нiмий, як i я, але ж, бач, живе i працює. Так чим же я гiрший за нього? Чого це я повинен нарiкати на свою долю i злоститися на людей тiльки за те, що вони здоровi, а я калiка? Хiба ж вони виннi, що мене вжалило так боляче нещастя, а їх обiйшло?" I завжди пiсля таких роздумiв йому робилося легше, i якщо ранiше вiн уникав людей i тримався одинаком, то тепер, навпаки, горнувся до них. Особливо вiн пильнував за лiкарями, i коли старенький професор йшов обходом по госпiталю iз притихлим почтом медицини в бiлих халатах, вiн не зводив iз нього очей i причепливо слiдкував за кожним його рухом, перехоплював кожний його погляд i все це читав, як затаєну вiд нього цiкаву книгу. Дорош уже знав, що його сусiд по лiжковi - безнадiйний, що вiн вже нiколи не буде нi чути, нi говорити, тому що коли професор до нього пiдходить, то робиться удавано веселим i жвавим в жестах, хоч очi його були задуманi i в них ясно проступав щирий жаль до понiвеченої на все життя молодої людини. I це щире почуття, i жаль професора хвилювали Дороша, бо вiн бачив, що вони глибоко людянi i йдуть вiд доброго серця. Все це говорило Дорош евi, що люди здоровi'i фiзично сильнi мучаться духовно за поранених i покалiчених, не вважаючи Їх, проте, неповноцiнними людьми, i за це треба їх поважати. Дорош в умi дякував професоровi i нетерпляче чекав, доки той пiдiйде до нього. I коли професор пiдходив, Дорош дивився на нього вiруючими очима, а в його серцi дедалi бiльше розгоралася надiя. Однак в душi його гнiздилися й сумнiви. Часто вiн думав, що лiкарi в силу своєї професiї набули звичку спiвчувати хворим, i тому хто знає, щире це спiвчуття чи добре засвоєна звичка? Вiн, як i ранiше, не переставав ретельно слiдкувати за ними, водночас стежачи за пораненими. Особливо вiн приглядався до тих, що вже виздоровляли, бо йому здавалося, що саме вони, збудженi радiстю життя, що повертається у всiй красi, найбiльше глухi та байдужi до нещасних. Одначе вiн тяжко помилявся. Саме цi пораненi були найкращими приятелями тяжкохворих, i в очах жодного з них Дорош не прочитав прихованої переваги здорового над хворим або, ще гiрше, отого за людським обов'язком спiвчуття, фальш якого так тонко вiдчувають тяжко хворi люди, навпаки, вони трималися, як рiвнi з рiвними, i це особливо радувало Дороша i вселяло ще бiльшу вiру в людей i в самого себе. I все це якось непомiтно перетнуло в ньому ту болючу жилу, що в'язала його з горем i безнадiєю. Вiн став частiше бувати в товариствi, грав у домiно, гуляв по коридорах, по двору, а одного разу весною, зодягнувши поверх бiлизни пiжаму, втiк iз пораненими в мiсто, щоб поблукати по туманних вулицях Ленiнграда з дiвчатами, та, може, десь i поцiлуватися над Невою. А що ж! Контузiя сама по собi, а вiн все ж таки живий чоловiк. Його вилаяли за таке свавiлля, але лiкували справно i наполегливо i, що особливо дивувало i навiть смiшило Дороша, заставляли його спiвати, переконуючи при цьому, що вiн так швидше вилiкується. Дорош соромився це робити на очах i спiвав, вкрившись ковдрою. Умом вiн переспiвав усi пiснi, якi знав, але звук iз горла не вилiтав, i щелепи рухалися, як дерев'янi. Але вiн все одно продовжував цi вправи i робив їх наполегливо i довго. Одного разу вiн став бiля вiкна i дивився на дворище, i раптом почув, що в його вухах нiби щось трiснуло, нiби хтось вибив звiдти твердi пробки, i вiн почув гуркiт, такий страшний гуркiт, що все тiло його завмерло з жаху. Вiн вiдкрив вiкно i побачив у дворi машину, з якої два бiйцi вивантажували випрану госпiтальну бiлизну. I раптом Дорош почув фразу, яку сказав червоноармiєць: - Ти довго будеш там вовтузиться? - А ти що? Спiшиш до тещi в гостi? Тодi Дорош притис долонi до грудей, побiг по коридору кричачи: "Професоре! Я чую! Професоре! Я чую!" - Ви не тiльки чуєте, а й говорите!- усмiхаючись, сказав йому професор. I Дорош справдi зрозумiв, що вiн не тiльки чує, а й говорить. I, закрившiї лiце руками, щоб не показати професоровi слiз, пiшов у палату, укрився з головою, не виходив на вечерю i цiлий вечiр шепотiв сам до себе пiд ковдрою, милуючись звучанням своєї мови i обливаючи сльозами радостi подушку... Ластiвка забряжчала вуздечкою, i Дорош кинувся вiд своїх дум. Сизе небо дихало грозою, що проходила десь у напрямку Ворскли, далеко над степом бродили кошлатi начоси хмар, i земля там туманiла - в тих краях уже йшов дощ. Дорош сiв, обхопивши руками колiна, i довго дивився на рухливу пелену дощу, яка йшла над Манилiвкою лiвим краєм. "Так. Ось як воно було. Ось як було", - проговорив вiн уголос, звiвся на ноги i раптом помiтив, що вiн лiг вiдпочивати недалеко вiд братської могили червоних героїв, порубаних махновцями в 1919 роцi. Могила, колись висока й широка, тепер осiла i розповзлася, так що вiд неї залишився тiльки невеличкий горбик землi, порослий бур'янцем i нiжною зелененькою травичкою. В головах стояв цегляний стовп, обмазаний цементом, що вже потрiскався