як затiювали боротьбу десь на вiдпочинку а чи й перед самими князями, Скомороха нiхто не мiг побороти. Були силачi, якi кидали Скомороха об землю, що в iншого вже б i костi розсипались, але Скоморох був гнучкий, як вуж, i живучий, як кiт. Завжди падав на всi чотири, нiхто не мiг поцiлити в нього кулаком -- вiн ухилявся; i це веселило все вiйсько. I коли затяжний похiд пригнiчував навiть семижильних тарiйцiв, важкий штурм вбивав охоту далi воювати, на перепочинку хтось гукав: -- Гей, а де ж це Скоморох? -- Ану, Скоморох, утни. А зараз, у край веселий, на тихi води, забули про Скомороха, тiльки йокали селезiнки коней. Скоморох трюхикав позаду вiйська своїми двома кiньми i, коли перехилився, щоб налити в рiг вина, торкнув коня, i кiнь повернув у бiчну вуличку. Скоморох не став його справляти. "Хай iде. Вечорiє, пiдночую десь, а там дожену", -- подумав. Так вiн i в'їхав обома кiньми у сирiйську церкву, присвячену Богинi Iштар. Дванадцять жриць, якi творили Богинi вечiрню требу, побачивши спiтнiлого, запиленого, голого по пояс скiфа Скомороха, попадали ниць. Скоморох тим часом розсупонив коней i поклав одного так, щоб вiн перегородив вхiднi дверi, а другого, щоб перегородив вихiднi дверi, якi були в глибинi храму за великою фiгурою Богинi Iштар. Тодi пiдняв обережно з землi всiх 12 жриць, посадив у коло бiля жертовника i сам сiв посерединi з бурдюком вина у лiвiй i рогом-ритоном у правiй руцi. На колiнах у нього вилискували полiрованим деревом невеликi гуслi. У широкий квадрат отвору в стелi храму на них заглядали яскравi зорi, якi тут, були набагато бiльшi, нiж на Українi. Скоморох частував кожну жрицю по черзi, частувався сам, спiвав пiснi i пiдiгравав собi на гуслях. Тодi линув на жертовник олiї i, коли вогонь спалахнув яскраво, почав збирати у сакви все, що блищало. Коли ж наготував таким чином свою поклажу, накрив жертовний вогонь великою срiбною тацею, яка не влiзла в сакви, i сказав: -- Хай мiсяць нам свiтить, цей холодний залицяльник i знадливець, -- i став бавитися з кожною жрицею по черзi, iз кожною iншим способом; i на багато любощiв його вистачило, коли ж дiйшла черга до наймолодшої, 10-рiчної жрицi, вiн геть вибився з сил i задрiмав. З того часу залишилося одинадцять зразкових способiв тiлесого кохання i дванадцятий -- це кохання духовне, кохання спорiднених душ, коли люди не згадують про статевi стосунки, а люблять одне одного, навiть не беручись за руки. Сон Скомороха був дуже короткий, забуття на декiлька митей. Пiд час великих навантажень цього короткого забуття Скомороховi вистачало, щоб скинути втому i стати знову дужим i свiжим, принаймнi на момент смертельної небезпеки. Правда, потiм, як був час, Скоморох мiг спати без просипу три доби. Але в цю мить Скоморохового забуття наймолодша жриця простягла над ним бiлi тендiтнi руки з розчепiреними пальцями, оберненими до його лиця, i розплющила широко очi, так широко, аж нiчого не бачила перед собою. Вона заклинала: -- Ти, твоє iм'я Скоморох, ти осквернив священне мiсце, ти завiв коней у храм, ти пограбував наш храм, хоча твої одноплемiнники пройшли через мiсто туди й назад i не зачепили його. Але ти i потiшив Богиню кохання Iштар. Хоч ти i залишився мужчиною, i матимеш потомство, але хай у тобi поселиться жiноче бажання, хай воно iнколи смокче тебе з бокiв живота, i попiд грудьми, i в грудях, коли тебе погладить по спинi i нижче спини якийсь чоловiк, хай твої колiна зiгнуться i ти пiдляжеш чоловiковi, наче жiнка. Щоб тобi хотiлося носити i чоловiчу, i жiночу одежу, щоб ти весь свiй вiк, i дiти твої, i нащадки смiшили людей, щоб ти грав на дудi, тинявся вiд мiста до мiста i вiд села до села i водив ведмедiв. Щоб тодi, коли ти хотiв би стати над усiма, стати правителем, тебе принижував грiх i клало ниць жiноче бажання, однинi i довiку в тобi i в тих, в кому тектиме твоя кров. А за те, що ти так гарно спiвав i так до ладу кохав жiнок i сам такий гарний чоловiк, дарую тобi дар провiщення. Прокинувся Скоморох, осiдлав коней, нав'ючив золотом з храму Великої Богинi Iштар i почвалав наздоганяти своїх. З того часу потомки Скомороха стали артистами, поетами, циркачами, танцюристами i музикантами. Гадали скоморохи на тонко надертих ликових смужках. Пасмо лика розрiзували на три частини i смужки намотували на п'ять пальцiв лiвої руки. Коли скоморох розчепiрював пальцi i дивився на лико, яке розкручувалось, Богиня Iштар пiдказувала йому пророцтво. Повчання. Не оскверняй священного мiсця Бога свого народу а чи Бога якогось iншого народу, бо кара Божа тебе спостигне, яка б гординя тебе не заїдала. 10. Року Божого 616 до нової ери Мiдiйський цар Кiаскар запросив на бенкет українських князiв та старшин i умертвив. Тодi пiдняв повстання i став виганяти тарiйцiв iз своєї країни. 11. Року Божого 615 до нової ери Всi українськi загони, якi були в Переднiй Азiї, повернулися на Україну. 