив посланцiв, одначе при арештi їм вдалося непомiтно передати листа Романовичу. Два довгi осiннi вечори старшина радилися, що робити з тими привезеними чолобитними, адже бачили, як дратується цар, вiдали, що можуть вони впасти на їхнi голови великим лихом. I тодi сказав Полуботок: - А з чим вернемося на Україну? В якому образi? Рабiв? Вже ми звикаємо пiдписувати: "раб нiжайший". Чи маємо право вертатися туди в такiй функцiї? Приїдемо, скажемо людям: хилiться, гнiться, як похилилися ми, старшини вашi, рабство наше вже навiчно. I як подивимося у вiчi братам нашим, котрi там, при Коломацi, кровiю писали цi листи? Раб iнодi також споживає солодкi напої та смачнi страви. Але вiн раб, i цим сказано все. Нi, краще вже смерть, анiж така ганьба! Хто боїться, в чиїй душi страх бiльший, нiж вiдвага, нехай вiд'їжджає на Україну. Навiть якщо поїдете всi, я залишуся й подам цi листи царевi: хоч краще було б, якби їх подав пан Романович, цим засвiдчивши, що привiз їх просто з Коломака од всього товариства вiйськового. Козаки похилили голови, сором випiкав очi. Залишилися в Пiтербурху всi й почали шукати способу та нагоди, щоб вручити царевi цi листи. * * * Менi здавалося, що я дуже багато побачив у Пiтерi, я дивився широко вiдкритими очима й тiльки потiм зрозумiв, що не бачив нiчого. Блукав, немов слiпець, який бреде по вибитому худобою тирлi й думає, що прошкує по зеленiй оболонi. Зате мене, виявляється, бачили тисячi очей. Ми всi слiпцi в цьому свiтi, бредемо, не знаємо куди, йдемо туди, куди нас штовхає випадок долi, i всi ми роздiленi на тих, якi пiдглядають за кимось, i тих, за якими пiдглядають, на тих, якi чигають, i на тих, на кого чигають. На мене, на всiх нас чигали повсякчас, вдень i вночi. Я лише потiм зрозумiв, чому на наш двiр ходить стiльки калачникiв, збитенщикiв, квасникiв, шорникiв, всiляких iнших людей, котрi самi набивалися в дружбу, пригощали дармовими горiлками та винами, довiрчо розпитували про наше життя-буття, про родичiв до десятого колiна, про старшин, служникiв. О, якби пiдступ та зради мали свої запахи! Ними просмердiвся б увесь наш двiр. Одначе вони пахли заморськими тютюнами, пирiжками, квасом, вином. Я ж нудьгував за iншими запахами, нудьгував за iншими видивами - за Україною. Нiколи ранiше не думав, що можна так сумувати за рiдним краєм, що вiн снитиметься ночами, тривожитиме, мучитиме. Нiчого вiн менi не дав, нiчого я в ньому не доп'яв, а от же нудьгував безнастанно. Менi снилися то Київ, то Глухiв, то дорога в росохатих вербах, якi поспускали вiти до самої землi, а обiч дороги жито стiною, i в ньому волошки. Вiтер гойдає жито, й зеленi хвилi таємниче котяться до обрiю, й у тих хвилях загубилася й моя доля, й якась моя одвiчна таємниця, яка проростає з року в рiк, i падає, пiдiтнута гострим лезом, i проростає знову. Хововкає в житi перепел; невидимий, вiн теж таємниця, така сама, як i я, часточка Божого свiту. Менi опротивiло мiсто, в якому жив. Опротивiли його дива, його зваби, його прямi поземнi i понебеснi лiнiї. Щось у ньому було несправжнє, придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав виходити за ворота, сидiв бiля маленького вiконечка з книгою в руках i думав. Щось зрiло в менi, щось викiльчувалося, я думав про наше життя в Пiтерi, про те, що сидимо не своєю волею, що й дома житимемо також не своєю волею, й щодалi, либонь, буде гiрше, а що робити, не знає нiхто. Можливо, щось знає гетьман? Вiн зробився ще мовчазнiший i стемнiв лицем. Зненацька увечерi мене покликали до нього. Й попросили взяти з собою бандуру. Це - вперше од нашого приїзду в Пiтер. Гетьман сидiв, схилившись, бiля грубки, яку називають голландською, й дивився на вогонь. Вiн не пiдвiв голови, не вiдiрвав погляду вiд вогню, а тiльки мовив: - Сiдай. Я сiв i також, мов заворожений, дивився на вогонь, дивився довго, навiть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене. - Бачу, тобi опiка вже не вельми потрiбна,- нараз мовив.