вiд сонця, дощу та вiтру i поволi обсипався; зiрка, вирiзана iз бляхи, пожолобилася i поржавiла - i лежали їхнi костi тут, у степовiй глухоманi., як на морському днi, забутi, замуленi, i переплакали вже за ними матерi, брати й сестри, виросли i стали дорослими дiти загиблих i потроху стали забувати про своїх батькiв... Серце Дороша защемiло, вiн скинув кашкета, став на колiна перед самiтним горбиком i довго стояв, похиливши голову, погладжуючи рукою м'яку зелену травичку, що нiжним килимом покривала це святе мiсце. "Мабуть; так створений свiт, що людина бiльше думає про живих, чим про мертвих", - гiрко роздумував вiн, стоячи у тихiй печалi, одинокий серед цього безладного степу. I марилося йому, що тiльки-но закiнчився бiй, вiн поховав друзiв у цiй могилi i прощається з ними навiки, i вiд цих думок голова його ще бiльше поникла на груди, i довгий час вiн нiяк не мiг пiдвести її. З кущика трави випурхнула пташка. Дорош здригнувся, не спускаючи очей iз того мiсця, звiдки вона вилетiла, пiдповз на колiнах i став шукати гнiздо. Heзабаром вiн помiтив у землi манюсiньку ямку, сховану в густiй травi, i в нiй затишне гнiздечко, вимощене з трав'яних стебел i м'яко вистелене на днi пружинистим кiнським волосом. Дорош знав, що це було гнiздечко польового щеврика, свiтло-бурої пташечки з коротким хвостиком i коротесеньким дзьобиком, що живиться малесенькими жучками i комашнею. Щеврик уже прилетiв, уже обновив своє гнiздечко, повигрiбав iз нього лапками земельку, навiв чистоту, i клопiтлива самка скоро сяде в нього, втягне красиву голiвоньку в тiпле пiр'ячко, вiдкладе шестеро трохи бiльших, як горошинка, яєчок i потiм довго сидiтиме на них, сварлива та вередлива, грiзно попискуючи на самця, якщо вiн мало приноситиме їй їжi, i неохоче пускаючи його на нiч в своє гнiздечко. Сидiтиме доти, доки шестеро голопуцькiв-малят не проклюють кволими дзьобиками тонюсiньку шкаралупу яєчка, i, обiгрiтi й висушенi материнським тiлом, не роззявлять ротикiв, i не попросять їсти. Тодi на самку впадуть новi клопоти, новi турботи. Не присiдаючи й на хвилину, цiлий день буде вона лiтати сюди-туди, щоб нагодувати ненажерливих ротатих дiточок своїх, а вони сидiтимуть кружка, повитягавши шиї i порозкривавши дзьобики. I в цьому малесенькому гнiздечку вiковiчним, раз i назавжди заведеним порядком буде йти життя дружної пташиної сiм'ї, i кожного року з гнiздечка вилiтатиме нове поколiння, новi крильця будуть трiпатися в чистому, прозорому, свiжому, пахучому степовому повiтрi. "Таке життя, такий закон життя, - подумав Дорош, любовно розглядаючи майстерно зроблене гнiздечко, але не приторкуючись' до нього руками, щоб пташка не змандрувала геть. - Таке життя. Молоде народжується, старе вмирає". Вiн ще раз поклонився могилi, вiдiйшов вiд неї i став прикоськувати Ластiвку, що паслася поблизу. Хiба вiн знав у цю мить, що не пройде й двох мiсяцiв, як по всiх степах вiд Балтики аж до Чорного моря знову будуть рости братськi могили, ще ряснiшi, ще болючiшi, бо будуть вони вiдданi на поталу немилосердному вороговi? Хiба вiн знав у цю мить, що прийде такий час, який вижене жаль iз його серця, за-грубить душу i наллє її зненавистю такої сили, що не лише його куля, а його очi спалюватимуть на попiл ворога, i що мимо не одної братської могили доведеться пройти йому, i що вiн не тiльки не припаде на колiна перед тими священними горбиками, а не буде дивитися на них, бо тяжкий сором i ганьба їстимуть його совiсть, шершавим язиком лизатиме йому серце невимовний жаль за тим, що вони, сильнi, здоровi, озброєнi, покидають рiдну землю i цi немеркнучi маяки дорогих могил? Хiба знав вiн, стоячи отут серед первозданної степової тишi, слухаючи шелест вiтру i зелених трав, що йому самому доведеться копати не одну могилу для своїх бойових товаришiв i ховати їх навiть без салюту, щоб не приманити ворога, який шниряє поблизу? Нi! Вiн цього не знав i не думав. Вiн лише непокоївся про тих, що загинули, i мiркував, що треба сказати Гнатовi, щоб вiн послав сюди людей - привести могили в належний вигляд. "Неподобство. Культ пошани до предкiв у нас нiкуди не годиться. Хрест зимою вирубують на топливо, лiтом пасуть на кладовищах телят i кiз. Неподобство", - мiркував вiн, їдучи степом. Вечорiло. На Беєвiй горi, за вiтряками, лягали останнi рожевi вiдсвiти захiдного сонця, троянiвська долина уже повнилася синюватою млою; вона крила сади, придорожнi верби i бiлi хати. Приташанських лукiв зовсiм не було видно - їх заволокло водяною парою, що бiлим туманом гойдалася внизу. Коли Дорош з'їжджав iз гори, йому довелося трохи притримати Ластiвку, щоб дати дорогу пастушкам, що зганяли в долину артiльну отару овець, яка текла чорною вовняною рiкою, пахла бубурiшками i розпареною на сонцi шерстю, мекала на рiзнi лади i дрiбненько цокотiла ратичками по сухому глиняному грунтi. В Тро-янiвцi з бовдурiв то тут, то там високо в небо валив пахучий, пiдсмажений олiєю солом'яний дим - господинi, .