12. Року Божого 610 до нової ери Зiбралися всi тарiйськi вождi, старiйшини i волхви на Велику раду в урочищi Священнi Путi на рiчцi Днiстро. Мiж iншим, було осуджено вчинок князя кiмарiйцiв Тадеуша, який забрав вiйськову здобич усього вiйська. Було вирiшено, що п'ятдесят найближчих родичiв князя Тадеуша по чоловiчiй лiнiї стануть на смертельний бiй мiж собою, їх подiлили на двi шереги по 25 бiйцiв, i вони побили один одного. У гирлi рiки Днiстро їм насипали братську могилу i забули їхнє iм'я. Кiмарiйцi ж вибрали собi князя з роду Країна i стали зватися галичанами. 13. Року Божого 539 до нової ери Княгинею роксоланiв-гунiв була Томила. Вона посiла князiвський стiл пiсля того, як помер її чоловiк, князь Сак. Князь Сак уславився звитяжними походами проти персiв, i плем'я гунiв-рокосланiв стало зватися роксоланами-саками. Перський цар Кiр задумав без вiйни приєднати до свого царства землi сакiв-роксоланiв i заслав до княгинi Томили сватiв. Зiбрались роксолани на Малий круг i вирiшили не вiддавати княгинi Томили за iноземного царя. Перський цар Кiр пiдiйшов з вiйськом до рiки Вардани i наказав будувати плавучi мости. Княгиня Томила переказала царю Кiру через глашатая: -- Не поспiшай будувати мостiв: або ти вiдiйди вiд рiки на три днi ходу, або ми вiдiйдемо. Цар Кiр переказав княгинi Томилi, щоб вона вiдступила, i почав переправу. Кiр перейшов рiку Вардану i пройшов у степ на один денний перехiд. Тодi наготував багато їжi i цiльних вин, залишив у таборi слабосилих воїнiв, а сам з головними силами вiдступив у плавнi. Тодi третя частка вiйська княгинi Томили на чолi з її сином княжичем Сар'ягном напали на табiр персiв i, не дивлячись на їхню хоробру вiдсiч, всiх перебили. Пiсля перемоги, знайшовши вино, роксолани сiли бенкетувати. Наївшись i напившись цiльного вина, полягали спати. Цар Кiр з вiйськом тим часом повернувся, багатьох перебив, а багатьох заполонив. Взяв у полон i княжича Сар'ягна. Княгиня Томила, дiзнавшись про це, послала до царя Кiра Ахаменiда посланця з такими словами: -- Кровожерливий Кiр! Не хвалися своїми подвигами. Тарiйський народ незчисленний, як буйна степова трава, як дерево в лiсi, як риба у водi. Плодами виноградної лози, якi вас, персiв, теж позбавляють розуму, коли вино вдарить вам у голови i коли ви, перси, напившись, починаєте викрикувати потоки непристойних слiв, ось цим ти перемiг мого сина, а не силою. Ти викликав гнiв усього незчисленного українського народу, i мої гiнцi, як вовки-сiроманцi, скачуть вiд Вардани до Дунаю, начувайся! Вiддай менi мого сина i йди собi додому iз моєї землi. Якщо ти не послухаєшся, то клянуся Перуном, Дарбогом i Ярилом-сонцем я справдi напою тебе кров'ю, який би ти не був ненаситний! Кiр не звернув уваги на цi погрози, а син княгинi Томили, коли хмiль вийшов з його голови, попросив царя Кiра, щоб його розв'язали. Як тiльки князенко був розкований i мiг володiти руками, вiн вихопив меч у охоронця i заподiяв собi смерть. Тим часом прибули полки вiд краягнiв, галичан, волинян, слов'ян i сарматiв. Княгиня Томила подiлила все пiдвладне їй вiйсько на три частини. На чолi головної сили стала сама. По центру, проти вiйська царя Кiра, билися пiшi полки, озброєнi довгими списами, гаками, мечами, булавами, келепами, пращами i луками. Бiй тягнувся з ранку до полудня, а на флангах у роксоланiв билися лише незначнi, кiннi загони. Цар Кiр хвилювався, чому у княгинi Томили так мало кiнноти, тим часом був змушений вводити у бiй усi свої запаснi полки, бо тарiйцiв перед ним було тьма-тьменна. Нарештi Кiр помiтив, що центр українського вiйська послабшав, i сам цар Кiр з головними своїми силами розiрвав вiйсько тарiйцiв на двi частини. Розчленоване вiйсько ворога -- це майже перемога. Сонце вже хилилось над обрiй, i в цей час з усiх бокiв на здиблене поле бою вдарили кiннi козаки. Їх було так багато, що доля бою зразу вирiшилась, зашилось тiльки добивати персiв, якi то там, то там згруповувались, щоб органiзовано вiдступити. Був великий полон i велика здобич. В бою загинув сам цар Кiр. Жоден перс не повернувся додому. Княгиня Томила наказала наповнити бурдюк перською кров'ю i вкинути туди голову царя Кiра. З того часу збереглися її слова: "Ти, Кiр, бажав кровi, так пий же її!" Мудрiсть предковiчна Ввiвши в оману зарозумiлого ворога, ти спокiйно розпоряджаєшся своїми силами i чекаєш слушної нагоди, щоб знищити його. Недовiра до злого ворога не зникає нi в час вiйни, нi в час миру. Якщо ворог злий i сильний, необхiдно вжити хитрiсть. Правдивим треба бути не перед ворогом, а перед Богами, дiтьми i вчителем. 