рухливу цiль. Нiякого iншого птаха, опрiч хижого луня та ворон, сiчовики не чiпали Надто райським життям насолоджувались горобцi, були такi куреня ни, що зимою з дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевiв на них пашнi i його джура Лаврiн, горобцi та синицi вертiлися бiля їхнього прикомiрка. Сiрко казав, що вони скоро сiдатимуть їм на голови. Збоку гурту, дженджуристе поставивши на колоду ногу в шагреневiм сап'янi, стояв Гук, кривив у глузливiй посмiшцi губи. Рiзнi його очi - темнiше i свiтлiше - одверто смiялися, й той їхнiй насмiх був неприємний. I нiхто не мiг стерти з тих вузьких губiв посмiшки, бо лунь i далi плавав у повiтрi, а сам пiдписар поки що не брав до рук рушницi. Й всi знали, якщо вiн її вiзьме, то влучить. Не дивина: помiж запорожцiв ходила чутка, нiби пiдписар стрiляв у хрест. Отож - чортовi в заклад душа, а йому - непомильний стрiл. Здавалося, нащо йому той стрiл? Має iншiе оружжя - перо й каламар! Гук тiшив своє самолюбство, а мав його на цiлий курiнь. I хоч продати чортовi в заклад душу справа богопротивна й страшна i нiхто iз запорожцiв наодинцi з Гуком не захотiв би поїхати в плавнi (й то зовсiм не через те, що вiн брехун i хвалько), але шану, до якої домiшувалась острашка, пiдписарю оддавали. Сiрко посмiхався в колючого вуса. Вчив пiдписаря стрiляти сам, и добре пам'ятає, як напочатку Гук вбивав шпона, а далi в них закипiла змага, i Гук переводив на порох усi, якi вдалося дiстати, грошi. Сiрковi стало весело. Йому захотiлося, аби Гук влучив. Але в цю мить збоку гримнув ще один пострiл, i ширококрилого птаха нiби кинуло вгору, далi вiн швидко-швидко замахав крильми й полетiв геть. Видно, куля пройшла попiд самi крила, опекла луня гарячим повiтрям, перестрашила. Лаврiн Перехрест опустив фузiю, з якої курiвся димок, вдавано байдуже розглядав насiчку на курку. Запорожцi кепкували з невдатного стрiльця, а Сiрко та Лаврiн несамохiть зглянулись мiж собою, й кошовий зрозумiв усе. Ховаючи у вуса посмiшку, примружив око й сказав пiдступно, одначе пiдступнiсть ту вловив тiльки Перехрест: - А ти, Лаврiне, часом не продав нечистому душi? Бо нам небавом доведеться ставити ще один курiнь - для чортячого племенi. Козаки засмiялися, а Лаврiн ображено стрiпнув темно-русим чубом з-пiд сивої шапки, одвернувся. Такий вiн завжди: стрiпне чубом, зiб'є на потилицю шапку й мовчки одвернеться або пiде геть. У тiй своїй маленькiй погордi вiн особливо гарний: високе чоло, брови врозлiт, великi очi, а в них чистота i якась добра таїна, яку хочеться осягнути. Й одразу в Сiркових очах погасли вогники, й вiн навiть пошкодував на свiй жарт. Згадав, що має прощатися з Лаврiном, це ж перед походом козаки вийшли випробувати зброю, одвернувся. Й трохи розгнiвався на себе: не назавжди їде Лаврiн, полiтає Козацьким Полем, пропахне полинами та димом, набере в груди звитяги - вернеться. Вони разом пiшли обiч розгаслої дороги до брами. Отаман кинув скрадливий погляд на Лаврiна, а той дивився вбiк, на далее зарiччя, сторожовi козаки розкладали там багаття. На правобережних горбах теж манячила сторожа. Козаки їхали повiльно, так повiльно, що, здавалося, залишалися на мiсцi. Отамановi в душi ворухнулася образа, що джура без осмути полишає його, навiть не погомонiли на дорогу. Це була образа старостi, самотностi серед людей. Теплi слова, котрi лежали на серцi, прихололи, й вiн нахмарив кошлатi брови. Вiтер доносив од круч гiркий запах торiшнiх полинiв i вологої землi. Весна йшла навальне. * * * Небу, як i людинi, треба виплакатись. Три днi перiщив у плавнях дощ i лютував вiтер. Шипiла вода в протоках. Здавалося, то сичать велетенськi змiї, гинуть i пускають бульбашки. Дуби i вiльхи над Чортомликом скрипiли й стогнали, кришилося сухе дерево i падало на плеса, й вода од кори стемнiла. Сухi, поламанi очерети ворушилися, наче живi, вони хотiли втекти, але хвиля знову й знову валяла їх, старi, обсмиканi, наче дiдiвськi чуприни-оселедцi, мiтелки були мокрi й хилиталися жалюгiдно. Десь за Микитиним Рогом прогримiв грiм, i запорожцi хрестилися: недобра ознака - грiм на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на четвертий день - дала можливiсть послам вирушити в дорогу. З неба сiялася руда мжичка. Одразу потеплiло. Верби та вiльхи .