епер час настав, що матерi собi невiсток вибирають. Самi вони в хату приходять". Юля, навiть не пiдозрiваючи, що вона своєю роботою i присутнiстю може викликати такi думки своєї свекрухи, ворушила сiно i крадькома позирала в той бiк, де косив Денис. Вiн був майже поряд, за кущами, так що Юлi видно було його голi по лiкоть сильнi руки, засмажений сонцем стовбур шиї i мокру помiж могутнiми лопатками вилинялу сорочку. Якось Денис озирнувся (вiн саме заходив нову ручку i витирав травою косу) i зустрiвся поглядом iз Юлею. Вона мацнула його очима по обличчi, i туга вишенька губiв ворухнулася в грайливiй посмiшцi. Денис помiтив той погляд. Хтиво поблискуючi щiлинки очей його звузились, вiн по-молодецькому ворухнув плечима. - Що, жарко, баришня? - запитав вiн, вийшовши iз-за куща, розтираючи широкою чорною долонею волохатi груди. - Просто неможливо. Я б скупалася, та тiльки не знаю, де тут у вас купальня. - Ходiмте, я вам покажу. Тут недалечке. Юля поклала граблi. Легко занесла ногу, щоб переступити покiс, поли халатика розiйшлися, i Денис ковзнув поглядом по червоних колiнах, одвiв очi. - Не лiз би ти в провожатi, Денисе, - неприязно обiзвалася Уляна, не повертаючи обличчя до Дениса i не покидаючи своєї роботи. Той мовчки, як би не чуючи, що каже стара, пiшов лугом розвальвуватою ходою, безжально пiдминаючи ведмежими лапами, густу траву. Слiдом за ним, безсоромно закинувши назад голову, пiшла Юля. Вони прийшли до тихої, порослої очеретом заводi, що вся блищала пiд сонцем, широкої i просторої. Вода була чиста й прозора. Крейдянi громаддя протилежного берега бiлiли у водi казковим палацом. Юля зняла капелюшок, кинула його на траву i швидко розплутала поясочок; халат м'яко поплив по її руках i, тихесенько згорнувшись, лiг бiля нiг. На сонцi вiдполiровано блиснуло її сите, розкохане тiло. - Баришня... - зашепотiв Денис, роздуваючи- нiздрi, i його сильнi i твердi, як залiзо, руки пiдхопили її вище литок i за шию, пiдняли її, i вона побачила перед собою широке обличчя Дениса, його звiрячi, ошалiлi очi. - Пустiть! Я покличу чоловiка! Пустiть, - заби: лася Юля, дригаючи ногами, i вислизнула з його рук, червона й розпашiла. Денис тiльки дурнувато посмiхнувся i, повернувшись, пiшов геть, ламаючи верболiз, як розгнiваний ведмiдь лiсовi хащi. Юля, понакривавши долонями груди, що напинали купальник, деякий час стояла на березi, прислухаючись до трiску, потiм вiдняла долонi, солодко потягнулася i, сама не знаючи чому, тихесенько i воркiтливо засмiялася. Увечерi Уляна вже шушукала Федотовi про оте ку-паннячко та наставляла сина, щоб вiн дивився за своєю жiнкою. Уночi, лежачи бiля притихлої Юлi, Федот знiмав допит: - Чого ти водилася з Денисом? Ти знаєш, яка за ним слава, ходить? - Яка? - зацiкавилася Юля, вибираючи шпильки з зачiски. - На дiвчат вiн дуже ласий. - Невже? А з вигляду такий непоказний... А ти що? Чи не ревнувати мене задумав? Ах ти ж, мiй пу-сюнчик, мiй котик смачноротий, - лащилася Юля, гаряче дихаючи йому в лице i обiймаючи його голими руками за шию. I сварка, як i завжди, закiнчилася поцiлунками, примиренням i мiцним пiсля цього сном. XXII У Гордiя Кошари сiм'я була невеличка - дванадцятеро дiтей. Четверо, слава богу, померли, а восьмеро жерли хлiб святий i стугонiли зимою на печi, як вiвцi в загонi. Як стануть, бувало, виплигувати в одних льолях на обiд або на снiдання, то аж п'яти холонуть; от-от потрощать зубами стiл на трiски. Жив Гордiй бiдно, дiтей годував картоплею та квашею. Наллє жiнка в ринку, облiплять її дiти i хлюпаються в нiй ложками, як утята в рясцi. На вулицi Гордiй часто скаржився селянам: - Оце перед рiздвом назмiтав з горища пшеницi на кутю, поставив у хатi, коли це чую серед ночi: хрум, хрум, хрум... Присвiтив, а вони навколо, мiшка, як прусаки, - пшеницю гризуть. Зодягався Гордiй бiдно, як бог пошле. Прийде на побрехеньки до сусiдiв, селяни про врожай говорять, про землю, про худобу, а вiн розглядає латки на своїх колiнах. - Ех, - каже, - якби отакi штани були... Потiм ткне пальцем на iншу латку та: - Нi, з оцiєї матерiї були б ще кращi. Це колись а в одного цигана на овес вимiняв. Добрячi штани були. Якби не порвалися, так i досi носив би. Минали роки, росли дiти. Однi повиходили замiж, iншi поженилися. Залишився Гордiй удвох iз Мотрею при своєму наймолодшому синовi - Денисовi. Та не було їм нi спокою, нi затишку на старiсть: вдався Денис безжалiсним, лiнивим, грубим i злодiйкуватим. Працював у колгоспi, як за якусь провину, i бiльше всього промишляв полюванням. Лiтом бив качок, зимою зайцiв i приблудних собак, здирав шкури, чинбарив i продавав хутiрським хлопцям на бубни. Вiд постiйного спiлкування з тваринами виробилися у Дениса звiрячi повадки: мав вiн такий тонкий нюх, що по запаху диму мiг безпомилково визначити, у чиїй хатi смажиться сало, а в чиїй печеться свiжий хлiб на капустяних листках. Були в нього сильнi ноги, якi нiколи не знали