14. Року Божого 530 до нової ери Роксолани в союзi з сарматами вели вiйну з персами-мiдянами. На полi бою особливо вiдзначилася княгиня Зоряна, жiнка Сака Мермера. Була вона дуже вродлива, водночас великого розуму i завзята. Поранена в битвi, вона втiкала з поля бою на конi (у роксоланiв жiнки воюють разом з чоловiками, бо вони -- нащадки амажонок). Але її наздогнав мiдiйський витязь царевич Стрiагней, зять царя мiдян, збив з коня i намiрявся вбити. Проте жiнка була така гарна i так благала про помилування, що розчулений царевич Стрiагней випустив її живою. В подальших боях Стрiагней потрапив у полон до роксоланiв. За наказом царя Мермера вiн мав бути страченим. Княгина Зоряна благала князя Мермера помилувати царевича Стрiагнея, але князь Мермер був невблаганний. Тодi княгиня Зоряна звiльнила декiлькох полонених i наказала їм убити свого чоловiка, щоб зберегти життя своєму рятiвниковi. Помiж саками-роксоланами i персами-мiдянами було укладено перемир'я, а потiм угоду про союз i дружбу. Одного разу князь Стрiагней завiтав до мiста Роксонаки, де жила княгиня роксоланiв Зоряна. Княгиня вийшла йому назустрiч, радiсно привiтала, поцiлувала на очах у всiх придворних i сiла в його колiсницю. А потiм, жваво розмовляючи, вони увiйшли у палац. Вона влаштувала пишну учту для царевича Стрiагнея. Пiсля бенкету царевич пiшов у вiдведенi йому хороми, безперестану зiтхаючи вiд любовi до княгинi Зоряни. Неспроможний опанувати себе, вiн звiрив свої почуття найвiдданiшому iз євнухiв. Той пiдбадьорив царевича Стрiагнея i порадив йому облишити надмiрну делiкатнiсть, освiдчитися княгинi Зорянi. Царевич послухався i негайно пiшов до княгинi. Вона прийняла його люб'язно, вiн же повагався, тяжко зiтхнув, мiняючись на обличчi, i зрештою звiрив їй свої почуття. Сказав, що сохне вiд пристрасного кохання до неї i туги. Але княгиня Зоряна вiдмовила на його умовляння, сказавши, що, погодившись на шлюб, вона вкрила б себе ганьбою перед своїм покiйним чоловiком. Адже вона допустила таке iз почуття вдячностi, щоб врятувати життя людинi, яка вдруге подарувала їй життя, яке є найдорожче над усе. Обов'язок для неї понад усе. А ще бiльше, мовляв, вкриє ганьбою i безчестям вiн себе сам. Адже вiн має за дружину Ройтею, дочку царя мiдiйцiв Астiбара, жiнку, як вона чула, дуже вродливу, вродливiшу за багатьох жiнок. Йому слiд бути мужнiм не лише на полi бою, але й мужньо боротися з власними пристрастями, щоб не стати рабом скороминущої насолоди, якої можна зазнати i з наложницями. Iнакше, якщо про його зраду дiзнається царiвна Ройтея, йому не минути великого лиха. Хай вiн погамує свої бажання, хай просить в неї чогось iншого, i вона заблаговолить його прохання. Почувши таку вiдповiдь, цар Стрiагней довго мовчав, а потiм обняв на прощання княгиню Зоряну, i на мить йому здалося, що її тiло затрепетало йому назустрiч. Так вiн i поїхав додому нi з чим. Але i вдома, i на полюваннi, i на бенкетах, i в боях, i з жiнкою Ройтеєю журба сушила його, а до наложниць не було нiякої охоти. Вiн часто жалiвся євнуховi на свою долю. Зрештою узяв пергамент, написав листа до княгинi Зоряни i примусив євнуха заприсягтися, що той вручить його княгинi пiсля того, як вiн, Стрiагней, заподiє собi смерть. I ось що було в тому листi: "Цар Стрiагней вiтає княгиню Зоряну. Я пощадив тебе на полi бою, отже, менi ти завдячуєш тим, що живеш на свiтi i тiшишся благами життя, а ти занапастила мене, тобто вiдплатила злом на моє добро. Якщо ти вважаєш, що вчинила по совiстi, хай тобi у всьому таланить i будь щаслива. Якщо ж ти пiшла проти велiння свого серця, бажаю тобi зазнати такого ж вiдчаю, якого зазнав я, бо я гину через тебе". Листа цього вiн поклав пiд подушку, попросив меча i мужньо позбавив себе життя. А княгиня Зоряна ще довго правила своїм народом. Вона пiдняла добробут країни, була для своїх людей зразком чеснот. Мудрiсть предковiчна Не запитуй поради у коханнi в євнуха. Життя справжнього мужчини не вичерпується одним лише коханням до жiнки. Тiло -- це зосередження трьох благ; поздержливiсть у їжi, доброчиннiсть у поведiнцi i пошана до мудрощiв оберiгають його. 15. Року Божого 519 до нової ери Зорян, син княгинi Зоряни i князя Мермера, правив країною сакiв-роксоланiв, яка розлягалася вiд Кавказьких гiр аж до долини рiки Дон. На рiцi Дон князював над сар'ягнами князь Омарслав, у якого була дочка на ймення Огняна. Вона побачила одного разу увi снi князенка Зоряна (кого вона в життi нiколи не бачила) i вiдразу закохалась в нього; те ж саме сталося i з князенком Зоряном -- йому приснилась i полюбилась Огняна. З того часу, як їм обом увi снi з'явилось таке видиво, вони покохали одне одного i почали сохнути вiд любовної туги. Князiвна Огняна була першою красунею серед навколишнiх князiвен, а князенко Зорян був вродливий юнак. Отож князенко Зорян послав до князя Омарслава у мiсто Бiла Вежа сватiв з уклiнним проханням видати за нього Огняну. Проте князь Омарслав не дав своєї згоди, бо, не маючи нащадка чоловiчої статi, хотiв видати дочку за когось iз своїх родичiв. Проте Богиня Ягна противилась тому, а Огняна весь час молилась Ладi за своє кохання. Невдовзi князь Омарслав запросив до себе в гостi всiх старшин своєї держави, дружкiв, родичiв i