рев'яного цуцика. Все скоїлося в одну мить. А в наступну у дверi вдарила лайка й загупотiли кулаки. Проте дверi були мiцнi, дубовi, окованi залiзними штибами. Видно, в цiй кiмнатинi мешкав корчмар i тримав тут грошi. Запорожцi ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати дверi плечима, а вони лише гудiли. - Несiть колоду! - залунали голоси. - Лаву давайте. Тягнiть її з свiтлицi! - Ми йому покажемо, як глумитися з товариства! - Розiб'ємо булаву на головi! Сiрко розумiв, що то не порожнi погрози. Хмiльнi, розлюченi зпорожцi увiрвуться до комiрчини, свiтло погасне, й хтозна, що може скоїтися в темрявi. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на порiг? Не випадало. - Ет, чортової матерi, - вилаявся скрушно. З комiрчини були ще iншi дверi - на кухню, а звiдти - в сад. Отаман одяг шапку, схопив дорожнi сакви, в яких лежали його пожитки, серед них i булава, й вийшов у заснований густими тiнями сад. Запорожцi кинулися вже на кiнський тупiт, кiлька чоловiк похапали конi й погнали навздогiн. Вони мчали широкою дорогою, нiч падала на степ, немов шатрище чорного, пiдрубаного намету, конi форкали в темрявi й притишували бiг. Проскакавши з пiвмилi, сiчовики згубили дорогу й зупинилися. Тугий степовий вiтер видув з голiв хмiль, й стало їм прикро за себе i страшно за содiяне. Були як дiти: то хоробрi до безрозсудностi, то безпораднi до немiчностi. Кружляли на одному мiсцi й гукали розпачливими голосами: - Батьку, де ти! Батьку, озовися! Шевчик плакав. Сiрко не чув того. Вiн давно звернув з дороги й їхав степом. Не було радостi, не було злостi на тих, хто гнався й не наздогнав. Тихо шелестiла трава, розумний i сторожкий кiнь йшов стопою. Кинув на гриву поводи, вiддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався за спини iнших Шевчик, i йому стало смiшно. Вiн реготав: коли б на той час хто стрiвся в степу, втiкав би, прийнявши за божевiльного. Йому аж сльози набiгли на очi, витирав їх кулаками. Але те тривало недовго. Похмурiсть поволi оповила його, голову обсiли сумнi думки. Сумнi думки - чорнi круки на одинокому деревi. Й серед них - набiльша: чи правильно вчинив, що приховав од товариства свої перетрактацiї з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке було б з самого початку. Виходить, нiбито правильно. Запорожцi не пустили його в Чигирин. Йому б не вдалося переконати всiх сiчовикiв, наперед не розкрившiї всiх своїх замiрiв, розкрити ж їх не мiг, бо долетiли б до вух тих, кому про них знати не треба. Товариство мало йому вiрити. Вiн живе й болiє тiльки ним, дбає тiльки про нього. Вiн помислив за них усiх, а таке завжди не подобається людям. То хiба ж вiн винуватий, що долею повелено мислити за iнших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мiзки викрутять, не домiркуються нi до чого. Почував, що в оцих його думках щось не стулюється iз запорозьким звичаєм, законом, та й не тiльки iз звичаєм та законом Сiчi. Хiба ж не в таїнi вiд людей, од вiйська виколихували свої замiри Брюховецький, Дорошенко! "Але ж, - оборонився майже гнiвно, - мої замiри чистi". З темряви на мить виглянули Плямкаловi очi, зиркнули пiдступно й нахабно: "Звiдки менi знати, що ти хочеш?" - "Через те й не знаєш i не дiзнаєшся нiколи, що мало пiд оселедцем олiї", - знову захищався сердито. "Я не знаю, - не гасив нахабних вогникiв Плямкало. - Брекало, Кваша знають. Усi гуртом до чгось домислимось". - "А коли домислитесь до чогось iншого?!" Двi мотузки не зв'язувалися. Давно i крiпко думав над тим. Спостерiгав не раз: людина замишляє на добре, а виходить зло. Чи замисли куцi, чи щось заважає, чи кожна людина має на всi добрi i злi справи свої мiрки? Тодi що ж виходить - не може бути добра для всiх? А, мабуть, не може. Навiть сiчовий закон не всi справляють однаково, й не всiм вiн до вподоби. Найчастiше буває так: починає людина з турботи про ближнього, зi справедливостi, а закiнчує олжею. Не може сповнити своїх замiрiв, починає пiдпилювати, пiдрiвнювати власнi мiрки, мiняє золото на мiдь, а срiбло на залiзо. Мiдь роз'їдає цвiль, а залiзо iржавiє. Саме так розпочинали Брюховецький i Дорошенко. Правобiчний гетьман i далi не спливав з його пам'ятi. Спустився у видолинок. Ворон брiв по груди в туманi. Врештi, не чуючи руки вершника, зупинився. Витягнув шию, роздув нiздрi, заiржав. Голосне iржання дзвiнким клубком покотилося понад туманом у нiч, розтануло в нiй. Сiрко пiдiбрав повiддя. Думка ще спотикалася в головi; не проганяючи її, прислухався й розглядався. Туман плив попiд кiнським черевом, скочувався в ще глибшу долиу. Вдалинi мрiли чорнi кучугури дерев, ще не потопленi туманом, звiдти тягло сирiстю. Молодо кричав у травах перепел, i враз той крик пробився крiзь бентегу думок, упав на оголене серце. Сiрко вiдчув, як щось затремтiло в ньому жагою, хлюпнуло в душу, вона на мить розкрилася i впустила далеку-далеку нiч, тихий дiвочий шепiт i гарячий пал на губах. "За один поцiлунок вiн