кав по луках, по полях, вiн мовби прощався з  ними,  щось  йому
пiдказувало серце, а може, воно летiло поперед нього, вказувало йому путь.
   Вернувся на панський двiр,  i  його  запросили  до  столу.  Сьогоднi  в
гетьмана iменини, й челядь гуляла. У великiй челядницькiй свiтлицi  стояли
столи, баби й молодицi подавали страви. За столами сидiло  чоловiк  сорок.
Сердюки з варти бенкетували в малiй свiтлчцi. Не пили тiльки тi, що стояли
на вартi в покоях, та ще один, який вартував  льох.  З  правого  боку  вiд
Ждана сидiв Сидiр Колиска, Ждана  кортiло  розпитати  його  за  Парасочку,
одначе не запитував - соромився. А Колиска й  собi  не  звертав  на  нього
уваги, дослухався до розмови за столом. Вона спалахувала то тут,  то  там,
затихала, аж раптом зринули тихi голоси. Ждан почав  дослухатися  й  coбi.
В'язав слово до слова, думку до думки й вив'язав  вервечку.  В  сусiдньому
селi Макишинi, в маєтностях таки ж їхнього гетьмана, зрiла змова.  Колишнi
вольнi козаки, яких останньою полковою ревiзiєю  зiписали  в  пiдсусiдкiв,
збиралися послати в Москву посольство з суплiкою на гетьмана.  Та  коли  б
тiльки цю одну скаргу хотiли внести у високi царевi вуха, а то ж  вивiдали
й iншi недишкретностi гетьмана, навiть щось таке про вiйну  з  турками,  й
списали на папiр все. Зiбрали грошi, двоє призвiдцiв  -  козаки  Гулько  i
Зайченко - лаштувалися в  дорогу.  Але  знайшовся  здрайця,  козак  Сулiя,
виказав їх. Сердюки запрягли  коней  у  воза  з  клiткою,  в  якiй  возять
продавати на базар гусей, поклали  туди  зв'язаного  Сулiю,  й  поїхали  в
Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулiю взяли з собою для  того,  аби
показав, де живуть Гулько та Зайченко, а  зв'язали,  щоб  вивiдав  усе  до
кiнця. Для цього всiх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко  цей
пiдступ розгадали й прибили Сулiю трохи не до смертi. Сьогоднi вранцi  той
поволiкся додому показувати синцi, якi йому буцiм го намалювали сердюки. А
Гулько та Зайченко чекають на квестiю.
   Та звiстка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому  гетьманськi  милостi
в'їлися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем - троюрiдним  братом
по матерi. Це з ним пасли вони  на  Рокитянськiй  луцi  корови,  ловили  в
болотi  карасi  й  обiдали  на  Крячковiй  могилi.  З  неї  злiтали  вниз,
наслiдуючи степових чаєчок... Це ж,  мiркував  Ждан,  вiн  уже  нiколи  не
погомонить з мрiйливим Трохимом  Гульком,  не  почує  його  скрипки,  його
тихого смiху. Й захотiлося йому побачитись з Гульком. Так захотiлося,  хоч
i смерть, а мусить побачитись.  Може,  думав,  вдасться  чимось  допомогти
Гульковi. Все-таки вiн, Ждан, присвiчував гетьмановi.
   Тихенько вилiз iз-за столу, налив у мiдний пугар  дулiвки  й  вийшов  з
свiтлицi.  Сутенiло.  У  дворi  стояла  гнiтюча  задуха,  пахло  кiзяками,
перепрiлими збоїнами, з-за високого зеленого паркану з гетьманського  саду
повiвало сухим, переспiлим запахом липи.  Пiдiйшов  до  великого,  на  два
входи, цегляного льоху й здивувався, що пригощати нiкого. Сердюк сидiв  на
землi i спав, прихилившись спиною до червоної цегляної стiни  льоху.  Однi
дверi були вiдчиненi, в других стримiла притика. Ждан подивував,  що  вони
не замкненi, i в цю мить щось тоненько кольнуло його в груди, вiдтак  само
по собi закалатало серце, а думка заплiталася, наче п'яна. Це ж так просто
- пiдняти притику й тихенько гукнути у вологу темiнь.
   - ...Хлопцi, виходьте, - гукав Ждан, запах цвiлi бив йому в носа. Нiхто
не виходив, i вiн покликав удруге i втретє. Нарештi там щось заворушилося,
зачовгали на схiдцях ноги, i з льоху вийшли двi, пропахлi кислими огiрками
та капустою, постатi. Вони озиралися, розгублено витрiщилися на Ждана.
   - Трохиме, Василю, сердюк спить, - шепотiв Ждан. - Втiкайте.
   В'язнi озиралися, злякано косували на дубову хвiртку в парканi.
   - Куди ми втечемо...
   - Зi мною, на Сiч, - i аж стрепенувся, бо хоч цю  думку  носив  у  собi
вiддавна, але була вона десь далеко, мовби про запас, а тепер  спалахнула,
як порох. I з цього вогню, неначе з вибуху порохової гранати,  вигулькнуло
чорновусе обличчя Митрофана й поманило себе збадьорливою усмiшкою.
   - Нiкуди нам втiкати.
   Не стiльки з слiв, скiльки з Трохимового вигляду Ждан зрозумiв, що вони
не втiкатимуть. Й не осудив їх. Подумав: у них жiнки,  дiти  (в  Гулька  -
четверо), батьки... В цю мить вартовий сердюк голосно вiдригнув  i  лупнув
очима. В тих очах стояла хмiльна каламуть, думка довго не могла  пробитися
крiзь неї. Врештi пробилася, козак утямив усе й спочатку щось забелькотiв,
а далi тоненько заверещав. Ждан стрепенувся, оглянувся по  двору,  в  його
головi знявся рiй думок, але вiн не мiг вхопити  жодної.  Утямкував  одне:
склалося на лихо, йому треба рятуватися.
   - Допоможiть вкинути його в погрiб, - гукнув до Гулька й Лещенка.
   Тi монялися, переступали з ноги на ногу, одверталися. А  тодi  один  за
одним шаснули в погрiб. А сердюка, - Ждан не пам'ятав, як  те  сталося,  -
деменув в обличчя, а сам згинцi попiд вiкнами свiтлицi побiг до ворiт, якi
вели з господарчого двору на греблю й далi на дорогу за село.