- Стаєш козаком. А батько боявся... - Се путь не моя,- одповiв.- Але iншої не маю. - А хто знає, де наша путь? - пiдвiв голову.- Нiхто. Проживаємо життя, а в кiнцi бачимо, що пiшли не тiєю стежкою. Я також, Iване... Хотiв стати вченим богословом... Вечорами сидiти пiд грушею з такими ж книжниками. А довелося... Ось навiть з тобою нiколи не погомонiли до ладу. Все справи та справи... Нудний я, Iване, чоловiк. Я подумав, що, либонь, вiн правий, i ще подумав, що нуднi всi праведнi люди. Неправеднi люди, вони здебiльшого й веселi, а ще ж брехливi, обвiшанi всiлякими пригодами, перелюбами, мають що оповiсти, вмiють розкутурхати iнших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо й мета їхня: здобути грiш, переспати з удовицею, випити на дармiвщину. А коли в людини велика й праведна мета, згнiчують її важкi думки, не дають забутися нi на мить. Праведну мету обстояти важко. - Матiр... не забув? Я похилив голову. - Неземна вона була... Iнодi-повеселiє... А тодi як затужить, засумує... Їй би в монастир... А вона сплодила тебе... Пробач... I любила безумно. А в сьому свiтi з великою любов'ю жити не можна... Любов - се печаль i м'ягкiсть. Ми всi, українцi... з голубої глини. - Про вас сього не сказати...- Й знiтився. - Життя мене довго та круто мiсило. От i став на сей пруг. Пробач... се не гординя - бiльше нiкому... Ну, та гаразд. Заграй менi щось до серця. Я давно не брав до рук бандури, не знав, що заграти. Тихо перебирав струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самi почали пiсню: Ой гай, мати, ой гай, мати, Ой гай зелененький, Та помирає за Дунаєм Козак молоденький. А як став вiн помирати, Став товариша прохати: "Ой товаришу, вiрний брате, Та й дай отцю-неньцi знати, А нехай приїде за Дунай Свого сина ховати..." Ще я проспiвав "Ой у лузi над водою калина цвiте" та "Прип'яв коня до пакола", та враз гетьман рвучко випростався, попросив: - Заграй про Нечая. I я розпочав: Ой з-за гори високої, З-пiд чорного гаю, Ой крикнули козаченьки: "Утiкай, Нечаю!" - "Не бiйтеся, не бiйтеся, Пани отамани, Поставив я стороженьку Усiма шляхами. Як я маю, козак Нечай, Звiдси утiкати, Славу мою козацькую Марно потеряти?" - "А я тебе, мiй Нечаю, Не убезпечаю: Держи собi коня в сiдлi Для свого звичаю. А я тебе, мiй Нечаю, Не убезпечаю: Держи собi шабелечку Та пiд опанчею!" Вiн так i сидiв, високо пiдвiвши голову, лiва брова звелася круто, й таким запам'ятав я його на все життя. ...Ой як стисне козак Нечай Коня острогами, За ним ляхiв сорок тисяч З голими шаблями,. Ой не дбали вражi ляхи На козацьку вроду,- Рвали тiло по кавалку, Пускали на воду. Не скажу, що я спiвав того вечора гарно, щось менi муляло, щось мене долягало, але коли спiваєш однiй людинi, та ще ту людину любиш, спiваєш особливо, мовби передаровуєш їй пiсню з осмутою власної душi, i пiсня завжди здається новою, незнайомою, й хвилює обох. I ще попросив мене гетьман заспiвати про отамана Матяша. Либонь, вiн радився сам з собою, виважував у душi свiй важкий рiшинець. Бо ж пiсня весь час вертала його до того самого: Козаки, панове-молодцi, Небезпечно ви майте, Козацьких коней iз припона не пускайте, Сiдла козацькiї пiд голови пiдкладайте, Бо се долина Кайнарськая, Недалеко тут земля татарськая... Ще тiльки я почав спiвати пiсню-думу про Матяша, до свiтлицi зайшов Iван Романович, канцелярист, який приїхав вiд вiйська з Коломаку, за ним Чарниш та Савич, а по хвилi суддя гадяцький Григорiй Грабянка, писар полку