но тремтiли. На мить Жданове серце стислося, й вiн подумав, що увесь свiт ми бачимо через спрваний стрiпок, i в небi скрiзь панує тривога, вона переслiдує людину все життя, воно и складається з неї, а щоб хоч трохи пом'якшити її, треба збудувати свiй дiм i сховатися в ньому од усiх принад i турбот цього свiту. Але, мабуть, це не справжнє життя, та й не судилося йому того, бо власного дому не бачить навiть у снах. Ждан хотiв запитати в Кирила, чи бував той у його краї, але Кайдан раптом голосно плямкнув губами й сказав: - Кат його вiзьми, спати, бо путь наша ще довга. Й не думай про те, що я тобi розказав, коли вже нетерплячка - думай про Ївгу, вона приступна для всiх i в мислi, i на дiлi. I наймички її приступнi. Кайдан заснув, а Ждан думав, але не лише про ївгу, а й про нього ж таки, Кирила. Не мiг розгадати козака, не мiг його розлузати. Нiби ж простак iз простакiв, але й з якоюсь маленькою хитрiстю, поступливий, а за тим чаїться сила, яку страшно розбуркати. А ще йому подобалася в Кириловi якась особлива безжурнiсть, надiя на завтрашнiй день i долю, що таки ж не дасть загинути. * * * Наступного дня вони переправилися на правий берег Днiпра, а ще по кiлькох днях прибилися до слободи Ониськи за Орiллю, в пограниччi з гетьманщиною; саме туди, до млинiв на рiчцi Щирицi бiля Ониськiв, i прошкував Кайдан. Тут також знали Кайдана, й мельник Федiр Пиво найняв його до кiнця року лоточником. Вiн не хотiв брати Ждана, одмовлявся тим, що в нього й так багато челядникiв - "мнуть ханьки", але Кайдан сказав, що сам на млинах не залишиться, й Пиво врештi згодився i на Ждана. Млинiв було два, один о шести колесах - чотирьох борошномельних i двох ступних з фалюшами, i один менший - о двох борошномельних колах. Млини стояли один бiля одного на довгiй-предовгiй греблi. Рiчечка нiби й невелика, але обабiч - в'язкi болота, через те й гребля довга. Пiд'їзд до млинiв - тiльки з одного боку, од села, другим своїм кiнцем гребля впиралася в болото, а за болотом зеленiли луки, якi весною вода заливала аж до сизої смуги лiсу. На островi також стояли двi комори i хата на двi половинки, в однiй спали хазяїни - Федiр Пиво з молодшим братом Левком, у другiй - наймити. Над хатами, над млинами шумiли осокори i верби, осокори та верби росли i вздовж греблi. Гарне було те мiсце, як майже всi мiсця по Українi. Широко слалася долина з болотами й луками, тихо плинула чиста вода спокiйної рiчечки, в нiй вiдбивалося ледь пiдсинене - як у доброї господинi хата - небо, й стояли запахи дикої м'яти та рогозу, й ширяли ластiвки по долинi. А на горi лiворуч - невеличка слобода Ониськи з церквою посерединi, довкруж дерев'яної церкви росли сосни, в них вона стояла, як у вiночку. Село невелике, але є школа, й шинок, i в селi багато гарних дiвчат, а парубкiв мало - парубкiв забирали безкiнечнi вiйни, у яких спливала кров'ю вся Україна. Здавалося, в такому недалекому пограниччi з ордами взагалi немислиме життя православного люду, одначе люди якось жили, ще й татари вже багато лiт не сягали Ониськiв - село прикривали з пiвдня Запорозькi залоги. Вечорами над слободою витав дiвочий спiв. I тодi Ждановi не спалося, гаряча кроз бродила в жилах, спалахували палкi видива, й спливало перед очi кругленьке Парасоччине личко, й думав Ждан, чи ж вiї; хоч побачить її коли-кебудь. Цвiллю вкривалися його мрiї, по дорозi на Запорожжя думав: засягне дещицю грошей, вернеться в Батурин звитяжним козаком (заграє конем, це-насамперед), забере Парасочку, й поїдуть з нею на Слобожанщину, куди заохочують український люд слобiдськi полковники, там, кажуть, дешевi землi й можна зiп'ястись на власне господарство. Полковники i росiйськi воєводи поставили од татар захиснi городки й укрiпили пограниччя, й нiхто там не вимагає паперiв - хто ти й звiдки, оселяйся, ори землю, народжуй дiтей - пiдданих його величностi бiлого царя. В слободу на колодки Ждан не ходив - соромився своєї бiдностi, свого виду, своєї незугарностi. Не ходив вiн у село i вдень, навiть у недiлю товкся бiля млинових ступ чи ж ставив ятiрцi по рiчцi, - бо й чого туди пiде, що йому там робити? Нi родичiв там у нього, нi приятелiв, а з чужими людьми Ждан заводити знайомства не вмiв. Кайдан же - навпаки, мовби й не набивається нiкому в дружбу, одначе всi мають його якщо не за приятеля, то за доброго знайомого, хоч, може, бачилися один лишень раз на вiку. Те, що Кайдан частенько споряджався в село, Ждановi байдуже, а що почав заникувати в шинок - непокоїло. Зiп'ється козак, а словами ходить, як i ногами, - тiльки прямо, ще вскочить у якусь халепу. Таки не звик вiн обходити ями та пнища, й багато знає, i часто втелющується не туди, куди слiд. А мовби й розумний, i дошпетний, i хитрий. Кирило вже знає майже всiх у слободi, й розказав Ждановi, що сотник у слободi - зух i крутiй, зайшлий здалеку, зумiв отуманити колишнього старого ониськiвського сотника Зуба, запав у його мислi байками, що має свiй хутiр i худобу десь