повернувшись iз роботи, варили вечерю. Вiд колодязя, що стояв на вигонi мiж вербами, чувся брязкiт вiдер, жiночi голоси i веселий смiх дiтей. Кiлька жiнок з повними вiдрами води в руках перейшли Дорошевi дорогу, сказавши своє звичайне лагiдне "драстуйте", повернули до своїх дворiв. Якась золотокоса дiвчина (Дорош потiм пiзнав, що то була Тетерина Орися) бiгла по вулицi з прутом i гнала поперед себе ошалiле вiд весняного привiлля телятко, що дрочилося помежи тинами, задравши хвоста i витягши вперед шию. Iнодi воно раптом зупинялося i, розставивши сошками переднi ноги, безглуздо дивилося на чиї-небудь ворота, i тодi Орися вигукувала: - Тпручки, дурне! Тпручки додому! Її голос був грайливий, веселий, з якоюсь прихованою кокетливою iнтимнiстю. - Добрий вечiр! - привiтався до неї Дорош. Вона вiдповiла також привiтанням i насмiшкувато знизу вгору глянула на Дороша: їй було дивно, що такий статечний чоловiк серйозно вiтається iз такою дзигою, -як вона, i Орися погнала теля, озираючись, поглядаючи Дорошевi вслiд. Дорош не розумiв, чого в неї такий кепкуючий погляд, i думав, що вона насмiхається з нього як з вершника. Вiн випнув по-гусар-ському груди, пiдпер правою рукою бока i поїхав далi. Бiля магазину вiн зустрiв кiлькох колгоспникiв, що поверталися з роботи. Вони теж сказали йому "гра-сти" (здрастуйте) i пiшли собi далi, розмовляючи про господарськi справи. В артiльному дворi хтось ударив у стальну рейку, сповiщаючи цим, що робочий день закiнчився, i нiжне гудiння попливло над селом, над лугами i затихло десь аж за Ташанню. Звук цей ворухнув щось болiсне в душi. Дороша, вiн подумав, що завтра йому треба виїжджати i все це покидати. Вiн не поїхав у артiльний двiр, щоб здати на конюшню Ластiвку, а попрямував до себе на квартиру. Сергiй рубав бiля хлiвця хмиз. Побачивши Дороща задуманим, чимось стривоженим, вiн хотiв запитати, що сталося, але потiм вирiшив не турбувати його дурною цiкавiстю, коли чоловiковi i без того гiрко на душi. "Мабуть, по роботi щось не клеїться", - подумав про себе Сергiй, складаючи порубаний хмиз у невеличку купку. Дорош прямо з цебра, що стояло на цямринi, напився холодної води i попросив Сергiя вiдвести на конюшню Ластiвку. Сергiй покинув роботу, по-молодецькому скочив у сiдло. - Забiжи до Оксена, скажи, хай прийде увечерi. Дiло є, - крикнув йому навздогiн Дорош. Потiм вiн зайшов у хату i став збиратися в дорогу. Санька, побачивши, що Дорош витягає з-пiд лави чемодан, доскiпувалася, куди вiн їде. Дорош показав на мигах, що їде в район. Про справжню причину вiд'їзду вiн вирiшив поки що її не повiдомляти, щоб вона не наробила метушнi та не побiгла по сусiдах з жалобою, що квартирант таки їде вiд них, бо, мабуть, йому в них не сподобалося. Санька, здавалося, задовольнилася його вiдповiддю i пiшла поратися в хатину, але через деякий час повернулася i, стоячи бiля дверей, стала слiдкувати, як збирається Дорош. Вона бачила, як вiн вийняв iз-пiд лiжка свої вiйськовi хромовi чоботи i заходився їх вичищати, бачила, як вiн голився, вклав у чемодан зубну щiтку, мило, чистий рушник, чисту бiлизну, книжки i, пiдiйшовши до нього, стала настирливо допитуватися, що це означає. Дорош бачив, що вiдчепитися вiд неї вже неможливо, i вирiшив сказати правду. Вiн зняв iз стiни своє фото у вiйськовiй формi i пояснив, що його забирають в армiю. Вона зрозумiла, i лице її зробилося впертим, незадоволеним, навiть лютим. Вона стала на дверях, розiп'явши руки, i крутила головою в знак того, що вона його не пустить. Дорош зiтхнув i дав їй зрозумiти, що вiн туди йде не по своїй волi, а що його посилають: Вона, показавши на iкону, просила, що'б вiн помолився, i тодi йому буде все добре. Дорош усмiхнувся i заперечливо покрутив головою. Тодi вона докiрливо похитала головою i пообiцяла, що буде сама молитися за нього. Скоро прийшли Сергiй та Оксен. Побачивши До-роша з чемоданом, вони здивовано перезирнулися. - На курорт, чи що? - Майже. В армiю вiдкликають. - Ф-ф'ю-у! - свиснув Оксен i опустився на лаву. - Оце дiла... Вiн довго сидiв мовчки, не зводячи очей з Дороша. "Тiльки звикли, спрацювалися - i на тобi. Трудно менi без нього буде. Ох, трудно!" - з жалем думав Оксен, то скидаючи шапку, то зодягаючи її, то закурюючи, то не торкаючись губами цигарки, зовсiм забуваючи, що вона димить у нього помiж пальцями. Нарештi встав i мовчки вийшов з хати. За пiвгодини повернувся, поставив на стiл пляшку горiлки, моргнув Сергiєвi, щоб принiс три стакани i закуску. Сергiй шустро метнувся в хатину, принiс миску квашеної калусти, хлiба i п'ять цибулин. Оксен шльопнув пляшку пiд гузир, налив усiм по пiвстакана. - Ну, за щасливу дорогу... Пожувавши капустки, швидко п'янiючи, спитав: - Одного тебе викликають чи ще кого? - Всiх командирiв запасу. - В частi поганяють, а восени й дома будете. - Це ще як сказати, - знизав плечима Дорош. - Не на таке дiло закручується. Читаєш, що