коли, а карандаша не хоче дати. Биймо його! На Володька накинулись усi три тилявчуки, вiн раптом зiрвався на ноги i став проти них. Уста його тремтять, очi сердитi, брови насупленi. - Бий! Бий! - кричать тилявчуки. - Гетьте! - кричить i собi Володько.- Я вас не зачiпаю! Чого хочете! Хведот щось хотiв помогти братовi., але не знав як; зчинився гамiр... I на це нарвався учитель. А ето что? - рiзко запитав учитель. Хлопцi розсипались. - То, господiн учiтєль,- терендить Євген,- отой дерман б'ється. - Так? То ти б'єшся? - накинувся учитель на Володька. Володько вiд хвилювання не може одразу вимовити слова, але згодом витиснув: - Неправда. Я їх не зачiпав. Вони хотiли вiдобрати мого карандаша. - Да? - кричить учитель.- Ах, ви! Як ви смiєте вiдбирати вiд нього його рiч? - А чого вiн б'ється? - жалiється Радiон. - Бився ти? - питає учитель Володька. - Нi. Я сидiв отут i писав, а вони напали на мене. Учитель наказав бути тихо i якщо будуть далi битися - усiх поставить на колiна. Хлопчиська втихомирились i почався "урок". На цей раз писали. Учитель написав на класнiй дошцi ряд паличок i сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох бокiв. I сам вийшов. Хлопцi взялися до роботи. Кожний нагнувся над своєю табличкою i старанно виводить палички. Першим записав свою дощину Володько. Хведотовi не йшло писання зовсiм. Вiн написав кiлька кривих кiлкiв i це заповнило цiлу його дошку. Володько рiшив йому допомогти, взяв його дощину, витер, що там на нiй було, i вмить заповнив її своїм письмом. Решта хлопцiв так само не зовсiм з честю вив'язалися зi свого завдання. Стрiчки у них вийшли нерiвнi, палички кривi, в Омеляна вийшло мало що краще, нiж у Хведота. Усi вони iз заздрiстю дивляться на Володькове писання, а згодом Євген каже потиху: - Ти! Дерман! Напиши менi, завтра дам плацка. - Добре,-.згодився одразу Володько. Узяв його дощину i дуже скоро заповнив її паличками. Це йшло йому без найменших труднощiв. Написав i вдоволений - можливо, не будуть до нього чiплятися. Iншi на це дивились заздрiсне, i їм захотiлось, щоб i в них було так гарно написано. Почали облягати Володька. Той обiцяє принести пампушок, той добрих яблук. Володько брав табличку за табличкою i заповняв їх паличками. Хлопцi вдоволенi. Сидять i чекають учителя. Увiйшов учитель. - Ну, що? Написали? - Написали, господiн учiтєль! - вiдповiли всi. - Ну, ну... Побачимо. Покажи! Першим сидiв Володько, бiля нього Хведот, за ними решта троє. Учитель переглянув Володькове писання. - Харашо! - похвалив.- А ти? - до Хведота. Також похвалив. До Євгена: - Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лiстопадський? - Радiон показав i своє. - Добре,каже учитель. Перейшов до Омеляна... I тут чомусь нараз зупинився. - А що це у вас усiх зовсiм однаково вийшло? - враз питає, дивиться по всiх лицях, Володько вже хвилюється, Хведот почервонiв, мов буряк. Учитель догадується. - Хто писав? - питає.- Ти, Євгене? - Нєт! Я нє пiсал,- мимрить Євген. - Ну, а хто? Признаєтесь, не покараю, не признаєтесь - всi на колiна. Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав i ледве вимовив вiд хвилювання: - Воводько... - А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш? Володько встав i мовчить. - Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить. - Де ти так навчився писати? - Дома,вiдповiв Володько. - Чи ти не знаєш, що у школi кожний має сам за себе робити завдання? Розумiєш?- Володько кивнув головою.- Ну, от. А тому, що не призналися - дiстанете кару. Ви всi три на колiна! Ти, малий, (Хведот) до кута! А ти, Володьку, стiй отут за лавицею, i стiйте, поки не прийду.- I учитель вийшов. Сумно стало у класi, а найгiрше Володьковi. Йому дуже прикро, що вже з перших днiв його покарано. А до того, що хоча "стояти за лавою" вважається найлегшою карою, одначе лавицi так зробленi, що стояти за ними дуже невигiдно. Краще вже дiйсно стояти на колiнах. Євген, Омелян i Радiон натомiсть нiчого собi з того не роблять, видно, їм це не первина, стоять собi носом до грубки, щипають один одного, смiються. Хведот дуже поважно i спокiйно стоїть у своєму кутi спиною до класу, його сiрi штанята залатанi, на весь задок, великою бiлою латкою, а до того вони йому спадають. По часi рипнули дверi. Учитель. - Ну, досить! На мiсця! Будемо вчитися! - сказав вiн, вiдчинив шафу i почав у нiй довго поратись. Володько, що сидiв спереду, може туди заглянути. Боже, стiльки книг, повно книг - великих, малих, усiляких! На однiй з полиць якась дивна куля на пiдставцi, що то може бути? Учитель дiстав якусь картину, повiсив її на класнiй дошцi, пояснює, що на нiй намальовано "Благословення дiтей Iсусом Христом", i оповiдає, як то до Христа приходили дiти, як то старшi забороняли їм приходити, i як то Христос сказав, щоб дiти прийшли до нього i вiн їх благословив. Потiм учитель просив декого переказати змiст свого оповiдання, найкраще пописався знов-таки Володько, найгiрше Хведот, i коли