поїздки, пошуки, шум i грюкiт. Краєвид зритої землi. Червона глина, пiсок, камiнь, цегла, бетон, залiзо Ну i що ще? Ще кипiння, ще юшка землi, повiтря неба, нервiв. I я в точцi кипiння. Бiля мене була Катруся, ми з нею несамовито кружляли бiля полум'я свiчки. Я мав вимовку, я мiг пригнатися запорошений, спотiлий, з червоним лицем, кинути кiлька слiв, щось на ходу з'їсти, обiцяти скоро вернутися i знов зникнути. Були, правда, недiлi i днi вiдпочинку, я мiг повiдомити її телефоном з неозначеного мiсця, щоб вона була готова, бо їдемо на берег Васаги. Було дуже добре, коли я дотримав слова з точнiстю пiд години. Катря до такого звикла, звичайно все було готове, ми гналися десятою лiнiєю, згодом повертали на двадцять четверту, швидкiсть сiмдесять, напрям Колiнгвуд. вздовж калейдоскопи краєвидiв, зелених долин, соснових гаїв, осамiтнених ферм, лiнивих корiв. Ми вганялися на широкий, плаский, завалений машинами, пiсковий берiг, ледве знаходили якесь мiсце, нашвидку переодягалися, бралися за руки i з дитячою верною, бiгли довгою мiлиною назустрiч хвиль, що котилися зi синiх просторiв затоки Юрiя. Холодна вода, свiжий бриз, молодi люди, гарнi тiла, сяючi очi i Катруся в її стихiї, одразу мiняли настрiй, ми бавилися, як дельфiни, безнастанно реготалися, виходили засапанi на берiг, падали на гарячий пiсок, пражились сонцем, щоб за хвилину знов зiрватися i знов гнатися до води. Верталися битi сонцем, катованi голодом, заїжджали до першого лiпшого придорожнього заїзду, набирали котлеток з цибулею, помiдорами, гiрчицею, хижо їли i пили холоднi, газовi напої. А дома, звичайно, розходились "надобранiч". Який диявол мiг повiрити, що це було справдi так? Ми не вiрили самi. I не вимагали вiри. Нас несла бистра течiя невмолимости i ми вiдчували, що єдиний рятунок, це мiцна, тверда, витривала постава, а коли вже не хватало вiддиху, ми могли зважитись на святий, невинний поцiлунок, що набирав значення печатi духа вiрности, непрелюбодiйности, чистоти мислi, завдатку справедливости. Я переконаний, що моя партнерка не належала до наївних i сприймала цю лотерiю, як досвiдчений круп'є певний своєї перемоги. Чи мав я право сказати, що життя для мене є щось бiльше, нiж звичайний успiх. Розумiю, що моє вдаване пуританство i моя щира жертва фортунi успiху, багатьом видасться переборщенням захланности, але на виправдання, я мусiв би пригадати, що мiй характер формувався атмосферою, законами, практикою i культурою заперечення самого принципу характеру. Все у нас, включно до ребер, безжалiсно ламалося, ви родилися, росли i зрiли у безконечнiй руїнi i вiд вас вимагалося лишень одного: покори. I чим вам гострiше болiв зуб спротиву, тим ви менше могли сподiватися самоствердження незалежности. Я не знаю, чому є люди, якi так само не можуть бути свобiдними, як мурини не чорними, або кури лiтаючими. I я ще бiльше не можу зрозумiти, чому саме цi люди, зi своєї цiєї iмпотенцiї творять культ, якому безконечно складають кривавi жертви. Iменем великої свободи будувати велику несвободу, це основна насолода, наближена до сексуальної, що у нiй запах живої крови так само п'янить, як i запах вина. А тому хай буде вiльно менi, iменем неупокореної людини, проголосили мораторiй моїх несплачених боргiв, спричинених вогнем, мечем, мором, голодом, ув'язненням i сьогоднi, увiйшовши у цей ясний, соняшний свiт свобiдної безпосередности, я не маю сили стримати своєї енергiї у межах пристойности. Зрозумiйте, що це проблема унiверсального значення. Моя енергiя була скована, мiй простiр був обмежений, мiй час був замкнутий. Передомною, за мною i надо мною тяготiв нiвелюючий закон передрiшення. Повторяю ще раз: я люблю будови, я люблю будiвництво. Але я не мав права будувати. Я мав право на "житлоплощу" наподобу кожної тварини - нори, дiри, кута, пiвкiмнати, кiмнати. Це норма амбiцiї житлового рiвня у просторi мого минулого, а тому вирвавшись iз цих умовностей, я не можу не пити i не впитися вином цiєї нової насолоди. В кiнцi червня, до речi дуже свiжого, мокрого, зеленого, моя будiвельна вiзiя перевтiлилась у цiлком наглядну, кольору сiрого каменю, червоної цегли, темно - зеленого накриття зi широкими, переднiми, замазаними вiкнами, подобу, що дуже вигiдно i вражаюче конкурувала зi своїми сусiдами на тлi тих зелених сосон i яблунь. Особливо робив переконливе враження її широкий, розлогий фасад з його просторою верандою i сходами - поєднання старогрецької клясики i модерного американiзму, з дуже приємного, сiрого, теплого зi жовтими прожилками каменю, що нагадує мармур - вiсiм трьохбiчних сходин, що спадали до заглиблення, у якому мав постати квiтник. Внизу з обох бокiв веранди великi вiкна з французькими дверима, якi виходили на бiчнi, низовi, бетоновi веранди з пiдвищенням, на якому розмiщенi вази для квiтiв. Загальна форма побудови не мирилася i не була конче спiвзвучна з бiльшiстю дооколичних, модерних будiвель. Дисонанс вносили боковi поперечнi