оддав гетьманство". На ту мить вiдлетiло все - важкi думи, битви, клопоти, лишився тiльки крик перепела, закутанi в туман вологi верби, зелений пах трави й щем серця. Все iнше було далеке й непотрiбне. Десь iз самого денця зiрвалась думка про свiт - який вiн широкий i росяний i як мало зачерпнув його в себе, й гарячий жаль заклекотiв у ньому. Кiнь пив з копаночки воду. По копаночцi плавав туман, i, здавалося, Ворон спитав його. Зривалися з кiнської морди краплi, кльо-кали глухо, неначе падали на дерево. Дзенькнули вудила, Ворон пiдвiв галову й заiржав коротко, з похрипом. Може, вiн чув вовка, а може, його тривожила самотiнь. Вiн довго не хотiв брати вудила, врештi сталь дзенькнула об кiнськi зуби. Ворон пожував вудила i притих. Сiрко сiв у сiдло. Треба було думати, куди правувати далi. Вирiшив зненацька: "Поїду отако прямо й перепливу через Днiпро. Просто зараз, уночi". Зринула думка, що може втопитися, але вона не викликала страху. "Може, й на краще". Невдовзi про Дорошенкову згоду пiддатися Москвi повiз iз Сiчi до царя кореспонденцiю значковий товариш Овсiй Шашiль. РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ Гетьман любив затишнi кiмнати, м'якi фотелi й канапи, килими - особливо турецькi та перськi. Завжди сiдав так, щоб перед очима була вся кiмната й щоб тримати в полi зору всiх, хто в нiй. Не любив, коли пiдходили ззаду або ставали збоку. Навiть по саду ходив тiльки по прямих стежках i лише там, де не було кущiв i великих дерев. А ще вiн любив вареники з вишнями, гречаники з салом i ковбасою, смаженi в маслi курячi пупки, вишнiвку i прозоре французьке вино. Принаймнi так йому здавалося, й такi страви йому готували, коли обiдав сам. Бо, якщо сказати правду, вже й не знав, що йому смакувало. Ось i вишнiвка... Пам'ятав, як ще в батькiвськiй хатi стояли на пiдвiконнi сулiї з вишнями i в них грав рубiновий сiк, бiгли вгору по стiнках рожевi бульбашки, але для них, дiтей, було заборонено навiть пiдходити до тих бутлiв, i вишнiвка здавалася неймовiрним залассям. Пам'ятає, як восьмирiчним хлопчаком добрав спосбу добутися до того трунку - вирiзав очеретину й тягнув крiзь неї солодку вишнiвку i доливав у бутлi води, аж поки не впiймався на грiшному промислi. Його зачинили в льоху, й вiн рюмсав там вiд обiду до вечора, а по тому два тижнi одмолював у бога грiх. Бог простив йому пiсля першої молитви, вiн це вiдчув одразу й за це полюбив бога, а батьковi не прощав довго. I ось по багатьох роках, ба десятилiттях, згадав солодку батькову вишнiвку, й забаглося йому її, челядники заставили судiями довгий стiл, але жодна не смакувала. У всiх бутлях не те. Чи вишнi не тi, чи не на тому сонцi настоянi... А тодi один кухарчук принiс невеликого штофа (каже, купив у одної баби), ягоди там були поморщенi, вишнiвка - темно-червона, але вона одразу нагадала гетьману ту, що вистоювалась у високих сулiях з тонкими шийками в батьковiм домi. На жаль, i я, бабина, була не та, яку пив через очеретину. I вiн зрозумiв, що тої йому вже не скуштувати нiколи - її спили лiта, й не побiгти босими ногами по споришу, i не рвати яблука-зеленцi, не смiятися щиро й весело. Гетьман сумно подумав, що й сам вiн - жертва вiчно нездiйсненних бажань, жертва погонi, в якiй втiкача - мрiї - нiколи не наздогнати, навпаки, з роками вiдстає вiд неї. I лишається в душi порожньо, лишається невдоволення собою, лишається вiчна оскарга на свiт, i не хочеться зiзнаватися, що вибрав цю путь сам. I тодi вiн засмутився, й весь день був задуманий, i наказав запалити в домашнiй церквi п'ятдесят чотири свiчки, хоч не сказав, у спокуту яких грiхiв або на звершення яких замiрiв має згорiти той вiск. Здивований таким велiнням, Ждан Гук позапалював свiчки. Гетьман не вказав, перед якими святими їх свiтити i якi молитви читати. Так вони й згорiли перед образами святих в нiмiй тишi. Догорiли свiчки в церквi, i Ждан запалив два п'ятисвiчники в обвiшанiй килимами свiтлицi. Гетьман наказав вiдставити один п'ятисвiчник далi, Ждан перенiс його на кахельний карниз грубки. Гетьман подумав, що вже давно хотiв прогнати цього парубiйка, та чомусь не проганяв. Не справджувалися його надiї на цього хлопця, хоч вiн нiчого недишкретного мовби й не зробив, але гетьман душею вiдчував, що той до всього доскiпливо приглядається, нiчого не приймає на вiру, якщо так, то пiд тими прищами неодмiнно загнiздився черв'ячок недоброхiття. I все-таки вiн i досi чимось йому подобався. Чим же? Нелукавством. Простотою. А ще чим? Тим, що негарний?.. А може, тримав через те, що взяв сам, що обридли лестивi, слизькi челядники. Нехай ходить серед них хоч один отакий - вiдкритий i дикий. Колись i сам був такий... Нi, не такий. А який був? I яким мiг бути, аби не подув сприятливий вiтер у його вiтрило? Попував би десь у селi. Доживав вiку добрим сiльським батюшкою, мочив би у сулiях вишнi та квасив на зиму капусту з хроном, смородиновим листям та горобиною. Десь у глибинi свiдомостi (неначе в снi) майнуло, що, може, в тому бiльше щастя, нiж у гетьманствi. Майнуло й щезло, йому аж стало соромно за такi думки, i щезли спогади, i став вiн знову важким, похмурим, буркiтливим гетьманом, котрого мучать безсоння i печiя, а сам вiн обридає всiм бубонiнням, нудними повчаннями, i влазить у всi великi й дрiбнi справи, i не може їх вирiшити за раз, часто одкладає на завтра. На завтра! Вчора одклав не обмiзковану грамоту з малоросiйського приказу. В тiй грамотi сказано, що йдеться до нових утарачок з турками - до великої вiйни, Адрiанополь i Стамбул рихтують її давно, й через те треба увiйти в спiлку iз Запорожжям, пропустити туди пороховi та провiантськi обози й видiлити з гетьманськi' скарбницi кошти для закупiвлi зброї. Гетьман протримав у головi цей клопiт трохи не всеньку нiч, так i не позбувся його. Зняти варту, яку сам наказав поставити i пропустити обози! I таким робом укрiпити на силi Сiч, дати потачку сваволi й непослуху. Посполитi й так втiкають на Сiч, нема їм стриму. А дознавши, що Москва шле за пороги свинець i сукна, попливуть туди, як плав. А може, тiєї вiйни й не буде. Вже турок один раз вхопив шилом патоки, вдруге не захоче. Що йому бiльше в мислi - українськi рядна чи венетiйськi сукна? Опрiч того, Самойловича канудило вiд думки, що допомагатиме тому прибишевi, своєму запеклому вороговi - Сiрковi. Спогадував слова, якими той шпетив його в листах, i важка, густа кров упала в скронi. Нi, не дiжде, ланець! Кiсткою в горлi Самойловичу Запорожжя! Зараза непослуху розтiкається звiдти по всiй гетьманщинi. Має себе той пробишака за зацного лицаря, узяв моду всiх повчати, ще й хоче привести його до одної спiлки з правобережцями. Гетьман знає, що то за спiлка! Видеруть з рук булаву, вiддадуть, кому самi схочуть. Що буде, коли не виконає оце велiння Москви? Надiшлють грамотку, вишпетять. Цар i бояри теж вiдають, що Сiч - то дикий клубок шершнiв, але мусять терпiти, бо той клубок стоїть на перепонi вовковi - турчиновi. Може, й грамотки не пришлють. А може, вiн гетьман, добре не прочитав тiєї реляцiї! Саме так - добре не прочитав. Ця думка осяяла його, як знамення. Перехрестився, дiстав маленький ключик, вiдiмнув ковану срiбними штабами скриню. Вийняв з неї листа з двома печатками, поклав на стiл. - Ей, свiтла! Ждан зайшов з передпокою iз п'ятисвiчником в руцi. Цей п'ятисвiчник (свiчки товстеннi, з бiлого лою) для читання. Самойлович страчав зiр катастрофiчне, це його вельми непокоїло i пригнiчувало. Тепер, коли вiн читав, свiчкар стояв збоку i присвiчував над головою. Приступаючи до столу, Ждан побачив великого голубого метелика, який бився в шибку вiкна, прочинив вiкно i випустив його. Гетьман скривився. Й на хвилю вiдволiкся од своїх думок, їх одволiк чоловiк на парсунi, що висiла на протилежнiй стiнi. Та парсуна - єдина у кiмнатi. Чоловiк наморщив чоло, примружив очi, поклав на вуста палець. Навiть Самойлович не знає, хто це такий. Якийсь латинянин, одягнений у козацьку одежу. Але вельми значущий його жест. Вiн увiбрав цiле людське життя. Багато життiв. Життя цiлих поколiнь людей. Помовч - i чогось досягнеш! Помовч - i залишишся живий. Навiть потаємнi думки можуть вiдгадати! Не поспiшай, помисли - знайдеш найкраще рiшення! Увесь вiк гетьман живе з прикладеним до вуст пальцем. Якби прийняв - гай-гай, чи сидiв би в оцiй свiтлицi?! Портрет чимось йому й не подобається. Либонь, нагадуванням, що й той жест можуть вiдгадати. А також думкою про те, що не все життя - в отiй мовчанцi, що є на свiтi iнше життя, просте й веселе, сповнене радостi й довiри, безжурностi, позбавлене страху й засторог. Може, воно i є, але не тут. Не в цих i не в подiбних до цих стiнах. Самойловичу здалося, що чоловiк на портретi пiдморгнув йому. Мовляв, твiй розгад правдивий. Гетьман знову пiдсунув ближче листа. У Ждана зiр, як у сокола-боривiтра. Боривiтер бачить маленьку птащку-пастушка в густiй травi на вiдстанi версти. Рядки, над якими гетьман нахилявся до самого столу, в свiчкаревому очу - як грубi гужiвки. Гетьман думає, що Ждан не вмiє читати й не знає, що той з дячком Алтином давно подолав часословець, псалтир i октоїх i тепер сам читає всiлякi книженцiї. Ждан хотiв одкритися давно, але якось не випадало, а тепер i не знав, як те зробити. Та й iнодi вельми цiкавi кореспонденцiї читає гетьман. Ждановi втямки, як це страшно бути втаємниченим у гетьмановi справи, й мучить його совiсть, ось через це вiн на хоче бiльше прислужувати в цих покоях. Цур їм, отим вигодам, про якi казав Митрофан, i козацькому кунтушевi, i легкiй роботi. Це ж лише в людських очах вiн козак гетьманського двору, а насправдi - звичайний наймит. Щоправда, всi тут наймити. I старший кухар, i управитель, i навiть генеральний обозний. I оцього листа вчитав Ждан. Дуже важливий то лист, бо писаний вiн на добро Запорозькiй Сiчi i всьому поспiльству, а ще там сказано, що йдеться до великої волейної потреби, либонь, i гетьман пiде в похiд, а