скiнчилась лекцiя, на нього знов напав Радiон, що той так навмисне говорить, а що так казати на Христа є грiх. Хведотовi недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться. - Ви поганi хлопцi,- каже вiн,- Чого ви до нього чiпляєтесь? Бiльше я вам нiколи нiчого не зроблю! - А навiщо вiн так на Бога каже? - Бо вiн ще малий. Хлопцi лишають Хведота i бiжать надвiр. Володько з Хведотом вийшли також на ганок. Омелян щось бабрається у квiтах бiля ганку, там, видно, росте молоденький плющ, i Омелян вириває одну галузку. На це надбiг Євген i кричить: - Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобi господiн учитель. Омелян бачить, що зле. - То,каже,- вiн, отой малий дерман зробив. - Ах, ти! - кидається Євген до Хведота.- Що ти зробив? Хведот отетерiв зовсiм, а Володько не видержав бiльше, зiскочив з ганку i накинувся на Омеляна. - Брешеш ти! То ти сам зробив! - i Володько вдарив його. Євген i Радiон накинулись на Володька. - Бий! Бий! - кричали вони.- Бий дермана. Володько лютує, вся його соромливiсть зникає, вiн мiцний, звинний, рiшучий, на нього з усiх бокiв нападають, але вiн дає собi добре раду, гатить на всi боки кулаками, ногами, вириває з плота кiлок i мастить ним кого попало. З кiмнати учителя вiдкривається вiкно i в нiм показується жiноча голова. Це панi учителька. - Ах, ви шибеники! - пищить голова.- Що ви топчетесь менi по квiтах! Мефодiй! Мефодiй! - загукала вона на чоловiка. Той одразу з'явився на ганку, хлопцi розсипались, Володько весь червоний стоїть зi своїм кiлком у руках. - Що там сталося? Гей, ви! - гукає учитель. Євген, Радiон i Омелян навперейми почали оповiдати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче. - Довбенку! - гукає учитель.- А що ти на це? Затинаючись вiд злостi, Володько оповiв усе, учитель вислухав, Омелян хотiв було перечити, але учитель уже бiля нього, схопив його за вухо i так повiв до класу, поставив на колiна бiля грубки i суворо наказав: - Стiй менi тут! А ви всi - марш додому! Сьогоднi бiльше занять не буде! Усi почали збиратися додому, прочитали молитву, гукнули "до свiданiя, господiн учитель" i вiдiйшли. Омелян зiстався один, вiн плаче, його лiве ухо горить. На цьому цьогорiчне Хведотове навчання скiнчилося. На другий день вiн рiшуче вiдмовився йти до школи, не зважаючи на нiякi Володьковi вмовляння. Омелян, що пiшов до школи так само з ласки, не з'явився також, у школi криза, можливо, з тiєї науки нiчого не вийде, можливо, всiм прийдеться зiстатися дома, i, як тiльки Володько про це подумає, йому робиться моторошчо. На щастя, такого не сталося, з'явилося двоє нових Фока Затворнюк i Терешко Перейма. Цей останнiй прибув аж iз Жолобок, бо там зовсiм нiякої школи, i тому найбiльше Володьковi подобався. Вiн тепер не самий вертається зi школи через дермансьхi хутори. Здовж шляху, справа й злiва, ростуть новi оселi. Здовж шляху постають мури, стовпи, крокви. Здовж шляху витикаються з грунту деревця, що нагадують звичайнi патики. Десятина при десятинi, город при городi, оселя при оселi. Десять таких нових осель постало тут здовж шляху. Геть на самому краю вiд поля, справа, як iти на схiд сонця, виросла також оселя Матвiя Дозбенка. Нi, це ще не оселя, це лише на чистому полi три рядочки щеплених патикiв, що ледве пустили по кiлька кволих листочкiв, це ще лише одна-однiсiнька будова з цегли, крита наспiх в'язками звичайної пшеничної соломи, це ще лиш скирди збiжжя - жита, пшеницi, вiвса, ячменю пiд голим небом. Двоє дверей, збитих самим Матвiєм зi звичайних, негебльованих i небарвлених дощок, ведуть до тiєї будови i невiдомо котрi з них кращi, хоча однi призначенi для простору, де буде мiститись худоба, а другi, де замешкає сама родина. I звiрята, i люди будуть жити пiд одним накриттям, бо в них одна судьба. Маленька, дуже маленька хатка Матвiєва, нiяких тут витребенькiв, нiяких розкошiв. Чотири стiни, низенька стеля, глиняна долiвка i двоє, на схiд i захiд, менше i бiльше, вiконець. Але яка це чудова хатинка, i як на неї всi чекають, i як старанно втовкає Катерина її "землю", i скоро-скоро вона буде зовсiм готовою, i скоро-скоро в нiй замешкає семеро людей. Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста, у селi храмовий празник. Матвiй, на жаль, не святкує, не святкує i його родина. Робити в такий час негаразд - вiн iде до Дерманя, хоче привезти молотарку, що ще з лiта замовлена в Гiльченськiй фабрицi. Сто рублiв без п'яти коштує на спiлку зi Стратоном, i вона вже готова, i тiльки треба привезти - така путь, верстов шiстдесят буде. А село гуляє, аж гуде, п'ють люди i виспiвують i гаразд роблять. Настя з дiтьми сама, нiхто до неї i вона нi до кого. Василь поїхав з Матвiєм, Катерина пiшла на музики. I коли другого ранку вона пiшла до боднi взяти затiрки на борщ, бодня була порожня. Настя ходить i голосить: що ж їй тепер робити, чим їй кормити оту дiтвору, тiльки й було, що дрiбок того скоромного. Вернувся Матвiй. Настя все розказала. Пiшов вiн мiж люди - говорив, питав, розпитував, а пiсля подався до Миколи Гнидки. По часi звiдти вилетiли одна за одною стара Марта, молода Марта i їх племiнниця Ганна, на весь двiр репетуючи: - Ой, людоньки, рятуйте! Вiн його заб'є! Збiглися хто звiдки i почали напирати на дверi, i коли увiрвалися досередини,- серед хати стояв з макогоном у руцi Матвiй, а бiля його нiг на долiвцi, в калюжi кровi, лежав Гнидка. Матвiй, здавалось, був спокiйний. - Ходiть, ходiть,- казав вiн.