ого раба божого. Говорили також, що нiби якийсь парубок iз-за ревнощiв утопив там свою кохану i баби ще й зараз чують, як в нiч на Iвана Купала, особливо перед свiтанком, вона рве на собi коси i стогне, присягаючись, що нi в чому не винна; що нiби два розбiйники, пограбувавши пана Горонецького, iшли зимою через лiд та й заходилися дiлити награбоване золото. Золото подiлили, а краденої сивої шапки не могли, стали за неї битися i провалилися у той вир. I ото зимою, якраз на водохреща, коли лунко, як пострiли, трiщить вiд морозу лiд, старi люди кажуть, що то розбiйники дiлять шапку i стугонять головами об кригу, через те вона i трiщить. Багато страшних легенд складено про той вир, i Тимко хоч i не вiрив у них, проте кожного разу, коли плив Ташанню, обминав страшне мiсце. Але зараз якось зовсiм забув про нього i опам'ятався лише тодi, коли човен рвонуло вбiк, вiн перевернувся i холодна вода стьобонула Тимка по самi нiздрi, закрутила його, всмоктуючи в чорну глибину, що в'юнилася пiд ногами густими русалчиними косами. Тимко шалено загрiбся руками й ногами, але одежа на ньому намокла i в'язала кожен рух, човен вiднесло течiєю, так що Тимко вже'не мав нiякої надiї врятуватися на ньому i, напружуючи всi свої сили, з жахом вiдчуваючи, як вони тануть з кожним рухом, пробивався вплав до берега. Подолати швидку течiю влiтку голому чоловiковi й то тяжко, взимку ж неможливо. Тимка стало тягнути вниз, i хто його знає, чим би все закiнчилось, та нагодився на ту хвилю Джмелик на човнi, що для забави ганяв остами щук на мiлководдi. Вiн i врятував Тимка, забравши на своє суденце. Коли Тимко, мокрий, посинiлий, ляскаючи зубами, вилiз на берег, Джмелик повеселiв очима: - А ти, видать, хлопець крiпкий. Смерт,ь мовчки приймав. Другий би на твоєму мiсцi горланив так, що й по хуторах чути було б. Тимко мовчки зняв iз себе сорочку, викрутив її i, вже не надягаючи на себе, хльопаючи холошами, побiг задвiр'ями додому. Мати, побачивши сина, переполошилася, затопила пiч. Тимко переодягся в сухе, випив настояну на перцевi пляшку самогону i двi доби вiдлежувався на печi. Пiсля цього ще кiлька днiв не виходив на роботу в артiль, а бродив по двору з обмотаною рушником шиєю, виконував нехитру домашню працю: рубав дрова, вичищав з-пiд корови, хотiв ще й льох поправити, та мати не дала, - коли б не простудився. Всi Тимковi товаришi були на роботi, так що до нього нiхто не приходив. Один Павло являвся кожного вечора, сiдав на лавi бiля дверей i так димiв цигаркою, що не видно було нi вiкон, нi дверей. На третiй день своїх вiдвiдин, коли Тимковi зовсiм покращало, Павло порадив, як лiчитися вiд простуди. - Пареними кiнськими кiзяками обкладайся. У нас у Забродi всi так лiчилися. На п'ятий день заявився Марко. Прибiг, як завжди, веселий i рудий. Тимко якраз готував коровi мiшанку. В хлiвi пахло житньою соломою, кiзячками i коров'ячою шерстю. - Щастить тобi, як утопленику, - засмiявся вiн. - Орися кличе. Тимко перестав ворушити вилами. - Де вона? Але Марко, замiсть того щоб вiдповiсти, став детально розповiдати, як все це сталося: - Прибiгає, значить, до мене Ганнуся i каже: "Бiжи до Тимка i скажи: Орися його хоче бачити". Ну, я картуз на голову... - Де вона? - уже крикнув Тимко. - В шелюгах. - Наклади за мене коровi i будь тут, доки я повернуся. Накинувши на плечi кожушок, Тимко прослизнув через хворостянi ворiтця, що вели до яру. Крутою стежкою помiж могутнiх осокорiв, що виблискували вгорi нiжним листом, спустився до потоку, крадькома пiшов низиною яру. Тут було тихо й безлюдно. Тiльки вдалинi, на гирлищi, де вичовганий сонцем до сяйва потiк, рябiючи брижами, з розгону вливався в Ташань, метка дiтвора злодiйкувато тягла з пристанi Бовдюгового човна, щоб помандрувати в сагу за шпичаками. На лiвому боцi яруги, на вiдлозi, - слiпучо-бiла товчениця пiскiв, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко хмурить брови, промацує очима шелюги. - Орисю!.. Тиша. Зелене хитиво шелюгiв, вибiлений сонцем пiсок, на ньому свiжi слiди дiвочих каблучкiв, запетльованi, неспокiйнi, як у нюшкуючої лисички. Тимко рушає по тому слiду i бачить: сидить задумана, обiпнута чорною шаллю, лице блiде. На шелест його крокiв рвучко обертає голову, очi сухi, пекучi. -Ти давно тут? - питає Тимко, сiдаючи поруч. - Заждалась уже... Вiд шалi на блiде лице лягає чорна тiнь, губи кривляться в скорботi, довгими пальцями неспокiйно перебирає китички на платковi. - Чого кликала? Орися гнiвними рухами оголює ногу вище колiна: по бiлому тiлу вiд стегна до литки стiкають синi п'явки батожиних ударiв. - Тимоньку, милий, що менi робити? У вир кинусь! Жмакає в руцi кiнчик шалi i раптом, закрившись нею по самi очi, тремтить плечима, жалiсно зiгнувшись, опустивши на груди косату голову. Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зiтхає: - Потерпи трiшки... Орися схоплюється, як чайка вiд пострiлу, страшна блiдiсть криє обличчя. - Я не милостинi просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти... Чом тебе у тому вирi не закрутило навiки, будь ти проклятий! Голос її дивно заглух, i вона, зiрвавши з голови шаль, швидко пiшла в шелюги. Висохлий на сонцi пiсок зараз же засував її слiди. Тимко не побiг за нею. Вiн сидiв на пiску, широко розставивши ноги i впершись долонями в колiна i, збоку глядячи, можна було б подумати, що це сидить бравий парубок, якого ще не ранило дiвоче серце, не звели з розуму дiвочi коси. Тiльки чому ж так покарьожились його плечi, чого вони так враз по-старечому погорба-тiшали, чого так зiв'яли його сильнi руки i в такiй гiркiй задумi поникла його голова? Довго сидiв вiн нерухомо серед пiщаної пустелi, пiд синiм небом, на теплiй вiд сонця землi, на якiй, одначе, не так-от легко жити людинi. "Що ж, - думав вiн, дивлячись на розметанi вiтром бiлi хмари на обрiї, - був би у мене рiдний батько, може, i благословив би нашу з тобою любов, Орисю, притулок нам дав. А то байстрюк я. Куди пiдемо з тобою, коли в нас нi двору, нi тину? От i виходить: пiдождать треба трiшки. Зiпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тодi й балачка друга буде. Нiчого, потерпи, але за твої синяки вiдiллється комусь солоненькими сльозами". Вже аж пiдвечiр, коли яруга крилася сутiнками, покинув Тимко шелюги. ХIII За зиму прання поназбиралося чимало, i Орися з матiр'ю золили його в жлуктi цiлий ранок. Погода стояла тепла i сонячна, так що шибки на вiкнах аж миготiли, горобцi кублилися в стрiсi i так цвiрiнчали, що аж виляски ходили по двору. Орися розпашiла вiд роботи, в щоки пломiнь б'є, локони бiлого волосся поприлипали до вискiв. Мати носить воду, а Орися вiджимає, коралове намисто з побрязкуванням плигає на грудях. - Кiнчай, дочко, вiджимати та йди полоскати на вир. Погода сьогоднi сонячна, з вiтерцем, до вечора й висохне. Орися склала бiлизну на возика i рушила до Таша-нi. "О господи, господи, - зiтхнула мати, дивлячись їй услiд. - Зовсiм змарнiла дiвчина за тим гайдамакою. Одна тiнь залишилася. Е, пiшли тепер дiти, та тiльки не такi, як ранiше, що батька та матiр слухали, а iншi, розумнi та дрюкованi, що рiдних i вухом не ведуть, бокаса вiд них ходять. Ранiше, бувало, назнає парубок дiвчину, то зараз же й скаже батьковi та матерi, а тi пiдуть на розглядини, роздивляться, що воно за людина, чи до пари, чи роботяща, чи на здоров'я гожа, а тепер? Приведе до двору за руку, опустить очi та: "Оце мамо, мiй чоловiк". Хоч плач, хоч скач. Усе тобi весiлля. Усi й розглядини. А хто вiн? Що вiн? Якого батька син? Який по роботi? Який з нього господар? Що воно для життя за чоловiк буде? Того не питай. Ох-хо-хо! Нi, таки другий тепер вiк, та й годi. Ми по одних стежках ходили, а дiти нашi ходять по iнших. Так воно, мабуть, долею призначено. Тiльки хто ж для своєї дитини лиха бажає? Хочеться, щоб вона була щаслива, щоб i чоловiк у неї був при здоров'ї i щоб не п'яниця, щоб дочку любив, умiв хлiб заробляти та, чого вже там критися, щоб i нас, старих, не зобижав на старiсть". Так роздумувала Одарка, сидячи на ослiнчику бiля хати, а Орися мiж тим пхала поперед себе вiзочок до берегiв Ташанi. Стежка вела горбом, пiсками, а Орисю тягло до яру, i вона повернула туди тiльки того, щоб проїхати мимо садиби Вихорiв. З горба їй видно все подвiр'я, як на долонi: хату, хлiв, пасiку, та Орисi того не потрiбно, вона вперто шастає очима по всiх закутках, але того, кого волiють її очi, кого бажає розтривожене серце, немає - один Йонька сидить навколiшки перед дривiтнею в облiзлiй шапцi та латаному пiджаку, сiче хмиз сокирою. Враз серце Орисi зайшлося тупим, ниючим болем: вона бачить розiп'яту на тину для сушки Тимкову сорочку, вишиту хрестиком, i пригадує, що то вона ту сорочку вишивала крадькома вiд матерi, вiд подруг, вiд усiх людей на свiтi, вишивала найкращою заполоччю, купленою аж у самих Ромнах, i як вона, вишиваючи, милувалася узором, колола до кровi пучки, та не чула болю. "Ет, що тепер згадувати. Торiшнього снiгу не вернеш". I вона навмисне усмiхнулася, щоб вiдiгнати сумнi думки, але усмiшка вийшла змученою, жалюгiдною, i щось стисло їй горло, заслало очi, i вона вже не бачила, куди штовхала возика. Чарiвний свiт з голубим небом весни i неосяжнiстю далеких просторiв, серед яких волею молодостi Орися повинна була летiти, як голубка до сонця, втратив для неї звабу i був звичайним, непомiтним, буденним, чорним i осоружним Для неї. В тихiй замрiї, убита своїм горем, приїхала до рiчки. В Ташанi вода як синькою розведена, i синi хмари киплять у нiй, миються гнiвною хвилею, яку безупинно гонить свiжий вiтер-весняк. Хвиля хитає комишi, вiшає на кореневища верболозiв лиштви бiлої пiни. За Ташанню дiброви стоять у весняних розливах, а вiд чорного дуб'я i тiнь у водi чорна, i сама вода чорна, i брижi там ходять вiд вiтру дрiбненькi, але воронi, роздратованi, в несупокої. Вiд дубової кладки, схованої помiж густими вербами, пружинами розпускаються