з ним i Ждан. Нi, Ждан з гетьманом не пiде, вiн намислив собi iнший путiвець. - Розпали у грубцi, - раптом звелiв гетьман, - щось мене морозить. Ждан здивувався - гетьман нiколи не пояснював своїх велiнь. "I чого вiн такий непривiтний? - думав Ждан. - Доскочив найвищої влади. Все в нього є... Скiльки то користi можна зробити на такому урядi. Може, тому й похмурий, що не робить? А чому не робить?.." Ждан заходив у глухий кут. Йому, небораковi, здавалося, що влада й дана для того, аби робити людям добро. Все було готове до пiдпалу: тонкi кленовi полiнця, м'яка вiвсяна солома. Вона спалахнула, щойно рожевий язичок свiчки лизнув її. Золотi вiдсвiти заграли на смаглявому, з випнутими вилицями Жда-новому обличчi, на зеленiй кахлi, на кованiй срiблом скринi. Ждан вiдступив iз п'ятисвiчником до дверей. Не знав: йти йому чи чекати, коли гетьман почне читати далi. Вiн так i не навчився вгадувати гетьмановi порухи, часто ступав ногою не в тi, що треба, слiди. Й знав, що гетьман це бачить, але не мiг здогадатися, чому не проганяє. Щоправда, цей важкий вельможний чоловiк не мрiв ласкою нi до кого, й мало кому вдавалося вiдгадати бажання гетьмана, хоч усi летiли летом на один покив його пальця, гнулися до пiдлоги; лише вiн, Ждан, стояв прямо, не гнувся й не хилився, i гетьман терпiв його. А може, свiчкар i гетьмана впевнив, що має стояти прямо, як свiчка. Гетьман важко пiдвiвся з фотеля, взяв аркуш i пiшов до грубки. Пхнув його досередини, й цупкий папiр спалахнув у одну мить. Вогненна сила аж пiдняла бiлий аркуш угору, а впав вiн донизу, на попiл, червоним сувiйчиком. Ждан у першу мить не стямився з подиву. Далi йому спершу стало холодно, а потiм душно, зяпав вiдкритим ротом, i гарячий дух переплавленого з чорнобилем лою забивав подих. На мить - тiльки на мить - спробував обдурити себе розгадом: такi листи треба спалювати, аби не розкрилася таємниця. Одначе одразу ж i вiдкинув ту думку: зовсiм не така це таємниця, щоб її ховати од генеральної старшини. Гетьман усi листи оддає до таємної канцелярiї. Розгад був один. Уже потiм Ждан довiдався, що й з гiнцем, який привiз його, сталася лиха приключка: заснув у надмiр натопленiй хатi, в якiй каглу у бовдурi хтось рано заткнув, так i помер неборака вiд чаду. В першу мить Ждан понiс оцю таємницю, як вiдкопаний на злодiйському обiйстi скарб. Вiн понiс її, як справжню коштовнiсiь, яку можна посернути людям, адже це найбiльша радiсть - подарувати iншим щось велике, ранiше одiбране в них, i тiулив до серця, i горiв, немов у лихоманцi. I тiльки згодом вона придушила його, як жорновий камiнь. Вiдчував її огром, аж болiло серце. Спускався вниз сходами, нiс у руках п'ятисвiчник, i пливла по стiнi легка тiнь, що, здавалося, теж знала все й радiла разом з ним. Щось велике, не знане ранiше заполонило Ждана, наповнило незвичайною вiдповiдальнiстю, аж урочистiстю. Вiн зрозумiв: нлстуїпiв момент, для якого живе, приспiв час виправдати перед богом власне iснування на землi. Звершити дiло праведне, хоч i небезпечне. Через те й праведне, що небезпечне. Нiч була ясна, зоряна, лебедем плив понад високими вербами мiсяць. Тихо пливла попiд вербами рiка iз золотою кладкою на той бiк i срiбними палями, густо повбиваними в воду. Кажуть, по тiй кладцi вночi ходить козак - кучерявий, рiдкозубий Олiйниченко Кузьма, а тодi перебiгає на цей бiк i ганяється за вертлявою, мов дзига, дикуватою Оришкою. Ганявся вiн за нею й за життя, а Оришка втiкала вiд нього, ще й кепкувала над ним, не знала, що приневолять батько та мати пов'язати засланих Кузьмою старостiв рушниками (Кузьмi батько передавав олiйницю i водяний млин) i вона у вiдчаї побiжить по цiй дорiжцi на той бiк Сейму, але добiжить тiльки до глибу, а за нею й Кузьма. Мабуть, була дурна? А може, й нi. Але таке буває пiсля пiвночi. А зараз пiд вербами регочугь дiвчата, i той смiх пругкою хвилею проходить по Ждановi, лоскоче серце: Ждан рiдкозубий, але у воду не побiжить. Одрубав отак у думцi, а серце чомусь стислося, й вiн зупинився. А тодi думь.а-iаїна прогнала всi iншi думки. I вiн покликав: - Тимку! Ходи сюди! - Йди ти. - Нi, ти! Маю справу. Пiдiйшов Тимко - високий, гарний парубок у китайчатiм жупанi, мiсяць вигравав на його обличчi, й було воно мужнє, гордовите. Тимка люблять дiвчата. Тимко - Жданiв товариш, в недавньому минулому ще й суперник. Незугарний з виду, голий, як бубон, Ждан смалив халявки до найгарнiших дiвчат. Власне, халявок не смалив - тiльки закохувався потайно. Був страшенно влюбливий, i всi батуринськi красунi по черзi снилися йому ночами. Вiн знав, що незугарний, знав, що бiдний i що жодна з тих дiвчат не пiде з ним до вiнця, й переживав страшенно, й не мiг нiчого з собою вдiяти. Отак i закохався у високу станом, русокосу Вiвдю, дочку багатого чумака Гриценка. Що вже була Вiвдя красива, що вже знала собi цiну, а що вже правила за ту цiну... парубки глухої ночi й на кладовище ходи чи по її забаганцi, i в чужi