втоми, i мав вiн ще одну рису, яку навiть трудно було йому приписати, дивлячись на його вайлувату, лiниву у всiх рухах постать: вмiння надзвичайно швидко, майже блискавично переходити вiд млявого, сонного стану до звiрувато-хижого, спритного, зiбраного, готового в любу секунду зробити стрибок i настигнути свою жертву. Iде Денис по полю переваги-ваги, голова як прилiплена, очi в щiлинках, рушниця десь аж за плечима телiпається. Раптом - шелесть що-небудь, - Денис голову в плечi, рушницю в руку - бах-бахi I є заєць. Як до землi пришиє. Лежить бiдний косий i не ворушиться. Але таким Денис був лише на полюваннi, а в звичайному життi - ледацюга з ледацюг. Вiчно вiн запiзнювався на роботу або й зовсiм не виходив, а те, що робив, все рiвно треба було пiсля нього переробляти. Одного разу, коли Денис iшов на роботу, добренько-таки припiзнившись, його перестрiв Оксен. - Дивись, Денисе, щоб це було останнiй раз. Завтра приходь на роботу так, щоб я тебе не впiзнав. На другий день - сонце в снiдання - заходить на колгоспний двiр якийсь дiд. Кожух навиворiт, шапка насунута на очi, сам згорбився, цiпочком поперед себе-постукує. - Iди собi далi, - каже йому Оксен, що саме стояв бiля контори iз бригадирами. - У нас милостиня не роздається. А дiд нiби й не чує, що йому говориться, чеше далi: сива борода на вiтрi ворушиться, руки тремтять, рот перекособочило - милостинi просить. - Кажу ж тобi - немає! - уже сердиться Оксен, а дiд руку до вуха наставляє, так, нiби вiн недочува. А тодi хап рукою за бороду, хап за шапку - в Оксена аж очi на лоб полiзли. - Це ти, Денисе?! - Я. - Ти що? Здурiв? - А ви ж менi казали, щоб я так прийшов, аби ви мене не пiзнали. - Так то ж я тобi говорив, щоб ти рано прийшов, без запiзнення, а ти менi комедiю граєш. Скидай же зараз iз себе оцю музику та йди волочити, бо вже он скоро обiд... Потис плечима парубок i перевальки почвалав у поле. Увечерi вчорашнього дня дав Оксен наряд - возити iз кирнасового лiсу дерево на будiвництво колгоспної конюшнi. Виїхати треба було рано, щоб ще за холодка пригнати бикiв до лiсу i не мучити їх по жарi. Iз Сергiєм мав їхати i Денис. - Ти того Гордiєвого гицеля сам розбуди, - наказав Сергiєвi Оксен. - Бо вiн до снiданку спатиме. Сергiй устав рано, захопив торбу з харчами, пилку, сокиру i вийшов з двору. Свiтало. Над Троянiвкою висiло розцяцьковане зорями небо, у провулках чорною марою затаїлася темрява. Тиша. На ганку сiльського магазину спав, загорнувшись у фуфайку, сторож. Перелiзши через тин, Сергiй увiйшов до Денисового двору. Дверi хлiва, де спав Денис, ледве прихиленi. Коли Сергiй переступив порiг, на нього вiйнуло псиною вiд недавно вичинених собачих шкур. Сергiй засвiтив сiрник. Оранжеве кружальце свiтла м'яко лягло на краєчок шкури, на якiй, пiдiбгавши пiд себе ноги, спав Денис. - Вставай! Денис хлипнув спросоння i перевернувся на другий бiк. Тодi Сергiй запалив сiрника, почекав, доки розгориться, i пiднiс до голих п'ят Дениса. Тому, видно, дошкулило, бо вiн вiдсмикнув ногу, але прокидатися й не думав. - Ти встанеш сьогоднi чи нi? - розгнiвався Сергiй i затормошив Дениса за плече. - Яка це зануда штовхається? - засопiв у темрявi парубiйко, пiдводячи голову. - Збирайся швидше. У лiс треба їхати. Денис довго чухмарився i позiхав, потiм полiз рачки в куток, мацаючи там руками, щось перекинув, певно, старе вiдро, воно заторохтiло i сполохало вгорi голубiв, якi затрiпотiли крилами i сердито завуркотiли. Нарештi витяг iз кутка одежину i якийсь круглий предмет, схожий на пiдситок, що тихо подзвонював, як тiльки Денис робив рух, запхав його у порваний мiшок i вийшов надвiр. Потiм вiн став виробляти якiсь дивацтва, абсолютно незрозумiлi для Сергiя: витягнув iз купи хворосту довгу галузину, пiдiйшов до хати i, вийнявши iз вiкна шибку, став ширять туди, як у лисячу нору. Незабаром до вiкна пiдiйшло щось у бiлому, вiдкрило його i подало торбу, яку Денис зараз же розв'язав i зашилив туди руку. - А сало де? Уже стрiскала, стара гаргаро? - Господи, сохрани мене i заступи, - зашепотiла стара i закрила вiкно. - От матiнку маю, - скаржився Денис, мотузу-ючи торбу. - Де що в хазяйствi найласiше - зараз же кида собi на зуби. Прiрва якась. Щоб я живий був! - А навiщо ти хворостиною в хату ширяв? - давлячи смiх, поцiкавився Сергiй, - Бо вона якраз до лiжка дiстає. Iнакше її не розбудиш, стару вовчицю. - Що в тебе у мiшку? - Бубна. - Навiщо вона тобi здалася? До бичачого хвоста причепиш, щоб бубонiло всю дорогу? - Продам на хуторах... - Нiчого собi придумав! Я лiс рубатиму, а вiн з бубною по хуторах тинятиметься. Ех, зв'язався я на свою голову!.. Приїхали до лiсу - зiйшло сонце. На зеленiй галявинi розпрягли бикiв, пустили пастися. - З чого ж починати? - вдарив Денис по молодому дубковi сокирою так, що аж листя на ньому затремтiло. - Мiтку шукай. Знайшли помiченi дерева i до самого обiду працювали справно, без жодного перекуру. - Ти