найкращих витязiв, щоб залагодити весiлля Огняни, однак не обмовився жодним словом, за кого саме збирається її видати. Коли гуляння було в розпалi, батько покликав Огняну в бенкетну залу i сказав так, щоб гостi почули його слова: -- Сьогоднi урочистий день твого весiлля, дочко, тим-то роздивися i придивися до всiх, хто тут зiбрався, потiм вiзьми золотий келих, наповни його вином i дай тому, чиєю дружиною хочеш стати, вiн назве тебе своєю дружиною. Княжна Огняна оглянула всiх довкола i вийшла до сiней з плачем, бо сподiвалась побачити Зоряна, якого встигла повiдомити, що готуються заручини. А тим часом князенко Зорян, який стояв табором неподалiк Дону, потай вiд свого вiйська вночi в супроводi свого вiзничого став у колiсницю i помчав щодуху до города Бiла Вежа. Наблизившись до мiста, вiн залишив вiзничого з колiсницею у затишному мiсцi, а сам у сарматському вбраннi пiшки пiшов далi. Прибувши в палац, у сiнях побачив Огняну, яка стояла, заливаючись сльозами, i наливала вино в келих. Князь Зорян пiдiйшов до неї i сказав: -- Огняно, ось я бiля тебе, я, кого ти бажала, я -- Зорян. Дивиться вона -- перед нею ставний юнак, той, який їй приснився. Зрадiла вона дуже i подала йому келих з вином. Вiн забрав iз собою князiвну Огняну, посадив у колiсницю i чимдуж тiкати. Служницi, якi знали про кохання своєї панни, не зчинили галасу, а коли батько звелiв покликати дочку, сказали, що не можуть її знайти. Цiлий день вiйсько князя Омарслава нишпорило по навколишнiх лiсах i вибалках, щоб зiтнути голову зухвальцевi, який умкнув князiвну, i дiстати винагороду, проте намарне. Лише через день князь Зорян прислав пишне посольство, яке сповiстило, що князiвна Огняна у князя Зоряна, i вони хочуть прийняти батькове-матерiне благословення. Князь Омарслав був задоволений, що дочка знайшлася, а вiн має високородного зятя, i справив бучне весiлля. Мудрiсть предковiчна Трохи дає жiнцi батько, трохи дають родичi, але найбiльше дає жiнцi милий серцю чоловiк. Якщо чоловiк втiшений жiнкою, то це приємно Богу. Слушна нагода трапляється раз в життi i коли її втратити, вдруге не дочекаєшся. 16. Року Божого 517 до нової ери Анахарс, син слов'янського князя Гнура, внук князя Лiпослава i правнук князя Свiтозара, прибув iз далеких подорожей на Україну. Цей Анахарс, як бачите, був дуже знатний, але ще й дуже розумний. Ще малим вiн вивчив грецьку мову при дворi свого батька вiд драгоманiв i рабiв. Знав вiн також перську i мiдiйську мови. Батько часто брав його з собою, коли їздив у гостi чи в справах до молодших золотих князiв, чи то до роксоланiв, чи до сарматiв, а чи до волинян, чи до галичан, чи до країнцiв. Коли Анахарс досяг козачого вiку, йому треба було постригтись у козаки. Вiн не став голити своєї чуприни пiд оселедець i не став голити своєї молодої борiдки, щоб кохати козацькi вуса. Вiн одягся, як знатний скiф (скiфами звали слов'ян греки), i удвох з молодим греком-рабом, з яким здружився i мав його за вiрного слугу, сiв на грецький корабель, щоб побачити свiт. Цей корабель вiз у Грецiю українську пшеницю i мед. Довго пiсля того про нього нiхто не чув, i всi думали, що вiн пропав. У всiх країнах, про якi чували греки, побував князенко Анахарс: в Iндiї i в Єгиптi, в Галiї i Грецiї, але найдужче йому до душi припала Грецiя. Там вiн пiзнав премудростi поезiї i фiлософiї i став мудрецем. На диспутах у високоаристократичному товариствi його шанували. Слава про Анахарса, як одного з трьох мудрецiв свiту, досягла навiть тарiйських земель, i про неї почули українськi князi. Проте самi українськi князi, i старiйшини, i волхви, i народ сторонилися грецького письма, бо воно прославляло грецьких богiв, а в договорах послуговувалися рабами-драгоманами. Драгоманам жилося при багатих тарiйських князях дуже добре, i їм мало хто нагадував, що вони раби, отож служили вони вiддано. Вся ж вiра, i iсторiя, i наука українського народу жила в головах волхвiв, старшин i князiв, якi знали напам'ять молитви, знахарство i суспiльнi та вiйськовi закони. Нарештi князь Анахарс постарiв у чужих краях, i йому захотiлося повернутись додому, до могил предкiв. За роки подорожування, за тяжiстю своєї мудростi вiн забув, як строго дотримуються на Українi вiри у своїх Богiв. Повертаючись у Скiфiю, йому довелося пливти через Чорне море i пристати до острова Кизик. Греки-кизикинцi в той час справляли свято матерi богiв Гери. Анахарс, який перед цим перетерпiв велику бурю на морi i думав, що вже не побачить домiвки, дав Богинi Герi таку обiтницю: -- Якщо повернуся додому здоровим i неушкодженим, то принесу тобi жертву по обряду, який бачив у кизикинцiв, i встановлю в твою честь всеношне святкування. Повернувшись благополучно на Україну, Анахарс таємно пiшов у Гiлею, що бiля Ахiллового тирловища, вкриту густим лiсом. Там вiн повнiстю здiйснив обряд святкування, почепив на себе маленьке зображення Богинi Гери i бив у тимпани. Якийсь слов'янин пiдглянув усе це i доказав князевi Савлу, який проходив з вiйськом неподалiк. Князь Савло, побачивши Анахарса пiд час справляння обряду, вбив його стрiлою з лука. Мудрiсть предковiчна Позичай мудрiсть, а Бога свого май. Людей без вiри у свого Бога в душi Бог прирiкає служити iншим. Справдi мудрий нiколи не вiдмовиться вiд вiри предкiв. 