пiд орудою такого видатного державного дiяча, як бейлер-бей Мухаммед-баша, воно розквiтло по-справжньому. Та що там мiсто! Кожне око втiшиться, поглянувши на благодатнi околицi Кафи, на щасливi обличчя мешканцiв цього краю... Навiть розбiйники, чий нахабний лист я мав приємну нагоду передати вам, навiть вони мимоволi беруть приклад з освiченостi й мудростi бейлер-бея та яничар-башi". Бейлер-бей всмiхнувся й поцiкавився: а чи не заблукають зацнi пани по дорозi назад. "А ми маємо провожатого, - сказав пан Славек, - розумного спiврозмовника, що добре знає турецьку, московiтську та нашу мову. Вiн же нас i назад одведе". Бейлер-бей iзнов посмiхнувся у вуса i махнув рукою: "Вiн на вас, мабуть, уже не чекає. Скiльки мої воїни не дивилися на ту гору, з якої ви спустилися, - там нiкого немає..." - "А вiн за другою горою", - сказав пан Славек i раптом вiдчув на собi пекучий погляд пана Адамка. Пан Славек думав про те, як щедро бейлер-бей нагородив його за послуги в iм'я iмперiї. Три тисячi червоних флоринiв було видано йому. Стiльки ж вiн отримав i на пана Євгенiуша та пана Влодзiмежа. Пану Адамку давали пiвтори тисячi червоних флоринiв, але не захотiв їх брати. Пан Славек узяв цi грошi собi - з тим, що пiзнiше вiн умовить пана Адамка взяти їх... Зиркнув на пана Адамка. Супиться, наче не пан Славек порятував його грошi, що мало не загинули через його дурну амбiтнiсть. - Пане Адамку! - подав голос пан Сулятицький. Пан Адамек мовби води в рот набрав. З торгiвцями вiн не розмовляє. Тiльки-но вони прибудуть до Києва, вiн повiдомить представникiв королiвської влади про те, що пан Сулятицький виконував шпигунськi завдання. Та нi, вiн не пiде доносити на негiдника Сулятицького. Вiн просто дасть йому прилюдно по пицi, але це буде не тут, а в Києвi, i викличе його на герць! Вершники вже вибрались на гору, коли побачили, що їм назустрiч мчить невеликий загiн акинджiв [128]. Акинджi-ага поштиво дав дорогу пановi Славеку. На одному iз списiв стирчало щось кругле й кудлате. Акинджi-ага показав на цей спис i щось промовив, уклоняючись пановi Сулятицькому. Єдине слово, як пан Славек зрозумiв, було "Рахмат" [129]. За що ж йому дякують? Пан Сулятицький безпомiчно озирнувся, шукаючи того, хто мiг би перекласти промову акинджi-аги. Але товмача Асана Касапчi тут не було... Вiрнiше, вiн тут був. Адже то його голова стирчала на списi. Руда борода метлялась пiд вiтром, а в незабiльмованiм оцi застиг вираз подиву й докору. I пан Сулятицький не змiг дивитися в це око. Акинджi промчали вниз, здiймаючи першу, ледь помiтну, пахучу весняну пилюку. Пан Адамек довго дивився їм услiд якимись скляними очима, а потiм, пiд'їхавши впритул до пана Сулятицького, щосили вдарив його в обличчя. - Брудни пєс! [130] - тонким голосом вигукнув вiн. - Фари-зеуш! [131] Кров цiєї нещасної людини - на вас. Ви його виказали бейлер-беєвi. Вам турки дякують за пiдлiсть!!! - Не кажiть менi таких слiв! - закричав пан Сулятицький. - Мав би я зброю, я б вас... - Ах, так?! - заревiв пан Адамек. - Маш оплату! [132] I вiн став бити свого недавнього друга кулаками в обличчя, пiд боки, по спинi. - Кажи: виказав? Кажи: виказав?! - Ну так що? - розпачливо стогнав пан Сулятицький. - Але ж то невiрний. Вiн розбiйник... Ойо, ойо, ой! - Зараз ми поїдемо до Амета Киримли. Ми мусимо визволити наших товаришiв. - Але ж той розбiйник позрубує нашi голови! - Вашої голови менi не жаль. Шкода, що зняли з плiч голову того московита, а не вашу, собачу! Пан Сулятицький сьорбав носом, сякався кров'ю i думав, як спекатися пана Адамка. Ярлик на вихiд з Криму в нього є. Грошi - теж. Сiм з половиною тисяч червоних флоринiв. Пановi Влодзiмежу та пановi Євгенiушевi вони не потрiбнi. Їх чекають смерть чи галери. Розбiйник не подарує загибелi свого товмача. Але ж хiба в тiм винен пан Славек? То турки, жорстокий народ, отаке чинять... Сто дяблiв у печiнку цьому дурневi Адамковi. По-перше, так битися не можна. По-друге, грошей вiн не побачить. По-третє, пан Сулятицький з ним до розбiйникiв не поїде. - Не їдьте до розбiйникiв. Менi шкода вас, хоч ви й не гiднi моєї прихильностi, - сказав пан Сулятицький. - А я кажу, що i ви поїдете. Ми присягалися життям i честю своїх товаришiв, що приїдемо. - Розбiйник не дотримуватиме присяг, коли довiдається про загибель свого товмача. Вiн знищить нас усiх. То лiпше буде, якщо... - Що - лiпше? - заревiв пан Адамек i знову кинувся на пана Сулятицького. Але на цей раз його колишнiй друг не захотiв пiдставляти своє обличчя пiд удар кулака. Вiн стьобнув коня, круто розвернув його назад i помчав до Кафи. - Стiй, негiднику! - несамовито кричав услiд йому пан Адамек. Вiн погнався за паном Сулятицьким, але той виявився щасливiшим - його кiнь мчав, як птиця, а кiнь пана Адамка, перестрибуючи через якусь яму, зашпортнувся й разом зi своїм вершником полетiв на землю. ...