Чернiговського Iван Янушкевич, наказний полковник стародубський Петро Корецький i останнiм - Микола Ханенко. Вiн щiльно причинив дверi, либонь, знав - бiльше нiхто не має заходити. Старшини неквапливо сiдали на лавах, декотрi повитягали люльки, понабивали тютюном, але не палили. Я скiнчив грати, запала мовчанка. Гетьман пiдвiвся, а тодi усмiхнувся, поклав менi на плече руку: - Спасибi, Iване. Гарнi пiснi, й гарно ти спiваєш. Скiльки в нас таких хлопцiв на Українi! А пiсень скiльки! Не загине Україна, житиме, вiрю в те всiм серцем. Немає такої сили, котра б могла вбити пiсню й землю таку. Вбили Нечая, вбили Морозенка, а вони живуть, у пiснях живуть, у хлопцях цих живуть, i житимуть у дiтях їхнiх. Себто, у наших дiтях i внуках. I все, що ми робимо нинi... аби пам'ятали... Аби прийшли... По нас. Я втямив, що сказано це було не тiльки менi, а всiм, хто сидiв у свiтлицi. Хвилю помовчав. - Сiдай i ти, Iване, чого пiдвiвся. Тут лише свої люди. Будемо радити раду. * * * Була недiля, двадцять третя седмиця по п'ятидесятницi, Iвана Милостивого, на все життя я запам'ятав її й те, що вона саме Iвана Милостивого. Ще з суботи знали, що пiдемо до церкви Святої Тройцi, отож понаваксовували чоботи, подiставали новi жупани та кунтушi, курцi повитрушували крихти тютюну з кишень. Церква Святої Тройцi - на майданi бiля колегiй, вона дерев'яна, з широкою вiдкритою дзвiницею, на якiй дуже багато дзвонiв, ще й невеликi куранти, котрi кожний квадранс - чверть години - грають "Господи, помилуй". I вельми мелодiйний передзвiн лине понад мiстом вiд дзвiницi, той передзвiн любить цар i майже завжди ходить слухати Божу службу до Святої Тройцi. Вiн i сьогоднi слухав лiтургiю тут. I слухали разом з ним гетьман, Чарниш та Савич, i безлiч усiлякого високоповажного люду пiтерського набилося в церкву - князi та генерали, президенти колегiй, сенатори, офiцери. Ми, канцеляристи, до церкви не втовпилися, та таких туди й не впускали - на сходах стояли гвардiйськi офiцери i вiдпихали, хто не по чину хотiв протовпитись у церкву. Стояла вiдлига, дзвони гули глухiше, нiж у морознi днi, зате було не холодно. Довкола церкви зiбралося чимало простого та чиновного люду - аби побачити царя, вiддалiк стояли критi та вiдкритi сани - декотрi вельможнi пани приїхали виїздами. Служба тривала недовго (цар не любив довгої вiдправи, при ньому справляли малу або середню лiтургiю), i враз вдарили всi дзвони - загули великi, забемкотiли меншi, заплакала мiдь малих дзвонiв, так що в тому передзвонi потонуло "Господи, помилуй" курантiв, i вибiг з церкви чорноризець у клобуцi, за ним вийшли чвалом два архiмандрити, i вже за ними двома рядами гвардiйськi офiцери, розчищаючи дорогу царевi. Тримаючи пiд лiвою рукою капелюха, Петро ступав широким кроком, поруч нього дрiботiв Феофан Прокопович, перехняблювався набiк, аби заглянути в очi царевi, так перекобенювався, що провисала лядунка на товстому золотому ланцюзi з парсуною царя. Казали, вiн i спить з тiєю лядункою. Царську парсуну псковський єпископ носив замiсть iкони. I щось говорив, говорив, а цар слухав та всмiхався. Посмiшка не скрашувала, а спотворювала його обличчя. Воно й так було неприємне. За кiлька рокiв, вiдколи бачив царя, вiн ще дужче розмордатiв i одутлiв. Обличчя - важке, похмуре, недобре, ще й булькатi, напiввиряченi рачачi очi. Цар зiйшов зi сходiв, гвардiйськi офiцери прокричали тричi "ура", дзвони затихли, барабани прогуркотiли "славу" й затихли теж. Прокопович, пiдтягуючись до царевого вуха, i далi щось говорив. Петро озирався, неуважно слухаючи свого найученiшого лакея. I враз сталося несподiване - несподiване для натовпу i для царя: просто з-за моєї спини вийшов Iван Романович, канцелярист