стiни з великими вiкнами i трохи пiдвищеним, одноплощинним, похиленим на один бiк дахом. Це був незвичний мотив i виправдувався вiн внутрiшнiм призначенням простору - злiва, це було здогадне ательє, а на протилежному боцi, не менш здогадна бiблiотека. Цi два простори вiдогравали основну ролю цiлого цього пiдприємства, а тому в їх жертву було принесено стiльки святого трафарету загально принятих мешканевих норм. I можливо вперше за цiле моє життя я вiдчув гостру, егоїстичну насолоду i незграбно приховану гордiсть, що ця мешканева споруда припасована на мiй зрiст i крiй, що саме так я хочу виглядати на цiй землi. Нiякi замки, палаци, а така ось стисло розмежована i доцiльно продумана шкаралуща моєї фiзичної i духової iстоти. Розумiється, я мiг втискатися у один кут з однiєю постiллю, можливо я мiг би виповнити палац на двадцять кiмнат, але те i друге не було б моїм конкретним цiлеспрямованим мешканням. Це лиш була чи була б випадковiсть. Недопасований одяг. Нормально я вимагаю стiльки простору i стiльки мiсця, у якому б я був анi стиснений, анi розгублений. Мiсце їжi, мiсце працi, мiсце вiдпочинку, мiсце розваги, мiсце родини, мiсце дружини, мiсце дiтей, мiсце гостей. В цьому клясичному, iсторичному, фундаментальному розподiлi простору мешкання я бачу основну вимогу людини всiх часiв i всiх просторiв, що вмiли, хотiли i мусiли будувати чи то пiрамiди, чи то пантеони, чи лазнi Каракалi, а чи будови Европи й Америки, взагалi всiх тих, для яких будiвництво й життя були нерозлучними вимогами. Менi можуть сказати, що є ще люди, якi взагалi не вимагають мешканевого простору, або вдовольняються заблощиченою "житлоплощею", але цi люди правдоподiбно мають насолоду в самому голому фактi бути на землi з титулами "Божого сотворiння". Це їх незаперечне право. Але, на жаль, я мушу ще раз i ще раз ствердити, що до цiєї породи людей абсолютно не належу. З ними у мене стiльки ж спiльного, як i з усiм iншим живим i мертвим на цiй плянетi i признаюся, що вигляд колiбрi з її фiлiгранним листочком гнiзда, я бiльше шаную, анiж вигляд мешкання багатьох двоногих сотворiнь моєї власної зовнiшньої подоби. В кiнцi мiсяця червня, саме коли розпочались першi лiтнi громовицi, моя хата була пiд дахом i цiле нутро було виповнене грюкотом молоткiв, якi не давали менi нiде спокою. Коли я мав час, я приходив на будову, втискався до її середини, вiтався з людьми у синiх, потертих комбiнезонах, переважно iталiйського походження, якi вимощували помости, вставляли дверi, закрiпляли шафки, лагодили кухню, встановляли убиральнi, чистили сходи i нарештi барвили. Кольори кiмнат моє дошкульне мiсце, я вибирав їх тижнями, я зовсiм губився, коли доходило до рiшення, признаюсь я не мав вирiшальної думки, а тому часто дiяв на слiпо. Ще тодi, коли мав дiло з моїм першим мешканням на вулицi Глен, я давав легко з цим раду, бо все, що там робилося, безперечно годилося iз загальним тоном, але тут одразу виникла гостра черга суперечностей, бо ж хотiлося конче зробити все "не так", знайти iншу точку бачення i обов'язково зчинити революцiю кольорiв, щоб засобами терору знайти те щось небувале. Як, наприклад, мала б виглядати моя бiблiотека - робiтня ? Я погодився на пропозицiю самої будiвельної фiрми, що в такому випадку найкраще було б шалювання з червоної сосни - затишно, вигiдно, солiдно. Багато мороки виникало з ательє. Що це мало б бути? Велика, на весь поперек, з двома широкими вiкнами i похилою стелею незграбна кiмната пiд кольор меду. Малось на увазi Лену з її екстремними нахилами, наприклад, вона твердила, що їй подобається чорний кольор стiн, з чим я не мiг годитися засадничо i вибрав гарячий, чи краще солодко-мiшаний чай з медом i можливо також чоколядовим тортом. Коли б вона тут опинилася, вона напевно все це змiнила б за своїми смаками, наприклад, могла б закрити високу передню стiну великим панно з мотивами її улюбленої символiки народження, або iнших абстрактно - символiчних дивоглядiв... Вона завiшала б усi стiни картинами i мала б багато сонця з виглядом на квiтник, який має бути закритий вiд сусiдньої оселi висадом туї. На цiй половинi зосередженi всi домени господинi дому, як малий будуар, кухня, їдальня, ванна, включити й майбутню дитячу кiмнату, що тим часом виконувала б функцiю малої вiтальнi з її широким вiкном i краєвидом долини. Друга, схiдня половина призначена для мене, за вийнятком загальної великої вiтальнi в густо оливкових тонах з цiлою скляною стiною i розлогим виглядом на пiвдень з сусiднiм парком, його тополями i великою, плакучою вербою. Двi поруч спальнi, роздiленi бiлою, пiд мармур, ванною i нарештi її величнiсть робiтня завершували весь цей комплекс моєї приречености, включаючи сюди i невтральну територiю сiней, паперованих пiд небiлену, сиру ряднину з їх маєстатним виходом на арену веранди i менш маєстатними бiчними сходами до просторiв пiдвалля. До речi, цiле те пiдвалля я вiддав у повне володiння