загрозливо вiдхилятися од вертикалi. Всi мiмари Баба-Алi ламали голови, що робити. Не ламав голови тiльки iталiєць - султан Осман Другий власноручно її йому одрубав, мовивши при цьому, що такi плечi достойнi носити голову далеко розумнiшу... Тодi ж то Мусiй Цiпурина, зробивши цiлу систему пiдрахункiв, переконливо довiв султановi та всiм його радникам, що фортецю можна врятувати - i це обiйдеться зовсiм недорого... Пiсля цього йому й було доручено зайнятися спорудженням нової мечетi Османiє. - Чи п-правильно я р-роблю, споруджуючи м-мечеть, яка зараз навiть назвиська свого н-не має? Чи не знак т-то аллахiв? - проговорив Муса вголос сам до себе. I озирнувся. Тихо. Нiкого немає... Тiльки спить у кутку поранений грек. Знову опустив голову, став роздивлятися план великої мечетi, яка споруджується, аби прославити велику iмперiю Османiв... Делавер - покiйний Делавер! - якось сказав: - Ти дивись, щоб не збудував посеред Стамбула гяурського собору! Тодi полетить твоя голова в Босфор. Дурний вiн був, цей Делавер. I загинув по-дурному. Не здатен вiн був зрозумiти, що християнський храм з хрестом на макiвцi зовсiм iншого геометричного вирiшення вимагає, анiж мечеть, яку завершує пiвмiсяць... ...Так, хрест вимагає iнших вигинiв попереднiх лiнiй. Баня собору - ну, хоча б Київської Софiї - нагадує пуп'янок нерозквiтлої троянди. Якщо подати в розрiзi, то двi лiнiї спочатку намагаються рiзко розiйтися. Але стягуванi могутнiм взаємним тяжiнням, вони повертають одна до однiєї. Але розлiт лiнiй дужий i природний i головне - пружний... - Мов двi сталевi пластинки з шолома, - пригадалося "ненаукове" визначення Атанасiя Слабошпицького. I от оцi сталевi пластинки нарештi починають сходитися. Але тут, в мiру наближення, на них мовби починають дiяти сили взаємовiдштовхування, i лiнiї нiяк не можуть злитися в одну. Вони прагнуть паралельностi. I от вона - паралельнiсть. Вони непомiтно злилися в одну лiнiю, що рветься увись, наче взяла силу вiд двох геометричних сил якi в малюнку банi лиш брали розгiн для польоту по вертикалi... Шпиль рветься в нескiнченне синє небо, лiнiя мовби тоне в синявi. Але ця нескiнченнiсть невиразна. Тодi цю лiнiю й перетинає горизонталь хреста. ...Спиридон заворушився в кутку, заскреготiв увi снi зубами й скрикнув: - О мерзотний Надир-бею! Я тебе... Ось уже скоро два тижнi, як грек живе у мiмара Муси. Надир-бей добився в султановiй канцелярiї, щоби Спиридона було знайдено за будь-яку цiну й вiддано до суду. Бiля будинку Спиридонового батька весь час тиняються капиджi - вони мають заарештувати коханця-невдаху, як тiльки вiн прийде додому. Муса й сам не знав, чому вiн тримає у себе вдома цього пораненого грека. Адже Надир-бей розiслав своїх джасусiв по всьому Стамбулу, i якщо вони довiдаються, де переховується грек Спиридон, то Мусi, хоч вiн i султанiв мiмар, усе ж не минути неприємностей. - О М-Мусiю, - мовив сам до себе. - Що т-таке Надир-бей? Що вiн т-тобi з-зрештою з-зробить? А ти зробиш добру справу, оборонивши нещ-щасного грека. Здавалось би, нiчим особливим той Спиридон не вiдзначається, але тягне Мусу до нього. Чи тому, що Спиридон вiрно кохає свою Софiю, чи тому, що Спиридон нiяк не може зрозумiти, як це вiн, Муса, мiг зректися своєї вiри? - Т-ти не спиш, Спиридоне? - запитав, бо вiдчув на собi погляд. - Не сплю. Знову снився Надир-бей. - Б-боїшся? - Нi, ненавиджу. - А Софiю? Адже в-вона с-сама пiшла до цього т-турка? - Її змусили. Вона батька рятувала. - А м-мене н-ненавидиш? - Нi, не ненавиджу. Ти просто слабий чоловiк. Духом слабий. Ти - той же Iскарiот, тiльки замiсть тридцяти срiбнякiв ти береш Красу й Iстину. А забув, що вiра - то вище за все. - Т-ти фанатик. С-спи ото. Я д-думаю над мечеттю. Ще торiк було викопано глибокi ями й закладено фундамент. Щодня по двiстi робiтникiв працювало тут. Але дiло рухалось поволi. То не було грошей, то не встигали вчасно пiдвезти камiнь. А недавнi подiї - повстання, вбивство Делавера й султана Османа - призвели до того, що половина майстрiв розбiглася, а робiтники працювали сяк-так. Якось iшло двоє яничарiв. П'янi були, причепилися до Муси-мiмара, що розмовляв iз майстрами. - Що ви робите, гяури? - М-ми н-не г-гяури. Ми п-правовiрнi. М-ми р-робимо д-для вас м-мечеть. - З яких ви країв, га? I виявилося, що всi майстри - чужинцi. Хто з Сербiї, хто з Грузiї, хто з Московiї, хто з Ляхистану, хто з угорської землi, хто з нiмцiв. I всi зреклися вiри своєї й мови. - 3-заради в-вас же ж, - сказав мiмар Муса, заїкаючись бiльш нiж завше. - Ха-ха-ха! А ми заради кого зрiкались свого?.. I пiшли далi, п'яно верзякаючи... Нiкчеми... РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, _ у якому надто багато стрiлянини _ Джузеппе i Йон перезирнулися i пiдняли свої пiстолi. - Вони десь тут, - закип'ятився пан Сулятицький. - Може, в оцiй бузинi... I вiй вистрелив в кущi. Тої ж митi озвався Йонiв пiстоль. Та куля в