вiйськовий, пружним кроком пiдiйшов до царя. Середнього зросту, мiцний, туго перетягнутий у станi зеленим шовковим поясом, на якому висiла дорога шабля, Романович тричi низько вклонився царевi й простягнув на витягнутих руках синю тафту, вже розшиту з одного боку. З тафти виглядав папiр. - До вашої величностi вiд усiх полкiв гетьманських, котрi на рiчцi Коломацi стоять i вийшли для iнкурсiї з турецьким адверсором,- голосно проказав вiн. Його вузьке вродливе обличчя з пшеничними вусами й такими ж бровами було незворушне, чисте й трохи наївне. Останнє, либонь, менi здалося. А може, Романович навмисно напустив на себе наївностi, вiдтручався вiд чолобитної, мовляв, нiчого не знаю, я тiльки гiнець, сповняю чужу волю. Петро здивовано витрiщився на тафту, вiдтак згрiб її, наче коршак курча, не вiддав ад'ютантовi, котрий пiдскочив, а, ще раз роззирнувшись на всi боки, раптом швидко закрокував до кофейного будиночка, який стояв за два десятки крокiв лiворуч, вiд церкви. Звичайний кофейний будиночок, яких останнiм часом чимало з'явилося в мiстi, на однi дверi та четверо вiкон на площу, критий гонтом дах пiдтримувало шiсть дерев'яних стовпiв - по три з кожного боку дверей. Цар простукотiв чобiтьми по ганку й зник за дверима. На майданi запала тиша. Одiрвалася вiд даху й дзенькнула об сходи крижана бурулька, хтось забухикав простудним кашлем. Пара валувала з сотень ротiв, клубочила над головами. Я бачив, як переглядалися нашi старшини, пiтерськi вельможнi пани також зиркали один на одного, було невтямки, чого подався до кофейнi цар. Адже мав вiддати комусь чолобитну й прочитати в своєму кабiнетi. Одначе до царевих дивацтв звикли, покiрно мовчали. Може, закортiло йому зненацька кави?.. Прокопович двiчi обкрутився на мiсцi, вiн не мiг стояти без дiла, тратити час даремно, й одразу ж пiддрiботiв до Меншикова, задзигорiв до нього. Свiтлiиший поблажливо й милостиво погойдував довгою, завитою в кiльця перукою. На площi перед церквою почалося шемрання, декотрi подумали насправжки, що цар пiшов пити кагве й це триватиме довго, iншi просто поспiшали додому, до святкових обiдiв, натовп поплив вздовж вулицi. Стояли гвардiйцi, i високi урядовцi, й українськi старшини. Та враз дверi кофейного будиночка з грюкотом розчахнулися, й на ганок вилетiв цар. Вiн був страшний. Очi виряченi по-скотинячому, рот роззявлений i перекривлений набiк, щоки здутi, неначе за кожною застряло по пирiжковi (може, вiн справдi пiдобiдував i, розпасiйований, вилетiв на ганок, не прожувавши страви), голова тикалася на лiвий бiк. Шматував руками голубу тафту, шматував папiр i вигукував незрозумiлi слова. А тодi ще раз тiпнув головою, витягнув шию, аж набрякли жили, й виплюнув з рота: - Iзменнiкi... бунтовщикi... не предаваться впрєдь... Ферфлюхт... учинiть...- I затупотiв ногами. По натовпу мовби прокотився смертоносний вихор. Натовп вiдхитнувся, завмер, переднi почали тиснутися назад, але заднi не вiдступали - страх тих, що позаду, завжди менший, вони хотiли побачити, що буде далi. Розгубилися сенатори, розгубилися генерали, нiхто не одважувався пiдiйти до бiснуватого царя. I враз у повiтрi майнуло щось голубе й малинове, то скинулася, неначе крило, покрита голубим оксамитом кирея, й перед царем на нижнiй сходинцi став Полуботок. Його обличчя було незворушне, спокiйне, вiн дивився знизу вгору вiдкритим прямим поглядом. У правiй руцi тримав шапку, лiва лежала на держаку шаблi. Здавалося, гетьман не бачить, що коїться з царем, уклонився з достоїнством, мовив: - Послухай, государю, що мушу сказати. Може, в мене бiльше не трапиться такої нагоди... Та й настав час сказати все, а тобi почути. Було вiдомо всiм: якщо в царя починалося тiпання, уговтати його не