Бахуса й Домовика, як тим, що командують царством розваги i царством добродiйности, як електрика, вода, газ поруч з двома коморами для домашнього майна. Магна - магнiссiма бар, що його мав намiр розписати полтавськими, старо - козацькими чи краще запорiзькими фресками, займав бiльшу половину цього простору, i вiдзначався широкими вiкнами з виходом на малу, нижню, бетонову веранду. Спiшу додати, що з кiнцем червня i початком липня все це, вiд верху до низу, уявляло лишень одну суцiльну картину найлiричнiшого безпорядку з дуже незначними натяками на якесь завершення i ви знаєте, як не легко доводити речення до точки, коли хочете, щоб воно звучало вiдповiдно до ваших вимог. Ви, мабуть, також знаєте, як не легко ставити точку над i, а вже найдошкульнiшим болем голови в таких випадках є та частина ритуалу, що зветься меблюванням i декорацiєю, особливо, коли ви належите до впертих i непоправних бунтарiв проти конвенцiоналiзму. Де, наприклад, дiстати канапи, фотелi i все таке iнше, якi б були слухняними рабами ваших дволичних i многоличних, а часто безличних вимог i примх естетики, оригiнальности, вигоди. Кажуть, великий Бальзак вимагав конче, щоб його широка, покрита червоним плюшем лежанка викликала у його любовницi маркiзи (прiзвище забулось) любовний шал на перший погляд. Признаюсь, я не мав аж таких тиранських вимог вiд своїх лежанок, але так само, як i той генiяльний сибарит, я був невилiчимо заражений переконанням, що меблi й декорацiї можуть вiдогравати генеральнi ролi не лишень у Голiвудських фiльмах, але й у наших буденно-щоденних побутових iнтермедiях. Але вже з кiнцем липня, ця проблема значно дозрiла i перетворилася у невилiчиму гангрену хвилювання. З наближенням вiддалi, вона перетворилася у вражливо - делiкатну аферу на тлi не дуже блискучих фiнансових можливостей. Це вимагало розважности, рiвноваги, непоспiху. Наглiсть у таких випадках смерти рiвна. Вибирати канапи i вибирати наречену сливе та сама функцiя. За допомогою вдаєтеся до вiдповiдної лiтератури, що її в англiйськiй мовi є невичерпальна кiлькiсть i нарештi у вас постає амбiтний плян, що його годi вложити в одну п'ятирiчку i щоб вдовольнити наглiсть i сяко-тако заставити зяючу порожнечу, ви дозволяєте встелити помости м'якими килимами мишатого кольору i набути кiлька генеральних куснiв обстановки, пiсля чого ваше мешкання виглядає, як ляндшафт мiста Торонта, зi широкою площею будиночкiв, мiж якими, в рiзних мiсцях нiби Гулiвери серед лiлiпутiв, повзносяться будови - гiганти передвiсники майбутнього мiста. Що я мав робити, наприклад, з ательє, якого призначення вiтало цiлковито в стратосферi мiстерiйности. Щоб залякати його моторошну порожнечу, я повiсив на його широких медових стiнах чотири малюнки Лени, якi здавалось, бажали увiйти у тi стiни i розчинитись у їх безоднi простору. Що мав робити з книгозбiрнею? Збiрка моїх авторiв кишенькового видання, не дивлячись на їх блискучiсть популярности i слави, виглядала б на полицях моєї книгозбiрнi, як гурток морських свинок у стайнi для слонiв. Всi тi книги я залишив у старiй моїй хижi, там для них мiсце, а простори нової альма-матер зiсталися без ужитку. З вiрою, що на них прийде час. А покищо в однiй з моїх спалень, яку я назвав кабiнетом, примiстилась не лишень моя "бед-континентал" постiль, а також мiй новий магоневий робочий стiл, мiй чорний телефонний апарат, мiй "фiлiпс", мої два шкiрянi стiльцi i одна канапа... З деяких причин я конкретно почав цiкавитись мистецьким малярством, мої порожнi стiни десяти кiмнат виразно цього вимагали i я прийшов до певного переконання, що хоч-не-хоч, а менi прийдеться перейти на угоду з тим найекстремнiшим з екстремiв цiєї штуки, бо iнакше мої стiни залишилися б фатально голими. З цим ще буде багато мороки. Не всi зо мною погодяться, що мода в таких випадках переважаз мистецтво i коли мода свариться з мистецтвом то остаточна лава присяжних - "вокс популi - вокс деї" - виправдує моду. Я перегортав сторiнки найкращих каталогiв мистецтва - Шагал, Брок, Клеве, Котаво iтд, iтд. - всi вони в один голос, устами Леона Лянга, запевняли мене, що тiльки Пiкассо i його епоха це альфа i омега найвозвишенiшого мистецтва. I в одному я мушу з ними погодитися, що, наприклад, у моїй хатi найкращi з кращих Рафаелiв, виглядали б безнадiйно розгубленими i в порiвнаннi з кльовном Бюффе, не дивлячись на його дерев'яний червоний нiс, творили б заперечення основ естетики. Також у зв'язку з цим, я оглянув кiлька крамниць малярства i взагалi мистецтва на Блур i на Ионг, я побував у мiськiй галерiї цiєї штуки, вiдвiдав кiлька вистав картин, я говорив з деякими знавцями цiєї культури, як професором Керр, Кандинським, Собко. В загальному я почав розумiти, що для рiвноваги почуттiв, є конечним розумiти синтезу вартостей в дусi, часi i просторi. Iнакше вартостi загублять силу дiяння i ми зависнемо в порожнечi збайдужiння. Балянс вартостей - балянс нашого щастя. Так