аж за Києвом, i очарував його дочку, одружився з нею, посiв сотництво, а тодi виявилося, що немає в нього нiякого хутора - гольтiпака, тiльки вбрався в пишнiї шати - поведенцiї шляхетнi знає, й заходився виживати Зуба з власного обiйстя, й билися вони з тестем на щаблях, i рубонув тесть зятя так, що ледве й дух з нього не вибив, ще й досi той не оклигав, а сам Зуб у сирому льосi - секвестрi - сидить, а ще там сидить гвалтiвник з чумакiв - згвалтував у житi молодицю, теж суда дожидається. Ще Кайдан сказав, що пирятимуть вони з Жданом мiшки з мливом до пiзньої осенi, а тодi подадуться на Сiч, щоб на башлiвцi пристати до якогось зимiвника або вигiдно найнятися до когось з сиднiв - у гнiздюкiв робота важка, й небезпека краєм їхнього поля ходить, одначе й заробiтки значнi. А може, вироїться похiд у краї басурманськi, то вони пристануть до вiйська. Ждана дивувала безпечнiсть його нового товариша, а також те, що той не кладе у мислях далекої тасьми, живе недалекими днями й не збирається нiчого в своєму життi мiняти. Либонь, уже звик, отак i козакуватиме до старостi, аж поки не одвезуть до козацького шпиталю або не складе на Дикому Полi голови. Й не сниться йому нiколи власна новенька хата - нехай навiть маленька, вистарана всiм життям, з кружган-ком i високим димарем, з квiточками в горщиках i черепочках при вiкнi, з мальованими по комину голубами й рядняною намiточкою, що нею завiшена пiч, а з печi пахне борщем i гречаною кашею на пiдсмажених вишкварках. I од тiєї думки своїм малим розумом Ждан дiйшов до думки бiльшої, значнiшої - про те, що й оборонити всi тi розкиданi по обох берегах Днiпра хатки тiльки звiдси, з Сiчi, немога, що обороняти їх треба з усiх бокiв, а без того неможлива вiтчизна. Крiпко думав над тим молодий козак, сидячи на старому вербовому пнищi та спостерiгаючи, як вiд одного верболозового куща до другого перебiгають по рясцi й лататтi маленькi дикi курчатка, такi легкi, що їх утримують мiзернi листочки ряски. Iнодi з куща вилiтала доросла курка й розпластаною ганчiркою падала в другий кущ, по тому звiдти долинало неголосне покохкування та покиркування. Воно не вмовкало навiть тодi, коли бiля млинiв злiтав голосний гомiн i починали крутитися зi скрипом водянi колеса, перекидаючи воду, невпинно прошкуючи вперед i... залишаючись на мiсцi. Перекидають вони її перед Ждановим зором вже пiвтора мiсяця. О цiй порi крутилися не всi каменi - здебiльшого працював один млин. Ось почнеться молоча, а там приспiють весiлля, храмовi свята з паляницями та пампушками, коржами та пирiжками, тодi й обидва млини не впоруються з горами мiшкiв, якi лежать на помостах, чекаючи своєї черги. Одначе в п'ятницю запрацювали всi каменi i всi ступи - прибула козацька валка на дев'ять пiдвiд. Невеликий острiвець сповнився гомоном, цвьохканням батогiв, скрипом колiс. Козаки повипрягали воли, а самi взялися носити на помости важкi мiшки з житом та пшеницею. Вони подавали їх на кiш, а Кирило зi Жданом та ще шестеро наймитiв великими дерев'яними совками черпали ще гаряче борошно й набивали його товкачами в порожнi мiшки. Запах млива був особливий, олiйно-густий, приємний, дуже мирський i подобався Ждановi. Як i запах коломазi, якою ватаг валки мастив колеса воза (вiн уже розвантажився). Робив це ватаг дуже повiльно, пiдважував спиною полудрабка, зсував колесо на самий край осi, мастив вiсь, далi кльоцав квачем i ступицю, насовував колесо назад i втикав притику. Знову пiднiмав спиною воза, прокручував колесо i аж тодi брався до другого. Припорошений борошняною вiхолою, з бiлими од борошна вусами походжав по помостi Федiр Пиво i вдоволено погукував на наймитiв. - Хутчiй, Ждане, перебирай ногами. ...Ждан iшов по скрипучих дерев'яних сходах угору, на його плечах - велетенський мiшок, що так i водить, так i хилитає парубком з боку на бiк, i випорскує з пальцiв коротко зав'язаний чуб, i гарячий пiт виїдає очi. Одначе не бiда. Скине мiшка, витре пiт- i знову до воза. А пiд возами лежать запорожцi, палять люльки, гомонять, в обiд до них пiдсяде й Ждан, увечерi також, i вже наслухається вiстей з усього свiту, i знатиме вiн, що дiється в гетьманськiй столицi, i в Москвi, i навiть у Вiднi. Мудрi люди запорожцi: мандрують по всiх свiтах, розставили по всiх перевозах застави, й ловлять у митнi сiтi свiжi вiстi, й засилають своїх вивiдникiв у далекi степи, а чого не знають, те домислюють, та так, що iнодi й не одвiєш правди вiд домислу. I водиться у них - що знає один, мусять знати всi, навiть в отамана немає од вiйська таємниць. Вже й зараз Ждан носив пiд мокрою чуприною стiльки новин, що вони iсрлися одна об одну, як жорновi каменi. Перша - Сiч написала нового незичливого листа гетьману Iвану Самойловичу, друга - йдеться до великої вiйни царя московського з турками, третя - цар московський хирiє, й невiдомо, чи одужає. I всi звiстки важливi, й такi великi, що Ждановi не охопити їх своїм розумом. Побреде в Самойловичевi палати (приплющить