Пiзно вночi дiстався пан Адамек до Кара-Дагу. Немилосердно болiло розбите колiно. Вiн добирався пiшки, залишивши коня, який зламав ногу. - Пане Амет Киримли, пане Амет Киримли! - гукав пан Адамек, видираючись на гору. Гори мовчали. В небi сльозинами блимали ряснi зорi... РОЗДIЛ СЬОМИЙ _ - про вiйськову раду в морi, про стамбульськi дива, _ про дворян Видича й Нiколича, османського султана Мустафу, _ трiєстинця Джузеппе та нечисту силу... _ Олександровi снився сон. Мабуть, той сон був страшний, бо Петро чув, як отаман увi снi вигукував якiсь слова й скреготiв зубами. Джузеппе нахилився над Олександром, хотiв потрясти його за плече, але Петро сказав: "Не буди, вiн так перевтомився, хай спочине". А Олександровi вже чи не вдесяте снився Трапезонт - рiдне мiсто його матерi-гречанки, мiсто, де минуло його дитинство. Стародавнє грецьке мiсто з церквами й мечетями, з пилюкою на вулицях, з шовковицями, платанами й кипарисами в кожнiм дворi. I - з безмежним морем. Снилася йому Устя-невольниця, що доглядала його й зiтхала, згадуючи свою дитину, забрану в яничари. Снилося, нiби Устя щось вишиває, а вiн, маленький Ях'я, дивиться, як це в неї виходить. I бачить вiн, як за Устиною голкою лягають слiди - червоний i чорний. I бачить вiн, що червоне - то виноград-ягода, а чорне - це листя. Але ж листя має бути зеленим, а воно чомусь в Устi чорне. - Устю, а чому ти не береш зеленої нитки? Листя ж зелене. Зелений колiр - найкращий колiр. - Зелений колiр - то життя. А життя моє зчорнiло в неволi, тому й листя на моєму виноградi чорне. А ягоди червонi, бо то кров мого серця. - Устю, а чому море синє, а його Чорним називають? - Бо слiз багато в ньому... Колись море було до дна прозоре. Та прийшли на нашу землю вороги, забрали людей у неволю та й повезли через море. Стали плакати полонянки, сльози їхнi в море капали, очi виплакувалися - та й потемнiло море, прогiркло наївiки, i Чорним вiдтодi люди назвали його. - Устю, я не хочу, щоб мою землю обмивало цiле море слiз... А потiм привидiлося, буцiм бiлий рушник став блакитним, а винограднi крона перетворилися на бойовi строї запорiзьких чайок. I от уже бачить вiн, як iдуть цi чайки на Трапезонт, а над ними - чорнi-чорнi хмари. I так же низько вони нависли, такий же грiм з них гримить, такi ж б'ють блискавицi!.. I раптом крiзь усе те глянули на нього чиїсь чорнi очi. I такi вони лиховiснi, i стiльки в них зла й- лютi, що вiн одразу втямлює: то очi ворога. Пливуть чайки, грає море, гойдаються хмари, а крiзь усе це - страшний погляд чорних, десь бачених очей... Вiн знову заворушився, заскреготiв зубами. Джузеппе тор-снув отамана за плече, i вiн прокинувся. Сiв, покрутив головою. - Трапезонт приснився. Нiби я в ньому... - Добрий знак, озвався тут же Джузеппе. - Татари кажуть: хто вiрить у сни, недовго живе, - похмуро промовив Петро. - А чорногорцi кажуть навпаки. Правда, Йоване? - всмiхнувся Олександр. Йован щось промугикав у темрявi. - За добу, якщо нiчого не станеться, прибудемо до Трапезонта, - сказав Петро. - Недайборща до мене покличте. - Карпа - до отамана кличуть! - Карпа - до отамана! Через хвилину надутий, як сич (його тiльки-но розбудили), Карпо Недайборщ сидiв бiля Олександра. Завiсилися парусом, зладнали щось на зразок, шатра, запалили свiчку. Карпо розгорнув на колiнах мальовану венецiйцями карту берегiв Чорного моря. - Оце Трапезонтська бухта, - показував вiн мундштуком люльки на картi. - Я тут бував не раз. I Клюсик. Власне, мiсто - ось де, - вiн швиденько обвiв чубком коло. - Далi, ось тут, були пороховi склади. Ось тут, трохи збоку, гармати. Вiйсько, якщо ми прибудемо вночi, сидiтиме в кiшлах, отже... - Якщо те вiйсько нiхто ще не попередив, - докинув слiвце Петро. Олександр здригнувся - саме така думка промайнула i в нього. - Не вигадуй дурниць, - рiзко вiдповiв Недайборщ. - Ще такого не було, аби думки перелiтали за вiтром... Ми йдемо швидко. Хто ще може швидше за нас прибути до Стамбула чи Трапезонта? Нiхто. Отже, на Трапезонт ми нападаємо зненацька. Тихо висаджуємося на березi й добираємося двома загонами до порохових складiв та до кишел. Тим часом сто п'ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Нищимо всi торговi судна, пiдпалюємо їх. Беремо тiльки бойовi. Третина донцiв висаджується теж разом з нами, але йде на топ-хану[133]. Друга третина йде на подiях просто в порт. Решта, обiйшовши з пiвдня мiсто, перетинає всi дороги. Це по-перше, а по-друге: запалює кiлька будинкiв i робить страшенний шум... Олександр замислено погриз нiгтя й сказав: - Невольникiв-чоловiкiв беремо з собою, невiльниць-жiнок - теж. Хто захоче, звiсно. Одну чи двi галери з визволеними бранцями вiдправимо на Сiч, а звiдти хай добираються до своїх домiвок... - Ясно, - озвався Недайборщ. - Якщо когось застану на грабунку чи звiрствi - вiддам до козацького суду. А той суд буде короткий: камiнь на шию - i в воду. Ясно? - Ясно, - неохоче вiдповiв Недайборщ. - Полонених силахiв, яничарiв, капиджiв не нищити. Ми їх посадимо