мiг нiхто, тiльки цариця Катерина, поклавши цареву голову собi на груди, зупиняла тi конвульсiї злоби. Сього разу сталося дивне: цар завмер. Чи так на нього подiяв спокiйний Полуботкiв голос (цар звик, що всi страшаться його гнiву, й вiд того розпалювався ще дужче), чи спокiйний, незворушний, невiдступний вигляд гетьмана, але вiн нахилив голову й чекав, що скаже йому оцей непокiрний чоловiк. - Знаю i бачу, государю, що ти хочеш згубити мою батькiвщину без будь-якої причини. Ти вважаєш себе понад законами й хочеш знищити всi привiлеї урочисто ствердженi твоїми попередниками, що ти їх урочисто потверджував. Ти пiддаєш сваволi народ, свободу якого визнав сам, i який, бувши одноплемiнний i одновiрний твоєму народовi, пiдсилив i звеличив царство твоє добровiльною злукою в такий час, коли ще все в ньому було в станi немовляти i виходило з хаосу каламутних часiв i майже мiзерiї. Тепер ви посилаєте його на тяжкi та принизливi роботи, примушуєте, неначе рабiв, копати канали у ваших володiннях i, що найобразливiше, позбавляєте нас дорогоцiнного нашого права обирати вiльними голосами гетьманiв та iнших старшин, i натомiсть, щоб залишити суддям з нашого народу владу судити своїх спiввiтчизникiв, ви настановили над нами суддями великоросiв, якi не знають, або вдають, що не знають, наших прав i привiлеїв i не перестають всiма способами нас приневолювати й ображати. Цар остовпiв i мовби занiмiв. Я бачив, що вiн слухає, його очi раз по раз набирали iншого виразу, вiн тямив усе, отже, мiг ухвилi погамувати себе, а оте тiпання - суть розпущенiсть. По тому хвицьнув ногою, хотiв зiйти вниз, але вузький прохiд на сходах заступав Полуботок, довелося б штовхнути його, а зробити це не наважувався й мусив слухати далi, тiльки нахилив голову, здавалося, хоче буцнути гетьмана, але не наважується. А Полуботок провадив далi, либонь, вiн обмiркував цю свою промову багато разiв довгими ночами й тепер казав без найменшого затинання: - Отож, оточенi звiдусiль напастями, до кого iншого вдатися маємо з воланням своїм, як не до тебе, августiйший монарху? Поневолювати народи й володiти рабами та невiльниками є справа азiатського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися й направду бути верховним батьком народiв. Невже, вiдмовляючи нам у правах наших, твоя величнiсть думає принести Богу вдячнiсть за всi успiхи, котрi Вiн вам послав? Ти заслiплений величчю i могутнiстю, якi дали тобi щедроти Божi, й не думаєш про Божеське правосуддя. Дозволь, твоя величнiсть, сказати востаннє, що не отримаєш нiякої користi вiд розорення цiлого народу: набагато менше слави владарювати силою i карами над нiкчемними рабами, анiж бути батьком такого народу, який за всi твої благодiяння готовий пожертвувати всiм i пролити кров задля твоєї користi i слави. Я сказав усе, що менi велiла совiсть моя. Ти ж почув те, чого не чув нiколи, бо оточений рабами й лестивцями. Я знаю, що на мене чекають кайдани, що мене кинуть в похмуру темницю на голодну смерть, за московським звичаєм, менi однаково: я промовляю за свою вiтчизну й лiпше загину катiвницькою смертю, анiж маю бачити далi доконечне розорення мого краю. Подумай, великий государю, i знай, що доведеться тобi неодмiнно складати звiт перед царем усiх царiв, всемогутнiм Богом, за погибель нашу i всього народу українського. Тиша стояла над майданом, неначе ангел пролетiв над ним. На всiх вустах позамерзали подихи. Навiть тi, хто стояв далеко й не мiг розiбрати слiв гетьмана, бачили, що дiється щось небачене на цiй землi. Впродовж усього гетьманового казання я кiлька разiв помирав i народжувався знову. Я пишався гетьманом, ладен був злетiти понад дзвiницю, понад це мiсто, я знав, що нiхто iнший не зумiв