е, що вiд'їжджають козаки, їх кучерi, променистi очi, лампаси лишали мiцний слiд у серцях селянських красунь, i не одна проводить свого коханого, тримаючись за стремено з останньою надiєю, "що вернеться i вiзьме на Дон". Але гай, гай! Скiльком це говорилося, скiльки їх носили цю гарячу надiю, зрошену не менш гарячими слiзьми. Легковажне дiвоче серце палає силою великого життя i в радощах палких пестощiв без вагань дається у владу непереможного гону. Минає скоро тиждень пiсля великого бою. Гармати ущухли, полонених перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами i розпочалася сльота. У селi наказ всiм iти на окопи. Староста оббiгав кожну хату. Брали самих хлопцiв до працi на бувшiй позицiї. Кажуть, там збито - ногою не ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать i гниють. Кажуть, поле всiяне нерозiрваними стрiльнами, якi при найменшому доторку рвуться. Кажуть, мадяри полишали пiрокселiновi цигарнички, ножики. Оповiдає один: - Товариш мiй цигарничку знайшов. Гарна така - любуйся. Закурив i тiльки кiлька разiв потягнув - трах! - I череп злетiв з голови. I от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усiх хлопцiв, якi були, мало не десяти рокiв, аби тiльки рослiшим виглядав, загорнули. Погнали й Василя. Володько стояв на дворi.А етот! - кивнув головою козак, що ходив зi старостою.- Бальшой парняга, дайош!.. Батько думав перечити, мати тошнiти. - Нiчаво. Вон уж, глядi, парень, что жєнiть нада... А Володько й не думав перечити. Вiн пiде. Вiн навiть охоче пiде. Пiти, стати власною ногою на тому гарячому мiсцi, кинути погляд на поле смертi... Хiба це не варт того - раз поставити хлоп'яче життя на карту небезпеки i вiдчути в глибинах душi приємно-страшний лоскiт шаленої гри? I пiшов. Пiшов разом з братом i iншими хлопцями. Крапає дощик. Дорога мокра. Хлопцi йдуть i ревуть, хто-що i, звалось, вони спiвають. Через Башкiвцi, Три Кiнцi, попiд Крем'янцем. Заночували на Веселiвцi. Другий ранок засiрiв, зiгнав галасом хлопчакiв. Окрiп, чай. Вирушили попiд горою дорогою, що моталася рiвною долинкою мiж вербами. Першi розторощенi будови. На сходi над горою i лiсом зводиться затуманене сонце, нiби золяний камiнь в паруваннi окропу. Соша. По нiй колись гараздали стрiльна, а тепер лежить нiкчемно порвана. Гармидерний обоз поповз у ранковий туман, що висить над рiчкою Iквою. Хлопцi йдуть полями. Мiж ними Володько чи не найменший. Москаль кладе йому цегляну руку на плече. - Ну, малий! I тєбя ваєвать пагналi? Астарожна тольки, нi то напорешся i все твої патрошкi рознєсьот... - Нєєєт! - вiдповiдає певно Володько. Влазять у туман Iкви. Грунт здовбано. Раз коло разу лiйки. З лiвого боку туман вiдкинув полу. - Сапанiв! - хтось каже. Володько дивиться на той берiг рiчки i не бачить Сапанова. -Де? - А онтам. Там вiн був. Пригадуєш Iвана Штуку? Оповiдав, що в них дуже добре родила капуста. Капустник його до самої Iкви дотягав. Може, он... - Нєє! Який чорт. То австрiйськi окопи... - Ей там! Нє зєвай! Астарожна! - Кричать спереду. Рiчка. Переправа. Здовж зборханi купи колючих дротiв, що погрузли в жовтувату, нiби бронзову, воду. За рiчкою вся земля вросла колючим залiзним чагарником. Вузька дорiжка просiчена поперек до окопiв. Туман довгою палькатою рукавицею розп'явся над рiчкою, нiби бажає згрiбнути її, щоб линути на запаскудженi поля. Iз землi пiднiмаються випари, що б'ють на мозок, пригадують трупи, яких поки ще не видно. Навколо мертво, нiби тут ще не було людей, нiби це мiсце на якiйсь новiй планетi, де вiками панували однi гурагани. А чи хто дивувався, цiкавився цим мертвим мiсцем? Ледве. чи так. Хiба Володько, цей гусак з витягненою шиєю, який, здавалось, хотiв заглянути кудись у щось вище i бiльше за нього. Решта принишкли i, обережно один за другим, дибає вже несвiжими ногами, певно з рiзними думами: однi бажають знайти грошi, iншi офiцерськi плащi, ще iншi мрiють про годинники, розсипанi тут панкуватими австрiяками, у котрих, як вiдомо, годинники, мов картопля, родяться на полях. Далi... Хто знає їх, тi злободеннi, рухливi, смiложиттєвi думи, що рояться у тих головах на полi великого бойовища цього вогкого соняшного ранку. I нарештi роздовбаний цементняк. Так от вiн, отой недоступний чортяка, на котрому поламало зуби не одно стрiльно... Але все-таки дивiться: он бабахнув, видно, "чамайдан", розколов цемент i химерно, направо й налiво, розгорнув його щелепи. Кiлька куснiв людини, у виглядi погнилих ганчiряк, валяється навкруги. Таке побачив Володько уперше, кликнув Василя i вказав. Але хiба Василь сам не бачить. - Когось розiрвало,- каже вiн,- але де голова? - Ей, рєбят! За работу! - репетує прищуватий москалисько. Нiби з неба впали ношi, рискалi, сокири. Не з неба, а з-пiд землi. Земля ця родючою стала на такi речi. За окопом он невеличке шатро, i коло нього вовтузяться "нєхлюдки" у велетенських чоборниськах з попiдв'язуваними австрiйськими попругами, одвислими животами. Коптить