17. Року Божого 513 до нової ери Пiсля трагiчної подiї iз Анахарсом на народ український впало два грiхи. Анахарс осквернив грецьким обрядом священний лiс Гiлею, а князь Савло осквернив себе братовбивством. Цього ж року у бою з тавро-скiфами вiн був убитий випадковою тарiйської стрiлою. Нечиста сила не забарилася ополчитися проти українського народу в образi перського царя Дарiя Ахаменiда iз семисоттисячним вiйськом. Дар'явауш Ахаменiд був на той час володарем Персiї, Вавилонiї, Мiдiї, Маргiанi, Еламi, Єгипту, Парфiї i багатьох iнших (в тому числi й грецьких) країн. Ще дехто з персiв пам'ятав iз переказiв дiдiв, як вони тремтiли перед гiммiрами-скiфами, i корились їм, i сплачували данину, як їхнiй цар Кiр Ахаменiд безславно загинув в українських степах. Тому цар Дарiй вирiшив довести до зенiту славу персiв, пiдкоривши вiльнолюбних тарiйцiв. З усiх покорених народiв вiн зiбрав вiйсько у 700 тисяч чоловiк. Кораблiв же в нього було 600. Iоняни, холiйцi i гелеспонтiйцi споруджували царю Дарiю мiст спершу через Боспор Фракiйський, а потiм через Дунай. На шиї рiки Дунай вони почепили намисто iз своїх кораблiв. Коли Дар'явауш Ахаменiд iз своїм вiйськом прийшов до мосту на Дунаї, вiн зав'язав на ременi 60 вузлiв i сказав iонiйським тиранам: -- Iоняни, вiзьмiсть цей ремiнь, i як тiльки побачите, що я виступив проти скiфiв, розв'язуйте кожен день по вузлу. Якщо всi вузли закiнчаться, а я не повернуся, то пливiть на батькiвщину. Українцi зiбрались на раду: старiйшини, волхви i князi вiд країнцiв, галичан, волинян, слов'ян, сарматiв i роксолан. Всi цi зрiдненi племена вирiшили дружно виступити проти царя Дарiя. Лише пiвнiчнi сусiди -- андрофаги i пiвденнi родичi -- кримськi тарiйцi-кiмарiйцi вiдмовились вступити в союз, бо цар Дарiй, мовляв, прийшов помститися українцям за походи в Передню Азiю, а вони в тих походах не брали участi. Українцi згрупували всi свої вiйська у три армiї. Населення, яке жило в пониззi Дунаю, Днiстра, Бугу i Днiпра, покинуло насидженi городища i вiдiйшло на пiвнiч у Полiсся, де можна було краще сховатися вiд напастi. Головне вiйсько з пiшими воїнами вiд усiх земель i слов'янською кiннотою очолив слов'янський великий князь Iдан. Кiнноту ж країнцiв, галичан i волинян очолив венетський князь Скопа. Сармати i роксолани утворили третiй загiн пiд рукою сарматського князя Такаслава. Князь Iдан зi своїм вiйськом, яке було найчисленнiше i в якому була зосереджена пiхота з усiх земель, повинен був вести головнi, стримуючi противника, бої, коли ж йому треба було вiдступити i перешикувати ряди, то двi фланговi армiї на чолi з князем Скопою i князем Такаславом нападали на персiв з флангiв. Ще не все вiйсько царя Дарiя переправилось через Дунай, як тарiйцi зав'язали бiй, але персiв було так багато, що до вiйська князя Iдана приєдналось i вiйсько князя Такаслава, сам князь Iдан не змiг би їх стримувати цiлий день. Цiлий день тривала битва, пiд час якої тар'ягни поступово вiдступали, розтягуючи наступальнi порядки персiв i тягнучи їх у бiк Лукомор'я. Коли ж Дарбог-Сонце почало опускатись до обрiю, з пiвночi на персiв звалилися кiннотники князя Скопи. Перси, бачачи, що день закiнчується, а тут ще свiжа кiннота українцiв ув'язалась у бiй, полишили думку про переслiдування для остаточної перемоги, стали отаборятися. Коли ж уранцi вся перська армiя переправилась, перешикувалась i приготувалась до бою, вони побачили у напрямку свого руху розгорнутi ряди десь iз трьох тисяч вершникiв, якi охоплювали перський табiр пiвколом i досилали до табору стрiли iз своїх потужних лукiв. Коли ж цар Дарiй випустив проти них два кiннi корпуси по п'ять тисяч вершникiв, скiфи розсипались по степу i зникли за обрiєм. Перед царем Дарiєм розлiгся чистий степ, лише там, де степом пройшли головнi сили князя Iдана, чорнiла вибита дорога. Дарiй наказав вiйську шикуватися в похiднi колони i йти по цьому слiду. Ведучи безперервнi авангарднi бої, вiйсько царя Дарiя дiйшло до города Роднi на Днiпрi, в якому не застало нi одного жителя, пiшло за Днiпро i дiйшло до Азовського моря. Вiд Азовського моря князь Iдан почав вiдступ до Волги. Цар Дарiй знав, що в тилу в українцiв буде широка, як море, рiка Волга, тому подiлив своє вiйсько на сiм колон i став пiвкiльцем обходити головнi сили скiфiв. Нарештi неподалiк Волги князь Iдан з вiйськом опинився в пастцi, i цар Дарiй наказав будувати сiм укрiплених таборiв на 12 верстов один вiд одного, щоб, затримуючи скiфiв валами, половину свого вiйська згрупувати в кулак i розбити князя