водянi кола. "Хтось пере. От розговорюся, i зараз же стане легше", - думає Орися i ставить вiзочок бiля верболозового куща. Вона вже вiдкриває вуста, щоб сказати "здрастуйте", i враз бачить на кладцi Лукерку: спiдниця пiдгергана, хустка з'їхала на потилицю, очi здивованi, але спокiйнi, широко вiдкритi, в руках шматурина зависла, стiкає iз неї прозора вода на товстi, литкастi, червонi вiд води, босi ноги. - Ну, як воно переться? - питає Орися i становиться й собi на другий кiнець кладки. - Так собi. Вода тiльки холодна. Перуть мовчки. Хвиля пiниться бiля нiг, злизує з кладки сiру каламуть. Нарештi Орися не витримує: - Ну як? Ходить до тебе Тимко чи вже покинув? '- А в тебе за ним сохне серце? - За таким шаливiром? Ха-ха! У мене тепер Сергiй. Вiн Тимковi не пара. - Кому що. Одному сокiл, другому - ворон. Синя хвиля знову лiзе на кладку, миє Орисi чобiтки, а їй здається, що вона їй серце язиком лиже. - Що ж, любить вiн тебе чи так... грається? - Не знаю. Я його не питала... Лукерка переполоскала бiлизну i тепер прала всякий дрiб'язок: занавiски, лiфчики, рушнички. I серед цього дрiб'язку кинулася Орисi в очi одна рiч, вiд якої вона хитнулася, як вiд чорної блискавки: це була звичайна носова хусточка, обшита по краях червоною заполоччю, в кутику два кетяги червоної калини i пiд ними двi лiтери "Т. О." Але не хустинка привела Орисю в сум'яття, а спогад, зв'язаний iз нею. На початку зими в хатi-читальнi гуляла молодь. Слiпий Вихтiр грав на гармонiї. Денис на бубнi. Орися танцювала iз своєю подружкою Ганнусею, потiм iз сiльськими хлопцями, потiм з хутiрськими i була особливо збуджена, смiялася тим раптовим смiхом, яким смiються молодесенькi дiвчата, коли їх хто-небудь залоскоче попiд пахвами, зазивно спiдлоба стрiляла на хлопцiв блискучими очима, щипала дiвчат i взагалi бiсилася, не маючи сили стримати розпишнiлу, розквiтлу дiвочу енергiю. I враз почула, як хтось мiцно схопив її за руку. Вона обiрвала смiх i, озирнувшись, побачила Тимка, що жагуче свiтив на неї своїми гарячими очима. Вона усмiхнулась йому присоромленою i якоюсь трохи розгубленою усмiшкою, слабо труснула рукою, щоб вирватись i раптом, сама не знаючи чому, i почервонiла так, що в неї аж сльози виступили на очах. I тут з нею сталося те, чого нiколи не бувало ранiше, коли вона реготала парубкам в обличчя, насмiхаючись з їхнiх залицянь, - вперше вона опустила перед парубком своє обличчя i з приємною млостю в усьому тiлi вiдчула, як з його руки тече по її жилах щось гаряче, хвилююче, що заставляє завмирати серце i стискуватися в солодкому болi. - Ходiмо танцювати, - сказав вiн їй, дихнувши в лице запахом тютюну, змiшаного з запахом пiдсмажених соняшникових зернят. Не чекаючи її згоди, грубо потяг в коло танцюючих. Вона поклала йому руку на плече i пустилася в танець, але вже без тiєї смiливостi, яка в неї була ранiше, коли вона танцювала з iншими хлопцями. Вiн тримав її в руках мiцно, безцеремонне, вона й не противилася тому, але їй якось робилося жарко, i вона вся палала тiлом i лицем. Музика гула, вiд шаленого кружляння наморочилася голова, один раз Орися заточилася, але Тимко пiдтримав її рукою, спалив бiлозубою усмiшкою. - Що це ти, дiвко, гривеники збираєш? - засмiявся вiн, розгарячуючи її ще бiльше в танцi i ще сильнiше кружляючи навколо себе. Вiд цих слiв її ще бiльше кинуло в жар, вона вийняла iз рукава пальта хустинку i хотiла витертисобї чоло, але Тимко вихопив її i заховав до кишенi. Орися кинулася вiднiмати, але не так-то легко було це зробити, бо вiн мiцно боронився. Потiм вони поверталися вдвох додому. На Ташанi голубiв лiд, трiщав i лопався вiд морозу, вiтер злизував на ньому снiжок, порошив очi; iз Беєвої гори червоною дiжею котився мiсяць, бризкав iскрами на бiлi замети. Припорошенi бiлим снiгом, стояли хати, мiж тинами через усю вулицю лежала голуба тiнь. Тимко та Орися зупинилися в затишку бiля чийогось хлiва, парубок обняв дiвчину, поцiлував її - то був перший поцiлунок, який вона одержала вiд хлопця, i той поцiлунок пройшов морозом по тiлу i гарячою, захльостуючою хвилею хлюпнув у серце. Ось чому, коли Орися побачила свою хустину в руках суперницi, гаряча кров ударила в обличчя i затуманила голову. - Дай сюди хустину, - сказала вона тихо, дичавiючи очима. - А навiщо вона тобi? - вiдсторонилася Лукерка. Тодi Орися плигнула, як дика кiшка, i вчепилася Лукерцi в коси. - Тимка тобi захотiлося, сучище? Тимка? - примовляла вона, важко дихаючи i скажено сiпаючи суперницю за волосся. Як двi вовчицi, водилися вони на пустельному ташанському березi, готовi з'їсти одна одну. В Лукерки трiснула кофта, i бiлi гудзики пороснули в траву. Тодi Лукерка простягла руку, щоб зiрвати iз Орисi намисто, але Орися стусонула її так .