понад Чортомликом стояли чорнi, мокрi, з них капотiла вода, великi краплi густо плюскотiли по плесу. З верб у воду падали якiсь жучки, їх хапала риба. Бiля грецької хати зiбралося на проводи чимало запорожцiв. Прийшов за звичаєм i Сiрко. Опрiч того, удосвiта до нього прибiг посольський пахолок i сказав, що пiддячий приказу Малої Росiї Семен Щоголєв має до отамана пильну справу. Приймати когось з послiв осiбно кошовому не велiв сiчовий закон, а погомонiти перед далекою дорогою не боронно нiкому. Годованi вiвсом, застоянi посольськi конi рвали з рук повiддя, харапудились, поривалися куснути один одного. Дощ припустив знову, люди стали ховатися пiд дашки торгових комор та шинкiв. Сiрко вгледiв серед запорожцiв i Мiюського, хоч той ховався за спини й шапку насунув на самi очi. Щоголєв вийшов з Грецької хати останнiм, наблизився до Сiрка. Був у козацькiй киреї, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом хати, де начебто дощ був менший. Щоголєв довго ковзав пальцями, намагаючись застебнути бiля лiвого плеча дерев'яного тиблика, але той вислизав. Врештi впiймав, загнуздав мотузяною петлею. З дощем похолоднiшало, з ротiв струменiла пара, танула пiд обнизаною краплями стрiхою. - Отамане, - тихо мовив Щоголєв, - хлiбний i пороховий пропуск я тобi добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провiантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповiм государю. Покладаю надiю на бога, що вiйсько на оборону прийде. - Пожував мокрими губами й сказав несподiвано жорстко та непривiтно: - За самозванця ж милостi не сподiвайся. Й не покладайся в цьому нi на чиє заступництво. - Я покладаюся тiльки на неї, - торкнув рукою шаблю отаман. - Увесь вiк. Сподiваннями себе не дурю. Та й на що можу сподiватися, коли ось ти, посол царський, кажеш ме-нi про запомогу таємно, щоб не чув посол гетьманський. Неначе крадене перепродуєш. Азиж Самойлович не спробує повернути все на своє? Прощай, посол, i пам'ятай, що тi ядра полетять на захист не тiльки моїх дочок, а й твоїх. Кажуть, у тебе гарнi дочки. Щоголєву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворiсть, воно стало сумне i добре. - Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами пiд Азовом, - сказав тихо. - Повiр, знаю, як потрiбнi тi ядра. Вiн вклонився й пiшов до коня. "Якщо обози з ядрами прийдуть, - подумав кошовий, -- то ми виграли їх Симеоном. А далi нехай парубок втiкає в степи". РОЗДiЛ ЧЕТВЕРТИЙ "Мосцепане Дорошенку, не наш уже Вiйська Запорозького гетьмане. Як тьма рiзна є од свiтла, так зловорожий чоловiк од доброго i боголюблячого, i слушно хтось сказав: "Важко взлому i пiдступному чоловiковi доброчинства вiдшукати", - це прислiв'я вельми стосовне до вашмосцi. Ледве сколегувавши з нами, яко об тiм засвiдчив обширний ваш лист до нас, ваша мосць, хоч зовсiм у тому не малося потреби, почав водитися з басурманами, давнiми христа святого i вiри святої нашої християнської ворогами, назвавшись їхнiм зичливим сином, а нас. Вiйсько Низове Запорозьке, знищував i щиру братiю свою православних християн викорiнювати i в подарунок басурманам посилати пiдступно i безсовiсно положився; яко лист той через Мазепенка до хана кримського з посилкою в подарунок кiльканадцяти чоловiк товариства нашого посланий, котрий з ним же, Мазе-пенком, в руки нашi попав, ясно свiдчить..." Яковлев читав листа таким басом, що мухи зривалися з стелi й iз дзижчанням билися об нерiвнi, в рябих камiнцях, катюжанськi шибки. Це про свого кошового писаря запорожцi жартували, що вiн з басом i народився. Сiрко осiдлав фотеля на грубих точених нiжках, обiперся пiдборiддям об гнуту спинку й дивився у вiкно. Слухав Яковлева й не слухав: листа обмислили ще вчора, - думав. Справдився його гiркий розгад про туркiв i татар, про близьку вiйну. Вона вже маяла крилом понад Козацьким Полем. Третього червня, коли Сiрко з компанiєю чинив малий розвiдний промисел за Днiстром, напали козаки на дивну тасьму. То була татарська тасьма, але помiж татарських було видно слiди й козацьких коней. Бiля Запомницi погнали по тасьмi коней - її було добре видно, вона стелилася серед високих типчакiв, неначе там проплинув потiк. Проїхали миль п'ять й бiля Вовчого Скоку в байрацi знайшли мiсце привалу того дивного чамбулу: об'їденi кiнськi костi, що були ще теплi, й шкiрка з ковбаси - свинячої ковбаси, сирiч християнського заїдку. Пiд кущем калини червонiла кров, її гарячi бризки ярiли в густiй травi. Тут стялася якась бiйка чи сутичка. А далi один iз сiчовикiв наткнувся на вбчтого козака. В ньому впiзнали аргатала з Медведiвського курскя Демка Лисого. Тодi осавул поквапив запорожцiв, i вони далi побiгли кiньми по тасьмi. Поблизу Оргiєва нагнали малий татарський чамбул, а з ним Дорошенкове посольство в Крим. Старшим у посольствi був ротмiстр надвiрної хоругви Дорошенка Iван Мазепа. Дев'ятеро кримських татар гнали полоном п'ятнадцять занютованих у кайдани запорозьких аргаталiв. Дорошенкiвцi захопили їх на своїх випасах i вiддавали хановi в ясир яко свiдчення своєї приязнi. Чорне посольство саме стало до переправи, коли його обскочили запорожцi. Двоє татар, вив'язавши з очерету плотики, поклавши на них одiж, плили кiньми на той бiк, сподiваючись знайти в чагарях рибальський човен. Їх i уздрiли запорожцi, пустили обох влучними пострiлами на дно пасти днiстрових ракiв. Конi ж перепливли на той бiк i поволокли плотики в степ. Решта татар причаїлася у верболозi за пiвтори сотнi крокiв од того мiсця, де на горбi просто з коней смалили з мушкетiв по плавцях запорожцi, їм, може б, i вдалося заховатися - вони позапаковували невiльникам роти ганчiр'ям, але тi почали