Iдана. Коли ж розвiдувальнi загони персiв уклинилися в оточену територiю, вони не знайшли там нiякого вiйська. Вiйсько князя Iдана об'явилося позаду перських укрiплень. Розлючений цар Дарiй не знаходив собi мiсця. Забобон перед смертю царя Кiра злякав його, i вiн побоявся iти додому через землi роксоланiв понад Арiйським морем. Тому вiн наказав припинити будiвництво укрiплень i рушати в зворотну дорогу. Коли вiйсько царя Дарiя знову переправилось через рiку Дон i рухалось степом, розвiдка донесла йому, що з правої руки рухаються незчисленнi загони скiфiв. Цар персiв Дарiй I Ахаменiд послав до князя Iдана послiв з посланням, у якому говорив: "Князь Iдан, ти дивак, чому ти все втiкаєш, хоча у тебе є вибiр? Якщо ти вважаєш себе в змозi протистояти моїй силi, то зупинися, припини своє блукання i вийди на бiй зi мною. Якщо ж ти признаєш себе дуже слабким, тодi тобi варто перестати втiкати i, несучи в дар своєму володаревi землю, вступити з ним у переговори". Великий князь Iдан вiдповiв так: "Я i ранiше не втiкав вiд страху перед кимось, i тепер не тiкаю. Я веду вiйну, а вести вiйну, як говорять нашi веди, можна багатьма способами, можна наступати, можна вичiкувати, можна хитрувати, бо у вiйнi головне не спосiб ведення, а перемога. Замiсть городищ, якi ти зруйнував, ми побудуємо новi, адже земля наша велика. Якщо ж ви бажаєте, щоб то не стало, битися з нами, то у нас є батькiвськi могили. Знайдiть їх i спробуйте зруйнувати, i тодi дiзнаєтесь, станемо ми битись чи нi. Володарями ж своїми я вважаю богиню Ягну i прабатька нашого Тар'ягна". Пiсля цих переговорiв напади українцiв стали навальними. Перська кiннота зразу ж тiкала вiд тарiйської пiд захист своєї пiхоти, коли ж українцi нападали на становище царя Дарiя, обознi осли здiймали таке ревище, що це полохало скiфських коней. Якось тарiйцi прислали царю Дарiю дощечку, на якiй були намальованi пташка, миша, жаба i п'ять стрiл. Дарiєвi пiдлабузники прочитали цей лист, що буцiм скiфи визнають над собою Дарiєву владу i в знак цього приносять землю i воду (миша i жаба), здаючись разом з кiннотою, яка швидка, як птах, i пiхотою (стрiли). Але радник царя Дарiя Горбiй вичитав сумнiший змiст: -- Якщо ви, перси, як пташки, не полетите в небо, або, як мишi, не зариєтесь у землю, або, як жаби, не поскачете у болото, то будете враженi цими стрiлами. Проте цар Дарiй наказав привести полоненого українського волхва i, пообiцявши йому волю, попросив розтлумачити послання. Волхв сказав: -- Ти не можеш дарувати менi волю, поки знаходишся на нашiй землi. Бо я завжди вiльний у своїй вiрi Ягнi i завжди невiльний, доки по моїй землi ходить ворог. Тому я зобов'язаний з ним боротись словом i дiлом. Лист же читається так: "П'ять племен, якi поклоняються Дарбоговi, Данi i Дудю, iдуть на тебе вiйною i готовi до вирiшального бою". Армiї вибрали рiвне поле i вишикувались у бойовi порядки. Позад вишикуваних вiйськ перси i українцi спiшно будували укрiпленi табори, заздалегiдь обперезавши їх зчепленими возами у кiлька рядiв. Лiто вступало в силу, хоча степ ще не зовсiм висох, земля вже добряче вiдлунювала вiд кiнських копит i була пiд заступами воїнiв, якi копали захиснi рови, як камiнь, проте трави ще не в'янули, лише сильнiше шелестiли, i коли по них проходили отари овець, вони вже не пiднiмались на другий день вiд роси. Загони вершникiв, якi гарцювали вслiд за отарами, i стадами корiв, i гуртами коней, здiймали куряву, яка пiдiймалась у безвiтряному степу високо i так стояла стiною аж до вечiрнiх сутiнок, поки легенький вiтрець уночi не розстеляв її знову по землi. Вiйсько Дарiя I вже не налiчувало тих 700 тисяч, якi вiн привiв, а вже на третину зменшилося. Ще перси докопували рови, робили вежi для спостереження i запасалися водою з невеликої степової рiчечки, а вже бiльше тисячi вершникiв-козакiв спiшилися в степу на вiдстанi польоту перської стрiли i нахабно стали лаштувати для стрiльби свої надпотужнi серед навколишнiх народiв луки. З попереднього досвiду перси вже знали, що перед ними полк козакiв, молодих воїнiв, якi ще лише готувалися стати справжнiми вояками, хто через три роки, а хто завтра мали одягти повний обладунок i ковтнути вогненного трунку iз золоченого черепа найзнатнiшого ворога. А зараз це були вiдчайдухи, голi по пояс, геть потатуйованi зображеннями рiзних подвигiв Тар'ягна. Голови в них виголенi, лише серед голови ритуальний оселедець такої товщини, аби волосся, могло пролiзти через отвiр персня. I хоча вони були по пояс голi, в шкiряних штанях, в сап'янцях i без шапок, битися з ними перськi воїни не дуже хотiли, бо козаки зовсiм зневажали смерть. А людину (це знає кожен воїн), яка зневажає смерть, важче вбити, нiж людину в бойовому обладунку, бо голе тiло нiби випромiнює з себе захисний панцир, i шабля його погано цiлить, бо воно занадто чутливе i блищить, змащене жиром i зрошене потом, воно сяє i слiпить очi. Тим