в Європi робиться? Коли б воно й до нас не докотилося. Ти думаєш, навiщо Гiтлер повну Фiнляндiю нiмцiв напер? Думаєш, задаром вони бiля нашого кордону крутяться? - їрунда! У нас границя на замку. Хто посмiє? Дорош не вiдповiдав, але видно було, що вiн не роздiляє захоплення Оксена. - В селi люди говорять, що буде вiйна, - обiзвався Сергiй, що пiсля випитої горiлки значно осмiлiв. - Плети! У нас iз Нiмеччиною договiр, - нi за яку силу не погоджувався на вiйну Оксен. У кожному селi є така сорока, що розносить новини на хвостi. Тому не встигли Оксен iз Сергiєм та Доро-шем випити по чарцi, як уже всi люди знали, що Дороша беруть в армiю i що в Золотаренкiв його проводжають в дорогу. Кузь ходив вiд хати до хати по своєму кутку i говорив кожному: - Що ж ми, отакого золотого чоловiка, як того цигана, з хати випхнемо? Треба ж провести його так, як слiд. Ану, Бовдюг, доставай горiлки, а ти. Латочко, закуски, а я вже принесу чарки, та, як каже Пiдситочок, дасть бог, вирядимо. Кузевi походеньки були успiшними: незабаром вiн з'явився до Сергiя в хату в супроводi Бовдюга, Латочки i Павла Гречаного. За ними прийшли ще люди, так що за годину в хатi нiде було повернутися. Скромна вечеря перетворювалася в добрячу гулянку. Сергiй принiс вiд сусiдiв ще один стiл i поставив на ньому п'ять пляшок, заткнутих кукурудзяними качанами. В хатi гамiр, смiх, обличчя червонi, спiтнiлi. - Сiдайте, кумо, а я бiля вас! - викрикує Кузь i так i викаблучується на однiй нозi. - Куди проливаєш, вона грошi коштує! Павловi налий повну ринкуi Що йому стакан? Наливають усiм. Павло, випивши, пiдсуває до себе миску iз сметаною. Молодицi п'янiють швидше за всiх i вже починають у кутку: Ой ви, хлопцi-риболовцi, та тягнiть невiд... До них приплiтаються чоловiчi баси, гудуть мiдним дзвоном: Го-ой, тягнiть невiд та по синьому морю Та спiймайте нашу бiдну долю... Пiдвiшена пiд стелею лампа сполохано блимає, в хатi стає душно i парко, вiд людських тiл смердить потом. Латочка намагається заглушити всiх, кричить тоненьким тенором, на шиї страшними п'явками, пухнуть жили. - До-о-ого-о-лю-у-у, - тягне вiн, узявшись по-бабському за щоку. Потiм кидає спiвати, звертається до Бовдюга. - А я йому й кажу! - кричить вiн, червонiючи. - Гвинт паче й невелика штука, а без нього олiї не зiб'єш. Бовдюг скубе рукою рижого вуса, поважно киває головою. Раптом дверi вiдкриваються, i в хату входить Гнат. Шкiрянка розстебнута, рука на пов'язцi. Всi присутнi кричать: - На нового гостя! На нового гостя! Сергiй наливає склянку i пiдносить новоприбулому. Гнат бере стакан в руки i так манiжиться, нiби тiєї горiлки зроду i не куштував: хмуриться, кривиться, одвертається, потiм здається на прохання гостей i говорить, вiдкашлявшись: - За вiд'їзд нашого дорогого товариша Дороша. Хай вiн чесно служить на благо нашої Батькiвщини! П'є, витирається рукавом i круто повертається до гармонiста: - Ану, Вихтiр, одколи номер! Iз темних сiней напомацки виходить слiпий Вихтiр, якого Гнат нарочито викликав через виконавця i прихопив iз собою для гулянки. Через плече в нього висить гармошка-"вєнка" з полатаними квiтчастою матерiєю мiхами. Низенький, у старенькiй куцинi, Вихтiр схожий на того мандрiвного музиканта, якого часто можна ще й тепер зустрiти по базарах та ярмарках. Вiн сiдає на лаву i деякий час уважно прислухається до гомону в хатi, мабуть, пiзнаючи по голосах, хто iз троянiвцiв тут гуляє. Задравши голову, крутить нею, нiби шукає сонце. - О! Дядько Кузь тут! Та таке нiби й кума обзивається i - весело кричить вiн. - Тут ми, Вихторе! Тут! А де ж нам бути? Сiдай ближче до столу! Його всаджують на ослонi i пiдносять чарку. Вiн, простягши руку, тривожно вимацує простiр, очевидно, боячись наткнутися на неї випадково та пролити, а намацавши, пiдносить до рота i приказує так, як навчився за свої незчисленнi мандри по весiллях та грищах: - Ох, чарочка малесенька, пощипує злегесенька. Вип'єш першу - стрепенешся, вип'єш другу - схаменешся. Вип'єш третю - в очах сяє, думка думку здоганяє! - Молодець, Вихтiр! - Ну вже й характерник! Як що придумає, так тiльки держись. Вихтiр розстiбає свою стареньку гармошку, i обличчя його iз веселого стає настороженим i нiби аж сумним. Вiн прикладає вухо до планки i перебирає пальцями по клапанах, прислухаючись до таємної музики, що вже народжується в тих полатаних мiхах. Принiс Вихторовi оцю "хромку-вєнку" його рiдний брат-артилерист ще аж з нiмецького полону пiсля iмперiалiстичної вiйни. Скiльки ж вона пiсля того весiль зiграла! На скiлькох грищах побула! Чаго вона тiльки й не витинала на залужанських, троянiвських, кня-жослободських вулицях та забавах. А раз якось перевозили залужанськi хлопцi Вихтора до себе на грище по веснянiй повенi через ташанський роалив. П'яний Вихтiр як здурiв: набрав повнi мiхи води Гдавай грати. "Вiд води, - кричить, - вся музика на свiтi! Тепер моя гармошка солов'ями спiватиме!" Ну, думали, пропала