дзвонити в кайдани. Запорожцi зачули передзвони, вдерлися в чагарi, татари кинулися навтьоки, в яростi за занютованих у залiзо своїх братiв одного ординця зарубали у водi, решту - на березi, хоч басурмани й просили пощади, молитовне попадали на колiна та поскладали на грудях руки. Бiлий чистий днiстерський пiсок обагрився сiмома кривавими плямами - згарячу перерубали навпiл i одного дорошенкiвця, порубали б i iших двох, та зупинив осавул, сказавши, що їх треба допитати. Вiн i пригнав до Сiрка поперед себе Iвана Мазепу з арканом на шиї. Русявий, блакитноокий ротмiстр був блiдий, як полотно, язик йому заплiтався, вiн поспiшав виповiсти кошовому одразу всi таємницi, й Сiрковi раз по раз доводилося зупиняти його та починати усе спочатку. Сiрко чинив допит у своєму наметi, сам сидiв у глибинi, а ротмiстра посадовив бiля порога, щоб бачити його вид. Ротмiстр був гарний з лиця й вельми вчений та хитрий - намагався впевнити кошового, що Дорошенко його послав на ту функцiю кгвалтом, що вiн давно просився в правобiчного гетьмана на тихе життя в свої Мазепинцi на Бiлоцеркiвщинi, там у нього жiнка i батько, але той, сирiч Дорошенко, мовляв, не одпускав i указав: якщо Мазепа не виконає його повелiння, скарати родину. Сiрка мало обходила ця балачка, вiн розпитував про Дорошенка, про його перетрактацiї з Кримом та Портою. Ротмiстр вiз цiлу торбу листiв: до хана Селiм-Гiрея, вiзиря ханства Субан Кази, до вiзиря порти Сулейман Кегая i великого вiзиря Кепрюлю, до султана Магомета, до свого резидента в Адрiанополi Гаврила Лiсовського, декотрi з них були написанi латиною та по-турецьки, латини в чамбулi не знав нiхто, й Сiрко наказав Мазепi прочитати реляцiї. Мазепа читав, нахилившись до свiтла, русявий чуб спадав йому на чоло, вiн одгортав його рукою, раз по раз поглядав на гетьмана. Коли читав за Дорошенка чи ще за кого, то видiляв тi слова, мовби їх промовляв сам Дорошенко, i пояснював те, чого не мiг втямити кошовий. Дорошенко оповiщав у листах, що вiн не став на силi, що пiд-помiчнi йому ногаї в усiх битвах з адверсором оголили тил i що вiн залишився сам проти полякiв та Самойловича, що коли султан та хан одкладуть обiцяне рушення до осенi, вiн не встоїть i оддасться на милiсть ворога. По тому Мазепа казав, що од хана нещодавно були в Чигиринi посли й принесли певну вiсть на рушення. Йому вiдомо й те, що бiля Цецори споруджують великий табiр, либонь, для султана, а хан уже нацiлився на Реут. Де вони зiйдуться, якi мають замисли - ротмiстр не вiдав. Сiрко бачив, що Мазепi кортiло сказати бiльше, вiн ледве стримувався, аби не вигадати чого, проте боявся прогнiвити того, в чиї руки оддав його припадок долi. Вiн не мiг усидiти на мiсцi, часто потирав чорний отiк од волосяного аркана на шиї, дивився сивому отамановi в очi так, нiби хотiв ускочити туди сам. Вiн не просився - боявся виказати перед суворим кошовим малодушнiсть, а тiльки говорив не вмовкаючи. Гарно сказав Мазепа: про кривди Українi од ляхiв, про чорну татарську чуму, про покинуту синами неньку й поросле стоколосом поле. - Боже праведний, - прикладав до грудей руки з рiвними, довгими пальцями ротмiстр, - нiде нашому братовi козаковi не можна жити своєю волею. Там турчин, там лях, там ще якийсь дiдько, i треба комусь догоджати, бо iнакше й дiтей малих, i матiр продадуть у ясир. Утiк я вiд ляхiв, хотiв прожити тихо та мирно - де там. А як менi не хотiлося їхати з оцим ясиром! Спробував умовити гетьмана, так ви ж знаєте, який вiн. "Або їдь, або й тебе повезуть..." Довго слухав його Сiрко, й скрушно йому стало, що сини України, вправнi в красному словi, латинi та фiлософiї, скiнчивши школи та академiї, волочаться по її степах iз занютованими в кайдани братами, чистими серцем та помислом, котрим, може, й зовсiм незнанi риторика та пiїтика. Страшно стало, що ротмiстр i два його помiчники не порубали на почивку чужинських охоронцiв i не втекли з бранцями на Запорожжя. Вiн запитав Мазепу, чи не збирався той вчинити так, i той, пожувавши пересохлими губами, заглянувши кошовому в'очi, ледь чутно сказав, що не збирався, бо "Дорошенко сказав - втоплю в копанцi твою малжонку i батька, до десятого колiна вистинаю рiд твiй". Мазепа вловив настрiй кошового, стерiгся брехнi, якої, знав, той не терпiв i за неї мiг покарати, намагався не схибити, потрапити тому в стрiй. У дикiм страховi оглядався назад, де пiд вербою стояли запорожцi, готовi схопити його за руки та ноги, насипати в пазуху пiску й шугонути в Днiстер. Мазепi здавалося, тiльки вмовкне, одразу оддаленiє од кошового, випаде з його думок, й опиниться вiн у руках козакiв, а тодi... Й вiн розповiдав про свiй пополячений край, тамтешнi порядки, непомiтно перекинувся на двiр польського короля, при якому колись служив, ще й шпарко брався по драбинi вгору, доки заздрi шляхтичi не врубали щабель, мудро розплутував усi нинiшнi чвари и замисли, ще й не раз одсилався на подiбнi замисли держав Вiзантiйської та Римської, знаходив