би сказати так за всю Україну, й помирав, бо вiдав уже, що таке не прощається, що наш гетьман iде на певну погибiль. Вiн сам знав про це й казав привселюдно, але, либонь, казав ще й на те, аби знали й ми, i потемки нашi, i втямили всi московити, втямили велику правду та велику небезпеку, яку готують i собi, й нам на майбутнє. Мабуть вiд гетьманових слiв розтанув би й камiнь, i зрозумiв би все, й пройнявся мудрим милосердям, i заговорив людським голосом. Цар не волiв тямити. Вiн лише злякався. Вiдступав задки, неначе настраханий вовк, задом прочинив дверi кофейного будиночка, зник у ньому, по короткiй хвилi хряпнуло вiкно, i в ньому з'явилася роз'ятрiла котяча пика, яка заверещала: - Взяти їх! Усiх! В тюрму... В фортецю. Ушаков! Пiд караул! Одiбрати зброю! Генерал рвонувся, неначе уперiщений батогом кiнь, i загукав до гвардiйцiв: - Хапайте їх! Зривайте зброю! В колодки, в колодки! Гукав щосили, аби почув цар. Сам пiдбiг до Савича, смикнув за перев'язь шаблi, заточився, потягнув знову, йому на помiч кинувся сержант, вдвох обiрвали перев'язь. Забiгали iншi гвардiйцi, солдати та офiцери, i в цiй бiганинi перечiпалися, збивали з нiг один одного, й люди кинулися врозтiч. I тодi солдати густим кiльцем оточили українських старшин. Полуботок сам зняв шаблю й кинув пiд ноги Ушакову. Я стояв у натовпi серед московитiв i, коли солдати почали оточувати наших, опинився за їхнiм кiльцем. Я рвався мислiю до своїх, але спалахнула, прикувала до землi ноги жаска думка, що їх поведуть i, може, порубають за отим рогом або повiшають, поколесують навпроти страшної Юстиць-колегiї, де вже погинуло страшною смертю стiльки люду, я ж можу промовчати, податися звiдси з товпою i втекти, втекти назовсiм, видати себе за хурщика, за чийого-небудь наймита. На менi й шаблi немає, i кожух не козацький. Отож мерщiй прiч звiдси поки не схопили, не поволокли до тiєї страшної фортецi. Але ноги мої й далi мовби приросли до землi, й щось ярiло в моїх грудях, маленьке, неначе реп'яшок, колюче й гаряче, воно росло, набухало, розросталося, ставало все гарячiше й гарячiше. Сором облив мою душу кип'ячкою, яка одразу ж замерзла, а те, гаряче, велике, росло й росло i вже стало бiльше за мене. Мабуть, саме тодi я народився вдруге, народився iншим, хоч вже давно не був отим нiяковим, соромливим Iваном, котрий усiх боїться, всiм уступає дорогу, покладається тiльки на Божу волю, а не на себе. Я знав, що влада - вiд Бога, цар - вiд Бога, але я не мiг миритися з таким царем i такою владою, навiть якщо мене покарає Бог. Нинi я знав, для чого живу, я почував свою силу, навiть отуто, оступлений з усiх бокiв чужими будинками, чужими церквами, чужим вiйськом, в самому серцi ненависного менi царства, i ненависть моя була бiльшою вiд цього царства. В мене бiльше не було нiчого, за що мав би боятися, страждати, а тiльки - лють i ненависть, якi переважили все. Бiльше не було доброго, богобоязливого Iвана (на мить менi стало його шкода, але тiльки на мить). Любов i ненависть спаялися в моєму серцi в такий корж, що ним би можна було вбити людину. Я потерпав за своїх,- їх уже оточили з усiх бокiв солдати,- й ненавидiв тих, котрi їх ув'язнювали. Живе кiльце довкола українських старшин ставало все густiшим, лунали команди, генерал Ушаков вибiг на ганок, де недавнечко стояв цар, генерал вимахував руками, а вигавкував команди якийсь iнший офiцер, розцяцькований i в пiр'ї, як я довiдався потiм, то був ад'ютант лейб-гвардiї Преображенського полку Артемiй Максимович, либонь, наш колишнiй земляк. Свої своїх побивахом, о Господи! Вiн був старшим команди, яка по хвилi повела наших у гарнiзон - Петропавловську фортецю. Солдати вийняли шаблi, гиркнула команда, й сумна процесiя