соромливим сивастим вусом димок, а в ньому притаковилося кiлька "котьолкiв". Щось вариться. З бокiв, тут i там купи знаряддя - руского й австрiйського. Робiтники пiдходять i беруть. Москалi дiлять їх на партiї. - Ви, десяток, шiнєлi, сапагi i всякеє такое барахло снасiть... Да, сукiни сини, нє варавать, нi то кантрабьошкi всипєм... - Ви, п'ятьдесятков, трупов iскать. Больше вон там! - тикнув рукою на поле, що збiгало до рiчки, засiяне колючими залiзними ожинами, що розповзались в неладi, куди їм заманулося. - А ви, кто посмелей i умнєй, сюда! Аружiє сабiрать, но, чорт бярi, єслi каторий башку потєряєт. Ти, малиш,- кивнув репаним носом на Володька,- до первой групи ступай. А ви руж'я, шашкi, патрони - всьо, аднiм словом, сбєрiтє, нє дайтє сирой землє етiх прекрасних вещiц... Понялi? - Понялi! - Все понялi? -Все! I "нєхлюдка", що несе своє пригноблене тiло, спереду, i десять молодих хлопчакiв за ним розлiзлися по ходах, сполученнях, блiндажах. Володько не вiдстає. Ось вiн у глибокому блiндажi. Причi з дротяних сiток. Стiл зi селянської хати. Пiд столом пляшки, кiлька пар черевик, бляшанки з консерв, рушницi. Сидiли тут, кинули все i вивтiкали десь до другої ями. Але люди тi були працьовитi. Гляньте, чого тiльки не понаробляли. Он вихiд, сходи з рiзьбленими поруччями. Далi перебiжка, ще далi майданчик для невiдомих потреб, здзьобаний стрiльнами, якi розкидали бiлi березовi кiлочки. Нiби дiти бавились тут, поки не посварилися i не розкидали... Онде-о Василь. Вiн ще з одним дричить на ношах купу прогнилого м'яса. Володько пiдбiгає... - Не пiдходь! - кричить Василь.- Хай вiн згорить, як смердить! - Володько не потребує близько пiдходити. Вiн i здалека бачить те, що колись звалось австрiяком. Його поперли в долину, де копають довжелезну яму. Фу! Яку бридку дiстав Василь роботу. В обiд не мiг їсти, все плював. - На них черви, як борозняки, лазять, а ти... Тьху!.. В отих он "заграждєнiях" пiвсотню пiдiбрали. Натомились всi за день, як чорти. Спати йдуть у покинуте село, де ще стояло кiлька розбитих хат. I пiснi навiть не лiзуть на думку. Клякнути десь, схилити голову i спати. Всiх контролюють, бо хто смiє "казьоние" добро по домах розволiкати. Прийшли всi гаразд, але одинокий старший зi шлаковатою головою дядько Польок втяв штуку. Чорт знає, де вiн того пильника на свою голову дурну вискiпав. Принiс у малiй кишенцi блюзи один револьверовий невистрiлений набiй, зсунув на потилицю заяложену, подiбну на стару капицю, шапку, присiв i давай пилувата. - Що робите, дядьку Польон?.. - Папiросницю. - Дивiться, щоб воно вам не приснуло пiд нiс. - Скорше йому очi виприснуть... I не договорив. Бах! Польон сидiв на каменi й полетiв навзнак. - Ой, ой, ой! Рятуйте! Погналися до нього, хто був поблизу. Лежить старий, шапка вiдкотилася, з пальцiв на руках сочиться густе червоне. Сорочка на грудях розпанахана. - Сукин син, старий дурень! - лається хтось.- При котрий за санiтаром!.. Але санiтар бiг сам. Польон лежить на землi i янчить. Пiдняли його i шапку й понесли. Пiсля довго всi гуторили i лаялися. Володько, звичайно, коли приходив звiдкись додому, любив розповiсти матерi про все, що бачив. Тепер просто не знав, чи й буде оповiдати. Все тут таке якесь, що в головi не вмiщається, i хочеться тiльки байдуже, нiби лiнивий дядько, що ледве коли витисне слово, махнути рукою. Лiг, а сон обертається другою стороною i сниться далi, тiльки в iнших барвах та тонах. Ранок знов вертає вчорашнє. Зубате коло скреготне чiпляється часу i повертає його незграбними рухами. Одно сонце таке, як i завжди. Опаляє собi навкруги товсту землю, що рветься з руїн, щоб воскреснути та крикнути всiм величезну знану пiсню. Хочеться скинути одяг, пружно розставити до нього руки, випнути груди, щоб аж видно було ребра, i кричати: - Обiймемось! Ти i я! Ми обоє потопчемо смерть. Ось вона пiд моїми ногами, бо я чую виразно її кiстяк пiд пiдошвами. Над нею, певно, воскресає трава i квiти вiдкривають променистi очi. Другого вечора Василь оповiдав дивнi речi. Шкода, що Володько того не бачив. Михалкiв Карпо провалився у глибоку яму, де сидiли мертвi австрiяки. Карпо з переляку онiмiв, а поки розкопали та витягнули його, був непритомний. Третього дня ще одна пригода. Купа людей зi села Жолоби напоролася на "фугас". Як чмихнуло - п'ять молодих хлопцiв вилетiло пiд хмари, а назад вернулися куснями. Поле, рiчка, мiсця, де купчилися колись села, вкрилися вiспою i ходили там люди розгублено, обережно, торкалися небезпечної землi, щоб знов оговкати лiк на рани її. Коли вертались хлопцi до свого села, видавались старими. Кiлькаденний побут на мiсцi смертi поклав на них знак, який вже не зiйде з них. I Володько також дiстав той знак, можливо, сильнiший вiд iнших, бо торкнувся вiн його душi, коли ще та шукала лиш форми. Ооо, не дивуйтеся виразовi його очей, в яких радiсть подiбна на смуток, а смуток зовсiм вiдiйшов за "лаштунки". З нього буде також людина, але