пана Сулятицького не влучила. - Сакраменто! - ревнув iталiєць i вистрелив. Але поляку i на цей раз пощастило. Якраз у момент пострiлу пан Славек наступив на свiжий коров'ячий кизяк, пiдсковзнувся й гепнув на землю. - До стiни! - скрикнув той чоловiк, що його пан Сулятицький та його друзi називали сеньйором. - До стiни, там вони нас не дiстануть! Джузеппе швиденько перезарядив свого пiстоля. - Джеремiє, - не обертаючись, прошепотiв вiн до Яремка. - Джеремiє, негайно бiжи до Олександра. Скажи, що ми зараз вiдбиваємося вiд розбiйникiв, якi, виконуючи волю якогось лихого чоловiка, полюють на Олександра... Хай пришле нiдмогу, ми їх половимо й допитаємо, будь певен... Ясно? Ну, аррiведерчi[103]... I так: щоб одна нога тут, а друга там! - Добре, - прошепотiв Яремко. Але як? Вони стрiляють... - Перестрибнеш через мур, а там - швидко, як заєць... Ну, давай, а я тебе прибережу. Тiльки хто висунеться - я йому в пику всаджу стiльки свинцю, скiльки вiн заслужив... Яремко пригiнця побiг поза кущем до цегельної стiни. Ой, як довго бiжиться! I здається, що одразу десять пiстолiв цiляться в спину... Нарештi стiна. Яремко з розгону ставить ногу в заглибину, пiдстрибує, хапається руками за верхнiй пруг, пiдтягується й видирається нагору... Зиркає вниз - кропива. Заплющує очi й вiдчайдушне стрибає... I, вже стрибнувши, чує, як десь поряд ляскають два пострiли, як щось невидиме зi свистом пролiтає над ним. Яремко хутко зводиться, охкаючи, озирається навкруги, намагаючись збагнути, куди йому зараз бiгти. Ага, треба обiгнути оцю садибу i чимдуж летiти до Лаври - ой, як це далеко! Вiн мчить попiд кам'яною стiною. Ось вона кiнчається. Вiрнiше, звертає круто вбiк. Сюди ж забiгає й Яремко. I даремно. Бо потрапляє у якийсь вузенький i довгий двiр, що закiнчується високим дерев'яним парканищем. Палi та дошки цього паркану вгорi загостренi, мов ратище, - такий паркан не перелiзеш. I дiрки не видко... Яремко швидко мацає дошку за дошкою - може, яка з них погано прибита, якщо вiдсунути таку дошку вбiк, то в щiлину можна буде пролiзти... I тут щось схопило його за литку. Всi думки про дiрку в парканi тут же вилетiли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся. Вiд нього з гарчанням одлетiло щось темне й кудлате. Пес... I де вiн тут узявся, триклятий? Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса. Пес прилiг на переднi лапи й теж не спускав своїх лютих баньок з хлопця. Вiн весь час загрозливо гарчав, от-от кинеться знову... - Iроде розпроклятий! - мало не -заплакав Яремко. - Ну, зачекай, матиму я пiстоля - прийду сюди i тебе застрелю! Знатимеш, як нападати на людей! У вiдповiдь почулося гарчання. Яремко хотiв посунутись убiк, та собака, скажено загавкавши, кинувся до нього. Хлопець ледве вiдбився ногою. А собака гавкав з таким завзяттям, що його собачий лемент почули, певно, аж на Подолi. "Пропав! - подумав Яремко. - Пропав, якщо не вирвуся звiдси зараз". Вiн почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки погляду, а ногою намагався намацати щось пiдходяще - або камiнь, або палицю. Поряд пролунало два пострiли. Собака перелякано заскавчав, а Яремко тим часом устиг вiдскочити на кiлька крокiв убiк. Подумав: "Нашi вiдбиваються. Бiдний Джузеппе! Бiдний Йон!" А собака насiдав iзнову... I тут Яремко наступив на щось. Нахилився, вхопив. То була добряча палюга. - I-i-iх! - вигукнув Яремко радiсно i з палюгою накинувся на собаку. - Я тобi зараз покажу, на чiм свиня хвiст носить! Та пес не став чекати, доки хлопець виконає свою погрозу. Вiн шалено заскавчав, наче Яремко вже встиг його огрiти ломакою, i, не оглядаючись, дав драла. Яремко вибiг за ним на вулицю i помчав униз, до Хрещатика. ...Яремко не знав, що той чоловiк, якого називали сеньйором, побачив, що хлопець кинувся бiгти. Вiн зрозумiв - хлопця послано по допомогу. Устиг вистрелити йому навздогiн, i був уже впевнений, що влучив, коли невдовзi почув собачий гавкiт. Тодi вiн наказав своїм спiльникам не випускати Йона та Джузеппе з-пiд обстрiлу, а сам подався слiдом за хлопцем. Сеньйор Гасперонi тупотiв по вулицi, а попереду мелькав п'ятами Яремко Цiпурина. "Швидко бiгає, прокляте цуценя", - з люттю подумав сеньйор Гасперонi. - Але я тебе все одно впiймаю... А, власне, навiщо його ловити? Просто пiдстрелити - та й усе... Нi, краще пiдслiдити, куди воно прибiжить..." Сеньйор Гасперонi вiдчував, що задихається. Та зупинитись бодай на хвилину не можна. I вiн бiг, обливаючись потом, гупаючи чобiтьми, махаючи на ходу пiстолем... Ось хлопець уже близько. "Буду стрiляти, - вирiшує Гасперонi, - бо от-от моє серце розiрветься вiд такої скаженої гонитви." - Стiй! - вигукує сеньйор Гасперонi, розраховуючи, що хлопець вiд несподiванки на якусь мить зупиниться. А цього досить для того, щоб прицiлитись i вистрелити. Та проти сподiваного Яремко не зупиняється, а кидається вбiк, у якийсь двiр. Сеньйор Гасперонi з розгону пробiгає мимо, зупиняється, вертається назад. Якась брама, якась хвiртка... Вiн вривається у двiр, оглядається. У дворi порожньо. Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них. - Вiдчиняйте! - заволав по-польськи. - Влада! - Яка там ще влада? - озвався з-за дверей сердитий голос. - Одчиняйте самi. Сеньйор Гасперонi влетiв у хатину. Бiля столу сидiв сивобородий чоловiк i здивовано дивився на прибульця. - Що таке? Всi податi, якi польська влада придумала, мною заплаченi. Що ще? - Тут ховається збiглий селянин! - переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаоперонi... - Цей селянин належить графовi Лозовицькому. Показуйте, куди ви заховали цього розбiйника... - Якого ще в бога розбiйника? На дворi щось гупнуло й залопотiло. Сеньйор Гасперонi метнувся до дверей, щосили штовхнув їх i знову вилетiв У двiр... Яремко летiв, як на крилах. Коли його переслiдувач пробiг повз хвiртку, хлопець догадався, що вiн тут же повернеться, i кинувся на дерево. Щойно сеньйор подався в хату, як Яремко шурхнув униз. Уже вилiтаючи за хвiртку, побачив, як у хатi заметушилися. Перебiг Хрещатик - i на гору. Бiг задихаючись, оглядаючись, чи не женеться за ним отой страшний чоловiк. Київ - мiсто велике, спробуй здогадайся, куди повели ноги того, хто вiд тебе втiкає. А сеньйор здогадався. Яремко, озирнувшись на пiвдорозi до Лаври, побачив переслiдувача... Яремко крутнув у бiчну вуличку. Бiг та й бiг мiж будинками, парканами, деревами, а кiнця їй нiяк не було... Попереду почулося кiнське хропiння. Хтось учвал мчав йому назустрiч. Може, козак iз Запорiжжя? - Дядьку! - кинувся Яремко до вершника. - Стiй! - натяг вершник поводи. - Дядьку! Виручiть! Порятуйте! За мною лихий чоловiк женеться! - А ти втiкай та й усе! - Дядьку, наших людей православних обступили ляхи й ще хтось такi... Пролунали пострiли... - Чуєте, це вони вiдбиваються... Йшли на Запорiжжя, а в Києвi погибати доводиться... Козак був веселий i молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очi блищали, мов пiсля доброї чарки. Од нього пахло ще димом, морем i степом... Вiн нахилився до Яремка. - Давай до мене. Зараз помчимо виручати. А тих гадiв примусимо фуга самотем петере![104] Його руки легко пiдняли хлопця. - Там їх багато, - задихаючись сказав Яремко. - А тут поблизу є нашi люди, їм треба сказати... - Далеко? - Як пiшки, то ще є... А я'к екво вегi?[105] - Що? - Ну, конем, верхи? - Та нi! Тiльки треба швидко-швидко... А чого ви так чудно говорите? Все латиною... - Бо такий розумний. Козак тут же повернув коня назад - i вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври, що вже бовванiла своїми банями перед їхнiми очима. А сеньйор Гасперонi, пробiгши ще кiлька срт крокiв, нарештi зрозумiв, що хитрий хлопець од нього втiк. "Проклятий гяур! - аж заскрипiв зубами сеньйор Гасперонi. - Але чого я стою? Цей поганець зараз прибiжить до своїх, розповiсть їм про все - i тодi буде бiда. Треба назад..." ...Уже зовсiм стемнiло, а Йон i Джузеппе вiдстрiлювалися вiд супротивникiв. Коли сеньйор Гасперонi побiг за Яремком, цього нiхто не побачив, але за кiлька хвилин перестрiлки Джузеппе зрозумiв, що число нападникiв зменшилося. - Здається, одного пiдстрелили, - прошепотiв вiн. - Фарте бiне![106] - озвався Йон Кодряну. Невдовзi Джузеппе вцiлив у плече пановi Адамку, яке той необачно висунув з-за муру... - Шкода цього довготелесого, - пробурчав Джузеппе. - Вiн з-помiж цiєї польської компанiї найбiльше менi подобається. - Хай знає... Стрiлянина то вщухала, то знову спалахувала. - Будемо триматися, поки нашi не прийдуть, - сказав Джузеппе. - Треба цих iродiв половити й допитати... Бо це не просто якiсь там панки, а щось бiльше... Особливо той, хто з ними... Я нiяк не мiг роздивитися нi його обличчя, нi навiть який вiн на зрiст. Темно... Пiдмога прийшла ранiше, нiж на неї сподiвалися. Кiлька вершникiв проскакали вулицею, стрiляючи з пiстолiв. За муром почулося тупотiння нiг. Коли Джузеппе здогадався, що сталося, було вже пiзно - вороги втекли... За якихось пiвгодини Йон та Джузеппе разом з козаками сидiли в однiй з келiй Лаври i розповiдали Олександру та Петровi про пригоду. - Ясно для нас ось що, - мовив Петро. - За графом Олександром полюють. Хто? Ми й досi не знаємо. Хто стоїть за тими поляками? - Не будемо гадати! - перебив Петра Олександр. - Майбутнє покаже, хто то й що... А зараз ми мусимо бути в усьому обережнi й обачнi. - Вiн подивився на Яремка, всмiхнувся тепло: - Ось кому треба сказати спасибi. Якби не вiн, то було б нам дуже туго. Може б, i не сидiли ми всi отут. - Це ось хто, - Яремко показав пальцем на кумедного козака, що говорив з ним латиною. - Диви, яке розумне! - вигукнув Клюсик (а це був вiн). - Митрополитом колись буде. Яремко закрутив головою: не хочу. Олександр нахилився над Яремком: - Хочеш на Запорiжжя? Яремко аж пiдплигнув вiд радостi. ЧАСТИНА ДРУГА РОЗДIЛ ПЕРШИЙ, _ у якому