- Маємо ось тут злодiя, а тепер я з вами, сукини сини, розправлюся iнакше! Я вас усiх зажену в тюрягу! - сказав i пiшов. Покликав Стратона i Iвана Кишку i каже: - Iду за врядником, половину хуторян мушу послати до тюрми. Сама злодiйня. Гнидка признався. У нього цiлу нiч пили - Здоров, Запорука й iншi, а коли впилися, пiшли i вибрали бодню. i все роздiлили мiж собою. Стратон i Iван дуже поважнi господарi, перший, як i Матвiй, має чотирнадцять десятин, другий навiть п'ятнадцять, i вони спокiйнiше, нiж Матвiй, дивляться на випадок з тiєю боднею. Треба було, мовляв, її не ставити, сливе, пiд носом, а до того п'янi люди, а що вiзьмеш з п'яних, п'яний є п'яний. Стратон i Iван не думають про те, що будуть їсти Матвiєвi дiти, у них нiчого не пропало, а тому вони зовсiм поважнi i зовсiм холоднi i десь там далеко в собi зневажливо дивляться на Матвiя, що з таких дрiбниць робить бучу. Нi. Вони нiяк не радять iти до того врядника i вносити ще бiльший заколот. Пройде, перемелеться, переживеться, забудеться, i все буде добре. Матвiй прийняв їх раду. Нi, не так, як Стратон та Iван, а по-своєму. Для нього та бодня не "мала справа", i не тiльки тому, що дiти його не будуть мати того скоромного, а ще чогось iншого, чого Матвiй не зовсiм може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей, тих сотворiнь з руками, ногами i ротом, що мають тi голови на в'язах. Йому видається, що в них, тих головах, полова i вiтер, i як знайти до них доступ, щоб вложити туди хоч пiпетку справжнього розуму. Вiдкрити їм уста, вiдчинити очi, скерувати їх мислення руслом доцiльного, бо їх таких мiльйони й мiльйони по всiй цiй широкiй, гарнiй, родючiй, Божiй землi. I Матвiй лишив цю справу з тим урядником, не пiшов нiкуди, махнув на те рукою, дома сказав, що якось-то буде, але по всьому видно, що в його головi зрiє iнша мисль i що буде вiн її, як не сам, то в дiтях своїх у життя переводити. А через пару днiв Матвiй переїхав на своє. Там ще нiчого не скiнчене, ще нема вiкон, а дiри лише завiшенi ряднами, там ще не бiлено i вогко, долiвка ще не висохла i грузне пiд ногами, чорно i смородно, але далi i далi вiд тих людей дивних, не можна якось з ними, щось їх дуже рiзнить з Матвiєм, не можуть нiяк себе розумiти, до смертi не люблять вони того чоловiка i не знають за що, щось вiн їм просто не пiдходить, зовсiм iнше кодло... I Матвiй їх дуже добре по-своєму розумiє, не має, коли брати по-правдi, навiть на них серця, сходить їм з дороги, бо таким треба зiйти з дороги, коли хочеш з ними якийсь лад на майбутнє дати; i Матвiєва родина зажила на своєму; до речi, була розкiшна, мов пожежа, осiнь, поля вимлiвали пiд тягарем останнього тепла, рiлля i стернi затягалися струнами бабиного лiта, що, здається, направду грали ущiпливо, а лiси довкруги починали поволi розгорятися i горiти незгоряємо. I яке щастя, що така якраз погода, що можна жити без вiкон, молотити пiд вiдкритим небом, спати на скирдах свiжої вiвсяницi високо геть пiд зорями, а ранками вiтати перше сонце i бути покритим свiжою, холодною росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння i пекти її свiжу в присковi, рубати головату, тверду капусту - збирати, звозити, складати i при тому спiвати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе пiсля школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях, весь, мов циганча, закопчений димом, чи навiть ота Василинка, що її колиска висить на трьох дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив'язана крайкою до вервечок, i белькоче сидячи, або рачкує по рiллi на чотирьох, не минаючи нi одного кiзячка, iз задертою високо на спинi сорочинкою. Гiрше стає, коли починають чергуватись мiсяцi вниз до зими i тиснути холодом, затискаючи ту родину все бiльше i бiльше до тих чотирьох, подiбних на яму, стiн. Тiсно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа. Невiдомо звiдки й коли взялася короста, нiхто про неї нiколи не чув i не знав, Настя казала, що то принесла iз села Катерина, бо ходять до неї якiсь парубки i довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Нiхто спершу не звернув уваги на Катерининi руки, що на них.