очi й бачить кожну свiтлицю), а вже треба мчати конем пiд Чигирин, де поставив свого намета князь Ромодановський, заникне в намет, а звiдти - прямiсiнько в царськi палаги й плутається в них, а доступитися до царя не може. Вiн саме заходив з мiшком на плечах в млиновi дверi (а думалося, що в позолоченi дверi до палати, в якiй спочиває цар), коли раптом ним щось труснуло. Спершу навiть не зрозумiв, що то якийсь крик, якесь збурення (може, сталося щось з млином?), а коли скинув з плечей мiшка i вибiг на ганок, побачив, що всi запорожцi стовпилися бiля возiв i зорять у бiк села, й що двоє челядникiв чомусь кинули мiшки просто на землю, й один мiшок репнув i з нього жовтими струмками тече просо. В селi калатав дзвiн, i скакали якiсь вершники, i з того боку села вставав чорний стовп диму. Ще й тодi Ждан не осягнув усього до кiнця. Та враз у дверях за його спиною хтось прошепотiв: "Татари" так страшно, що Ждановi аж поповзли по мокрiй спинi колючi мурашки. Багато разiв чув про напади татар, вже й сам ходив край Дикого Поля, один раз навiть бачив татарську тасьму, одначе все те було наче в казках, було з кимось, а не з ним, а все, що дiється не з тобою, i страхає, й холодить серце iнакше. Думка про полон, про смерть змигнула, як блискавиця. Хтось iз козакiв кинувся запрягати воли, але його препинили: - Куди?.. Ослiп... - Вони нас не бачать, - мовив Пиво. - Зараз побачать, - сказав Кайдан. - Запираймось возами, - загукали козаки. - Валiть осокори, - гукнув Пиво. Запорожцi тягнули вози, ставили їх упоперек греблi, зв'язували мотуззям колеса. Двоє наймитiв пиляли велетенського, в два обхвати, осокора. Ждан теж метушився бiля возiв i весь час поглядав на село. А там чинилося щось страшне. Горiло вже в кiлькох мiсцях, i стояв лемент, i лунали пострiли, й густо з'юрмилися на краю села темно-сiрi вершники. - Люди зашпунтувалися в церквi, - сказав хтось з козакiв. - Не роззявляйтесь, - гукнув Кирило. Вiн порядкував на греблi. Йому допомагав Пиво. Аж тепер Ждан зрозумiв, що було в дубовому прикомiрку бiля млина. На дверях того прикомiрка завжди висiв великий замок, i стежка до нього заросла морiжком. Тепер звiдти виносили янчарки, i самопали, i карабiни, i величезну, на тридцять фунтiв, гакiвницю, викотили двi бочки - одну з порохом, другу з набоями. Бочки поставили за млином. Запорожцi вкладали у череси кулi, набивали порохом роги, кидали на траву киреї i все те клали на них. Сипали жменями кулi просто на киреї, мiдними мiрами мiряли порох. Увесь цей час Ждан поглядав на село. Водночас голова мовби сама поверталася назад, туди, де гребля впиралася в болото... Перейти болото, перейти луг, а там - лiс... I було соромно тiєї причiпливої, нав'язливої думки, й не мiг вiд неї вiдкараскатись. Воли - не його... Чого має гинути за чуже добро. Либонь, тi його позирки помiтив Кайдан i вкинув Ждана своїми словами в панiчний сором: - Татари поставили пiд лiсом засiдки. Вони хитрi... Бачать, що ми в пастцi. Це справдi була пастка. Ждановi враз стало страшенно тужно, й вiн обвiв сумними очима шелюги, рiчку, де стояли його ятiрцi й де бiло цвiли лiлеї, яким не було нiякого дiла до татар i до всього iншого, що чинилося в усьому злому свiтi. В бiк села Ждан намагався не дивитися. Та враз там скоїлося ще щось, й мовби вiтер прошумiв на греблi, й погляд сам метнувся вподовж дороги. Ждан здригнувся. Вiд велетенського гурту (навiть Ждан розумiв, що саме там стояли татарськi ватаги, ординцi купчилися довкола них, як шершнi довкола своєї матки) вiдокремився сiрий клубок i покотився по дорозi до греблi. Висипали вершники. Скiльки їх було - Ждан не мiг осягнути, бачив - багато. Вiн чомусь на мить заплющив очi. "Ну ось...", - а далi думка урвалася, як перетята ножем линва. - Приготуватися! - гукнув Кайдан. - Валiть осокора. Швидко завжикала пилка, почувся трiск, велетенське дерево похитнулося й повiльно, неначе збиралося злетiти вгору, похилилося в бiк греблi. Важко гухнуло, зеленою хвилею ще раз шугонули вгору вiти, шугонула курява й на мить закрила виднокiл. Коли вона вляглася, Ждан побачив, що дерево накрило майже всю греблю, лишилася тiльки смужка понад водою. В ту вирву черiдкою полетiли вершники, Ждановi вони здалися схожими на колючi клубки - люди так низько пригиналися до кiнських грив, що їхнiх облич не було видно зовсiм. Козаки й наймити стояли за возами, щось вигукнув Кайдан, пролунав недружний випал, переднiй кiнь спiткнувся на бiгу, беркицьнувся через голову, другий, що мчав поруч з ним, чомусь побiг у ставок, й ще кiлька попадали у воду, а деякi падали й на греблю, на них налiтали заднi вершники, й там утворилося стовписько з людських i кiнських тiл. Декотрi вершники, вибитi з сiдел, поривалися до возiв, iншi рачкували назад, татари сiкли шаблями зелену осокорину, намагаючись пробити ширшу вилогу, пускали з-за дерева стрiли, але козаки ховалися вiд них пiд возами, стрiляючи крiзь вiття у татар, кулi вражали їх. Шваркнула