так, нiби для себе стараєшся, - жалiвся Денис, витираючи пiт. - Знай свое: чиргикай пилкою. - Та доки ж чиргикати? Доки дух випре? Уже й так сорочка мокра... - То в тебе вiд собачого жиру. Я от не їм - i сорочка суха, - смiявся Сергiй. Вiн був наполовину нижчий вiд Дениса, сухорлявий, вузькоплечий, але незвичайно жилавий i витривалий, пальцi на руках тоненькi, проте чiпкi: вчепився б Денисовi за спину - цiлий день носив би на собi, а скинути б не змiг. Лице його було iз нiжними i дрiбними, навiть аристократичними рисами: нiс рiвний, тонкий, лоб високий, губи маленькi, насмiшкуватi. Двох парубкiв боявся у селi всемогутнiй Денис: Сергiя i Тимка. Першого - за його хитрiсть i гострий язик, другого - за вiдчайдушнiсть. Iз першим Денис нiколи не входив у суперечки, бо був лiнивий на слово i знав, що нiколи Сергiя не переспорить, з другим не заїдався через те, що Тимко з двох слiв лiзе в бiйку i б'є чим попало. "А цей - хитрий, як лис, -розмiрковував Денис, тягаючи сюди-туди пилкою. - I теж запеклий, так що краще з ним не зв'язуватися..." Коли звалювали першого дуба - на хлопцiв дрiбним холодним дощем бризнула роса. Сонячний промiнь пробивався крiзь гущавину вiт, спалахував на лезах сокир, i тодi рубачi мружили очi. Вряди-годи по верхiв'ях дубiв пролiтав вiтер, листя журно шелестiло, нiби там угорi iшла тиха змова проти людей, що нiвечили пилками та сокирами тiла могутнiх дерев. Один велетень дуб умирав особливо неохоче. Коли його пiдпиляли, вiн ще ганяв по собi соки вiд мiцного, живучого i вiрного його життю кореня, шумiв листям, i гордо кланявся сонцю, i все не здавався волi людей - тiльки тремтiв стовбуром i гулко ахкав вiд болю, коли його били сокирою. Але потiм вiн хитнувся, похилився i затрiщав, затрiпотiв вiтами i всiєю вагою iз страшним шумом i гучним трiскотом упав на землю - потьмарилася, погасла краса дуба: листя зробилося холодним i цупким, як слюда, кора потемнiла, i з-пiд неї передсмертним потом виступив i закапад на траву прозорий сiк. - Ще одного звалили, - святкував Денис, заганяючи гостре вiстря сокири в тверде тiло деревини. Розсiвшись на травi, хлопцi заходилися обiдати. Пожадливо їли житнiй чорний нiздрюватий хлiб, що пахнув вiтром i хмелем, пили степлiле молоко. Денис, облизуючи пальцi, з осатанiнням гриз старе пожовкле сало. Пiсля обiду закурили i порозлягалися на холоднiй м'якiй травi. - Води б оце холодненької, - забажав Денис, нацiлившись напiвсонними очима на пусту пляшку. - Пiди принеси. Тут десь є лiсовi криницi. - А чи я їх знайду? - Знайдеш, як захочеш. Денис сунув у кишеню пусту пляшку i пiшов стежечкою вниз, до ярiв. Сонячнi плями замерехтiли на його ногах i спинi. Спустившись униз, вiн попростував помiж деревами все далi i далi, i сонце гналося за ним помiж дубами, а потiм облило його з нiг до голови i заслiпило очi. В обличчя Денисовi вдарив лагiдно й нiжно теплий, навiть гарячий подих степу. Парубок зрозумiв, що вiн збився з дороги, i, замiсть того щоб заглиблюватися в лiс i йти до ярiв, вийшов на узлiсся. Степ зеленiв безмежно, до самих обрiїв на всi чотири сторони. Денис повернув голову туди, де мало бути його село, i довго вдивлявся в той бiк, доки не побачив Беєву гору, що ледве помiтно проступала крiзь тремтяче мареао. Повернувся назад, взяв трохи праворуч i, по-кладаючись уже на свiй мисливський нюх, став простувати до ярiв, наближення яких все яснiше й вира&-нiше вiдчувалося по холодному, вологому диханню. Хапаючись за дерева, спустився в яр i скоро знайшов покинуту, обгороджену ветхим тинком лiсову криницю, яка була викопана на узлiссi бiля дороги. Опустився перед нею на колiна, зняв картуз i, спершись руками об цямрини, засунув у чорну дiрку голову, жадiбно припав до холодної як лiд, чистої, свiжої води i довго пив її собачими хльобками, не переводячи подиху. Потiм пiдводив голову, вiдхекувався так, що в криницi брижилася вода, i знову пив, не в силах задовольнити своєї жага Нарештi напився, набрав у пляшку води, заткнув горлечко пробкою iз трави i хотiв уже йти назад, як зненацька почув тихе подзвонювання велосипеда. Обернувшись, побачив, як по дорозi мимо дерев, завертаючи на лiсову стежину, замелькало щось зелене. I не встиг вiн зрозумiти, що воно, як на стежку вискочила збуджена їздою, розчервонiла, iз розпущеною вiтром зачiскою Юля. Уздрiвши Дениса, вона загальмувала i, схиливши велосипед набiк та впершись лiвою ногою в землю, зiйшла з нього, знiчев'я полравляючи пожмакане ззаду зелене, без рукавiв, з чималим вирiзом на грудях ситцеве плаття. На обличчi її не було розгубленостi, воно мало той вираз збудженої розбишацької веселостi, властивої для жiнок, що знають собi цiну i звикли покоряти, що червонiють тiльки спочатку, а потiм так нагло дивляться в очi, що вiд них хочеться тiкати i кричати "рятуйте!". - Здрастуй! - сказала вона, швидко дихаючи вiд їзди, усмiхаючись, поправляючи розкидане по плечах пухнасте каштанове