в груди, що тяжка i неповоротлива Лукерка зашкопер-тала ногами i бовтнула у воду. - Р-ря-туй-те-е! - закричала вона, борсаючись у синiй ташанськiй хвилi, розпускаючи дзвоном по водi рясну спiдницю. - Топись, топись, одною гадиною менше буде, - припрошувала її з берега Орися. - Так i знай: побачу ще раз iз Тимком - очi кислотою повипiкаю! Тебе свої хлопцi рблапали, так ти до наших лiзеш?! Сварку насилу розiгнала Охрiмова жiнка Федора, що на той час шукала теляти в берегах. - I стида вам немає, i сорому! - батькувала вона, розмахуючи прутом. - Ану-те, розiйдiться, бо зараз на чиїйсь с... дубець поб'ю! - А ти звiдки така вишморгнулася? - взялася в боки Орися i войовничо повела плечима. - Сама вже забула, як за свого здохлого Охрiма людям вiкна вибивала? - Аби тобi язик поприщило за таку брехню!.. Парубки вiд тебе сахаються, так ти вже на жонатих кидаєшся? - А тебе що? Завидки беруть? - пiдступила ближче Орися, нарочито випинаючи крiзь кофточку твердi, як динi-дубiвки, груди. - Замовчи, бо тут по тобi й вода одсвятиться! - Завидки берiть! - вела своє Орися. - То на попелi посидь, охолонеш трiшки. Так Орися пересварювалася, аж доки не заїхала далеко за лози, що вже не стало їй чути Федориного голосу. Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою, подряпане, з гостро блискучими очима обличчя доньки. - Вовки за тобою гналися, чи що? - допитувалася мати. - Нi. Вовчицi, - криво усмiхнулася Орися. - Я тiкала вiд них лозами та й подряпалась. Бiльше вона нi слова не сказала матерi, а, наклавши на плече гору прання, пiшла розвiшувати його на тину та на ворячиннi. XIV Село аж ахнуло, коли дiзналося про те, що Павло Гречаний працює на фермi. "Та в нього ж зроду коров'ячого хвоста на подвiр'ї не було! - дивувалися люди. - Вiн не знає, як коровi й сiчки нарiзати та мiшанки замiшати! Кумедiя..." Дивувався й Оксен постiйним вимогам Дороша вiдпустити Павла для роботи на фермi. - Ну що ти в ньому побачив? - потискував плечима Оксен. - Його руки тiльки для лопати годяться, а не для роботи на фермi. - Нi, ти менi вiдпусти його. Зроби люб'язнiсть,-- наполягав Дорош. - Ну, коли тобi так припекло, то бери. Тiльки попереджаю: запаришся з такими робiтниками. Павло день i нiч спатиме.. Кузь язиком телiпатиме. Натурально. - Нiчого. Це вже мiй клопiт. А до тебе прохання - купити їм халати i гумовi чоботи. Обносились зовсiм, одне рам'я висить. Ти наш каптенармус i для солдатiв обмундирування не жалiй. - Гм. Це ти щось нове придумав. А де ж я для такої розкошi грошей вiзьму? Iз своєї кишенi викладу? - Чого зi своєї? З артiльної. - У нас не шахта й не завод, щоб спецiвку купувати. - Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу вiддаси. А ми душi не просимо. Дай нам трохи грошенят. На фермi заводилися новi порядки. На стiнi висiв режим дня, про який зроду нiхто не чув, доярки ходили в халатах, пiдсмiюючись одна з одної i з подивом сприймаючи чудернацькi, на їх думку, нововведення Дороша, який говорив, що треба вчитися, як доглядати худобу, багато читати лiтератури, слухати бесiди зоотехнiка, агронома i т. д. Одним словом, дуже багато працювати над собою, щоб стати справжнiми тваринниками. Спочатку всi працiвники ферми дивувалися зачинанням Дороша, ставились з недовiрою: мiський, мовляв, учений, тому й вимагає хазяйнування по книгах. Дорош бачив ту недовiру, але вперто ламав її. Годiвля худоби провадилася за графiком, молодняк випоювався молоком, чергування на корiвнику було регулярне. Дорош пояснив також, що згiдно з новою постановою уряду хороша робота на фермах буде заохочуватися додатковою оплатою. Це повiдомлення подiяло на робiтникiв ферми куди бiльше, нiж пустi балачки, бо люди зрозумiли, що якщо вони добре працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо пiд лежачий камiнь вода не потече. Особливо це зрозумiв Кузь. Кожного ранку вiн приходив разом iз Павлом у кабiнет Оксена i говорив, знiмаючи шапку: - Значця, так. Воно, може, то й невигiдно, так зате нам пiдпира: продавай к лихiй годинi ялiвок та купуй таких, щоб телилися. Норми по надою ми не виконуємо, а корма йдуть. - Добре. Ми це питання утрясемо. - А ти не тряси, а залигуй корiв та веди в район, - гарячився Кузь. Павло, приходячи на обiд, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною. - Оце купили двi корови, - повагом розказував вiн, сiдаючи за стiл в своєму сiрому халатi, що робив його схожим на коновала. - Одна ряба, друга рижа. - Радiй, радiй, - бубонiла Явдоха, гримаючи чавунами. - Побачимо, що ти заробиш на тiй фермi. - А тобi все мало! - обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусiв аж пара йшла. - Не мало, а люди зi своєї роботи щось мають, а ти весь вiк сухий хлiб їси. - Аби ти менше гавкала, - спокiйно радив Павло. Але одного разу вiн здивував Явдоху не на жарт. Пообiдавши, полiз мiж горшки, вибрав глечика, обмотав його мотузкою за шийку так, як ото обмотують мазницю, та ще й виважив на руцi, чи мiцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що вiн збирається на здобутки до сусiдiв. Не раз уже було таке, що заявлявся Павло до Вихорiв, чи до Бовдюгiв, або ще до кого-небудь