не сподiвайтеся бачити в нiй себе, ваших батькiв - розгорнiть минуле далi, де в тiнях стоять вашi пращури, i в них хiба шукайте Володька. I ще можете дати волю уявi - будучнiсть розсiкти простими лiнiями i на її шахiвницi в шаленiй грi пристрастей узрiти молодого партнера. Це може бути Володько - тихий хлопчик, що вирiс у затушкованiй Лебедщинi з вербами, з рiчкою, з чорногузами пiд соняшнi спiви птахiв... i попругою батька. Хто знає, чи жиє Юхим. Так. Вiн ще жиє, але вiн сам не пiзнав би тепер Володька, який пройшов щойно вступ до першої капiталi. Стало легше й простiрнiше. Таки вперлися й вiйну пхнули назад. Пiшли собi обози, зникли розхижiлi фуражири, гарматнi стогони втихли також, лиш час вiд часу "тилякi-земцi" розлогими гарбами турбували шляхи. Матвiй за зиму i весну стоску "бамажок" склав. Мiж рублiвками з'явились i "четвертнi", i "катеринки" навiть. Складав їх уважно, щоб не заломити кiнцiв i не раз в переливах їх барв уявлявся новий шмат поля - бо ж хiба рости це грiх? Ой, нi! Мабуть, так писано там, звiдки походять всi скрижалi заповiтiв. I так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корiвка з ялiвкою. Пара конят. А де ж решта? Вiдомо. Ненажера-вiйна лишила чiткий слiд, але сила землi i мужика все направить. Всi рани, всi руїни залиже, знесе, зведе, поставить хоч що... Жнива вичавлювали з Матвiя останнiй пiт. Пiсля контузiї ще гiрше бастувала спина i найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у височiнь, кожний її суглобчик болiв окремо вишуканим болем. Але старий встав. А як же. Брав грабки i йшов класти пшеницю. Настя пiдтакувала, закачувала рукави... Її руки висохлi, мов копистки, барви тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями - "отi западющi тарани, i для кого вiн таке витесав". Василь також косою шмагав, покоси рiвняв, мов дядько з бозна-яким досвiдом. Катерина, хоч до пiзнього вечора вистоювала з милим пiд вербою, але ранок є для всiх ранок i праця безжалiсна, мов суд. Земля тодi тягне гаками, тяжечi вiї спадають на очi, ноги iнодi млiють i пiдгинаються... Ну, але молодiсть є безоглядний пан, i рабство його i в болях має насолоду. А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота - все одно. Поля скинули одяги, зашуржiли пiд плугом стернi, зiйшов опар. Корови гуляють, бо розходу, як оком глянеш. Знов закипiли бої з угорщанами. Лiсами, запустами, ярами ходили армiї, обтяженi тяжкою зброєю. Напади, проти-напади. Вогнi тут i там жеруть шелестливе листя, а диму повно - колотиться дикими начосами долиною. В цi часи Володько затвердiв, обвiтрився, помудрiшав. Голова його не займалася "дурницями", як це було колись, коли хворiв, коли було стiльки вiльного часу в лежнi, в болях i стражданнi. Тепер вiн пружний, мов тятива. Чоло i лиця бронзовi, очi ще синiшi, пружнi, з гострими скалками погляду. Коли вiв у бiй своє воїнство, у думцi його було одно: перемога. Пер шалено з гори, а обличчя рiже прудкий вiтер. За ним решта, назустрiч угорщани. Збiгалися i камiння з палицями йшли в роботу. Гулi, синяки, кривава слина... Еет, що то значить. Зате радiсно йому прогнати "чортових постолячникiв" на їх гору i заволодiти їх просторами. Незрiвняно-величний iнстинкт боротьби. Чари влади i сили найбiльшi за всiх. Лишень немiч i страждання рiвнозначнi їм за силою, тiльки нерiвнозначнi в наслiдках. Снiг застав Володька в лiсi. Перший незабутнiй, м'який, мов кiт, снiг непомiтно крадеться до землi i вкриває її. Он вогонь ще димить. Кiлька дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попелiє, i в ньому лишаються на зиму недопеченi картоплi. - Гей, гей! - кричать пастушки.- До-до-му. Всi йдуть по снiгу додому. Корови поскрипують ратицями. Їх мокрi хвости попадають мiж ноги i бомбаються по колiнах. Хлопчики й дiвчатка востаннє цього року йдуть своїми пастушими стежками, мимохiть озирають мiсцевiсть, де все замовкає, глухне, згортається. Дерева, нiби баби перед сповiддю, стоять понуро, каються i б'ються в груди. Он граб "Перегуда", що розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза "Дудля" звiсила коси i легко хитає сюди й туди. Снiг обтяжує , її, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що "стогне ночами", по котрому чорт верхову їзду вправляє. Грiм утретє бив його, та не збив. Там i стоїть на втiху нечистому. I липа-дуплянка з дикими бджолами незугарнотовста, мов баба-сидуха, криво усмiхається i плющить поволi очi. Спи, спи, стара! Але другого ранку староста заповiв до школи... Їй-богу? Правда це? Хiба ще iснує десь на свiтi школа? Он Володько i читати, мабуть, забув. Вiн вже давно роздивився в лiсi за добрими полозками з корiння i мав намiр одразу вирвати їх з землi. Навiть сокиру в батька вкрав i деякi долота погострив. Ну, школа. Кинув усе; як махнув, їй-богу, все пiшло до бiса. Торбу нап'яв, опалка кусень засунув до неї i гайда в саму третю групу, де i чорт йому не рiвня. Тепер провались ви, усi Родiони. Вони й ще десь