значний державець та нiкчемний пiдслухач мудрують про високу полiтику Великий вiзир Iбрагiм-паша пiдiйшов до високого вузенького вiконця. Побачив сiре, нецiкаве небо, з якого сипалася дрiбненька мряка з крупою, мокре голе гiлля шовковицi, мовби вимазане дьогтем. Проплив перед очима спис охоронця. Розсердився. Хотiв ударити в долонi, покликати служника. Зрештою якщо цей йолоп не може стояти на вартi як слiд, а швендяє туди-сюди, то треба його кимось замiнити. О аллах, знову цей спис! Великий вiзир щосили ударив долонею об долоню - аж засудомило в руках. Вiд того розлютувався ще дужче. У дверях з'явився служник Джемал. Дивиться запитливо, чекає наказу. - Забери вартового од вiкна. Вiдправ його в гарем. На обличчi Джемаловому, мовби витесаному з цiльної замшiлої вапнякової брили, - подив. Але то - на мить. Вiн не смiє нi дивуватися, нi обговорювати накази свого пана й вершителя... Закутався в халат. Морозило. Чого б це? Роздратовано пройшовся по кiмнатi. Ноги тонули в м'яких килимах, хутра й дорогi тканини вбирали в себе будь-який звук, навiть тишу вбирали вони. А великому вiзировi хотiлося лютого дзвону, оглушливих громiв i шалених крикiв ув'язнених та допитуваних у зiнданi. Схопив би шаблюку й рубав би, як оскаженiлий сипах, рубав би геть усе: i оцi килими, й оцi леопардовi та левинi шкури, й оце ганчiр'я аж до чинських єдвабiв та ангелянських сукон. Отой спис нагадав йому, як сидiв вiн довгi роки в зiнданi на Кандiї[107], куди його було посаджено з наказу султана Осма-на. I щоразу виглядаючи в загратоване вiконце, бачив спис вартового. Ух, як насточортiли йому тодi отi грати й отi списи!.. Вiн уже й вiрити перестав у те, що буде на волi - надто молодим був султан Осман, надто довго треба було чекати на Його смерть. Тiльки двоє кримських ханiв - Мухаммед-Герай та Шагiн-Герай усе ще сподiвались на милiсть божу. I от - вiдкриваються дверi темницi, i вiн, Iбрагiм, хитаючись, виходить iз зiндану, i його привозять до столицi, щоб вiн став вiзиром у султана Мустафи, що повернувся на трон!.. О нi, тепер вiн свою волю i свiй пост вiзира дешево не вiддасть... Тiльки з життям! Вiн метався вiд вiкна до вiкна, кутаючись у халат, але щось холодило душу, наче вiн наковтався криги. - Сиди! - махнув рукою на чоловiка, що пiдвiвся в кутку. Перед ним стояло кiльканадцять пiдносiв з найрiзноманiтнiшою їжею. - Сиди, я просто хочу походити... - Хай буде благословенна ваша велика милiсть, - пробелькотiло з кутка, - але ж чи можу я, нiкчемний раб, сидiти в присутностi такого сонцесяйного пана? - Сиди! - гримнув Iбрагiм-паша i люто пiдчепив ногою череп'яну пiалу з духмяним напоєм. Чоловiк у кутку тут же сiв на подушку. Запала тиша. - Розповiдай далi! - наказав вiзир. Чоловiк у кутку вiдкашлявся. - Ях'я готується до нападу. У Києвi вiн зустрiвся з Йовом Борецьким. Борецький ненавидить унiю й так само ненавидить нас. Спершу була надiя, що Борецький не захоче пiдтримувати Ях'ю... - У кого це була така надiя? - рiзко обернувся великий вiзир. - У Суса, в мене... - Ваша справа не думати, а виконувати накази... Далi! - Борецький пiдтримав Ях'ю, хоч i внiс у його плани змiни... - Якi? - Ми ще не знаємо. - А коли дiзнаєтеся? - Коли дозволить милостивий аллах... - Чому я дiзнаюся про все оце перед самим походом Ях'ї? Великий вiзир, який до того метався по кiмнатi й старався не дивитися на джасуса (не хотiв сквернити своїх очей), раптом зупинився i вп'явся у благальнi хитрi i водночас холоднi сiрi очi пiдглядача й пiдслухача. - Ми послали до вашої милостi свого гiнця одразу ж. - Де ж вiн? - Я думав, що про це краще знає ваша найяснiша милiсть. Я ж не знаю нiчого. Але якщо гiнець не дiйшов, то значить вiн загинув. Ми так це й зрозумiли. Потiм послали в Кафу чотирьох гiнцiв. Та, мабуть, i з ними щось сталося... Великий вiзир знову заходив по кiмнатi. Подумати тiльки - доля iмперiї залежить вiд якогось нiкчемного шпигуна, що, напевне, десь перепився з невiрними, й вони його пустили пiд днiпрову кригу, витягши перед тим з його кишень усi грошi... Якесь нiкчемне життя - i доля iмперiї! Жах... - Далi! - Взимку Ях'я подався на Запорiжжя. Ми хотiли по дорозi його вбити. Але в Ях'ї чудова охорона. Всi прекрасно стрiляють i рубаються на шаблях. Ми вирiшили пiдсунути Ях'ї свого чоловiка. Це нам вдалося. Недалеко вiд Сiчi одного з наших людей роздягли й вiдшмагали - аби подумали, що його пограбували якiсь розбiйники. Ях'я повiрив i взяв цього чоловiка з собою. - Хто цей чоловiк? - Гяур... На жаль... - Я не про те. Чи - зможе цей чоловiк зробити те, що потрiбно? - Вiн уже нiчого не зробить. Заряджав рушницю й ненароком застрелився. - А може, не ненароком? У козакiв теж є своя служба безпеки. - Є в них така служба... - Далi! - Козаки будують великий флот. Набирають людей щось на триста чайок. Це тисяч п'ятнадцять козакiв. - I це все? - Нi. Послали гiнцiв на Дон... Звiдти навеснi має вийти в море на своїх