iз кутчан, сiдав на лаву i, помовчавши, з годину, говорив: - Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов? - Скажете... - Позичте квасу. I йому позичали, бо Павло був такий чоловiк, що нiколи не жалiв для людей своєї сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого - Павло грабарку на плече - i пiшов. У роботi чоловiк надiйний, на плату невибагливий. Питають його: - Скiльки ж вам, дядьку, за роботу? Павло подумає, дивлячись у землю i нiби питаючи в неї поради, скiльки ж коштує його труд на нiй, а тодi перекладе грабарку з одного плеча на друге та й скаже: - Та давайте, скiльки дасте. - То, може, ви не грiшми, а салом вiзьмете? - Можна й салом... - Правда, сала в нас не так-то й щиро, бо в цiм роцi ще не кололи, то, як ваша згода, то, може, сметаною вiдберете? - Та коли так, то можна й сметаною. Отож i думала Явдоха, що пiде Павло на вiдберень-ки заробленого в людей. Але сталося не так. Повернувся Павло ввечерi i поставив повний глечик молока на стiл. - Оце тобi! Мабуть, аж до сестри ходив? - зрадiла Явдоха, що дуже полюбляла молочну затiрку. - На фермi дали. - На якiй фермi? - не второпала Явдоха. - Уже ж не на якiй, як не на артiльнiй... - З якого дива? - Завфермою розпорядився. Бери, каже, по лiтрi в день, це, каже, за твою роботу. Явдоха так i засвiтилася на лицi. Розтопила пiч, нагрiла води, дiстала iз скринi чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала бiля Павла голубкою. - Помий же голову та переодягнися, - лагiдно припрошувала вона. - Бо завтра ж недiля, то, може, й у гостi пiдемо до сестри. Пораючись бiля печi, вона щось пришiптувала сама собi та посмiхалася, вся помолодiла, навiть хустку пов'язала по-новому, як молодиця на храму. Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в неї не з останнiх. Он уже помiтили його роботу розумнi люди, уже й молоком дарують, бо вiн таки руки не жалiє i не з лiнивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався. Пiсля вечерi посадила Явдоха Павла на покутi, вимитого, чистого i сонливого. - Прилiг би та задрiмав трохи, - топилася вона серцем бiля чоловiка. - Вважай, бiля тих корiв накрутився, що й нiженьки млiють. - В нiчне дiжурство треба йти. - А Кузько? - застигла з ополоником в руцi Явдоха. - Чого це вiн нiколи не чергує вночi? Все ти та й ти! Знайшли дурника. - Ох, ти розумна та до чортового батька знаєш, - уже пiдвищив голос Павло. - Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобi й на шию сядуть. Павло чув, що жiнка говорить нiкчемне, тому бiльше не обмовився з нею й словом, а зняв з комина сухого тютюнового бадилля i став дробити його сiкачем у вербовому коритцi, їдючий тютюновий порох заповнив усю хатину. - Оце горенько, ще задавиш, - закашлялася Явдоха та й вийшла геть з хати. - Сходи до Вихорiв та попроси газети на куриво, - прокричав їй услiд Павло. Iншим разом Явдоха нiколи б не виконала його прохання i витурила б з коритом тютюну або в сiнцi, або навiть надвiр та ще стусонула б кулаком межи плечi, але тепер вона примовкла: раз хазяїн наказує, то треба йти. Вона мовчки нап'яла на себе хустку i пошкрьобала до сусiдiв. Повернулася звiдти ще веселiша, ще лагiднiша. - Оце розмовляла з Уляною, - гомонiла вона, розпинаючи хустку, - так жалiється, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив'язуй. Так що, може, скоро й на весiлля покличуть. Вже без мене коровая не опечуть. Я вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так i сяє, як сонце. Як пух, як дух. Так i проситься на губу. Он i на Залужжi було того року весiлля, то мене ж кликали пекти. - Тьху, дурна! - сплюнув Павло. - Ще де те весiлля, а вона вже про коровай говорить. Явдоха знову промовчала, i перший раз у життi пiшов Павло на роботу не висварений та не вилаяний жiнкою. На фермi Павла неприязно зустрiв Кузько. - Жди його, як пана, - бурчав вiн, рухаючи вилами та удаючи, що вiн дуже перепрацювався тут без Павла. - Ходить, позакладавши в кишенi руки, ще йому й молока в глечик наливають. Павло мовчки узяв вила i заходився добросовiсно вичищати iз корiвника гнiй. У комiрчинi, де звичайно стояли бiдони з молоком та висiли бiлi халати доярок, сидiв Дорош, звiряючи таблицю надоїв. Вiн чув, як пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо був зайнятий своїми думками: надої падають, кормiв не вистачає, трава надворi вже потроху зеленiв, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться вiн у маленьке вiконце, за яким, стiкаючи iз стрiхи, снував пряжу пiслядощовий капiж. Горобцi розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрiмала в загонi, опустивши голови. "Що ж робити? Де вихiд?" - в сотий раз питав себе Дорош. Сьогоднi вранцi вiн ходив до Оксена за порадою, говорив, що кормiв нема, що худоба немiчнiє, що треба вживати заходiв, що особливо в тяжкому станi бики, на яких лягла весняна польова робота. Оксен спохмурнiв i довго маячив по кабiнету мовчки, потiм сказав: "Щось