позаду плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засiв i дiстав, уявiть собi, навiть "закон Божiй - вєтхого i нового завєту". Наука неабияка. Ну, а Володько, цей просто вже бозна-якi премудрощi витинає. "Задачник" - часть III. Там уже й дроби i ще бiльшi математики. Для нього, зрештою - парубка, хоч сватай - все то рiвно раз плюнути, а всi тi "стiхотворенiя", як "Смерть Сусанiна" чи "Вєщiй Олег", лепетiв, мов скорострiл. Как нинє сбєраєтся Вєщiй Олег Отмстiть нєразумним Хазарам... Ах, як це велично. I малюнок. Лицарi у гостроверхих шоломах та кольчугах. Олег спереду i темний лiс стiною, з котрого з палицею дiд-характерник виходить. Довга бiла борода, хитон пiдперезаний широким поясом, при котрому висить якийсь рiжок. Скажi мнє, кудєснiк, любiмєц богов, Что збудєтся в жiзнi со мною?! Наказом i благанням згучать слова. Брови спадають на очi, дружина завмирає. Открой мнє всю правду, нє бойся меня, В награду любого возмьош ти каня!... Характерник непорушний, мов викут iз каменя. Дума виразно сходить на його чолi й очi впираються в далечiнь безмежну. I раптом вiдчиняються його уста i пливуть з них слова, що пророчать князевi велику славу. I щит на воротах Царгороду, i багатство, але все-таки смерть його чаїться в його коневi. I Володько виразно бачить, як потьмарились князевi очi, як подивився вiн на свого улюбленця бiлого гнучкошийого стрибуна, занiс ногу i став на землi. "Вiзьмiть його!" Дружинники беруть коня i вiдводять. I дають йому iншого. З мiсця учвал рушає князь i дружина, дуднить сира земля пiд твердими ударами копит. Лише кудесник старий стоїть на своєму мiсцi на взлiссi i довгим свiтлим поглядом проводить комонну валку аж ген до обрiїв. Володько не раз аж скрикує вiд ясностi i краси картини. Вiйна, смерть i знов життя. Бувальщина, що ховається за всiм, зникає. Приходить хтось, каже слово. I слово те, мов огонь, мов яснiсть сонця. I все, що далеко було, виразно пiдступає, вдягається в шати, переливнi барвами i променем. Горять очi вiд краси, а розум каже: найважнiше, Володьку, жити. Жити i ще раз жити! Он друга група i там Ганка сидить. Має червоненьку спiдничину. Чи ж їй це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак пiдбере до личок своїх i до очей. Пружна така, краща вiд усякої панянки. Коли Володько встає говорити своє "стiхотворенiє", то говорить однiй Ганцi. Учителька могла собi кивати головою. Вiн на неї не зважає, а говорить чiтким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто, i дивись: на тобi, Ганко. Учителька вже не та. Стара, добренька, з солодким голосом "матушка". Тамта поїхала i не вернулась. Володьковi пару днiв не подобалась змiна, але в скорiм часi матушка також стала його прихильницею. У груднi забрали й Василя. Три днi ходив зi збитою на потилицю шапкою, як рекрут, а на четвертий батько запрiг конi у гренджоли, мати торбу харчiв взяла, i, хоч вiн пасинок, та все-таки сльози падають. Якось не можна без слiз. От нащо вже Володько. Хiба ж вiн мало бачив, пережив? Хiба ж не тверде його серце, мов ота крем'яна галька? Але Василь є Василь. У нього такi милi очi, такi задавакуватi i такi самовпевненi. I чуприна в нього нiби посрiблена. На чолi, на носi i карку ластовиннячко. Все те Володьковi подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, бiльший, сильнiший, а хто знає, чи й не розумнiший вiд нього. Тому й любив. Тому, коли вiдвозили Василя, примостився на мiшку оброку i цiлу дорогу, аж до школи, ковтав твердi сучки, що, клятi, невпинно пiдлазили пiд горло. А коли востаннє цiлувалися, не видержав i соромливо спустив сльози. Ах, коли б принаймнi всi зi школи не так витрiщали на нього отi зiрки. Ганка все-таки невесела. Може, згадала, як проводила тата, що десь "поляг у первих боях". У сiчнi прийшли вiд Василя першi поклони. Кому тiльки не кланявся до самої землi i чиїх не обцiлував "сахарних уст i бiлих ручок". Так уже казав закон. Сам Матвiй вiдписував йому "подробно", як i що. Пiдписував великим, чiтким письмом: "твой отєц Матвiй Довбенко" з добiрним, лапатим гачком над й, який, здавалось, хотiв на подобу шулiки здiйнятись у височiнь i бозна-куди вiдлетiти. ...а у березнi сталася революцiя. Революцiя - Ну, дiти,сказала одного ранку матушка-учителька.