   * * *

   Митрофан шукав собi срiбнi пiдкови, щоб були по каблуковi, в мiру тонкi
i щоб посерединi в них була чирвочка. Вона дуже гарно  вiдкарбовується  на
снiгу та вологiй землi. Й зовсiм не думав про те, що саме йому не випадало
залишати за собою слiду.  Таких  пiдкiв  не  було.  Обiйшов  усi  ятки  на
Костянтинiвськiй вулицi, де торгували залiзом i  залiзяччям,  а  пiдiбрати
собi пiдкови не змiг. Ось i остання ятка. Над самими дверима висiла в'язка
кiнських пiдкiв, бiля неї  -  набiр  кiнських  залiзних  пут,  у  кутку  -
шкворнi, а далi попiд стiнами залiзо  для  возiв  (ободи,  ступки,  отеси,
пiдгейстери), а також ухналi, скребки,  ножi  для  скобления,  бляшки  для
наритникiв, кiльця й дзвiночки для дуг, вудила всiх розмiрiв.
   Чубатий лiтнiй крамар у круглiй, татарськiй  ярмулцi  та  замицька-ному
чужоземному каптанцi намагався збагнути з вигляду запiзнi-лого покупця, що
йому треба, заяснiв виробленою  посмiшкою,  та  враз  стенувся,  неначе  з
холоду, спохмурнiв i пiшов зачиняти дверi.
   - Щасливо добувся? - запитав, шкиргонувши важким засувом.
   - Мовби щасливо. Нашi запорозькi кугути  мандрувати  не  люблять,  радi
випхнути за сiчовi ворота будь-кого й на дорогу припасiв не шкодують.  Так
що не схуд.
   - Ще схуднеш, - похмуро пообiцяв крамар. - Прив'язали ви мене до  свого
воза. Ще й брата мого в Батуринi. А в нього шестеро... Як пуцьвiрки.
   - А що б вони їли, тi шестеро, якби не гетьман? - буркнув Митрофан. - I
чим би торгував ти?
   - Я оце стою тут i  мовби  душу  свою  продаю,  -  зiзнався  крамар.  -
Вiдпустiть ви її на покаяння.
   - З тiлом чи без тiла? - Й бачив, як тiпнувся крамар, як вiн  злякався,
та й у самого душа зiщулилася й затремтiла, сполохана  чорною  думкою:  "А
хто вiдпустить мою?"



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

   Пан Казимир iз своїм гостем, двоюрiдним братом  Владиславом,  сидiли  в
садку в збудованiй у схiдному стилi альтанцi, пили  густий  i  холодний  -
просто з  льоху  -  грушевий  узвар,  розмовляли.  Пан  Владислав  приїхав
третього дня. Це був пухкий, м'який, череватенький панок рокiв  сорока,  з
сивуватим чубом, який вився на  скронях,  чималим,  у  червоних  прожилках
носом, тонким голосом i вишуканими манерами.  Любив  поговорити  про  речi
високi, про римських цезарiв, походи Александра Македонського, хоч сам був
людиною цiлковито цивiльною i посiдав уряд скарбника Луцького магiстрату.
   - Лиха це рiч... старiсть, - мовив пан Владислав, у очах якого  чаїлася
сумна думка, i вiдсьорбнув з великого пузатого кухля. - Дуже лиха.
   - Ти начебто не такий вже й старий, - заперечив пан Казимир.
   - Маю на мислi не кволiсть i хвороби тiла - iнше.
   - Що ж саме? - запитав Казимир i посмiхнувся. - Чим вона тебе лякає?
   - Не лякає, а  смутить.  Молодiсть  -  вона  щира  й  безбережна.  Може
пожертвувати життям задля якоїсь мети або заради когось iншого. А старiсть
- зроду-вiку. Та й не в самiй жертовностi суть.
   - А в чому? - знову посмiхнувся Казимир, якого тiшила ця  розмова,  як,
буває, тiшить людину гарна оповiдка.
   - В тому, що вона не вiрить у щось таке,  заради  чого  можна  принести
жертву.
   - А для чого її приносити, - сказав Казимир. - Викинь всi цi дурницi  з
голови й живи. Живи, поки  можеш.  Поки  можеш  випити  й  з'їсти.  Кохати
дiвчат...
   - А що ти називаєш коханням? Отих своїх...
   - Бiлогрудих лебiдок...
   - Так вони ж, мабуть, бридують тобою?
   - Нехай спробують, - ощирив у посмiшцi зуби Казимир. -  Та  й  чого  їм
бридувати? Я ще того... при здоров'ї. I живуть вони лiпше од iнших хлопок.
В полi не працюють.
   - Якщо це життя, - промимрив Владислав i пухкою  бiлою  рукою  роздушив
комара, тiльки червона пляма лишилася на щоцi. - До речi, а де твої Ядвiга
i Адам?
   Казимир поморщився на Владиславову нетактовнiсть.
   - У Краковi. Де ж iще? Адам у колегiумi...
   - А Ядвiга?
   - Я їй не забороняю жити, як вона хоче. Тiльки сюди їй потикатися зась.
- Казимир пiдвiвся. - Ходiмо звiдси, поки нас не з'їли комарi. Отаке кляте
мiсце, гарне й кляте: все лiто тнуть.
   Брати пiдвелися й дорiжкою пiшли до палацу. По дорозi зустрiли  дiвчат,
якi йшли з шиттям, їм дозволялося вишивати в саду, в дальнiм  його  кутку,
там була  вкопана  для  них  широка  лава.  Дiвчата  вiдступили  в  траву,
пропускаючи панiв.
   - Що то за дiвчина, чорнява i кругловида? - запитав Владислав. - Позаду
всiх стояла.
   - Сподобалася? - реготнув Казимир. - Можу поступитися на нiч.
   - Та нi. Я про те: надто вона змарнiла, i повно суму в її очах.  Навiть
не суму, а туги. Такої... ну, безпросвiтної.
   - Все ти щось вигадуєш, - невдоволено мовив Казимир. - Дiвка як  дiвка.
Звичайна хлопка, як усi iншi.
   Вони пiднялися по сходах на ганок. При  дверях,  обiпершись  плечем  на
одвiрок, схрестивши  на  грудях  руки,  стояв  Ян.  Його  чорнi  очi  були
непроникливi,  здавалося,  вони  не  пропускають  свiтла,  воно   од   них
вiдбивається. Але коли ковзнув поглядом по братах, Владиславу здалося,  що
перед його очима провели лезом бритви.
   - Дивний якийсь цей хлопець,  -  сказав  Владислав,  коли  вони  почали
пiднiматися сходами на другий поверх. - Менi  здається,  вiн  може  людину
вбити.
   Казимир засмiявся хрипкуватим смiхом.  В  тому  смiховi  вiдчувалися  i
досада, й радiсть, i нiби аж величання.
   - Все тобi  щось  здається.  Але  цього  разу  ти  вгадав.  Уб'є  й  не
здригнеться. Варто менi тiльки кивнути пальцем. Владислав знизав плечима:
   - Дивна вiдданiсть.