садки лазили, i вкинули соцького в рiчку, а їй все було мало. Й кривавили один одному пики, i провалювали голови, а вона заливалася смiхом, й кожного вечора проводжав її iнший парубок. Одного разу, на зло всiй паруботi, забаглося Вiвдi, щоб її провiв додому Ждан. Отодi й посварилися з Тимком, котрий перед тим проводжав Вiвдю кiлька вечорiв суспiль. Але по тому Вiвдю почав проводжати Кирик, а далi Махтей, а далi несподiвано Ждан закохався в кругловиду веселуху Парасочку, й вони помирилися з Тимком. I запалали один до одного парубоцькою приязню, й виповiдали один одному всi, якi мали, таємницi, й Тимко пристав на Жданiв замiр тiкати разом на Сiч. Спочатку пристав, а потiм чогось передумав. Ось тепер Ждан поверне його на старе. - Чого бiжиш, як з пожежi? - Тимку, ходи ближче... Я тобi скажу таке... Розумiєш, я припадком прочитав московського листа у гетьманськiй свiтлицi. У листi вказано, аби дали запорожцям хлiбного й порохового перевозiв, аби гетьман послав на Сiч i свої обози. А гетьман того листа не показав нiкому i спалив у грубцi. Нам треба розказати комусь такому, хто б змусив гетьмана перемiнити свiй намiр... Навiть при мiсячному свiтлi було видно, як поблiд Тимко. Обличчя його якось дивно перекосилося, нижня губа одвисла. - Ти... ти... - зашепотiв вiн... - цс-с. - I оглянувся на кущ, що чорнiв неподалiк. Ще й присiв i приглянувся проти води. - Дурне мелеш... Хто тобi повiрить? - Архiмандрит попросить гетьмана поклястися на євангелiї. - Та ти тямиш, що молотиш. До архiмандрита як до неба... Замри, якщо хочеш жити. Гетьман роздушить тебе, мов кузьку. Не такi мудрагелi в льохах гризли залiза. I знай: ти менi нiчого не казав... Цур дурня... Забудь... То вищiї помисли. Ми й справдi кузьки. - Ти не кузька, а блощиця, - скипiв Ждан i крутнув головою. Тимко мовчав. З того боку рiчки вiяло холодом. - Йди вже, - понуро, тихо мовив Тимко. - Проспися. Бо... Якщо мене вiзьмуть на квестiю... - За що тебе брати на квестiю. Ти - нiкчемний заєць. Скуби собi капусту. Тимко опустив голову. Ждан плюнув пiд ноги й почовгав по стежцi вгору. Йому самому було страшно. Й не знав, чи витримав би тi лютi квестiї, яких, правда, сам не бачив, але про якi чував. Але ж, подумав, у двiтi є щось бiльше за власний страх. I навiть за життя. Якщо напружитися.... Якщо зiбрати воєдино волю - можна витримати. Вiд широкої, обплутаної корiнням дерев стежки вiдбiгали вбоки iншi. Ждан несамохiть повернув на одну з них. А може, й не випадково. Вона вивела його берегами на гору, далi привела по широкiй межi до новенької дерев'яної церкви. Липовий, котрий ще не потемнiв, дашок блискотiв проти мiсяця, як слюда. Церкву спорудили на мiсцi старого церквища, ще й бур'янiв довкола не викосили. За ними не видно було давнiх настоятелiв храму, могилок їхнiх. У хатинi бiля церкви, власне, у сторожцi, доживав вiку колишнiй дяк у абшидi Хома, двоюрiдний брат седнiвського дяка, звiдки його й знав Ждан. Обидва дяки дуже схожi один на одного, обидва не пiднялися на вищi щаблi церковної драбини, обидва потроху прикохували хлопця, але самi бiдували. Нинi в новiй церквi новий дяк, а Хома справляв сторожiвську службу. Перебивався вiн з ячмiнної кутi на воду: десь прочитає канон на iсход душi, комусь напише клопотання до полкового суддi або й до гетьманської канцелярiї. Дуже любив писати тi папери Хома Хом'як, тiльки не любили їх читати в канцелярiях. I не любили самого дяка, може, через те и дочасно виперли з церкви. У дяка Хоми потайно вчився грамоти Ждан. У Хом'яка свiтилося, й Ждан постукав у маленьке, в однохрестя, вiконце. А тодi пригадав, що дяк нiколи не замикає хату, й прочинив дверi. Хом'як сидiв за столом, читав псалтир. Вiн його читає завжди, тiльки вичитує з нього трохи не те, що вичитують iншi. Прочитає главу, а далi сяде й замислиться, як то воловi пролiзти у вушко голки?! Чи вiл так схуд, чи голка така велика, чи вушко роздимається... Псалтир - єдина книжка в дяковiй хатi i єдина коштовна рiч. Все iнше Хом'як давно поспродував та помiняв на борошно, квасолю, а то й на пугар горiлки. Лишилася одна миска та один черепочок, двi ложки (одна для гостя), дерев'яний цебер з водою, порожнi полицi i жердка, а на печi - кожух. У кожух Хом'як одягається взимку, кожухом укривається. Навiть вiника немає в Хоминiй хатi, й не метено там, мабуть, з рiк. Хом'як нечесаний i невмитий, важкi сиво-чорнi ковтюхи звисають йому на очi, й важка борода розтеклася по грудях, а сам великий i темний лицем. Ждан завжди думав про те, що дяк Хома давно покiнчив рахунки зi свiтом i не боїться нiчого. Через те й вирiшив одкритися йому та запитати в нього поради. Хом'як вислухав Жданову оповiдь, дивився перед себе на важкi, чорнi, покладенi на святе писання руки. Ждан скiнчив, а дяк усе ще мовчав, не вiдриваючи погляду вiд рук. Виглянула iз запiлля миша - худа й довга, шаснула пiд пiч. Либонь, вона тут вже не боялася нiчого. Це чомусь i розвеселило, й утвердило в своїй