минало це моє навантажене пружнiстю лiто, я був здивований швидкiстю його кiнетичної дiї, моє особисте єство мiняло форми. Я був щасливий, що моя бiологiя витримувала всi цi навантаження i я не мусiв вдаватися до лiкарiв. Було цiкаво спостерiгати, як вiдходив день за днем, як наростав новий лад. Я вростав у це нове мiсце тiлом, серцем, нервами i коли я бачив фундамент мого будинку я бачив себе самого врослого в ту землю на березi цього озера. I коли сходило чи заходило сонце, я вже називав його моїм сонцем i було приємно сприймати його щедрi благодатi, не дарованi з ласки, як жебраковi, а брати як основу сили, визначеної для мене у космосi, як рiвноправнiй його частинi. I прийшла осiнь. Ця мелянхолiя i туга на цей раз звучала мажорно, як передгра моєї великої особистої драми. Я люблю цей ситий настрiй, символом якого були всi п'ять моїх яблунь, якi демонстративно виявили свою щедрiсть цього великого сезону. Їх гiлля гнулося вiд тягару плоду, вiтер намагався помогти їм i цiла їх територiя вгорi i внизу була засипана їх запахом i кольорами. Не було кому користатися з їх щедрости i можливо вони мали причину бути невдоволеними. Їх тiло, їх серце i їх душа видали все що могли, а ми байдуже згортаємо на купи їх дари i залишаємо на ласку стихiй. Зрештою осiнь цiєї благословенної землi, особливо її початок, завжди вражаюча щедрiстю дарiв, кольорiв, запахiв, листя обливається пурпуром, залитi сонцем дерева нагадують рубiни, ситi вивiрки витанцьовують канкани. Все бавиться, живе й не живе, все жартує i провокує жарти. Я iнколи, недiльними ранками, бував дома, дозволяв собi вiдпруження, валявся довше в лiжку, загублений у своїй новiй "житлоплощi" з книжкою в руцi, або одягнутий у пiжаму, домашнi виступцi i картатий халат, я блукав по кiмнатах, важив їх порожнечу, мiркував над їх долею, ходив вiд вiкна до вiкна, вдивлявся у знайомi краєвиди, якi видавались менi завжди новими i був переповнений почуттям вдоволення, а разом остраху. Вдоволення завжди родить острах, боїмось так само великого щастя, як i великого нещастя, одного, щоб не згубити, а другого, щоб не знайти. У цi днi я був вдарений вдоволенням, це була велика солодка рана, це бiль трiюмфу перемоги. I єдиного чого не було... Я оминав це iм'я. Воно загостро врiзалося в мою рану щастя i вносило затруєння. Це вимагало якоїсь неймовiрної операцiї, на яку я не мав сили зважитись. Це був такий ранок, така млява, засолодка iдилiя, такий шматок неповторної гри вдоволених iнстинктiв. За вiкном моєї новенької рожево-помаранчевої кiмнати з її тяжкими брокатовими помаранчевими завiсками, глибоко i насичено дихала сильна осiнь. Сонце зливою свiтла заливало яблунi з їх барвами плоду, заносило запахом сосни i шипшини, радiо на Сi-Бi-Ел передавало концерт Моцарта камерної оркестри з Ванкуверу. Моя спальня-робiтня мала троє дверей - до ванної, до великої порожньої робiтнi i до великої вiтальнi. Цi останнi лишаються переважно вiдчиненi, вони продовжують мiй простiр i частинне вiдкривають краєвид головної веранди. Це, мабуть, було по дев'ятiй годинi, мiй будильник цокотiв спокiйно на нiчному столi i нiхто ним в цей час не цiкавився. Я був заглиблений в "На лезi бритви" Сомерсет-Моума - автора близького вiдчуттями того свiту, що менi вiн чомусь iмпонує далекими й широкими обрiями глобальних засягiв з їх перспективами безконечної молодости i сили. Я був сам i не сам, я нiколи не буваю сам, я не знаю вiдчуття самоти i коли хочу бути на хвилинку осамiтненим, звичайно створюю штучно наставления самоти. Зараз мала прийти Катруся, вона це добре пам'ятає i також знає, що мої недiльнi ранки належать менi. Вона звичайно приходить заднiм входом до кухнi i їдальнi, я звичайно чую її тихий спiв, що завжди її супроводжує, вона варить каву, застеляє стiл їдальнi, подзвонює порцеляною... Цього ранку було iнакше. Вона увiйшла переднiм входом через веранду, нiчого не наспiвуючи, пересiкла стовп сонячного сяйва великої вiтальнi i зупинилася на порозi моєї спальнi. I була вона одягнута не у звичайний одяг, а мала на собi домашнiй, вишневого кольору, сатиновий халат, який плястично видовжував її струнку постать i хвилястими спадами сягав до самого помосту. Її обличчя було свiже, очi i уста смiялися, волосся зачесане догори i зав'язане ззаду червоною стрiчкою. В руцi вона мала велике, яскраво-червоне яблуко. Я був знiяковiлий, я звик до Катрусi, я бачив її кожного дня, я нiколи не був здивований i раптом це збентеження одним тiльки виглядом на тлi того сяйва i тих кольорiв. Я помiтив її тихе наближення не так поглядом, як вiдчуттям. Я швидко вiдложив книжку i вiдчув своє серце. Воно по своєму здрiгнулося. - Добрий ранок, - привiталася вона спокiйно. - Добрий ранок, - вiдповiв я запитально. Вона спокiйно пiдiйшла до мого лiжка, загадково й лукаво посмiхалася, мала незвичний, знiяковiлий вигляд, очi її блищали острахом. - На! - сказала вона i простягнула на долонi яблуко. Я