часом майже всi козаки вклали своїх коней у траву i вишикувались фронтом у двi шеренги навпроти перського табору. Десь iз сотня їх полетiли на конях до табору, женучи коней по пiвколу, яке у одному мiсцi найбiльше наближалось до табору. Вони не тримались руками нi за кантар, нi за гриву, кричали, улюлюкали, ставали у сiдлi навстоячки, стрiляли з лукiв i волочили за собою на арканах декiлька обезголовлених перських трупiв, одягнутих у дорогу одежу, Перси з табору пiзнали в тих трупах старшин п'ятитисячного загону, який пiшов на здобутки харчiв i не повернувся. Нарештi стрiли козацькi з першої шереги свиснули над валом i надаремно вп'ялися у вози i в землю, лише одна уцiлила в горло сотника, i вiн звалився. Люди з його сотнi стали поправляти на конях збрую i лаятися, тим часом як козаки мчали до табору по пiвколу, наблизились, розвернулись до персiв боками i стали зручними мiшенями для стрiльби з лука. Перси почали висовуватись з-за валiв, щоб уцiлити в кого-небудь, проте не встигли вони випустити по стрiлi, як козацькi стрiли, випущенi з другої шереги з надпотужних, в рiст людини, лукiв, то там, то там знайшли жертву. I вже декiлька козакiв iз сотнi, яка дражнила персiв, клюнули носами в гриви коней, але товаришi пiдхоплювали їх за руки з обох бокiв, не даючи сповзти з коня, продовжували шалений галоп, вiддаляючись до своїх, а Смерть i Слава дихали над ними то холодним, то гарячим подихом. Тим часом тисяча перських кiннотникiв вже вишикувалась бiля ворiт по чотири в ряд, розв'язали вози, i вони ряд за рядом стали вилiтати з табору, охоплюючи спiшених козакiв з тилу, а на валу шерегою пiднялись лучники персiв теж iз великими луками бiльше людського зросту. Козаки в одну мить вихопились на коней i полинули, пригнувшись до грив, назустрiч перськiй кiннотi i змiшались з персами в скаженiй рубцi, а лучники на валу опустили луки. Ратибор, молодий козак, гарячий, якому лише цiєї весни чорну чуприну поголив волхв, залишивши оселедець, виривався з правого боку на пiвконя поперед полковника Доброслава, i Доброслав краєм ока бачив Ратиборову зiгнуту лiву руку, яка мiцно тримала кантарку, i дивився на золотошоломного перського витязя, для якого вiн перехоплював у праву руку легкий спис, вкинувши меч у пiхви. Все ж витатуюваний синiй пардус на Ратиборовiй голiй лопатцi, що його хвiст сягав аж на жилаве передплiччя, не випадав з його зору, бо в бою треба бачити не лише ворога, а й товариша. Хоча цей Ратибор не мав ще нi одної шкiри з голови ворога, не мав ще й побратима, але був з молодих, та раннiх. I коли полковник Доброслав метнув списа, а перський полковник здибив коня, i спис вп'явся коневi в шию, i кiнь став осiдати на одну ногу, а вершник, втрачаючи рiвновагу, вiдкинув голову назад, зiтнулись першi ряди. Ратибор махнув мечем -- i голова перса зависла в повiтрi, хоча тулуб з конем рухнув до землi. Ратибор пiдхопив голову лiвою рукою i приник до гриви коня, а тiлоохоронець знатного перса з усього маху опустив на Ратибора важкий, розширений на кiнцi, палаш. Доброслав, вiдбиваючи удар, бачив лише тiлоохоронця, що важко хекнув, опускаючи палаш, подумав: "Мало тобi, козаче Ратиборе, довелось повоювати", -- озирнувсь, щоб побачити, що залишилось вiд Ратибора. Проте побачив, що палаш перса уп'явся в ремiнне Ратиборове сiдло i хребет коня потяг перса за собою, i вiн упав пiд копита, а Ратибор пiд конячим пузом не випускаючи голови перса, мчав далеко в степу. Очумiлий вiд болю кiнь летiв як вiтер, а Ратибор не мiг вихопитись в сiдло, бо йому заважав перський палаш. Нарештi кiнь Ратибора притишив бiг. Ратибор сплигнув на землю, прив'язав до пояса золочений шолом, лизнувши ворожої кровi iз зрiзу шиї перського воїна, кинджалом черкнув по лобi i поза вухами i витрусив череп зi шкiри. Тодi накрутив пишнi перське волосся на лiву руку i зняв iз здихаючого коня аркан. Конi без вершникiв вилiтали з бойового тлумовиська, свиснув аркан Ратибора -- i вже Ратибор пiдтягував до себе норовистого буланого перського жеребця. А над степом залунав могутнiй посвист, козаки кинулись у рiзнi боки, з ворiт перського табору вилiтав ще один легкий кiнний полк. Так починався цей день. Перси не гналися слiдом, почали збирати вбитих. Подекуди мiж персами лежали i козаки i їхнi невеликi кудлатi конi, пробитi списами. Однак серед козакiв жодного живого. Поранений тяжко козак добивав себе кинджалом або просив про це свого товариша, бо йому не хотiлося бути рабом свого ворога нi на цьому, нi на тому свiтi. Тарiйцi вважали, що дружба мiж козаками повинна бути такою вiдданою, що коли побратим просить побратима допомогти йому померти, вiн не може вiдмовити йому в цiй надзвичайнiй просьбi, як це йому не важко. Вирвавшись з бою, козаки пустили коней ступою i групами рухались до свого табору. Хто, захлинаючись, розказував про бiй, а хто сумно похнюпився, бо не винiс з бою нi одної ворожої