рушила в бiк Неви. А я все ще стояв, i страх полишив мене, але я не знав, що чинити, що дiяти. I враз зiрвався з мiсця й кинувся навздогiн командi з ув'язнених та охорони, я боявся, що не наздожену їх i вони назавжди зникнуть з моїх очей. З розбiгу влетiв, вдерся в те коло, вiдштовхнувши двох солдатiв, один з яких замахнувся на мене шаблею, одначе не вдарив. Зглядалися помiж собою нашi, зглядалася варта, але нiхто нiчого не сказав. А я крокував, високо пiднiсши голову, й майже не бачив нiчого. Гаряча хвиля несла мене понад конвоєм, понад вулицею i всiм цим чужим, ворожим менi мiстом, я майже летiв серед ангелiв та архангелiв. I ледве запам'ятав щось. Сахалися перехожi, вiзник розжохав конi й трохи не налетiв на нас, i переднiй солдат бив конi плазом шаблi по мордах, i хряпали хвiртки, мелькали у вiкнах обличчя, а потiм нас зiгнали на лiд i повели чорною брудною зимовою дорогою через рiку. Попереду виднiли важкi бастiони фортецi й високий шпиль церкви, i гармати дивилися просто в нашi груди. Трiснула крига, i в моїй головi майнула думка: добре було б, якби крига розверзлася й поглинула нас разом з сторожею на страх i покуту царевi а його посiпакам. А тодi подумав, що те не викликало б у них нi страху, нi каяття, вони готовi поглинути увесь свiт i не поморщаться. Я увесь час поглядав на широку спину гетьмана, який iшов попереду. Дорога по льоду була наїжджена й накочена, на нiй то там, то там стрибали горобцi та ворони, горобцi вiдлiтали недалеко, ворони з крекотом тягли за острiв. Нас ввели у ворота фортецi, бiля яких стояло двоє солдатiв з велетенськими бердишами, на яких поблискували широкi леза. На кiлькох палях, прив'язаних помiж зубцiв фортецi, висiли повiшенi. На палях сидiло вороння. Змiїстий холодок майнув менi поза спиною, одначе не погасив у грудях жертовного вогню, я навiть протовпився наперед i смiливо дивився в очi офiцерам та солдатам варти. Всiх овулом нас погнали до якогось пiдземелля, то виявилася одна з казарм, у якiй донедавна тримали полонених шведiв. Шведи добудовували фортецю, вони погинули майже всi в гнилих приневських багнах, їх лишилась жменька, й займали вони один з льохiв пiдземелля. Тут, у пiдземеллi, панував пiвморок, лише один вогняний язичок свiчки погойдувався при дверях, котрi не зачинили, бiля них стало кiлька солдатiв. Було вогко, холодно, солдати змерзли дужче, нiж ми, ми були в кожухах, а вони у своїх мундирах-свитах з рядами гудзикiв, бантами пiд горлом та перев'язях, ясна рiч, тi перев'язi з китицями не грiли. I дивно все те було менi: на слов'янськi душi поодягано нiмецькi мундири, й мусять тi душi чавити нашi, козацькi, слов'янськi душi. Ми товпилися в казармi, де були нари, але нiхто не сiдав на них, сходилися по кiлька чоловiк, гомонiли. До мене пiдiйшов Ханенко. - А ти чого прибiг сюди? - запитав похмуро.- Хто тебе гнав? - Нiхто. Я також козак i понесу той самий хрест,- спокiйно вiдповiв.- Може, я його не заслужив? - Але ж ти мiг лишитися на площi... - "А Симон Петро стояв, грiючись. I сказали до нього:"Чи й ти не з учнiв Його?" Вiн вiдрiкся й сказав: "Нi!.." I заспiвав пiвень тої хвилi..." - Лишитися для того, щоб принести користь... - Яку користь можу принести? - вiдказав гiрко. - Та хоча б ту, що - на волi. Ханенко вiдiйшов. Нас i далi тримали в казармi. Незабаром помiж нас пролетiла чутка, що послано на двiр князя-папи за тими старшинами, котрi не були бiля церкви, лишилися вдома. Приведуть усiх, окрiм челядникiв, їх велено не брати. Чутка справдилася, незабаром сторожа привела Степана Косовича, Iвана Римшу, Василя Биковського та Дмитра Володковського, яких захопили на подвiр'ї князя-папи. Не було з ними тiльки нашого батюшки Василiя, а також челядник