волосся i спiдлоба, кокетливо дивлячись на нього великими, блискучими, владними i гарячими очима. - Що ти тут робиш? --Ми тут дерева рубаємо, - пробубонiв Денис, що все так же стояв непорушне з отупiлим обличчям i виряченими очима, тримаючи рукою пляшку в кишенi, так, нiби її хтось хотiв вiдняти. Юля поклала пiд дерево велосипед i, розiславши плаття, очевидно, для того, щоб його не пом'яти, сiла на траву. Вона сiла картинно, простяглiй поперед себе ноги в жовтих, м'яких, блискучих i зовсiм нових черевичках i закинувши трохи назад корпус, який вона стримувала, опершись на руку; голова її теж трохи була закинута назад, так, що для Дениса було випнуто груди, бiлу шию i м'яке пiдборiддя. Вирвала травинку, перегризла її бiлими щiльними гострими зубами, знову усмiхаючись, глянула на Дениса i веселим голосом сказала: - А ми завтра вiд'їжджаємо... Денис стояв як укопаний, так же, як i ранiше, тримаючись рукою за кишеню з пляшкою. - Тобi не шкода, що я їду? - запитала вона, пропускаючи крiзь вiї щось таке, вiд чого Дениса замурашило поза спиною. Денис переступив з ноги на ногу, потис плечима i опустив голову. - Чого ти раптом став такий дикий? Iди сядь бiля мене. Адже я приїхала нарочито, щоб попрощатися з тобою... Денис несмiливо пiдiйшов i сiв поряд, ховаючи босi ноги в траву, витер з чола пiт рукавом. Юля сидiла бiля нього так близько, що вiн чув запах духiв вiд її волосся i зеленого безрукавого плаття. - Денисе, тебе дiвчата люблять чи нi? - Не знаю, - глухо вiдповiв Денис, одвернувшись. Юля засмiялася i, зiрвавши лiсову ромашку, залоскотала Дениса по шиї. Вiн одмахнувся, як од в'їдливого комара, але вона не вгавала. Тодi вiн схопив її за холодну пахучу руку i в перший раз глянув їй в очi. Вона не вирвала руки i не вiдвела вiд нього свого погляду, а вся, якось зiбгавшись, сидiла, притихла i очiкуюча, губи її поволi вiдкривалися i очi вже починали горiть. Денис ривком кинув її на себе, притис до грудей. - Пляшку... Пляшку... викинь... - швидко дихаючи, попросила Юля. Довго вони лежали потiм на травi. Лiсова прохолода остуджувала пiт, сонячне свiтло кидало на них золотi монети. "Що ж менi тепер буде? - з острахом роздумував Денис. - А, що буде, та й буде! - втiшав вiн сам себе. - Оженюся, та й усе. Хiба ж мало наших хлопцiв на вчених поженилося? Он як вона мене любить. Сама прийшла". Юля незчулася, коли задрiмала, i прокинулася у якомусь замiшаннi. - Ой! Що це я! - прошепотiла вона, схопившись i, мабуть, не розумiючи, де вона i що з нею, але, побачивши бiля себе Дениса, усмiхнулася i обвила його рукою за шию: - Ах ти ж, мiй мучителю солодкий! Потiм провела руками по щоках, стурбовано запитала : - Я червона? - Умгу! - Що ж менi робити? Менi ж треба зараз їхати. - Наставляй жменю, я трохи тебе освiжу. Вона наставила рожевi жменьки, i Денис налив туди холодної чистої джерельної води. Озирнувшись навколо себе, Юля взяла велосипед i вивела на стежку. - Приходь сьогоднi вечором. Я буду тебе ждати бiля верб у нашому городi. - Добре, - кивнув головою Денис i проводжав Юлю очима до тих пiр, поки вона не зникла за деревами. Потiм пiдiйшов до криницi i довго пив з неї, як вiл з калюжi, втерся рукавом i загадково усмiхнувся, видимо, згадавши щось. В руках його опинилася пуста пляшка, вiн покрутив її, здивовано розглядаючи як рiч зовсiм тепер зайву, i, розмахнувшись, трахнув об пеньок. Вона з брязкотом i дзвоном розлетiлася на друзки i засяяла потовченим склом проти сонця. "Це - на щастя. А Сергiй невеликий пан, прийде й сам нап'ється". I Денис змореним кроком почвалав лiсом. Легенький вiтер сушив на йому мокру сорочку i старанно остуджував розгарячiле тiло. Коли вони поверталися iз Сергiєм з роботи, Дениса настигла ще одна несподiвана вдача: вiн продав бубну на хуторах. Радий i задоволений своїм щастям, вiн лiг у гарбу i проспав аж до Троянiвки. В Чубинiм яру, коли добре сiпонуло гарбу, Денис прокинувся, i, зiвнувши, спитав: - Як ти думаєш, Сергiю, учена баба вийшла б за мене замiж чи нi? - Що це тобi приснилося на дубових колодах? - Нi, ти скажи: вийшла б чи нi? - Хiба божевiльна, а нормальна - нi. - Хе-хе, - засмiявся Денис i бiльше не став розмовляти. Деякий час вiн лежав мовчки, нiби дрiмаючи, потiм пiдвiв голову i з жалем зiтхнув: - Ех, була б оце бубна... Всю дорогу гопака вибух-кував би. - Ради чого? - Знать, та не всiм, - хитро пiдморгнув Денис, але у вiдверту розмову iз Сергiєм не вступав. XXIII Сонце пекло так, що трава була тепла i люди бродили в нiй, мов у купелi. За Ташанню на луках- дзенькiт кiс, веселi голоси людей. Пiд вербами у холодочку - бочонок з водою, прикритий сiном, щоб вода не зiгрiвалася, ще далi - димить кухня: вариться обiд косарям. Тимко косив артiльне сiно разом iз Марком, Денисом i Павлом Гречаним. Вiд снiдання косили без перепочинку, i вже перед самим обiдом Павло застромив косу, вийнявши кисет, крикнув Тимковi: - Iди закурюй, сусiдо! - Хай