   Сухорляве, довгасте обличчя Казимира ожило, очi засвiтилися.
   - О, то незвичайна iсторiя. Хочеш - розкажу. Нiкому  не  розповiдав,  а
тобi розкажу. Може, ти тодi... Ну, перемiниш свою скептичну  фiлософiю  на
iншу, оптимiстичнiшу. Сiдай у фотель.  А  я  ось  сюди.  Не  люблю  м'яких
стiльцiв. Так от, слухай. Цей хлопець, Ян,  дiстався  менi  в  спадок  вiд
тата. Проте я також трошки  причетний  до  тiєї  iсторiї.  Менi  вже  було
шiстнадцять лiт, i батько брав мене на тi лови. Як ти знаєш, є у  нас  два
маєточки на Брацлавщинi: Пiски i Кчине. Так от, чверть  вiку  тому  в  тих
мiсцях гасав чи, як кажуть холопи, гуляв бандит Чапля з ватагою. Часом  не
чув? О, треба сказати правду, зацний бойчак, хоч i хлоп, ще й  невловимий.
Якi тiльки засiдки не робили на нього, якi тенета не розкидали -  проривав
i вислизав. Не було од нього  спасу  не  тiльки  моєму  татусевi,  а  всiм
довколишнiм панам. I тодi татусь дiзнався, що в Чаплi є  син.  Син,  якому
рiк. Ага, я забув тобi сказати, що жiнка Чаплшiа теж ховалася  в  лiсi,  а
синка вiддали далеким родичам. Тато й влаштував там засiдку.  Сказав  так:
колись хтось iз них двох та прийде. Два мiсяцi сильце  стояло  порожнє.  А
тодi впiймалася пташка. Знадлива була, я вже її пам'ятаю. Ну-от...  Привiз
татусь її в замок разом з  дитиною  i  почав  торгуватися.  Торгувалися  i
торгувалися. Довго торгувалися.  Любила  його,  того  розбiйника,  стерва,
дуже. Та врештi виказала Чаплин сховок. Схопили Чаплю, але  половина  його
ватаги вирвалася й подалася в iнше мiсце. Залишилася в тому ж лiсi,  й  не
могли її знайти. Заздалегiдь приготувала собi той  другий  сховок.  Почали
тепер торгуватися з Чаплею. Торгувалися-торгувалися й виторгували всiх  до
одного.
   - Я не все зрозумiв, - на  мить  перебив  Владислав,  перемiнившись  на
обличчi. - Про отi торги. Який же товар? У неї - дитина, у вас - куля  або
шворка на шию? Так? А далi...
   - Чекай ти! - махнув рукою Казимир.  -  А  як  шворка,  то  що?  Тiльки
трошки, було, посинiє... Ну-от... i збив мене з розповiдi.  Ага.  Оце  той
самий хлопець. Бач, який чорний.
   - Вiн лишився сам?
   - Його матiр татусь подарував одному пановi з Варшави. А Яна виховували
ось тут, у фiльварку. До п'ятнадцяти лiт. А потiм я вiддав його до вiйська
на вишкiл i наказав навчити грамоти.
   - I парубок не знає, хто вiн?
   - Звичайно. Я йому сказав, що вiн син бiдного безземельного шляхтича  й
що його батько загинув у вiйнi з Хмельницьким.
   - I вiн забув рiдну мову? Казимир зареготав.
   - Та вiн i не знав її. - I враз його обличчя стало серйозне. - А що вже
вiрний менi. В огонь i воду за мною i поперед мене.
   - Так, це важливо, що своєї мови не знає, - промовив  Владислав.  -  Не
знає рiдної мови, то вже, вважай, пес, а не людина.  Гавкає,  як  навчили.
Яничар.
   - Щось подiбне.
   Владислав довго потирав пухкою рукою пiдборiддя.
   - Поганий чоловiк був твiй татусь, а мiй дядько.
   - Це ж як поганий?
   - Не можу сказати й як. Дуже.
   Обличчя пана Казимира поблiдло, вiн схопився з стiльця й вдарив кулаком
по мармуровому столику. Кутики його губiв затремтiли. Одначе стримався.
   - Їдь звiдси.
   - Звичайно, поїду. Я й сам не хочу жити в такому домi.
   - Євнух, - таки гукнув навздогiн Казимир.
   За хвилину до ганку, де чорнiло вибасуване в споришi кiнськими копктами
тирло, пiд'їхала карета. Казимир стояв бiля вiкна, лiвою рукою тримався за
довгу портьєру з китицями. На мить в його очах  спалахнули  лихi  вогники,
але вiн не дав їм розгорiтися у вогонь помсти.  Довго  стояв,  роздумував.
Вже карета зникла за ворiтьми, вже вiддаленiв  стукiт  копит,  а  вiн  все
стояв прихилившись до лутки вiкна.
   Якась думка звивалася на днi його серця - серед гнiву  й  злоби,  серед
глуму i насмiху над невдатним  двоюрiдним  братом.  Раптом  вона  випливла
нагору. Казимир плеснув у долонi. Неначе з-пiд землi  вродився  козачок  у
червоних чобiтках.
   - Лукину, вишивальницю.
   Лукина увiйшла й зупинилася бiля дверей. Пан обвiв її  постать  гострим
поглядом. В першу мить йому здалося, що її очi займають все обличчя.  Такi
були великi й зболенi. "Тьху ти..." - вилаявся про себе пан. I подумав, що
з цiєю дiвкою йому й поталанило, i не поталанило. Була вона дуже цнотлива,
вiдлюдькувата i якась... гордовита. А чим вже їй гордувати в її становищi?
Пiдступитися ж до неї вдалося тiльки за допомогою вина. Вона впивалася  до
нестями й тодi нагороджувала  любощами,  не  вiдомими  Казимировi  ранiше.
Тiльки зо два рази прошепотiла якесь iнше, не його iм'я. А по тому ставала
знову як горiх серед колючого гiлля. I кiлька  разiв  пановi  спогадувався
ножик iз скiска. Було смiшно, а трохи й лячно. I все ж...  Є  щось  у  цiй
дiвчинi. Була б вона шляхтянкою... Просто якби вiн був  молодший  i  зумiв
закохати її в себе. Незвичайними розповiдями, хоробрiстю, чоловiчою силою,
нiжнiстю, подарунками. Про  таке  вiн  колись  мрiяв.  I  такого  йому  не
стрiлося. Спочатку вiйна, та й був живий татусь, вiн сидiв у цьому маєтку.