на галери. Хай працюють. А потiм обмiняємо : за одного турка - одного християнина. Ясно? - Та чого ж не ясно? - пробурчав Недайборщ. - Тiльки я б з декого шкури все-таки поздирав. На чоботи. Колись - рокiв десь iз двадцять тому - попав нам до рук один Назим Тек-гьозлю. Одноокий такий. Ну, так я пару лiт у чоботах з його шкiри красувався... Люто зламалися брови в Олександра. Лице потвердiшало. - Знав я Назима. I Петро знав... Але - наказ то є наказ. - Ясно! - Усi скарби, якi здобудемо, - подiлимо порiвну... - Скажи, хай бiдних людей не грабують, - пiдказав Петро. - Ми не розбiйники, ми воюємо не за це. - А ми нiколи так i не робимо, - ображено огризнувся Недайборщ. - Так, так, - озвався Олександр. - Грiшно для воїна кривдити бiдних людей... Що ще? Все? - Та нiби... Все розписали, як на паперi. Тепер залишилася дрiбничка: прийти, побачити й перемогти, - пожартував Недайборщ. ...Море було спокiйне; дув невеликий попутний вiтерець. Козацька флотилiя рухалася на пiвдень, суворо дотримуючись строю. На кожнiй чайцi готувалися до наступного бою. - Треба добре сьогоднi поспати, - мовив Петро. - Завтра буде в нас тяжка нiч... Це буде тяжче, нiж шiсть лiт тому... Шiсть лiт тому... Олександр шiсть лiт тому був у столицi Османської iмперiї, на Порозi Щастя, як пишномовне звуть турки султанську канцелярiю. З Вiдня їхало цiсарське посольство до нового турецького султана Мустафи. Олександр i Петро пiд вигаданими прiзвищами були включенi до складу посольства. Нiхто з їхнiх супутникiв, крiм самого посла, не знав, хто ховається пiд двома сербськими прiзвищами: Нiколич та Видич. Вони довго їхали вiд Вiдня через Сербiю, Угорщину, а потiм Болгарiю. I от нарештi Стамбул! Величезне рiзноплемiнне мiсто на сiмох горбах, як це й належить бути святим мiстам, постало перед ними. Тi горби - наче сiмка велетенських коней iшла вряд, та так i застигла навiки, вгрузнувши в землю й скам'янiвши. Перша гора - не дуже велика, при самому морi. На цiй горi - султанський сераль. Остання, сьома, гора - на пiвночi, дивиться на Адрiанополь. Мiж цiєю горою та iншими - акведук-водогiн на стовпах кам'яних, збудований ще за часiв iмператора Костянтина Великого. Олександровi згадалося, як вiн блукав брудними вулицями цього мiста, як милувався красою Айя-Софiї та мечетi Сулейманiє, на будiвництво якої за часiв Сулеймана було витрачено пiв третього мiльйона [134] подвiйних талерiв. Але ж i красива мечеть Сулейманiє, краща, мабуть, за саму Айя-Софiю. Дивовижнi мармуровi стовпи-колони. На кожному розi мечетi - дванадцятиграннi мiнарети. Коли починається рамазан-байрам чи курбан-байрам[135], од мiнарета до мiнарета на мотузках чiпляють лiхтарики, у якi вставляються аркушi кольорового паперу з вирiзаними фiгурками: мiсяць, зорi, вiвцi, конi... Олександр бував на площах та базарах мiста, в порту, не раз переїздив у передмiстя Галату й назад. У Галатi бачив французiв та венецiйцiв, євреїв та циган. Навiть заглядав у католицькi костьоли та православнi церкви; ходив бiля синагог, яких у Галатi було стiльки ж, як i православних церков; бiгали за ним цигани, просили дати ручку поворожити; i коли вiн дав тую руку однiй циганцi, та розгубилася, бо щось на нiй дивне для себе побачила. I втекла, затиснувши в руцi дарований їй акче[136]. Чув у Галатi iсторiю про дiвочу вежу - Киз-кулезi. Одному турецькому султановi привидiлося увi снi, що його донька умре од змiї. Зажурився можновладець. Не їсть, не спить... Покликав до себе тисячу ворожбитiв. Так, мовляв, i так. Мовчать ворожбити, головами похитують. Не знають, що й казати. Коли один пiдiймається й каже: вiд божої волi не втечеш. Якщо такий знак ти бачив од самого бога, то чим же ти врятуєш свою доньку? Ще бiльш спохмурнiв султан. Другий каже: не вiр снам, ти, султане, чоловiк, а не жiнка. Розвiв руками султан. Тут третiй просить слова: збудуй, каже, Киз-Кулезi - дiвочу вежу, i хай твоя донька там живе... Послухався султан третього ворожбита та й наказав збудувати Киз-кулезi. Й стала там жити його донька. А щоб їй було не сумно, поселив з нею султан веселих дiвчат. Так i росла султанiвна. Сторожа цiлими днями й ночами пильнувала, щоб жодна змiя не пролiзла до Киз-кулезi... От виросла султанiвна, до повнолiття свого дiйшла. Часто бачили її на верху вежi, коли вона гралася там зi своїми подругами чи спiвала пiсень увечерi, коли морськi хвилi мов завмирають, а вiтер навiть не дихне... Якось отакої пори стояла султанська донька на вежi, аж дивиться - внизу пливе на човнi якийсь юнак, везе вiн велику корзину винограду. Побачила киз[137] той виноград, i дуже їй схотiлося скуштувати солодкої ягоди. Перехилилася над краєм Киз-кулезi та й гукає: "Гей, юначе, передай менi хоч гроно!" А вiн каже: "А як же я це зроблю?" А вона: "Я тобi спущу мотузку, а ти за неї гроно прив'яжи". Так i зробили. Прив'язав той юнак кiлька грон на мотузку, та й пiдняла султанiвна цей дарунок до себе на вежу. Тiльки-но