йому грець з тим куривом! Давайте краще перекусимо, доки обiдати покличуть. Тимко вхопив Маркову торбу з харчами i принiс її дядьковi. Побачивши таке дiло, Марко та Денис теж покинули роботу i пiдiйшли до гурту. Денис, нiкого нi про що не питаючи, потяг до себе торбу. - З довгими руками пiд церкву, - вдарив його по пальцях Марко. Четвертину сала розрiзали на чотирьох, Павловi дали бiльший шматок. Тихий вiтер гладив трави, сушив мокрi сорочки на косарях. Тiнi вiд дерев коротшали, все рiдше пролiтали зморенi спекою чайки. На Ташанi кричали, ляпаючи крилами, гуси, чулося бовтання ненажерливої щуки. - На дощ жирує, - визначив Денис i, закривши очi, розлiгся на покосi. - Як був я в забродi, так ми раз неводом кит-рибу спiймали, - жуючи сало, сказав Павло. - Та й який же вiн? - Такий, як корова. Вдесятьох ледве на берег витягли. - Може, то не кит? - допитувався Марко. - Бо то така риба, дядьку, що її кораблями витягують, а не самотужки. -А я тобi кажу - пiймали... - А де ж .той забрiд? Павло, скрутивши цигарку, довго мовчав, пригадуючи ту невiдому країну. - В Чорноморiї, - нарештi пригадав вiн. - От там, мабуть, рибалки сильнi були, що отаких риб самотужки витягали. - Та вже й не такi, як ви... - А ви, дядьку, теж сильнi? Цiкаво, скiльки ви на собi грузу понесете? Павло ворухнув вузлуватими пальцями босих нiг, нiби прикидаючи; яку вагу вони зможуть витримати, сказав, зiтхнувши: - Соломи понесу двадцять пудiв, а залiза тiльки шiсть. Хлопцi, вхопившись за животи, попадали в траву, навiть Денис загигикав, лежачи на спинi, так, що аж голова його тряслася, один Павло сидiв, втупивши очi кудись за Ташань, байдужий до глузливого смiху. Доки хлопцi пiдобiдували, сонце пiдбилося ще вище, Тимко принiс добре вiдклепанi дiдом Iнокентiєм коси, роздав косарям, заходився мантачити свою. - Гляди, Тимку, не дай дулю, - застерiгав Павло, натякаючи на те, що при необережному руховi мантачки по косi можна врiзати пальцi. - Нi, дядьку, я обережно. Тимко знав, що дядькова коса не клепалася вiдколи й куплена i що вiн мiг косити нею тiльки тому, що в нього було сили, як у бика: вигостривши її тепер, як бритву, Тимко передав Павловi i з цiкавiстю спостерiгав, що воно з того вийде. Павло сяк-так, для годиться, помантачив косу, поплював у руки, широко розставив ноги i, вiдвiвши далеко назад косу, щоб, значить, був бiльший розгiн, махнув нею по травi i впав на землю. - Що ти їй зробив? - дивувався вiн, пiдвiвшись пiд загальний регiт хлопцiв. - Нагострив, дядьку... - От молодчина! Оце коса так коса! - повеселiшав Павло, уже не так з розгону заганяючи її в траву. - Боже мiй, скiльки дурної сили в чоловiка! - похитуючи головою, промовив до себе Тимко, беручись i собi за косу i займаючи свою ручку. Уже аж на другому кiнцi гонiв вiн пiдняв' голову, щоб витерти пiт, i серце його тривожно стиснулося: прямо через покоси, притисши долонi до грудей, спотикаючись ногами -i плутаючи ними в травi, бiгла Орися. Лице її було блiдим i зляканим. Вiн кинув косу, збиваючись iз кроку, пiшов назустрiч. Вона пiдбiгла до нього з тремтячими губами i повними .слiз очима i, незважаючи на те, що навколо були люди, впала йому на груди, здригаючись вiд ридань. - Ну, що там?! Ну? - торсав її за плечi Тимко, але її руки так мiцно затисли його шию, що вiн задихався. Потiм розiмкнув її пальцi, одiрвав вiд себе, сполохано глянув у дороге, залите сльозами i збуджуюче в ньому гострий жаль обличчя. - Ну?!! Ну, говори, що тралилося?! Вона схопила його за руку i, тiльки тепер зрозумiвши, що навколо люди i що деякi косарi вже перестали косити i з гарячою цiкавiстю дивилися на них, потягла за кущi верболозу. - Ой Тимоньку, голубчику, рiднесенький мiй, дорогесенький! Розлучають нас, - заплакала вона ще дужче i закрила долонями обличчя. - Хто розлучає? Говори толком. Але вона говорити не могла, плечi її ще бiльше затремтiли, i на тоненькiй шийцi дрiбно посмикувалася кругленька, в пухнастих бiлих локонах бiля вискiв голiвка. - Ой, - видихнула Орися, одiрвавши долонi вiд обличчя, i жалiсно хлипнула скривленими губками. - Тато вчора прибiгли iз сiнокосу, сердитi, лютi, iз вашими полаялися, чи що. Нас iз мамою вигнали з хати, побили весь посуд, всi горшки. А сьогоднi склали на пiдводу мої речi, все до шматинки, до останньої сорочечки, i повезли аж у Гадяцький район до маминих родичiв. Там, кажуть, будеш жити, i щоб я тебе з Вихорами не бачив, доки свiту й сонця... Я втекла до Галi Басаврючки, в чiм стою, i проплакала всю нiч. Що ж менi роби-и-ти-и?! - заголосила вона, чiпляючись Тим-ковi за плечi. Тимко довго стояв мовчки, задумавшись. Брови його тихо ворушились, на вилицях пiд шкiрою тяжко, як жорна в млинi, ходили жовна. - Перебудь до вечора в Галi Басаврючки. А потiм щось придумаємо. А зараз iди. Люди он i так уже трi-щаться. Вона, нiчого бiльше не розпитуючи, заспокоєна одним його словом, схлипнула, витерла, як дитина, кулачком очi, пiшла