думцi Ждана. Але, йому в подив, Хом'як, i далi не повертаючи до нього голови, пробурмотiв: - Щасен чоловiк, що все чинить обачно, й син людський, що твердо в законi держиться... - А чому ви так кажете, дядьку? - крутонув шиєю Ждан. - Обачно, бо... Як сказав господь: ще пiвень не проспiває тричi... - А хто може виказати? - Отож я й запитую. Ждановi помертвiло в очах. Й не вiд страху за себе, не вiд натяку Хом'якового (хоч пам'ятав i розумiв, яку небезпеку посiяв, виповiвши Тимковi таємницю), а саме через те, що син людський виявився зовсiм не такий, як вiн про нього думав. Напружував пам'ять, щось з неї виплутувалося, а тодi прорiк: - Але ж ми разом читали: "Справедливiсть твоя скрiпить тебе... нiчого тобi боятися, страх не наблизився до тебе". - Ти випустив слова "далеко будеш вiд гнiву". А вiн навис над тобою, ти в його лабетах, у його кiгтях. - А чого боятися вам? - Я не боюсь, - промимрив дяк. - Хоч... усе живе о своєму животi думає. I враз скипiло в Жданозiм серцi, вiн стиснув кулаки, що лежали на колiнах, прямим, кинджальним поглядом сiконув дяка. - Скiльки вам лишилося жити... Й чого варте таке життя? - Е, хлопче, - нарештi пiдвiв голову Хом'як, - що менше лишається в квартi трунку, тим вiн дорожчий i солодший. Коли його повна кварта, не шкода й на долiвку пролити. Знову пробiгла миша, тепер уже з-пiд печi в запiлля. - Усе в божiй волi, - бубонiв Хом'як. - А найперше ми, грiшнi. Ти не знаєш, якi то могутнi володарi свiту цього. I як добре вони знають та вгадують усе, що проти них. Навiть мовленi у льоху слова сягають їхнiх вух. - Чи не мишi їх носять! - скривив у посмiшцi губи Ждан. - Отроче, ти дуже мало знаєш свiт. А я пожив на ньому. Самих гетьманiв на моїй пам'ятi вiдспiвали дочасно... Свiтом, Ждане, править страх. Вiн ходить на котячих лапах i вибирає собi поживу. Ждан не хотiв думати про те, що чи хто править свiтом. Але вiн враз вiдчув, що йому стало душно. Здавалося, вiн зав'яз у чомусь глевкому i йому годi з нього вибратися. Рвонувся, немов з пут. Чув, як вони трiщать, однi спадають, а iншi... iншi тримають його, i думав про те, що оцей ось велетенський чорний чоловiк обплутаний ними з голови до нiг. У них i ляже в домовину. Здавалося, чого йому боятися: один, як перст, i жодних статкiв, i жодних надiй вiдломити ласий шмат вiд тлустого пирога на святковому столi життя. Поїдає осушки й крихти й боїться втратити їх. Як же вiн пояснить це боговi, якою молитвою вiдмолить свiй людський грiх? Вибiг з хати, зупинився вже аж за церквою. Вона сяяла, як свiчка, та не осявала душi. Ждан вiдчув себе маленьким, самотнiм на цьому свiтi, таким самотнiм, що хотiлося заплакати... Вгорi щось шкиргнуло чи шкрябнуло, вiн пiдвiв очi, подивився На баню церкви. На мить йому здалося, що проти зiр щось майнуло - крила чи руки, i вiн затулив обличчя, а тодi тричi перехрестився. Проте великого страху од того маєва не почував. Щойно поховав за вечiр у душi другу людину. А їх у нього й було лише двоє. Вiн вiрив у їхню людську совiсть, чеснiсть i ось мусив попрощатися з ними навiк. I немає йому бiльше куди подiтися, немає з ким порадитися. I видався йому свiт скованим одним велетенським ланцюгом. Увесь цей час його не полишала ще одна думка - про Митрофана, брата, сiчового пiдписаря. Найкраще було б якось зв'язатися з ним - передати письмову цидулу чи навiть закликати того до Батурина, адже Митрофан сам натякав, що був би радий, якби Ждан передавав йому тутешнi новини. Але кожного разу та думка наштовхувалася на гостру перепону, на посадженi в засаду чати: Митрофановi нiчого казати не можна. Митрофан служить не лише сiчовому товариству, а ще комусь, а якщо не служить, то готовий служити. Страшно: єдиний брат - i йому не можна вiдкритися! Й така гiркота пойняли Ждана, аж не хотiлося жити. Стiльки довкола ницих людей, нишко-вих, хитрих, заляканих. Сливе увесь свiт з них. Ще донедавна вiн думав iнакше. Навiть у сирiтствi, в старцiвствi йому стрiчалися добрi люди. Багато добрих людей, котрi хоч самi були бiднi й покривдженi долей, а таки ж спiвчували iншому бiдаковi й допомагали чим могли. I вже пiзнiше, коли його прийняла за пiдпасича дядина, у веселiй хлопчачiй зграї спiзнав багато злого, але немало й доброго, все зле було кабешне, добре йшло вiд мислi й серця. Всi хлопчаки були правдивi, всi мрiяли вирости в справжнiх достойних козакiв i прожити тiльки правдою. Як же все гарно починається в свiтi i як погано кiнчається! "Через те немає долi нашому краєвi, - думав. - Бо порiзнила отако всiх неправда". Тепер у Ждана залишився на пораду лише один чоловiк. Ждан не вельми вiрив у його совiсливiсть i правдивiсть, але був певний, що той нiкому не викаже таємницi. Бо сам не любить гетьмана. Сидiр Колиска доглядає гетьманський виїзд i двоє верхових гетьманових коней. Кругленький, пухкенький Колиска - вельми вправний конюх, четверо вороних у стiйлi не пiдпускають до себе нiкого, окрiм Сидора. Може, слово знає таке, а може, пiдкорив коней-звiрiв м'якiстю, добротою, охайнiстю. Якщо Ждановi випадає вiльна хвилина, вiн одразу бiжить у конюшню.