голови. Вадим, якого лише цiєї весни постригли в козаки, гаряче розказував: -- Як зiткнулись першого разу, я ледве ухилився вiд палаша. Всi бачили вже запечену округлу рану на плечi. Палаш зрiзав лише шкiру з м'ясом, кров потекла по голому тiлу, по виколотому на тiлi сонцю; i хоча кров, змiшана з пилюкою, i потом, i синiм татуюванням по всьому тiлу, була Вадимова, а не ворожа, Вадим був збуджений i щасливий. Бiлявий Мечислав, син князя Такаслава, який пробував у козаках третiй рiк i вже мав бiля сiдла iз десяток шкiр iз перських голiв, запитав: -- А де твої рушники, щоб руки витирати у походi? -- Вiн мав на увазi шкiру з волоссям з голови ворога. Але Вадим не образився, у нього теж був трофей: меч без пiхв, який вiн пiдхопив на полi бою, коли вже треба було вшиватися. Добрячий меч, рукiв'я iз слонової кiстки позолочене, та ще й з блискучим каменем на яблуку, який так i блискав довгими рiзкими променями в очi. Мечислав оцiнив той меч i запитав: -- Хочеш за меч коня i два рушники? Вадим не знав, що й казати. Мечислав пiдморгнув побратимам, щоб не втручались у торг, i додав: -- А ще дам тобi свiй колчан iз шкiри правої руки отого перса, якого я вбив на герцi. Я собi ще зроблю. Ратибор, радий iз свого успiху в бою, пiдпрiгся й собi, -- хотiлося пiддобритись до Мечислава. Цього Мечислава нiхто в полку не мiг збити з коня, мiцний хлопець, син золотого князя, хоча зараз вiн був, як i всi, запилений, голий по пояс, через усю спину кривава подряпина, а на спинi витатуювано, як Тар'ягн верхи на конi женеться за кабаном зi списом напереваги. -- Той перс, що його вбив Мечислав на герцi, можливо, був перський князь. -- Який там князь, -- озвався ще хтось, -- звичайний сотник. Збруя ж дiсталась Мечиславу не золота. -- Йому золоту й батько дасть, -- докинув ще хтось. Мечислав люто блиснув очима, але Вадим уже згодився. Буде в нього аж два рушники, i колчан з ворожої руки, i другий кiнь. Чим не козак. I козаки з iнших полкiв як стрiнуть його, хiба ж знатимуть, що вiн їх вимiняв? Та й свої заздритимуть. I вони вдарили по руках. Тим часом пiд'їздили до табору. Пiсля того, як легка тарiйська i перська кiннота розвiялись по степу, вози перського табору розв'язались, i по мiсточках, перекинутих через рови, широка колона перського пiшого вiйська рушила в степ. Спереду вона виглядала як суцiльний ряд прямокутних плетених з лози i сирицi щитiв, а зверху, iз спостережних веж, -- це були шеренги воїнiв десь iз версту по фронту, якi повiльно рухались на вiдстанi сажня одна вiд одної. А назустрiч персам iз степу таким же широким фронтом рухалась колона тарiйської пiхоти, i її переднiй ряд теж iшов iз плетеними щитами у два аршини заввишки i аршин завширшки. По боках колон пiхоти по десять вершникiв у ряд iшла важка українська i перська кiннота. Бойовi порядки персiв i слов'ян були майже однаковi. Адже вони воювали вже давно. Українцi в свiй час побували у всiх городах теперiшньої перської iмперiї. У мурах усiх перських, мiдiйських, лiдiйських, iудейських цитаделей стримлять наконечники скiфських стрiл. Навiть iм'я перського i українського родоначальника звучить подiбно. У персiв це Траєтана, а в українцiв -- Тар'ягн. Але Богу було угодно, щоб вони змагалися за першiсть. I оце перси, завоювавши весь навколосередземноморський свiт, вирiшили пiдкорити ще й тарiйцiв, тих, кому перси колись прислуговували у власних хатах-хоромах. За щитоносцями iшов ряд воїнiв iз довгими списами, за ними -- два ряди українських воїв з короткими списами, що їх греки називають дротиками, за ними -- ряд лучникiв, за лучниками -- ряд пращникiв. У всiх на поясах висiли мечi, келепи а чи булави. Посеред колони тарiйських воїнiв у важкому кавалерiйському озброєннi їхав на конi великий слов'янський князь Iдан. За пращниками на деякiй вiдстанi їхало триста бойових колiсниць-тачанок, запряжених парою коней, iз вiзничим-щитоносцем i лучником на них. Вони пускали стрiли у супротивнi ряди, коли все iнше вiйсько лише мовчки зловiсно зближувалось. Колiсницi втручалися у бiй тодi, коли перших п'ять рядiв уже зчiплювались у напираючi один на одного розрiзненi гурти. А за колiсницями знову iшов фронт пiхотинцiв, але вже не рядами, а суцiльно розрiдженою масою, тримаючись один вiд одного на вiдстанi пiвсажня, озброєних хто чим попало. На вiдстанi пiвверсти один вiд одного обидва вiйська зупинились i вирiвняли ряди. Посеред смуги степу, яка пролягла мiж двома вiйськами, росло декiлька невисоких кущикiв дикої вишнi, i раптом з них вискочив заєць. Заєць побiг посерединi. З тарiйських рядiв зразу вихопилось з пiвсотнi вершникiв i погнали за зайцем, заєць збивав свiй бiг до перської колони, але слов'яни немов не бачили ворожого вiйська, i їхнi стрiли збивали пил то попереду, то позаду зайця. Нарештi одна стрiла проткнула зайця, вiн зойкнув, пiдстрибнув i впав, i зразу козак, що пiдлетiв до зайця, пiдхопив його списом i погнав