однакове й одмiнне. Сiрко аж заслухався. "Нинiшнiй султан уявив себе Юлiєм Цезарем, але йому до Цезаря, яко хрущевi до орла. Цезар був великим воїном, вiв залiзнi когорти, а цей збирає рiзномасне вiйсько з усiх країв свiту, таке вiйсько гоже до грабунку, але не гоже до волейної потреби. Якщо скупляться всi нашi когорти та атакують, як Сагайдачний пiд Хотином, то й перемога буде такою ж". Найдужче запало Сiрковi в пам'ять оте, як йому здавалося, щире: "нашi когорти". Отже, таки нашi! "Як же ти багато знаєш, чоловiче, як мудро мiркуєш, - скрушно думав, - i яка мiлка проти тих мудростей твоя душа. Й чому то воно так ведеться в свiтi, що мудрiсть може вимiрковувати собi всiлякi облуди й кривi стежки. Тако високо цiнує сама себе? А яка ж цiна їй?" Десь закрайками думки йому було шкода гасити такий свiтильник. Може, вiн ще колись спалахне во славу вiтчизнi! А степ пахнув гiрко, полинно, й жайвiр спiвав угорi весело та дзвiнко. Може, жайвiр i врятував Дорошенкового посла? Сiрко кидати в Днiстер Мазепу не велiв, а наказав вiдправити його у знятих з невiльникiв кайданах до Батурина як живе свiдчення близької татарської та турецької iнкурсiї. "Нехай спiзнає i на все життя запам'ятає, як то носити тi залiза", - мовив, бо ж не терпiв нiякого насильства- над людьми. Кошовий поспiшив вернутися на Сiч. Тепер мав найпевнiшi свiдчення до великої вiйни, мусив готуватися до неї. То бiльше, що опинялися проти адверсора вiч-на-вiч. Донедавна ще мали якусь надiю на Дорошенка: може, схаменеться, -адже прислав їм зичливого, спокутливого листа, - одкинеться од басурман, але тепер то було марне сподiвання. Дорошенко слугував ворогу й став ворогом їм, запорожцям. Важко, до болю в скронях думав Сiрко над тим що ось вже стiльки лiт ллється в українських степах українська кров, брат iде проти брата, син проти батька, всi вони стають пiд корогви з образом Христа, i всiм їхнi провiдцi кажуть, що воюють вони за правеє дiло. Що тому причиною, з чого все почалося i чим скiнчиться? Думав над тим ранiше, думає й нинi... А кров тим часом ллється, i незабаром увесь квiтучий край перетвориться в дику пустелю. I все те на користь ворогiв України, найперше тих-таки туркiв i татар. "А так поневаж всеконечно колишня любов твоя до нас згасла, - гудiв Яковлев, - взаем допiру i наша до тебе гасне i до кончини твоєї вже в серцi не загориться". Гарного респонса уклав Яковлев. Спом'янув про те, як шукав Дорошенко ласки в коша, згадав Хмеля, якому той вiрно служив, i з євангелiя списав про благого чоловiка. Одначе кошовому видавалося, що лист той вельми мудрацiйний, читцевi легко заблукати в словесних хiдниках та закомiрках, чужоземними словами вони мовби примастили ярiсть та пiдсолодили правду. Так писали у вiдповiдь Самойловичу та його вченим писарям. А тут треба кинути слова важкi, як гирi, колючi, як стрiли, кинути не з-за куща, а прямо, вiдкрито. - Порви це послання, - мовив, пiдвiвшись з фотеля. - Понакручував ти, як цап на чужому городi. Напишемо iнако. По-нашому, по-простому. Яковлев знизав плечима, почухав за вухом пером. - Quae scripsi - scripsi [5]. Скажи своє - я допишу. А нащо рвати такого гарного респонса? Всю нiч над ним прiв. Та й, либонь, у нас небагато посольського паперу. - Гаразд, - махнув правицею Сiрко. - Бути по-твоєму. Пиши отак... Вiн говорив повiльно, його лiва брова здригалася, глибокi зморшки пролягли на чолi, наче борозни на схилi горба. Важко виколупував кошовий слова, проте вкладав їх надiйно, й мурування виходило мiцне. Яковлєв поставив велике закрутисте "P. S.", нижче якого на папiр лягли рiвнi, написанi розмашистим, iз загогулинами i викрутасами почерком рядки. "Поглянь i розваж, вихровата голово Дорошенку! Яка то є щира приязнь до тебе басурманська, котру у них купуєш за голови й душi християнськi, що лишилися, пiд твоїм реяментом. Чи та ж басурманська до тебе ласка, котру сплачуєш дорогоцiнними душами християнськими? Певно, за таку цiну нiхто не докуплявся її нi в кого. I чи довго вона триватиме? Певно, доти, доки люди будуть пiд твоїм рейментом, а як людей не станс, не стане i їхньої до тебе ласки. Якщо ти не можеш домислитися й пiзнати, що виросте з тiєї твоєї з басурманами дружби, то ми тобi нагадаємо й скажемо: тiльки погибель тобi й вiтчизни нашої крайнє спустошення, бо вiдаємо ^.