хотiла зiрвати одну ягiдку, а з грона раптом вискочила невелика гадюка i вкусила дiвчину в руку. Скрикнула вiд смертельного болю юна султанiвна, кинулися до неї подруги, покликали лiкаря, та поки той лiкар прибiг, дiвчина була вже мертва... Олександр стояв на березi, милувався вежею й думав про те, що подiбнi казки чув вiн у Сербiї та Угорщинi, в Богданiї та на Українi. Був на Безiстанi, дивився, як продають i купують невiльникiв. Бачив гiркi людськi сльози, чув невтiшнi їхнi крики, i серце стискалося - як багато на свiтi страждань. I думалося ще: чому цих страждань зараз найбiльше завдає народ турецький? Господи, та при чiм тут турецький, отой розпро-нещасний райя![138] Чи ж має вiн хоч копiйку з цих усiх баришiв, що їх собi наживають з торгiвлi рабами людолови? Цього бiдного селянина чи тюрка-кочiвника примусово посилають будувати мури в Адрiанополi, насипати вали в Ячаковi, у Криму... I мруть вони за тридев'ять земель од рiдного краю. А молодих i здорових чоловiкiв забирають у вiйсько, i кладуть вони свої голови за аллаха i султана... Але ж чекай, графе Олександре, а що ти даси цим людям? Де ти бачив, щоб мужик жив щасливо? Ти що, хочеш перетворитися на Гаруна аль Рашида? Але ж то тiльки казочка. Нi, нi, нi, не можна втрачати вiри в здiйснення замисленого. Спочатку треба дати головне - мир. Щоб Османська iмперiя не воювала, а на полi працi здобувала свою славу. Сулейман Канунi зумiв це довести. Наполовину, але довiв. За його царювання було здiйснено стiльки розумного й вiчного : вироблено звiд законiв, полiпшено життя народу. За його правування пiднялися в Стамбулi й Адрiанополi пречудовi мечетi, писали новi книги, мистецтва розвивалися. Може, колись люди забудуть про нашi вiйськовi перемоги, а пам'яткою про нас лишиться тiльки вiчна й нетлiнна краса Айя-Софiї, Сулейманiє?.. Скiльки ми нищимо, руйнуємо, боже мiй! Турки палять мiста й села, беруть ясир[139], а коли вже брати нiкуди - убивають, рiжуть, нiвечать, аби згинуло все. Християни, обороняючись, оздоблюються - i чинять те саме. Навiщо? В iм'я Христа? В iм'я Мухаммеда? Скiльки страшних iсторiй про Туреччину розходяться по всьому християнському свiтовi! А хiба лише вони зажили такої слави? Що чинять зараз християни в щойно вiдкритому Новому Свiтi? Так нищити корiнне населення, як нищать iспанцi та португальцi в Америцi, i турки не вмiють. Хай турки - фанатики в своїй вiрi, але ж хiба бiльш терпимi до iнших релiгiй християни? Скiльки вогнищ у Європi вiдпадало, скiльки вогнищ iще палає! Олександр стояв посеред Безiстану, роздивлявся на групи прикутих людей, яких продавали за грошi чи обмiнювали на крам. Як худобу... Бачив, як сидiла мати-українка, обнявшись iз донькою, й благальне дивилася на кожного покупця: купи нас обох, не розлучай навiки. Олександр спитав цiну в людо-продавця, сумно поглянув на жiнку з донькою, похитав головою: не вистачить у мене грошей... Якби то вiн мiг закупити весь цей базар i випустити всiх людей на волю! Бiля мечетi побачив: якийсь райя веде четвiрко своїх дiтей маленьких - i всi калiки. В найстаршого хлопчика ручки по лiктi пообрубуванi, в другого нiжки вивернутi назад. Ще в одного руки й ноги вигнутi так неприродно, що здається: по дорозi йде не людина, а павучок. У четвертого - найменшого - оченят немає. Iдуть, милостиню благають. Жахнувся Олександр, пiдiйшов, дав грошей. Запитав: "Чоловiче, чого то твої дiти такi?" - "Ми їх калiчимо, щоб нам милостиню давали. Iнакше - жити не можемо". Закричав: "Будь же ти проклятий, мучителю власних дiтей!" Кинув райя грошi в лице Олександровi: "Вони й так кривавi, мої акче, так ще й ти слiз туди додаєш, чужинцю!" На базарi безногий сидiв, вимахуючи якимись дивними палицями. Пiдiйшов ближче - сахнувся: нещасний чоловiк вимахував своїми колись вiдрiзаними й висушеними ногами i гукав: "Дивiться, правовiрнi, ось мої ноги, я ними колись ходив!" Олександр довго блукав по мiсту, заходив у найбiднiшi квартали - i вискакував звiдти, мов iз пекла. Так, багато вiн бачив бiдностi i в Чорногорiї, i в австрiйськiй землi, i в угорськiй, але такого жаху, як у Стамбулi, вiн не мiг собi навiть уявити в найкошмарнiшому снi. А майже поряд - небачений блиск i небачена розкiш. Султан, його чаушi, пашi, кадiї - вся ота двiрцева челядь ходить у злотi, а народ вимирає з голоду, а народ гине од вошей та блощиць, од скажених собак, чуми й холери. Розповiдали: забiг скажений пес у мечеть султана Аму-рата. Вигнати собаку з мечетi - грiх. Тiкати з мечетi пiд час молитви - грiх. Перекусав той собака половину вiруючих. Чи не є такою мечеттю й Оттоманська iмперiя, в якiй нерозумний iмам, що читає молитву й забороняє вигнати скаженого пса, є султан? Чи не є отiєю собакою яничарство i вся вiйськова машина iмперiї? Оскаженiв вiрний страж, став кусатися, на смерть заражаючи отруйною слиною всiх, на кого нападе... Петро, що ходив разом з Олександром, був так само насуплений i