гакiвниця, по той бiк осокорового шатрища пролунав вереск, дико заiржав кiнь, i заалалакали татари, аж Ждановi похололо в животi й вiн присiв пiд возом. Одначе зборов страх i пiдвiвся знову. Вiн пальнув зi своєї рушницi тiльки раз, далi курок клацав, але випалу не було - Ждан нервувався, сипав на панiвку порох, побiг до iншої киреї i взяв ще один рiг з порохом (думав, що порох у його порохiвницi вiдлиг), але чиясь рука забрала вiд нього рушницю й подала iншу: - Там випав кремiнь. Рука i голос Пива. Рушниця, яку подав Ждановi Пиво, була з колiщатим замком, майже нова. Ждан стрельнув просто в зелене шатрище й не бачив, влучив чи нi. Його страх мовби пришерх, мовби прирубцювався, вiн уже дiяв спокiйнiше й бачив все тверезими очима. Могутня осокорова крона прислуговувалася козакам доброю тарчею, але вона прикривала й татар, i скiльки їх там, вгадати було неможливо. Крiзь вiття свистiли стрiли, вже один козак лежав пiд возом, i Ждан намагався не дивитися в той бiк - стрiла пронизала козаковi голову. Знову шваргонула шмагiвниця, зашелестiло листя, а позаду почулася гупотнява й пролунав чийсь розпачливий голос: - Воли, воли, тпр-р-р, тпр-р-р, клятi. Нажаханi пострiлами, воли мчали в другий кiнець греблi. Вони добiгли до болота й побрели через тванi, грузнучи по самi черева, декiлька зав'язло зовсiм, iншi вибредали на сухе, бiгли через луг, i там їх переймали татари. Ждана сполохала думка: а що, як татари заскочать їх з того боку. Одначе ця небезпека звiдти поки що їм не загрожувала. Якщо татари й полiзуть у болото, то стратять сили й двоє чи троє козакiв перестрiляють їх з-за воза. Запорожцi - люди завбачливi, один вiз лежав колесами до лугу у тому кiнцi греблi. А в селi й далi точилася битва, носилися вершники, лунали приглушенi важкi залiзнi удари, а потiм звiдкiлясь узялися гарби, вантаженi чи то соломою, чи то сiном, i поповзли на гору до церкви. Клубок, схожий на комашню чи гнiздо шершнiв, зник - либонь, татарськi чамбули помчали далi, тепер попiд селом потяглися довгi сумнi ключi - татари гнали худобу i людей. А десь пiсля полудня на вершечку горба мiж сосон спалахнуло велетенське кострище, й чорно-сизий дим сягнув неба. Татари обiклали соломою дерев'яну церкву й пiдпалили її разом з людьми. Козаки поскидали шапки. Татари в цей час на них налоги не чинили, товклися в кiнцi греблi. - Вони довго тут не затримаються, - кинув хтось iз запорожцiв. - Затримаються на стiльки, аби потяти нас, - похмуро мовив iнший козак. Справдi, надвечiр до греблi пiд'їхали двi гарби з сiном. Татари випрягли воли й погнали їх до села, гарби ж залишилися. Ждан не мiг збагнути, що вони робитимуть з тим сiном. Подумав: пхатимуть уперед вози, самi ховатимуться за сiном. Одначе Кайдан розтлумачив те по-iншому. - Вiтер дме з того боку, вони запалять сiно й добуватимуть нас у диму. Либонь, так би воно й було, але козакiв порятувала нiч - на заходi з'юрмилися хмари, сутiнки оповили землю швидше, нiж татари приготувалися до налоги. Тiльки влiтку, тiльки в степовiй Українi нiч спадає так швидко. Сиза iмла спершу залила долинки й видолинки, а далi земля потонула в синiй повенi. Потонула долина Щирицi разом з козаками i татарами, з живими, й мертвими, i тими, хто мав погинути або потрапити в полон Жорстоким жаривом дотлiвала на горi церква, смолоскипами спалахували присохлi вiд спеки сосни, й тодi здавалося, що то чиясь душа летить на небо. А власна Жданова душа зiбгалася в маленьку, схожу на тугий клубочок дратви, грудочку, й обидва кiнчики обiрвалися. Татари палили багаття, з суворої глибини ночi, обвiяної легким вiтерцем, пливли запахи пересмаженого м'яса i диму. В пiтьмi пофоркували конi, iнодi до того чи того багаття наближалася розмита пiтьмою постать i вiддалялася. Козаки багать не розкладали, виставивши в обидва боки по дозорцю, сидiли бiля млина. Нагрiта за день земля була тепла, як черiнь, i добра, як мати. Пиво принiс горiлки i сухої ковбаси, а також сала i таранi. Закушували мало. Тiльки Кайдан кутуляв ковбасу, аж виляски йшли помiж млинами. - А чого пропадати добру, - сказав вiн простецьки й хитро водночас. - Нам звiдси однак не вибратися, нащо ж лишати нехристам таке запасся. Вони он конину жеруть. Ждан чомусь розсердився на Кайдана, пiдвiвся й пiдiйшов до возiв, став бiля дозорця, що сидiв, позвiшувавши з полудрабка ноги. Тут смердiло згорiлим порохом i, здавалося, ще й зараз витала смерть. Двох убитих козакiв поховали за бiльшим млином, двоє поранених лежали в млинi. I зовсiм недалеко горiли багаття, бiля яких вовтузилися хисткi постатi. Ждановi здалося неймовiрним те, що бачив, що пережив удень. Надто двi татарськi налоги на млин i палахкотiння церкви, в якiй зачинилися жiнки та дiти. Про те пекло, про тi смертi (а може, люди повибiгали з церкви, того не знав нiхто) козаки не говорили. А нiч визвiздилася, неначе перед кiнцем свiту. Викуваний з ярої мiдi мiсяць викотився на саму середину неба; здавалося, його можна дiстати