геть. Але потiм вернулася, пiдбiгла до нього i, радiсно поклiпуючи мокрими вiями, вся посвiтлiвши обличчям, несмiло потяглася до нього, як прибита грозою билиночка до сонця: - Поцiлуй мене, Тимку. Я тодi про все горе забуду. Вiн обачно озирнувся навколо, нiжно взяв у долонi голiвку i поцiлував її по-батькiвськи, в лоб, погладив по волоссячку. Вона вдячно глянула на нього прояснiлими, як небо пiсля дощу, очима i, якось жалiсно усмiхнувшись, пiшла лукою. Тимко взявся за косу i вже хотiв шаркнути нею по травi, але потiм озирнувся, щоб глянути ще раз, чи вже далеко вiдiйшла Орися. I коли вiн побачив її, щупленьку, босоногу, одиноку i нещасну на цьому свiтi, беззахисну й довiрливу, як голубка, в своїй любовi, то перший раз у життi вiдчув, як з хвилюючим болем застукотiло його серце i щось ласкаве, тепле, як тi свiтлi сльози, що вiн їх змив поцiлунком з личка коханої, покотилося йому в душу, i кров забухала швидше, груди задихали вiльнiше, i, розтираючи рукою м'який гарячий клубок, що пiдступав до горла, Тимко подумав, що вiн тепер не одинокий i що йому є для кого жити на свiтi. З цiєї хвилини все те, що вiн бачив навколо себе, чув i вiдчував, повнилося для нього новим змiстом: йому нiби вставили iншi очi, i вiн ними бачив тепер те, чого ранiше не помiчав, йому нiби пiдмiнили душу, i вiн тепер вiдчував те, про що ранiше й не догадувався. Навiть звуки вiн сприймав тепер по-iншому. Вiн косив повагом, раз за разом махаючи косою i майже не вiдчуваючи її в руках, така вона була легка. Ранiше тiло його пiд сорочкою мокрiло, парилось i з кожним заходом на нову ручку по ньому розливалася втома, вiд чого м'язи його млiли, i тодi хвилю-двi вiн перепочивав. Тепер же тiло його зробилося легке, сухе, освiжене, зiбране, як у птаха, що йде на великий перелiт. Ранiше з кожним рухом коси, переставляючи босi ноги по вже скошенiй густiй, зрiзанiй, як бритвою, щiточцi трав'яного прикорiння, Тимко вiдчував холодну i липку в'язь лугової землi, i почуття це було неприємним i навiть бридливим, тепер же земля пiд ногами була тепла, ласкава, як дихання паруючої рiки. Трава, яка здавалася йому ранiше похмуро-сивою, гнiвною пiд нальотами вiтру, стальною, дзвенючою, як щось неживе, тепер розступалася перед ним прозоро-зеленою морською хвилею, як перед молодим богом, розкриваючи те, що ранiше приховувала: всю свою потаємну красу. Вiн бачив, що зверху вона суха, вицiлу-вана сонцем, легка, як подих, i чутлива, як павутиння, i колишеться навiть без вiтру, а при самiй землi, мiж стеблинками, почепившись манюсiнькими свiтлими крапельками, притаїлись росинки i яскраво поблискують, як надрiбно потовчене скло. Хвилинами його брав жаль, i вiн стримував косу, щоб не порушити тiєї затаєної при землi краси. "Я не знаю, чи там угорi, надi мною, є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землi", - роздумував вiд, спершись на кiсся i з хвилюючим почуттям милуючись свiжiстю зеленого роздолля, що плескотiло бiля його нiг. Потiм знову став косити, докоряючи сам себе в душi за те, що вiн милується i все ж таки нищить цю красу. Але одного разу на повному розгонi вiн зупинив косу i, кинувши її на землю, присiв навпочiпки i обережно, лагiдно розгорнув пальцями густий кущик трави: у зеленому затишному храмi, вся переплетена золотими нитями сонця, на високому гiнкому стебельцi росла лугова цариця - ромашка. Це, мабуть, була найпрекраснiша в свiтi квiточка: рiвна, висока, з сумно нахиленою набiк яскраво-жовтою, в бiлих нiжних прозорих пелюсточках голiвкою, ще й зверху прикроплена дрiбною, як вiстря стальної голки, росичкою. Тимко знав, що по-народному цю квiточку називають невiсточкою, i те, -що вона така прекрасна, i те, що її так звати, зачарувало його, i вiн, присiвши, дивився на неї, не зводячи очей, усмiхаючись, як до гарненького маляти, i все шепотiв: "Невiсточка, невiсточка", - i йому хотiлося доторкнутися до неї хоч пальцем. Але вiн утримався, щоб не збити з неї-росички, не зняти дорогої краси, дарованої природою. Вiн так i залишив квiтку разом iз густим кущиком трави в її зеленому храмi i, обережно обкосивши, пiшов далi. "Трiнь-трiнь, трiнь-трiнь!"-почулося в цей час i забринiло, вiдбилося вiд ташанських плес, заляскало, затанцювало, заграло, як музика: "Дiд Iнокеша клепає коси, - усмiхнувся Тимко. - Ач, як розходився". I йому пригадалася одна весела примовка, яку вiн знав ще в дитинствi i став повторювати її в такт помахам коси. Вiн почирав фразу, як тiльки з розгону замахував косою, i закiнчував її лише тодi, коли коса, зрiзаючи соковитi стебла, виходила iз трави: Косарики плужки кують, Косарики плужки кують... I зозулi кують, щастя-долю дають. I ми з Орисею... Що з Орисею? Ах, так!.. Невiсточка. Вона ж невiсточка". Вiн засмiявся i озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голiвкою. Вiн озирався ще кiлька раз, i довго вона ще бiлiла здаля, дякуючи за той захист i турботу, яку вiн