- Сьогоднi не будемо вчитися. Прийшла телеграма, що наш цар Нiколай Алєксандровiч вiдрiкся престолу. Щооо? - став вад дiтьми довгий запит. Голови всiх звернулися на стiну, де висiли в позолочених рямцях два портрети: царя з добрим ласкавим поглядом i червонощокого наследника у вовнянiй шапцi. Дiти принишкли. Нiхто нiчого не каже, але вогляди розгублено бiгають по класу з невiдомими запитами. Не вiриться! Кажiть що хочете, але не вiриться. Пiсля ж учителька сказала сторожевi зняти портрети царiв. Незграбний, у величезних вояцьких чоботях, сторож ступав на лавицю i мовчки знiмав не тiльки царя i наслiдника, а також "царя-миротворця" Александра Александровича i "царя-освободителя" Александра Нiколаєвича. Всiх їх сторож Євмен обережно зняв, поставив спочатку в кут, а далi один за другим заставив за грубку. На стiнах залишилися тiльки мiсця, якi ще довго нагадуватимуть про портрети. - А тепер усi ставайте парами i пiдемо до церкви. Помолимося за "нiзверженiє" царя, що так довго тримав Росiю у кайданах неволi. Тепер засяє над нами сонце свободи i наша Росiя буде зватися республiкою. Навiть Володько дивився на все витрiщеними очима. Решта слухали так дивно i разом так байдуже, що сама учителька нiяковiла. Сторож Євмен обтер руки об "палатковi" штани i також нiяково запитав: - Так я, матушко, можу вже йти? - i обернувся до дверей. У дверях чомусь зупинився i кинув: - Вiрте, матушко, менi чи не вiрте, але ото все, що ви кажете... Ой! Боюся я, що тут щось не те... Цар штука собi, кажiть не кажiть, не така проста...- i вийшов. Матушка, як могла, пояснює, чому цар вiдрiкся престолу. Мабуть, тому, що покаявся, бо чує за собою велику вину, але як же тепер без царя? Хто буде правити? Добре собi сказати - республiка... А що то таке? Що каже душi i серцю те дивне слово, вiд котрого мало язик не поломиться?.. Хто в нiй буде царем, бо ж без царя, кажiть не кажiть, а жити таки не можна... Хтось мусить правити народом... Так розважають селяни. Так говорять вони, зiбравшись того дня на колодках. А школярi йдуть з прапорцями до церкви, кричать "ура", слухають "благодарствений молебен". Матвiй з приводу всього того заявив: - Но... Я казав i кажу: не був вiн хазяїн... Росiї не такого царя треба. - Ну. а хто ж тепер буде? - питав Володько. Це уперше зацiкавила його полiтика. Матвiй не має з ким подiлитися своїми, з цього приводу, мiркуваннями. Нi Стратона, нi Iвана Кушки. Один Володько. - Хто ж,каже вiн.- Государственна дума. Хто ж iнший? Народ виборний. Вiд нас також там є. З Людвищ один чоловiк там... Ех, i платять їм... Каплицю збудував... - А що ж цар? - питає Володько. - Побачимо. Може бути кепсько. Чув же, як торiк москалi... Невдовольствiє пiшло. Як не захочуть воювати - фронт унутр Росiї рухне. А село жило далi своїм життям. Стояв якийсь обоз. Заїжджали знов фуражири за вiвсом, за сiном, за соломою. Гнали людей на стiйку, але ще далi, десь аж до Почаєва, до Радивилова. Казали, що на мiсце царя стало "Временное Правительство". Згадувалося часто Корейського, Гучкова, Мiлюкова, але що i хто вони, годi розiбратись. Кажуть, вони нiби за народ. Кажуть, землю у помiщикiв вiдняти мають i працюючому людовi роздати. О, це так! Землi треба. Це справедливо. - За що я кров на всiх фронтах проливав? - дорiкає iнвалiд Степанко,- Землi давай! Влiзли до вжитку слова: буржуй, революцiя, республiка, земельна реформа. Ще далi все частiше згадувалм Распутiна. Одного разу потрапив Володьковi в руки часопис "Шiповнiк". Там намальовано в дуже смiшному виглядi царя, який зовсiм придушений тяжечою царською шапкою. Пiд малюнком напис: "Ех i тяжела ти, шапка Мономаха". Распутiн, Мясоєдов, Сухомлiнов, Штюрмер, цариця... Зрада, розпуста. Всi цi прiзвища все бiльше i бiльше вилазять на поверхню народного моря. їх дiла i подвиги дивують селян. "Святий Старець". Распутiн переходить з уст в уста, виростає у народнiй уявi до величi чорного духа царської держави... Це вiн винен! Повiсити катюгу!.. - То ж його вже бекецнули!.. Князь Пуришкевич з великим князем... - Брехня. Не вiримо, щоб такого чорта розстрiляли... Напевно, десь зi шлюхами людське добро пропиває. - Чуєте, Корейський, кажуть, також не зовсiм з народом. Кажуть, князя Орлова держить, капiталiста Родзянку. А вже, як буржуазiя залiзе, не чекай наш брат добра. - Ее, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самi заберемо. Обернемося зi штиками проти помiщикiв, i давай землю. Нам вона належить. По десять десятин на душу! Ей, стягаються на обрiю тяжкi хмари, гураган буде. Народне море почорнiло i пiнити почало. Хвилi на поверхнi кошенятами збiгаються, аж нутро бурхливо пiдносить свiй тягар. Буревiй буде! Ось хтось принiс до села: "Кто такiє большевiкi?", "Волинскiй гвардєйскiй полк", "Релiгiя опiум народа", "Керенскiй i керенщiна". Володько перший накидається на тi неохайнi, в червоних палiтурках книжечки. I довiдується, що велетнi волиняки збили царський трон. Довiдується, як охороняли вони царя, як вникали до них агiтатори "вiчної правди", як бурилися гвардiйцi... Бачить Володько офiцерика в золотих окулярах з їдкою гадючою усмiшкою. - Смiiiрнааа! - кричить вiн, вганяючись в казарму. Гвардiйцi муром мовчать. Нi одна брова не моргнула. - Бунт! Разстрєлять! - Далой! - ревуть вояки.