нiколи не думав, що Катруся на щось подiбне спроможна, що вона зможе так переконливо виконати цю трафаретну сценку з тим яблуком, яка мене проникливо проняла i змусила порушити найнезрушимiшi мої святощi. Я взяв те яблуко, воно було направду спокусливе. - Вкуси! - смiялась вона. Але я не встиг вкусити. Катруся кинулась, як була, на мене i тодi яблуко випало з моїх рук, а Катруся, мабуть налякана, цiла тремтiла i зовсiм розгублено шукала у мене захисту. Вiд кого вона тiкала i чого боялася? - Закрий мене, закрий мене! - лептала вона. Її пружне, тепле тiло згоряло i в'януло, нiби бите вогнем. Пiзнiше, вона поясняла цю пригоду так: - Я, казала вона, скаржилась на тебе тiтцi Ен, а вона запитала: Чи ти читала Бiблiю? Нi, вiдповiла я. Вiзьми i прочитай - Мойсея, глава третя, роздiли третiй, четвертий i п'ятий. Я взяла, прочитала i менi сподобалось. Чи ти гнiваєшся ? Я попросив також Бiблiю. Дивись, кажу, за роздiлами третiм, четвертим i п'ятим, слiдують роздiли шостий, сьомий й дев'ятий. Чи ти не боїшся? - Коли їх не боялась Пра - Єва, чому б мала боятись я? Ми смiялися i були щасливi. Катруся могла прийти рано, могла прийти серед дня, могла прийти вечором, могла прийти серед ночi. Ми пiзнали "добро i зло" i покинули наш рай, в якому так довго мучились. А наша пречудова тiтка Ен, яку Катруся кликала "мам", пiсля своєї санаторiї була щаслива нашим щастям i була переконана, що наше одруження це лиш питання часу. Це тримало її на дусi, Катруся їй призналася, що Бiблiя помогла, вона твердила, що мужчини взагалi не знають мудрих дорiг до пiзнання добра i зла, але їм треба помогти. А ми обоє замолодi i засильнi, щоб не стати iдеальною парою для народження iдеального продовження вiчности у вiчному. Прекрасна Ен! Вона бачить життя ясно, просто й логiчно, але не своє. Своє вона пройшла в темностi. Для неї ми з Катрусею, вихiд у яснiсть. Ця наша яснiсть занадто разюча i пiсля довгих рокiв невблаганного затемнення, вона її екзальтоване вабила. З нею було вийнятково приємно сидiти довгими осiннiми вечорами перед нашим ватрапом великої вiтальнi, яку ми спiльними зусиллями привели до дуже iмпонуючого вигляду з її м'якими тонами свiтел i приємним, хвилюючим теплом, коли назовнi у соснах шумiв вiтер i било у вiкна дощем, а ватран безтурботно жарiв i поблискував вогнем. Ен було абсолютно заборонено алькоголь, але ми пили добрий, англiйський чай. що його приносила нам Катруся на срiбнiй, старовиннiй тацi у рококових, порцелянових, тонких, як папiр, чашечках. Ен любила цей чай i цi чашечки, один їх вигляд створював у неї її прояснюючий, елегiйний настрiй, який вона так любила переживати. - Дуже люблю цю вашу берлогу за її новiсть, але чашечки мусять бути давнi. Модернiзм для мене лишень назовнi. Взагалi, не люблю речей. Мене вони втомлюють. Ми любили її слухати. Її оповiдi були неповторнi, її мова ненаслiдувальна. Нiколи не щадила себе, коли вимагалось точностi. - "Я була брудна. Я курвила". Вiдкривала гарнi i не конче гарнi сторiнки лiтопису i в чомусь нагадувала Скарлет з роману "Проминуло з вiтром" Маргарети Мiчел. Її життя також проминуло з вiтром, але не дивлячись на його трагiчнi нотки, воно було i багате i гарне. Вона бачила свiт, знала людей. Вiнстон Чорчiл, Муссолiнi, Фербенкс. Бернард Шов, не були для неї винятком. Вона летiла на вогонь, її любовнi пригоди коштували мiльйони, свого кумира не називала по iменi, а тiльки "вiн", "той", "його", мала нахил до гiстеричности, до вульгарних ексцесiв, вони були гострi, вражаючi, яскравi. Вона могла летiти за своїм коханком до Каїра, наймати детективiв, заставати "його" в обiймах коптiйських красунь, набити йому морду, вернутись до Оквiлу, гiрко плакати, писати розпачливi листи i благати ласки. Вона хотiла знати, що це таке коптiйськi жiнки, перегортала енциклопедiї, докопувалась, що це нащадки давнiх єгиптян i купила в Олександрiї ту саму голiвку Нефертете, що стоїть тепер по серединi моєї порожньої книгозбiргi, як символ унiверсальної краси i сили. Коли тi коптiйки мали схожiсть до тiєї голiвки в тому клобуку, тодi я розумiю любовника моєї приятельки Ен, як також розумiю її розпач, бо ця сама Ен, коли б її посадити на трон фараонiв, могла б гiдно заступити Нефертете, як не красою то гiднiстю й величнiстю володарности. Моя дорога панi Ен належала до раси, якої володiння простягалося вiд кiнця до кiнця свiту i саме це давало їй силу великої великодушностi, i такої ненаситнссти добра i зла, як ласки так i жорстокости, як високого лету так i низького падiння. Вона нарештi шукала забуття в алькоголi. I можливо присутнiсть простоти Катрусi i моєї тваринницької живучости надавали їй силу поборотися з тiєю безглуздою пристрастю i спробувати втiлитись в ролю щасливого материнства, якого вона не зродила, а знайшла пiд ногами своїх свiтових мандрiв. - Любов, казала вона, жорстока сила. Вона розриває жертву, як лев козу. Нема милосердя. Це стихiя. Можете бути