суднах щось близько десяти тисяч вiйська. Так-так... Отже, двадцять п'ять тисяч. Що ж, це нiби не так уже й багато, але ж це козаки. Скiльки їх було пiд Хотином? Тисяч сорок. А туркiв - уп'ятеро бiльше. I що ж? Ех, якби ж то можна було зiбрати вiйсько вдесятеро бiльше та зустрiти козакiв на мiсцi їхньої висадки... Великий вiзир нервово мотався по кiмнатi. Джасус мовчав, не перебиваючи йому думок. А думки справдi були невеселi. Султан знову встряв у вiйну з Персiєю. Мало йому тих втрат, якi принiс iмперiї Осман Другий! Отож, де ти набереш стiльки вiйська, щоб здолати козакiв?.. Але що ж зробити, щоб зiрвати авантюру вiдступника й самозванця Ях'ї? Треба не пропустити його в море. Треба негайно вiдправити до Ячакова[108] ескадру Шакiр-реїса, щоб замкнув вихiд з лиману. I хай там ескадра навiть уся погине, але козакiв пропускати в море не можна... Далi, дати знать кримчакам, щоб пильнували в протоцi мiж Азовським та Чорним морями. - Коли козаки мають вийти в похiд? - Як тiльки зберуться, тут же посилають своїх гiнцiв на Дiн, а самi рушають. Тижнiв за три-чотири. - Чому так? - Очевидно, мають зiйтися в морi десь напроти Трапезонта чи Синопа. Запорiжцям довша дорога, - шпигун показав пальцем у повiтрi, як плистимуть запорожцi, оминаючи Крим. - А донцям - прямiше. - А коли приблизно можуть вони пiти по Днiпру? - Мабуть, на початку квiтня, не ранiше. - Чому так? - Чекатимуть, поки зiйде крига. Навiщо ризикувати? - А разом з кригою чи слiдом за нею вони не можуть пiти? - Навряд. Ранiше такого нiколи не було... "Ранiше не було..." Великий вiзир скривився. Ранiше й справдi багато чого не було. Ранiше не було таких розгромiв, як пiд Хотином. Ранiше не було такого, щоб яничари вбивали-своїх султанiв та вiзирiв. Ранiше не було такого, щоб султана по закутках називали недоумкуватим... Дожилися!.. Великий вiзир зупинився й подивився лихим оком на джасуса. - Ти принiс менi недобрi вiстi. Шпигун зблiд i тут же впав лицем до землi. Вiн знав, що за недобрi вiстi султани й вiзири частенько наказували рубати вiстунам голови. - Змилуйтеся, о найяснiший з найяснiших владик! - Ти принiс недобрi вiстi, - голос великого вiзира загримiв металом. - I тебе треба за це скарати... - Ай-ай-ай! - заверещав джасус. - В iм'я найяснiшого аллаха, не робiть цього! - Я зроблю це, але не зараз! - О спасибi, о спасибi, найяснiший з найяснiших, хай аллах дарує вам щасливi лiта! - Я тебе скараю тодi, коли пересвiдчуся, що ти набрехав. Якщо ж ми переможемо гяурiв, то я тебе нагороджу! - О спасибi вашiй найяснiшiй милостi! Я врятований i нагороджений, бо наше славне вiйсько обов'язково розгромить гяурiв! Хай поки що живе, вiн робить свою роботу, йому за це грошi платять. Вiн ризикує своїм поганим життям, перебуваючи серед гяурiв, їсть там свинину, п'є вино, губить свою душу - хоч яка вона в нього нiкчемна, а все ж таки душа - i все це в iм'я найяснiшого аллаха й Османської iмперiї, яка мусить владарювати над свiтом. Ось тiльки треба вийти iз смуги невдач. А всi цi невдачi - вiд iснування на свiтi розбiйницького зграїща, яке називає себе Запорiжжям. Це - вiчний нiж у спину, це, як казали отi нечестивi греки, Дамоклiв меч, що на волосинцi висить над Османською iмперiєю, готовий кожної хвилини завдати їй смертельного Удару. - ...смертельного удару, - уголос повторив Iбрагiм-паша i здригнувся, почувши свiй голос. Шпигун лежав на землi i мовчав. - Сядь! - наказав, гидливо кривлячись, великий вiзир. - Я не смiю! Але - сiв. Iбрагiм-паша ударив у долонi. Знову з'явився Джемал. Стоїть, дивиться вiдданими очима розумного собаки. Стоїть, не дише, чекає наказу. - Принеси цьому гяуровi вина. Хай вип'є. А я подивлюся. Джемал зник. Через мить вiн з'явився, нiби вiн був не Джемал, а джiнн. На руцi в Джемала була таця, а на нiй - глечик з вином i два кухлики. Пройшов швиденько й тихо, поставив усе, як треба, - i знову зник, мов випарувався. - Пий, - наказав вiзир. - А я подивлюся. Ходив, кутаючись у халат, дивився, як цей безхвостий павiан дудлить богопротивне питво. Всi вони безхвостi павiани, а вiн, Iбрагiм-паша, великий вiзир Баба-Алi, мусить за них думати. Бо в них голiв немає. У них є горлянки й черева. Всi вони переконанi, що геть усе на свiтi робиться само собою, а не зусиллями таких людей, як вiн, вiзир. Так само й великий султан вважає. О аллах, навiщо ти забрав розум у султана Мустафи? Вiн, великий вiзир Iбрагiм-паша, вiддає себе всього державi. Всi оцi пашi, капудани-аги - в них бiльше пихи, нiж розуму. Той же Шакiр-реїс... Таж про нього ото говорено: "Дурний, як корок, а нахабний, як два!" I вiн, великий вiзир, мусить вiдповiдати за все... Небо у високому вузенькому вiконцi було тьмяне, сiре, невиразне, як пика оцього суб'єкта, що допався до вина. О, павiани!.. Зупинив погляд на джасусовi. Помовчав, наче не наважувався запитати. А потiм: - Ти бачив Ях'ю на власнi очi? - Так, найяснiший з