- На вулицю! Рвонулось море i роздалися береги. Повiнню рухнув солдат на вулицю. Червонi прапори: "Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть!" - горять лютим огнем. Офiцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його сочиться кров, а окуляри вiдкотилися пiд ноги маршуючої воячнi. Гей! "Вєдь ми работнiкi єдiнай, вєлiкай армiї труда. Владеть земльой iмєєм право, а паразiти нiкагда"... Далi i далi читає Володько. Що є Бог? Де той Бог? Нема Бога! Цi слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожнi уста, що промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке написати, мусить вiдсохнути, вiдлетiти вiд тiла i розсипатися на порох. А от нi. Тут чорним на бiлому написано: релiгiя народня отруя. Її видумали вороги народу, щоб краще володiти ним, щоб тримати народ в страху i покорi. Пости вбивають народ. Чуда i мощi неймовiрний обман. А сам Бог, сивий дiд з бiлою бородою i добрими очима, виставлений як посмiховисько, як шмат мальованого паперу, як поганський iдол... - Боже! - виривається у Володька само з себе, так як тодi, коли його зненацька вдарила коняка копитом в око... Глянув на образи, глянув на матiр, на батька, якi працювали собi, хто з чим, i зовсiм не знали, що там читає їх син. "Правда то? Нi?.. Боже! Хто менi скаже правду? А що, як це є дiйсна, всемогуча, всесильна правда, яку цiлими вiками заковану тримали пiд царським троном. А що, як їх усiх темних, забутих працiвникiв, дiтей землi, дiйсно дурили?.." Але одночасно... Володько згадує Дермань, монастир, шипучi смереки i бамкання вечiрнього дзвона. I згадує також церкву, де сяють ризи образiв i пломенiють тоненькi восковi свiчечки, порскаючи свiтлом i тiнями по обличчях людей, що он грузнуть у темнотi мiж товстючими колонами. I бачить Володько там матiр свою зi зложеними працьовитими руками, як хитається вона поволi, нiби її гойдають хвилi приємного спiву. Очi її майже закритi, а уста шепочуть... "Свiте тихий, святия слави безсмертного, Отця небесного..." - ллється з-пiд зводiв склепiння чернечий спiв. I Володько чув, що в душi його загорявся дiйсний огник могутньої вiри у великiсть Бога. Вiн же це чув так виразно, нiби сам той Бог десь стояв над ним i дихав на нього своїм життєтворним диханням. Невже це був обман? Але червонi прапори лопотять. Лiтери їх горять i слiплять очi гiрше як сонце. Спiв несеться з нутра Росiї, шириться мов пожежа, захоплює село за селом, залазить у душу кожного селянина, тлумить у нiй вiру, святiсть, захоплює i батюжить бажанням невiдомого, пре у безвiсть... I Володька зхопило. Закрадався сумнiв: монастир, чернечi спiви, матiр - чи не видумка це, уява? Якийсь пекучий огонь повiяв з далекого сходу, що пече, п'янить. Чи правда не в ньому? Залiзна, рiзьблена страшним рiзьбарем правда, чи хто вiдважиться протиставитись їй?.. Але Матвiй... Нi. Цей послухав, що пишуть, i прорiк: - Хай то буде сто раз правда, а по-моєму - це брехня. - Таату!... - О, ти ще побачиш... Мовчи лiпше... Вiн це сказав, мов невблаганний суддя чи пророк. Навiть правиця його з розгорненою долонею простягнулася i придушила Володькiв спротив. Володько хитнув головою, а слова з уривками слiв лишилися в устах. Кутики уст опустилися, а на юному чолi збiгли пiнно-нiжнi хлоп'ячi зморщки. У селi колись не було нi книжки, нi газети. Звiдки пливуть вони тепер? Хто пише їх i хто друкує стiльки, щоб нагодувати ненаситний голод мiльйонiв? Хто, яка сила пригадала отой "народ", що подiбний на лютого звiра, але разом на ягня? Його голодна душа i тiло, мов губка воду, пили все, все, що попадалося, бо треба було, бо вiн жив i горiв. I той, хто перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непiдкупну нiчим мужицьку душу. Темнота, що тяжiла над ним вiками, була тяжча для нього за всi бiди на свiтi, i вiн, хоч нерозумно, та рiшуче пробивав мури тьми до ясних i соняшних просторiв. I дивно... Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говiркий, але не було для нього Бога. Так. Не було. I в церквi порожньо. От старенька бабуся церкiвця, з недбало мальованими образами, стала такою пусткою... Пiст, поклони. Володько ж так любив цi днi, якi нiколи не видавалися йому сумними. Навпаки. Так весело було. Ось весна йде, буде надзвичайний з надзвичайних Великдень, вдарять дзвони... Спiв "душе моя, душе моя - возстанi" кликав прокинутись i зустрiти якийсь особливий кiнець. Може, отой "страшний суд" з трубами архангелiв, з громами i блискавками, коли то сам Бог засяде на престолi i роздiлить усiх "яко пастир добрий роздiляєт козлiща от овець". Хiба ж не найбiльше щастя було б пережити таке видовище, коли то цiла земля поставиться на суд вiчностi. Володько смiло, з розбудженою душею може стати на такий суд. За тата i маму йому також нiчого боятися. Бог напевно скаже їм: "Я алкав, i ви наситили мене. Я хворiв, i ви прийшли до мене, був у темницi, i ви вiдвiдали мене. Iдiть до царства вiчного, приготовленого для вас мною". I от... Все те зникає. Вiн, як i завжди, стоїть у своїй церковцi на крилосi i спiває. Тут також спiває i батько. Страстi. Батюшка читає дванадцять євангелiй. Дзвонять у рейки, бо дзвони зняли. Кадильний дим, свiчки. Голос священика, як i колись, повiдає про муки Розп'ятого Галилеянина, про Петра, що вiдрiкся, поки "алєктор не возопiв троєкрати", пiсля чого вiдречений "iсшед вон i плааакася гооорько",закiнчує священик. Хор спiває. Спiває i Володько. Спiває вiн свою улюблену "Єгда славнiї ученiци на умовєнiї вечерi просвiщахуся". I бачить вiн ще раз перед очима чорний облик "Iуди злочестивого", що "сребролюбiєм вопомрачахуся i беззаконним судiєм Тебе Праведного Судiю предадє"... Ах, революцiя, революцiя! Дух мiй є з тобою. Але я кричу, як пес, як божевiльний! Я люблю свого Бога i не руйнуй менi Його святостi!..