багатi, вченi, мудрi, великi сильнi - нема вибору. Чим ви сильнiшi - тим безсилiшi. Це такий же закон, як закон гравiтацiї. Не можемо його обiйти. Ви маєте також свої клопоти. Це було сказано тоном великої пєреконливости, що виривалась з тiла, мозку, кости, серця, я не мав вiдповiдi, лишень стверджував згоду мовчанням. - Можна цього й не мати, - казала вона пiсля перерви, занурена сама в собi з поглядом впертим у полум'я ватрана, але це не значить, що це не так. Великi трагедiї побудованi на iстинах, а ними є великi почуття. Знаю i вашi клопоти, о, я їх знаю. I не тiльки те, що ваша мати вмерла з голоду "великих iдей"... Ви самi голоднi якоїсь правди i може ви її - хто знає - знайшли разом зi мною. Ми мали Iндiю, ми мали Маркса... Кого, кого ми не мали. Але не тiльки Колюмб вiдкривав цю землю, її вiдкривали Кiд Рiнго, доктор Голидєй Бет Местерсон. Може ви знаєте такого дивака Коннела - єпископа англiканської церкви. Вiн хотiв схрестити Христа, Маркса, Ленiна, Дзержинського i створити гiбрид модерного суперхристиянина пристосованого до клiмату занепадницької Европи нашого часу. Чи ви помiтили що змiшавши любов i ненависть ви можете створити новий атом доброчинности. Наша доба не любить просто милосердя. Вона замiняє його системою УНРА, IРО, ОН, поєднанням Сталiна, Ель Капоне. Це все перетворення й перетворення субстанцiй духа вiд епохи в епоху. Може ви бачили в Каїрському музеї мумiзовану голову фараона Рамзеса Другого, а разом з цим може знаєте святиню Нубiйського Нiлу Абу Сембiлу, де висiченi з каменю чотири голови цього ж володаря. Мум'я й камiнь це така ж синтеза, як i Будда та... скажемо. Вiнстон Чорчiл. Кажете - боротьба кляс. Це те саме, що мумiя фараона. Це боротьба за тривання, за силу, за збереження. Маса каменю чи маса людей вимагай утривалення. Нашi розмови повторялися, переходили з теми на тему. А головне, шукали, як вона казала синтези. Поєднання минулого й сучасного. - Люблю свiжiсть думання, казала вона. I свiжiсть мешкання. Моя берлога занадто запорошена. - Цi порохи вартi терпеливости, - зазначував я. - Можливо. Але коли це лиш iсторiя... - Наша країна ще не має iсторiї. Ви напевно ще пам'ятаєте пiонерiв Торонта. - О! Розумiється. Багатьох, - оживилась вона. - За тисячу рокiв... - За тисячу рокiв! - перебила вогiа мене. Ви думаєте? Тепер кожний мiсяць - столiття. - Наша iсторiя закроюється на довгу мету. Це буде iмперiя надземних, поземних i пiдземних дорiг, гангарiв, полярних гаражiв, мiжплянетних летовищ. Генеральний штаб атомової доби. - О-го-го! - Я не знаю, я не знаю. Це вже будемо не ми, мiй милий друже, - казала вона, заплющивши очi, нiби намагалася щось уявляти. - А чому не ми? Вашi предки освоїли цю землю i надали їй стиль i тон. Добрий стиль i добрий тон, - казав я. - О ви! О ви! Ви мрiйники. Але я вам вiрю. О, я вам вiрю! Скажiть... Яку ви любите музику ? - несподiвано запитала вона. - Грiга, - вiдповiв без надуми я. - I я також. Зайдете до мене - почастую вас "Пер Гiнтом". Нашi люди не завжди вас розумiють. - А чи їм конче треба нас розумiти. Важливiше, щоб ми розумiли їх. Вони нам нiчого не боргують. I їм не конче треба вiдчиняти нам всi дверi, буде краще, коли ми навчимося вiдчиняти їх самi. Наша стара Европа зобов'язує, вона навчила нас зарозумiлости. - Не нарiкайте на вашу стару Европу, - казала вона. - О, нi! Це не нарiкання. Це чванство. Вибачте. Цi розмови, кажу, повторялися i стали необхiднiстю наших взаємин, iнколи при цьому була також Катруся, яка уважно до всього прислухалася, але сама не забирала слова. Тiтка Ен своєю маєстатною незалежнiстю викликала у Катрусi почуття незаперечного авторитету, але разом з цим її мовчазна покора була великою її перевагою, можливо, над нами всiма. В кожному разi, вони любили моє товариство, а я любив їх, лишень я не мав для цього вистачально часу. Нашi рiдкiснi зустрiчi були приємним вiдсвiженням наших взаємин, але поза тим я по старому любив свою егоїстичну самоту, виповняв нею весь свiй простiр, розбавляв її музикою i згадками про Лену, з якою вiд весни обiрвались усi контакти. Iнколи ця її вiчна присутнiсть у моїй пам'ятi ставала для мене обтяжною i я вже шукав можливости її забути. Вона напевно вже стала матiр'ю того "янголятка" i напевно її наставления до мене змiнилося. Весь той гльобальний, унiверсальний i абсолютний простiр, який лiг мiж мною i нею, давав вистачально спроможности заглушити нашi старi болi. Вона вiдiйшла до Европи i тим самим розчинилася у тому ностальгiйному свiтi. Тепер це лиш спогад, що з кожним днем все далi i далi вiддаляється у простiр часу. Пригадую Европу з останнього враження - затока Ля Манш повита серпанком першої осени, розторощений Гамбург i далекi береги Британiї, яка видавалась втомленою, зачарованою, заморською царiвною... А разом бiль, i туга, i розпач. Вiдчував, як рвалось корiння тисячолiть в глибинах мого єства з переконанням, що моє вигнання в цi простори океану закриє назавжди