лютий. Петро добре знав цей край. Вiн, утiкши з яничарської школи, приєднався ще юнаком до повстанцiв Каландара, цього шаленого дервiша, який мрiяв знищити все злото на землi, бо вiд нього, мовляв, усi бiди людськi. "Гяур?" - запитав Каландар-оглу в Петра, i той ствердно кивнув головою. "Я тобi податок за це платитиму, тiльки вiзьми до себе, - попросив Петро. - Дивись, у тебе навiть цигани є, а в них же не вiра, а тiльки пiввiри". Зареготався дервiш Каландар-оглу: "Не буду з тебе брати харадж[140], я не султанський чауш. Iди до нас, гяуре, якщо ти серцем добрий, то ти - наш, а якщо в серцi твоєму - погань, то, навiть iмамом будучи, ти - поганець, гiрший за гяура". Всю Анатолiю обiйшов разом з повстанцями Петро... А коли султанське вiйсько придушило-таки Каландарове повстання, то втiк Петро разом з шаленим дервiшем у Персiю, а звiдти довго добирався до Чорногорiї, де стрiвся з Устею, а потiм i з Олександром. Так от, блукаючи Стамбулом, запитав Олександр у Петра: "Що зробив би ти, ставши султаном?" Петро насупився й довго мовчав. "Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай вiдповiдь. Я хочу знати, що менi робити, як стану султаном". "А може, то надто важка ноша для чесного чоловiка?" - вiдповiв запитанням Петро. "Я тебе питаю не про те, чи варто ставати султаном. Варто. Необхiдно. А ти скажи, що робити, ставши султаном?" Петро згадав дервiша Каландара-оглу й вiдповiв: "Я б, як Каландар-оглу, вирiзав усiх багачiв, а все добро роздiлив би порiвну мiж людьми". - "Як це - порiвну? Колись Оттоманська iмперiя примушувала кожного чоловiка, крiм султана, починати все спочатку, багатство у спадок не передавалося. I що маємо? Все одно були багачi i були бiднi". Петро безнадiйно махнув рукою: "Клятий свiт! Його, мабуть, не переробиш! Але яничарiв та акинджiв я б знищив". - "Чого раптом?" - "Тому що доки будуть яничари та акинджi, доти Туреччина кидатиметься на всiх з вiйною - навiть тодi, коли їй це не потрiбно. От побачиш - скоро буде похiд на Україну чи в Польщу". Щось на другий чи на третiй день пiсля цiєї розмови султан Мустафа приймав у своєму сералi[141] посольство з Вiдня, отже, й Олександра та Петра, чи то пак австрiйських дворян iз сербськими прiзвищами Нiколич та Видич. Кавалькада iз сорока вершникiв пiд'їхала до муру, яким огороджено султанський палац. При першiй брамi стояло близько сотнi озброєних до зубiв капиджiв[142]. Вони мовчки, вороже дивились на прибулих, хоч знали, що має бути посольство : їх попередили з двiрцевої дефтерхани [143]. Вершники проїхали за браму й спiшилися. Тут уже нiхто не мав права їздити верхи. До другрї брами дiйшли пiшки в супроводi двох двiрцевих сановникiв. Знов зупинили їх калиджi i знов треба було показувати охоронцям султанський ярлик. Минули й третю браму. Капиджi вiдiйшли вбiк. Посольство увiйшло в третiй двiр. Якраз напроти брами - дверi султанських покоїв. Олександр вiдчув, як шалено закалатало його серце... Вiдчув лiкоть Петра. Пiдштовхує: спокiйно, спокiйно, графе Олександр, султане Ях'я, ти всього-на-всього дворянин на прiзвище Нiколич... Посольство зупинилося. Олександр поволi повертав голову, роздивляючись навколо. Згадалися розповiдi матерi. Праворуч стоїть терем з євнухами, по лiву руку - будинок, де живуть султановi дружини. Тиша. Наче вимерло все. Стоять у два ряди вояки, залишаючи вузький прохiд для членiв посольства. По праву руку - три тисячi яничарiв. При повнiй зброї - з ратищами, шаблями, пiстолями й рушницями. У бiлих овечих шапках-бирках, бiлий грубошерстий шлик спускається вниз, а попереду, де б європеєць почепив пiр'їну, - проста дерев'яна ложка. Шлик - то символ перемоги, ложка - емблема добробуту. Червонi жупани. Синi шаровари. Стоять - не дихають. Позаду прапор яничарський - червоний, як кров, iз срiбним пiвмiсяцем та мечем Османа. Стоять, мов намальованi ... Тиша. Моторошна тиша-По лiву руку - три тисячi спiшених сипахiв. Теж при повнiй зброї, але одягнутi багатше - iз срiблом та злотом на мундирах. Два турецькi башi, що супроводжують посольство, вклонилися спочатку яничарам, а потiм сипахам. Олександр дивився, як схиляють свої голови посол, його секретар, начальники вiддiлiв. Ось i до них з Петром черга дiйшла. Схилив голову спочатку вправо, потiм влiво. Вiдчув, що треба йти. Пiшов за всiма, дивився, як хвилею схиляються перед ними яничари та сипахи, схиляються низько, майже до колiн, аж рукави-шлики землю метуть. I не розгинаються, аж поки не пройде посольство. Тиша. Тiльки чути шурхiт нiг. Ось уже й самi покої. Зупиняються пашi, зупиняється посол. Зупиняються всi. У дверях з'являються троє: капиага[144], харем-агаси та муха-физлар-ага. Мовчки вклоняються. Посольство рушає в султанськi покої. Тиша, тиша, тиша-Велика палата завiшана перськими килимами. Всi стоять, чогось чекають. Харем-агаси пищить: - Зброя! - Зброї при нас немає, - каже радник посольства. - Обшукати! Коли спритнi руки одного з