- так кричала Володькова душа. Безперечно, так кричала. По його блiднуватому обличчi бiгали: тiнi, сяйво, радiсть i мука. Очi горять, як нiколи перед тим. Чоло вже в напруженнi думки, що хоробливо працює, кипить, топить в собi бiжучi подiї, мов огонь залiзо, i ллє з них закони, яким прийти на землю пiзнiше... Одна мати незрушна. Так, як i "бувало", так i тепер Вербниця, Страстi, Плащаниця. Так, як i бувало, десь розшукує своє знаряддя до писання писанок, цю найулюбленiшу Володькову процедуру, до якої з запертим диханням придивлявся. З'являється мацюпенький обвощений горщик, пензлик, зроблений з тоненької бляшки з образiв та патичка, вирiзаного з березового вiника. Так, як i бувало, вечором, як топить у плитi чи в печi, бере вона на череп'яну покришку дещо жару, ставить на нього горщечок з воском i, коли вiск розтає, мачає у нього пензлика i виводить по злегка пiдогрiтому яйцю свої невибагливi, але чудовi вiзерунки. Виводить "зiрки", виводить "ключки", виводить "кривий поясок". I ще, i ще виводить всiлякi назви писанок, все вiдмiннi, все одна краща вiд другої. I при тому виглядає вона натхненно. Очi її, звичайно заклопотанi, повнi смутку, починають тепер горiти тихим, рiвним i дiйсно теплим огнем. Уста її щiльно затиснутi, а чоло майже непорушне. Революцiя? О, нi. Маму революцiя не торкається. Мама йде рiвно вперед по простому, знайомому шляху. Мама священно-дiйствує, мама працює, мама страждає... Це мiняється, як мiняються часи року, як мiняється мiсяць. I яка тут революцiя... I прийшла свята нiч, москалiв у хатi нема. Гармат не чути. На столi бiлий настiльник, кiш iз паскою, крашанками, ковбасою, сиром i маслом. Пiд образами, тими самими, що були й у Дерманi, i в Лебедщинi, такими знайомими, що за сто рокiв людина виразно пам'ятала б їх облики, горить та сама червона лампадка й у хатi вiд неї той самий спокiй, розведений теплою радiстю. Але коло церкви другого дня мiтинг постав. По розговiнню зiбрався народ - старе й мале. Прилiз один-другий iнвалiд, що в первих боях стратив щось вiд себе, прийшли пiдлiтки, прибули "дiди-обозники", що стояли в селi. З дзвiницi винесли стару бочiвку, на неї вилазить салдат i говорить: - Таварищi салдати й крестьяне! Так починалось. Обличчя салдата вiспувате, кругле i добре. На ньому сiра, з поганого сукна шинеля, пiдперезана витертим ременем, на головi сiра папаха, заломана набакир. I говорить той "салдатiшко" так певно, ясно i переконливо, що нiхто в свiтi не змiг би встояти проти правди, що живою, опромiненою сонцем, виривалася з його уст. Володько не слухає його, а впиває кожне те слово, що проймає його глибини душi. Вiн же нарештi почув, що хтось упiмнувся за нього, за цiле його життя, за його батька й батькове життя. Так. Це правдиво. Той, хто працює, має повне право бути паном життя. Ледарям, кровопивцям, бiлоручкам, розпустникам нема мiж нами мiсця. Хай щезнуть з лиця землi! - Да здравствует Революцiя! - Да здравствует рабоче-крестьянская власть! - Мiр хiжiнам i вайна дворцам! Ура! Володько геть-чисто забув Страстi, писанки, розговiння. Вiн реве "ура" цiлими грудьми, кричить до хрипоти i готовий кинутись на вiспуватого добряка салдата й обняти його мiцними мужицькими обiймами. На дзвiницi б'ють у рейки. Дядьки, що "бачили ще не таке", скептично попльовують i не виявляють того, що виявляє Володько. Ет, що вони! Хiба вони взагалi коли-небудь чимсь проймалися? Темнота. Але Володько... Нi. Вiн не з таких. Вiн не може не зрозумiти того, що ясне, мов сонце. Тож подумайте: хiба ж справедливо, що батько його мусiв тяжкою працею здобувати собi шматок землi, щоб могти свобiдно, безмежно лити на нiй свiй власний пiт, а другi он мають маєтки, "iмєнiя", на яких вони нiколи не працювали i яких нiколи не купували. Бо хiба ж так має бути, щоб вiн, малий хлопчина, не мiг дозволити собi на цiлий олiвець, зайвий шматок чистого паперу, на плашчину чорнила, на якусь книжку? Як же так? Це вiн переносив, бо не розумiв , бо думав, що так треба, що iнакше не може бути, що сам Бог так хоче. Але тепер... О, тепер це не так буде. Тепер вiн буде жити свiдомо. Вiн знає, що вiя син мужика, викормлений твердим запрацьованим хлiбом, що в нього мiцне, невибагливе, не рознiжене тiло i суцiльна проста душа. Вiн думає так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землi, хто не бажає чужого, але й не дозволить, щоб i його використовували. Згадав Смiрнова. Хiба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину "вiзьмуть на штихи"? Нiколи. Хай