Там затишно, там панує чистота, й тебе охоплює особливе почуття доцiльностi життя та тривкостi всього сущого на землi. В двi руки од проходу стоять конi - воронi, сiрi, гнiдi, мишастi, годованi вiвсом, добре вичищенi, побрязкують цепками, переступають з ноги на ногу, зiтхають глибоко, по-своєму, по-конячи. У самому кiнцi стайнi, в щiльно загороджених стiйлах - внизу дошки суспiль, а вгорi мiцнi дерев'янi грати - басують два знаменитi на весь край жеребцi - Шляхтич i Пiвень. Шляхтич - перський румак, довгоногий, довгошиїй, Пiвень - бахматий, з важкими грудьми, довгою гривою i мiцними копитами. Одного разу тим копитом вiн забив на смерть пса-вовкодава, що був заникнув до стайнi, коли Пiвня виводили на прогулянку. А вгорi щебечуть у гнiздах ластiвки, стайня без ластiвок - то й не стайня, а льох. У лiвому кутку бiля дверей лежить накошена трава й стоять мiшки з вiвсом. Пахне травою, дьогтем, ремiнною упряжжю, гноєм i кiнським потом. Колиска дозволяє Ждановi почистити конi залiзним, з вишмульганою дерев'яною ручкою шкреблом. Той чеше воронi, гнiдi, сiрi боки, а потiм ще протре коня солом'яним вiхтем, аж шерсть на коневi заблищить, а Жданове серце осмiхнеться. Ще Колиса iнодi дає Ждановi вигуляти жеребця, промчати охляп аж за село, до Вовчої могили. Ждан любив коней не стiльки за гарячiсть i прудкiсть, скiльки за красу. I, скачучи на конi, уявляв себе не звитяжцем, а милувався, як гарно, як грацiйно бiжить кiнь. I тодi його душа виповнювалася чимось чистим, дзвiнким, красивим. Сидiр Колиска кохається в конях одмалечку, пожалiє найгiршу шкапу, але отих четверо i тих двоє не любить. "А щоб ви понесли його пiд кручу..." - якось, крутячись у вiльнi хвилини на стайнi, почув його бубонiння Ждан. I зрозумiв, за що Сидiр ненавидить цих красивих коней: бо вони'возять гетьмана. А одного разу пiсля гетьманових вiдвiдин конюшнi Колиска так нажохав четверик, що машталiр не змiг управитися з ним, й довелося запрягати iнших. За що Сидiр не любив гетьмана - хто зна. Адже починав служити ще в його батька, а потiм Самойлович забрав його сюди. Може, за те й не любить, що попович став гетьманом, а Колиска так i лишився конюхом. А Ждан заникує не тiльки в конюшню, а й до Колиски додому. Якось Колиска попросив його допомогти привезти дров, Ждан привiз, а тодi прийшов їх пиляти, а там i колоти... Вiн перепиляв i переколов не одну хуру дров. I впорав весною Колисцi поле - дванадцять упругiв у долинцi пiд Щербатiвкою, i обкопав канавою Колисчину садибу... Казав, що знудьгував за простою роботою. А насправдi вiн знудьгував за голубими очима Парасочки, Колисчиної дочки. Дуже веселi в Парасочкп очi, завжди розсмiянi, Ждан не натiшився тим смiхом i не сягнув його глибини. Парасочка видається йому красунею з-понад красунь. I тратиться вiн перед нею, й нарiкає на себе, а нiчого вдiяти не може й приступнтися до Парасочки теж не вмiє. Тiльки iнодi, коли забудеться, коли ошалiє, то розбалакається й тодi чеше, наче дячок-уставщик, i Парасочка слухає з цiкавiстю. А потiм блисне оком, крутнеться на товстенькiй нозi, й вiн знову знiяковiє, зашпортнеться, пече ракiв. А Парасочка хихоче й сплескує руками: "Який же ти смiшний. Ждане". Парубок їй подобається. Подобається не вродою ("ох, коб хоч трохи кращий"), а саме оцiєю цнотливiстю, нiяковiстю й ошалiлiстю. А ще ж дечим i зобов'язана Ждановi. Про це знає не тiльки вона, знають її батько та мати. Пiшла Парасочка в Текелiйовi сосни по малину - пiшла, дурна, сама, а її й пiдсочив Олельчин Iгор. Син сотника Олелька Iгор - без князя в головi, причмелений, але силу має велетенську, бо їсть наче не в себе, а до роботи не здатний. Тобто не хоче нiчого робити, такий у нього причмiл. От вiн i вхопив Парасочку на дорозi. Дорога вилась у кущах понад рiчкою, а в рiчцi Ждан перевiряв вершi. Бiля дороги сушилися його ж крильчаки. Зачувши Парасоччин вереск, вiн вибiг на дорогу, закричав i собi, напав на Iгоря, а той зопалу втелющився в сiть. Поки виплутався, Парасочка втекла. Пом'яв тодi Iгор Ждановi боки, зате Парасочка врятувалася. Увечерi Колиска закликав Ждана додому, пригощав його горiлкою й просив нiкому про ту пригоду не розповiдати. Ждан дотримав слова i став бажаним гостем у Колисок. Параска складає цiну своїй вродi й через те не зовсiм легковажить Ждановим коханням. Хоч i не осягає його до кiнця (цей найкоштовнiший у свiтi скарб здебiльшого поцiновують найдешевше), тримає хлопця бiля себе - отако й зрiвноважуються на вселенських терезах любовi двi шальки. То життя, доля провадять свiй вiчний вiдбiр. Ждан виповiв свою таємницю наступного дня, проводжаючи Колиску додому. Йшли стежкою вiд рiчки на Мохнiвку повз розкiшний сад Леонтiя Кочубея, де саме наливалися червоним соком вишнi, стежка була широка, й мiсця вистачало обом. Колиска не сахнувся, не зацiпенiв зi страху, а