   - Чого ти така, неначе тебе ведуть на страту, - гарикнув Казимир, бо  ж
згадав, що саме Владислав помiтив осмуту цiєї дiвчини.
   Лукининi губи смикнулися, з темно-вишневих стали бiлими, а  з  куточкiв
очей скотилися двi сльози.
   - Я... я в тяжi, - прошелестiла вона. Пан наморщив високе чоло.
   - Ну й бiда менi з цими дiвками, - спробував повернути все на  жарт.  -
Ледве з якою пересплю, уже й понесла. - I осмiхнувся погордливо, хижо. Хоч
насправдi це була четверта дiвчина,  яка  завагiтнiла  вiд  нього.  Стояв,
роздумував, що робити. Вiдправити в Пiски  чи  Козине?  Так  Пiски  зовсiм
маленьке сiльце, а в Козиному вже троє чукикають байстрят. Треба  видавати
замiж. Тут, у селi.
   - Ти пiдеш замiж? - запитав голосом, що не викликав заперечення.  -  За
кого б ти хотiла вийти замiж?
   - Той... не вiзьме мене.
   Пан зареготав. Наче трощив горiхи голими руками.
   - Накажу - вiзьме. Та й без наказу. За кого б ти хотiла пiти?
   - За Фiлона.
   - За якого Фiлона? - А сам поморщився, бо пригадав,  що  саме  це  iм'я
шепотiла Лукина в п'янiй гарячцi кохання.
   - За Фiлона Мальованого... - i знову затнулася. - Але вiн,  мабуть,  не
схоче.
   - Нехай спробує. Та й кажу ж, ще сам прибiжить. Знаєш Лимарiв хутiр?
   - Отого, що згорiв у хатi?
   Лукина гаразд знала хутiр козака-полiсовщика Лимаря.  Вiн  був  вольний
козак, бездiтний, i коли померла дружина, порядкував сам, сам i пiч  топив
- та й згорiв разом з хатою. А все iнше лишилося: двi комори, клуня,  хлiв
лiсяний i хлiв рублений, саж, погреби, великий сад.
   - Знаю, - прошелестiла сухими губами. - Лимар був вольний.
   - Ага, був. Я купив обiйстя. - (Збрехав i не моргнув оком,  просто  всю
Лимареву землю i хутiр прирiзали до панського поля). - Дарую тобi  його  i
ще п'ять десятин землi. Хату збудуєте самi.
   Казимир аж запишався  власною  щедрiстю.  Ще  жоднiй  покритцi,  навiть
жодному найзапопадливiшому слузi не давав такого дарунка. Сам не знав,  як
це сталося. Либонь, вчинив так, бо й досi кипiв у думках проти Владислава,
який би зроду-вiку не проявив  такої  великодушностi  й  щедростi.  А  ось
вiн... хоче - дарує обiйстя, а хоче - викачають намазану дьогтем  дiвку  в
пiр'ї i вивезуть у гнойовому возi за село.
   - Рада? - помолодiло блиснув очима.
   - Рада, - тихо мовила Лукина й ледь вклонилася пановi, але  в  очах  її
роїлася якась неспокiйна думка.
   - Останнi два рушники можеш залишити  собi.  Пов'яжеш  ними  старостiв.
Старшим старостою буде сам осавул Лизько. - По  тих  словах  повернувся  й
вийшов, сподiваючись, що вже нiколи нi в серцi,  нi  в  пам'ятi  не  зрине
спогад про Лукину, як не  зринають  вони  про  всiх  iнших  покинутих  ним
покриток...

   * * *

   Осавул Лизько зайшов у двiр Мальованих попереду овечок, що бiгли з пашi
й збивали куряву, i вже тут передихнув,  зняв  шапку.  В  нього  на  тiм'ї
блиснула лисина, вiн витер шапкою спершу її, а далi  обличчя  й  розгладив
вуса. Вiн бачив, що Фiлон пiшов у береги, але не завернув його, вирiшивши,
що краще спочатку побалакати з його батьками.
   - Драстуйте вам у хату, з п'ятницею  будьте  здоровi,  -  мовив  Лизько
нечувано ласкавим голосом, одразу ступаючи до покутя.  Лизько  -  високий,
худорлявий, трохи сутулий у плечах, з широким, неначе праник,  обличчям  i
неприємними очима. Колись, кажуть, тi  очi  були  й  добрi,  й  ласкавi  -
звичайнi людськi очi, але за роки осавульства все тепло з  них  вивiялося,
осталися попiл i сажа. Текля i Василина саме  ставили  на  лежанцi  опару.
Оникiй i Йосип довечерювали солоною таранею з галушками  (Фiлон  повечеряв
ранiше). Всi посхоплювалися, занiмiли.
   А Лизько, сповнений самоповаги й добродiйства, яке мав учинити, сiв  на
лавi, поклав бiля себе шапку й сказав:
   - Тiсна, тiсна у вас хата, але скоро тут попросторiшає.
   - То ж яким побитом?  -  обережно  запитав  Оникiй,  витираючи  долонею
рiденькi вусики.
   - А таким-от, що треба вам женити сина.
   - Самi про те клопочемось, та... - Оникiй скрушно ударився в поли.
   Лизько всмiхнувся й крутнув вуса.
   - Принiс я, Оникiю, в твою хату велику радiсть. З панської ласки йду до
тебе в старости.
   - Ой, - вхопилася за сухi груди Текля. - Василина  ж  мала  ще.  Лизько
вдоволено засмiявся.
   - Треба слухати вухами. Не сватом прийду, а в старости.
   В хатi запала насторожена тиша.
   - Кого ж це менi сватають? - обережно запитав Йосип.
   - Не тобi, а Фiлоновi.
   Всi, хто був у хатi, спантеличено  поглядали  одне  на  одного.  Лизько
потiшився переляком господарiв, суворо сказав:
   - Василино, вийди з хати. -  I,  коли  за  дiвчиною  зачинилися  дверi,
поважно мовив: - Будемо сватати Грищенкову Лукину.
   - Ткачикову? - перепитав Йосип.
   - Ткачикову.
   - Це ту... покритку, - йойкнула Текля й заплакала. - За  вiщо  нам,  за
вiщо нам такий страм i така кара?
   - Ану вмовкни, - гарикнув осавул. - Добра менi кара. Пан за  нею  оддає
Лимарiв хутiр i ще п'ять десятин землi!
   I знову в хатi запала тиша, але вже iнша, надiйнiша, свiтлiша.
   - А це... не жарти? - обережно мовив Оникiй.
   - Я оце прийшов би жартувать, - обурився Лизько.  Йосип,  що  сидiв  iз
розтуленим ротом, мовив:
   - А-ж не вiриться. Коли б оце менi... Оникiй теж стрепенувся:
   - А може, нехай сватається Йосип. Вiн старший.