обре, що ти, догоджаючи своїй непостiйнiй вдачi, скоро свою приязнь до басурманiв одмiниш. А якщо так учиниш, то, певне, роздратуєш їх вельми, сам же вiд гнiву втечеш туди, куди доля кине, а вiтчизну нашу залишиш басурманам, тобою роз'ятреним, на цiлковитий розор i запустiння, котрого не дай боже. Оте хитророзумство твоє й незгода з нами є початком i привiсником лиха вiтчизнi, котре нехай би на тобi самому окотилося! Вашмости мосце пану незичливiї приятелi Iван Сiрко отаман кошовий вiйська Запорозького з отаманами i всiм старшим та меншим товариством". Додиктував i подумав безрадiсно: "От i все. Лишилися проти ворога самi. Та лiпше, - зринула iнша думка, - мати попереду певного ворога, нiж позаду непевного друга". РОЗДIЛ П'ЯТИЙ Самойлович ступив на рiчкову рiнь i зiтхнув широко, на повнi груди. Прохолодний вiтерець обвiяв йому обличчя, поворушив вуса, гетьман вимахнув руками - нестеменне так, як бувало за молодостi, коли хотiлося стрибати, бiгати, борюкатися, хотiлося не знати чого. Вiн любив поранки, любив прогулятися без охорони по своїх володiннях, надто тут, у Седневi, звiдки й розпочався як муж, як маєтна людина. До того ж Седнiв - один з найгарнiших куточкiв по всiй Українi. Гетьманове серце сповнилося гордощiв - звичайних, людських, маленьких, й саме через те, що звичайних, людських, маленьких, - стало йому особливо затишно. Гарно жити серед таких розкошiв природи, серед такої краси, тодi й сам мовби стаєш кращий, добрiший, чистiший. Видивився вiн цю мiсцинку давно, виплекав у серцi, летiв до неї птахом, повз вужем, продирався диким вепром крiзь нетрi, й тепер вона його. Тихо i швидко плинула бiля нiг рiка. Плинула широкою зеленою долиною зi сторони пiвнiчної, й раптом круто повертала пiд високу гору, й лащилася до неї, й гризла у повiнь кручу, яку од верху до низу вкрили вiковi дуби та яворини, осокори та клени, а понад самою водою кучерявилися гiнкi верболози, а верби мили в прозорих струменях зеленi коси, й тисячi живих ключiв, що ними промивати очi немовлятам, били з-пiд могутнiх каменiв i зi срiбним дзвоном вливалися у Снов. А по всiй долинi - високi копицi, ще не звезенi в стоги, й на тих копицях сидять мовчазнi шулiки. Його стоги, його шулiки, його рiчка. Нi, рiчка не його. Боже, скiльки млинiв можна поставити на Сновi, бистра вода крутила б колеса, та ба... Опираються тому довколишнi селяни, й росiйськi купчики, й деякi значнi козаки. Мовляв, через тi млини не зможуть плавати по рiчцi бiльшi та меншi човни. I вiн, всевладний гетьман, мусив скоритися, ба - мусив приховувати свої гнiв та роздратування. Мусив усмiхатися на кпини Iвана Домонтовича, суддi генерального, чиї човни-кораблi возять по Снову сукна та шкiру. Кпини тi запобiгливi, одначе... За двi верстви звiдси у Снову є невеликий доплив, званий Зеленим, на якому можна б поставити кiлька млинiв, але вiн - на луцi вдови Хiврi Дiгтяренчихи. Клята вдова стала на пень - не продам луку, й квит. Дiгтяренко мав поважнi заслуги перед козацьким вiйськом, перед самим Хмелем, i хоч значного вiйськового товариша давно немає, - Хiвря прийняла приймака, сiчовика Викусу, - її пам'ятають по Дiгтяренку. Звичайно, мiг би турнути уперту бабу, одначе те було б супроти його принципiв. Необачних вчинкiв гетьман не робить. Обачнiсть - штаб його життя i владарювання. Декому здається: гетьман - цiсар у своєму краї, а того й не вiдають, що влада його - як та земля на трьох слонах: царевi та Ромодановському догоди, власну старшину задобри (гримай, банiтуй, але й задобри), для челядi будь батьком. Вiйна розвар'ювала посполитих, i тепер вони сплять i бачать себе верхи на конях з ратищами в руках. А всi веремiї, якi крутилися по тому, тiльки пiдливали у вогонь олiї: кожен гетьман, добiгши булави, в боротьбi з супротивним гетьманом обiцяв пуховики, шовком шитi, i волю, бiльшу за сваволю. Оце, на думку гетьмана, найстрашнiше лихо, яке породили незлагоди помiж гетьманами. Чим йому нелюбе Запорожжя, так це пiснями про те, що там воля ходить, як їй заманеться, в кармазинi i полотнi й що туди завжди може податися посполитий. Не завжди вiн туди добiжить, а от спробувати таки може. Принаймнi в мислях. Тi мислi... їх не виб'єш нiякою лозиною. Самойловичу на все життя в пам'ятi, як збунтувалися селяни в Краснiм Колядинi. Це було при гетьманi Брюховецькому, вiн, Самойлович, тодi писарював у Краснiм Колядинi й писав красно. Саме тодi, року того ж шiстдесят шостого, збунтувався полк Переяславський, бунтiвники повбивали та прогнали царських воєвод i старшин й проголосили усiх вольними козаками. Ту пожежу побачили халупники з Красного Колядина й теж почали носити хмиз на пiдпал. Мiсячної ночi пролунав стукiт у вiкно одного-другого халупника, i вже по всьому селу зашемрiли тривожнi шепiтки, заскрипiли хвiртки, а там десь i криця дзенькнула (коса чи й шабля), а далi бевкнув дзвiн. Халупники ходили юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на виїздах iз села, по тому повалили на подвiр'я власника села значного козака Явдокима Сербина. Явдоким Сербии сховався в куми на горищi, i його шукали цiлий день, знайшли аж надвечiр i потовкли добряче. Й побили-потрощили всi скринi в хатi, всi дзеркала, повивертали всi боднi та кадiбки й поставили Сербина на ганку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотiв iти на ту функцiю колядинський писар Iван Самойлович, але йому погрожували киюганами, й мусив сiдати на недоламаний фотель, брати в руки перо й писати дарчi листи. Сербии трусився, як облитий в спеку криничною водою пес, i дарував панщину, й дарував халупникам по п'ять