придумаємо", - i, сiвши на лiнiйку, поїхав на хутори розшукувати Василя Кира, що зап'яничив десь у своїх далеких родичiв i не появлявся на роботу ось уже третiй день. На Княжу Слободу, де за всiма вiдомостями гульбував Василь, кiлька раз посилали гiнцiв iз записками Оксена, в яких найсуворiшим словом вимагалося, щоб коваль негайно повертався в село i роздував горно. Василь записки рвав, кричав на всю хату, що вiн гуляє i нiкого не визнає, бо таких золотих рук, як у нього, i по всiй Полтавщинi не знайдеш. Оксен розлютився i сам поїхав за ковалем, а Дорош чекав його повернення i через кожнi пiвгодини посилав Кузя в контору дiзнатися, чи повернувся Оксен. Кузь кожного разу говорив, що "не видно ще", йому набридло бiгати в контору, вiн не мав на кому зiгнати свiй гнiв i тому, коли появився Павло, накрив його як мокрим рядном. - Принеси води, - покрикував вiн, i Дорошевi видно було у вiкно, як Павло пройшов iз порожнiми вiдрами до колодязя, вчепився руками за журавель, погнав його вниз, потiм легко вихопив iз цементових кругiв обкуте залiзними обручами дерев'яне цебро. Вiтер напинав на Павловiй спинi висмикану сорочку, згортав iз голови картузика. Чалапаючи по калюжах, вiн знову пройшов до корiвника, i чути було, як вiн гримiв вiдрами. - Та й що воно ото з того вийде? - знову почувся Дорошевi висклявий голос Кузя. - Ти б спочатку розпалив огонь пiд казаном, а тодi воду носив. Та суху солому пiдкладай, а не сиру пхаєш. Хiба ж вiд неї розгориться? Дорош вискочив iз комiрчини, стримуючи гнiв, що вже бухав пiд грудьми, сказав: - Ви, Павле Йосиповичу, можете йти додому. Сьогоднi нiчне чергування веде Кузь. - А по яких це календарях? - По артiльних... Дорош вийшов iз корiвника, метнув поглядом до контори, бiля ганку стояла лiнiйка. Отже, Оксен повернувся. У сiнцях контори Дорошевi зустрiвся Григiр, що знiяковiв i якось несмiло перегородив дорогу. - Що таке? - здивовано зупинився Дорош. Григiр вiдвiв убiк налитi тугою очi, лице його зробилося сумним i якимось безнадiйним. - Краще не заходьте до нього зараз. Пропав чоловiк. Дорош, нiчого не розумiючи, потис плечима. В передчуттi чогось недоброго ступнув у кiмнату рахiвника. Мимо Дороша спритно прошмигнув Бовдюг iз загадковою усмiшкою пiд рудими вусами. "Чого це вони, нiби з причастя?" Дорош глянув у куток: бiля столу сидiли облiковець Улас Хомутенко, Сергiй Золотаренко i Денис Кошара. Побачивши Дороша, вони змовницьки перезирнулися помiж собою, i по їх посмiшках Дорош зрозумiв, що сталося щось незвичайне. Вiн рiзко вiдкрив дверi в кабiнет Оксена. Те, що вiн побачив, заставило його прийти в замiшання: в кабiнетi все було в такому безладдi, нiби по ньому нещодавно пройшовся вихор. Стiльцi порозкиданi, покривало стягнено iз стола, пожмакано, кинуто на пiдлогу; чорнильниця розбита, фiолетовi бризки з неї поквацювали бiлi стiни; шибка у вiкнi видавлена, i крiзь неї влiтає в кiмнату вiтер, ворушить на пiдлозi i на столi розкиданi папери. На лавi, розкинувши руки, лежить Оксен; з чобiт капає на пiдлогу рiденька гря-зючка, лице блiдо-сiре, очi закритi, груди високо пiдiймаються i грiзно сопуть. Задушливий, кислий запах самогонного перегару витав над сплячим. Дорош, насупившись, деяку хвилю з гидливiстю дивиться на Оксена, потiм бере iз кутка великий, розцяцькований квiтами полив'яний глечик iз водою i виливає п'яному на голову. Оксен, не вiдкриваючи очей, трiпає головою i, стискуючи руку в кулак, п'яно варзюкає: - Р-риссю... Ма-аршi... I починає шукати правою ногою уявне стремено. Тодi Дорош знову наливає iз вiдра в глечик холодної води i ще раз повторює попередню процедуру. Оксен неохоче пiдводиться, сiдає на лаву, каламутними, нiчого не розумiючими очима довго дивиться на Дороша i, плямкаючи губами, знову моститься, щоб лягти. Але Дорош не дає йому цього зробити, вiн бере його за петельки i починає трясти з такою люттю i з таким ошалiнням, що в Оксена поступово свiтлiшають очi, в них появляється щось схоже на розумiння ситуацiї. - А, замiсничок-заступничок, - п'яно усмiхається вiн, хитаючись тулубом. - Ч-чого тобi треба? - Де корм для корiв, який ти обiцяв уранцi? - А я їх пор-розганяв. Хочеш, i т-тебе вижену? Оксен стає на ноги, але стоять йому важко, невидима сила водить його з боку на бiк, жартуючи чи насмiхаючись, пхає то в плечi, то попiд боки, i вiн нiяк не може собi вибрати стiйкої мiсцинки на пiдлозi. Дорош бачить, що говорити з ним зараз безкорисно. Ганяючи поза шкiрою жовна, виходить iз кабiнету. На ганку його зустрiчає переляканий Григiр, в розпачi б'є себе руками об поли. - Пропав чоловiк!.. Нiколи ж такого не було, а це на тобi. - Де вiн так набрався? - Та на хуторах же, щоб вони й до завтрього не достояли. Там же люди, товаришу Дорош, такi, що... Одним словом, самогонщики. Не будеш пити - ножакою зуби розцiплять, а все одно наллють. Ви його й не винiть... У словах Григора прозвучав жаль i хитро приховане прагнення вигородити свого голову iз цiєї