   - Сказано - Фiлон.
   - Фiлон так i Фiлон, - одразу здався Оникiй - Воно справдi, Текле, дiло
трохи таке... Але ж цiлий Лимарiв хутiр. - Звiдки будете її сватати?
   Осавул знизав плечима.
   - З дому, вона вже вдома.
   Текля перестала голосити й, було видно, погодилася в душi на таке. Хоч,
звичайно, було їй i кривдно: сподiвалася, що поодружуються сини нехай i не
на найкращих дiвчатах, нехай i  не  на  красунях,  але  на  чистих,  не  з
панських покоїв. Та що робити. Добре, хоч таке. Добре... якщо добре.  Вона
перша й сполошилася:
   - А якщо Фiлон не захоче?
   - Як-то не захоче, - здивувався осавул. - Пан наказав. Кличте хлопця.
   Йосип пiшов i по якомусь часовi вернувся  з  Фiлоном.  Було  видно,  не
втерпiв, дорогою все йому розказав. Бо Фiлон не привiтався з осавулом,  не
зняв шапки, а став у порозi й прорiк:
   - Я женитися ще не буду. Його лице дивно мiнилося.
   - Як це ще не будеш? - не зрозумiв осавул.
   - А так. А на Лукинi - то й нiколи. I зцiпив зуби, аж потемнiли  вилицi
з молоденьким, лише кiлька разiв потятим бритвою пушком.
   Осавул спантеличився. На таке вiн не сподiвався.
   - Та ти знаєш... ти знаєш, що мелеш, - мовив навiть  не  погрозливо,  а
злякано. - Та тобi... Та тебе...
   - Скажiть пановi: я не одружуся на Лукинi, хоч убийте.
   - А коли б на мене... - сказав Йосип.
   - От i женися, - витиснув крiзь зуби Фiлон.
   - Сину, змирися, - просив батько.
   - Ми його змирнмо канчуками, - погрозливо мовив Лизько.
   - Я все одно на Лукинi не одружуся, - сказав Фiлон, i така була в  його
голосi затятiсть, так яро палали його очi, що осавул взявся за шапку. Його
провiв на вулицю Теклин плач.
   - ...Як це не хоче одружуватися? - здивувався на Лнзькову  оповiдь  пан
Казимир. - Приведiть його сюди.
   Двоє гайдукiв привели Фiлона. За пановою спиною стояв Ян.
   - Чому це ти не хочеш одружуватися на такiй гарнiй дiвцi? - здивовано й
мовби м'яко запитав пан.
   - Бо... не люблю її, - одказав Фiлон. -  Стояв  на  блискучiй  пiдлозi,
широко розставивши ноги в стоптаних постолах, i стояв  мiцно.  I  сам  був
мiцний - шия бронзова, лице смагляве, вiдкрите. Це дратувало пана.
   - Але я велю. Фiлон мовчав.
   - Утямив?
   - Над нами, пане, ще є бог, а вiн менi не велить, -  сказав  Фiлон,  не
опускаючи очей.
   Цi слова привели пана в нестямний гнiв.
   - А я наказую... I тобi, й твоєму хлопському боговi. Слово  гонору,  ти
вiзьмеш Лукину за жiнку.
   - Не вiзьму, хоч убийте.
   - Вiзьмеш! - верескнув пан Казимир i затупотiв  ногами.  -  На  конюшню
його.
   Гайдуки пiдхопили Фiлона пiд руки, потягли з покоїв. Вже зайшов  вечiр,
i на конюшню принесли двi свiчi. При їхньому хисткому свiтлi його й  били.
Форкав у мiцнiй загорожi жеребець Нерон,  бив  копитом  у  дошки.  Гайдуки
хльоскали канчуками тiльки на пiвсили. Один навiть  попросив  Фiлона:  "Ти
кричи". Фiлон не кричав. А тодi на конюшню  прийшов  Ян,  став  у  дверях,
схрестивши на грудях руки, й батоги засвистiли на всю  силу.  Коли  Фiлона
пiдвели з старої лави, сорочка прилипла йому до тiла
   - Ну! - процiдив крiзь зуби пан, що став  у  дверях,  взявшись  у  боки
руками. - Гарнi в тебе бояри?
   - Це, пане, не мої бояри, а вашi.
   - Що-що? - не зрозумiв пан.
   - Кажу, що на моєму весiллi бояр не буде. Бо не буде самого весiлля.
   - Засiчу до смертi i мертвого женю...
   - Хiба що мертвого.
   - Гайдуки!
   - Ваша свiтлосте, - зашепотiв за Казимировою спиною Лизько.  -  Я  хочу
вам щось сказати.
   - Що ще там? - невдоволено озвався пан, але ступив у темiнь.
   - Є ще один спосiб, - проникливе, лакейським голосом шепотiв осавул.  -
Колись, пам'ятаю, одного харцизяку пан випитували про  золото...  Замкнули
на нiч у порожнiм вiтряку i запустили вiтряк. Воно, знаєте, порожнiй,  вiн
гуде, як гаспид. Камiнь шкиргає, iскри сиплються. Ну, як у пеклi.  Вже  за
пiвгодини застукотiв той у дверi й зiзнався.
   Пан замислився.
   - Що ж, менi одного млина не шкода.
   - Та отой, крайнiй, од шляху. Вiн уже  старий,  камiнь  з'ївся,  мiняти
треба. А воно вiтрець набирається. - Й пiдняв над головою руку, заохочуючи
до того й пана: мовляв, подивiться, який вiгср.  -  Пан  руки  не  пiдняв,
посмикав себе за вуса й сказав:
   - Роби. Тiльки варту постав, бо вiн, бачу, такий, що й втекти може.
   - Не втече, - пообiцяв осавул.
   На драбинчатiм возi  четверо  гайдукiв  i  осавул  привезли  до  млинiв
Фiлона. Вiн не знав намiру своїх катiв, одначе здогадувався,  що  вигадали
вони щось надто лихе, й збирав себе на силi. Лють клекотiла йому в грудях,
болiло серце, а на ньому закипали сльози. "Якби вона хоч не смiялася" - ця
думка не полишала його голови, вона й тримала на чорнiй, важкiй струнi.
   Осавул вiдiмкнув млина, гайдуки впхнули туди Фiлона й  зачинили  дверi.
Фiлон зiтхнув заспокоюючись. Бо ж залишився сам. А що в млинi... То що ж.