десятин поля, й обiцяв, що сiль, тютюн i горiлку продаватимуть по такiй самiй цiнi, як у мiстi, й все те Самойлович списував на папiр, а Сербии пiдписував. Того ж вечора Явдокнм Сербии послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби той прийшов на помiч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастiвнику коня й погнав по дорозi, але пiд лiсом його перехопили запорожцi, якi йшли по помiч переяславцям. Iвана Самойловича привезли в село й оддали на волю халупникам, якi звiдкiлясь вже знали про його намiр, либонь, затовкли б писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом пiп Одарiй. Самойлович не мав власних маєтностей, це також стало йому в пригодi. З того розбою, з того рейваху чи не найдужче запам'яталися Самойловичу грiзнi очi Iвана Сiрка, очi насмiшкуватi й небезпечнi, як i його слова: "Бачу, писарю, твою душу через двi шкури - чорна твоя душа. Злапали тебе на гарячiм i поганiм вчинку, й маю сумнiв, що вiн останнiй". Потiм запорожцi примусили його тричi повторити слова: "Вчинив я непорядно, яко шкодливий пес" - i заприсягтися на животворнiм хрестi, що бiльше нiколи не триматиметься панської сторони. Вiн поклявся й кривавою ненавистю зненавидiв запорожцiв, а надто зухвалого та грiзного Сiрка. Тiєї ненавистi не поменшало з роками, замiсилася вона на страховi, а зiйшла на славi кошового. Гетьман не раз запитував себе: невже тому харцизовi так-таки нiчого й не треба? Адже хотiли його козаки обрати гетьманом, хотiли. Не взяв до рук гетьманської булави. Чому? Чи справдi ота гола воля для нього понад усе? Не може того бути! Та воля, також гординя, солодка гординя зречення, вознесiння над усiма iншими людьми, навiть гетьманами, то схима, пiсна i солодка схима. Лише вiн, попович, вiдає, якою солодкою вона буває, коли людина обманює себе i бога. Вже кобзарi носять у своїх старцiвських торбах пiсеньки про кошового, а вiн, гетьман, давав їм торби новiї, у торби клав таляри золотiї, якi мали б задзвенiти пiснями, одначе не задзвенiли. Пече, мучить гетьмана важке запитання: чому так, чому знаходить той, хто не шукає, i не знаходить той, хто шукає? ...Запорожцi поїхали з Красного Колядина наступного дня, а за два днi туди ввiрвалися сердюки Брюховецького. Спочатку вiд халупникiв вимагали лише повернути листи, писанi Самойловичем i пiдписанi Сербином, та покоритися, а що вони не покорилися, їх перiщили лозою на широкiм ганку Сербинової хати. Iван Самойлович стояв бiля плоту, жодної участi в тiй квестiї не брав, i навiть коли його запитали, хто найдужче вар'ював проти Сербина, сказав, що не вiдає, але за кожним ударом його серце стрибало вiд радостi й кричало: дужче, дужче бийте харцизяк. Халупники мовчали, бо за ворiтьми репетували їхнi жiнки, очманiло гукали: не пiддавайтеся, козаки, не хилiться, ми люди вольнiї. Тодi почали хапати i полосувати лозою жiнок. Подих вiтру звiяв розшалiлi думки. Гетьман пiшов берегом рiки назустрiч течiї. Зняв шапку. Ноги в м'яких, телячої шкiри, чоботях ступали легко, бiлий плащ маяв за спиною. Вiн любив цей плащ, бiла габа навiвала йому молодi думки. Бiля нiг текли голубi струменi, такi голубi й такi бiлi, що бiлiших, голубiших не бачив нiде на свiтi. Вони мовби й не прозорi, але в них вiдбито кожен листочок, кожну хмаринку i вiддзеркалено його постать. Молода постать i молоде обличчя. Несамохiть нагнувся над водою... Пильно придивився, неначе не мав у домi добрих дзеркал. Опасистий, важкий, кругле обличчя ("дiвчата колись задивлялися") стесаний назад лоб, густе, кучеряве волосся, дугастi на кiнцях брови, короткi вуса, трохи витрiшкуватi очi. Колись були просто великi, по-молодому наївнi. Гай-гай, коли те було, зараз вони досвiдченi й пiдозрiливi. Й не сподiваються чимось подивувати. Самойлович скупо усмiхнувся. Е нi, ще не всi меди спито. Ще не всi скарби зiбрано. Й усмiхнувся... власнiй усмiшцi. Своєму найбiльшому скарбовi. Гетьман свiдомий того, що саме вона вивела його на вершину влади. Коли починав iти, тiльки й мав з усього припасу, що її. Вона одна, однакова на все життя. Скупа, нелукава усмiшка людини, яка не таїть нi на кого зла, людини простецької, щирої, трохи наївної, котру можна навiть обдурити, але то - грiх. Одначе маленькi одмiни вона має. Ще як жив у Ходорковi поблизу Попiльнi, була невиразною, невизначеною, на урядi пiдписаря в Краснiм Колядинi прокреслилася чiткiше, трохи окрiпла у Веприку на писарськiм урядi, спалахувала цнотливо назустрiч своєму благодiйниковi Степану Гречаному, генеральному писарю гетьмана Брюховецького, змiцнiлою вiн привiз її назад у Красний Колядин, повернувшись на сотенний уряд; свiтилася тихою вдячнiстю, яку, однак, нiколи й нiчим не окупити, гетьману Многогрiшному при пiрначi наказного полковника Чернiгiвського полку; зблиснула новою надiєю на радi у Новгородi Сiверському, коли Многогрiшного було обрано на гетьмана, а його, Самойловича, на генерального суддю. Остаточно вона визначилася на радi в Козачiй