дороги назад. Чи моя Лена зможе їх вiдкрити? Чи нашi тисячолiття минулого не потягнуть нас за собою? Вона ж у тiй своїй землi предкiв, з тим своїм "янголятком". I враз, не хотiлося вiрити, коли одного вечора, прийшовши з роботи, я знайшов у своїй поштовiй скринцi чималий конверт летунською поштою, адресований зi Стокгольму, самий вигляд якого викликав у мене пропасницю. Щастя, що поблизу не було Катрi. Я нетерпляче розiрвав конверт у якому, крiм листа, було багато витинок зi шведських газет i який, з величезною виразнiстю, нагадав менi Лену навiть, здавалось, її запах. I писала вона дослiвно таке: "Коханий Павле! Не знаю, як почати, що почати, але знаю, що мiй довгий, впертий терпець урвався i я мушу Тобi писати. Тужу за Тобою, як тужила завжди, а вiддалення, якого я шукала, як лiку, спричинило лишень загострення болю. Здалека наше минуле видається казкою, а наша остання зустрiч пiд тими яблунями, якi в моїй уявi цвiтуть завжди, лишається незабутнiм сном. Я мусiла тiкати, бо боялась гiстерики, мiй добрий чоловiк терпiв тяжко, i ми погодились на цю розлуку, як курацiю. Я обiцяла йому "поправитись". I мала чималий успiх... У Стокгольмi менi вдалося органiзувати виставку (довiдаєшся, як що зможеш зрозумiти, з газетних витинок), пiзнала багато цiкавих людей i все, здавалось, гаразд, за вийнятком... Але я тримаюсь, змагаюсь, терплю, не здаюсь. Ти знаєш, яка я нерозумно вперта. Привiт МОЇМ яблуням. Напевно давно одцвiли i вродили червонi, червонi - хотiла б вкусити. Озвися! Вiчнiсть Тебе не чула. Твоя завжди - завжди Твоя, неможливо Твоя! "Нiколи не забуваюча"!" Пiсля цього, що мав робити? Пiти й повiситись? Що сказати Катрусi? Як зустрiтися з тiткою Ен? Як вiднайти рiвновагу? I що це за така пошесть загнiздилась у моїй природi? Лист прийшов сливе напередоднi славетного балю iнженерiв у тому знаменному готелi Роял Иорку, на якому я i цього року невiдмiнно мусiв бути, на цей раз з Катрусею. Лист прибув вчасно. Куля далекого прицiлу. Атентат на мiй спокiй. VI Але все таки ми з Катрусею танцювали на балi iнженерiв, тiтка Ен виряджала нас на цю iмперзу з такою увагою, нiби вiд цього залежала майбутнiсть всього людства. Вона дмухала, чарувала, вимовляла закляття... Катруся мала широку, рожеву, брокатову сукню i нагадувала чи не саму Марлен Мунро, а я пишався новеньким вечоровим, чорним одягом з слiпучо бiлою манiжкою i виглядав не гiрше мiнiстра їдена в часи його молодих рокiв. А коли ми виходили з дверей будинку тiтки Ен, де на нас чекав мiй освiтлений "Меркурiй", ми виглядали, як королiвська пара, яку має вiтати салют гарматнiх сальв. Коли ж їхали заповненою машинами автодорогою в напрямку Торонта, Катруся сидiла поруч мене, як зачарована принцеса, яку чарiвний принц визволив з лабет заморського царя Салтана i вiз пiд вiнець. Вираз її блаженного обличчя зраджував гордiсть, щастя i безпечнiсть. Я вдячний долi, що вiдомий пострiл зi Стокгольму не заторкнув її зачарованости, менi пощастило обiйти цю подiю мовчанням, а самий мiй лiричний, розгублений вигляд не викликав пiдозрiння. Чи мав я моральне право на цю дволичнiсть, хай вирiшають боги небес. На балi було видимо - невидимо землякiв обох статей, з перевагою молодi, якi зосереджено i вiддано танцювали пiд вiдому оркестру Березовського, що її вiд входу не було видно за масою барвисте одягнених рухливих фiгур, що ритмiчно плавали у залитому димом просторi. При широкому рухливому буфетi, заставленому величезною кiлькiстю пляшок i склянок, я зустрiв легiони представникiв нашого молодого бiзнесу, якi за останнi пару рокiв набули стилю своєї касти, мали повнi округлi переважно густо-рожевi обличчя, масивнi торси i загадковi погляди з не дуже стабiльними рухами. Мiж ними багато знайомих, якi зустрiчали мене бурхливими привiтаннями "як маємось", замовлялись звичайно новi склянки рай чи скач? Звичайно рай iз севен-ап, або джiнджерел i звичайно з льодом. Зi мною невiдступне була Катруся i це визволяло мене вiд надмiрного впливу буфету, ми постiйно спiшили на поклик оркестри, мiшалися в загальний коктейль, вiталися зi знайомими, танцювали ча - ча... Не вiдомо, чому я не бачив шановного Снилика, хоча вiн обiцяв "там невiдмiнно бути", але несподiвано наткнувся на не менше шановну Зiну, яка танцювала обтягнута щiльно блискучою, як парча, сукнею зi своїм новеньким, щойно з пiд вiнця, чоловiком дуже виразного iталiйського типу. Налетiла також й Галина Дуб, також щасливо одружена з власником якоїсь майстернi i напевно нарештi вдоволена долею. А також, з певної вiддалi, уникаючи наближення, помiтив мою чарiвну супротивницю Маню Зарубовську, яка все ще гнiвалась на мене i напевно була конфiденцiяльною кореспонденткою моєї стокгольмської вiзiї. За других вiдвiдин буфету наткнувся нарештi на Снилика. Це був фурор! Забивало дух. Його оточили молодi студентки, вiн фундував коктейлi, вiдбивався вiд танцiв, мав облиту вином бiлу манiжку, на правiй щоцi виразний