якiсь прищi висипали, але згодом, згодом тi прищi перейшли i на iнших. Таке страхiття лихе, казала Настя, нам ще тiльки цього бракувало. А Володько "лазить", як казала Настя, до школи, там з кожним мiсяцем кiлька все нових школярiв прибувало кожного разу, i всi до них назад до "А" верталися. Боже, як це досадно товктися все на мiсцi, телiпати в торбинцi оту одну "Азбуку Сєятель" Клавдiї Лукашевич i знати все, вiд дошки до дошки, напам'ять, i "Умную ворону", i "Пєтушок золотой грєбєшок", i "Трi козлiка", i нiяк не могти далi, бо приходять i приходять Петри i Миколи, такi винятково "западеннi", як сказала б мати, i треба з ними держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою учитель i нiякi Радiони, нiякi Євгени не можуть йому нiчого бiльше вдiяти. Дещо гiршою була для Володька спочатку учителька, що iнколи замiняла чоловiка, не злюбила вона того хлопця, звала, як i всi, дерманом, але яiс тiльки почала "питати урок" - змiнила свiй погляд на нього. У той самий час, коли її пестунчик Євгенчик, що ходить уже третю зиму, читав свою "Умную ворону" по складах, Володько вичитував її з такою легкiстю без книжки, нiби вiн говорив перед мамою "Отче наш". - Вiдiш? Вiдiш? - казала учителька до Євгенчика.- i тєбє нє стидно? - Євгенчик опускав свого тоненького носика i мовчав. Але й Володько мовчав також, немає чим пишатися, на ньому дуже незграбний, старий, полатаний мамин жакет з довгими рукавами, i вiн нiколи навiть тих рукавiв не закачує. - Чому ти так тримаєш руки? - питає його одного разу учителька. Володько встав, почервонiв i мовчить. А учителька, як на зло, допитується: - Почему ти їх ховаєш? Ану, покажи руки? Показує, вони тремтять, мiж пальцями струпаки. - Чесотка? - питає учителька. На щастя, її не розумiють, а вона каже Володьковi зайти до неї по школi. Скiнчилася наука, Володько стукає до її дверей, серце б'ється, обличчя паленiє. Вiдчиняються дверi i вiн, нi живий, нi мертвий, вступає до кiмнати. Як тут гарно та пишно! Яка чудова, блискуча пiдлога! Якi на стiнах картини! I стiл, i стiльцi. Володько нiколи ще не був у такiй кiмнатi i вiд цього робиться йому ще соромнiше. А учителька каже: - Володя! Ти нє бойся! Всьо будет харашо! Вот тєбє запiска, пусть атєц купiт лекарство i ти будеш здаров.... Володько взяв записку i вийшов. I навiть не подякував. Забув. Iшов додому, як у чаду. А Матвiй, хоч не хоч, мусiв запрягти конi i їхати до Шумська до земської лiчницi; там дали йому здоровенну пляшку рiдкої сiрки. I всi лiкувалися. Володьковi здавалося, що гiршого вони ще не переживали. А як випав снiг - школи не можна впiзнати. Навалил? стiльки дiтвори, що анi сiсти, нi стати, нiби у церквi на велике свято. Учитель безрадний. У класi мокро, тiсно, душно й погане повiтря. Голос учителя тратиться, нiби у виложенiй подушками хатi. I знов верталися, i знов писали палички. На щастя, учителька пильнує Володька, дає йому зi своєї збiрки книжечки, вчить любити "отечество". - Читай,казала,- з тебе вийдуть люди,- i при тому гладила своєю тонкою, нiжною, бiлою ручкою по його шорсткiй, розпатланiй головi. I Володько читав: "Отечественная война I8I2 года". "Цар Освободiтєль". "Кутузов". "Оборона Малахова кургана". Пiзнавав "родiну", її минувшину, її славу, а пiсля все то переказував дома. Дiстав Володько i чоботи, дуже ними радiв, але влазив у них по самi клуби. I коли замiтало дорогу, вiн ледве сунувся в них по глибокому снiгу. Як все-таки недобре, що ми вибрались так на поле, думав не раз. А вернувшись, перемерзлий i голодний, скидає швидко шкарбуни, влазить на пiч, спускає ноги над розiгрiту плиту, їсть хлiб з олiєю, а наївшись, бере малу нафтову лампочку на комiнок i там читає або пише. А взимi Матвiєвi сталася ще одна пропажа.. Пiд ожередою соломи надворi стояв вiз, i однiєї ночi зняли з нього колеса. Матвiй i це промовчав. Догадувався, хто це зробив, але терпiв. Крутi, жорстокi днi. Матвiй зацiплює зуби. Жене вперед! Їде знов до каменю, до лiсу, б'є, рубає, теше, звозить. На друге лiто мусить конче звести клуню. Свята минули без святочного, без свiжини, без скоромного взагалi, без чарки. I єдина святочна рiч: Володько почав ходити до церковного хору. Його вибрали. Вiн спiвав на Рiздво у церквi "Христос рождається, славiте". ТАКА ЗЕМЛЯ Одного дуже морозного передвечора при заходi сонця в сiчнi сталося надзвичайне видовисько: з того мiсця, куди западає сонце, повставало i зводилося високо в небо три величезнi, огненно-червонi стовпи, що, здавалось, пiдпирають цiле залiзно-тяжке небесне склепiння. З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелi. - То, чуєте, неспроста! То непримiнно щось станеться. Або вiйна, або поморок. Кажуть, i в турецьку вiйну таке бачили. Вечорами довго гуторили про огненнi стовпи. З хати до хати йшла чутка: - Буде вiйна! Нiчого не поробиш. - А тут ще й границя пiд боком. Як пiчнеться - одразу на нашу голову. - Ну! Не пустимо! Го! Що ви думаєте. У нас того войска... - А он гапонець все-таки диви... - Гапонець. Де гапонець. До нього хiба доберешся? Якийсь там Сахалин вiддали - для Росєї все одно - один волос. Володько й собi мiркує: раз руский цар i шведа побив, i Наполеона, i туркiв, то що йому якийсь германець. Питав i вчительку: - Кажуть, що буде вiйна - правда, що ми поб'ємо гер-манця? Учителька