списом, можна гукнути й пострахати чоловiка, який тримає на вилах рiдного брата: схаменися, побiйся бога i самого себе, того, що береш у душу, ще ж досить усiм поля, й трави, й моря, ще ж сонце свiтить усiм рiвно, i кожен може вибрати на небi свою звiзду. А їх сяяло мiрiади мiрiад, на будь-який смак i навiть примху, великi, бiлi, маленькi, жовтенькi i такi, що ледве мрiли, й натрусом, неначе сiль, i купами, як Волосожар, i зажуренi, одинокi, як Кiнь-звiзда, а деякi навiть зривалися й падали в трави - цi для ледачих та жадiбних. I захотiлося Ждановi закричати: чого прийшли сюди, люди, я не винуватий, що народився в цiм краї, кожен має свiй край, свої землi та води й не повинен зазiхати на чужi. (А вони зазiхають i зазiхатимуть довiку й тим сплюндрують i зганьблять людський рiд). Але дужчою за все була думка про те, як звiдси вибратися. Й розумiв: вони на цьому островi - як табун горобцiв пiд решетом. Вогнi горiли по обидва боки рiчки, а крил поки що бог людям не дав. Попливти по рiчцi... й припливеш прямiсiнько нехристам до рук. Сховатися десь у кущах - татари обшукають усi кущi, та й недостойно це козачого наймення, встид перед товариством. Упала жовта зоря на сходi, вартовий козак перехрестився. - Може, то вже моя летигь, - сказав. Й по хвилi розважливо додав: - I де вони в бiсової матерi взялися, цi чамбули? Тихо ж було, й сторожа нiчого не доносила. I цей край вони завжди минали. Бекети нашi стоять по Орiлi... Вигубили десь бекет... Вони й вертатимуться цiєю тасьмою. I нас звiдси вже не випустять. Ждановi стало холодно од слiв дозорця, й вiн вернувся до млинiв. Козаки лежали покотом. - Є ковбаса, є люлька - що ще козаковi треба, - теревенив Кайдан, i Ждан незчувся, як в отакiй скрутi всмiхнувся од тих теревенiв. Але в наступну мить його усмiх взявся кригою. Думка не могла нiкуди вiдлетiти, кружляла по острову, наштовхувалася на татарськi багаття й безсило падала. Двоє чи троє козакiв перемовлялися (без надiї) про те, чи не спробувати пробитися вночi, й самi ж згладжували свої лазiвки - нiч стояла ясна, татари їх виловлять, як перепелiв. Ждан ковтнув горiлки, вона обпекла горло, й вiн довго пив воду, а тодi й собi вклався посеред козацького кругу. Тут, у крузi, було мовби безпечнiше. Пiдсунувся ближче до Кайдана, йому все дужче подобався оцей великий, оцей щирий, хоч в чомусь i суворий, козак. Нi хитростi в ньому, анi лукавства, нi оскарги на свiт, а тiльки доброта, й безпечнiсть, i вiчна надiя на бога та людей. Цiєю надiєю пройнявся вiд нього й Ждан. I не тiльки надiєю. Думав про Кайдана, й теплiло на серцi, i щось там солодко млiло. Ждан подумав, що йому страшенно пощастило, адже таки знайшов побратима, товариша, до якого можна прихилитися i в якого знайти розраду, не виповiдаючи своїх болей i кривд. Лихо тiльки, що знайшов так пiзно. Запорожцi бiльше не говорили про небезпеку, про завтрашнiй день, спогадували, що в кого було в життi цiкавого, спiвчували одному козаковi, якому з наклепу обрiзано поли... Ждан слухав... й незчувся, як несподiвано заснув. Пробудився вiд добрячого штурхана, схопився на ноги, його тримав хтось за руку й шепотiв у саме вухо: - Спиш наче вбитий. Тихо. Виходитимемо. Роззувайся. Ждан тер кулаками очi й нiчого не бачив, а свiдомiсть вже пробудилася, обiйняла всю скруту, з якою лягав учора, й щось стрiпонулося в серцi, а вiн i далi розглядався й врештi зрозумiв, що це йому не сниться, що стоїть вiн не в млинi, що це туман так густо обволiк рiчку й острiв. В туманi ворушилися постатi козакiв - всi готувалися до переброду. - Щоб нiчого не бряжчало, - шепотiв Кайдан. - I не брьохатись. Черiдкою йтимемо. Ти, Викусо, попереду, зброї не бери нiякої. Вийдеш на сухе, ляжеш у травi, послухаєш. - Знаю, - так само пошепки вiдказав Викуса - козак зi шрамом на пiдборiддi. Ждан подумав, що це бог послав їм такий туман, але далеко вперед думку не попускав - боявся. Козаки брали в руки рушницi, мацали себе по одежi, щоб нiчого не бряжчало, й тихцем брели в кiнець греблi. Обережно заходили у воду, обережно витягували з тванi ноги, тримали для рiвноваги руки в сторони. А туман був, як молочний кисiль, стояв стiйма, надiйно ховав козакiв. "Бог послав", - ще раз прошепотiв Ждан. Вiн чалапав одразу за Кайданом, намагаючись не вiдстати й не загубитися в туманi: Кайдан ще з двома козаками несли на киреї. пораненого (другий поранений уночi помер), вони дали йому горiлки, й той спав. Аж тепер Ждан помiтив, що в Кайдана висять на шиї чоботи, й пошкодував, що покинув свої бiля млина. Ждан обережно пересував у багнi цибатi ноги, а сам сторожко дослухався й почував, як понапиналися всi жили, а серце нiби задерев'янiло. Врештi помiлiшало, осоки ж стали густiшi й вищi, незабаром вибейкалися на сухе. Й швидше загойдалися ношi, й швидше застрибали Кайдановi плечi, й Ждан шпарко збивав босими ногами холоднi роси. Хуркнула десь збоку якась птаха, й враз зовсiм недалечке, з лiвого боку, пирхнув кiнь, а далi