проявив до неї. Тимко косив до самого вечора. Коли ж косарi зiбралися веселим гуртом до багаття, на якому доварювався смачний кулiш, вiн також присiв iз ними, i на обличчi його було щось надзвичайне, що кидалося усiм у очi, хоч нiхто до ладу не знав, чим воно викликане i що воно означа. Навiть Марко i той помiтив це i спитав його: - Що ви? Погризлися чи помирилися? Тимко тiльки засмiявся i так здавив Марка за плечi, що той аж вискнув. - Хлопцi! Пiдходь закурювати! Ну! - весело закричав Тимко i розшморгнув кисета. Коли вiн обiйшов косарський круг - кисет був уже пустий. - Оце так! - лаяв його Марко. - Усiм догодив, а сам лишився без тютюну. - Нiчого. В мене дома ще є, - весело пiдморгнув Тимко i, вiдмовившись вiд вечерi, пiшов лугом до Та-шанi. - Що це з ним сталося? - дивувались косарi. - Чи не ташанська русалка його прилоскотала? - А чого ж! Хлопець молодий. Забравшись у глухi нетрi, Тимко сiв бiля рiчки i довго дивився на чорну холодну воду. На верболозах скакали рожевi вiдблиски багаття, що його розiклали косарi; вiд вогнища долiтали лункi голоси, смiх, покашлювання, чиясь тиха, впiвголоса, пiсня. Iнодi, коли вогонь розгорався яснiше, навколо багаття вимальовувалися постатi людей, маленькi i нiби круглi, з великими незграбними тiнями на землi. А коли хто-небудь пiдводився, то з ним пiдводилася i розпрямлялася його тiнь i ставала такою довгою, що перехоплювала весь луг; недалеко, з шумом щипаючи траву, паслися конi, i їхнi силуети то появлялися в свiтлi вогнища, то знову зникали в темрявi; часом дим iшов угору, а часом слався по землi, сивиною, як туманом, покривав луг i пахнув сирими дровами, гiркувато смердiв пiдпаленою корою. Тодi Тимковi здавалося, що то не косарi, а мандрiвнi цигани сидять бiля казана i мiшають у ньому зачакловане вариво. Приколисаний чарiвною тишею, свiжiстю води i лугу, Тимко був настроєний на думи i згадував тепер тiльки те, що було близько його серцю. Пригадувалося йому, як весняними вечорами, коли пахло талим снiгом i вийшла з берегiв, скреготiла льодом Ташань, вони з Орисею цiлими годинами вистоювали на ташан-ському мосту i вона горнулася до нього, гаряче дихаючи йому в лице, веселим шепотом повiдаючи йому, що в їхньому садку уже зеленiє з-пiд снiгу барвiнок i що вона вже пробувала з берези сiк. Коли ж вiн на те її щебетання говорив щось грубе або часто навiть соромiцьке, вона холодною долонею, що справдi пахла березиною, затуляла йому рота. А коли вiн i вiд цього не вгавав, кусала його жартома за вушко гострими i щiльними, як у мишки, зубами. Не боячись нi холодних вiтрiв, нi задушливих туманiв, стояли вони, обнявшись, наслухаючи, як трiщить лiд, довго мовчки дивилися на воду, що пливла з-пiд моста, i вiд того довгого глядiння їм здавалося, що не рiчка, а вони з мостом пливуть кудись далеко-далеко в погонi за своїм щастям. Часто вони бачили рiзнi дива, якi несла на собi рiчка: вiдломлений шматок крижини, на якiй рiс очерет i махав сухими китицями, безсило повiсивши вниз мiтелочку, як приречений на страту каторжанин голову. їм було жаль того сухого очерету, бо вони знали, що на нього наляже здоровенна крижина, зiмне, закрутить i похоронить у глибинi, i вже бiльше нiколи вiн не вирине i не буде шумiти на цiй землi. Хоч вони обоє були молодi, проте розумiли, що їхнє життя також подiбне до весняної рiки, що в ньому також є свої крижини, якi накривають людей i ламають їх, як той очерет, методично i безжалiсно. Орисi ставало страшно. - Ось ми з тобою разом, - часто говорила вона. - I здається, що нiщо в свiтi не розлучить нас, а прийде така хвилина - i не будемо ми разом. - Не вигадуй казна-чого, хто нас зможе розлучити? - не погоджувався Тимко. - Доля. Вона нi тебе, нi мене не запитає, а зробить так, як їй захочеться. Щось таке нам поробиться, i не будемо ми разом. - За язик укусилася, бiсова дiвчино! - смiявся тодi Тимко. -А, нiчого того не буде, все-бабськi вигадки", - подумав вiн тепер, прислухаючись до гомону косарiв, що вже розходились по домiвках. Тимко також устав i, розшукавши свою косу, пiшов лугом, то поринаючи по пояс у сиву хвилю туману-випару, що густо валив iз рiки, то виходячи з нього, розгортаючи його своїм тiлом. На болотах за Ташанню безугавно кричав кулик, iнодi спросоння скиглила сполохана чайка, вiд • рiки вiяло теплом, вiд скошеного лугу - розiпрiлою за день на сонцi травою. "Ет, що там думати та гадати - всi люди живуть, мають щастя, i я його буду мати", - i вiн, викинувши з голови всi тi роздуми, якi мучили його, швидко закрокував до своєї хати. Зайшовши в сiни, вiн зупинився вiд пискливого голосу батька, що комариним гудiнням проникав крiзь напiвпричиненi хатнi дверi. - Доки вiн у мене в печiнках сидiтиме?! - кричав Йонька, i по його писклявому, аж повискуючому голосу було видно, що сварка йде вже давно i що вона досягла вже тiєї вершини, коли старий був здатний на всяку пiдлiсть. - Людськi дiти самi на себе