   Пахло мливом i мишами, млин ледь гудiв - вiтер набирав сили й свистiв у
крилах. Зверху щось шелеснуло - Фiлон подумав, що то пугач або який  iнший
птах знайшов собi тут прихисток на нiч. I враз пiдлога пiд ним гойднулася,
заскрипiла, вiн вiдчув, що повертається разом з млином. Гайдуки розвертали
вiтряк проти вiтру. А  далi  млин  загудiв,  заревiв,  неначе  сто  чортяк
вхопилося за його крила, заскреготiв, зашкирготiв камiнь,  й  iскри  з-пiд
нього бризнули такими снопами, що  Фiлон  вiдсахнувся  й  боляче  об  щось
ударився головою, поточився й упав. Тримаючись за дошки,  пiдводився  i  з
жахом дивився на полум'я, яке рвалося з-пiд каменя. Фiлон  подумав,  що  з
хвилини на хвилину спалахне млин i що  вiн  згорить  разом  з  ним,  почав
хреститися. Однiєю рукою хрестився, а другою тримався  за  стiнку  млина,.
закусивши губи. А млин торохтiв, а млин верещав, реготав, жахкав полум'ям,
здавалося, вiн зiрвався з припону й мчить кудись, як  навiжений.  Фiлоновi
рвонулося в грудях, непереможна сила штовхала його до дверей,  вiн  уже  й
поповз до них, i враз у його головi кольнуло, мов  розжареним  цвяхом:  "А
вона ще й смiялася". Вiн поколiнкував у куток,  де  лежало  кiлька  мiшкiв
з-пiд борошна, упав на них, накрив голову руками й затих.
   Опiвночi  горiшнiй  камiнь  стерся,  вломився,  трiснула  вiсь,   млина
заклинило, й вломилося крило,  вiтряк  затих,  тiльки  гудiв  пiд  буряним
вiтром, неначе скаржився на свою долю. Коли гайдуки вiдчинили млина, Фiлон
спав на мiшках. Каменi так i не перемололи його затятостi.
   А рано-вранцi у фiльварок прибiгла Лукина,  вона  добилася  до  пана  й
просила, щоб з Фiлоном її не одружували. Цiлувала  пановi  чоботи,  а  вiн
бридливо вiдступав i сказав, ощиривши зуби:
   - Я дав слово.  Воно  -  непорушне.  Сьогоднi  вдень  чекай  старостiв.
Вiнчатися - увечерi.
   Старости були в китаєвих шапках з квiтками i в червоних  жупанах,  вони
вели молодого до молодої, за ними їхало ще двоє гайдукiв на конях, i  коли
Фiлон в одному мiсцi кинувся до плоту, його шию захльоснув аркан.
   - Татари, татари, - тiльки й сказав вiн, а сам вирiшив, що вiнчання  не
буде.
   Свiтилок теж було двi - з васильками в косах  i  з  свiчками  iз  ярого
воску та шабельками в руках. Пан наказав, щоб все було по закону. Фiлон ще
встиг вирвати в свата хлiб i вкинути в криницю, але принесли  iнший  хлiб.
До церкви молодих привезли на возi, а через  подвiр'я  молодого  вели  два
боярини,  тримаючи  за  вiдкиднi  рукави  жупана.  Позаду  йшли   ще   два
боярини-гайдуки й впирали Фiлоновi в плечi два пiстолi. Пан  сказав  перед
цим: якщо укоїш щось, вiдмовишся шлюбувати Лукинi в  останню  мить,  бояри
натиснуть на курки.
   Лiтнiй, тiлистий пiп увесь трусився, й трусилися в його руках вiнцi,  й
ходуном ходило євангелiє.  Голос  йому  зривався,  вiн  заїкався  й  часто
заглядав до книги, бо пам'ять йому вiдмовила, на  молодих  не  дивився,  i
молодi не дивилися одне на одного, у Фiлона в самого  очi  були  як  цiвки
пiстолiв, а Лукина свої очi виплакала, й на тому мiсцi темнiли  двi  чорнi
ями.
   Пiп пiдняв хреста й запитав молоду, чи шлюбує вона  своєму  майбутньому
мужевi, i Лукина прошепотiла сухими, як торiшнє листя,  губами:  "Шлюбую".
Далi вiн запитав те саме у Фiлона, той довго мовчав, i  затiпався  пiп,  i
напружилися старости-гайдуки, дужче вперли в спину молодому дула пiстолiв,
i тодi Фiлон проказав голосно: "Шлюбую". Щоправда, перед цим пошепки мовив
боговi, собi та панотцевi "не". Панотець удав, що не почув  того  "не",  й
дав цiлувати хреста. По тому молодих одвезли на їхнє обiйстя. Стояла глуха
нiч, далеко за лiсом моргала блискавиця, глухо цокотiли колеса,  й  цокали
пiдкови коней пiд верховими гайдуками. I глухо, порожньо було в  Фiлонових
грудях, вiн чомусь дослухався, чи не чути  грому,  але  i  небо,  i  обрiй
нiмували. Їх завели  до  великої,  на  двi  половини,  рубленої  комори  й
замкнули там. В першiй коморi горiли двi свiчки, стояв стiл, i на ньому  -
весiльна вечеря. В другiй коморi бiлiла шлюбна постiль. Фiлон побачив її й
здригнувся. Лава в коморi стояла тiльки одна, при столi, вони посiдали  на
неї, кожне з свого кiнця. У Фiлоновiм серцi все вже  перегорiло,  не  було
там нi злостi, нi гризьби, вiн сидiв, схиливши голову на жупан з весiльною
квiткою, й дихав важко, наче йому  щось  горiло  в  грудях.  I  всi  думки
покинули його, всi мислi й замрiї, знав тiльки одне: це несправжнє весiлля
й несправжня жона сидить у тому кiнцi столу.
   А несправжня  жона,  Лукина,  зiщулилася,  наче  покалiчена  пташка,  й
боялася ворухнутися. Фiлон мовби й не мав на неї зла, й не  мiг  пробачити
чогось. Змайнув йому в головi спомин про криницю, про дiвчину з вiдрами на
плечi, й вiн скрипнув зубами. Було жаль себе, й почував страшну оскаргу на
долю, а ще почував люту злiсть на пана. Так сидiли довго. I  хоч  Фiлоновi
здавалося, що свiт для нього померк, але вiн iснував i нагадував про  себе
звуками, кольорами, запахами. Тепер вже десь там, далеко, погримував грiм,
i миготiли свiчки, якi вже згорiли бiльше нiж  до  половини,  й  дратували
Фiлона запахи виставлених на столi страв. У нього в ротi  за  два  днi  не
побувало й рiски. I спрага мучила. Пекло пiд серцем.  Губ  потрiскалися  й
були сухi, аж гарячi. Перед ним стояв куманець з горiлкою,  вiн  повiльно,
щось спогадуючи, налкв у  чималий  глиняний  кухлик.  Почав  пити  i  враз
подумав, що йому лишається  тiльки  одне  -  впитися.  Випив  один  кухлик
горiлки,  i  другий,  i  третiй,  i  четвертий.  А  до  страви  так  i  не
доторкнувся. И коли зашумувало в головi, коли свiчки  й  тарiлки  попливли
кудись убiк, вiн устав i, похитуючись, пiшов  на  другу  половину  комори.