заiржав. Те ржання пронизало Ждана наскрiзь, вiн побiг i обiгнав ношi, одначе подолав страх i закрокував поруч з Кайданом. Кайдан повернув до нього голову, плямкнув губами - Ждан зрозумiв, що той пiдбадьорює його. Зненацька лiворуч у туманi пролунав схожий на киркання крик, йому вiдгукнувся iнший голос, брязнула зброя, и бахнув пострiл. Навiть Ждан зрозумiв - то сигнал, їхню втечу розкрито. Тепер уже бiг i Кайдан, бiгли й iншi козаки. Ждан не бачив i не знав, куди вони бiжать, тримався Кайдана, який вже не крився, а гупотiв, мов розжоханий кiнь. Щось цвiркнуло чи свиснуло вгорi, свиснуло ще раз - Ждан зрозумiв, що то татари пускають стрiли. Враз позаду пролунав зойк, а далi брязкiт залiза - хтось iз сiчовикiв уже рубався з ворогами. I в цю мить попереду звелася зелена стiна, козаки, якi несли пораненого, шарпонулись праворуч, трохи не збивши з нiг Ждана, - обминали дерева. Шмагнула по обличчi лозина, далi Ждан налетiв на кущ, виплутався, пригнувся, шаснув пiд густе шатрище, ноги йому аж заломлювалися - втiкачi бiгли вниз, в долинку, по хвилi бралися вгору. Оминули галявину й вискочили на стару дорогу, яка ледве вгадувалася в травi. Знову попереду хиталися широкi плечi Кайдана, знову стрибав у нього на спинi один чобiт, аж тепер Ждановi спало на думку, що треба б допомогти Кириловi, замiнити його, вiн ступив ширше, i саме в цю мить Кирило похитнувся, якось дивно гойднувся з боку на бiк i впав. Ждан кинувся до нього. Кирило й далi цупко тримав у руцi полу киреї, а очi його були широко розплющенi... й неживi. Козаки, котрi допомагали Кайдановi, опустили пораненого на землю й теж посхилялися над Кирилом. Той був мертвий. Лежав на боцi, вивернувши вбiк лiву руку, в спинi в нього стримiла стрiла. Ждан не змiг стримати зойку, а козаки зацитькали на нього, показуючи на мигах, щоби брався за кирею. Ждан нагнувся, звiльнив з Кирилової руки зiжмакану полу киреї, але перш нiж пiти, ще раз оглянувся. Вiн чомусь подумав, що Кирило увесь цей час бiг мертвий. I ще в Ждановiй головi майнуло, що йому самому тепер нiчого не страшно, i коли доведеться - прийме смерть, як оцей великий, добрий i валечний козак, котрого послала була йому в товаришi доля, та й одразу ж забрала. РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ В Туреччинi та й на брамi кам'янiй Там сидiли два братчики молоди. Один сперся на поручи, задумався, Дрiбненькими сльозоньками оплакався. Другий його до сердечка притуляє: "Ой стiй же ти, милий брате, не журися, Якa красна Туреччина - подивися!" "Добре ж тобi, милий брате, говорити, Коли менi в Туреччинi тяжко жити. В Туреччинi нема бога анi вiри, В Туреччинi самi турки, всi безвiри". Народна пiсня Лаврiновi снилися чорно-бiлi птахи, вони стояли на краю гнiзда й махали крильми. Птахи вчилися лiтати. Тiльки чомусь були поприковуванi ланцюгами. Вiн мучився, йому стискало груди, й розумiв, що птахи не навчаться лiтати нiколи й що тут просто щось не так, й тодi ланцюги розпалися, а бусли замахали крильми легко та радiсно. Це були молодi птахи, вони готувалися у свiй перший полiт. Вiн хотiв упiймати першу мить їхнього лету, певно ж, то була найщасливiша мить їхнього життя, вiн стiльки разiв прагнув побачити її й жодного разу це йому не вдавалося. Лелечата махали крильми на краю гнiзда сьогоднi, й завтра, й позавтра, а потiм одного ранку вiн прокидався й чув пронизливий, не такий, як завше, клекiт. Виходив надвiр - бачив порожнє гнiздо, а молодi лелеки вже сидiли ген на лузi, старi кружеляли вгорi й радiсно та тривожно клекотiли. То були їхнi птахи - його й отамановi. Сiрко прилаштував на гребенi куреня колесо од гармати, Лаврiн допомагав йому. Лелеки добудовували гнiздо щороку, воно росло й росло i вже було Лаврiновi по пояс. Кожної весни вони з отаманом виглядали їх з вирiю. Коли, траплялося, першими прилiтали сусiдськi лелеки, а гнiздо на їхньому куренi стояло порожнє. Сiрко ходив посмутнiлий i все мовби до чогось прислухався. Але таке бувало рiдко. Їхнi прилiтали першi. Вони легко одбивали налоги своїх дiтей, i тi летiли селитися на луг. Там теж чимало буслячих гнiзд. Траплялося, що затишне, трохи перехняблене в один бiк гнiздо впадало в око з височини й чужим лелекам, котрi рано полишили теплi заморськi краї. Небавом поверталися з вирiю справжнi хазяї й починали одбирати в займанцiв свою оселю. Лелечi битви Лаврiновi доводилося спостерiгати часто. Не раз вони бували жорстокi, якось, те йому запам'яталося надовго, побачив над собою лелеку, що саме летiв од гнiзда, - з грудей птаха цебенiла кров. Лелека хотiв сiсти на осокiр, але вже не змiг, завис мiж вiтами. Лелечi бiйки Лаврiн бачив, а от першої митi польоту так i не вдалося вловити. Мабуть, то велика таїна, вона не любить одкриватися людям. Не вiдкрилася вона Лаврiновi й цього разу. Щось його пробудило од сну, а що - не знав. Ще дихав запахом плавнiв, ще стояло в очах чорно-бiле видиво, але кам'яниця стисла його мiцно, й воно враз затьмарилося, а далi