ще й розпитував, як саме читав ту реляцiю гетьман, що при тому робив i як палив її. - Нiколи не мислив вiн запорожцям добра, - сказав Колиска, повертаючи з стежки на широку вулицю. - Пагуби вiн їм хоче. Бо ж не признають його над собою, як i iнших гетьманiв не признавали, опрiч Хмеля. Але штукенцiя ця - з реляцiєю - дуже тонка й небезпечна. Тут не можна отако - без огляду. Сидоровi думки роздiлилися на двi отари. I не мiг вiн зiбрати їх докупи, не мiг зробити вибору. Найкраще було б вiдхреститися од цього хлопця та його небезпечного замiру. Але й Ждан тодi вiдхреститься вiд нього. А йому вельми припав до серця цей парубок. I йому, й Парасочцi. Звичайно, не кепсько було б вiддати Парасочку за багацького сина. Але тi багацькi синки самi шукають наречених з багатим посагом, та й репане багатство i душу робить репаною. А Ждан - хлопець совiсливий, чесний, сирота, такий шануватиметься, такий не покривдить нi Парасочку, нi тестя та тещу. Й не нашiптуватимуть лихого його родаки, бо їх просто в нього немає, прихилиться до їхнього, Колисчиного, роду. То нiчого, що не має статку, не в ньому щастя. Вiдмовити Ждана вiд того, на що той намiрився, теж було небезпечно, можна прогадати в його очах, змалiти до порошинки. Лiпше перебрати той клопiт на себе, та так, щоб ним i не клопотатись. О, Сидiр гаразд знає гетьмана. Знає, що робить з тими, хто бодай одним оком заглядає в шпарку до його покоїв. Немає нiчого небезпечнiшого за намагання стати на путi вседержителям. I вiн надумав: аби зберегти собi зятя, треба його якось вiдтрутити вiд двору на якийсь час. Вже давно проситься Ждан з покоїв до стайнi (челядi те в подив), й головний управитель позавчора сказав старшому конюху, аби забирав свiчкогаса до коней. А в недiлю їдуть стайничi аж на далекий Дiн по конi; от з ними Сидiр i спорядить хлопця. - Є в мене, Ждане, одна стежка, один хiдник. I пошлю я по ньому вiрного чоловiка, либонь, i запоможемо запорожцям. Нехай самi запитають в царських канцелярiях, куди подiвся той ординанс. - Вiн пристояв мить, i мусив пристояти Ждан. - Тiльки це справа дуже потайна й небезпечна. Дивися, не виляпай нiкому, бо одсiчуть голови тобi й менi. * * * Ждан вернувся з Дону на макотруса й одразу ж поїхав у Седнiв, куди вiд'їхав на вiдпочинок гетьман. Ходив знайомими вулицями, блукав луками, де пас корови та конi, й дивний щем поймав серце. I не думав, i не гадав, що батькiвщина, на якiй, власне, нiчого не має, може так дiймати до живого, накликати стiльки споминiв. Запах рiдної луки одразу притлумив запахи всiх iнших, нехай i розкiшних, полiв i лукiв. Країна дитячих споминiв, у яку вели рiднi стежки, була багатшою, нiж всi iншi країни. А вiн таки ж набачився за останнiй мiсяць країв i земель, їхали степами й лiсами, минали мiста i села, й пригод їм лучилося чимало. Напали на них розбiйники, i, може б, вiн i погинув, якби саме не спав на днi воза. Вже загинули сотник i двоє челядникiв, а Ждан тодi викублився з соломи й не розгубився - дiстав з сiдельних кобур (сiдло лежало на возi) два пiстолi, з одного випалив у широку спину розбiйницького отамана, з другого - в низенького, схожого на тхора розбiйника в кожушанiй жилетцi, одягненiй на голе тiло. Отож вiн понюхав пороху i врятував гетьманську кореспонденцiю на Дон i подарунки старшинi, якi везли в чотирьох зашитих мiшках. Його славили i порятованi ним сердюки з гетьманського обозу, й донцi, яким привезли щедрi гостинцi, й приохочували лишитись на Дону, i якби щось раптом не поманило Ждана в рiднi краї - лишився б. Правдиво хтось сказав: тiльки та земля твоя, на якiй народився. Там, на Дону, спiвали українським козакам пiсень три рудi красунi - внучки отамана в абшидi, сивобрового пасiчника, i Ждан спочатку думав, що вони спiвають йому. А тодi розупевнився. Надто вони були красивi, й надто самовпевнi i нахабний був сердюцкий пiдссаулець Лещенко, танцюрист i хват, балакун i спiвун. Три дочки пасiчника лишилися в пам'ятi як три рудi хмарки. А в Батуринi на нього челає пухкенька, червоненим Парасочка. За всiєї несерйозностi її смiхотливої одачi, та й при деяких її недосконалостях, у неї вистачає розуму поцiнувати кохання молодого, цнотливого козака. ...Босими, в порспах, ногами гоьив вiн оцiєю дорогою на пашу корови. Отам вони повертали з дороги, корови йшли пастiвником, вiн брiв за ними. Трава була сива од iнею й холодна, аж обпiкала ноги. Отам, на Крячковiй могилi, вiн обiдав. Отам, у Лаврентiйовому болотi, ловив шганьми карасiв. Воду збовтував до чорного: пускав через болото корови - й вони сколочували її до дна. Карасики були дрiбнi i чомусь у червоних кривавих плямах. Отут, понад Рокитянською лукою, бродили найгустiшi тумани, i їхнє бiле полотно дерлi видимi деркачi. Отам, пiд олешиною, вовки розiрвали Явдошку - оброняла теля, пiсля того якийсь час пастушкiв супроводжував дiд Реп'яшок з рушницею. А ото синiє Неситiв бiр, туди вони ходилипо малину, хоч i боялися вовкiв. Ждан блу