гармошка. А вiн висушив її, почаклував над нею, пошептав, помацав - i знову заспiвала в його руках, як та сопiлочка в пастушки рано-вранцi на царинi. Грає Вихтiр натхненно, з душею. Вiдкине трохи назад голову, випне груди, а пальцями, пальцями що виробляє! Дивишся на них, так аж не вiриш, що то людськi. Здається тобi, що то молодесенькi чортенята виплигують та вибрикують по блискучих гудзиках. Тiльки розтяг Вихтiр гармошку - пiшло зовсiм iнше дiло. Хата так i загула, так i загримiла. Хто зроду не танцював - i той пiшов вихилясом. Кузь лiз цiлуватися з Дорошем i кричав: "Ось iз ким ми пiднiмали товарове господарство!" Зачувши музику, припинив свої речi i попхався в коло танцюючих Оксен, що сидiв понурий i неговiркий, зробив собi круг i врiзав такого гопака, що позатягало пилюкою вiкна i лампа жеврiла, як би десь на токовищi. Вихтiр почав того гопака поволi, тихо; Оксен розправив плечi, ворухнув ними раз, вдруге, нiби нехотя пройшовся по хатi, плавно ступаючи на носках, i раптом, стрепенувшись, сипонув на долiвку таким страшенним перестуком, що у всiх аж у грудях похололо. Потiм став як укопаний, нiби роздумуючи, що ж робити далi, кинув назад головою, розпростав руки, крикнув "асса" i став -танцювати гопак на манiр лезгинки, пружно викидаючи перед собою носки чобiт i приклавши одну руку до грудей, а другу вiдвiвши вбiк. Кузь, побачивши таку халепу, деякий час стояв, тупо глядячiї перед собою, потiм дико гукнув i пiшов садити каблуками як попало. Танцював вiн, втягши голову в плечi, тупав ногою на одному мiсцi або дригав то назад, то вперед, бажаючи, очевидно, насмiшити, потiм пiшов навприсядки, впав, його взяли за руки i виволокли в сiни провiтритися. Бовдюг i Латочка сперечалися про родословну царицi Катерини. Бовдюг говорив, що вона походить вiд австрiйцiв, а Латочка доказував, що вiд французiв. Бовдюг доводив, що вона жила iз Гришкою Орловим, а Латочка бив кулаком об стiл i присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а жила тiльки з Потьомкiним Тавричеським, i що Распутiн був характерник i через це великi князi нiяк не могли отруїти його варениками. - А царя Миколу в Сибiру стукнули, - гомонiв Бовдюг. - Що? - недовiрливо наставив на нього очi Латочка. - Це ти вже брешеш. Вiн утiк за кордон. - Утiк? - Утiк. - Так тодi поспитаємо залужанського Микити, якщо ти кажеш, що вiн утiк. Павло сидiв за столом, сумно дивлячись на пустi миски. Згадав, що в нього дома є теличка, яку йому дали в премiю за клопотанням Дороша, i розплакався, бо телятко було таким гарним, що коли вiн привiв його додому, то воно лизало йому руку, тикалося мордочкою в рукав i пило молоко з пляшечки. Вiд цих спогадiв жалiсть ще бiльше охопила Павла, вiн ридав ще дужче i, щоб люди не бачили, як плаче неборака, пiшов у сiни, сiв за дверима на мiшках i там заснув. Гнатовi теж свербiло потанцювати, але в нього ще болiла рука, тому вiн тiльки притупцьовував ногами i присвистував губами. Лице його зробилося вiдчайдушним, як у весiльного боярина. I Дорош, дивлячись на нього, нiяк не мiг повiрити, щоб ця весела i така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на ньогб стiльки дурниць в райкомi. "Загадкова i дивна людська натура", - думав сам собi Дорош, вiдчуваючи, як у нього злегенька наморочиться голова. Пробравшись крiзь гарячi, розпаренi людськi тiла, вiн ви-' йшов надвiр i присiв на призьбi. "Отже, все кiнчилося. Я їду. Що ж мене чекає попереду? Вони залишаться тут, i нiхто з них не буде знати, скiльки думок пере-вергав я пiд цiєю чорною стрiхою". Вийшов Сергiй, мовчки сiв поряд. - Ну, що вони там? - запитав Дорош. - Танцюють... Бiля хлiва чорнiла запряжена у вiзок конячина. П'яний вiзник спав, укрившись сiрячиною. Дорош тихо сказав Сергiєвi: - Винеси менi чемодан. Тiльки так, щоб нiхто не бачив. Не хочу своїм вiд'їздом заважати їхнiм веселощам. Сергiй винiс чемодан, подав Дорошевi. Розбудили вiзника, який спросоння не мiг знайти вiжок. Сергiй намацав їх, всунув йому в руку. Виїхали за ворота. - Ну, - сказав Дорош i мiцно, по-чоловiчому обняв Сергiя за плечi. Потiм злегенька вiдштовхнув його вiд себе. - Чи доведеться ж побачитись? - затремтiв голосом Сергiй. - Хто ж його знає... В життi дорiг багато... - Не згадуйте нас лихом... - Щасливим зоставайся... Пiдвода рушила. Уже виїжджаючи з вулицi, Дорош озирнувся: бiля ворiт невиразно чорнiла постать Сергiя. Потiм вiдкрилися хатнi дверi, випустили надвiр смугу свiтла i закрилися наглухо. "От i все, - подумав Дорош. - От i починається моє нове життя". XX Перед самою косовицею несподiвано заявився в Троянiвку Федот Вихор. Якось увечерi прибiг iз сiльради виконавець i принiс телеграму, в якiй сповiщалось, що Федот сидить у Полтавi на вокзалi в надiї на попутний транспорт. Гаврило виїхав за ним парою коней i надвечiр третього дня привiз у Троянiвку. З Федотом їхала дружина Юля, схожа на гречанку кокетуха з лiнивим голосом i млосними очима. Коли