Дiбровi при гетьманськiй булавi. При всiх тих одмiнах завжди залишалася стриманою, щирою, трохи наївною, нiби аж трохи простецькою. У Москвi його й нинi мають за простецького чоловiка, який любить побуркотiти, потупцюватися, почухатися, одначе сповнить будь-яке велiння - хоч i непоспiшливо, зате старанно. Тепер йому доводиться неухильно триматися того штибу, личини доброго буркотуна, не вилазити з неї, ховати свою освiченiсть, свою вченiсть, - вчена людина хитра, - свою проникливiсть (вiн i Ромодановського бачить наскрiзь), грати, як грають спудеї на базарi. Нинiшня його усмiшка - скупа i простецька, але й трiшки сувора, трохи батькiвська. При всьому тому гетьман - людина замкнута, похмура, либонь, за все життя не вiдкрив нiкому нi душi, нi помислiв. Любить самотину, навiть чару п'є наодинцi. Одначе не напивається. Не любить нiяких забав, нiяких грищ, не знає нiяких пристрастей. Якби мав - дiдька лисого зiйшов би на верхiвку влади. Все в нього розплановано наперед, все розрихтовано по поличках. На тих поличках - запаси тiльки для себе, нема чого пiдгодовувати iнших - можливих суперникiв. Його серце - льодовня, де остуджуються найгарячiшi думки. Хлюпнула рибка, вода змила усмiшку, змила вiддзеркалену постать самого гетьмана. Поплинула й понесла ще одну мить його життя. Отак i тече вона, й течуть з нею його лiта. Вода змила усмiшку, та не могла змити старої жовчi з дна душi, нелюбовi до людей, презирства до них, страху перед ними. I навiяла думки про минущiсть життя, минущiсть усього й самої людини. Так, вiн вийшов на найвищу гору, на яку судилося зiйти йому єдиному в його краю. Й тепер усвiдомлював, що найкраще почував себе, коли йшов, а не коли дiстався вершини. Й не тiльки через те, що тут вiють пронизливi вiтри, що... далi йти нiкуди. Почував незавершенiсть чогось, невтолимiсть у душi. А що має завершити? Подолати Дорошенка i злучити докупи всi землi? Злучити землi чи згуртувати людей? Отак, як це зробив Хмiль. Розумiв, що Хмiль робив щось iнше. Хмiль був проводирем усiх отих людей, вони йому вiрили, любили його... Раптом щось срiбно зблиснуло у водi, почувся дужий виплеск, i гетьман побачив велику рибину. Вона була недалеко вiд берега, пливла трохи дивно - пiвбоком, ще й зяпала iклистою пащекою. Либонь, була приглушена. То була сула, яку течiя несла повз нього. Самойлович не стямився, як ступив у воду й схопив рибину пiд жабра. Та в ту саму мить, як сула вже була в повiтрi, його лiва нога ковзнулася, поїхала вниз, i вiн зачерпнув у халяву води. Вискочив на берег, затанцював на однiй нозi. Сула вела свiй смертельний танок у травi бiля його нiг. Гетьман оглянувся, чи нiхто не бачить, в якому вiн недишкретному становищi, одначе на лузi не було нi лялечки, тiльки шулiки з гiлляки мовчазно зорiли в далечiнь. Не схопити б застудної хвороби, подумав гетьман. Вiн рiдко коли хворiв, тiльки любив прикидатись хворим. Тодi всi тупцялися довкола нього, жалiли чи вдавали, що жалiють. Декотрi пов'язували з хворобою гетьмана свої нечестивi плани. А вiн раптово "одужував" i вганяв їх у переляк та засмуту. Самойлович роззувся, вилив з чобота воду, зняв штани i викрутив холошу. На суху, товсту бадилину кiнського щавлю повiсив чобiт, й вiн одразу запарував. Гетьман засмiявся. Сподобався собi дитиннiстю. А ще смiявся з себе самого, з риболовлi: як же глибоко, подумав, сидить у нас оте давнє, зашкарубле, надбане за нужди та бiдностi. Чи ж потрiбна йому оця сула? Але отака рибина в тi давнi днi була б набутком неабияким. Вiн не розкидався своїм статком нiколи. Стягував копiйку по копiйцi, дряпався вгору сам. Його не пiдсаджував нiхто. Нiхто не вкинув йому в сакви задарма жодного мiдяка. Вже потiм статок iшов до статку. Але й сьогоднi вiн не любить одщiпувати од своєї паляницi кавалки. Одщiпни одного, розклюють, як горобцi, всю паляницю. Його називають жадiбним. Одначе то не жадiбнiсть, а ощадливiсть. I сулу вiн виловив не вiд жадiбностi, просто не мiг примиритися, що вона пропливає мимо. Чого має пропливати? А може, то виловив її не вiн, а виловила його пам'ять? Давно-давно, вперше навiдавши цi мiсця, був зачарований, приголомшений красою рiчки та лукiв. Тодi й помислу такого не було, що вони можуть стати його власнiстю. Помислу не було, а щось чiпко засiло в серцi. Якось вони з сотником Мокiєвським ловили волоком рибу. I варили на березi юшку. I дим вiд тiєї юшки, i запахи луки навiчно осiли у глибинах його пам'ятi. Та вечеря залишилася бентежною таїною, якимсь чаром, що неначе спорiднився з чимось таким, по чому з давнiх-давен нудьгувала його душа. А нудьгувала вона по красi, по довершеностi, але красi й довершеностi не свiтовiй, не божiй, а його особистiй. Уже сама свiдомiсть володiння такою красою сповнювала б значущiстю i смислом його власне буття, смислом простим i високим, який, може, чимось i вступає в суперечнiсть iз божим помислом, але без якого людське iснування стає пiсне i нужденне. Холоша висохла, висох