за рубля - все одно. Як смiв вiн витягнути з Володькової кишенi отого самого рубля? Як вiн, мерзотник, смiв? Тої весни Володько мало сидiв у хатi. Гасав по полях. Вертався зi школи, де готовився до кiнцевих iспитiв, i йшов одразу в поле й лiс, щоб там вiтати вiднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що, може, не додумав. А разом брав чергову брошурку в червоних палiтурках. I вiд читання її хмари по небi мiняли свою барву, вiтри гострiшали i рвались не так, як до цього часу, чорнозем пахнув потом i кров'ю. Володько не втримувався, зривався на пень, уявляв перед собою море катованого в кайданах люду, якого до цього часу не бачив нiколи, але який все-таки десь був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану помiщицьким нагаєм. I бачив виразно всiх тих гнаних, переслiдуваних, катованих, а серце наливається правдивим гнiвом. З уст виривалися надзвичайно пiднесенi слова, якi вергли громи на тиранiв. Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не граби, не клени, не липи, а отi справжнi катованi буржуазiєю страдники. Вони, напевно, проголосили б його своїм ватагом i рухнули б залiзними лавами визволяти свiт з-пiд влади кровожерних буржуїв. - Нi, нi, тату! - сперечався вiн дома.- Що ви менi не кажiть, а так далi не може бути. Пани мусять бути винищенi. Скiльки вони випили кровi з працюючого люду. Скiльки воци загнали революцiонерiв на Сибiр, скiльки вони винищили люду. - Но,- казав спокiйно Матвiй.- Я цього не бачив. Я прожив вiк, але в нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть... А у нас, хвалити Бога, пан був пан, а мужик сам по собi, як кожний чесний чоловiк. Коли мужик добився - мав, не добився - не мав. А пани... Вiзьми он наших... Та кого там вони катували. Мiзерiя, не пани... Та я тобi кажу: коли б наш чоловiк до "управлєнiя" такого "iмєнiя" став, той би доказав, а пани... Тьху, та й тiльки! Хiба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та Петербургах. Що вони там учились, це тiльки вони й знали. "Iмєнiя" їх запускалося, закладалося раз, другий, часом i третiй. "Управляющий" їх обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обiкрасти, коли ж той пан нiчогiсiнько, от як той пень, не тямив. Так вiн тобi не вмiв пшеницю вiд жита розтого... розпiзнати... Я бачив пана, що плакав, коли побачив , що мужик косив його пшеницю i сiв спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!.. Ех, каже, ви однi маєте право жiть, а ми должни уйтi... От так, дурило, розважав... А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долонi i давай далi шмагати грабками. Пан не вiдстає... Все: а дай, дядя, я спробую... Вiдiйдiть, каже дядько, нi, то вкошу! Ви не подужаєте... А пан як найнявся. Дай i дай... Той йому дав. Max, мах косою, б'є по вершках, штурхнув униз, загнав у землю косу i трах - розламав... Ех, каже дядько, вам не косити, а гуси пасти... Пан вийняв двадцять рублiв i дав за косу. Дядько тiльки усмiхнувся... Так... А ти,кровопивцi. Та якi в чорта вони кровопивцi. Дурнi, виродки - от що вони. Ти дай менi такий маєток, так я гори озолочу, а вони гнили в них щорiк, щодень, поки не зогнили... А земля, правильно, не смiє гуляти. Земля належить тому, хто працює i хто хоче працювати. Так i має бути. Даром нi. Не хочу даром, коли можу купити, а той, хто не може - в рострочку, на виплат. Знаю i тобi заповiдаю: дароване завше боком вилiзе. Тiльки своє, працею куплене, солодке й дороге. Не оповажся робити iнакше. I Матвiй вмовк. Висказав усе i точка. Що бiльше казати? А Володько хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда. Сталася ще одна подiя. Володько не забуде її, не забуде, бо не може. Приємно i радiсно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотiло, коли обидвi черешнi, що коло школи, облiпилися бiлим цвiтом. Приємно i ще раз приємно. До iспиту готовиться їх троє: Володько, Юдкiв Мошко й Антiн Трохимiв. Цi дiйшли "до кiнця". Решта розсипалася, хто куди, бо "нащо їм той iкзамен". Вони на попiв не будуть вчитися, а мужиковi й так вистачить. Володько, Мошко й Антiн - приятелi. Найстарший Антiн, наймолодший Володько. За першенство змагаються: Володько i Мошко. Перший бере "Законом Божим" i "руским язиком", другий "аритметикою", хоча i Володько не вiдставав у арифметицi. Антiн клегає позаду, хоча три роки гризе ту нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до iспиту i тремтить за них. Деякi вiршi, як "Смерть Сусанина", "Слався, слався" викинули з читанок i з приємнiстю забули. Лишилося досить i без того. Цього ранку сонце у змовi з цвiтучими черешнями. Свiжо, чисто, радiсно. Хлопцi не можуть всидiти в класi. Винесли лавицi на подвiр'я пiд черешнi - сидять, "зубрять" завдання та очiкують на матушку-вчительку. Але вона сьогоднi ие прийде. Нi. Ще раненько виїхала високо вимощеним возом до Крем'янця. Натомiсть прийде її син, студент-панич. Приходила нiма служниця i сповiстила це своїм бебеканням та