стали спускатися з Беєвої гори, вередливо вигнула чорнi, блискучi, густi i по-чоловiчому широкi бро'ви i тяжко зiтхнула: - Оце таке село? Я тут умру вiд нудьги. Гаврило засовався на возi, так, нiби хотiв щось сказати, та тiльки вдарив батогом по конях, якi й без того прискорили ходу, бо почули домiвку. Ось i хата. Мелькнули голубi вiконницi, недавно загороджений тин, на якому ще не просохло лiщинове листячко, розчинилися ворота - коники з розгону влетiли на подвiр'я. Уляна, побачивши сина, витерла руки об фартух, п-ри-пала до рипучих ременiв на його грудях i тихо, щасливо заплакала. Ненька, скинувши картуза, топтався бiля воза. - Поводи коней по двору. Води не давай, - суворо наказав вiн Тимковi i звернувся до гостей: - Чого ж ви стоїте, заходьте в хату. I ви, невiстко, заходьте. Юля цiлуватися нi з ким не стала. З матiр'ю вона обнялася, а Неньцi подала бiлу, з довгими красивими пальцями руку. - Це твiй старичок? - як би дивуючись, запитала вона в Федота. - Гм. А чого вiн такий обiрваний? - Це ми так по-домашньому, по-селянському. Коло гною воно краще й не треба, - знiчено посмiхнувся Ионька. - Боже! Чого ж це я стою? - спохватилася мати. - Люди з дороги. I вода гаряченька є вмитися, i все приготовлено. Як же. Ждали. Господи, як ждали! Пiди ж, Йосипе, принеси ночви з хлiва, бо їм треба вмитися з дороги. А може, ви спочатку повечеряєте? А вмиєтеся опiсля? - Що ви! Хiба можна сiдати за стiл з немитими руками? - здивувалася Юля. - Так воно хто як. Нам то байдуже, а ви люди городськi, то у вас по-другому заведено, по-культур-ному, - добродушно погодилася Уляна. - Тимку, кинь водити коней та злий їм на руки. Не знаю, як вас i величати. Уляна винесла надвiр чавун з гарячою водою i поставила на порозi. Юля, не соромлячись мужчин, зняла з себе чорну дорожню кофточку, зав'язала косинкою голову. В тугу смуглу спину безжалiсно врiзалися бретельки лiфчика. Тимко лив їй воду в рожевi кiвшики долонь. Юля безсоромно розглядала його своїми млосними, ледь прищуленими очима. - Брюнет. Жагучий брюнет, i зовсiм не схожий на Федота. Тимко з кухлем у руках переступав iз ноги на ногу, крадькома обзирав її красиву, сильну, гнучку спину. "Iч, вигулялася на казьонних харчах. Сименталка". Юля витерла м'яким рушничком груди, шию, спину, кокетливо ляснула мокрою долонею (вiд неї запахло милом) Тимка по щоцi, заграла бровами: - У твоїх очах є щось демонiчне i привабливе для жiнок. Тимко залився фарбою, опустив очi. - У тебе є в селi симпатiя? - Нi, немає. - Чому? - Дiвчата не хочуть любити. - Яка трагедiя! - спiвчутливо вигукнула Юля. - Фед! Принеси менi гребiнець i пудру. Та, гляди, не розсип по дорозi. "Радуйся, нене, дiстала помiч на старiсть", - глузливо зiтхнув Тимко. Доки гостi вмивалися, Гаврило з Йонькою натягли пiвкомори мiшкiв та чемоданiв. Йонька хазяйськи промацував їх пальцями, намагаючись заранi вiдгадати, що в них є. Пiсля вечерi в хату нашевкалось повно односельчан. Їм пiднесли по чарцi, вони вiдразу повеселiшали i всi до одного поскручували цигарки. - Оце ж накадите повну хату, - забiдкалася Уляна. - Тут вiд свого курiя нiяк не видихаємо, так ще й вiд вас нюхай. Дядьки погупали чобiтьми на порiг i потягли за собою цiлий чувал диму. Федот, вмитий, чистий, виголений, в однiй натiль нiй сорочцi, галiфе та шльопанцях на босу ногу, теж пiшов за ними, але в сiнях Йонька притримав його за рукав i заставив зодягти вiйськову форму. - Вона менi i так набридла, тату, - опинався Федот. - А я тобi кажу: надiнь. Хай усi бачать, що ти в мене червоний командир, а не яка-небудь заплiшка. Федот у думцi схвалив бажання старого. "Що ж, зодягну. У селi не так-то вже й рясно таких, як я". Федот пiшов у хату, зодяг гiмнастьорку, портупею, зробився зграбнiший i статечнiший. "Дiждався честi, - радiв Йонька, не зводячи iз сина очей, -он скiльки людей за розумним словом привалило. Ждуть, як колись архiєрея ждали". При появi Федота дядьки стихли i чемненько розсiлися попiд стiною. - Бож-же ж мiй, бож-же ж мiй, як iдуть года! - журливо почав Кузь, що прителiпався сюди найпершим i вже встиг покуштувати дорогих Федотових цигарок. - Як здумаю, який ти маленький був, так наче це дiялося вчора, а як подивлюся, що ти вже червоний командир, то, либонь, i не вчора, а таки давненько. Аж не вiриться. Ти дай менi, синок, закурити, бо розговор буде довгий. Зроду таких не курив, - щиро призначся Кузь, пожадливо затягуючись запашним димком. - Райський запах! Колись баба Улита, ота, Йосипе, що на Афон ходила, приносила iз святої гори якогось зiлля, так давала й нам, дiтям, понюхати. Так чисто отаким пахло, як оця цигарка. Який сорт. Ах, який сорт! - Ти цiлий вiк один сорт куриш - чужi, - обiзвався Латочка. - Хай порозкошує чоловiк, - заступився за Кузя Йонька. - Бо таких цигарок сюди, звичайно, не привозять. Це їм такi на командирський пайок дають. - Ну, грець з ним, - перебив його Кузь. - Так про що ж будемо з тобою