капиджiв миттю обмацали тiло й одяг Олександра, вiн аж здригнувся. Немає зброї при ньому - це так. Але вiн ще прийде сюди iз зброєю. I хай тодi дрижить Стамбул. Двоє високопоставлених туркiв узяли вiденського посла попiд руки i повели в iншу кiмнату - вже до самого султана Мустафи. Вiдкинули пишнi килими, що прикривали дверi, - i Олександр побачив свого родича, який сидiв на невеликому пiдвищеннi, обкладений з усiх бокiв гаптованими злотом подушками й килимами. Мустафа дивився на тих, що прийшли до нього, - i Олександр бачив у султанових очах, пласких, як в оселедця, таку щиру й одверту порожняву, що йому стало страшно, "I оце володар Туреччини? Який жах!" Пообiч пiдвищення стояли яничари. Тут же поряд - яничарчага - худющий вусань у пишному одязi, який вiнчав фiолетового кольору плащ з рогатими, обшитими золотом плечима, та бiлий рукав на шапцi, що звiшувався мало не до пояса. Права рука кожного яничара лежала на ятаганi, лiва була закладена за спину. Двоє пашiв пiдвели посла до Мустафи. Почався ритуал: посол має падати на колiна, бо ж перед султаном мають падати на колiна геть усi. Але оскiльки падiння посла на колiна могло б принизити державу, вiд якої вiн прибув, треба зробити, щоб посол i впав на колiна, виявивши шану до султана, i не впав, виявивши шану до свого короля. Для цього посол удає, що вiн падає на колiна, а пашi намагаються втримати його, взявши попiд руки. Ось i зараз вiденський посол просто-таки повис у туркiв на руках. Харем-агаси задоволено киває: ритуалу дотримано блискуче, вiденський посол може розраховувати на найщирiшу люб'язнiсть. Непомiтно з'являється драгоман [145]. Посол починає говорити. Олександр-Ях'я не спускав очей з султанського обличчя. Вiн намагався прочитати на обличчi Мустафи хоч одну думку. Все даремно. Мустафа сидить, роздуває щоки, двадцятилiтнiй дурень, якому, напевне, доведеться й умерти дитиною. Потiм усi проходять повз султана, цiлуючи його рукав. Цiлують з поклоном рукав султана з Високої Брами й двоє австрiйських дворян iз сербськими прiзвищами Видич та Нiколич... Потiм вони сидять у султанськiм покої й обiдають. У головному покої їсть сам султан. З дверей знято килими, щоб посольство мало щастя лицезрiти султанiв обiд. Султановi принесли щось на зразок велетенського обертового столика-тацi. Сiмдесят озброєних служникiв поставали в ряд i, передаючи один одному тарiлку за тарiлкою, подали султановi сорок страв. Мустафа довго роздивлявся принесене, затим почав крутити пальцем столик-тацю. В очах харем-агаси - втома i терпiння. Султан поводиться як дитина, але на все те - воля божа. "Прабабо моя Роксолано-Хуррем, - подумав тодi Олександр. - Моя мати казала, що ти, вагiтною будучи, вино й горiлку пила, аби отруїти ще в утробi майбутнiх султанiв... Ти досягла свого. Твiй син, султан Селiм Другий, став називатися ще й Местом-п'яницею. Твої онуки були розпусники й дурнi. А ось цей Мустафа - то вiн просто iдiот... Твоя отрута не передалась менi, Роксолано-Хуррем. Але ж я й не султан!" - Ги-ги-ги! - почулося з султанського покою. Це великий Мустафа розкрутив столик-тацю так, що з нього стали падати тарiлки зi стравами... Козацька армада йшла на Туреччину. Спокiйно спав Трапезонт. Не чекав бiди Синоп... Попутний пiвнiчний вiтер невтомно гнав крiзь нiч випнутi вiтрила козацьких чайок. Олександр труснув головою, намагаючись вiдiгнати вiд себе нав'язливi думки. Пiшов на нiс, звiдки чулися приглушенi голоси. Йшов, намагаючись не зачiпати козакiв, що спали, повкривавшись хто свитою, хто старим парусом, хто повстяною накидкою. Ще на вiдстанi упiзнав голос Джузеппе. - Ну ясно, це Джузеппе тут просторiкує, - вийшовши на нiс, сказав Олександр по-iталiйськи. На що Джузеппе негайно вiдповiв: - Вправляюся в мiсцевiй мовi. - Вправляйся, вправляйся, - пробурчав Олександр i став позад нього, зiпершись на борт. Бiля Джузеппе сидiли Петро, Недайборщ, Йон, а також Максим Балабай. - Так отож менi й кажуть: як пiдеш на кладовище, до того пам'ятника, - Джузеппе поглянув на Олександра й по-iталiйськи пояснив: - Я кажу про той мармуровий пам'ятник у Трiєстi на кладовищi доньї Аннеттi дi Пiццоло... - I, знову повернувшись до слухачiв, вiв далi: - ...