най... - Вiдповiдай коротко. Ти вiриш у те, що вiн - син султана? Джасус завагався. Забiгав очима. Повалився на пiдлогу: - Змилуйтеся... - Сядь! Вiдповiдай! Ну? - Менi здається, що вiн - син султана. Але вiн зрадив вiру, вiн зрадив батькiвщину - чи ж може вiн навiть думати про те, що вiн - султанський син?! Вiн здрайця! - Що це - здрайця? - Зрадник. Поляки так кажуть... Його треба покарати, посадити на палю, щоб вiн здох перед очима всього Стамбула. "Досить того, що Стамбул бачив ганьбу Османа, якого водили вулицями й плювали на нього", - подумалося тут же великому вiзировi, але вголос вiн нiчого не сказав. - Вiн добре розмовляє по-їхньому. Навчився ще в Чорногорiї. Часто переходить на турецьку мову. Козаки її розумiють. Розмовляє й по-польському та по-iталiйському. Знає латинь i грецьку мову. Надзвичайно освiчений, знайомий майже з усiма королями Європи. Собою показний. Козакам сподобався його розум, його слова, якi вiн перед ними виголошував... - Що вiн говорив, цей зрадник, ця лялька в руках Борецького? - Казав, що вiн не зрадник. Казав, що вiн мрiє зайняти належний йому престол... О, найяснiший з найяснiших, я тiльки передаю його нечестивi слова!.. - Далi!.. - Казав, що коли вiн займе престол, то Туреччина замириться з усiм свiтом й не буде нападати на християн. Казав, що християн у Туреччинi переслiдувати не будуть. Казав, що велика наша iмперiя живе не по кишенi, казав, що її чекає страшна доля, якщо вона не вiзьметься за розум i не стане мирною країною. Колись, казав вiн, Рим загинув, не витримавши власної ваги. Так само було й з державою Чiнгiса. Так само з тiмуридами. Не кажучи вже про Македонського - Iскандера Великого... - Вiн багато знає, твiй Ях'я! - прошипiв Iбрагiм-паша. - Але вiн не знає того, що так було колись. А зараз ми живемо в новi часи. Чiнгiс i Тiмур дбали про себе та про свою велич. А ми дбаємо про те, що мусить привести весь свiт до щастя - ми дбаємо про найлравдивiшу, найiстиннiшу вiру - про iслам. Зелений прапор пророка мусить замайорiти над усiм свiтом. I це буде щастя для всього свiту. I тая воно й буде. Такий закон iсторiї, така воля аллаха. Iбрагiм говорив це рiвним, спокiйним голосом, мов карбував, а в душi, десь на глибинi, зловтiшався в скепсисi малий шайтан... I це лютило. - Я з захопленням вбираю у себе цiлющу воду вашої мудростi, - пробелькотiв джасус. - Вашi слова - мов подих пророка Iси, вони можуть оживити навiть мертвих. "Досить одного мого слова, щоб я тебе перетворив на мертвяка", - подумав Iбрагiм-паша. - Що вiн ще казав, цей нечестивець? - Цей нечестивець казав, що коли вiн стане на престолi Туреччини, вiн вiльно пропускатиме козакiв у Середземне море - i аж за Геркулесовi стовпи. Що вiдмiнить рабство. Що османи мусять здобувати собi хлiб власними руками, iнакше вони виродяться. Що бог велiв здобувати хлiб у потi чола свого, а не розбоєм... - То їхнiй собачий бог так велить. А що ж козаки? - "Iстину глаголицi!" - от що козаки. "Веди нас на турка!" - кричать. "Визволимо з неволi наших братiв i сестер!" Наш чоловiк пiдпоїв кiлькох козакiв, а вони вiзьми та й вигукни пiсля того: "Визволимо з турецької, а в польську вiддамо!" їх там ледь не розiрвали на частини. Кричать: "I до ляхiв доберемося, католикiв проклятих!" - Хто кого бiльше слухається - Ях'я козакiв чи козаки Ях'ю? - запитав вiзир. - Здається менi, що вiн їх. Вiн усе-таки чужинець, боїться, що як почне надто забирати владу, то його скинуть... "Нехай iдуть просто на Стамбул. А ми їх тут стрiнемо... На Кафу вони не пiдуть. Та й iнших мiст, певно, не братимуть, аби сил не розпорошувати. Так-так-так, - вирiшив Iбрагiм-паша. - Тiльки треба негайно розробити план їхнього розгрому". З неба сипалася дрiбненька мряка з крупою, мокре голе гiлля шовковицi здавалося вимазаним у дьоготь. Сиротою стирчав далекий мiнарет. Уже пахло весною. РОЗДIЛ ДРУГИЙ, _ у якому гинуть та воскресають людськi душi _ За кiлькадесят верст вiд Могилева - на пiвдень по Днiстру - стояла на богданському березi стара турецька батура [109]. Одно з вiконець її на самому верху дивилося на Україну. Блiде лице виднiлося крiзь грати. ...Хмара усе росла й росла, сунула й сунула, аж доки, чорно-сиза, не затулила все небо. Якби це було влiтку чи бодай у травнi, то можна було б чекати дощу з громом i блискаязицею. А от щоб на Великдень дощило по-лiтньому - цього Галя не пам'ятає. Ой, як давно був той - торiшнiй - Великдень, коли вона, щаслива й радiсна, бiгала з дiвчатами по селу й кожному стрiчному весело гукала: - Христос воскрес! I у вiдповiдь чула таке ж веселе: - Воiстину воскрес! Мiнялися крашанками, цiлувалися, спiвали, танцювали... Ой, як давно це було! I сьогоднi - Великдень. Десь здалеку долинають дзвони, а вона сидить у турецькiй батурi й дивиться у маленьке вiконечко на бiлий свiт... З двору чути щебет дiвчат-полонянок. Потурчилися вже. За якихось пiвроку басурманками поставали. Тiльки вона, Галя