скандальної iсторiї. - Таке з кожним може трапитися. Свої люди простять. Аби тiльки щоб до району не доскочило, бо, як донесе хто, - буде бiда. Можуть комiсiю наслати. А кому ж воно такий клопiт потрiбний. А його винуватить не треба. З кожним таке може трапитись... Я ось капустяного розсолу принесу, то зараз полегшає. - Вiн прочумається й без розсолу, - з насмiшкою в голосi проговорив Дорош, пригадуючи холодний душ, який було влаштовано для Оксена. - А ти краще порадь, що з худобою робити? Два днi стоїть не годована. - У нас тут недалеко цукровий завод есть, - замрiяно почав Григiр. - Але, як кажуть, радiє кума, та дарма: той жом, який нам належав, ми вже давно вивезли i прокормили, а нового не дадуть... - А якщо попробувати? - зараз же схопився за цю думку Дорош. - Кажiть, хай запрягають двi пари бикiв, зараз i виїдемо. Знайдiть також, будь ласка, їздових. Бажано спритних молодих хлопцiв! Даi Я, здається, бачив: у конторi сидить Сергiй i з ним ще якийсь хлопець. От ви їх i покличте. А я збiгаю на квартиру, прихоплю харчiв на дорогу. - I Дорош швидкими кроками, майже бiгцем, подався через городи додому. XV Вiд Троянiвки до Чупахiвського заводу - двадцять п'ять кiлометрiв дороги. Спочатку вона в'ється гребенем Беєвої гори, потiм стiкає в рiвний, одноманiтний, безлiсний степ. Вгорi чисте, по-весняному лунке небо; крикне ворон - i бринить його крик довго-довго, i не в силах загасити його степова безвiсть. Полетить угору, гойдається у слiпучих потоках сонця, в нiжнiй синявi крила миє, даленiє чорною цяточкою, доки й зовсiм щезне. Зеленiє обабiч дороги перша нiжна весняна травичка, молодесенька, тендiтна, ще не налита густим соком; дикi грушi, що стоять на пагорбах, ще тiльки брунькуються, ще не випустили своїх листочкiв, гiлки їх чорнi, нiби викуванi iз залiза. Але уже струмлять по них веснянi соки, уже вирує приховане вiд людських очей життя. Степ у цю пору весь залитий сонцем, огорнутий голубими димками весняних випарiв, привiльний, широкий i безконечний, навiває на людину вiковiчне почуття ще бiльшої жадоби до життя. Розбуджена свiжим весняним повiтрям, гiркуватим присмаком свiжо-зеленої землi, навтомним щебетанням жайворонка у високостi, трубним криком журавлiв, вiдчуває людина стремлiння пригорнути весь голубий свiт; i вона робиться добрiшою, вiдвертiшою, спiвчутливiшою, довiрливiшою, тому що є щось чарiвне i до солодкого щему в серцi хвилююче в природi цiєї пори року, щось замрiяно-величне в тiй хитрiй i непо-мiрно тяжкiй i складнiй роботi, яка вiдбувається приховано вiд людських очей, щось урочисте i разом з тим суворе, вiчне, невпинне, могутнє, що примушує тебе подумати про вiчнiсть буття i замислитися, для чого ти живеш на свiтi i який слiд розуму i рук своїх залишиш пiсля себе на цiй землi. До Чупахiвки їхали возами. Дорош лежав спиною до вiтру, мружився на слiпучу голубiнь неба. Сергiй сидiв на передку, поставивши ноги на вiйн, поганяв бикiв. Денис, пригрiтий весняним сонцем та закривши рудим картузиком обличчя вiд пекучих променiв, спав на заднiй пiдводi. Бiля нього, як завжди, лежало "руж-жо", взяте на той випадок, якби в степу зненацька зустрiлась якась дичина. Денис деякий час сидiв, пригорнувши до себе рушницю, вичигуючи на свою здобич, як той черкесюка, але одноманiтний пейзаж швидко втомив його, i вiн заснув мiцно та непробудно. Бики кiлька разiв зупинялися на дорозi i стояли в сумнiй задумi, нiби мертвого чумака везли. Так Дениса губили два рази. Один раз бiля Чистого броду, другий раз бiля самої Качанiвки, на пiвдорозi вiд Чупахiвки. Озирнуться, а бики стоять хтозна й де, гiн за п'ятеро. Виходить тодi Сергiй на дорогу i щосили кричить: "Дени-исе-е! Якого бiса став?" I, знявши шапку, махає нею, щоб вiн паняв швидше. Але одна справа кричати, а друга спати, не чує Денис; бiжить тодi Сергiй цiлiсiнькi гони та, добравшись до воза, перiщить батогом Дениса по пiджаку. I прокидається тодi неборака, сонно гейкає на бикiв. Щоб бiльше не губити Дениса, вирiшили пустити його пiдводу першою, а потiм роздумали: бички Денисовi попалися такi, як i їх господар, - лiнивi, слабi на крок, такими й до завтра не доїхати до Чупахiвки, i Сергiй, як i ранiше, їхав першим, а щоб Денис бiльше не вiдставав, то вирiшили вести за ним пильний догляд. Всю дорогу Дорош був похмурий i мовчазний. Вiн мучився вiд того, що артiльнi справи поганi. Вiн вважав, що трудова дисциплiна в колгоспi пущена на самоплив i що треба починати з того, щоб змiцнити її. "Налагодження трудової дисциплiни, - думав Дорош, - це органiзацiйна справа, але е ще й iнший бiк - економiчний стан артiлi. Це труднiше, тут треба господарського ока, щоб розумно розставити робочу силу. Не знаю" чи Оксен зумiє це сам зробити. Треба зiбрати збори i порадитися". Тут Дорош пригадав свою останню зустрiч з Оксе-ном, i почуття гидливостi охопило його. "Є щось загадкове i незрозумiле в цiй людинi. Як вiн може бути водночас iнодi занадто