Стягнув з лiжка лiжник, узяв подушку й кинув у куток.  Повалився  на  неї,
але, хоч який  був  п'яний,  заснути  не  мiг.  У  головi  стояла  дзвiнка
порожнеча, в якiй важко, зi скрипом,  оберталося  якесь  колесо.  А  потiм
хтось бiлий опустився бiля нього на колiна, заломив руки й  бився  головою
об мостини, молячись до нього, наче до бога.
   - Не винувата я, Фiлоне, не винувата. Ти повiр. Просила я його, щоб  не
неволив тебе до шлюбу, у ноги падала. Горечко нам,  горечко,  загинули  ми
обоє, але я не винувата. Не вiриш? Бий мене, убий,  тiльки  не  дивися  на
мене таким звiром, не муч мене своїми страшними очима. Убий -  i  поховаєш
зi мною ганьбу мою, й покохаєш якусь iншу дiвчину. Ти  молодий,  смiливий,
гарний. Бий мене, катуй...  -  I  тягнулася  до  нього  бiлими  руками,  й
обiймала за шию, й притискалася тугими  грудьми,  й  росила  його  обличчя
сльозами, й вицiловувала тi сльози, й Фiлон незчувся, як... узяв її.  Раз,
i вдруге, i втретє. А вранцi прокинувся, й бив її тиранське, й знову  пив,
i знову спав з нею. Лукина проклинала свою долю й, звикла  до  любощiв  та
ласк розбещеного милосника, гаряче обiймала придбаного пiд пiстолями мужа.
Тими обiймами не стiльки  притягувала,  скiльки  вiдштовхувала,  бо  Фiлон
повсякчас пам'ятав, хто її навчив тих ласк. Так  тривало  три  днi  й  три
ночi.
   А вранцi четвертого дня Фiлон постукав у дверi.
   - Чого тобi? - запитав гайдук, що вiдчинив їх.
   - Не вiк же менi сидiти в коморi, - понуро  мовив  Фiлон,  дивлячись  у
землю. - Треба щось i робити. Он тин похилився...
   - Давно б так, - сказав гайдук i показав, де стоять заступ,  граблi  та
вила.
   Фiлон пiдвiв голову. Сонце свiтило, як i колись, як i колись,  їхали  з
поля вози, везли до  фiльварку  раннiй,  скошений  на  горбах,  ячмiнь,  i
чорними скиртами стояли  панськi  клунi  та  обори,  до  них  було  зовсiм
недалеко.
   Увесь ранок вiн порався бiля тину. А опiвднi приїхав верхи Ян i  забрав
з хутора гайдукiв. Вiн Подивився на Фiлона, й погляд той видався  Фiлоновi
трохи дивним.
   Не було в ньому погрози,  чорної  злостi,  навпаки,  в  глибинi  темних
криничок причаївся сум.

   * * *

   Увечерi загорiлися одразу двi стодоли i клуня. Одна стодола -  цiла,  в
нiй був складений ячмiнь, друга, у якiй лежав овес, не викiнчена до верху.
Клуня ж була напiвпорожня, в засторонку лежали трохи торiшньої соломи, ось
у нiй найдужче й розгулялося полум'я. Воно  гоготiло  й  вило,  пiдхопленi
вiтром палаючi кулi злiтали високо в небо, їх вiдносило в поле, в  сторону
лiсу. Пощастило пановi, казали люди, якi спостерiгали пожежу  з  села,  що
вiтер з поля.
   На пожежi металися дворовi, гайдуки, накривали мокрими ряднами зверненi
до пожежi дахи конюшнi та iде одної клунi. Спробували гасити й  стодоли  -
нiчого не вийшло. Там було справжнє пекло. Здавалося, полум'я  лиже  темнi
важкi хмари, його вiдсвiти  лтiгли  на  рiчку,  й  вода  в  нiй  набралася
червоної барви.
   Пан Казимир спочатку гасав верхи, а потiм оддав коня, став бiля огорожi
саду й звiдти погукував на двiрню. Одначе вiн  тiльки  заважав,  справжнiй
лад усьому давав Лизько, йому допомагав  економ.  Вони  розташували  людей
ланцюжком, тi подавали вiдрами воду од криницi, якою  поливали  стайнi  та
комори, iншi ловили розжаренi пiхтi  соломи  й  затоптували  їх,  ще  iншi
баграми вiдтягували вбiк палаюче колоддя  з  клунi,  верх  якої  незабаром
упав, пiднявши високо полум'я,  вiд  чого  всi  поточилися  назад,  а  пан
затулив обличчя долонею. Але не тiльки пожежу гасили гайдуки. Вони  гасали
по чорному дворищу та в парку, шукаючи палiя. Бо  один  гайдук  на  самому
початку сказав, що бачив, як хтось побiг од стодол до  саду.  Не  в  поле,
звiдки мiг перебiгти в лiс, а до  саду.  Тепер  кiлька  гайдукiв  стерегли
дорогу в поле, iншi металися по садку.  Вони  перегукувался,  присвiчували
смолоскипами пiд кущi, заглядали з кожне дупло, обдивлялися кожне дерево.
   Фiлон лежаз пiд кущем жостеру, зiщулившись у грудочку, пiдiбгавши ноги.