Шлапакiвна, не хоче кидати своєї вiри. Та ще - Ривка, донька Лейби-шинкаря. Ця не зраджує юдейської вiри. Ода-башi Селiм казав: - Ех, Галiя, Галiя!.. (Вiн уже її iм'я на свiй склад i лад переiнакшив)... Ставай туркенею - матимеш щастя. - Не кину своєї вiри! - люто огризалася Галя. - Ось подивися, скiльки кинуло свою вiру дiвчат i жiнок. I що? - А я не кину. Пiшов ода-башi. Нахмурений. Здалеку докотилися удари дзвону. Галя приклала холоднi руки до розпашiлих щiк; їй хотiлося плакати. Бамкав вiддалений дзвiн. I хмара велика-велика затягла всеньке небо. Згадалася пiсня: Ой був газда Андрiєчко да мав доньку Марiєчку, за сiм тисяч продав її... Десь за якусь сотню верстов батько рiдний побивається за нею, за Галею. Та де ж вiн дiстане сiм тисяч золотих червiнцiв, щоб викупити свою доньку, якщо навiть Лейба-шинкар не в силi визволити свою Ривку. Коли вiн, скривавлений, заплаканий, нещасний, з'явився перед яничарами, Селiм здивовано вигукнув: - Та ми ж тебе вбили, проклятий шинкарю! Як же ти ожив? Лейба впав на колiна i заридав: - Пане преславний, пане хоробрий, хай нiколи не затупиться шабля ваша, вiддайте менi мою Ривку! - Не можу вiддати, - вiдповiв Селiм. - Я її повезу в дарунок самому султановi Мустафi. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радiй, Лейбо! Грошi великi матимеш! - Не треба менi тих грошей, - залементував Лейба i став рвати на собi волосся. - Паночку, рiднесенький, вiддай менi мою Ривку, я дам тобi великi грошi. - Вiдiйди! - Я дам п'ятсот золотих червiнцiв!.. Я бiдний шинкар, але я пiду просити грошей у всiх євреїв - вони менi їх дадуть. - Менi султан дасть за твою Ривку п'ять тисяч. - Ва-вай! - упав на землю Лейба. - Продай мене на додачу, тiльки вiдпусти Ривку. - За тебе в Кафi дадуть хiба що барило бузи, та й то, якщо кращих веслярiв на галери не буде. - Паночку, а якщо я розповiм, куди подався Йон Кодряну, що втiк з тюрми? А якщо я розкажу, що турецькiй землi загрожує страшна небезпека - що тодi? Вiдпустиш мою Ривку?.. - Йди звiдси! - вже розсердився яничар-ага. - Навiщо султановi погана єврейка? - Султан Сулейман одну свою доньку за єврея потурченого вiддав. Чув таке? - Я розповiм, що хочуть убити найяснiшого султана Мустафу!!! - Не хочу слухати. То все брехня. - Присягаюся своєю сивою головою, паночку! - Можеш не присягатися. Все одно ми уже не наздоженемо Йона Кодряну... А те, що найяснiшого султана хоче хтось убити - так на те є мухафизлар... Отак. Iди звiдси, доки самого в ясир не забрали. - Паночку, ну, якщо я буду тут, бiля вас, буду робити всяку роботу, щоб тiльки Ривку свою бачити... Селiм пожував свої вуса й кинув: - Лишайся. Тiльки не сподiвайся, що ми тобi твою Ривку вiддамо. Десь унизу, у дворi батури, бiгає тепер Лейба, допомагає по господарству; вiдкрив щось на зразок корчми, намагається грошей заробити, догодити туркам, щоб доньку свою з неволi виручити. Лемеле, Мотеле й Хаїм, дарма що малi, лишилися порядкувати в Могилевi. А Галиних матiр з батьком навiть до брами не пiдпустили. I молили, i благали, i ридали, i ноги туркам цiлували... Знову захотiлося плакати. Знову згадалася тая пiсня про продану доньку. - Здiймiть, тату, головочку! Що то в полi за димове? Чи воларi огонь кладуть, чи вiвчарi вiвцi женуть, Чи то турки людей беруть? - Не вiвчарi вiвцi женуть, не воларi огонь кладуть, Анi турки людей беруть - Марiйчинi боярове, Поганий цар з весiллячком та до тебе, Марiєчко. - Ай! - почулося ззаду розпачливе. Ривка стояла в кутку й ламала руки. Галя витерла сльози. - Чого ти. Ривко? - Якщо вони не хочуть вiддати мене батьковi, я накладу на себе руки! Я себе задушу оцiєю косою! - Кинь цi розмови! - А я не можу, не можу... - То грiх великий, непростимий, - сумно сказала Галя. Їй теж не раз спадала в голову думка про те, що отак, покiнчивши життя самогубством, можна обiрвати всi муки. Та щось весь час спиняло. Жила якась надiя. - Не роби цього, - сказала Галя Ривцi. - Ще невiдомо, як воно все обернеться. - Як то невiдомо? - вигукнула Ривка. - Як то невiдомо? Вiдвезуть у Стамбул, продадуть у дружини чи в невольницi до якогось аги... Не хочу, не хочу!!! - I я не хочу... Але ж треба вiрити в краще. - Що може бути кращого на турецькiй сторонi? Яка менi рiзниця - чи дружина аги, чи невольниця самого султана? Все одно рабиня. - Я не про те, - вже спокiйнiше промовила Галя. - Козаки можуть врятувати... Можуть викупити нашi... Грошей десь назбирають, може, десь скарб викопають... Та мало що може бути? Ривка безнадiйно махнула рукою. - Не махай. От ми й досi тут сидимо, а могли б давно бути в Туреччинi. Значить, хтось заважає їм вивезти нас... I справдi, сталося те, що часто траплялося на окраїнах турецької держави. Збунтувалася одна з татарських орд, не захотiла пiдкорятися нi турецькому султановi, нi його васаловi - хановi кримському. Навiть у часи найдружнiших стосункiв i найглибшої покори татари не любили коритися