грошi заробляють, а цей сiв менi верхи на шию i злiзати не думає?! - В нього мозолi з рук не сходять, чого ж тобi ще треба? Його не жалiєш, так хоч надi мною змилуйся за те, що я тобi весь вiк годжу та потураю. - А щоб тобi пожаром голову спалило за таке го-дiння! Та ти менi в ноги падай за те, що я твого ви-шкребка весь вiк годую, щоб його сира земля проковтнула з вогнем та димом! - Грiх тобi, Йосипе, грiх! - А тобi не грiх? Тобi не грiх було!.. В хатi щось ляснуло, з гуркотом покотилося по долiвцi пусте вiдро. Все перевернулося в грудях Тимка, i вiн, тяжко задихавши, рвонув дверi. Йонька швидко повернув сухе i хиже, як у роздратованого тхора, обличчя. Сухенькi кулачки його дрiбно тремтiли. Мати, жалiсно згорбившись, сидiла на лавi, блiда i злякана, тримаючись долонею за щоку. Побачивши Тимка, вона встала i з таким виглядом, що в неї просто болять зуби, пiшла в хатину готувати вечерю. Йонька також засопiв i вийшов геть. Тимко сiв за стiл, виїв миску борщу, випив пiвглека молока i, не обiзвавшись до матерi й словом, вийшов iз хати. Бiля курника вiн намацав весло, кинув його на плече i через 'город попрямував до Ташанi. В садку вiд яблунi вiддi-^лилася постать Йоньки, сипонула в темiнь iскристою порохнею з люльки. - Це ти, Тимку? - Я. - Куди тебе морока несе опiвночi? - Я тери хочу потрусити. - Удвох давай потрусимо, бо ти такий, що рибу продаси, а грошики прикарманиш. Весло взяв? - Осьдечки воно. - Ходiм. Спустилися вниз, бiля верб розшукали човна. Йонька примостився на кормi, Тимко з веслом посерединi човна. Вiдiпхнулися. Тихо плюснула пiд човном вода, ламаючи в рiцi чорнi тiнi прибережних верб, згортаючи яснi зорi в чорний мiшок; десь у лозах кахнула качка, писнула очеретянка, бовтонув сом; дихання лiтньої ночi пройшло понад очеретами, що тихо заворушилися i зашелестiли, вологим доторком лягло на обличчя людей, якi пливли в човнi. - Чого це ти до другого берега правиш? - сердито обiзвався Йонька, розкурюючи люльку, що малесеньким свiтлячком то спалахувала, то згасала в рiцi поряд iз його тiнню. - Там у мене саж прихований. - I багато назбирав? - Кiлограмiв двадцять... - Ото! Тимко хутко погнав човен на корчi, що чорнiли на протилежному березi. Удвох iз Йонькою витягли човен на траву, щоб його не знесло хвилею, пiшли, продираючись помiж лозою. На галявинi мiж вербами зупинилися. Тимко щосили розмахнувся веслом, шмагонув старого понижче спини. Лункий виляск покотився понад Ташанню. Йонька упав на землю, рачки поповз у кущi. - Ря-а-а-туй-те-е-е! - закричав вiн, ховаючи помiж лози сухий зад. Тимко виволiк його звiдти i шмагонув ще кiлька разiв так, що старий аж засичав вiд болю, перестав кричати i притих. Потiм хлопець перегнав човна на свiй берег, прив'язав його до верби i посварився кулаком у темряву: - Оце тобi i за себе, i за матiр, старе дишлої - i через городи, понад Ташанню подався на iнший кiнець села. Незабаром вiн перелiз через тин чийогось саду i пiшов до хлiва, що чорнiв у темрявi. Прив'язаний бiля яблунi пес загарчав спросонку, але Тимко обiзвався до нього, i той затих. Парубок вiдкрив дверi, що чимось були пiдпертi зсередини, увiйшов до хлiва, полiз на сiновал. - Хто там? - хрипко спитало звiдти, i на Тимка вiйнуло запахом сплячої людини. - Це я. Тимко. - А-а. Лiзь сюди, - запросив Марко. - Чого це ти такий мокрий? Де це тебе трясця носила? - Ятери трусив. - I багато риби наловив? - Багато. I все лящ, - засмiявся в темрявi Тимко. - Принiс би й менi на сковороду. Друг називається. - Нi, Марку, краще не треба, - знову засмiявся Тимко - Бо тi лящi дуже на сковородi кидаються: я вiтчима свого одлупцював. - Фi-i! - аж свиснув Марко. - А що тепер буде? Це дiло пiдсудне, i за те, що я тебе буду переховувати, можуть i менi впаять на примусовку - Ти не клопочись. Я в тебе жити не буду. Що це в тебе стоїть? - мацнув Тимко пiд стрiхою якусь посудину. - То сметана. Взяв собi пiдкрiпитися на нiч. Марко потяг до себе горщик, вiдпив кiлька ковткiв, гидливо заплювався на всi боки. - Ану, присвiти, - попросив вiн Тимка. Тимко черкнув обережно сiрником, обкутав його долонями, направив свiтло Марковi в горщик. - Крейда розведена. А тобi б сказилосяi Я й не туди, що мати сьогоднi хату бiлила. Полiз у погрiб, ухопив, що перше пiд руку потрапило... От тобi й маєш, - лаявся Марко. - Ти на таких харчах як посидиш на сiновалi - куркою закудкудачеш! - качався вiд смiху Тимко. Потiм вiн обiрвав смiх, хвилину-двi сидiв мовчки, нiби щось обдумуючи, нарештi встав i полiз iз сiновалу. - Ну, досить. Ходiм, Марку. - Куди? - здивувався той, несмiливо сповзаючи й собi за товаришем. - Нiчне весiлля грати! За боярина менi будеш! До своїх у мене тепер нема дороги, так що треба нову шукати, - обняв за плечi вiрного товариша i повiв його яром до Галi Басаврючки, де ховалася Орися. Йонька довго лежав нерухомо, боячись, що як тiльки вiн заворушиться, то Тимко, що десь, невiра, притаївся в