i чобiт. Вузькою, покрученою стежкою Самойлович пiднiмався вгору. Переступав струмки i струмочки, що били просто з-пiд гори живлющою водою, переступав з кореня на корiнь, вклонявся калинi, що посплiтала над стежкою вiття. Голову дурманив важкий запах бузини, аж зiтхнув, коли вийшов на гору. Звiдси вiдкривався краєвид, кращий за єрусалимський, змальований на iконах. Неозора далечiнь, а внизу долина, обрамлена лiсом, i синя стрiчка рiки на зеленому полi - хочеться розкинути руки й полетiти. I летiтиме вiн не над чужими, а над власними луками! Чимало вже в нього i сiл, i мiстечок, саме це - найкраще, i любить його гетьман найдужче. Десь приглушено голосила пiд молотком на бабцi коса, полини над кручею пахли далеким дитинством i молодiстю. В густих нетрях вишняка невидимий молодий, гарячий голос кликав: "Галю, Галю", а дiвочий, надто спокiйний, лiнивий та байдужий, вiдказував: "Чого тобi?" Щось знову зрушилося в Самойловичевому серцi. Отако птахом шугонути туди б! Без булави, без клопотiв, без жартiв, без цькувань i суплiк, фальшi i кровi - в молодi помисли i гарячий шепiт. I розчинитися там. I вiдчув, коли б навiть таке було можливе, вiн би не шугонув. Не помiняв оце на те. Й вiдчув якусь зверхнiсть над отим шепотом i водночас аж злiсть на самого себе. Стежечка вилася в густiй дерезi й спадала попiд старою дерев'яною церквицею, такою старою, що видавалася аж нiби обгорiлого. У Седневi, окрiм цiєї, двi церкви, цю можна б звелiти розiбрати, так в однiй iз них висить чудотворна iкона, й пiде помiж людьми прикрий поголос про гетьмана. Мовляв, грошей на новi церкви шкодує, а старi валяє. Тут вiн не вiдкрутиться, церкву доведеться перебудовувати. Врятувався попик чудотворною, примусивши її заплакати з тiєї скрухи. Грiх так думати, але в це чудо гетьман не вiрить. Та й взагалi вiн не вельми боїться грiшних думок. Сам побував у божих челядниках, бачив усiлякi грiхи. Нiби боговi нiчого робити, а тiльки наглядати за всiма своїми рабами i пiдслуховувати, про що вони шепчуться по кутках. Сам вiн скоромного не їв, а грiшив легенько. Знав одного iгумена, який у великий пiст кутуляв ковбасу i тримав у келiї дiвчину, доки вона не привела дитину. Тодi спровадив її i знайшов собi iншу... Про те дiзнався архiєпископ, одначе не покарав грiшника на смерть, як то годилося б, а одправив у iнший монастир. I той живе там i понинi - за сiмдесят йому - й, мабуть, так само кутуляє ковбасу. Якщо, звичайно, лишилися в ротi зуби. I в думках, i вголос гетьман осуджував таке грiховодство. Воно ще й тим лихе, що позбавляє страху i покори iнших. А також побожностi i святостi. А без святостi жити на землi не можна. I любить гетьман церковну регулу, любить гарну пiвчу i гарнi казання, хоч приховує те. Знає-бо - й так прозивають поповичем. Його вразило убозтво церкви: iконостас побив шашiль, стiни струхиявiли, образи потемнiли. Тiльки на однiй iконi - чудотворнiй - висiй новенький рушник. Є убогi люди, є убогi села, є убогi й церкви. Найчастiше - все те вкупi. Паламар у свитi щиро читав "Iсусе Христе, ти прийшов на захiд сонця..." i переступав босими ногами, й пiд його пiдошвами шелестiла пересохла осока, якою було вистелено долiвку церкви, а пiп в обшмульганому лудановому фелонi дивився в землю - думав щось своє. Заспiвала пiвча - голоси були жалiбнi, тоненькi, тремтячi. Самойлович подумав: так спiвають i на похоронах. Вiн би хотiв, щоб отако по ньому спiвали. Старцiвський спiв розм'якшує серця. Жалiбний спiв i могутнє ревiння гармат - що може бути лiпшого для воїна при його проводах в останню путь. "Треба не забути цього". ...Вiн любив думати про власний похорон. Не боявся того. Море голiв, неголосна пiвча, плач скрипок. Всенародний плач, всенародна скорбота. Ведуть коня в парадних рондах. Тихо ступають, поопускавши голови, осавули. I чийсь одинокий, розпачливий зойк. Самойлович зупинився бiля дверей, у тiнi, i його не помiтили. Помiтив i впiзнав тiльки високий довгошиїй парубок, який стояв бiля столика, де продавали свiчки. Побачив гетьмана, вклонився, трохи постояв нерiшуче, взяв свiчку й понiс до чудотворної, де догоряла iнша свiчка. Вiн зрозумiв, що гетьман об'явитися не хоче, й не сказав поповi про з'яву високого гостя. Це сподобалося Самой-ловичу. А хлопець вже повертався, нiс у долонi згарок i не дивився в його бiк. Самойлович, навпаки, пильно придивлявся до нього. Видався вiн йому по знаку. Ще й дуже по знаку... Таке ж чоло, той-таки нiс... Але той хлопець - лiпшої вроди i без таких прищiв на лобi та щоках. I не витягує, як гусак, довгу шию. Запах ладану лоскотав нiздрi, вертав у щось давнє, срiблисте, тремке. О, коли б йому хоч на кiлька хвилин вернути оту дитячу вiру й дитячу непорочнiсть, вернути сльози, що стояли в душi... Вiн тодi був чистий i наївний, i як же йому було гарно. Здається, не мав нiчого, його батько був бiдний пiп, а вiн має усе. Увесь свiт, все найкраще, що сотворив бог. Батько брав за хрещення по ч