То побачиш опiвночi, що той пам'ятник до тебе верне обличчя... Йон голосно кашлянув i озирнувся. - Засперечалися ми з хлопцями на барило вина. Я кажу: пiду подивлюся. Кажуть: iди! Настає вечiр. Ми з хлопцями сiли, випили. Було нас четверо. Випили вiдро. Небагато, як на доброго лицаря, чи не так? Пiшов я... Мiсяць свiтить - бiлий такий, мов у саван вбрався. Менi на душi - не сказав би, що весело! Але йду. I от дивлюся - стоїть! Вона! Точно-точнiсiнько! Стоїть, не ворушиться. Я дивлюся - не дишу. Коли бачу - це точно, хлопцi! - бачу: повертається до мене! Тут у мене серце - дриг-дриг-дриг - i в п'яти. Джузеппе замовк. Хлюпало море. Свiтили зорi. Сяяв мiсяць над морем - такий же, як i в розповiдi Джузеппе: бiлий, наче в саванi. - Холодно щось стало... - пересмикнув плечима Джузеппе. - Чи нема в кого сьорбнути, горлянку промочити? Недайборщ вiдстебнув баклажку, подав. - На, пий, тiльки не все. Джузеппе надпив, голосно крякнув i повiв розповiдь далi: - Повертається, значить, а душа моя - в п'яти. Пропав, думаю. Коли дивлюся - iде! Iде!!! I просто до мене... Хочу тiкати - ноги не несуть... А вона пiдходить, мовчки бере мене за руку й веде. Рука - холоднюща. А вона тягне мене - та так сильно, що мої скам'янiлi ноги вiдриваються од землi й починають iти! Я йду, озираюсь i - о жах! - бачу: кладовища нема. Порожнiй степ i дрiбнi кущики... Заплющив очi й iду. А вона веде й веде... На смерть. Нi, думаю, нiж помирати отак, помру, як лицар. Застрелюся! Полiз за пояс, вийняв пiстоля, приклав до серця. I так жаль стало себе! Може, спробувати вiдiгнати нечисту силу? Але як? За лiву руку мене веде нечиста сила, в правiй руцi - пiстоль. Почав пiстолем хрестити ту нечисту силу. Не пускає. Ну, думаю, треба стрельнути. Але куди? В серце? Так то для нечистої сили нiщо. В голову? А що їй вiд того? Ах, думаю, куди бог звелить, й бабахну!.. I бабахнув. Чую - нечиста сила випускає мою руку й падає. А я - на неї. I тут в очах завертiлося все, як у пеклi - i я заснув. А вранцi нас з нечистою силою знайшли на вулицi Трiєста. Нечистою силою виявився мiй приятель Вiнченцо. Каже, що я пiшов нiбито не на кладовище, а в iнший бiк. Так вiн мене наздогнав, повiв на кладовище. А я сп'яну бабахнув його пiстолем по головi... Олександр, посмiявшись, вернувся назад, на корму. Не спалося, не лежалося. Все ближче й ближче Туреччина... - Як-то вона його стрiне? РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ, _ у якому Селiм-ага здивує i своїх пiдлеглих, _ i своїх бранцiв, i себе самого... _ Буджацька орда ще не вгамувалась, але ода-башi Селiм довiдався, що велика її частина подалася брати ясир за Прутом, i вирiшив, що бiльше не можна сидiти в батурi й чекати на милiсть божу. Зрештою вiн має хоробрих воїнiв, має добру зброю... Однiєї ночi барка з полонянками та яничарами знялася з якоря, i швидкий Днiстер понiс її до моря. Галя все ще не могла отямитися пiсля пережитого в батурi потрясiння. От i зараз вона сидiла в каютi (Ривка спала поруч) й плакала. Уже настала глупа нiч. Судно здригалося пiд ударами хвиль. Спали невольницi в трюмi. Закутi в кайдани, спали полоненi повстанцi-богданцi. Хтось постукав. Галя знала - це ода-башi Селiм. Поправила хустку на головi. Укрила сонну Ривку. Хай заходить. Зайшов. Розгублено дивиться своїми блакитними очима. Синя пляма над бровою здригається. Галя вiдвернулася. - А справжня туркеня мусила б прикрити лице, коли заходить чоловiк, - сказав Селiм. - Я не туркеня, - рiзко вiдповiла Галя. - Ти сказала, що зрiкаєшся своєї вiри... - Якби на ваших очах християни мучили ваших одновiрцiв, ви теж би занапастили свою душу, - глухо вiдповiдала дiвчина. - Нi, не занапастив би... - Бо ваша душа вже й так занапащена. Ви - яничар, зрадник свого народу. - Якого це народу? Ти знаєш, як зветься мiй народ? - Знаю, що ви не турок. От що я знаю. Селiмове обличчя посуворiшало. - Я - воїн Мухаммеда й аллаха. Я несу вiру в усi кiнцi свiту. Чiнгiсхан сказав: "Найщасливiпiою людиною на землi є та, що жене розгромлених ворогiв, грабує їхнє добро, скаче на їхнiх конях, милується сльозами людей, цiлує їхнiх дружин i дочок". - Так може говорити тiльки розбiйник... - Коран теж говорить: "Меч є ключ до неба: одна краплина кровi, пролита за боже дiло, бiльше вгодна господовi, нiж два мiсяцi посту й молитви". - То вбийте мене - можете сто лiт не ноститися й не молитися. Селiм насмiшкувато подивився на Галю. - Ех, Галiя, Галiя, ти забуваєш, що ти вже туркеня. Вiддамо тебе за якогось агу чи вiзира... - Продасте, а не вiддасте, - в очах у Галi блиснули сльози. Заворушилася Ривка, пiдвела голову й тут же заховалася пiд ковдру. Ода-башi покусав свiй тонкий вус. Глянув на Галю, сказав: - Ходiмо на палубу. Галя накинула на плечi кожушанку й вийшла услiд за Селiмом. Вона переступала через якiсь клумаки, через соннi тiла... На палубi було темно. Вiтер був сирий i пронизливий. Та була в ньому якась дивовижна весняна м'якiсть. Вiтер пахнув землею й зеленню... Галя стала бiля облавка й задивилася в блискучу од зiр воду. Знову захотiлося плакати... Ну, чого вiн вiд неї хоче, цей яничар? Селiм стояв тут же. - Ех, Галiя, Галiя, - зiтхнув вiн. - Я не Галiя... Я - Галя. - Галiя... Все-таки Галiя... Ти згадаєш колись яничара Селiма, коли будеш значною господинею. А яничаровi Селiму до смертi судилося жити самотнiм. - Я щодня його згадуватиму. Щоночi проклинатиму. За те, що вiн забрав у мене волю й щастя... - Аллах так велить... - Велить чинити лихо?.. Живе на свiтi, десь аж у Чорногорiї, нещасна жiнка з нашого села - з Сугакiв... Вона вийшла замiж, та через три днi її чоловiковi одрубали голову. А коли народився син, то забрали