посмiхається: - Само собою. А хто каже, що буде вiйна? - Та всi говорять. Дядьки. Учителька радiє, що її пестун так усе знає, дає i дає йому новi книжки, а Володько думає, що йому i школи не треба, що в тiй школi - азбука та азбука, а он прочитав книгу i знаєш стiльки. Учитель менше звертає на нього уваги, у нього стiльки того, але одного разу i в нього попросив Володько книжку. Був це повний "Старий Завiт". Учитель ще вагався давати йому таку тяжку книжку: - Ти ще малий для такого. Он як будеш в другiй групi... Тодi Володько звернувся до учительки i та дала одразу. - Добре,сказала,- але як прочитаєш - розкажеш менi. Що за чудесна книга! Сотворiння землi! Усього свiта! i за сiм днiв. Такого ще Володько не знав. "На початку,- каже та книга,- сотворив Бог небо i землю". "Земля,каже,- i була порожня й не влаштована i темрява лежала над безоднею; i дух Божий ширяв над водами", "I сказав Бог: хай буде свiт! I став свiт". I Володько вперше пiзнав, як це сталося, i дуже дивувався. I взагалi була то чудесна книга. Адам i Єва - першi люди. В раю. Яблуко добра i зла. Грiхопадiння. Злочин Каїна. - Каїне, Каїне! Де брат твiй? - питає сам Бог. - Хiба я сторож мого брата,- вiдповiдає той понуро. От дивно було тодi. Жити на землi i бачити Бога, чути його голос. - Тату? А чи були такi часи? - питає батька. - А як у книзi написано? - Що були. - Значить, були. Священнi древнi книги не писали на галай-балай. То тепер усе лиш побрехеньки пiшли. Ох же й мав мороки Володько з тiєю книгою, але читав її, уперто читав, усi вечори читав, i свiтовий потоп, i сини Ноя, i ковчег заповiту, i багато, багато iншого, а потiм усе то розповiв Володько учительцi, геть усе чисто, нiчого, здається, не забув. А та йому аж кiлька коробок вiд сигар, i кiлька велетенських газет "Киевской мислi" для огорнення нового букваря, того ж "Сєятеля", якого Володько взагалi не вживав, а лиш носив у торбинцi для вигляду та нотував у ньому, що "на сьогоднi задано". Час вiд часу отець Клавдiй викладає у школi "Закон Божий", для кожної групи щось iнше: для першої - молитви i науку "як хреститися", для другої - "Старий Завiт" - переглянутий i скорочений, для третьої - Катехизис. Сидить отець у старiй, довгiй рясi, куняє i ставить питання: - А скажи-но. Фока, скiльки братiв мав Iосиф? Фока третьогрупник, вiн учить Катехизис, але отець Клавдiй iнодi забуває. Фока встає i мовчить. Вiн-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Мiг i забути. - Ну? Не знаєш? А хто знає? - питає отець цiлий клас. Пiдносять руки, а мiж тим один першогрупник. Отець Клавдiй зауважує це i каже: - Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач, став i, як сич, надувся. - Дванадцять! - випалює Володько i дуже вдоволений. - А може, й знаєш, як вони звалися? - питає байдуже отець Клавдiй. Володько переказує: - ...Гад, Асир, Iосиф i Венiямин,- закiнчує вiн. - Добре. Молодець! А що то сталося з Iосифом? - питає далi. Володько оповiдає. Брати продали його до Єгипту, там снились сни фараоновi, Iосиф вiдгадав їх, настав голод, прийшли брати по хлiб. Отець Клавдiй байдуже слухає, не перебиває, Володько оповiдає, всi слухають. У класi тиша глибока. I як Володько скiнчив, отець запитав його, чи знає вiн, що то таке Єгипет, Володько знає. А хто то були фараони? I це вiн знає. А яка то така найбiльша там рiка? "Нiл, Нiл",- каже Володько. А може, вiн покаже ту рiку отам на картi? Гаразд. Володько йде до карти, спинається на пальцi, находить рiку. - Оце! - викрикнув вiн i показує довгу жилку на заяложенiй картi "Священної землi", що висить у кугi бiля шафи. - Сiдай! - каже нарештi, майже суворо, отець Клавдiй, що дуже дивує Володька, бо чекав вiн якоїсь похвали, а тут, диви, навпаги. Отець Клавдiй, здається, навiть невдоволений, навiть не глянув на нього, сидить, як i сидiв, далi, руки в кишенях, ноги пiд столом, питає далi третьогрупникiв. Але цiлий клас дивиться на Володька, як на чародiя. Навiть третьогрупники. Навiть найстарший i найсильнiший Сопрон, i Арйон, i той самий Фока. Але в недiлю, пiсля Служби Божої (Володько, як звичайно, спiває в крилосi), о. Клавдiй, читаючи рiзнi оповiстi, мiж iншим, зазначує: - Коли тут є Матвiй Довбенко з дерманцiв, хай задержиться. Хочу з ним поговорити. Матвiй є, i вiн задержується. Володько й собi задержався з батьком, вiн, правда, дещо збоку, але все-таки йому цiкаво, що то буде, що то скаже батюшка. А батюшка скинув ризу i виходить. На сходах кiлька поважнiших дядькiв, кiлька старших жiнок. Дядьки низько вклоняються, жiнки цiлують батюшцi руку, а Матвiй iде з батюшкою вниз по сходах повiльними кроками. Володько здалека й собi ступає за ними. - Хотiв, знаєте, поговорити з вами нащот вашого малого... - То,- якось дивно завагався Матвiй.- Знаєте, батюшко... У мене цей рiк така нужда. Недостача всього. Знаю, що йому щось треба б... Але... - Не те,байдуже каже отець.