говорити? Прибув, значить, у рiдну сторонку? Воно, брат, де ворон не лiтає, а на рiдну сторону вертає. Я коли повернувся iз заробiткiв у тисяча дев'ятсот тринадцятому роцi, то зупинився на Веевiй горi i аж заплакав... Ну, а ти ж де побував? Що повидав? - Я бiльше по городах. Потому - служба у мене така. - Так. Так. А скажи, як воно по мiстах iз матерiєю? У нас - лихо. Скоро доходимося до того, що й грiшного тiла нiчим буде прикрити. - Там аби грошi. Все є. - Ну, а продукти? Масло, хлiб, сахар? - Для цього є спецiальнi магазини - гастрономи. Iди i купуй, що хочеш i скiльки хочеш. - Правда, правда. Я теж оце недавно був у Полтавi, так теж усе є, що треба. От тiльки соди i чобiт немає. А щоб косу добру купити, то, мабуть, i до самого Одесу дiйшов би i то не купив би такої, як треба. Коли ж воно в нас отой достаток буде? - Буде все, тiльки не вiдразу. Зараз у нас весь упор на важку iндустрiю, бо вона всьому голова. Будуть у нас машини - буде й матерiя. Руками її для всiх не наробиш. Партiя обiцяв, що в кiнцi цiєї п'ятирiчки всього буде доволi, а вже що наша партiя скаже - то закон. В тiм її i велич, що вона бачить далеко вперед. - Це правда. Але ти менi скажи, куди воно хлiб дiвається? Чого воно в мiстах такi за ним черги великi? - Держава робить запас. Навколо нас вороги. На випадок чого - нам надiятися нi на кого, крiм на самих себе. - А я чув, що германцев! його везуть цiлими ешелонами. - Ми люди вiйськовi. Нам це невiдомо. Я тiльки знаю одне, що з Нiмеччиною у нас найближчим часом нiчого поганого не буде. Ми з нею маємо угоду про ненапад. - Ох, не вiр тим германам! То - собаки потайнi. Вкусить - i зуби заховає. - Ми цього не боїмося. А коли хто зачепить, будемо бити ворога на його ж територiї. - А не вийде того, що в японську? - Нi! Не вийде! У нас - технiка, авiацiя, флот. Ми - наймогутнiша країна свiту. - Ну що ж, ребяточки, побалакали трохи - пора додому, - обiзвався в перший раз за вечiр Бовдюг. - Федот з дороги, йому вiдпочити треба, а Кузя до ранку не переслухаєш. Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузовi: - Ти догавкаєшся! Ну на якого чортового батька ти в полiтику лiзеш? Спитав, почому сало на базарi, - i сиди нишком. Так нi! Йому поясни, куди хлiб дiвається, чого матерiї не вистачає. Яке твоє дiло? - Iнтересно. Бож-же ж мiй, як iнтересно! Подивився у вiкно - i то скiльки видно! А як поїздити та з розумними людьми поговорити. Скiльки ж тодi в моїй головi розуму прибавиться? - А навiщо вiн тобi здався, той розум? Дурнiшому легше на свiтi жити. - Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловiк на те й родився, щоб весь вiк, скiльки живе, розуму вчитися. Оце є в мене ще трохи тютюну в кисетi, прийду додому, куритиму та все над людським життям мiркуватиму. Пiсля того як дядьки розiйшлися, нi Федот, нi Йонька спати не лягли, а засвiтили каганець i пiшли в комору. - Я тут привiз тобi дещо, - загадково зашепотiв Федот i розв'язав великий важкий мiшок. - Маю на складi хлопцiв знайомих, от i удружили, спасибi їм. Чорний згорток шкiри тьмяно блиснув у нього в руках, потiм вiн витяг кiлька пар червоноармiйської бiлизни, два вiдрiзи на шинелю, три пари нових галiфе, бiлу байку на онучi. - Боже мiй, скiльки добра! - жадiбно засвiтив очима Йонька. - Не бiйся. Усе буде в цiлостi. Нiде анi шматини не потеряю. - А що скажу вам, тату, - Федот помовчав, прислухаючись, чи нiхто не притаївся пiд дверима, - що в свiтi тепер неспокiйно, так що все може бути. Ви про це (вiн показав на мiшки) нiкому не говорiть. Нашийте всiм чобiт. Дайте й Гавриловим дiткам. I Тимковi пошийте. Вiн уже парубок. - Тимковi не дам i шкуратка. - Верхня губа в старого сердито сiпнулася. - Зобижає мене. I Йонька довго та жалiсно розповiдав Федотовi про те, як "отой баришник" трохи голови йому не зрубав лопатою. На другий день снiдали багато, по-сiмейному. Федот iз Юлею сидiли на покутi, мати їм прослала новий вишитий рушник на колiна, щоб сметана не капнула на святешний одяг. Всi сидiли щасливi, урочистi. Навiть Йонька ретельно вимив милом руки i зодяг чисту сорочку. Гаврило, червоний, як перець, сяючий i добродушний, все посмiхався, точно так, як мати, i не знав, куди подiти свої здоровеннi мозолистi руки, на якi з острахом поглядала Юля. Гаврило сидiв якраз проти неї i гостинно припрошував: - Може, вам сметанки пiдлити чи вергуна подати? I коли вiн повертався своєю громiздкою фiгурою за тим вергуном чи за сметаною, то iз столу обов'язково що-небудь падало: або ложка, або шматочок хлiба, або обсмоктана куряча кiсточка. - Сиди вже. Без тебе подам, - удавано сердилася мати, насмiшкувато пiдбираючи губи, а в душi безмежно радiючи, що нарештi всi зiбралися до одного стола, як хороша родина, i говорять собi мирно та любенько. Як господиня й мати, що всьому дає раду та совiт, вона за стiл не сiдала, а плавала, як лебедиця, то в хатину, то в комору та все подавала страви на стiл, що їх не було куди