його в яничари... - Так треба, - камiнним голосом вiдповiв Селiм. I повторив: - Так треба! - Кому? Навiть конi - й тi мають iмена, навiть собаки - i про тих знають, якого вони роду-племенi, тiльки яничари - безiменнi, як стрiли... - Чому ж - безiменнi? - озвався Селiм. - Мене Селiмом звуть. - Селiмом? А може, ви Савка або Степан?.. Устиного сина звали Тодорком. Як тепер його називають? Ахмед? Мустафа? Оман? Може, його вже на свiтi немає... А бiдна Устя жде, думає, що ходить по свiту її Тодорко iз знаками, виколотими чинським чорнилом на ступнi та над бровою... - Чинським чорнилом? - стрепенувся Селiм. - А що вам з того?.. - Нiчого... Нiч така темна... Як чинське чорнило... Вiн повернувся до Галi - i вона в темрявi побачила його обличчя зовсiм близько бiля себе. - Ти проклинатимеш мене? - глухо запитав яничар. - Проклинатиму, - так же глухо сказала Галя. - Проклинатиму, бо ви силою взяли мене, силою змусили взяти найтяжчий грiх на душу. - Вiра Мухаммедова - то не грiх. То - щастя. Ти - дурна... - Хай воно згорить, те ваше щастя! Селiм нiчого не вiдповiв. Судно здригалося на хвилях, тремтiли зорi в небi... - Так де, ти кажеш, живе ота жiнка, що її Устею звуть? - тихо спитав Селiм. - Десь у Чорногорiї... її брат торiк тут був, казав менi. - А брат де?.. - Не знаю. Казав, що приїде ще в село. Щоб мене побачити... - Спохопилась. - А тобi що? Хочеш i їх пiймати? Галя зiтхнула i витерла сльозу. - Ти його любиш, так? - запитав Селiм. - Люблю... Я побачила його очi - блакитнi-блакитнi, як чисте небо... Я побачила його добре лице. Я побачила, як вiн пив подану мною воду, а потiм скочив у сiдло та й помчав... Казав, що приїде... Йому вже багато лiт... А ти - навiщо ти живеш на свiтi? - вона забула, що до ода-башi треба звертатися на "ви". - Що ти зробив доброго людям? Що? Що? Що? Що ти скажеш своєму боговi, як умреш? - Цить! - ударив кулаком по дошцi Селiм. - Ух, який же ви страшний народ! Я тепер розумiю, чому такi у вас козаки. - Якi? - Запеклi... - А вони нiчого не мають: нi злота, нi привiлеїв. Тiльки своєю запеклiстю й тримаються... А iнакше - вся Україна пiд турком була б... А хiба можна жити без України?.. - А то вам краще - пiд поляком? Ну? Чого мовчиш? - Все одно - проклинаю. Ти забрав у мене батькiвщину... Селiм мовчав. Вiн щось думав. Потiм обернувся на палубу, гукнув: - Урхане! До мене! - Що там ще? - незадоволено пробурчав у темрявi Урхан, але пiдiйшов i виструнчився перед ода-башi. Селiм щось тихо сказав йому по-турецьки. Урхан здивовано витрiщився на ода-башi. Селiм розсердився, майже вигукнув: - Бери з собою десятьох яничарiв, дiставай коней - i негайно мчи з Галiєю в село Сугаки. Такий мiй наказ. Даю тобi сотню червiнцiв. Урханова пика витягнулась. - Ти не розумiєш? Одвези цю дiвчину додому. А я з рештою загону повернуся, як тiльки судно пiде в море. Все. Ясно? Урхан мовчав. - Виконуй! Ну? - iз загрозою в голосi сказав Селiм. Галя нiчого не розумiла. Судно пристало до берега. Через кiлька хвилин десяток яничарiв, Селiм i Галя стояли на сушi. Селiм пiдiйшов до дiвчини. - Прощай, Галiя! Вертайсь у свої Сугаки. Не проклинай яничара Селiма. Вiн теж людина. Вiн ухопив її могутнiми руками, притис до себе, аж у дiвчини подих забило, й поцiлував. Галя мало не зомлiла - так усе це було несподiвано. Потiм вiн поставив її на землю, стрибнув на судно i закричав: - Рушай! Чомусь вихопив шаблюку i щосили рубонув по поручнях... Матроси вiдштовхнули баграми судно вiд берега i, пiдхоплене Днiстром, воно швидко зникло в темрявi. РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ, _ у якому автор спробує розповiсти _ про морську та сухопутну баталiї при Трапезонтi _ ...I знову навколо нiч. Козацька армада, не зупиняючись, пливла на пiвдень, на пiвдень... Ще при заходi сонця побачили вдалинi синi гори. Вони сторожко виглядали з-за обрiю, мовби видивляючись, що то робиться на морi. Недайборщ показав батогом (вiн завжди стирчав у нього з-за халяви) на гори й мовив: - Оце, отамане, як бог нам поможе вiтром, то десь пiсля пiвночi прибудемо до Трапезонта... На чайках мовчали. Всi вдивлялися в синi гори, що хмарою повисли на обрiї. Нiч упала швидко. I вiтер, що досi гнав чайки вперед, ущух. - За весла! - пролунало над морем. Козацький флот не зупинявся й на хвилину... Клюсик, як тiльки стемнiло, пiдкликав до себе Яремка i дав йому в руки якусь рiч. - Оце, хлопче, бурдюк з-пiд вина чи кумису. Дуже гарна штука. Прив'яжи до себе й нiчого не бiйся. Як скине хвилею чи ще чим у море, надувай його, зав'язуй, тримайся - i все буде гаразд, як кажуть латиняни. Не втопишся... Ось глянь, як це робиться - i Клюсик став надувати шкiряний мiшок. Бачиш? - Бачу, - кивнув Яремко. - А зброю ви менi дасте? - Зараз - нi, - сказав Клюсик. - Зброя потрiбна дорослим. Ти ж i стрiляти не вмiєш... I взагалi - сиди в схованцi... Козаки дружно налягали на весла, i чайка продовжувала свiй полiт по хвилях, вона мчала