- Спритний з нього хлопчак. Галову має. Раджу вам вiддати його на школи. Хай би направду повчився. Тут для нього тiснувато. Матвiй зовсiм знiяковiв: - То знаєте, батюшко, кебто Бог якось помiг дещо з тiй нужди вибитись. Хто своїй дитинi ворог... То звiсно... Володько, на жаль, бiльше не знає, що там казали, бо як тiльки почув, що то за нього йде мова, одразу вiдстав i не знав, чи лишатися, чи тiкати. Навколо стiльки людей, i багато з них напевно щось чули. Земля пiд ним хитається, такий сором великий. А тут ще батько гукає: - А ходи-но ти! Поцiлуй он батюшку в руку! Кажуть он, що псiкуси строїш, а я кажу, щоб бiльше ставили тебе на колiна. Володько зняв шапку, поцiлував батюшку в руку i стоїть так без шапки. А батюшка каже поважно: - Но, но! Вiн у нас молодець. Це каже i учитель i учителька. Тiльки худенький. Бiльше їсти треба! - i погладив хлопця по головi. На прощання ще раз поцiлували обидва батюшку в руку i розiйшлися. Матвiй мовчав, Володько також мовчав. Але по всьому видно, що вони обидва вдоволенi. Через кiлька днiв Матвiй поїхав до Крем'янця. Вернувшись увечерi, викладає пакунки. Вузлик солi, кусень мила, пачка сiрникiв, ремiнь на пiдмети. А найбiльший, у товстому, глиняної барви, паперi пакунок, подає несподiвано Володьковi. - На. Це тобi. - А що то є? - питає Володько. Батько мовчить. Володько швидко бiжить до хати, щоб розглянути при свiтлi. Швидко розгортає. - О, тату! - тiльки й мiг проговорити.- Пальто! I яке гарне! Тепле! На ватi! Пiдшивка яка! Ах, Боже! Володьковi просто не вiриться, невже вiн має пальто, мацає, горне до себе. Так. Це таки пальто. Справжнє, куповане, доброго, чорного корту. Цiла родина оточила Володька, всi подивляють "пальтiшко", як його одразу назвали, Володько чується найщасливiшою людиною в свiтi. Яка втiха, яка надзвичайна радiсть! - Чорне? А цiкаво, яким покажеться при денному свiтлi? А пiдшивка! Мамо, гляньте! Думаю, що то найлiпша фланеля. - Добра, добра,- стверджує мати i обмацує пiдшивку. - I гудзики добрi, дивiться... От тiльки б попришивати мiцнiше. - То я вже завтра зроблю, дитино. Володько одягав пальто, оглядав з усiх бокiв, радiсно зiтхав, скидав, обережно вiшав на ключцi, щоб за хвилю знов здiйняти, знов одягати, знов оглядати. - Чи часом не задовге? Нi. Акурат. Нижче колiн. Може, дещо довгi рукави? О, нi, то так тiльки здається, якраз, щоб руки не мерзли.- Обчищав ще раз пальто щiткою i знов вiшав на кiлку. О, як добре жити на свiтi! Тепер йому не треба натягати отого латаного матiрнього жакета з тими довгими рукавами. Бо хiба ж, дiйсно, личить хлопцевi ходити в такому одязi? I дивно, як вiн того до цього часу не помiчав. От, коли б ще чоботи кращi... Остання думка якось вирвалась уголос. Батько вiдповiв: - Учися тiльки. Колись i чоботи дiстанеш. Не хватило грошей. Пшениця нiяк не дорожчає. - Думаєте - менi так тяжко вчитися? Чого дивуватися? Бо я читаю книжки, а вони не читають. Вичитав у книжцi i все знаю. Коли лягали спати, Володько схопив нишком батькове прикривало i, поки той переговорив усi свої вечiрнi молитви, Володько швидко нагрiв його на черенi, а потiм непомiтно положив на мiсце. Батько уважно по-справжньому вiдхрещується. - Ну, дяка Богу, ще один... Усе ближче до смертi...- розважає вiн, не докiнчуючи, як звичайно в таких випадках, речень, шукає пiд полом роззувака... - I де вiн у повiтри! I не встиг докiнчити думки, як Володько шмигнув пiд припiчок i: - Ось вiн тут, тату! - i витягнув його з-пiд дров. Батько вложив чобота мiж роги роззувака. Володько i тут прислужив, притримав ногою чобота, щоб батько не нагинався. Одного, пiсля другого, пiсля узяв обидва чоботи i поклав їх пiд комином, щоб сушилися. - Щоб там часом не попеклися,- зауважує батько. - О, нi, тату! Тут не так гаряче,- каже швидко син. Батько поволi кладеться, обгортає теплим ноги: - Так його за той день людина навовтузиться... У хатi бодай... "Анголе Христов хранителю, мiй святий покровителю",- проказує батько лежачи i ще раз хреститься. Володьковi дуже хотiлося б ще щось батьковi приємного зробити. - Вам там, тату, вiд стiни не дме? У мене тут ось лантух зайвий. Батько, здається, його й не слухає, а може, й не чує, має свої думки, що пливуть у його головi. - I навiщо його ото людина стiльки мусить мучитись? - розважає вiн, натягає на груди кожуха, лежить витягнутий, довгий, горi лицем, дивиться в стелю.- Мучишся, мучишся, тягнеш, тягнеш, а вмреш i все нiпочiм. Кажеш, лантуха? Положи його собi пiд голову. Голова мусить, як полагається, щоб кров не била до мозку. Менi досить. - I, здається, погода показує на завтра лiпше,- починає Володько, йому хотiлося б дуже розговоритись з батьком, щось йому розповiсти. Вiн тепер iнодi щось розказує, але зараз батьковi, здається, не до того. - Може, й полiпшиться,- каже батько.