й ставити. На Улянi рясна спiдниця в горошок, кофточка синя, хустина бiла, як снiг, а з-пiд неї лице рум'яне, як у дiвчини. Випила ж ту чарку горiлки з дiтьми, так таке, що хоч пiд щоку берися, тiльки що ото зморшки пiд очима та волосся з сивиною, але то кат його бери! Тепла хвиля пiдмиває серце матерi, як вода калину, щасливою сльозою очi криються: усiх же вигодувала та виняньчила та й до розуму довела. Слава богу, всi живi i здоровi, то як же не взятися за щоку та не кигикнути ташанською чайкою: "Сини ж мої, соколята, тiльки ж вами я й багата!.." Уже б вона й заспiвала, та невiстки соромиться. Скаже - здурiла мати на старiсть. Йонька сидить з краю стола i коли набирає в ложку сметани, то витрiщає очi, нiби скарбу шукає, їсть вiн, голосно чавкаючи, обляпуючи бiлими каплями бороду й вуса. - Ти б окуратнiше, старий... - А що? - озирається вiн на всi боки. - Сметана он по бородi тече. - Бач, що придумали з жиру, бiсовi дiти! - тяжко сапав вiн, глипаючи то на одного, то на другого почервонiлими очима. - Попадешся ти менi iншим разом, чахотка чортова! - погрожував iзнадвору Тимко, мацаючи рукою розбите вухо, з якого тоненьким струмочком текла кров. - Ну-ну, ти добалакаєшся! - витрiщився Гаврило i, взявши за плечi, виштовхнув брата ще далi. Тимко постояв посеред двору, оглядаючи, що сталося з ним пiсля бiйки. Виявилося, що на сорочцi гудзикiв як не бувало i вiд плеча аж до лiктя розпанаханий рукав. "Нiчого, я колись тобi все згадаю", - погрозив вiн на вiкна i пiшов городом у яр. Там було тихо i мирно. Вiд глиняних стiн вiяло вологою, дзюркотiв потiк iз чистою джерельною водою. Тимко пiдiйшов до нього, вмив лице i довго мочив водою розбите вухо, що сочилося кров'ю i палало, як жар, потiм сiв пiд кущем дикого терну. "Я тобi покажу, - бурмотiв вiн. - Думаєш, як квасолю почепив на петлицi, так їздитимеш на менi, як i ранiше? Нi, вистачить уже. Увiрвалося". Вiн сидiв ображений, одинокий i розумiв, що, крiм матерi i Гаврила, всi його ненавидять. Думки, одна вiд одної складнiшi, болiснiшi, мучили його, i вiн, щоб розiбратися в них, став пригадувати своє дитинство. Пам'ятає вiн, як одного разу зимою приїхав iз базару батько. Вiн увiйшов у хату, закутаний по самi очi в башлик, бiлий вiд снiгу, як мара, iз бурульками на вусах, з-пiд яких, як з бовдура, валила пара, кинув дiтям на пiч мiшок, у якому щось заторохтiло, як замерзлi костi. Вони iз Федотом розв'язали мiшок i, штовхаючись, як поросята бiля корита, хотiли чимшвидше заглянути, що там є. Там були новенькi чоботи. Вони почали видирати один в одного тi чоботята, сперечалися, кому вони належать. Батько, зачувши сварку, люто закричав на них i сказав, що вони Федотовi, бо вiн старший. - А що! Менi купили чобiтки, а не тобi. Ги-ги, - вихвалявся Федот, показуючи жовтi зуби. Тимко заплакав. Вiн не розумiв, чому ж чобiтки вiдданi Федотовi, а не йому, який слухав батька, сидiв на печi смирно i _не збивав пилюки. Того ж вечора мати, пестячи його перед сном, називала "любий синочок-соколочок", цiлувала в голову i обiцяла, що купить чобiтки кращi, як у Федота, бо в нього чорнi, а в Тимка будуть червонi, як у того дiдуся з казки, що стоїть на воротях у червоних чоботях ще й люльку курить. Тимко втiшився i полiз на пiч спати, але ще довго перед його очима стояли Федотковi чобiтки, i вiн навiть чув запах холодної слизької шкiри на них. Тимко також пригадував тон час, коли вiн уже став пiдлiтком i як батько хотiв спекатися його чимшвидше з дому, вирядити геть з хати, щоб вiн не сидiв на шиї. Як Федота вiддав до науки, а Тимка не хотiв, хоч вiн був здiбнiший за Федота. Пригадував тi темнi осiннi ночi, коли за стiною завивав вiтер, щось хлипало i Тимковi здавалося, що то плаче сирiтка i проситься, щоб її пустили погрiтися i переночувати. Вранцi вiн схоплювався разом з третiми пiвнями, приходив до матерi, що топила пiч, сiдав на лавi i, натягши на колiна полотняну сорочку, скаржився, що йому марилося вночi, нiби щось плакало пiд хатою, i благав матiр, щоб вона не спала так мiцно i пустила сирiтку погрiтися. "Добре, синочку, добре", - обiцяла мати, а в самої текли по щоках сльози, i полум'я, що бухало в печi, висушувало їх. Ще в дитинствi Тимко зрозумiв, що батько хитрий i потайний i що миру мiж ними нiколи не буде. А коли вiн пiдрiс i почув в собi силу, в ньому щоденно наростало бажання помсти за свої i материнi кривди, i ця жадоба зробилася такою сильною, що стала його другим характером. "Так, - думав вiн тепер, лежачи пiд кущем терну. - Колись я був добрий, а вони мене зробили злим. Що ж? Нехай так i буде. Я їм свого не подарую. Око за око, зуб за зуб". Iззаду щось зашелестiло, i не встиг Тимко обернутися, як чиїсь теплi нiжнi руки закрили йому обличчя. Вiн вирвав свою голову з обiймiв i побачив перед собою розпашiле усмiхнене обличчя Орисi. - А що? Злякався? - грайливо запитала вона i сiла бiля нього. Тимко лiг на спину i закрив очi, на густих б