розвiялося зовсiм. Доля помаяла перед ним крильми, подратувала волею й вернула назад у довгу кам'яну яму з шорсткими, аж колючими, стiнами й маленьким душником угорi. В той душник, либонь, не пролiз би й кiт, а вiн ще перехрещений двома металевими прутами. Вiдчуття волi й чогось важкого переплелися - Лаврiновi аж наморочилось у головi. Вiн лежав на сухiй перетертiй пiдстилцi з морської трави у ближньому вiд дверей кутку. В протилежному кутку сидiв прикований ланцюгом за шию та ногу iнший в'язень. Був сивий, як старий лунь, худий i мовчазний, як смерть. Або, може, зовсiм не мав язика; Лаврiн кiлька разiв намагався заговорити до нього, той не обзивався. Тiнь, а не людина, здавалося, вiн зовсiм не ворушиться. За пiвтори доби жодного разу не брязнув ланцюгом. А якось же вiн їв? Вчора ввечерi їм обом принесли осклизлої i смердючої юшки - чорби, потiм наглядач, грек, забрав порожнi миски. Мабуть, за довге сидiння притерлись до людського тiла кiльця ланцюга, а в людини стерлися звички, пам'ять, умiння говорити. Лаврiна мучила думка: за що сидить кайданник? Чому його не забрали на галери, на якусь iншу роботу, чому не вбили? Хто вiн? Якби знав, може, одгадав би й свою долю? Але той мовчав. Лаврiн сидiв у задушливому пiдземеллi вiд учорашнього ранку. їх з Килiяною схопили в саду на зорi. Килiяна спала, поклавши голову на снiпок прив'ялої трави, вiн дрiмав бiля неї, прихилившись до теплого камiння. Того вечора Лаврiн думав, що їм треба помiняти сховок. Одначе, мабуть, те не допомогло б. Харiлiс все одно вистежив би їх. Шкода, що злегковажив погрозою ницого цигана. Харiлiс пiдбурив на базарi туркiв i привiв у сад аги. Обшарпаних дервiшiв, залитих салом торгiвцiв рибою й овочами, голих до пояса носильникiв у шкiряних капелюхах, брудних погоничiв мулiв у стоптаних до голої пiдошви чариках, вирячкуватих, з пергаментними обличчями курiїв гидотного зiлля зi схованими пiд одяг ножами. Вони прийшли помститися за поглум невiрного над правовiрним, ще раз потвердити шарiат[32], а заразом обпатрати сад аги, випотрошити комори. Вони хапали все, що траплялося пiд руку; все їстiвне пожирали, неїстiвне ховали пiд брудний одяг. Сам ага не вийшов з покоїв, вiн, мабуть, злякався натовпу дужче за Перехреста. Лаврiн обороняв Килiяну, скiльки сили. Їх обох забили б на смерть, якби не прийшла варта. Вартiвничi загородили їх списами и перевели сюди, до фортецi Залiзний Камiнь. Його вкинули в пiдземелля, що вчинили з Килiяною - не знав. Думка про неї не давала спокою. Адже ж на те, щоб покарали тiльки його, не мiг сподiватися. В туркiв вина на жiнцi бiльша, нiж на чоловiковi. Й вiд того, що не може нiчим допомогти Килiянi, що мовби спричинився до лиха i їй, Лаврiна охоплював вiдчай. Про те, що чекає його - скарають лютою смертю чи прикують навiчно до стiни, як оцього чоловiка, - майже не думав. Один раз вiн уже поховав себе, i якщо в ньому щось ожило на якийсь час - то тiльки любов, а думка й далi лишалася в неволi, й не було їй просвiтку. Коли б тiльки чимось допомогти Килiянi, якось порятувати її. Шкода, що тодi, коли їх вели, йому нiчого не спало на думку: треба було намовити Килiяну, щоб сказала, буцiм вiн силою, примусом затягнув її в сад або обпоїв якимсь зiллям... Мабуть, у те не повiрили б. А може, й повiрили, прийняли виправдання такої гарної дiвчини, щоб оддати її якомусь пастуховi. Вiн аж стенувся од тої думки. Лiпше нехай погинуть обоє. Лаврiн зручнiше вмостився пiд стiною, пiдтягнув колiна, вперся в них лiктями, схилив на руки голову. Знову задрiмав. Не спав, бо пам'ятав, де вiн є, але й бачив якесь видиво, а може, то було не видиво, а спомин. Йому привидiлася стара хата на белебнi, над хатою гiлляста груша i в'яз. Бiльше дерев бiля хати не було. Сiнешнi дверi не вiдчинялися, й мати пiдстругала сiнешню долiвку лопатою. В лiвому кутку сiней, за дверима, на куцiй жердочцi сидiло три курки. Одна жовта i двi зозулястi. А з горища дивився вниз рудий лобатий кiт. Вiн чомусь завжди сидiв там, пiд вiнком цибулi, й дивився вниз. Оце вся їхня худоба. Бо ж пан забрав увесь дiдiвський статок, а їх запровадив у чужу хату. А в хатi - ткацький верстат, скриня, яка правила їм за стiл, а вночi ще й матерi за лiжко, жердка, а на нiй кiлька лахманин, судник. На суднику - полумисок i кiлька черепкiв. З них вони їли. Верстат займав майже всю хату. Мати була чудова ткаля, ткала дорогi плахти i килими для панського двору, пояси i рушники, але не змогла виткати собi долю. Про лиху долю вона часто спiвала. Батька Лаврiн не знав зовсiм, мати про нього нiчого не розповiдала. На вулицi його називали байстрюком. Вiн утiкав до хати. Там од ранку до ночi стукотiла ляда i бiгав по туго натягнених нитках маленький дерев'яний човник. На лавi теж лежали нитки. Мати не дозволяла навiть доторкнутися до них. То були тонкi, дорогi нитки. Вiд них, од тонкого ткання, мати й ослiпла. Лихi спомини. Убоге життя. I все ж навiть вони обливали йому теплом серце. Зелена