султанським наказам. Навiть тодi вони могли вiдiбрати в туркiв ясир i перепродати потiм у Кафi як свiй, могли вiдбити караван iз збiжжям, могли пограбувати купцiв, що мали охороннi грамоти од самого султана. Бахчисарайський державець - i той завжди мав мороку з дикими ордами мандрiвних татар. То вийдуть з покори ногайцi. А то не зважає на найгрiзнiшi накази Киргизька орда, що весь час мандрувала зi своїми табунами й шатрами бiля Кубанi, мiж Волгою й Доном... Цього разу збунтувалася орда Буджацька й "зачинила" днiстровське гирло. Саме через те барка з невольницями-українками затрималася в невеличкiй фортецi на Днiстрi. На фортецю iнодi нападали загони молдавських повстанцiв, але їхнi сили були нечисленнi, отож яничарський загiн без особливих труднощiв вiдбивав кожен такий напад... - Ти знаєш, що то роблять у дворi? - запитала Галю Ривка. - Не знаю, - дiвчина виглянула у вiкно. У дворi кiльканадцять теслярiв встановлювали якiсь стовпи з перекладками. - Що то таке буде? - Гакiв хiба не бачиш? - Гакiв? Яких гакiв? Навiщо? - розгублено запитала Галя. - Богданцiв будуть вiшати на них за ребра. Отих, що перед Великоднем туркам удалося захопити в полон... Галя дивилася вниз, у двiр. Перебiг Лейба, полохливо озираючись на стовпи з перекладками. Один з майстрiв пiдстрибнув, ухопився рукою за гак i повис, смiшно дригаючи ногами. З-за рiки долинали дзвони. Десь люди святкуватимуть великдень, а тут комусь доведеться вмирати. Боже мiй, невже це станеться? Невже ти допустиш? - Ведуть уже, - Ривка прилипла обличчям до грат. - Ведуть, ведуть... Сотня яничарiв вишикувалася на невеличкому плацу. Тиша. Тiльки дзвони - бам-бам... Ось уже з'явилися й приреченi. Шiсть чоловiкiв. З ними йде невеличкий хлоп'як. Рокiв йому дванадцять - не бiльше... Сорочки на них подертi, скривавленi. Обличчя змученi. Йдуть, мов нiчого не бачать, їх пiдштовхують - швидше, мовляв! Пiдвели до стовпiв з гаками на перекладинах. Щось говорить до них кадi[110]. Вони мовчать. Галя вiдчуває - в неї наморочиться голова. - Що вiн каже? - побiлiлими вустами питає в Ривки. - Каже, щоб ставали мусульманами, тодi помилують, - мовить Ривка, теж блiда, як стiна. - А вони? - А вони мовчать, - схлипнула Ривка. Галя бачила, як кадi пiдiйшов до найменшого i щось запитав. Той заперечливо закрутив головою. Тодi кадi подає знак рукою, i троє катiв хапають хлопця. Вони тягнуть його до шибеницi, знiмають з нього штаненята i пiдiймаються, тримаючи його, по драбинi. Ось оголений живiт хлоп'яти - над гостряком гака. Кадi знизу щось питає. Хлопець вiдчайдушне крутить головою. Галя у вiдчаї кидається на грати, трясе їх, б'ється об них головою i кричить, кричить, кричить... Вона не бачить, що кати внизу пiдвели голови й дослухаються, як волає у вежi красуня українка. Її пiдтримує вся батура. Всi кричать, благають помилувати хлопця. Кадi знову питає. Хлопець уперто крутить головою. Один з повстанцiв - найстарший - стає на колiна, простягає руки вперед i про щось благає туркiв. Його б'ють у груди, i вiн падає, качається по забрудненому майдану, Галя трясе грати, б'ється об них, несамовито волає: - Вiдпустiть! Вiдпустiть! Змилуйтеся! Благаю вас! Благаю! Благаю! Не чують чи чути не хочуть. Ось зараз загойдається на гаку дитина, пiдвiшена за ребро... Галя кидається до дверей. Дверi замкненi. Вона б'є у них ногами. Ривка плаче, розмазуючи сльози по щоках. - Галю! - кричить вона. - Що ти хочеш? Галя мов не чує. - Ода-башi! Селiме! Селiм рвучко пiдводить голову. - Ода-башi! Я буду мусульманкою! Помилуйте цих людей. Я буду мусульманкою... Вона не бачить, як ззаду рве на собi волосся i б'ється головою об стiну Ривка. Вона бачить, як Селiм щось швидко говорить суддi. Кадi уважно слухає, махає рукою. Кати вiдпускають повстанця. Галя притислася чолом до залiзних грат. Нестерпно блиснуло перед очима - i тут же бабахнув грiм. Задимилося височезне дерево, що виглядало з-за вежi. Сипонув дощ. Вiн мив Галi обличчя, i вона ковтала холодну воду. I вона їй здавалася теплою й солоною. За спиною ридала Ривка. А грiм бив i бив, а блискавки стрибали й стрибали, мов хотiли доскочити до Галi. - Громе дужий! Блискавко палюча! - благала Галя, притиснувшись до грат. - Вдарте сюди, в цю батуру! Пробийте менi серце! Бо я вчинила найбiльший грiх! Я зреклася вiри свого народу!.. Я душу свою загубила навiки. Але ж я врятувала цих сiмох... Я врятувала, врятувала... Боже мiй! Я вже не твоя... Ривка ридала. Бив грiм. Блискавки стьобали землю - люто, мов кат у Стамбулi лупив присудженого до тисячi бичiв святотатця... РОЗДIЛ ТРЕТIЙ, _ у якому мiмар_ Муса_ благає грому на голову Надир-Бея _ Мiмар Муса прийшов на будiвництво своєї мечетi, пiдiткав поли халата й став з мулярами на риштовання. Камiнь за каменем лягає в стiни нової споруди. Мiмар Муса, не дивлячись на подавальника, простягає лiву руку, бере нею цеглину, випалену за староруським способом, правою бер