знак мальованих уст i цiлу купу наплутаного на шиї серпантину. - Чи ти часом не з Гаваїв? - запитав я його. - А! Катруся! - заспiвав вiн у вiдповiдь. Не було часу на запити. Катрусю вирвали i понесли вихором у танець. Снилика полонили студентки. I в такiй дикiй вирвi я опинився лицем в лице з Мартою. Вона була повита у хмару жовто-гарячого серпанку зi сяючими очима на рожевому, як бальон, обличчю з дуже виразними кармiновими устами. - О, нарештi! - викрикнула вона надхненно. - Що це має значити? - запитав я театрально. - Нарештi побачила вас. Цiла вiчнiсть. Це так дотримуєте вашi обiцянки? - казала вона. - Хiба це було давно? - Скажете, не давно? Цiлий рiк чекаю. - Мене це зворушує. Чи не дозволите на ча - ча ? - Ми танцювали цей гротесковий танець тупання на одному мiсцi одне проти одного, Марта грала очима, тупала ногами, вихилялась торсом, я намагався триматися ритму, щоб не випасти з ладу, а коли це тупання скiнчилося, Марта взяла мене пiд руку i сказала: - Але ви, Павле, направду родженi в сорочцi. - Як це треба розумiти? - I де ви берете тих красунь? - Ласкава Божа долоня. - Зрадьте й менi її таємницю. - А може ви її знаєте. - Коли б знала - не просила б ласки iнших. Iнколи ми не знаємо, що маємо. - Можливо, можливо. Чому нiколи не заглянете? - Знаєте, якi ми завантаженi. - Чи ви для всiх такi завантаженi? - На жаль, для всiх. I для себе самого. - А чи ви хоч коли згадуєте? - Навiть багато. - А чи догадуєтесь, що вона за вами тужить? - Як смiю? - I тужить, i чекає, i даремно виглядає. - її голос здригнув i урвався, у мене забракло слiв, настала мовчанка. Заграла знов оркестра, на цей раз танго, i ми танцювали вдруге. Я вiдчував її тепле, пружне тiло i здавалося, що воно випромiньовуе якесь особливе хвилююче i п'янюче вiбрування... I при цьому я гостро i дошкульно вiдчував Лену. А коли скiнчився танець, я вiдвiв Марту до її товариства, привiтався з Михайлом, що сидiв при столику i був весь понятий гарячою дискусiєю з якимсь добродiєм у великих окулярах. - А як по твоєму, Павле, - питав вiн мене. Чи ми повиннi тут лишитися назавжди, а чи вертатися назад, як що буде нагода? Ми ось тут з iнженером Семковим ведемо про це дискусiю. - Я ще не маю рiшення, - вiдповiв я. - Ви ще вагаєтесь? - запитав мене iнженер. - Скорiше - про це не думаю, - вiдповiв я. - А я думаю, - казав iнженер. I переконаний, що нiхто з нас i при нiякiй погодi назад не вернеться. Бояр ось твердить, що нас там чекають. Хто i для чого має нас там чекати? - Напевно є й такi. Та справа там не скiнчена, - вiдповiв я. - Але яке нам до того дiло? - казав iнженер. - Велике. Ми там дещо залишили, - вiдповiв я. - Хiба не знанi могили предкiв, - казав iнженер. - Це також аргуменг, - казав я. - Хiба для тих, хто дивиться взад, - казав iнженер. - Щоб бачити наперед, треба конче дивитися назад, - вiдповiв я. - Але що нам тут бракує? - питав вiн далi. - Нiчого. За вийнятком минувшини. Менi ця мова, а особливо її тон, а головне мiй тон, не дуже подобався, а тому я вiдiйшов. При вiдходi iнженер подав менi чарку вiски зi содою. Ми пiдняли чарки. - За згоду! - казав вiн. Ми випили, а Марта заперечила: - Але я з вами не погоджуюсь! Чи потрiбна нам згода? - Ми не говоримо про вас, шановна панi, - казав iнженер. Я не дослухав кiнця цього дiялогу i вiддалився. У цей час велика заля виглядала нiби в нiй бушував гураган Дора, у рiзних її кiнцях вже лунали степовi, розлогi пiснi i нагадували українське село, коли набирали рекрутiв. Я пив помiрковано, мене стримував "Меркурiй" з його гаслом "хто їде - не п'є, а хто п'є - того везуть", але Катря пила i впилася, i була чудова. Її розхапували на танець, а в тому навiть Снилик, заприсяжений ворог "теперiшнiх танцiв", який встиг вирватись вiд своїх юних поклонниць i запопадливо крутився з Катрусею у дикому вальсi. Катруся була екзальтоване захоплена, вона закладала менi за шию руки, прилюдно цiлувала i казала: Я те-бе лю-б-лююю! Чому ти такий? - Всi нас вважали за наречених i ми тiльки й чули: Коли ваше весiлля? Коли нарештi у вас гуляємо ? Коли, коли, коли. О те коли! Заперечень не було. Але "коли" дискретно замовчувалось. О годинi четвертiй рано ми були дома, по дорозi, в товариствi Снилика, Медикiв i Боярiв, ми затримались у китайському ресторанi на Лейк Шор-i, з'їли вечерю з рiзних "шрiмсiв", випили добру каву, багато, голосно гомонiли, Марта вимагала їхати до неї, Снилик залицявся до Катрусi, Медики намагалися стримати нашi бурхливi темпераменти в межах пристойности, китайцi поглядали на нас загадково, ми довго не могли розстатися, довго прощалися, жiнки облiпили нас своїми кармiнами, а коли все таки розiрвалися i коли ми з Катрею прибули до нашого дому, вона вiдмовилась йти до себе, а обнявшись, пiд мажорний осiннiй шум вiтру, головними сходами, через веранду, як два злитi у один привиди, побрели до мого зачарованого темнотою дому. I тут Катруся, як була у своїй брокатовiй сукнi, кинулась н