- Ну, але будемо вiдпочивати... Треба, щоб i костi вiдiйшли. Так усе щемить, а колись, бувало, i не чув, чи вони в тебе є. Спiм! Пiсля такої радостi нелегко йому й заснути. На полу сплять: батько, Володько, Хведот i мати. Василинка все ще в колисцi, хоча вона й виросла з неї. Василь за столом на лавi, Катерина у запiчку. Але цих останнiх зараз нема. Вони десь пiшли на "потицянки", скоро ось масляна, запусти, качають колодку, гуляють. Василинка щось скиглила, мати з нею порозмовляла, i вона втихла. Пiсля мати дмухнула здалека на маленьке свiтло на коминку, i воно погасло. До хатини хильнула i застигла тьма, що видавалась безмежною в усiх своїх вимiрах. Невелике в безконечностi вiконце нагадувало чужосвiтню мару, що прийшла сюди на дно мороку нагадати про iнший, далекий свiт - свiт просторого i великого життя. Ланцюгом довгої черги мрiй, туги i бажань вилонюються з Володькової голови i тонуть у мороцi думи. Спереду урочисто парадує його нове пальтiшко, на ньому самоцвiти, соняшне сяйво, пелюстки пахучих квiтiв. На ньому золотi галуни, генеральськi вiдзнаки, золотi, мов огонь, гудзики. Володько великий у ньому, майже недосяжний усiм Євгенам, Радiонам i всiм-всiм, хто думав, що вiн от так собi плохенький дерман, що на нього можна гукати, пхнути свого вайлуватого сусiда. О, нi! Володько зовсiм не з тих. Є рiзнi люди, є дуже багато пород людських, i вiн, Володько, походить вiд тих, що з самого дна, з найглибшого мороку здiймаються наверх, бадьоро пiдносять голову, дивляться на всiх горiючими, синiми очима, вдягаються у найкращi одяги i йдуть. Куди iдуть? Уперед! Завжди вперед. У свiтi нiде немає кiнця. У свiтi є лиш безконечнiсть. Нiч твердiшає, морок глибшає, вiконна мара стушовується. За стiною побрязкують ланцюгами конi й корови. У новому одязi Володько побiльшав, видавався обновленим i бадьорiшим. На обличчi прибуло краски, в очах огню. Усi дивуються i обмацують. Учителька вiтає його i радiє, нiби вiн десь пропадав i знайшовся, i Володько любить ту свою нiжну, з ластовинястим, негарним обличчям учительку у гарному, чорному одязi. Її звуть Машею. У неї каштановi очi. У неї гарнi руки з довгими, тонкими пальцями. I вчився шалено. Нi, вiн не вчився. Вiн нагинався i брав знання з-пiд нiг оберемками. I не дивився що. Брав, що попало, що лежало на дорозi. Зараз вiн пiзнає "життя святих", тих он дивних людей, про котрих кажуть, що вони з самим Богом. Ось великомучениця Катерина - висока, струнка красуня з чашею в руках. Ось Варвара - чудовi, пишнi, розпущенi коси. Вiра, Надiя й Любов i мати їх Софiя - юнi, рожевi, сяючi дiви. Пантелiмон-Цiлитель - пишний, кучерявий юнак з рiзьбленою скринькою в руш. I старий, бородатий Радонежський Сергiй, i згорблений, з клуночком за плечима в постольцях Серафим, що сидить на пеньку в лiсi i кормить з руки ведмедя. Далi Володимир Великий з хрестом, той, що шукав i знайшов вiру в Христа i всiх похрестив водою Днiпровою. Росте, розгортається i бушує Володькова уява, далi i далi простує вiн у далекий свiт. Жахи, кров, розлюченi звiрi, нагi красунi. Молоденька, свiжа, з променистими, небесними очима красуня нагло загорiлася i палає вiрою до Христа, її кинули до темного льоху - глибокого i страшного. Зi стiн скапує брудна i слизька рiдина, пiд ногами повзають ящiрки i жаби. Над нею у свiтлицi з мармуру i золота красунь-поганин приносить жертву стрункому, з мармуру, боговi. Над ним золотий диск, сонце вдаряється в диск i розсипається тисячами рiзнобарвних скалок. Перед ним кадильниця з бронзи i з неї пiдноситься кадило. Кiлька нагих одалiсок танцюють танець i сиплються ружi, що на них ще живе роса. Дзвiнок. Нечутно входить чорний раб. На його валькуватих, мов з базальту, тесаних руках красуня з льоху. Красунь потягається, мов тигр, на своєму пишному, зi шкур, ложi, нiздрi його, подiбно, як у розiгнаного коня, виграють, очi млiють жагою. Раб пiдносить красуню до його стiп, садовить її на золотому тронi, а сам нечутно зникає. Але красуця не сiдає. Вона стоїть - струнка, хистка i прозора, довгi, тонкi руки звисають додолу, голова похилена, свiтлi повiки урочисто криють зiр. Красунь зводить очi на одалiсок, тi ловлять його бажання i розчиняються в просторi, мовби хмаринки. - Панно! - каже красунь, а його лати горять золотом.- Ти найкраща з найкращих, красо, якої не бачило сонце, коли воно зiйшло на свiй мармуровий шлях! Хоч золота i самоцвiтiв? Хоч розкошiв з неба i богiв? Хоч влади надi мною i над царством моїм? Поклонися лиш боговi i все то дiстанеш. I станеш моєю нареченою. Красуня поволi зводить на нього свої синi, променистi очi. Коли б сонце зiйшло серед ночi, або ружi розцвiли на снiгу, i то не було б бiльшою несподiванкою, нiж вони. Тихий, дзвiнкий, прозорий голос: - Моїм нареченим - Христос! Без золота, без самоцвiтiв - володар над володарями! - Ти не знаєш, дiвчино, проти кого виступаєш. Моїм наказам коряться сто народiв, моїй владi слухнянi звiрi в джунглях, птахи в небi, риби в океанi. - Одначе, володарю, ти не вiддаси своїм богам одного волосу з твоєї голови. Я ж готова вiддати своєму всю мою молодiсть. - У чому ж сила твойого Бога? - У Його... вiчностi. Красунь звiрiє. Тупнув ногою, ляснув