груша, три курки, кiт - усе те було його, i маленький ставочок на вигонi перед хатою, а на ньому гуси. Вони - не їхнi, але й його. Бо вони - дитинство. Килiяна каже, що не треба таку мiзерiю й згадувати. Що тут i хати кращi, i плоди солодшi, й птахи красивiшi. Фазани й павичi! А для нього найкрасивiшi тi - гуси на ставку й лелеки на куренi. Килiяна каже, що за тим нiчого шкодувати. Як таки нiчого?! Вiн давно пробудився од дрiмоти, сидiв i розмiрковував. Хiба можна одтрутити вiд серця все своє тiльки через те, що тут кращi будiвлi, зеленiшi дерева i барвистiшi птахи. Але ж десь є ще барвистiшi й плоди солодшi - звiдкiлясь їх возять на базар, вiн бачив сам, навiть куштував. Для них найкращi цi, для нього - жовтi пахучi грушки, якi рясно капотiли на зелений морiг перед хатою, їм до серця тонкi, тягучi пiснi, а йому - iншi: широкi, голоснi, в якi влився степ, повноводi рiки; й швидкi, веселi, як заметiлi або вихор навеснi. Вiн забув сказати про пiснi Килiянi. Скаже обов'язково... Якщо йому ще випаде хоч побачити її. Вiн знав: йому лишилося одне - думати про Килiяну i про своє минуле життя. Щоправда, не мiг i про нього назбирати багато думок. Що вiн звершив у ньому? Власне, нiчого. Обороняв Ладижин. Тобто обороняв вiтчизну. Отже, хоч щось, та звершив i перед вiтчизною, перед товариством боргiв не має. Може помирати з чистим серцем. Якби вороги схопили тiльки його. Сам вiн мовби звiльнився вiд усього суєтного, i в душi в нього - тиша. Там бiлiють снiги. Нi, не тиша. Що вони зробили з Килiяною? Нараз Лаврiн почув, як у кутку дзвякнуло залiзо. Вiн поглянув туди й побачив, як кайданник пiдвiвся. Лаврiн не бачив його очей, їх забирав морок, а тiльки постать - брудно-сiру, тонку, наструнену, насторожену. А по хвилi згори долинув iнший згук, приглушений тупiт, скрегiт залiза. Вiдмикали дверi. Що то не доглядач з їжею, Лаврiн здогадався з постатi кайданника. Либонь, той сидiв тут давно й вивчив ходу та побрязк доглядача. Й справдi, проскрипiли холодними завiсами дверi, на пiдлогу поруч Лаврiна впала свiтла пляма, - здавалося, хтось кинув згори бiлу шматину, - й долинув густий, трохи iржавий голос, що чомусь нагадував скрип дверей: - Невiрний, пiдiйди сюди. Те могло стосуватися тiльки Лаврiна, адже другий в'язень був прикований. Лаврiн пiдвiвся й приступив до сходiв. - Пiднiмися вище, - наказав той самий голос. Лаврiн ступив на три сходинки й зупинився. Його заслiпило свiтло, хоч то не було свiтло сонця, ясного дня, а тiльки високого фортечного мiжстiння, вiн запам'ятав його, коли йшов сюди. Пам'ятав i сходинки - вiсiм, на четвертiй од низу зараз стояв, а на другiй од верху - турок чи, може, й не турок, а той чоловiк, що кликав його. А ще Лаврiн бачив жовтi, iз загнутими вгору носками чоботи й поли синього в золотому шитвi внизу, каптана. Зверху стояв ще хтось. Той i заговорив перший. Промовляв швидко, ляскотiв словами, здавалося, рвав їх, як ремiнне мотуззя, з огидою кидав униз. Перехрест, хоч дещо вже розумiв по-турецьки, втямив тiльки кiлька слiв: "гяур оглу" - гяурове порiддя, та "аллахю екбер" - великий аллах, повторене кiлька разiв. Тодi обiзвався той, що стояв нижче, - товмач. - Ти, невiрний, народився пiд золотою зорею, - сказав вiн. - Милостi сиплються на тебе золотим пiском, один шайтан вiдає за що. Великий вiзир дарує тобi життя. Тобi й твоїй дiвцi. I то не вся благодiйнiсть великого вiзира. Ти будеш спати з нею. Не в бур'янi, де вас налапали, - товмач проскрипiв смiхом, - а на сiннику чи й перинi. Вона стане твоєю дружиною. Гарну матимеш жiнку. Я щойно розмовляв з нею. Вуста - як корали, перса - як гранати. Будеш раювати на тих персах. Ви станете добрими правовiрними й молитиметесь аллаху та дякуватимете великому вiзиру за його доброту та щедрiсть. Товмач говорив нiби й зрозумiло, однак Лаврiн не мiг до кiнця збагнути його слiв. Кому це щастя й хто молитиметься аллаху? Хто стане мужем i жоною? Й чого хочуть од нього цi люди? Вони прийшли насмiхатися? Бо цей-ось скрипить смiхом, а той щось гиркає згори. Вiн добре чув "порiддя гяурiв", а товмач плете якiсь кошi. Лаврiн пiдвiв голову. Йому ворухнулася в серцi злiсть, може, ще й вiд того, що доводиться стояти внизу й отак принизливо задирати голову. - Ти даремно смiєшся, товмачу, - кинув суворо. - Й даремно кажеш менi не те, що сказав паша. Товмач засмiявся знову. - Ага Орхан каже, що коли б його воля, вiн би наказав одрубати тобi голову й викинути її собакам. Одначе вiн принiс велiння великого вiзира. За яким ти одружишся з тiєю дiвчиною. Й будете вдвох молитися аллаховi. Лаврiн уловив приязнь у голосi товмача. А вже вiдтак повiрив його словам. Щемка хвиля залила йому душу. Вона аж струснула його гарячим дрожем, в горлi зрадливо залоскотало, бiля очей затеплiли сльози. Чи то басурманська неволя так розгартувала душу, чи й ранiше була м'яка, вiн не вiдав того. Щось у нiй сколихнулося, потекло гарячою приязню до людей, якi показали до нього таке милосердя.