Серце гупало йому в грудях, губи здерев'янiли, вiн молив бога, щоб його не
помiтили. Стодоли i клунi пiдпалив вiн. I побiг до саду,  якась  невiдома,
всевладна сила  вела  його  туди,  вiн  хотiв  побачити  пожежу  зблизька,
побачити пана, його переляк, його лють i безсилля.  Вiн  розумiв,  на  яку
небезпеку наражає себе, але не мiг нiчого з собою вдiяти. Вiн не  продумав
шляхiв утечi, можливо, сподiваючись на оте "якось воно буде", його  мозок,
все його єство заполонили гнiв i почуття помсти. Вiн  був  страшний,  коли
пiдпалював стодоли i коли вилами розносив у всi  кiнцi  вогонь.  Тодi  вiн
увесь був тiльки з помсти. А тепер - ще  й  зi  страху.  Неначе  пострiли,
ляскали голоси гайдукiв, хисткi вогнi блукали по саду, розшукуючи ного.  I
зараз  Фiлон  думав  тiльки  про  те,  як  йому  врятуватися.  Можна  було
пробратися до рiчки й залiзти в очерет, але ж вiн заклякне, та й  знайдуть
там його. А плисти через рiчку не можна, вона вся свiтиться, неначе в  нiй
тече не вода, а живе срiбло. I тодi подумав, що єдиний  шлях  до  втечi  -
бiля самого палацу, де найменше сподiваються його здибати. Й  коли  кiлька
смолоскипiв вiддаленiли до рiчки,  вiн  увесь  напружився  й  метнувся  до
палацу. Пролазив попiд  кущами,  прикипав  до  дерев,  майже  вростаючи  в
шорстку кору дубiв та кленiв.  В  одному  мiсцi  його  хитнула  спокуса  -
залiзти у велетенське дупло  в  стовбурi  липи,  переборов  її,  присiв  у
куточку мiж будинком та ганковими сходами.  Дихав  важко,  в  грудях  йому
клекотiло, в горлi булькало.  Ловив  кожен  шелест,  кожен  шурхiт,  кожен
шепiт. Тихо! Тiльки там, за будинком, лунають голоси й  потрiскує  могутнє
кострище. На мить у серцi спалахнула радiсть - вiн таки помстився, налякав
пана. Шкода, що вiтер перемiнився. Знову прислухався,  вiдiпхнувся  спиною
од стiни, легким скоком помчав далi. Обминув клумбу, переступив низенький,
до колiн, штахетник, завернув за рiг i ледве не наштовхнувся  на  постать,
що стояла спиною до нього. Вона була  освiтлена  тiльки  спереду  й  мовби
вирiзьблювалася на тлi заграви. Вiн скорше збагнув серцем,  анiж  впiзнав,
хто це. Все єство його затремтiло, щось страшне знялося  в  ньому  гарячою
хвилею й заплеснуло. В цю мить пан Казимир оглянувся. Те, що вiн  побачив,
вжахнуло його. Освiтлене загравою, Фiлонова постать в саду була  непомiрне
велика й страшна. Вона  була  мов  гора.  Пан  Казимир  закляк,  рот  йому
перекосило, й останнє, що  вiн  побачив,  були  зубцi  вил-трiйчакiв,  якi
зметнулися звiдкiлясь знизу.
   Фiлон висмикнув вила, ще не до кiнця тямлячи, що сталося.
   Сталося страшне, невiдворотне, як присуд долi;  його  горло  опекла  ще
одна гаряча хвиля, й вiн захрипiв. I в цю мить  почув  тупiт  чиїхось  нiг
позаду. Майже несамохiть викинув уперед руки для захисту й почув, як у них
затрудило, як гострi трiйчаки ще раз ввiйшли в щось туге, пругке i вертке.
Вила випорснули йому з рук. Вiн  їх  не  шукав,  а  дивився  на  тiло,  що
корчилося бiля його нiг. То був Ян,  старший  гайдук  пана  Казимира.  Вiн
кiлька разiв трiпнувся, перевернувся з плеча на спину,  вимахнув  рукою  з
розчепiреними пальцями. Його рука здригалася в повiтрi, кудись показувала,
i Фiлон на мить кинув погляд у той бiк. I враз до його вух долинуло  якесь
булькотiння, якесь шамрання, що склалося в кiлька слiв.
   - Нащо... ти... його. Я... мав... сам...
   Фiлон не збагнув Янових слiв. Та й не  мiг  далi  залишатися  тут,  вiн
зiгнувся й попiд парканом подерся крiзь кущi малини.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ

   Сад аги Сулейман Кегая - найкращий у всьому Карачаї[16]. Висока цегляна
стiна роздiляє його надвоє:  внутрiшнiй,  маленький,  з  мармуровою  чашею
посерединi, i зовнiшнiй, .великий, що тягнеться по горi вздовж  дороги  аж
до голих сiрих скель  мальовничими  кущами:  срiбнолистими  оливковими  та
черешневими гаями, хащами фундуку, яблуневими та сливовими садками, а бiля
самих скель - величезним каштановим гаєм. Помiж фруктових дерев -  стрункi
ряди кипарисiв, кущi жасмину, мiмози, геранi, тису та  розмарину.  Птаство
чманiє од тих запахiв, не  вгаває  спiвами  цiлий  день  -  воно,  мабуть,
злiтається сюди з усього Анатолiйського  узбережжя,  перехожi  зупиняються
пiд стiною, вдихають дармовi благовоння.
   Камiнною стiною сад вiдгороджено од дороги. Дорога стара, покинута, хто
зна, куди вона вела, адже вище вже  .немає  жодної  оселi,  там  пустельне
нагiр'я: громаддя каменiв, помiж яких поплелися хащi ломиносу,  аспарагуса
та схожих на дерезу кущiв, у них  кишма  кишить  гаддя  та  шмигають  сiрi
ящiрки. Вдень вони грiються  на  сонцi,  й  треба  бути  обачним,  щоб  не
наступити на скручену в клубок  змiю.  З  того  боку  нагiр'я  дуже  круто
обривається в долину, аж не йметься вiри, що цю стiну здвигнула природа, а
не рука людини. Глянеш униз - серце  зупиняється  од  страху.  Вже  нижче,
сажнiв на сто чи й  двiстi,  стiна  починає  спадати  пологiше.  В  долинi
пасуться табуни корiв та овець, але так далеко, що вони  схожi  звiдси  на
мурах. З нагiр'я видно й майже всю цю сторону -  широку  долину  Марiци  з
обома притоками -Тунджою i Ардою,  довгим  Михайлiвським  мостом,  фортецю
Демiр Таш, зеленуватi шпичаки мiнаретiв, величну мечеть  Селiма,  майолiки
бань та червонi i сiрi дахи будинкiв.
   Дорога спускається до мiста, але звiдки - сьогоднi годi збагнути. Може,
на нагiр'ї колись стояла фортеця,  та  потiм  розвалилася?  Або  десь  був
узвiз. Тепер же, здається, вона спадає просто з неба. В її камiнному  ложi
вiзировi невiльники продовбали рiвчак,  по  котрому  шумлива  дощова  вода
збiгає у великий камiнний басейн, а звiдти по довгiй  трубi  -  в  менший,
мармуровий. Ще одна труба  прокладена  од  нього  на  господарський  двiр.
Рiвчак продовбано давно, лiт сорок тому. Тодi ще були  молодi  сад  i  ага
Сулейман Кегай.
   Великий камiнний басейн став для Лаврiна Перехреста безодньою  прiрвою,
яка поглинала його силу. Двома велетенськими мiдними глеками, прив'яза