у долонi, нiби з-пiд землi з'являються чорнi, мов з чавуну, раби. - Трать її! До смоли! Намотайте на коло i викиньте рештки тиграм, присвяченим богам! Красуня з усмiшкою приймає присуд, iде в огонь, їй ввижається її Бог - величний, терпеливий, вона розмовляє з ним лагiдно, мов з коханим, їй нiчого не болить... Настя вже давно спить, Матвiй обернувся на другий бiк, на столi розчинена на хлiб, укрита кожушком дiжа, на другому кiнцi маленька, третiй номер, нафтова лампочка, перед нею книжка, над книжкою Володько. Щоки його горять, в очах бринять гарячi вуглики, що час вiд часу зриваються i падуть униз, нiби тi метеори, що лiтають у просторах i падають в океани. Зiр упирається в дiжу, але бачить далекi, чудеснi, могутнi, казковi країни, бачить страшних володарiв, чує їх мову, їх крок, їх силу. I робиться Володьковi страшно. I тужно. I боляче. Страшно, що десь далеко стiльки простору, стiльки чудес, стiльки дивних барв i гранiв життя, а вiн, малий i хисткий, з блiдими розпаленими щоками, з хворобливим огнем в очах, сидить отут у чотирьох заплiснявiлих стiвзх засипаної серед чистого поля снiгом хатини i навiть не смiє мрiяти про те велике. Боже! Сотвори чудо! Дай змогу пройти снiговi засипи, непрозору нiч, мовчазне поле, темне село. Вiдчини брами далеких овидiв, з палацами i людьми, що носять на собi тонкi i чистi тканини i мають сили наказувать вiкам. Далi й далi линуть бажання, далi й далi летять непов'язанi, мов дикi конi, зовсiм виразнi мрiї. Нiч навколо. Сон. За стiною брязкають ланцюгами тварини, уривно, раз-поразу викрикує пiвень i гавкає глухо в безмежний, чорний, проти вiтру, простiр собака Пундик, що його колись принiс i викормив Василь. Прокидається мати, вона бачить у хатi свiтло. - Боже, Боже! I що ти собi, дитино, думаєш? Тож ти випалиш усю "киросину", чим завтра засвiтимо? Володько прокидається також. Рим, могутнi володарi, красунi - зникають. Не вiдповiдає нiчого матерi, тiльки гасить лампу i йде на своє мiсце бiля батька. За вiкном кричить з рiвномiрними перервами пiвень. I так iдуть, i минають, i знов приходять днi, несуть i несуть iз собою, нiби птахи, завжди стеблинку нового, будують гнiздо життя, щоб у ньому родилось i виросло почуття вiчного. Минув усього один лиш мiсяць. Ранок. Iз-за жолобецького дубового лiсу встає i зводиться велетенське, слiпуче свiтило, Землю притоптує м'який вiтер, що вiльними хвильками гуляє по зябльованих полях. Матвiй порається бiля плуга, сонце мiниться в плитi, нiби у кривому дзеркалi, перед хлiвом у збруї стоять i їдять з цебра обрiк конi. Дорогою, один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить своїми куцими, товстими ногами Хома Ет-Тоє, цьвйогає по конях сирицевим батогом з червоною китичкою i пружно натягає вiжки, щоб здавалось, нiби тi конi стаєннi, щоб тримали вони як слiд голови. Порiвнявшись з Матвiєвим подвiр'ям, гукає здалека: - Добре утро! Орати йдете? - голос радiсний, як сонце, як жайворон, що б'є крилами прозоре повiтря i цвiрiнчить завзято. Матвiй розгинає спину: - Дай-бо здоровля! Iду! - А вже протряхло? - Протряхло. - То Боже поможи! - Спасибi! За Ет-Тоє йде Гнидка, скидає низько свого урядницького кашкета i, нiби нiчого не було торiк, солодко й уважно вiтає Матвiя. Iде Титко, iде Кузьма. Усi радiснi, всi бадьоро ступають протряхлою дорогою, заходять кожний на своє, пускають плуги у мастку землю, крають грунт i виважують скибу за скибою. Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, нiздрi лоскоче сильний запах чорнозему, на чолi сходить пiт i скапує по щоках до рiллi. Галки i ворони гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки i викрикують рiзко й несподiвано. Виступають на кiн череватi лантухи, повнi зерна, широчезна, шорстка п'ятiрня загортає насiння i пружно розбризкує його по готовiй, мов свiжоспечений хлiб, скибi. Сонце - шалений i дикий огнепад, заливає лани, мужикiв, птахiв; земля, мов спрагла коханка, звабливо розпускає свої принади, що по них досхочу йдуть коханцi i сиплють плодом, потом, молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всiх родiв! Он i Матвiй свiй чорний лан розорав,- широта, довжiнь! Iде розмашно туди й назад i сипле зерном. За ним ступає i заволочує посiяне Василь. Лан! Чотирнадцять десятин! М'язи, нерви, кров. Нi. Його нiчого не болить. Це лиш проходить хребтом цiна землi - своєї, лудяної сонцем, литої потом i болючої, як i той хребет. Володько ходить до школи, хоча там знов порожнеча. Як тiльки набубнявiла в лiсi перша брость, як тiльки ряст зiйшов, як тiльки зазеленiла перша лука - кiнець школi. Дiти знов розсипались по своїх мiсцях i скрiзь там на пасовиськах, разом з жайворонками, дзеленчать, мов дзвiнки. Навiщо їм школа? "Усе одно не дасть хлiба" - iшло з поколiння в поколiння. А Володько вертається самiтньо зi школи, iде поза селом, городами, зрубами, лiсом. Млiє земля, витикаються першi медяники, лiтають першi джмелi, липовi галузки дають першi липкi листочки,