принциповим, а iнодi просто безпорадним, як дитина. Тут, по-моєму, непослiдовнiсть сили волi. Так. Але це вже iз свiту психологiї", - усмiхнувся Дорош i знову замрiяно вставився очима в слiпучу баню неба. Степ був одноманiтний, безмежний, i нiщо не порушувало його тишi, хiба що поскрипування старого ярма, крик воронячих зграй, що з шумом пролiтали мимо пiдвiд, опускалися далеко попереду на дорогу i ще з бiльшим шумом i галасом злiтали вгору, коли пiдводи знову наближалися до них. Денис довго занудьгованим i млявим спросоння поглядом дивився за ними, потiм устав iз воза i вистрiлив у зграю, що пролiтала дещо стороною. Один ворон уповiльнив лiт, нiби завмер на мiсцi, потiм пiшов боком i, блиснувши чорною сталлю, ринув головою вниз в кiлькох десятках метрiв вiд дороги. - Добивай! Утече! - закричав Сергiй, розмахуючи шапкою. Денис, якось дивно зсутулившись, не опускаючи рушницi, великими стрибками побiг озиминою в тому керунку, де впала птиця, i зараз же побачив її. Ворон лежав грудьми вниз, розпластавши крила; голiвка його з гострим самшитовим дзьобиком була вiдкинута набiк, i дзьобик то закривався, то вiдкривався. Денис взяв його за теплi, але вже холодiючi лапки i, виваживши в руцi, повертаючи на всi боки, став шукати мiсця, куди поцiлила дробинка. Вiн навiть розгортав пiр'я, але нi кровi, нi ранки не знаходив. Раптом на тому мiсцi, де було очко ворона, вiн знайшов малесеньку дiрочку, з якої сочилася малиновою капелькою кров, i, зрозумiвши, що поцiлив у око, дурнувато усмiхнувся: "Оце трахнув! Трохи голови не збив к лихiй годинi". Денис закинув рушницю на плече i, вже не сутулячись, а геройськи розправивши груди, побрiв до пiдвiд. - Готовий? - запитав Сергiй, ставши на возi на колiна, щоб краще бачити. Денис мовчки пiдняв у руцi забиту птицю, полюбувався безжиттєвою кволiстю i, розмахнувшись, кинув її в озимину. Але в ту ж хвилю, очевидно, пiд впливом якоїсь наглої думки, побiг на ниву i, розшукавши птицю, взяв назад. Сiв на воза, вийняв iз кишенi недоривок, зв'язав вороновi лапки i повiсив биковi на рiг. Задоволений такою витiвкою, радий, що таке придумав, Денис знову лiг на воза, час вiд часу пiдводячись та гигикаючи з того, що бик махає головою i не може нiяк скинути з рога забитої птицi. Дорош, який усе це бачив, сердито нахмурився. - Вiн що у вас, мисливець? - Нi, гицель, - уточнив Сергiй. - А як попадеться заєць, то й зайця вб'є. - Як? їх же тепер бити заборонено? - Вiн на те не зважа. Та що тут за втрата? їх он скiльки по степу бiгає. - А як я приходитиму на колгоспну ферму та крастиму кожного вечора по курцi, що ти менi скажеш? - Що скажу? - здивувався Сергiй. - Крадьте собi, аби не спiймалися. - Гарним хвалишся. Може, й сам крав? - Хто ж про себе таке скаже? - засмiявся Сергiй. - А ти задумувався коли-небудь над тим, чому люди крадуть? Сергiй хитро пiдморгнув оком. - А ви мене не той... не вiзьмете на карандаш, як я вам скажу свою щиру думку? - На який карандаш? - Нiби не знаєте? - ще хитрiше примружився Сергiй. - Скажу я вам слово, а ви запишете i скажете там, де треба, що я контрреволюцiйну агiтацiю розводжу. Ви хоч мiй i квартирант, але дуже з вами христосатися не годиться. - А-а, - усмiхнувся Дорош, зрозумiвши нарештi побоювання Сергiя. - Нi-нi. Яка ж тут агiтацiя, коли ми з тобою говоримо по-дружньому, по-товариському. I взагалi хто тобi сказав, що коли ти будеш критикувати недолiки нашого життя, так це буде розцiнюватися як контрреволюцiя? Хiба у вашiй артiлi не виступають колгоспники i не критикують недолiкiв у роботi правлiння? - Критикують, та не кожному з рук сходить. Кузя он уже разiв чотири в органи викликали. - Значить, було за що. - Хто ж його знає, було чи не було: нам не видно... - Ну, нiчого. А ти все ж таки скажи, чого люди крадуть? - Що говорити? - зiтхнув Сергiй. - У кого є хлiб та до хлiба, той не крастиме. - А чого ж у вас хлiба не вистачає? - Вам виднiше. Ви - вченi. - Вченiсть тут нi при чiм. А ти скажи, як вашi селяни думають? Чому в них хлiба не вистачає? Сергiй зам'явся, кiлька разiв жадiбно затягнувся цигаркою. - А що говорять? Кажуть, що якби хлiб по за-границях не розвозили, то вистачило б на десять лiт. В Нiмеччину он скiльки пруть. - Ти торкаєшся питання, якого не розумiєш, - нахмурився Дорош. - А за кражу я тобi скажу: вона вiд низької свiдомостi людини. От ви, молодь, що ви робите на селi для того, щоб показувати високi взiрцi загальногромадської свiдомостi? Як ви пiдносите культуру села? - Як? - засмiявся Сергiй. - Позбираємося в хатi в кого-небудь на кутку, пожируємо з дiвчатами - i спати. Та ви чого мене за культуру питаєте? - посуворiшав Сергiй i насупив брови. - Ви менi дайте хлiба в рот, а тодi й про культуру розказуйте. А то всi ви, городськi, такi: хлiбець жувати любите, а як вiн родить - не знаєте. - Ти, я бачу, не любиш городян, а даремно. Це прекраснi, хорошi люди, великi трударi. I на твої лiта пора вже в цьому було розiбратися. -